.

Шпаргалка (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 150054
Скачать документ

Шпаргалка

1.Роль і особливості психолого-педагогічної підготовки студентів у
непедагогічних університетах.

Студенти галузевих університетів в процесі навчання за основним напрямом
мають можливість водночас отримати другу професію, наприклад, викладача
економіки. Ця можливість може бути реалізована традиційно – доповненням
навчального плану предметами психолого – педагогічного циклу
педагогічних інститутів (педагогіка, загальна та вікова психологія,
методика викладання шкільного курсу певного предмета тощо). Однак, як
свідчить досвід підготовки студентів класичних університетів до
викладацької діяльності, їх мотивація на цьому шляху не є достатньою.

Одним з можливих варіантів удосконалення педагогічної підготовки
студентів галузевих університетів може бути зміна уявлень про її місію.
Педагогічна підготовка в університеті розглядається не тільки і не
стільки як підготовка вчителів, викладачів, скільки як шлях гуманізації
суспільства, бо її зміст і становить сутність гуманізації освіти.

Реалізацію такої місії педагогічної підготовки студентів галузевих
університетів забезпечить дотримання основних принципів: бінарності
навчальних цілей, ступневості змісту предметного пізнання та
технологічності підготовки.

Принцип бінарності навчальних цілей означає, що засвоєння дисциплін
психолого – педагогічного циклу має закласти психолого – педагогічну
базу майбутньої професійної діяльності в сфері економіки та забезпечити
необхідну і достатню підготовку до професійної діяльності як викладача
економіки. Підставою для реалізації цього принципу є спорідненість
структури психолого – педагогічних завдань економіки і менеджменту та
викладання. Психолого – педагогічний аспект є одним із провідних у
діяльності б/я менеджера, оскільки «уміння вчити» розглядається як
основа діяльності менеджера. Отже, реалізація принципу бінарності
забезпечує як фундаменталізацію підготовки економістів завдяки знанням з
педагогіки і психології, так і підготовку їх до викладання знань з
економіки.

Принцип ступневості змісту предметного пізнання реалізується на основі
співвідношення «загальне – особливе – часткове». До «загального»
віднесені психологічні аспекти б/я діяльності. «Особливе» – це психолого
– педагогічні аспекти діяльності фахівця – економіста та викладача як
менеджерів, які планують, організовують, мотивують, контролюють ту чи
іншу діяльність різних суб’єктів. «Частковим» за цих умов стають такі
дидактичні, методичні та інші виховні аспекти діяльності навчального
процесу, як викладання та учіння.

Принцип технологічної підготовки ґрунтується на уявленні про технологію
як поєднання кваліфікованих навичок і вмінь, засобів, методів,
відповідних знань, необхідних для здійснення бажаних перетворень в
інформації, в предметах, у людях.

Ці принципи здійснюються у навчальних планах через цикл дисциплін з
психолого – педагогічної підготовки бакалаврів економіки та
розкриваються у відповідних формах і методах навчання.

Саме такий підхід надає реальні можливості для підвищення рівня
фундаментальної підготовки економістів (психолого – педагогічний аспект)
та закладає основи підготовки їх до діяльності як викладачів економіки.

2.Феномен діяльності. Організаційно-психологічна структура діяльності.

Термін «феномен» (від грец. – те, що з’являється) вживають у двох
значеннях: виняткове, надзвичайне, рідкісне явище; явище, дане нам у
досвіді, сприйняте органами чуттів.

Специфічне коло феноменів становить фундамент навчального предмета або
його розділу. Розглянемо специфічне коло феноменів діяльності. З
власного досвіді кожен знає, що:

завжди відчуває у чомусь необхідність, тобто потребу. Потреба – це
психічне явище відображення необхідних організму або особистості умов,
що мають забезпечити їхнє життя або розвиток. Потребу слід розглядати
як деяку невизначеність: вже зрозуміло, що необхідно щось робити, а от
що саме – усвідомлене ще недостатньо.

під впливом тих чи інших мотивів діє для задоволення певної потреби;

існує завдяки взаємодії з навколишнім середовищем;

обмінюється інформацією з іншими людьми, тобто бере участь у
спілкування;

з самого початку життя грається, потім вчиться, далі – працює;

саме завдяки діям, взаємодіям набуває певного досвіду;

відчуває вплив умов життя як на рівні оточення (мікросередовище), так і
на рівні суспільства (макросередовище з його культурою, ідеологією,
цінностями, нормами і правилами поведінки).

Всі ці феномени нашого життя певним чином характеризують діяльність
людини.

Діяльність тлумачать як специфічну форму активного ставлення людини до
навколишнього світу, змістом якого є доцільна зміна і перетворення світу
на основі освоєння і розвитку існуючої в певних конкретно – історичних
умовах культури.

Діяльність неможлива без людської активності. Активність, з одного боку,
– засіб стримування такого психологічного стану людини, як переживання,
а з іншої – енергія, яку використовують у специфічній реакції, що
виявляється у людини в бажанні та реалізації діяльності. До деякої міри
людську діяльність можна розглядати як вольову поведінку. Діяльність
постійно пов’язують із свідомістю, оскільки її основна сутність –
об’єктивізація активності та свідомості особистості. Ще виразніше
виявляється єдність діяльності та особистості у вчинках. При здійсненні
вчинку відбувається творення нових індивідуально –значущих і суспільно
корисних морально – психологічних цінностей, зразків суспільної
діяльності.

Оскільки у вчинку проявляється рівень структури особистості – її
спрямованість, то сукупність вчинків називають моральною діяльністю
(поведінкою – дії, слова, жести,, міміка тощо). Ще одна суттєва ознака
діяльності – її ціле усвідомлений та цілеспрямований характер. .

Отже, діяльність – це активна взаємодія людини з навколишнім
середовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка
виникла внаслідок прояву у неї певної потреби.

Сукупність елементів діяльності утворюють сукупність – «систему».
Встановлено, що б/я діяльність має дві групи основних елементів –
організаційну та соціально – психологічну. Організаційна група включає
такі елементи: суб’єкт, процес, предмет, умови і продукт діяльності.
Соціально – психологічна вкладається у таку схему – ціль – мотив –
спосіб – результати. Сукупність елементів діяльності у їх взаємозв’язку
подано нижче:

Рис.1.4

1)Ціль – це уявний образ майбутнього результату діяльності, за допомогою
якого суб’єкт сподівається задовольнити ту чи іншу потребу.

2)Мотив – це внутрішня спонукальна причина дій і вчинків людини,
переживання чогось особисто значущого для індивіда шлях вибору варіанту
досягнення мети.

3)Процес діяльності визначається як сукупність дій, що спрямовуються на
досягнення мети або на зміну стану предмета діяльності.

4)Дія – складова процесу діяльності, має таку саму структуру, як і
діяльність взагалі, але спрямовується на досягнення конкретної
елементарної мети. 5)Предмет діяльності (дії) – це все те, на що
спрямовуються дії, що перетворюється в процесі діяльності.

6)Результат діяльності характеризується двома компонентами: продуктом і
психічним результатом. Продукт — це те, що отримано після реалізації дії
над предметом діяльності і відповідно до мети. Психічний результат – це
нові навички, знання, навчальна компонента будь-якої діяльності людини.
Позитивний психічний результат визначається відсутністю помилкових дій.

7)Засоби суб’єкта – це його підготовленість до діяльності, що
визначається особистим досвідом, засвоєними знаннями, нормами поведінки,
сформованими вміннями, навичками та звичками.

8)Умови діяльності — це середовище та засоби, в яких і за допомогою яких
виконуються ті чи інші дії та реалізується діяльність. Поведінка людини
детермінується зовнішнім світом. Зовнішні умови діяльності — це
соціально-економічні (управління, право, заохочення, охорона права тощо)
та просторово-часові умови середовища (місце, приміщення, мікроклімат,
світло, шум, технологія тощо). Внутрішні умови — це фізичні,
психофізичні та психічні передумови діяльності суб’єкта (стан здоров’я,
характер, досвід, здібності тощо). Умови діяльності суттєво впливають як
на результат (продукт, психічний результат), так і на психічний стан
суб’єкта діяльності, формують, до певної міри, психічні властивості
особистості

3.Взаємозв’язок діяльності та особистості.

Діяльність тлумачать як специфічну форму активного ставлення людини до
навколишнього світу, змістом якого є доцільна зміна і перетворення світу
на основі освоєння і розвитку існуючої в певних конкретно – історичних
умовах культури.

Діяльність неможлива без людської активності. Активність, з одного боку,
– засіб стримування такого психологічного стану людини, як переживання,
а з іншої – енергія, яку використовують у специфічній реакції, що
виявляється у людини в бажанні та реалізації діяльності.

Людська активність має усвідомлений характер. Їй притаманні:

свідома організація та саморегуляція діяльності та поведінки, що
спрямовуються на подолання перешкод у досягненні мети;

Здатність індивіда свідомо змінювати або, навпаки, відстоювати свою
лінію поведінки на основі свідомого оцінювання обставин і заради
віддаленого результату;

До деякої міри людську діяльність можна розглядати як вольову поведінку.
Діяльність постійно пов’язують із свідомістю, оскільки її основна
сутність – об’єктивізація активності та свідомості особистості. Ще
виразніше виявляється єдність діяльності та особистості у вчинках. При
здійсненні вчинку відбувається творення нових індивідуально –значущих і
суспільно корисних морально – психологічних цінностей, зразків
суспільної діяльності.

Вчинок відіграє винятково важливу роль у морально – психічному розвитку
особистості, оскільки органічно поєднує в собі індивідуальне і
суспільне, суб’єктивне і об’єктивне, свідомість та діяльність, мотив і
наслідок, слова і діла.

Оскільки у вчинку проявляється рівень структури особистості – її
спрямованість, то сукупність вчинків називають моральною діяльністю
(поведінкою – дії, слова, жести,, міміка тощо). Ще одна суттєва ознака
діяльності – її ціле усвідомлений та цілеспрямований характер:

для задоволення потреби людина не тільки змінює те, що дане природою;

в кінці процесу діяльності отримується результат, який на початку цього
процесу був лише в уяві людини, тобто ідеально, я мета;

перетворюючи те, що дане природою, людина здійснює водночас і свою
свідому мету, яка, виступаючи як закон, визначає спосіб і характер її
дій і якій вона повинна підпорядковувати свою волю.

Отже, діяльність – це активна взаємодія людини з навколишнім
середовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка
виникла внаслідок прояву у неї певної потреби.

4.Людина, індивід, особистість, індивідуальність.

Терміни “людина”, “індивід”, “особистість” “індивідуальність” можна
віднести до найпоширеніших у нашому житті – їх вживають як у вищих
законодавчих актах, так і у повсякденному житті, побуті. Однак смисл у
ці слова люди вкладають різний. Причина цього – у багатогранності змісту
цих термінів. Філософію цікавить людина з погляду її становища у світі
як суб’єкта пізнання. Психологія аналізує людину як усталену цілісність
психічних явищ. Істориків цікавить, як під впливом культурно-історичних
чинників змінюється людська істота. Та якщо економіка припускає, що
людина здатна на раціональний вибір, то психологія виходить і того, що
мотив людської поведінки здебільшого ірраціональний. Соціологія
розглядає людину як надзвичайно пластичну істоту, здатну до значних
соціальних адаптацій. Щодо побуту, то тут взагалі часта ототожнюються
поняття «людина», «індивід», «особистість», що не може сприймати як
нормальне явище у науці.

У найзагальнішому розумінні термін “людина”, вживають як родове
поняття, що вказує на приналежність до людського роду — вищої сходинки
розвитку живої природи. Це поняття вказує на якісну відмінність людей
від тварин і характеризує всезагальні, притаманні всім людям якості й
особливості, що знаходить свій прояв у терміні “homo sapiens”.

У більш конкретному розумінні «людина» — це біологічний вид, що має:

1. характерні тілесні ознаки (прямоходіння; руки, пристосовані до
праці),

2. високорозвинений мозок, здатний відображувати світ у поняттях і
перетворювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів;

3. свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу,
так і своєї особистої природи.

Якщо мається на увазі не все людство, а одиничний представник людського
роду, конкретна людина, то вживають термін “індивід”.

Для характеристики людини як суспільного індивіда, суб’єкта і об’єкта
соціальних відносин вживають термін “особистість”, який визначає в
людині саме соціальне. Соціальна поведінка людини визначається
взаємодією зовнішніх і внутрішніх умов: зовнішні діють через внутрішні.
Особистість стає чинником, який модифікує реакцію індивіда на зовнішній
вплив.

Введення поняття «особистість» дозволяє при поясненні діяльності або
поведінки людини включати ланцюг, що поєднує всю сукупність внутрішніх
умов, через які трансформуються всі зовнішні впливи. У ці внутрішні
умови включається психіка людини — психічні процеси, стани та
властивості особистості. Особистість можна визначити як сталий комплекс
якостей людини з усіма її біо- та соціально-психічними властивостями, що
їх вона набуває під впливом оволодіння відповідною культурою суспільства
і конкретних соціальних груп та спільнот, до яких вона належить, у
життєдіяльність яких включається і на життєдіяльність яких впливає.

Для визначення особливого і специфічного, то вирізняє одну людину
з-поміж інших з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними
успадкованими і набутими властивостями та якостями, вживають термін
«індивідуальність», тобто індивід як особистість.

Узагальнюючи сутність розглянутих понять, можна зробити такі висновки:

* кожен індивід є людиною;

* індивід є вихідним пунктом для розвитку людини як особистості;

* особистістю не народжуються — нею стають;

* особистість — це підсумок розвитку індивіда;

* особистостями стають у спільнотах, але і сама людина-особистість
згодом утворює нові спільноти до власних інтересів та потреб;

* особистість визначає поведінку, діяльність людини як чинник, що
модифікує реакцію індивіда на зовнішні умови, та як ланцюг, що поєднує
всю сукупність внутрішніх умов (психіка людини), через які
трансформуються всі зовнішні впливи.

