Реферат на тему

Ціннісний зміст педагогічної культури

У процесі розвитку творчості педагога варто звернути увагу на його
здатність до педагогічної імпровізації. Імпровізація – це експромт, він
не виникає на порожньому місці, але пов’язаний з миттєвим рішенням,
несподіваною асоціацією, яка забезпечується досвідом, довгим пошуком.
Найвищим моментом імпровізації є осяяння (інсайт), яке викликає почуття
радості, полегшення, азарту. Імпровізації властива публічна діяльність,
в результаті якої створюється нова ідея, виникають нові стосунки.

Для організації творчого процесу принципове значення має творче
самопочуття вчителя, що задає тон педагогічній діяльності, сприятливо
впливає на неї. Творче самопочуття педагога складається з таких
компонентів:

1) глибоке опрацювання навчального матеріалу, пошук яскравих ідей;

2) оригінально продуманий урок, орієнтований на інтереси і творчий
потенціал учнів;

3) вербальна схема вузлових моментів уроку, стимулювання вербальних форм
спілкування;

4) постійне бажання пізнати особистість учня;

5) вибудовування стосунків в освітньому процесі на основі гуманістичних
цінностей;

6) оцінка власного творчого потенціалу, пошук резервів креативності;

7) установка на успіх;

8) гармонія думок, почуттів і дій у рамках художнього задуму
педагогічного процесу і т.п.

Як правило, творчо працюючий учитель здатний прогнозувати і програмувати
свою діяльність, впроваджувати інновації, елементи дослідницької
діяльності, втілювати творчий задум, бачити проблему, генерувати ідеї і
мати здатність до творчого саморозвитку. Цінність такої роботи полягає
ще й у тому, що творчий учитель знаходиться в особливому емоційному
стані, має емоційну гнучкість, переживає радість творчих відкриттів,
його частіше супроводжує успіх.

Дослідники відзначають безпрецедентну “розмитість”, аморфність
визначення категорії “творча діяльність” та понять, що її обслуговують.
Основні положення творчої діяльності педагога викладені в працях
К.Д. Ушинського, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського, А. Тейлера,
А. Маслоу, Б. Ліхачова. Результати педагогічної творчості виявляються в
перетворенні вчителем своєї діяльності через пізнання власної творчої
індивідуальності. Нестача творчих здібностей серйозно підриває
ефективність роботи педагогічних працівників.

Дехто з вчителів думає, що особисто їм і не вистачає такої здібності, що
взагалі ця здібність рідко зустрічається в практиці. Такий погляд на
творчу здібність сам по собі є нетворчим. Кожен педагог потенційно
володіє творчими здібностями, треба тільки знайти їх в собі, подолати
психологічні перешкоди, які обмежують їх розвиток, оволодіти методами
творчої діяльності.

Відомі такі рівні творчості (за А. Тейлором): експресивна; продуктивно –
наукова та художні продукти; інвентивна (винахідницька); інноваційна –
поліпшення за допомогою модифікації; породжуюча – висунення абсолютно
нових ідей.

Творчість – це здатність адаптивно реагувати на потребу в нових
підходах, здатність осмислено включати в життя щось нове. Для того, щоб
активізувати всі свої сили, людині необхідно мати благородну ціль,
здатну її запалити, – писав Е. Ренан.

Творчість, – на думку В. Енгельгардта, – сутність мистецтва. Рівною
мірою вона сутність науки. Загальний знаменник в обох випадках –
здатність людини до творення, а звідси до самовираження. Наукове
відкриття, так само, як і мистецтво, несе на собі відбиток особистості
того, хто його зробив, але в подальшому своєму житті стає здобутком
всього людства.

Таблиця 15

Характеристика вчителів за рівнем творчого потенціалу

З низьким потенціалом З високим потенціалом

Дисципліновані, методичні, слухняні;

Із задоволенням вирішує готові проблеми, але не шукає їх;

Вирішує проблеми відомими та вже випробуваними методами;

Пунктуальні підчас виконання рутинної роботи, дрібних операцій;

Користується довірою колективу тільки за стандартних умов;

Заперечує нормам тільки за умов підтримки;

Схильний до сумнівів.

Бурно реагує на критику;

Змінює свою думку. Думає нестандартно, до рішення підходить інваріантно;

Сам знаходить проблеми та шляхи їх вирішення, шукає нові;

Сміливо використовує різні методи;

Рутинну роботу виконує без бажання, передоручає її;

Прагне до лідерства;

Заперечує існуючі норми, не звертає уваги на сталі звичаї;

Несхильний до сумнівів. Коли розробляє ідеї, не заручається підтримкою
керівництва;

Відстоює свою думку.