5.Особистість та її структура. Взаємозв’язок біологічного і соціального
в структурі особистості.

Особистість – це сталий комплекс якостей людини з усіма її біо- та
соціально-психічними властивостями, що їх вона набуває під впливом
оволодіння відповідною культурою суспільства і конкретних соціальних
груп та спільнот, до яких вона належить, у життєдіяльність яких
включається і на життєдіяльність яких впливає.

Введення поняття «особистість» дозволяє при поясненні діяльності або
поведінки людини включати ланцюг, що поєднує всю сукупність внутрішніх
умов, через які трансформуються всі зовнішні впливи. У ці внутрішні
умови включається психіка людини — психічні процеси, стани та
властивості особистості.

Сучасна психологія особистості виділяє такі основні підходи до опису
структури особистості:

Системно-структурний підхід, сутність якого зводиться до такого:
особистість розуміється не як сукупність окремих психічних процесів, а
як цілісне утворення, що включає в себе усю множину взаємопов’язаних
характеристик і елементів.

Структурний підхід презентує особистість не тільки як її елементи
(властивості, стани, процеси), а і як відношення між ними. Ці відношення
зв’язують елементи в єдине ціле, визначають структуру особистості та
закони її функціонування. Структурна теорія особистості розвивалася в
роботах Ананьєва, Ковальова, Мерліна, Платонова. За Платоновим,
динамічна функціональна психологічна структура особистості має чотири
підструктури:

Перша підструктура — це спрямованість, відношення і моральні якості
особистості. Цей найвищий рівень є соціальне зумовленим і формується в
процесі виховання.

Друга підструктура — це знання, навички, уміння та звички, що їх
набувають у власному досвіді шляхом навчання; вони справляють вже
суттєвий вплив на формування особистості та зумовлюються її біологічними
властивостями.

Третя підструктура форм відображення формується шляхом вправ і зумовлена
біологічними властивостями особистості.

Четверта підструктура — біологічно зумовлена (темперамент, вікові
властивості тощо) і формуватися може лише тренуванням.

Особливістю класифікації Платонова є те, що ієрархія і субординація
основних підструктур особистості взаємопов’язані з відповідними видами
формування властивостей кожної підструктури: тренування — вправи —
навчання — виховання.

В роботах Мерліна вважається, що структуру особистості не можна
характеризувати як систему, що складається з певних груп психічних
властивостей: темпераменту, характеру, здібностей, спрямованості. Одні з
них (наприклад властивості темпераменту), взагалі не вважаються
властивостями особистості, а інші (характер, здібності, спрямованість)
уявляються не як різні «підсистеми, а як різні функції одних і тих самих
властивостей особистості.

Структурні моделі особистості Ананьєва і Ковальова схожі з попередніми
моделями. Тут також використовується принцип ієрархічного упорядкування
рівнів відповідно до прояву в них біологічних і соціальних властивостей
особистості.

Існує дві чітко означених структури особистості — біологічна, що
генозумовленна, соціальна, яка базується на першій та зумовлюється
соціальним досвідом людини:

1. у процесі формування особистості одні властивості набувають стійкості
і виявляються постійно (риси особистості), інші — відіграють роль
«киплячого шару», що забарвлює особистість у конкретних ситуаціях;

2. між атрибутами, рисами та якостями особистості не існує кордонів, що
символізують штрихові лінії;

3. усі три основні групи властивостей пов’язані між собою, оскільки
становлять цілісність особистості.

Уявлення про структуру особистості як систему її властивостей є
свідченням того, що:

закон ієрархічності визначає основу структури особистості й передбачає
підпорядкованість нижчих рівнів вищим, які керують нижчими, а спираючись
— утворюють єдність структури;

особистість — це не тільки її властивості, а й зв’язки між ними;

властивості особистості становлять неперервну єдність із внутрішнім і
зовнішнім середовищем;

у взаємовідношеннях із середовищем має місце прояв цілісності структури
особистості;

поведінка особистості, що репрезентується структурою як системою
властивостей, має характеризуватися її багаторівневістю та
ієрархічністю;

окремі рівні системи властивостей зумовлюють окремі аспекти поведінки
особистості, а їх цілісність — це результат взаємодії всіх рівнів
властивостей;

процеси передачі інформації та управління є характерною особливістю
структури особистості як системи її властивостей.

За поданою структурою особистість можна уявити як таку, що має певний
каркас постійних властивостей (атрибути та риси), який «зафарбовується»
певними якостями.

6.Задатки та здібності людини.

Індивідуально-психологічними особливостями, які відрізняють одну людину
від іншої і є передумовою успішного виконання нею певної діяльності є
її здібності.

В психологічній науці під терміном здібності розуміють такі
психологічні особливості людини, від яких залежить успішність оволодіння
нею знаннями, вміннями, навичками. Передумовою для розвитку здібностей є
задатки—вроджені анатомо-фізіологічні та функціональні особливості
людини, що є підґрунтям для розвитку здібностей. Поряд з цим поняттям
вживається поняття «схильність», тобто вибіркова спрямованість людини на
певну діяльність, яка спонукає особу займатися останньою. Основою
схильності є глибока стійка потреба особистості в діяльності, прагнення
вдосконалити вміння та навички, котрі пов(язані з даною діяльністю.

Виділяють такі рівні здібностей: середні, обдарованість, талант,
геніальність.

Середні здібності – наслідувально – стереотипні, на основі яких
проходить виконавча діяльність.

Обдарованість – початок творчості в якій – небудь сфері діяльності, яка
наближається до сер. рівня культури даного суспільства.

Талант – творча діяльність в одному обмеженому напрямку.

Геніальність – синтез декількох талантів із збільшеними на основі
деяких міжпредметних зв(язків здібностями до більш високомасштабних
узагальнень.

Рівні здібностей розрізняються ступенем загальних якостей:

1 Від ступеню пасивного відображення до ступеню активної самостійної
д-ті.

2 Від ступеню стереотипної активності до рівня творчої д-ті.

3 Ступенем мотивації діяльності – від середнього інтересу до постійної
потреби.

4 Ступенем працездатності

5 Результатами діяльності для самої людини, для інших людей, для
суспільства, науки, історичного прогресу.

7.Досвід особистості: знання, вміння, навички.

Єдність діяльності та особистості найвиразніше виявляється у таких
якостей особистості як вміння, навички та знання. Педагогіка визначає
таку підпорядкованість цих понять: знання – вміння – навички. Вважається
загально визнаним, що знання породжують вміння, а останні доводяться до
автоматизму і стають навичками. Але така підпорядкованість не враховує
того, що знання самі по собі ніколи не існують, а завжди стають
елементами якоїсь діяльності, якихось умінь, дій. Лише в уміннях навички
як засвоєні дії стають властивостями особистості та визначають її
здібності до нових дій. Отже, вміння – це
здатність виконувати певну діяльність або дії в нових умовах, які
формуються на основі раніше засвоєних знань і навичок.

Поряд співвідношень основних понять досвіду особистості досить повно
розкриває механізм їх формування:, але він не ефективний для визначення
цілей навчальної діяльності. Розуміючи вміння як найвищу форму досвіду,
що включає і знання і навички, доцільно, визначаючи цілі формування
досвіду особистості в процесі навчання, використовувати таку
послідовність: вміння – навички –знання. Оскільки саме така
послідовність дозволяє досягти головної мети навчання – цілеспрямованої
зміни поведінки суб’єкта діяльності.

Формування вміння здійснюється поетапно:

1. початкове вміння – усвідомлення мети дії та пошук способів її
виконання, що спираються на раніше засвоєні знання та навички,
діяльність шляхом спроб та помилок.

2. Недостатньо вміла діяльність – наявність знань щодо способів
виконання дій і використання раніше засвоєних, неспецифічних для
конкретної діяльності навичок.

3. Окремі загальні вміння – окремі високо розвинуті, але вузькі вміння,
які необхідні в різних видах діяльності.

4. Високорозвинене вміння – творче використання знань і навичок
конкретної діяльності з усвідомленням не лише мети, а й мотивів вибору
способів її досягнення.

5. Майстерність – творче використання різних знань, навичок, умінь для
ефективної діяльності.

8. Психологія як наука: предмет, завдання, методи.

Життєві психологічні відомості, джерелом яких є суспільний та особистий
досвід, утворюють донаукові психологічні знання. Вони можуть бути досить
обширними, можуть певною мірою сприяти орієнтуванню в навколишньому
середовищі та розумінню поведінки людей, відповідати дійсності.

Предмет наукової психології складають конкретні факти психічного життя,
що характеризуються якісно та кількісно. Але наукова психологія не може
обмежуватися самим лише описанням психологічних фактів, хоч би якими
цікавими вони були. Їх треба пояснювати. Саме тому необхідно відкривати
закони, за якими відбуваються ці явища, тобто психологічні закони. Якщо
виникнення психологічних фактів спостерігається кожного разу, коли для
цього виникають відповідні умови, то кажуть про закономірний характер
психічного явища.

Завданням психології, нарівні з вивченням психологічних фактів і
закономірностей, є встановлення механізмів психологічної діяльності. Це
означає вивчення роботи конкретних анатомо-фізіологічних апаратів, які
здійснюють той чи інший психічний процес. Тут психологія стикається з
рядом наук: медициною, фізіологією, біофізикою, біохімією, кібернетикою
та ін.

Отже, психологія, як наука, вивчає факти, закономірності та механізми
психіки. Психологія – наука про факти, закономірності й механізми
психіки як створюваного в мозку образу дійсності, на основі та з
допомогою якого здійснюється керування поведінкою і діяльністю, які
мають у людини особистісний характер.

Об’єктом вивчення психології є психіка як функція мозку. Вихідною
категорією психології є відображення. Як усі природні і суспільні науки,
психологія розташовує двома методами одержання факторів, що підлягають
подальшому аналізу — методами спостереження й експерименту.

Спостереження стає методом психологічного вивчення лише в тому випадку,
якщо він не обмежується описом зовнішніх явищ, а здійснює перехід до
пояснення природи цих явищ. Сутність спостереження не в одній лише
реєстрації факторів, а в науковому поясненні їхніх причин. Життєві
спостереження відрізняються від наукового спостереження насамперед
випадковістю.

Науково психологічне спостереження на відміну від життєвого припускає
необхідний перехід від опису факторів поводження, що спостерігається, до
пояснення його внутрішньої психологічної сутності.

Основний інструмент одержання нових психологічних факторів і
об’єктивного наукового пізнання — це експериментальний метод, що служить
основним постачальником психологічних знань і підставою для багатьох
теорій. На відміну від спостереження психологічний експеримент пропонує
можливість активного втручання дослідника в діяльності випробуваного.

Розрізняють два основних види експериментального методу:

* Лабораторний експеримент —це не тільки те що його приводять у
лабораторних умовах за допомогою спеціальної психологічної апаратури,
але і відношення випробуваного, котрі знає, що над ним йде експеримент.
За допомогою лабораторного експерименту можна досліджувати властивості
уваги, особливості виховання, пам’яті і т.д.

* Природний експеримент — по своєму задумі повинний виключати те що
напруга, що виникає у випробуваного, знаючого, що над ним
експериментують, і перенести дослідження в звичайні, природні умови.

Природний експеримент, що вирішує задачі психолог педагогічного
дослідження, називають психологічним експериментом.

9.Основні напрями психології.

Когнітивна психологія. Це один із сучасних напрямів психології, її
представники — німецький психолог Ульріх Найссер та інші — вважають, що
вирішальну роль у поведінці суб’єкта відіграють знання. Центральне місце
відводиться питанням систематизації знань у пам’яті суб’єкта,
співвідношення словесних і образних компонентів у процесах мовлення і
мислення. Напрям виник під впливом теоретико-інформаційного підходу.
Тому він передбачає створення моделей психічних процесів на основі
аналогії між обробленням інформації машиною і людиною. Генетична
психологія, її основоположник Ж. Піаже, вивчаючи проблеми розвитку
інтелекту дитини, дійшов висновку, що джерелом її інтелектуального
розвитку є дії з речами в процесі соціалізації. Ці дії утворюють
інтелектуальні структури. У розвитку інтелекту Піаже виділяє три
послідовні етапи: 1) сенсомоторний, 2) конкретних і 3) формальних
операцій. Послідовний перехід від попереднього етапу до наступного
відбувається в міру оволодіння дитиною певними внутрішніми операціями..
Послідовники гуманістичної психології вважали, що повинна бути здорова
творча особистість, основною метою якої є прагнення до самоактуалізації,
розвитку конструктивного начала людського «Я». Вони стверджують, що
людина відкрита для світу і наділена від природи потенційними
можливостями для безперервного розвитку і самовдосконалення, вона шукає
сенс життя, а її базисними потребами є любов, творчість, інші найвищі
цінності. Діяльнісний підхід. Він був властивий радянській психологічній
науці. У психології поняття «діяльнісний підхід» найчастіше
використовують у двох значеннях. У широкому сенсі воно означає
методологічний напрям досліджень, в основу яких покладено категорію
предметної діяльності. У вузькому сенсі розглядають психологію як науку
про виникнення, функціонування і структуру психічного відображення в
процесах діяльності людей. Охарактеризовані напрями і підходи до
вирішення основних психологічних проблем свідчать про те, що психологія
все ще перебуває в пошуках свого предмета дослідження. Отримані наукові
результати все більше розширюють сферу людського пізнання. Нерідко вони
змушують заново переосмислити ці проблеми. Тому можлива поява тенденцій,
які стануть новими ланками безперервного процесу пізнання психіки
людини.

10.Основні галузі сучасної психології.

Нагромадження знань є підставою для перетворення проблем на предмет
аналізу окремих наукових дисциплін — психологія диференціюється. Сучасна
психологія є розгалуженою системою наукових дисциплін, які перебувають
на різних сходинках формування і пов’язані з різними галузями практики.
Загальна психологія є базовою для всіх галузей психологічної науки. Вона
систематизує і узагальнює результати досліджень інших галузей, розробляє
фундаментальні теоретичні проблеми психології, розкриває загальні
закономірності, теоретичні принципи, формулює основні наукові поняття.
Психологія праці досліджує психологічні особливості трудової діяльності,
психологічні основи наукової організації праці, вивчає професійні
можливості людини, закономірності формування спільних для різних
професій навичок і вмінь, виявляє вплив виробничого середовища на
працездатність робітника тощо. Інженерна психологія вивчає особливості
діяльності оператора в автоматизованих системах управління, розподілу та
узгодження функцій між людиною і машиною. Вона є важливою частиною
ергономіки — науки, що вирішує проблему створення оптимальних для
підвищення продуктивності праці умов виробництва. Військова психологія
досліджує особливості поведінки людини в умовах бойових дій, підготовки
військових кадрів, розробляє методи психологічної пропаганди і
контрпропаганди тощо. Соціальна психологія вивчає психічні явища, що
виникають у процесі взаємодії людей у різних соціальних групах. Зокрема,
вона досліджує вплив засобів масової комунікації на свідомість людей,
закономірності виникнення і поширення масових соціально-психологічних
явищ (моди, чуток, паніки тощо). Медична психологія вивчає психологічні
аспекти взаємодії лікаря і хворого. У свою чергу, ця галузь поділяється
на нейропсихологію, психофармакологію, психотерапію, психопрофілактику і
психогігієну. Юридична психологія розглядає психологічні аспекти,
пов’язані з реалізацією системи права. У ній виділяють судову,
кримінальну і виправно-трудову (пенітенціарну) психології. Економічна
психологія вивчає роль людського фактора у виконанні
економіко-господарських завдань на макро- та мікроекономічному рівнях.
Екологічна психологія досліджує психологічні аспекти взаємодії між
людиною і природою, а також подолання соціально-психологічних наслідків
природних та техногенних катастроф. Етнічна психологія вивчає
психологічні особливості етнічних спільнот. Вікова психологія досліджує
виникнення і розвиток психічних якостей особистості на різних вікових
етапах. Педагогічна психологія — наука про психологічні закономірності
навчання і виховання підростаючого покоління та особливості педагогічної
діяльності викладача і вчителя. Практична психологія виникла і
розвивається як система спеціальних психологічних служб, спрямованих на
організацію і надання безпосередньої практичної допомоги людям у
вирішенні їхніх психологічних проблем. Цей перелік не вичерпує всієї
різноманітності галузей сучасної психології. До нього ще можна б додати
експериментальну, генетичну, тендерну, порівняльну, диференціальну,
історичну, політичну психології, психофізіологію, психолінгвістику,
психологію творчості, парапсихологію та багато інших галузей. Подальший
розвиток психології, безперечно, спричинить появу її нових гілок і
галузей.

11.Будова та функції центральної нервової системи людини

Будова нервової системи. У всіх хребетних нервова система має однакову
будов. її основними елементами є нейрони — нервові клітини, що проводять
збудження. Однак більшість нейронів забезпечує зв’язки між різними
ділянками центральної нервової системи, яка складається з головного
мозку і спинного мозку. Верхню частину головного мозку утворюють великі
півкулі. Мозочок відіграє суттєву роль у координації рухів. За сучасними
уявленнями, функціонально людський мозок як саморегулювальна система має
три основні блоки. Перший — енергетичний блок — створює робочий тонус
кори. Другий блок приймає, переробляє і зберігає інформацію. Третій блок
забезпечує програмування, регуляцію і контроль діяльності. Порушення в
роботі хоч одного блоку призводить до різних змін у психічній
діяльності.

12.Функціональна асиметрія півкуль головного мозку і тип мислення.

Специфіка і взаємозв’язок різних психічних процесів невід’ємні від
структурної організації головного мозку людини. Серед багатьох ознак
його структури (передній, проміжний, середній, задній, довгастий)
суттєву роль відіграють великі півкулі, особливо їх функціональна
асиметрія – різний ступінь виявленості тих чи інших функцій у лівій та
правій півкулях.

Функцією лівої півкулі є читання і рахування, переважне оперування
знаковою інформацією (словами, символами, цифрами тощо). Ліва півкуля
забезпечує можливість логічних побудов, без яких неможливе послідовне
аналітичне мислення. Розлад діяльності лівої півкулі зазвичай призводить
до порушення мовлення (появи афазій), блокує можливість нормального
спілкування, а за глибокого враження нервової тканини – до значних
дефектів розумової діяльності.

Права півкуля оперує образною інформацією, забезпечує орієнтацію в
просторі, сприйняття музики, емоційне ставлення до сприйнятих та
усвідомлених об’єктів, розпізнання складних предметів, продукування
сновидінь.

Основна різниця між півкулями визначається не стільки особливостями
використання інформації (вербальна чи образна), скільки способами її
організації, характером її переробки, тобто типом мислення.

Обидві півкулі функціонують у взаємозв’язку. Функціональна асиметрія
притаманна тільки людині, генозумовлена, передається у спадок, але
остаточно формується в процесі спілкування і залежно від переважання
функціонування правої чи лівої півкулі впливає на
індивідуально-психологічні характеристики особистості. Так, для
лівопівкульно мислячих (логічний тип) людей оптимістичність і
самостійність. Вони легко вступають у контакт з іншими людьми, в роботі
вони більш покладаються на розрахунки, ніж на інтуїцію, до інформації з
офіційних джерел довіра більша, ніж до власних вражень. Для цих людей
краще працювати там, де є потреба в логічному мисленні: математика,
викладач природничих наук, конструктор, організатор виробництва,
програміст, пілот, водій тощо.

Правопівкульно мислячий (художній тип) характеризує нахил до певного
песимізму; вони більш покладаються на власні почуття, ніж на логічний
аналіз подій, що не завжди на користь справі. Ці люди не дуже
товариські, але можуть продуктивно працювати навіть у несприятливих
умовах (шум, розваги, гуркіт, тощо). Їх чекає успіх у галузях
діяльності, де переважає образне мислення: художник, архітектор, актор,
лікар, вихователь тощо.

Якщо у людей однаково виявляються обидва типи мислення, то відкривається
широкий спектр діяльності: поєднання послідовності в роботі і, водночас,
образне, цілісне, швидке прийняття подій, ретельне обмірковування своїх
вчинків, особливо в екстремальних ситуаціях.

13.Основні етапи розвитку психіки в онтогенез.

Ускладнення поведінки, зумовлене процесом еволюції, призводить до
відповідного ускладнення психіки. Протягом філогенезу вона послідовно
проходить стадію елементарної сенсорної психіки, стадію перцептивної
психіки та стадію свідомості. Елементарна сенсорна (від лат. зепзиз —
відчуття) психіка — чутливість організму до окремих біологічно
нейтральних подразників середовища, її основу становить діяльність, яка
поєднує ці подразники з біологічно значущими властивостями предметів
довкілля. Прикладом може бути активність павука у відповідь на вібрацію
комахи, що потрапила до павутиння: він рухається в напрямку до комахи,
знаходить і поглинає її.

Специфіка психіки тут полягає у відображенні не предмета, що потрапив до
павутиння (комахи), а його властивості вібрувати. Павук здійснюватиме
аналогічну поведінку й відносно камертона, яким дотикаються до
павутиння. Середовище на цій стадії відображається не цілісно, а як
різноманітні біологічно нейтральні окремі властивості. Для нижчого рівня
елементарної сенсорної психіки характерні зародкові прояви психічного
відображення. Воно дає можливість тваринам (найпростішим, багатьом
нижчим багатоклітинним) реагувати на біологічно нейтральні подразники як
на сигнали життєво важливих властивостей середовища, проте не дозволяє
відшуковувати ці подразники, їх орієнтація в довколишньому вкрай проста
і має вигляд таксисів різного типу. На вищому рівні цієї стадії
відбувається подальший розвиток таксисної поведінки, а це вже їдає
організмам (вищим черв’якам, молюскам) ґрунт для пошуку потрібних
подразників. Перцелтивна (він лат. регсерііо — сприймання, впізнавання)
психіка — чутливість тварини до предметів довкілля. Цій стадії
відповідає діяльність, яка складається з операцій — способів,
спрямованих не лише на властивості предметів, а й на умови, в яких ці
предмети перебувають. Якщо ссавця відділити від їжі перепоною, то він
обійде її. Його поведінка спонукається властивостями їжі (запахом,
формою тощо), що відображаються, але підпорядковується умовам, в яких
їжа перебуває. Завдяки цій обставині їжа і перепона вже не зливаються
одна з одною, як це мало місце на попередній стадії, а відображаються
роздільно. На цій стадії психіки потрібна розвинена індивідуальна
пам’ять, що фіксує умови життя і набуті способи поведінки. Показовим
щодо цього є кінь, який дуже швидко запам’ятовує скеровуючі рухи
вершника .

Нижчий рівень перцептивної психіки спостерігається у вищих безхребетних
(членистоногих, головоногих молюсків), які здійснюють активний пошук
позитивних подразників і демонструють розвинену захисну поведінку.
Поширена серед них і мало мінлива інстинктивна поведінка. Вищий рівень
цієї стадії репрезентують хребетні (птахи і ссавці), в яких інстинктивна
поведінка поступається научінню. На цій підставі антропоїди і деякі вищі
хребетні виявляють інтелектуальну поведінку, якій відповідає інтелект —
ознака найвищого рівня перцептивної психіки — відображення відношень і
зв’язків між предметами ситуації, що сприймається твариною. Вищій та
найвищій стадіям перцептивної психіки відповідає найскладніша в
тваринному світі нервова система; в усіх хребетних є головний і спинний
мозок, а у ссавців, до того ж, з’являються великі півкулі, оточені
корою. Етапи розвитку психіки тварин, у свою чергу, стають еволюційним
підґрунтям психіки людини. Тут аналогом елементарної сенсорної психіки є
відчуття, перцептивної — сприймання, а її найвищого рівня — мислення.
Розвиток психіки у філогенезі ґрунтується на процесах діяльності, що
обслуговують організм як біологічний рівень життя. Ускладнення цих
процесів зумовлює появу специфічно людського етапу розвитку психіки —
первісної свідомості.

14.Поняття про психіку. Форми прояву та функції психіки.

Психіка ? здатність мозку відображати об’єктивну дійсність, тобто
властивість високоорганізаційної матерії ? мозку відображати об’єктивну
дійсність на основі психологічного образу, який при цьому формується,
регулювати діяльність людини та її поведінку.

Психіка – це властивість нервової системи, завдяки якій:

– здійснюється зв’язок із зовнішнім світом;

– координується робота всього організму;

– організм діє у відповідь на подразнення сигналів (рефлекс);

Вищими формами психічного відображення є мислення та уява, які існують у
нерозривному зв’язку з мовленням.

Функції психіки:

1) відображення дійсності;

2) регуляція поведінки людини.

Структура психіки: свідомість ( самосвідомість; несвідома сфера.

Свідомість (свідома поведінка)? це вищий рівень психічного відображення,
властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні
об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, що
характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах.
Полягає у попередньому мисленому накресленні своїх дій і передбачених
наслідків; регулює взаємовідносини людини з природою і соціальною
дійсністю.

Свідомість пов’язана, передусім, із знанням людини про світ. Свідомість
має суспільну природу, оскільки виникає і розвивається (як у філогенезі,
так і в онтогенезі) лише у людському суспільстві.

Самосвідомість ? знання людини про саму себе, свої реальні та
потенційні можливості. Самосвідомість включає: кон’юктивний компонент
(образ власних якостей), емоційний к. (повага до себе, гідність або
самоприниження тощо), оцінно-вольовий (прагнення підвищити самооцінку,
авторитет).

Несвідоме ? форма відображення дійсності, в якій людина не може скласти
звіт про здійснені дії, втрачається повнота орієнтування у часі та місці
дій, порушується мовне регулювання поведінки ,тобто несвідоме – це
автоматизовані дії.

15.Форми поведінки живих істот.

Можна визначити чотири типи поведінки живої істоти: інстинкти, навички,
простіші форми розумної поведінки та свідома поведінка. Чим вищий рівень
розвитку нервової системи живої істоти, тим більша кількість типів
поведінки для неї є характерною. Якщо простішим тваринам притаманні лише
інстинкти, то для людини характерні і інстинкти, і навички, і —
найхарактерніше — розумна поведінка на основі другої сигнальної системи.

Інстинкт (від лат. «інстинктус» — спонукання) — сукупність природжених
компонентів поведінки і психіки тварин та людини. В основі інстинктів
знаходяться безумовні рефлекси, тобто природжені форми реагування
організму, що виникають у процесі природного добору як результат
нагромадження і закріплення в ньому тих властивостей, які допомагають
йому пристосуватися до певних умов навколишнього середовища (комахи,
павуки – павутиння, бджоли – стільники, бобри – греблі, мурашники тощо).

Інстинктів дуже багато, а проявів їх стільки, скільки й форм взаємодій
тварин із навколишнім світом. Та в основі всіх інстинктів усього
тваринного світу знаходяться два: інстинкт самозбереження і інстинкт
продовження роду. Чим більше поведінка тварини відповідає цим 2
інстинктам, тим міцніше закріплюється вона у спадковості.