Розвиток творчості вчителя пов’язаний з його творчою самореалізацією. На
думку психологів Р. Мея, В. Шутса, феномен особистості, яка прагне до
самореалізації, полягає в таких інтерпретаціях:

1. Свобода особи як ”живуча духовність людини, обов’язок і дисципліна,
вірно і глибоко усвідомлені”. Важливою стороною свободи є
відповідальність за свої вчинки і рішення.

2. Індивідуальність – це уміння бути самим собою. Кожна людина унікальна
і неповторна. Важливо розуміти власну природу і максимально
використовувати свій потенціал.

3. Соціальна інтегрованість. Для особистості велике значення має уміння
адаптуватися до соціальних умов. Разом з тим, – це не відмова від
власної індивідуальності. Важливо мати на увазі, що чим більш соціально
інтегрованою стає людина, тим більше в неї з’являється можливостей
реалізувати свою неповторну природу.

4. Освіченість людини як постійне сходження її по сходинках культури
(громадянської, духовної, моральної, інтелектуальної, професійної і
т.п.).

Здійснюючи процес творчої самореалізації, учитель спрямовує свою
діяльність на учня, моделюючи і коригуючи сам процес розвитку
особистості як неповторної і унікальної цілісної цінності. Щоб повною
мірою реалізувати творчий підхід в освітньому процесі, педагог повинен
виявляти прагнення до глибокої самовіддачі, володіти педагогічною
інтуїцією, здатністю до професійно виправданої імпровізації.

”Педагогічна культура” як ціннісне поняття ще не ”устоялося” і у
наукових дослідженнях йде перманентний процес його осмислення.

Аналіз наукових праць різних дослідників (О.В. Барабанщиков, В.Л. Бенін,
О.В. Бондаревська, І.Є. Відт, В.М. Гриньова, І.А. Зязюн, О.А. Кобенко,
С.С. Муцинов, А.Н. Чалов, П.М. Щербань) показує, що педагогічна культура
як спеціальне наукове поняття не є усталеним і потребує всебічного
розгляду.

Відомо, що педагогічна культура – надзвичайно змістовне поняття, воно
включає в себе великий перелік професійно важливих характеристик
особистості вчителя. Найважливішою з них, на наш погляд, є специфічна
чуттєва орієнтація педагога на різні напрямки та об’єкти своєї
професійної діяльності, тобто емоційна активність, емоційна підсистема
ціннісних орієнтацій вчителя. Емоційний стан педагога, який виражається
в таких ”почуттєвих установках”, як прагнення, бажання і визначення
цілей, являє собою суттєвий механізм регулювання педагогічної
діяльності. Цей механізм має ієрархічну структуру, яку можна
диференціювати через такі поняття, як емоційна реакція, емоційний стан,
емоційне ставлення. У наведеному ряді понять, які позначають різні рівні
відображення дійсності у формі переживання, найбільш змістовним є
емоційне ставлення. Емоції насправді є незамінними для прийняття
раціонального рішення. Позбавлені емоцій люди можуть виконувати
абстрактні інтелектуальні завдання, але вони не здатні практично
розмірковувати про людські цінності.”(Фуллан)

На нашу думку, всі існуючі визначення поняття ”педагогічна культура” за
орієнтовано-змістовною сутністю можна класифікувати наступним чином:
ціннісно-особистісні; духовно-ціннісні; професійно-творчі;
культурологічні.

Ціннісно-особистісні – включають такі визначення, у змісті яких
аксіологічні характеристики соціуму, освіти, особистості педагога, учня,
людини в цілому виступають пріоритетами професійної діяльності.

За І.А. Зязюном, професійна культура включає в себе індивідуально
вироблені стратегії, засоби орієнтації в дійсності, технології переводу
ідей у матеріальні цінності. Найбільш важливими складовими професійної
культури він вважає: системний світогляд і модельне мислення;
праксеологічну, рефлексивну та інформаційну озброєність; компетентність
спілкування і управління; конкретно-предметні завдання.

О.В. Бондаревська розглядає педагогічну культуру як якісну
характеристику ”не лише особистості окремих педагогів, батьків та інших
людей, що займаються навчанням й вихованням, але й життєдіяльності та
виховних стосунків суспільства в цілому. Як явище суспільного життя
педагогічна культура охоплює всю різноманітність проявів педагогічної
дійсності і є складною за ієрархією динамічною системою, компонентами
якої виступають певні рівні педагогічної практики, а також педагогічний
професіоналізм та педагогічна майстерність. Педагогічна культура – це
сутнісна характеристика цілісної особистості вчителя як суб’єкту
педагогічної діяльності й виховних відношень, що відображає міру
вирішення протиріч між її науково-педагогічною підготовкою та практичною
педагогічною діяльністю”.