Навички — це дії, що ґрунтуються на умовних зв’язках, які функціонують
автоматично. Ця форма поведінки засвоюється в індивідуальному досвіді за
умови неодноразового повторення змінних явищ природи. Навички
виробляються впродовж тривалого часу шляхом спроб і помилок або
тренування.

Проста форма розумової поведінки (інтелектуальна) полягає у здатності
тварини відображати більш складні зв’язки і відношення між окремими
предметами або їхніми властивостями. Інтелектуальна поведінка
характеризується тим, що тварина може «винаходити» нові способи
розв’язання завдань, що виникають перед нею, використовуючи при цьому
зовнішні предмети як знаряддя (мавпа використовує палицю, щоб дістати
їжу, яка знаходиться за кліткою і до якої вона не може дотягнутися).

Свідомість (свідома поведінка) — найвищий рівень психічного відображення
дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її
духовну активність у конкретних історичних умовах. Свідомість пов’язана,
передусім, із знанням людини про світ (російською мовою сознание — це
«сознание», українською — свідомість можна витлумачити як «с-відома»,
тобто те, що пов’язане з якимось відомостями, інформацією).

Свідомість має суспільну природу, оскільки виникає і розвивається (як у
філогенезі, так і в онтогенезі) лише в людському суспільстві. Мозок сам
по собі як складова частина організму, його нервової системи не має
свідомості. Матеріальним носієм свідомості він стає лише тоді, коли
людина в процесі діяльності набуває досвід, засвоює культуру людства,
народу, нації.

Суспільна свідомість проявляється через мову, науку, мистецтво, мораль,
філософію, право не залежно від розуму окремої людини. Засвоєна людиною
свідомість стає до певною мірою її власною свідомістю. Відтак свідомість
окремої людини є лише відносно незалежною від суспільної свідомості.

Розрізняють також свідомість конкретної людини (предметна свідомість) і
її самосвідомість. Результат першої – це знання конкретної людини про
світ, а другої ? знання людини про саму себе, свої реальні та
потенційні можливості. Такі показники самосвідомості, як самопізнання,
самоконтроль, самовдосконалення, є вершиною розвитку особистості.

16.Психічні властивості особистості.

Психічні властивості ? сталі душевні якості людини, що утворюються в
процесі її тривалої відображувальної дійсності, виховання і
самовиховання. Вони характеризують здатність людини відповідати на певні
дії адекватними психічними діями (наприклад темперамент, досвід,
характер, здібності, інтелект тощо).

Темперамент—це біологічний фундамент особистості, який базується на
властивостях нервової системи, пов’язаний з будовою тіла та обміном
речовин в організмі. “Т” успадковують, а тому зусилля людини мають
спрямовуватися не на його зміну, а на те, щоб його знати та
використовувати для адекватної реалізації у відповідній діяльності. Це
зумовлюється тим, що темперамент визначає стиль поведінки людини та
способи організації нею своєї діяльності.

Досвід особистості проявляється у підпорядкованості таких понять: знання
– вміння – навички. Вважається загально визнаним, що знання породжують
вміння, а останні доводяться до автоматизму і стають навичками. Але така
підпорядкованість не враховує того, що знання самі по собі ніколи не
існують, а завжди стають елементами якоїсь діяльності, якихось умінь,
дій. Лише в уміннях навички як засвоєні дії стають властивостями
особистості та визначають її здібності до нових дій.

В психолог. науці під терміном здібності розуміють такі психологічні
особливості людини, від яких залежить успішність оволодіння нею
знаннями, вміннями, навичками. Передумовою для розвитку здібностей є
задатки—вроджені анатомо-фізіологічні та функціональні особливості
людини, що є підґрунтям для розвитку здібностей. Виділяють такі рівні
здібностей: середні, обдарованість, талант, геніальність.

Середні здібності – наслідувально-стереотипні, на основі яких проходить
виконавча діяльність.

Обдарованість – початок творчості в якій – небудь сфері діяльності, яка
наближається до сер. рівня культури даного суспільства.

Талант – творча діяльність в одному обмеженому напрямку.

Геніальність – синтез декількох талантів із збільшеними на основі
деяких міжпредметних зв(язків здібностями до більш високомасштабних
узагальнень.

Утворені властивості, у свою чергу, впливають на перебіг процесів.

Так, у процесі відчуття формуються конкретні сенсорні властивості й
цілісна сенсорна організація особистості, яка визначає в подальшому
кількісно-якісну характеристику відчуттів.

У процесі розв’язання теоретичних і практичних завдань формується
вольова організація особистості, визначаючи, як ухвалюються рішення і як
вони реалізуються в житті.

Утворена скерованість особистості веде до вибіркового сприйняття та
емоційних реакцій, пов’язаних із ним.

17.Індивід як носій біопсихічних властивостей.

Факт належності живої істоти до людського роду відображається в понятті
«індивід». Індивід— людина як одинична природна істота. Дитина
народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з дорослими вона поступово
засвоює соціальний досвід людства і включається в систему суспільних
відносин, що формують її потреби, інтереси, світогляд, переконання,
тобто розвивають її як особистість. Як індивід людина має такі ознаки,
як вік, стать, освіта, професія, інтереси. Особистістю вона стає в
системі відносин з іншими людьми. Мається на увазі, що індивід є
одиничний представник людського роду, конкретна людина, яка має ознаки,
притаманні людині взагалі, а саме: тілесні ознаки, високорозвинений
мозок, свідомість тощо. По суті індивід є висхідним пунктом для розвитку
людини як особистості. Індивід має такі ознаки: вік, стать освіта,
професія, інтереси.

18.Поняття статі як атрибуту особистості. Психологічні відмінності
чоловіків і жінок.

Стать — сукупність анатомо-фізіологічних ознак організму, що забезпечує
продовження роду і дає змогу розрізнити у більшості організмів жіночі й
чоловічі особливості. Поділ на чоловічу і жіночу статі зумовлений
тривалою еволюцією та генетично запрограмований статевими хромосомами.
Відмінності статей: генетичні, морфологічні, фізіологічні, психологічні.

Наявність суттєвих психологічних розбіжностей між чоловіками і жінками
не викликає сумніву. Основними з них є наступні:

– дівчата переважають хлопців щодо вербальних здібностей;

– хлопці відрізняються більшою агресивністю, наочно-просторовими
здібностями;

– міжпівкульні зв’язки у жінок більш чисельні, і тому вони краще
синтезують інформацію обох півкуль (жіноча інтуїція);

– жінки мають більш високі показники щодо лінгвістичних функцій пам’яті,
аналітичних здібностей, психомоторики у ручному режимі які пов’язують з
відносно більшою активністю лівої півкулі мозку;

– переваги правої півкулі у чоловіків вирізняють їхні творчі художні
здібності, дають можливість краще орієнтуватися у просторі;

– «жіноче» (у межах людської популяції) має забезпечити незмінність
нащадків від покоління до покоління, тобто воно орієнтоване на
збереження вже існуючих ознак – саме це пояснює більшу психічну
стійкості жінок та усереднені параметри їх психіки;

– «чоловіче» пов’язане з необхідністю адаптації до нових невідомих
умов. що пояснює їхню більшу психологічну індивідуальність: серед
чоловіків частіше трапляються не лише талановиті, а й психічно хворі
особи;

– особливості як чоловічої, так і жіночої психіки визначаються
еволюційно – генетичною доцільністю;

– жінки легко пристосовуються на індивідуальному рівні до зовнішнього
світу, їхня поведінка біологічно детермінована;

Чоловіча психіка обумовлена її філогенетичною пластичністю та
онтогенетичною ригідністю, що зумовлює більшу різноманітність типів
чоловічої психіки та значно менші здібності до виживання у неприйнятних
умовах; тому ознаки виродження у б/я популяції спостерігаються,
передусім у представників чоловічої статі.

19.Вік людини: біологічний, хронологічний, соціальний, психологічний.

Вік — поняття, що характеризує період (тривалість) життя живої істоти, а
також стадії життя. Відлік віку починають від народження до фізичної
смерті. Поняття «вік» — багатоаспектне. Можна виділити чотири підвиди:
хронологічний, біологічний, соціальний і психологічний.

Психологічний вік тісно пов’язаний з поняттям психологічного часу, а
саме — з тим, як людина сама оцінює у внутрішньому світі свій вік. Так,
молоді люди (від 20 до 40 років) оцінюють себе старшими, ніж вони є.
Після 40 років спостерігається зворотна тенденція — люди сприймають себе
молодшими, ніж вони є.

Головна особливість психологічного віку, часу — це взаємний вплив
минулого, сьогодення та майбутнього на сприйняття сучасного, а через
нього — і на поведінку людини.

Вікові особливості особистості розглядаються як елементи практичної
психологів та є предметом дослідження вікової і диференціальної
психології . З погляду практичної психології суб’єкту діяльності
звертають увагу на особливості психіки дорослої людини в різні періоди
її розвитку. Вікова психологія визначає, що дорослою людина стає після
25 років. Дорослий — це людина, яка самостійно досягла розуміння повної
відповідальності за своє життя, за свої рішення, за свої дії («Я»,
сім’я, суспільство, робота, самоосвіта, самовдосконалення).

Розрізняють такі періоди розвитку дорослої людини після 25 років, як
особистості:

1.Рання зрілість (25 – 35 років) хар-ся такими ознаками:

включення до всіх сфер людської діяльності — демографічної, культурної,
політичної, професійної;

стабілізація якостей особистості;

встановлення інтимності, близьких стосунків з іншою;

наявність першого піку творчих здібностей (ЗО-35 років — математика,
фізика, хімія);

соціальна та професійна адаптація;

побудова власного способу життя, статусу, вироблення позиції в умовах
засвоєння професійних ролей;

перша психологічна криза переоцінки життєвого шляху (ЗО + 2 роки) —
роздуми над питаннями доцільності вибору, зміни життєвих планів та
основних видів професійної діяльності, підвищення рівня кваліфікації,
освіти.

2.Середня зрілість (35-45 років) — це необхідність пошуку відповідей на
основні питання цього періоду: що таке життя? Про що мріяв? Що
досягнуто?

У цей період усвідомлюється, що:

– половина життя прожита, має місце переоцінка цілей і домагань;

– має місце генеративність як здатність озирнутися навколо,
зацікавитися іншими людьми;

– людина відчуває кризу середини життя;

Криза середини життя — це раптове усвідомлення і розуміння того, що
половину життя прожито, а мрії і цілі молодих років не реалізовані, цілі
не досягнуті і вже їх не досягнути, оскільки є реальні розбіжності між
дійсністю та бажаннями.

У період кризи половини життя можливі два типи поведінки:

Перший тип — кризу не усвідомлено, відсутня ревізія своїх планів і
домагань, перемагає похмурий погляд на життя, життя стає невиразним,
втрачається активність як запорука подальшого розвитку особистості в
період пізньої зрілості.

Другий тип поведінки характеризується тим, що кризу усвідомлено через
сприйняття та оцінку реалій життя, має місце ревізія та корекція минулих
планів, домагань, формуються нові цілі, плани, завдання.

3.Пізня зрілість (45 – 60 років) властиві такі ознаки:

– занепокоєність — головна особливість цього періоду;

– глибинне оновлення особистості — як наслідок усвідомлення кризи
попереднього періоду;

– відсутність занепокоєності — призведе до гальмування розвитку,
відчуття запустіння, що викликає застій;

– за умов заспокоєності — відбувається концентрація інтересів на собі,
з’являється надмірна турбота про себе;

– за умов активної праці (занепокоєність) спостерігаються висока
продуктивність, наявність другого піку творчості в 50 – 60 років.

Існують ще такі періоди розвитку дорослої людини:

4.Похилий вік — 60-70 років,

5.Старість — 70-90 років,

6.Довгожитель — після 90 років.

Знання суб’єктом діяльності психологічних особливостей кожного вікового
періоду (нестійкість і максималізм молоді; висока працездатність і
професіоналізм дорослої людини; підвищена образливість, інтерес до
спілкування, втомлюваність людей старшого віку) – необхідна умова
забезпечення ефективної праці і результативної поведінки.

20.Конституціональні типології особистості.

Психіка людини змогла сформуватися і функціонувати лише в певних
біологічних умовах: рівень кисню в крові і клітинах мозку температура
тіла, обмін речовин і гормональна активність тощо Морфологічні
особливості тіла індивіда суттєво відображають біологічні умови розвитку
психіки. Отже, має місце її конституціональна типологія.

Існує три основним варіанти людської анатомії (Е. Кречмер):

1)Астенічний тип – худі, з вузькими плечима і тонкими руками, блідою
шкірою та плескатою грудною кліткою, з дитинства слабкі і ніжні, швидко
ростуть, але впродовж усього життя вони не виявляють схильності до
збільшення обсягу м’язів.

2)Атлетичний тип характеризується м’язами, пружною шкірою, міцною
грудною кліткою, широкими плечима, впевненою поставою.

3)Пікнічний тип відрізняється розвитком внутрішніх частин тіла (голови,
грудей, черева) і схильністю тулуба до ожиріння при слабкому руховому
апараті.

У. Шелдон зробив висновки щодо існування трьох «сома типів» – основних
моделей побудови людського тіла, що максимально не схожі один на одного:

(1)Ендоморфний тип відрізняється круглою головою, значними розмірами
внутрішніх органів, сферичною формою тіла, м’якістю тканини, тонкі
руками і ногами, не розвинутими кістками і м’язами, яскраво вираженими
відкладеннями жиру). Ендоморфному сома типові відповідає вісцеротонічний
тип темпераменту – функціонально переважають органи травлення.

(2)Мезоморфний тип – широкі плечі і грудна клітина, мускулисті руки,
ноги, мінімум жиру, могутня голова. За темпераментом –це соматонік
(тіло)

(3)Ектоморфний тип – худа людини з витягнутим обличчям, тонкими довгими
ногами, слабкими м’язами, добре розвинутою нервовою системою. Цей
соматип має церебронічний темперамент (мозок).

21.Темперамент та його фізіологічні основи.

Поведінка людини залежить не тільки від соціальне зумовленої
спрямованості її особистості, а й від специфіки її природної
організації, зокрема такої індивідуально-психологічної особливості, як
темперамент. Темперамент — сукупність індивідуально-психологічних
якостей, яка характеризує динамічний та емоційний аспекти поведінки
людини і виявляється в її діяльності і спілкуванні. Темперамент
забарвлює всі психічні прояви індивіда, І впливаючи на темп рухів і
мови, перебігу емоції та мислення. Він обумовлює характер перебігу
психічної діяльності, а саме: швидкість виникнення і стійкість психічних
процесів, їх психічний темп і ритм, інтенсивність психічних процесів і
спрямованість психічної діяльності на певні об’єкти. Уперше науковий
підхід до з’ясування фізіологічних основ темпераменту застосував І.
Павлов у своєму вченні про типи вищої нервової діяльності у тварин і
людини. Павлов виділив чотири види нервової системи: 1) сильний,
неврівноважений; 2) сильний, урівноважений, рухливий; 3) сильний,
урівноважений, інертний; 4) слабкий. Ці типи вищої нервової діяльності
відповідають чотирьом типам темпераментів: холеричному, сангвінічному,
флегматичному і меланхолійному. Він вважав темперамент найзагальнішою
характеристикою кожної людини, яка накладає відбиток на всю її
діяльність. Якщо схематично подати поєднання властивостей нервової
системи, то можна побачити неповноту такої класифікації. Сильний тип
нервової системи є достатньо розчленованим, а слабкий — ні,
врівноваженість виявилася розчленованою, а неврівноваженість залишилася
без зміни. Виділяють чотири основних властивості нервової системи:1)
динамічність — характеризує легкість і швидкість утворення мозковими
структурами нервових процесів під час формування умовних реакцій
збудження чи гальмування; 2) лабільність — характеризує швидкість
виникнення і згасання процесів збудження; 3) сила; 4) рухливість. Отже,
можемо зробити висновок, що фізіологічною основою темпераменту є
загальний тип нервової системи.Російський психолог Вольф Мерлін вважав,
що темперамент можна було характеризувати за допомогою наступних
понять: Сензитивність визначається найменшою силою зовнішніх впливів,
необхідною для виникнення психічної реакції людини. Реактивність
залежить від характеру емоційної реакції індивіда на зовнішні та
внутрішні впливи. Темп реакцій виявляється у швидкості перебігу різних
психічних явищ: часі запам’ятовування, швидкості прийняття рішень тощо.
Пластичність — показник гнучкості, легкості пристосування людини до
нових умов. Ригідність це показник інертності, нечутливості до зміни
зовнішніх впливів. Екстраверсія та інтроверсія розрізняються тим, що
більше впливає на реакцію людини — зовнішні враження у певний момент
(екстраверти) чи образи, уявлення, думки, пов’язані з минулим і
майбутнім (інтроверти). Емоційність — властивість темпераменту, що
вказує на швидкість виникнення і перебігу емоцій.

22.Типи і поведінкові властивості темпераменту.

Основним 4 типам нервової системи відповідають 4 типи темпераментів:
сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Кожен тип темпераменту має
свої особливості, що суттєво впливають на сприйняття ситуації та
поведінку конкретної людини.

1.Сангвінік – легка пристосовуваність до умов, що змінюються; високий
спротив труднощам життя; рухливість, товариськість, широке коло
знайомств, часта зміна прихильностей, активність і працездатність,
швидке переключення на нову роботу, легко перенавчається,
оптимістичність, поверховість у сприйнятті людей та явищ, скучність і
млявість за відсутності зовнішніх стимулів.

2.Холерик – підвищена збудливість, велика життєва енергія, недостатність
самовладання, невитриманість, неврівноваженість, різкість, поривчастість
рухів, захопленість новими справами, змінність настрою від злету до
падіння, нетерпимість, запальність, голослівність.

3.Флегматик – мала чутливість та емоційність, заспокійливість,
повільність, врівноваженість, впертість, терплячість, витриманість,
працездатність, інертність, надійність у дружбі, несхильність до змін
оточення, вузькість кола спілкування, хороша опірність сильним і
тривалим подразникам.

4.Меланхолік – висока чутливість, емоційна ранимість, пасивність,
загальмованість, інертність, сльозливість та образливість, боязливість,
тривожність, невпевненість у собі, боязкість, нерішучість, невиразність
міміки, рухів, настороженість до всього нового, зніяковілість у
присутності нових людей, самостійність, чутливість до людей, багатство
асоціативного внутрішнього світу.

Тип вищої нервової системи є природженим, але деякі властивості нервової
системи мають тенденцію до змін. Холерику можуть бути властиві дуже
сильні збудження і слабке гальмування, той самий холерик може
вирізнятись сильним збудженням і сильним гальмуванням, але збудження
буде сильнішим. Під впливом зовнішнього середовища тип темпера метру
загострюються чи, навпаки, пом’якшується.

Тип темпераменту не змінюється з віком людини, але має тенденцію до
дозрівання, усталення, набуття нових якостей під впливом життєвих
обставин. Загальновідомо, що дитина дошкільного віку, хоч би до якого
природженого типу вищої нервової діяльності вона належала, має слабкішу
нервову систему, ніж людина доросла, тому й темпераменті реакції
дошкільника визначаються підвищеною активністю.

Серед основних властивостей темпераменту слід назвати передусім
сенситивність (чутливість). Вона характеризує найменшу силу зовнішнього
впливу, що викликає темпераментну реакцію. Сьогодні вже доведено, що най
чутливим типом, який легко адаптується до нових умов середовища, є тип
слабкий, меланхолік.

Друга властивість — реактивність, тобто сила і енергія, з якою людина
реагує на вплив. Найвища реактивність — це реактивність холерика. Крім
реактивності, темперамент характеризує також активність, здатність
самостійно, свідомо керувати своєю поведінкою. Пластичність і ригідність
є параметрами пристосування до зовнішніх впливів.
Екстраверсія-інтроверсія свідчать про загальну спрямованість зовні чи
всередину. Серед властивостей темпераменту необхідно визначити також
темп психічних реакцій.

23.Екстраверсія-інтроверсія та нейротизм як властивості темпераменту
за Г.Айзенком.

За певними психологічними критеріями всіх індивідів можна поділити на
екстравертів, інтровертів і невротиків. Наявність екстра- чи інтроверсії
визначається залежністю реакцій і діяльності людини від зовнішніх
вражень. На думку Г. Айзенка, два чинники — невротизм та
екстраверсія—інтроверсія — є основними параметрами особистості людини.

Для екстраверта (порівняно з інтровертом) характерним є:

трудність щодо вироблення умовних рефлексів;

більша терпимість до болю;

товариськість, імпульсивність, недостатній самоконтроль, відвертість у
почуттях, життєрадісність, впевненість у собі, невитриманість тощо.

Особливості поведінки інтроверта:

зануреність у собі;

труднощі щодо встановлення контактів з людьми, адаптації до релігії;

висока оцінка етичних норм, планування майбутнього, контроль своїх
почуттів тощо.

На одному полюсі нейротизму— нейротики, які відрізняються:

нестабільністю, неврівноваженістю нервово-психічних процесів, емоційною
нестійкістю, рухливістю вегетативної нервової системи;

збудженістю, змінністю настрою, чутливістю, загальмованістю,
нерішучістю.

Другий полюс нейротизму — це емоційно стабільні, для яких характерні
спокій, врівноваженість, впевненість, рішучість.

Екстраверти добре засвоюють соціальні норми та легко налагоджують
контакти з іншими людьми, тимчасом як інтроверти погано пристосовуються
до незвичайних ситуацій і важко входять у чужий для них світ почуттів
інших людей. Екстраверт відкритий для зовнішніх впливів, а інтроверт,
навпаки, глухий до всього, що існує поза його власною особистістю. Г.
Айзенк вважав, що в основі екстраверсії лежить слабкість генерації
процесу збудження в поєднанні із силою, швидкістю та стійкістю
реактивного гальмування. Стабільний екстраверт відповідає жвавому
типові, нестабільний екстраверт — нестримному, стабільний інтроверт
-спокійному, а нестабільний інтроверт — слабкому типові. Показники
екстраверсії-інтроверсії, стабільності-нестабільності взаємозалежні та
біополярні. Кожний з них — це континуум між двома полюсами крайнощів
вираження особистістних властивостей. Поєднання цих двох різного ступеня
виразності властивостей і становить своєрідність особистості.
Характеристики більшості людей частіше тяжіють до центру. А віддаленість
є свідченням ступеня виразності відповідної властивості. Поєднання цих
двох різного ступеня виразності властивостей і становить своєрідність
особистості. Характеристики більшості людей частіше тяжіють до центру. А
віддаленість є свідченням ступеня виразності відповідної властивості. Г.
Айзенк та його послідовники розробили чимало спеціальних
тестів-опитувачів, які дозволяють визначити темперамент людини, ступінь
її екстраверсії—інтроверсії та невротизму. Ці тести широко
використовуються у психофізіологічних експериментах. Щоправда, нині у
психофізіології панує концепція факторної структури індивідуальності.
Факторний аналіз дозволяє виявити природні унітарні структури
особистості, що реально притаманні індивідові.

24.Вплив темпераменту на поведінку та діяльність людини.

Основним 4 типам нервової системи відповідають 4 типи темпераментів:
сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Кожен тип темпераменту має
свої особливості, що суттєво впливають на сприйняття ситуації та
поведінку конкретної людини.

1.Сангвінік – легка пристосовуваність до умов, що змінюються; високий
спротив труднощам життя; рухливість, товариськість, широке коло
знайомств, часта зміна прихильностей, активність і працездатність,
швидке переключення на нову роботу, легко перенавчається,
оптимістичність, поверховість у сприйнятті людей та явищ, скучність і
млявість за відсутності зовнішніх стимулів.

2.Холерик – підвищена збудливість, велика життєва енергія, недостатність
самовладання, невитриманість, неврівноваженість, різкість, поривчастість
рухів, захопленість новими справами, змінність настрою від злету до
падіння, нетерпимість, запальність, голослівність.

3.Флегматик – мала чутливість та емоційність, заспокійливість,
повільність, врівноваженість, впертість, терплячість, витриманість,
працездатність, інертність, надійність у дружбі, несхильність до змін
оточення, вузькість кола спілкування, хороша опірність сильним і
тривалим подразникам.

4.Меланхолік – висока чутливість, емоційна ранимість, пасивність,
загальмованість, інертність, сльозливість та образливість, боязливість,
тривожність, невпевненість у собі, боязкість, нерішучість, невиразність
міміки, рухів, настороженість до всього нового, зніяковілість у
присутності нових людей, самостійність, чутливість до людей, багатство
асоціативного внутрішнього світу.

Темперамент і стиль діяльності Будь-яка діяльність передбачає певні
вимоги до психічних якостей людини. Одні професії вимагають від
виконавця неабиякої уважності, інші — швидкої реакції на зміну обставин
або гнучкого мислення тощо. Дослідженнями було встановлено, що
продуктивність праці ткаль-багатоверстатниць безпосередньо не зумовлена
такими властивостями, як рухливість чи інертність. Так само мало
впливають на результати роботи водіїв автобусів сильний чи слабкий тип
нервової системи. Існують спеціальності, якими не можна успішно
оволодіти лише завдяки компенсації одних властивостей іншими. Так, у
професіях космонавта, льотчика-випробувача, диспетчера аеропорту,
оператора швидкоплинних технологічних процесів, чия діяльність
відбувається в екстремальних умовах, пов’язаних із небезпекою, великою
відповідальністю, вимоги до психіки дуже великі. У них висока
тривожність, ригідність, низький темп діяльності не можуть бути
компенсовані іншими властивостями. Тому в цих випадках властивості
темпераменту визначають професійну придатність. Щоб установити, чи
відповідають властивості темпераменту вимогам професії, здійснюють
професійний відбір.

25.Врахування типів темпераменту у професійній діяльності.

Організовуючи б/я діяльність слід враховувати тип темпераменту особи.
Так, для оптимізації умов діяльності бажано:

1. Перед сангвініком безперервно ставити нові і, якщо є можливість,
цікаві завдання, які вимагали б від нього зосередженості і напруженню;
необхідно постійно включати його в активну діяльність.

2. Контролювати діяльність холерика якомога частіше; в роботі з ним
неприпустимі різкість і невитриманість, оскільки це може викликати
негативну реакцію у відповідь; щодо холерика негативну оцінку припустимо
застосовувати в дуже енергійній формі та настільки часто, наскільки це
необхідно.

3. Флегматика необхідно залучити до активної діяльності і зацікавити;
він потребує систематичної уваги, його неприпустимо переключати з одного
завдання на інше.

4. Меланхоліка неприпустимі не тільки різкість, грубість, а й підвищений
тон, іронія; про його вчинок, провину краще поговорити наодинці; для
меланхоліка вкрай необхідним є прояв особливої уваги; негативну оцінку
слід використовувати з великим застереженням, пом’якшуючи її негативні
дії.

В нормальних умовах темперамент має прояв лише в особливостях
індивідуального стилю і не визначає результативність діяльності. В
екстремальних ситуаціях вплив темпераменту на ефективність діяльності
суттєво підсилюється, бо попередньо засвоєні форми поведінки стають
неефективними і необхідні додаткова енергетична або динамічна
мобілізація організму, аби впоратися з несподіваними чи дуже сильними
впливами-подразниками.