О.В. Бондаревська приходить до думки про те, що структура педагогічної
культури складається з кількох рівнів: соціально-педагогічного,
науково-педагогічного, професійно-педагогічного, особистісного. Більш
доречним вона вважає визначення педагогічної культури як ”…частини
загальнолюдської культури, в якій найбільш повно відбилися духовні та
матеріальні цінності освіти й виховання, а також засоби творчої
діяльності, необхідні для обслуговування історичного процесу зміни
поколінь, соціалізації особистості, здійснення освітньо-виховних
процесів”.

В.М. Гриньова педагогічну культуру пов’язує з усіма елементами
особистісної культури: моральною, естетичною, розумовою, правовою,
політичною, екологічною та ін., оскільки вона є інтегральним показником
інших видів культур, їх складовою і водночас включає їх у себе.
Педагогічна культура має дві форми прояву: статичну й динамічну.
Статична форма відбиває її як наявний рівень, що забезпечує її подальший
розвиток. Динамічна форма педагогічної культури виявляється в розвитку
вміння реагувати на зміни в навколишній дійсності, удосконалювати себе
відповідно до умов навколишнього середовища. В.М. Гриньова розглядає
педагогічну культуру як діалектичну інтегровану єдність педагогічних
цінностей: цінностей-цілей і цінностей-мотивів, цінностей-знань,
технологічних цінностей, цінностей-властивостей, цінностей-відношень.
Вони є свого роду осями координат, що визначають модель педагогічної
культури, спрямовують і коригують у соціальному, духовному, професійному
й особистісному просторі діяльність учителя.

Л. Гуменюк визначає педагогічну культуру, як культуру педагогів, яка
складає систему цінностей і правил їх поведінки й передбачає оволодіння
науковими теоріями, зокрема, педагогічною соціологією та навичками.

Духовно-ціннісні – провідним критерієм виступає духовність людини, яка
категоріально пов’язана з цінностями надіндивідуального порядку.

Г.М. Волков зазначає, що педагогічна культура – це те середовище
матеріальної та духовної культури народу, яке безпосередньо пов’язане з
вихованням дітей. Це колиска та колискові пісні, іграшки та ігрові
пісні, дитячі знаряддя праці й праця дітей, дитяча їжа й дитяче
харчування, правила годування дітей, дитячий фольклор, свята, традиційні
форми повчання, поради молодій матері, заповіді предків нащадкам,
спортивні змагання підлітків і молоді, …методи привчання й сукупність
поглядів народу на підготовку підростаючого покоління до життя і таке
ін.

На нашу думку, такий етнопедагогічний підхід є слушним, але дещо звужує
зміст поняття ”педагогічна культура” і зводиться, в основному, до
засобів формування свідомості людини в певному віковому періоді.

О.А. Кобенко пише: ”Педагогічна культура являє собою не що інше, як
тісне поєднання духовності вчителя з його професійною майстерністю” і
виділяє певну систему складових частин.

О.А. Кобенко, П.М. Щербань та П.П. Щербань виділяють такі складові
педагогічної культури: наукова ерудиція; загальна і національна
культура; педагогічні здібності; педагогічна майстерність; педагогічна
етика; культура мовлення; культура спілкування; духовне багатство;
наукова організація праці; прагнення до самовдосконалення.

Професійно-творчі – уособлюють у собі рівень розвитку особистості
педагога шляхом професійно-творчої діяльності.

До теорії виховання поняття ”педагогічна культура” вперше ввів і розкрив
його зміст та складові В.О. Сухомлинський у роботі ”Розмова з молодим
директором школи”, а також у невиданій книзі про педагогічну культуру
вчителя, яка знаходиться в його особистому архіві (присвячена дружині і
колезі по роботі Ганні Іванівні). За його дослідженням, педагогічна
культура неможлива без оволодіння надбаннями загальнолюдської культури –
науковими, моральними знаннями та естетичними цінностями. Педагогічна
культура являє собою певний ступінь оволодіння вчителем соціокультурного
досвіду людства, глибоке знання методології науки та вміння
використовувати її досягнення на практиці в різноманітних інноваційних
формах, психологічна підготовленість вчителя. Це широка, за своїм
змістом і структурою, категорія, яка пов’язана з загальною культурою
особистості та високорозвинутим педагогічним мисленням. Її основу
становлять: глибоке знання вчителем свого предмета, багатство методів
вивчення дитини, педагогічна етика, педагогічна творчість,
науково-дослідна робота вчителя, ”єдність науки, майстерності і
мистецтва”.