В умовах певної професійної діяльності від типу темпераменту залежить
стратегія підготовки людини до роботи і динамічний аспект її виконання,
але аж ніяк не успішність досягнення кінцевого результату. Дослідженнями
було встановлено, що продуктивність праці ткаль-багатоверстатниць
безпосередньо не зумовлена такими властивостями, як рухливість чи
інертність. Так само мало впливають на результати роботи водіїв
автобусів сильний чи слабкий тип нервової системи. Отже, в масових
професіях властивості темпераменту, впливаючи на діяльність, не
визначають її продуктивності, оскільки одні властивості можуть бути
компенсовані іншими. Існують спеціальності, якими не можна успішно
оволодіти лише завдяки компенсації одних властивостей іншими. Так, у
професіях космонавта, льотчика-випробувача, диспетчера аеропорту,
оператора швидкоплинних технологічних процесів, чия діяльність
відбувається в екстремальних умовах, пов’язаних із небезпекою, великою
відповідальністю, вимоги до психіки дуже великі. У них висока
тривожність, ригідність, низький темп діяльності не можуть бути
компенсовані іншими властивостями. Тому в цих випадках властивості
темпераменту визначають професійну придатність. Щоб установити, чи
відповідають властивості темпераменту вимогам професії, здійснюють
професійний відбір. Це спеціальна процедура визначення професійної
придатності, яку проводять на підставі психологічної діагностики
властивостей темпераменту. Найпоширенішим способом пристосування
темпераменту до вимог діяльності є формування її індивідуального стилю.
Індивідуальний стиль діяльності — індивідуальна система прийомів і
способів дій, характерна для конкретної людини і доцільна для досягнення
успішного результату. Оволодіння властивостями власного темпераменту і
їх компенсація, формування індивідуального стилю діяльності
розпочинається ще в дитячі роки, відбувається під впливом навчання і
виховання і завершується в умовах трудової діяльності людини.

26.Врахування типів темпераменту у навчальному процесі.

Відомо, що поведінка людини залежить від її індивідуально-психологічних
властивостей, тобто темпераменту. Люди бувають різні, і разом із тим
кожна людина є неповторною, має свої індивідуальні риси, певні здібності
та нахили і у різних ситуаціях поводить себе по-різному. Саме тому, на
мій погляд, кожен педагог повинен керуватися і враховувати особливості
темпераменту своїх учнів. Більше того, він повинен отримати максимальний
ефект від використання та вмілого керування особливостями кожного виду
темпераменту і відповідно сформулювати особистий, неповторний підхід до
кожного учня. Як відомо, для сангвініка характерна підвищена
реактивність, він дуже ініціативний, енергійний і працьовитий. Його
цікавить усе нове, з великим бажанням береться за нову справу,
віддається їй і може зробити багато, якщо справа виявилася для нього
цікавою. Сангвініки легко пристосовуються до будь-якої нової обстановки,
швидко схоплюють все нове, добре засвоюють нові знання. Їм також
властива висока кмітливість і гнучкий розум. З огляду на це, вчитель
має давати учням-сангвінікам такі завдання, які їх зацікавлять, адже це
запорука успішного освоєння цими учнями нового матеріалу. Такі учні
легко справляться з творчими завданнями, чи завданнями якісно новими,
яких раніше вони не виконували, їм набагато цікавіше бути вивчати
матеріал, який подається нестандартно, наприклад, у вигляді гри. Вони
також зможуть самі організувати подання теми та брати активну участь у
цьому, якщо вчитель попередньо зацікавить їх. Особисто я вважаю, що з
учнями-сангвініками працювати найцікавіше, головне лише їх зацікавити у
цьому. Водночас такі учні не виносять одноманітності, так званої рутини
чи таких завдань, які потребують зосередження уваги і наполегливості.
Для холерика характерна підвищена емоційна збудливість і
неврівноваженість поведінки. Ці якості можуть реалізовуватися через
неабияку наполегливість та енергійність при виконанні завдань, що до
речі, учитель має взяти до уваги і використати їх “на благо”. Тому
завдання для холериків, на мій погляд, мають бути поділені на невеличкі
блоки, для того, щоб постійно переключати увагу холериків. Адже ці люди
по своїй натурі є нетерплячими, енергійними і завдання, які вимагають
значної концентрації уваги, можуть в решті-решт призвести їх до
роздратування та знизити їх інтерес до виконання такого завдання. Можна
використовувати такі методи засвоєння нового матеріалу, де присутній
певний елемент конкуренції, суперництва. Тут вони можуть себе повністю
реалізувати. Урівноваженість флегматика дає йому змогу залишатися
спокійним за будь-яких умов, завжди слідувати встановленому розпорядку.
Флегматик – це спокійний, врівноважений завжди рівний, упертий і
наполегливий учень. Йому властиві велика зосередженість і
працездатність. Але водночас він недостатньо впевнений у собі,
тривожний, малоактивний та безініціативний. Саме тому таким учням
найкраще давати такі завдання, які вимагають кропіткої роботи, безліч
підрахунків. З такою роботою вони дуже добре справляються. А от завдання
якісно нові, на відміну від сангвініків, вони не сприймають і виявляють
високу продуктивність при виконанні лише добре освоєної роботи.
Меланхолік дуже вразливий, сором’язливий, легко ображається, легко
замикається в собі. Потрапляючи в нові умови, він розгублюється, не
знає, як себе поводити, червоніє, мовчить. Тому ні в якому разі не можна
його критикувати, а навпаки слід уважно його вислуховувати, стимулювати
його до діяльності, активно підтримувати у його починаннях, питати його
думку з приводу того чи іншого питання. Меланхолік малопрацездатний,
швидко втомлюється. Саме тому необхідно створити знайому і спокійну
обстановку, а діяльність добре освоєну, щоб меланхолік впорався із
досить складними завданнями. Особливо меланхоліки полюбляють спокійну,
монотонну роботу. Саме тому у вчителя в арсеналі мають бути спеціальні
завдання, які вимагають від учня-меланхоліка наполегливості, уважності
та старанності.

27.Критерії, норми і чинники психічного здоров’я особистості.

Здоров’я у загальному розумінні можна розглядати як стан фізичного,
психічного благополуччя, оскільки лише здорова людина здатна адекватно
вирішувати професійні, сімейні та особисті проблеми. Оскільки ці
проблеми становлять сутність життєдіяльності, то є всі підстави
відносити “З” до основних атрибутів особистості, оскільки саме ця
властивість особистості є базовою як для її розвитку, так і для прояву
її у будь-якій сфері життя. Особливо цей прояв характерний для здоров’я
психічного.

Психічне “З” – психічне благополуччя, що характеризується відсутністю
прояву психічних хвороб, що забезпечує адекватну щодо умов дійсності
регуляцію поведінки і діяльності. Це поняття відображає не лише медичні
й психологічні критерії, а й суспільні та групові норми, цінності, що
регламентують духовне життя людини.

До основних критеріїв психічного “З” належать:

*відповідність суб’єктивних образів дійсності і характеру реакцій (дій)
на зовнішні подразники та значення життєвих ситуацій;

*адекватний щодо віку рівень зрілості емоційно-вольової та пізнавальної
сфер особистості;

*адаптованість щодо макро- і мікросоціальних стосунків;

*здатність самоуправляти поведінкою, свідомо планувати життєві цілі та
підтримувати активність щодо їх досягнення тощо.

Серед факторів впливу на психічне здоров’я важливо виділити найбільш
узагальнений, до якого належить стрес. Існує неодностайність у
визначенні поняття «стресу», яка викликана тим, що існуючі поняття
(стрес –це широке коло станів людини, що виникають у відповідь на
різноманітні екстремальні впливи, або стрес – це емоційний стан
організму, що виникає у напружених обставинах) не охоплюють всього
розмаїття як причин, так і наслідків стресу. Взагалі, стрес визначають
як комплекс фізичних, біофізичних і ментальних реакцій людини на стимули
або стресори навколишнього середовища.

Серед комплексу реакцій виділяють саме «ментальну» реакцію. Ментальність
– характерний саме для певної епохи, культури, цивілізації, спільноти
загальний розумовий інструмент, яким індивіди епохи володіють і
користуються у неусвідомленій формі.

Отже, психічне здоров’я, як похідне генозумовленого та стресу,
визначається не лише психічними явищами, що характеризують свідомість, а
й підсвідомим і неусвідомленим. Стреси впливають і на стан інших систем
людини (серце – судинна, шлункова, ендокринна тощо), що є причиною
психосоматичних розладів.

Принциповим є те, що наслідки впливу стресорів на психічне здоров’я
всеохоплюючі: порушуються психічні процеси, психічні стани і
психосоматика.

28.Сутність та функції інтелекту. Поняття коефіцієнту інтелекту.

Інтелект — це мислительні здібності людини, що ототожнюються із системою
розумових операцій, зі стилем і стратегією вирішення проблем та з
ефективністю адаптації до різних обставин життя.

Сутність інтелекту зводиться до здатності людини виділити в ситуації
суттєві властивості та адаптувати до них свою поведінку.

Інтелект необхідно розглядати як найскладніше багаторівневе явище
людської психіки, що включає як психічні процеси, так і стани та інші
властивості особистості. Інтелект — це інтегральна риса особистості, яку
можна розглядати за схемою.

У поданій структурі можна виділити три блоки: блок психічних процесів
(від відчуття та сприйняття ситуації до мислення); блок оцінки ситуації
та прийняття рішення і блок регуляції поведінки, що пов’язані з
емоціями, мотивами та волею. Отже, інтелект — це система психічних
процесів, які забезпечують реалізацію здатності індивіда до оцінки
ситуації, прийняття рішення та відповідної регуляції поведінки. Інтелект
має особливе значення в нестандартних ситуаціях, оскільки саме їх
розв’язання символізує здатність людини до навчання.

Найважливіша функція інтелекту — адаптований взаємозв’язок з природою,
тобто вміння орієнтуватися в умовах, що склалися, і відповідно до них
діяти.

Адаптація може здійснюватися двома шляхами — асиміляцією та акомодацією.

Асиміляція — це пристосування ситуації через зміну умов, обставин до
людини, її індивідуального стилю діяльності.

Акомодація — пристосування людини до ситуації, що змінюється, через
зміну стилю мислення.

В основі визначення коефіцієнта інтелекту — вирішення певної кількості
завдань за точно встановлений час за такими альтернативами:

-точність рішення,

-швидкість прийняття рішення.

На основі комплексних досліджень (із застосуванням експертної оцінки
психіатрів, психологів, соціологів та педагогів) зроблено кілька
загальних висновків:

1. На побутовому рівні коефіцієнт інтелекту характеризує людей як
«розумних» та «кмітливих».

2. IQ – тести характеризують здатність до навчання, тобто до набуття
нового досвіду (знання, yавички, вміння).

3. Здатність до навчання є різною у різних людей.

4. Показники IQ стабільні впродовж усього життя.

5. IQ-інваріантні щодо різних соціальних, економічних, етнічних або
расових груп.

6. Здатність до навчання (IQ ) людиною успадковується на 40-80%.

7. IQ індивідуума не характеризує досконалість його як особистості.

8. IQ — це міра інтелектуальної обдарованості.

9. Інтелектуальна обдарованість статистично корелює з такими соціальними
аспектами, як робота, посада, сімейний стан.

10. IQ — це не ті якості, які викликають захоплення у людей (повага,
кохання тощо).

11. IQ -тести не характеризують шляхетність, великодушність, чесність,
гідність, сумління, вміння відрізняти добро від зла.

12. Низький IQ не є синонімом невдач і безпорадності, високий IQ не
гарантує успіху;

13.Високий IQ характеризує кмітливість, винахідливість, швидкість
розуму, вміння приймати рішення у складних ситуаціях.

29.Розвиток інтелектуальної сфери особистості.

Інтелект — це мислительні здібності людини, що ототожнюються із системою
розумових операцій, зі стилем і стратегією вирішення проблем та з
ефективністю адаптації до різних обставин життя. Сутність інтелекту
зводиться до здатності людини виділити в ситуації суттєві властивості та
адаптувати до них свою поведінку. Виходячи з цього, очевидною є
необхідність розвитку інтелектуальної сфери особистості. Це необхідно,
по-перше, для внутрішнього розвитку особистості, її самовдосконалення,
самопізнання, задля підвищення самооцінки, певною мірою духовного росту.
Рівень інтелектуального розвитку має пріоритетне значення для людини як
суб’єкта соціальних відносин. До високоінтелектуальних людей у
суспільстві прислуховуються, вони мають значний авторитет і відповідно
займають керівні та лідируючі позиції у суспільстві. Процес розвитку
інтелектуальної сфери особистості відбувається протягом усього життя
людини. Найбурхливіше цей процес проходить у дитинстві. До речі, японці
вважають, що дитина до 5 років – геній і намагаються розвинути якомога
більше її здібностей. Але процес інтелектуального розвитку, на мій
погляд, має тривати усе життя. Людина має постійно здобувати нові знання
та самоудосконалюватись. Адже зараз в інформаційну епоху розвитку
людства інтелектуальна сфера займає чільне місце у діяльності людини,
вона ж диктує напрями її діяльності та є основою для визнання людини,
поваги до неї, отримання керівних посад та досить активно впливає на
саму практичну діяльність особистості. Також людина із високим рівнем
інтелектуального розвитку легше пристосовується до різких змін у
суспільстві, швидше знаходить вихід із нестандартних ситуацій та і
взагалі їй легше вижити за виникнення певної ситуації, що загрожує
життю.

30.Риси і типи особистості.

В експериментальній психології існує два напрями дослідження
трансситуативних соціально-психологічних властивостей особистості:

визначення рис особистості;

типологічний підхід.

Згідно з першим напрямом, існує певна кількість базисних властивостей
(риси особистості), і особистісні відмінності визначаються ступенем їх
виразності.

В основу типологічного підходу покладено уявлення про те, що тип
особистості є цілісним утворенням і не може бути зведений до комбінації
окремих властивостей особистості.

Ці два напрями систематизують інформацію щодо індивідуальних
відмінностей і дають можливість використовувати її для цілей практичної
психології, вирішувати завдання прогнозування, діагностики та
інтерпретації результатів тестування.

Риси особистості утворюють групи тісно пов’язаних ознак, властивостей і
виявляються як певні інтегральні характеристики, що об’єднують
інформацію в цій групі ознак. Кількість рис визначає розмірність
особистісного простору.

Тип особистості об’єднує групу схожих людей, який розкривається описом
типового представника.

Таким чином, підхід, що враховує наявність певних рис, вимагає
групування особистісних ознак, а підхід на основі врахування типів —
групування піддослідних.

Риса особистості — це «точна» характеристика властивостей особистості, а
тип особистості — це також риса, але приблизна, менш точна, оскільки тип
характеризує усереднену особу із експериментального масиву.

Риси особистості – це стійкі психічні властивості, що характеризують
здатність індивіда на певні об`єктивні впливи закономірно відповідати
адекватними психічними діями. Гол. ознака рис особистості – закономірний
і систематичний прояв відповідних психічних властивостей різних видах
діяльності та ситуаціях.

На основі вказаних підходів в експериментальній психології розроблено
декілька уявлень про риси та типологічні риси людей:

базові риси особистості-товарискість, замкненість, покірність,
підозрілість, мрійність, самостійність та ін.;

типологічні риси особистості-визначаються за належністю людини до
певного типу (неправдивість, занепокоєність, депресивність,
істеричність, шизоїдність та ін);

індивідуально-типологічні риси особистості (екстраверт-інтроверт,
сенсорний-інтуїтивний, мислительний-чуттєвий,
конструктивний-сприймаючий).

31.Базові риси особистості.

Риси особистості — це стійкі психічні властивості, що характеризують
здатність індивіда на певні об’єктивні впливи закономірно відповідати
адекватними психічними діями.Гол.ознака рис особистості-закономірний і
систематичний прояв відповідних психічних властивостей у різних видах
діяльності та ситуаціях. Вимірювання рис особистості здійсн-ся тестом 16
PF,який було розроблено під керівництвом Р.Кеттела.Тест дає можливість
визначити ступінь прояву полярних ознак 16 рис особистості. Серед
базових рис — одні бажані, інші — не дуже. Але люди — це особи у всій
своїй багатогранності, і тому одні риси переважають в одній діяльності,
інші — в іншій. За результатами тестування отримують «формулу»
особистості або «формулу» групи суб’єктів діяльності, яка утворюється за
ознаками спільних рис.

1.Аналізуючи формули базових рис осіб чоловічої статі та жіночої статі,
можна зробити висновок, що для осіб чоловічої статі характерними є такі
риси: суворість, реалістичність, наполегливість, відповідальність,
базова готовність до зростання та змін, високий самоконтроль поведінки,
слабкість афектів, формальність у контактах. Для жіночої статі —
сердечність, гнучкість, низький самоконтроль поведінки, інтерес до
участі у спільних справах, низький рівень самостійності, доброта.

2. Формула тих, хто вважає, що навчатися можна без відвідування занять
засвідчує, що для них характерні:

— життєрадісність, бадьорість, легковажне ставлення до життя, віра в
удачу, бажання будувати життя за принципом «дай, Боже, пронесе»;

— самостійність — здатні принести у жертву будь-які зручності, тільки б
забезпечити свою незалежність;

— самовпевненість, сміливість, конфліктність, примхливість, ігнорування
соціальних умовностей і авторитетів.

3. Провідними рисами особистості людей, які сформулювали думку про
неможливість навчання без відвідування лекцій, є покірність та
розслабленість: покірний рух за сильними, підпорядкування своїм
обов’язкам, слухняність, боязкість і обережність, відсутність бажань,
байдужість щодо успіхів – невдач, незворушність, заспокоєність,
задоволення будь-яким станом справ, відсутність прагнень чогось досягти,
щось змінити.

Серед базових рис особистості необхідно виділяють самостійність.

Самостійність — це здатність суб’єкта діяльності організовувати й
реалізовувати свою діяльність без постійного стороннього керівництва і
допомоги.

32.Індивідуально-типологічні риси особистості.

Значного поширення набула типологія особистості, що її започаткував
швейцарський психіатр К. Юнг.

Теорія типології базується на положенні, за яким кожен від народження
схильний до певних особистих переваг. Існує чотири пари протилежних
переваг:

1. Екстравертний (Е) — інтровертний (І).

Екстравертний тип отримує енергію із зовнішнього світу, а через те йому
властиві такі особливості поведінки: (*має тенденцію спочатку говорити,
а потім думати; *знайомий з великою кількістю людей і багатьох із них
вважає друзями; *при спілкуванні йому не заважають ні інші розмови, ні
радіо, ні телевізор; *користується повагою інших; *розмірковує, говорячи
вголос;)

Ключові слова екстравертів: товариськість, взаємодія, широта,
екстенсивність, значні зв’язки, витрачання енергії, зовнішній прояв,
говорять, а потім думають.

Інтровертний тип— енергія життєдіяльності — він сам, а тому:
(*обмірковує те, що треба сказати; *віддає перевагу самотності;
*вважається «добрим» слухачем; *в очах інших має вигляд задумливого і
замкненого; *бажає висловити свої ідеї; *його не влаштовує, коли
переривають розмову; *не влаштовують «пусті» розмови).

Ключові слова інтроверта: замкненість, зосередженість, внутрішній,
глибина, інтенсивний, обмежені зв’язки, збереження енергії, внутрішня
реакція, задумливий, думає, а потім говорить.

2. Сенсорний (S) — інтуїтивний (N).

Сенсорний тип збирає інформацію про навколишній світ дослівно і
послідовно, а відтак йому притаманні: (*переважання точних відповідей на
точні запитання; *концентрація на конкретній справі; *віддання переваги
роботі, від якої можна очікувати конкретні предметні результати;
*задоволення тим, що є; *віддання переваги роботі з фактами і цифрами;
*читання журналів і доповідей від початку до кінця)

Ключові слова «сенсора»: закономірний, теперішній, реалістичний, важка
робота, фактичний, земний, практичність, конкретність.

Інтуїтивний тип збирає інформацію щодо навколишнього світу взагалі і
довільно, а тому характеризується такими рисами: (*думає зразу про
декілька речей; *вважає, що майбутнє скоріше загадкове, ніж страшне; *що
час — відносна категорія; *схильний давати загальні відповіді;
*переважають фантазії).

Ключові слова цього типу: випадковий, майбутній, концептуальний,
натхнення, теоретичний, фантазер, оригінальний, загальний.

3. Мислительний (Т) — чуттєвий (F).

Мислительний тип приймає рішення об’єктивно і без пристрастей. Це
характеризує його як такого, що: (*здатний залишатися незворушним і
витриманим у найскладніших i ситуаціях; *приборкує конфлікт для
встановлення істини; *доводить свою думку до повної прозорості; *має
сильну волю; *здатний приймати непрості рішення; *краще запам’ятовує
номери і цифри, ніж обличчя та імена).

Ключові слова: об’єктивний, твердий, закони, справедливий, чіткість,
аналітичність, безпристрасність.

Чутливий тип приймає рішення суб’єктивно і крізь призму міжособистісних
стосунків, а тому: (*робить усе, щоб задовольнити потреби інших людей; *
із задоволенням надає послуги людям; *створює враження нерішучого;
*уникає конфліктів, прагне до злагоди).

Ключові слова: суб’єктивний, м’якосердий, ґрунтовний, переконання,
гуманний, гармонія, чуйний, загальнолюдські цінності, причетний.

4. Конструктивний (J) — сприймаючий (Р).

Конструктивний тип віддає перевагу в життєвих ситуаціях рішучості й
методичності. Характеризується тим, що: (*завжди очікує тих, хто
запізнюється; *вважає, що кожний предмет повинен мати своє місце; *чітко
планує день; *не полюбляє сюрпризів; *його гасло «Порядок над усе!»;
*прагне завжди довести роботу до завершення.

Ключові слова: відрегульовано, вирішено, не змінюється, керувати,
закритість, спланований, структура, певний, крайній, термін.

Сприймаючий тип характеризується поступливістю і опосередкованістю в
житті, а тому це людина: (*неуважна; *прагне до пізнання нового; *не
ставить перед собою завдань, а чекає, доки все з’ясується; *перетворює
майже кожну роботу в забавку; *часто змінює, тему розмови; *не поспішає
з прийняттям рішення).

Ключові слова: невирішений, поживемо-побачимо, гнучкий, адаптація,
відкритість, незавершений, орієнтовний, навіщо якісь терміни?

Отже, кожній людині відповідають якісь поєднання переваг, що й визначає
її тип. Вкрай важливо пам’ятати, що не існує ані «поганих», ані
«хороших» типів, а відтак — і індивідуально-типологічних рис
особистості. Всі мають сильні та слабкі аспекти.

33.Рівні суб’єктивного контролю особистості.

34.Прояв локалізації контролю особистості у навчальній та професійній
діяльності.

Життєдіяльність взагалі та будь-яка діяльність зокрема неможливі без
відповідальності їх суб’єкта. У загальному розумінні відповідальність
відбиває об’єктивний характер взаємин між особистістю, колективом,
суспільством з погляду свідомого здійснення пред’явлених взаємних вимог.

Відповідальність — не нав’язаний іззовні обов’язок, а відповідь на
звернене до суб’єкта прохання, яке відчувається як власна турбота.
Невипадково відповідальність та відповідь мають один і той самий корінь.
Відповідальність у прямому розумінні—це повністю добровільний акт,
відповідь на потреби іншого, виражені або невиражені. Бути
«відповідальним» означає бути вільним і готовим відповісти. До
осн.показників відповідальності належать: 1.Розуміння та усвідомлення
важливості дотримання і виконання обов’язків (своїх та інших людей);
2.Передбачення можливих труднощів у виконанні доручень; 3.Планування
способів подолання цих труднощів; 4.Позитивне переживання завдань та
очікування радості від виконання обов’язків; 5.Сприйняття необхідності
відповідати за виконання завдання, доручення зобов’язань тощо.

Якщо людина більшою мірою бере відповідальність за події, що
відбуваються в її житті, на себе, то це є показником внутрішнього
(інтернального) контролю. А якщо вона має схильність приписувати
відповідальність за все зовнішнім чинникам, знаходячи причину в інших
людях, у своєму оточенні, у своїй долі або у якомусь випадку, то це
свідчить про її зовнішній (екстернальний) контроль.

Інтернальність – екстернальність — це два полюси локалоації контролю над
значущими для особистості подіями, які відбуваються в житті та
діяльності. Локус контролю як риса особистості пов’язує між собою
почуття відповідальності, усвідомлення людиною сенсу її життя,
готовність до активності.

Характерний для індивіда локус контролю (інтернальний – екстернальний) —
трансситуативний і характеризує поведінку особистості і при досягненнях,
і при невдачах у будь-яких сферах життєдіяльності. Все це дає підстави
віднести інтернальність-екстернальність до найважливіших рис
особистості.

Інтернальність людини полягає в тому, що вона вважає: все, що з нею
траплясться, залежить від її особистих якостей (компетентність,
цілеспрямованість, здібності тощо), є закономірним результатом її
вла-сної діяльності. Інтерналів характеризує також емоційна
стабільність, моральна нормативність, довірливість, сердечність,
витонченість, това-риськість та сильна воля.

Працівники-інтернали—високовідповідальні, послідовні у досягненні цілей,
схильні до самоаналізу, незалежні, продуктивні при прийнятті рішення і в
ситуаціях, пов’язаних із ризиком, вони завжди готові відкласти якесь
миттєве задоволення заради досягнення нехай і віддаленого, але більш
цінного результату, інтернали більше за екстерналів впевнені, що добра
робота веде до високої продуктивності, а висока продуктивність — до
більшої «винагороди». Їхня загальна задоволеність працею значно вища,
ніж у екстерналів.

Екстернальна людина впевнена, що її успіхи і невдачі є наслідком різних
зовнішніх сил та умов (випадковість, везіння, тиск оточення, інші люди).
Незадовільна оцінка її діяльності знайде пояснення такого типу: «вчасно
не повідомили», «неякісно пояснили», «ліфт зламався». Для екстерналів
характерні: безвідповідальність, тривожність, бажання знову і знову
відкласти реалізацію своїх намірів. Їм властиві також підозрілість,
депресивність, агресивність, конформність, догматизм, авторитарність,
безпринципність, цинізм. Стиль керівництва екстерналів більше
директивний і частіше базується на негативних санкціях.

Визначення рівня суб`єктивного контролю відбувається за допомогою тесту
Дж. Роттера.

Рівень суб’єктивного контролю визначається за сьома показниками
інтернальності:

1. Загальна інтернальність;

2. Інтернальністьу сфері досягнень;

3. Інтернальіність у сфері невдач;

4. ІнтернальнІсть у сімейних стосунках;

5. ІнтернальнІсть щодо виробництва;

6. Інтернальність у сфері міжособистісних стосунків;

7. Інтернальність стосовно здоров’я та хвороби.

35.Поняття про характер людини.