”Педагогічна культура – це жива творча педагогіка повсякденної праці, та
педагогіка, в якій теоретичні закономірності процесу впливу на духовний
світ виховання ніби зливаються з особистістю вчителя. Педагогічна
культура – це, образно кажучи, техніка і технологія взаємодії майстра і
об’єкта його праці. І, оскільки об’єктом нашої праці є найніжніше,
найцінніше, що існує в природі – людина, оскільки кожний дотик майстра
до об’єкта праці дає свої наслідки не сьогодні, а в майбутньому і ці
наслідки впливають на всю життєву долю людини – стає зрозумілим
наскільки багатогранним, різноманітним мусить бути у майстра нашої
педагогічної праці набір інструментів, необхідних для творення, щоб
майстер знав і душею, серцем відчував, який інструмент треба застосувати
на разі. Ось, усе це – багатогранність, різноманітність, відточеність,
зразковий стан інструментів нашої творчості, уміння володіти ними так
само тонко, як прекрасний музикант володіє скрипкою, все це і є
педагогічною культурою”.

О.В. Барабанщиков і С.С. Муцинов визначили сім важливих компонентів
педагогічної культури:

1) ідейність і професійна підготовленість вчителя;

2) педагогічна спрямованість;

3) гармонія розвинутого інтелекту;

4) висока моральність та естетична зрілість;

5) творчі підвалини педагогічної майстерності;

6) науковий потенціал викладача;

7) педагогічно спрямоване спілкування і поведінка, спрямованість на
самовдосконалення.

В.Л. Бенін розглядає педагогічну культуру як інтегративну характеристику
педагогічного процесу, що включає єдність як безпосередньої діяльності
людей з передачею накопиченого соціального досвіду, так і результатів
цієї діяльності, закріплених у вигляді знань, умінь, навичок і
специфічних інститутів такої передачі від одного покоління до іншого.

Н.Є. Воробйов, В.К. Суханцева, Т.В. Іванова педагогічну культуру
визначають як інтегральну якість особистості вчителя, що проектує свою
загальну культуру у сферу професії. На їх думку, педагогічна культура –
це синтез високого професіоналізму та внутрішніх якостей педагога,
володіння методикою викладання та наявність культуротворчих здібностей.

Культурологічні – пов’язані з передачею педагогами накопиченого людством
арсеналу матеріальних та духовних цінностей.

Культура народів і держав, – пише І. Зязюн,– як найважливіший із
показників їхнього поступу завдяки особливій культуротворчій місії
педагога, вчителя, який творить найбільшу, найвагомішу, найнеобхіднішу
цінність – Людину. Основним критерієм цієї цінності є шанобливе, гуманне
ставлення до іншої Людини.

Дослідник В.С. Стьопін дійшов висновку, що культура в житті суспільства
відіграє приблизно ту саму роль, що і спадкова інформація (ДНК, РНК) у
клітині або складному організмі. Відомий вітчизняний філософ
В.І. Шинкарук теж робить висновок про освіту як ідеал культурного
існування, про зростання культуротворчої ролі в освіті, а освіти – в
культурному розвитку, проблема єдності освіти і культури набула
всесвітньо-історичного значення як проблема людяності, гуманності
культури і культури освіти.

І.Г. Єрмаков та Г.М. Несен впевнені, що національна школа ХХІ століття в
Україні відбудеться, якщо кожен її вихованець засвоїть своєрідний
етичний кодекс міжнаціонального спілкування, ставлення до інших культур,
мов. Ось деякі його правила й застереження:

1. Пізнай себе.

2. Знай свою власну культуру. Знай культуру своєї аудиторії.

3. Будь чутливим до цінностей, вірувань іншої культури.

Стосовно порівняльних підходів, М.Ю. Красовицький, досліджуючи розвиток
сучасної освіти у США зазначає, що теоретики американської школи бачать
її стратегічні цілі у таких напрямках: сприяння єдності процесів
індивідуалізації та соціалізації особистості, залучення школярів до
високих моральних цінностей; розкриття та розвиток потенційних
можливостей особистості; забезпечення можливості вихованців відповідати
на нові виклики.

У працях М.І. Михальченка, І.Д. Беха, А.П. Валицької, Г.Ф. Карпової,
І.А. Колєснікової, З.І. Равкіна та інших вчених зустрічається така
трактовка поняття педагогічної культури, за якої її вважають частиною
загальнолюдської культури, змістом якої є світовий педагогічний досвід,
зміна культурних епох й відповідних їм освітніх парадигм, історія
педагогічної науки.

А.М. Чалов наголошує на тому, що поняття педагогічної культури включає:
суспільні відносини між людьми для створення й освоєння продуктів
культурної діяльності; знання, які виражають її специфіку (педагогічна
грамотність, інформованість, обізнаність, знання тенденцій розвитку
наукової педагогічної думки); педагогічну освіченість.

Дещо іншу точку зору щодо поняття педагогічної культури має І.Є. Відт.
Він вважає, що позиція, у відповідності до якої педагогічна культура
виступає частиною загальнолюдської культури, не більше ніж аксіоматична
заява, оскільки губиться специфіка та самостійність цього поняття. Також
вважає уразливою думку про те, що педагогічна культура є характеритикою
педагогічного процесу й відповідає таким поняттям як професіоналізм,
майстерність.

І.Є. Відт пропонує таке визначення педагогічної культури: ”…це програма
соціального наслідування, яка розвивається історично та містить
соціально-педагогічний ідеал; адекватні йому форми, методи його
дослідження; суб’єкти педагогічної культури, структуровані у визначений
педагогічний простір”

У педагогічній культурі, в якій втілена програма соціального
наслідування, можна виділити три рівні:

1) реліктовий;

2) актуальний;

3) потенційний.

Перший містить педагогічні установки, норми, засоби й форми
педагогічного процесу, викликані до життя попередньою епохою, але які за
інерцією продовжують своє існування й у подальших епохах, навіть, якщо
об’єктивних підстав для їх функціонування вже немає.

Другий рівень (актуальний) – це взірець освітньо-виховної діяльності,
зумовлений вимогами соціального замовлення, де зміст, форма та структура
відповідають принципу ”тут і зараз”. Це педагогічні перетворення у
системі, що витримують жорсткі норми, вимоги, правила такі, як ”чого
навчати” та ”як навчати” у конкретних умовах. Це рівень функціонування
освіти.

Третій рівень – педагогічна інноватика, мета якої – підготовка освітньої
системи до вимог майбутнього.

Література

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче.-2002.-№3.

Азарова Ольга /Газ.Управління освітою.-№24.- 2003.-С.9.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/Аналитическая философия.Избранные
тексты.- М.,1993.–С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации.- М.:Прогресс,1985.-327с.

Алексеева В.Г.Молодой рабочий.-М.:1983.-С.17.

Альтшулер Д.С., Зусман А.В., Филатов В.И. Поиск новых идей:от озарения к
технологии.(Теория и практика решения изобретательских задач).– Кишенев:
Карта Молдовеняске,1989.–381с.

Ананьев Б.Г.Человек как предмет познания.–Л.:Изд-во ЛГУ,1968.–338с.

Андрущенко В.П. Модернізація освіти: політика і практика//Педагогіка і
психологія.-№ 3.-2002.-С.12.

Андрущенко В.П.Етнонаціональний фактор освіти//Етнокультурні аспекти
українського державотворення:історія і
сучасність.–Мелітополь,2001.–С.2-8.

АндрущенкоВ.П.,Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія.–К.:
Генеза,1996.–368с.

Анисимов С.Ф. Духовные ценности: призводство и потребление. М.: 1988.

Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. – М.: Мысль, 1970. – 181с.

Анисимов С.Ф.Теория ценностей в отечественной философии ХХ века. Весник
Моск. ун.-та, 1994.- серия 7.- №4. -С. 40.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003.- 391с.

Архангельский Л.М. Моральные ценности: сущность и реализация//
Современная цивилизация и моральные ценности. – М., 1982 – С.4.

Аспект самообразования личности школьника, методические рекомендации в
помощь классным руководителям, учителям и студентам педагогических
вузов. — Запорожье – 1991. — 46с.

Асташова Н.А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей.–М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000.–272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций.- М.:
Юрид. лит., 1997.- 400с.

Афанасьев В.Г., Урсул А.Д. Эффективность социального управления:
системно-деятельностный подход// Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985.-284с.

Бадюл Світлана. Професійно-педагогічні цінності як психолого–педагогічна
основа процесу становлення майбутнього вчителя початкових класів //
Рідна школа. — 2002.- №6.- С.14-15.

Бакуменко В. Методологічна база державно–управлінських рішень// Вісник
УАДУ. -2000. — №1.- С. 5-19.

Балл Г.О. Особистісна свобода і гуманізація освіти// Практична
психологія та соціальна робота – 2001. — №1. – С.3.

Похожие записи