Спостерігаючи за поведінкою людини, можна побачити прояви сміливості,
наполегливості, правдивості, відвертості, тобто певних рис її
особистості. Але ці ознаки не завжди характеризують цю людину, бо за
інших обставин ці риси можуть і не проявитись. Та якщо ми знаємо, що ця
людина завжди смілива, наполеглива, правдива, відверта, то можемо
сказати: ці риси характеризують її і за будь-яких умов ми можемо
очікувати від людини їх прояву. У цьому випадку йдеться про характер
людини. Характер — складне й індивідуально-своєрідне поєднання рис
людини, яке формується в процесі її розвитку під впливом умов життя та
виховання і виявляється в її поведінці. Хар-р – це сталі риси
особистості, що формуються і проявляються в її діяльності і спілкуванні
та зумовлюють типові для неї способи поведінки. Хар-р є сукупністю
певних рис особистості. Кожна риса хар-ру є рисою особистості, але
далеко не кожна риса особистості є рисою хар-ру. Щоб бути рисою хар-ру,
риса особистості має бути: досить виразною; досить тісно пов’язаною з
іншими рисами хар-ру в одне ціле; систематично виявлятися в різних видах
діяльності, ситуаціях, обставинах. Хар-р можна визначити як частину
структури особистості, в яку входять тільки досить виразні риси
особистості, суттєво пов’язані одна з одною як ціле. Хар-р – це каркас
особистості.

Виділяють такі риси хар-ру:

риси, які хар-зують вчинки людей щодо вибору цілей діяльності і
спілкування – ощадливість, раціональність;

риси, які хар-зують дії, спрямовані на досягнення цілей –
наполегливість, цілеспрямованість, послідовність;

риси, які безпосередньо пов’язані з темпераментом і хар-зують
особливості дії, вчинків, поведінки загалом – інтраверсія-екстраверсія,
тривожність, витриманість-імпульсивність, ригідність.

Риси особистості поділяють на основні та додаткові. Основних рис значно
менше, але вони є основою особистості і визначають її розвиток,
адаптацію та психічне здоров’я. Якщо ступінь вираженості основних рис
великий, то вони накладають відбиток на особистість в цілому, а при
несприятливих соц.умовах можуть зруйнувати структуру особистості.

Структура характеру Структурність характеру виявляється у закономірній
залежності між окремими його рисами. Так, скромність і сором’язливість,
як правило, поєднуються з тактовністю і поступливістю, а зарозумілість
та пихатість — із недоброзичливим, неуважним і зверхнім ставленням до
людей. Такі системи взаємопов’язаних властивостей називають
симптомо-комплексами. Структура характеру визначається не тільки
взаємозв’язком окремих властивостей, а й властивостями, притаманними
характеру загалом. Таких структурних властивостей характеру виділяють
чотири: 1) ступінь їх глибини. 2) активність. 3) рівень стійкості
(мінливості). 4) пластичність. Структура характеру не дається від
природи, а формується в процесі розвитку особистості. Вона зумовлена
життєвим досвідом людини. Усе розмаїття людських характерів важко
охопити навіть детальною типологією. Характер — це продукт тривалого і
наполегливого самовиховання. Отже, на відміну від вродженого
темпераменту, характер є життєвим утворенням. Його властивості зумовлені
суспільним середовищем, в якому проживає людина, і формуються під
впливом виховання і самовиховання.

36.Акцентуації рис характеру та темпераменту.

„Акцентуйовані особистості” мають як потенційні можливості соціально
позитивних досягнень, так і соціально негативні потенції. Деякі
„акцентуйовані особистості” можуть постати у негативному світлі,
оскільки життєві обставини були несприятливими, але під впливом інших
обставин вони могли б досягти неабияких успіхів. К. Леонгард виділив 10
типів «акцентуйованих особистостей», які поділив на 2 групи за принципом
акцентуації властивостей або хар-ру, або темпераменту. До акцентуації
рис хар-ру віднесемо демонстративний, педантичний, стійкий і
неврівноважений. Акцентуації за темпераментом – це гіпертимічний,
дистимічний, тривожно-боязливий, циклотомічний, афективно-екзальтований
та емотивний типи.

Демонстративний тип хар-зується підвищеною здатністю до витіснення із
свідомості неприємних фактів і події, власних помилок і недоліків, що
має прояв у неправдивості фантазії, удаванні. Хар-ні також
авантюристичність, пихатість, «утеча в хворобу», якщо незадоволена
потреба у визнанні. Дуже егоїстичні, прагнуть уваги до себе і визнання,
часто видають бажане за дійсне, лукаві, пристосовуються, артистичні,
обдаровані багатою фантазією, схильні до істерії.

Педантичний тип – протилежний демонстративному. Хар-ні ознаки: підвищена
ригідність, інертність психічних процесів, нездатність до витіснення
травмуючих переживань. Цим людям притаманна акуратність, сумлінність,
надійність у справах, але они здатні дратувати оточуючих надмірним
формалізмом та занудством, сумніваються при прийнятті рішення, не здатні
до прийняття остаточного рішення.

Стійкий (ригідний) тип хар-зується надмірною стійкістю афекту зі
схильністю до формування паранояльних і надцінних ідей. Хар-ні також
підвищена підозрілість, образливість, стійкість негативних переживань,
прагенення домінувати над іншими, несприйняття чужих думок і, як
наслідок, конфліктність. Акуратні, цілеспрямовані, самолюбиві,
докладають значних вольових зусиль задля досягнення намічених цілей,
прагнуть до авторитету і влади.

Неврівноважений (збудливий) тип – це підвищена імпульсивність,
послаблений контроль над бажаннями і збудженнями. Дратливість, постійно
уникають труднощів, часто гніваються і цютують. На виглід – похмурі, в
розмові обговорюють лише те, що «лежить» на поверхні, відповідають
скуто. Схильні до епілепсії, яка має прояв у збудливо-нудотному настрої,
в’язкості мислення, конфліктності.

Гіпертимічному типу притаманна така особливість, як підвищений фон
настрою у поєднанні із жадобою діяльності, оптимізмом, підприємливістю і
високою активністю. Хар-на тенденція – не доводити почате до кінця.
Самооцінка трохи завищена, легко прощає свої помилки і недоліки, свою
вину, як правило, звалює на інших. У той же час – не злопам’ятні. Не
дуже надійні: багато обіцяє, мало робить. Має веселу вдачу, любить зміну
місць, спілкування, нові враження. Повно задумок і ідей, притягує до
себе людей, навкруги нього «кипить» життя.

Дистимічний тип – це протилежність гіпертимічному, хар-ться зниженням
основного фону настрою (інколи до субдепресії), песимізмом, фіксацією на
сумних сторонах життя, ідеомоторною (ідея – в життя) загальмованістю.
Цим людям притаманні низбкий рівень контактності, небагатослов’я. Ведуть
замкнутий спосіб життя, рідко конфліктують з іншими людьми. Вони
серйозні, сумлінні, віддані в дружбі, одначе занадто пасивні і мляві. Їх
легко впізнати по сором’язливому і безрадісному вигляду, міміка в них
мало виразна.

Тривожно-боязливому типу властиві схильність до страхів, підвищена
боязкість і полохливість. Для таких людей хар-на також підвищена
вразливість, загостренне почуття власної неповноцінності, нерішучість,
схильність до «самозанурення», постійний сумнів і тривалі
розмірковування.Вони часто очікують будь-яких неприємностей навіть у
звичайних обставинах, рівень самооцінювання дещо занижений. Чим
яскравіше у тривожний особисто виявлена полохливість, тим імовірніша
супроводжуюча її підвищена збуджуваність автономної нервової системи,
яка підсилює соматичну реакцію страху через систему інервації сердця.

Циклотимічний тип хар-зується зміною гіпертимічних і дистимічних фаз,
тобто фази хорошого і поганого настрою змінюють одна одну з різними
періодами. Радісні події викликають у таких людей не тільки радісні
емоції, але й супроводжуються загальною картиною гіпертемії: жадобою
діяльності, підвищеною балакучістю, фантаном ідей. Печальні події
викликають пригніченість, а також сповільненість реакцій і мислення.

Афективно-екзальтований тип – це тип «тривоги і щастя». Особи цього типу
легко переходять у захоплення від радісних подій і у відчай – від
сумних. Їм до смаку розваги, життєва насолода, почуття обов’язку і вищі
цінності формуються важко. Їм потрібен твердий, але не жорсткий контроль
протягом усього життя. Захоплення і пориви можуть ніяк не пов’язуватись
із особистими стосунками. Любов до музики, мистецтва, природи,
захоплення спортом, переживання релігійного порядку, пошуки світогляду –
все це захоплює екзальтовану людину до глибини душі.

Емоційний тип майже схожий на афективно-екзальтований. Але емоційні
особи реагують не так бурхливо, а їхні емоції розвиваються не так
швидко. Вони відрізняються особливою чутливістю і глибиною переживань у
сфері тонких емоцій духовного життя. Їхня хар-на риса- сензитивність (
почуття, відчуття), що виявляється у підвищеній чутливості до подій, які
з ними трапляються.

37.Поняття, властивості і види уваги.

Відображаючи дійсність, людина завжди спрямовує свою психічну діяльність
на ті предмети і явища, які для неї мають життєве значення, відповідають
її потребам. Цю вибірковість психічної діяльності пов’язують із такою
властивістю психіки, як увага. Увага — спрямованість і зосередженість
свідомості, що передбачає підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної чи
рухової активності індивіда. Найважливішими функціями уваги є регуляція
діяльності та контроль за її перебігом. Від того, на чому і як
зосереджується людина, залежить чіткість і повнота відчуттів, сприймань
і думок. На відміну від певних пізнавальних процесів (сприймання,
пам’яті, мислення) увага не має свого змісту. Вона виявляється у всіх
пізнавальних процесах, характеризуючи динаміку їх перебігу. Види уваги.
У вітчизняній психології увагу поділяють на мимовільну, довільну і
післядовільну. Мимовільна увага — увага, що виникає в процесі взаємодії
людини з навколишнім середовищем без її свідомого наміру і без будь-яких
вольових зусиль із її боку. Спочатку мимовільна увага існує як
безумовний рефлекторний процес, зумовлений дією зовнішніх подразників.
Існує багато властивостей подразників, дія яких спричиняє появу
мимовільної уваги. До них належать: новизна, раптовість дії, сила, зміна
інтенсивності дії, переміщення об’єкта в полі зору тощо. Довільна увага
— увага, яку особистість свідомо викликає, спрямовує і регулює. Довільна
увага має суспільну природу. Вона сформувалася в процесі праці й
спілкування людей. Оволодіння мовою дало людині змогу ставити перед
собою усвідомлену мету, оцінювати і обирати шляхи її досягнення,
переборювати зовнішні та внутрішні перешкоди і спрямовувати свої зусилля
на виконання окремих етапів трудового акту. Хоча мимовільна і довільна
увага суттєво відрізняються між собою, між ними існують взаємозв’язки і
взаємопереходи. Довільна увага виникає з мимовільної при утворенні
узагальнених умовних зв’язків, але й довільна може стати мимовільною у
зв’язку зі змінами в мотивації діяльності. Післядовільна увага — увага,
що виникає на основі інтересу до процесу діяльності. Вона є
цілеспрямованою, тобто залишається на тому ж об’єкті чи виді діяльності,
свідомо контролюється і не потребує вольових зусиль для підтримання, її
виникнення збільшує тривалість зосередження на діяльності, сприяє
зменшенню втоми, підвищенню продуктивності праці. Післядовільна увага є
оптимальною у всіх видах діяльності, але особливо ефективною — в
розумовій роботі. Характерними рисами уваги є:

Концентрація уваги — це стан свідомості, необхідний для того, щоб
включитися в діяльність, зосередитися на завданні. Концентрація
передбачає або підвищення інтенсивності сигналу, або збільшення
значущості діяльності при обмеженні поля сприйняття.

Стійкість уваги — тривалість привертання уваги до одного й того самого
об’єкта або завдання. Стійкість мимовільної уваги, що виникає без
зусилля, — всього 2-3 секунди. Довільна увага досягається вольовим
зусиллям, послаблюється через 15 хвилин напруженої праці, а потім
починає коливатися. Після — довільна увага виникає як результат розвитку
мимовільної, як ефект опрацьовування. Свідомого контролю вона не
потребує.

Розподіл уваги — це здатність людини одночасно концентрувати увагу на
декількох об’єктах, що дає можливість виконувати одразу декілька дій.

Переключення уваги — це зворотний бік розподілу уваги, що вимірюється
швидкістю переходу від одного виду діяльності до іншого. Погане
переключення уваги призводить до неуважності.

Обсяг уваги — це кількість предметів або явищ, що їх людина утримує
одночасно в своїй свідомості. Якщо сприймається новий матеріал, то у
свідомості одночасно відбивається не більше одного об’єкта. Коли увага
спрямована на знайомі предмети, то людина може одночасно утримувати
кілька предметів. Як правило, свідомість відбиває 7±2 предмети.

38.Розвиток уваги.

Будь-яка діяльність людини пов’язана з увагою. Відображаючи дійсність,
людина завжди спрямовує свою психічну діяльність на ті предмети і явища,
які для неї мають життєве значення, відповідають її потребам. Цю
вибірковість психічної діяльності пов’язують з увагою. Таким чином,
увага — спрямованість і зосередженість свідомості, що передбачає
підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної чи рухової активності
індивіда. Розвиток уваги є об’єктивною необхідністю у практичній
діяльності людини. Особливо це важливо у тих галузях людської діяльності
та професіях, які пов’язані з численними підрахунками, у тих сферах
діяльності, де помилки можуть спричинити негативні наслідки не лише для
відповідного працівника, а й для людства в цілому. Також розвиток уваги
є необхідним для тих напрямків діяльності особистості, в яких
відбуваються постійні зміни умов праці. Увага дає нам змогу зосередитись
на найважливіших аспектах діяльності, виділити її значущі елементи і
зосередитись та сконцентруватись на них. Існує чимало способів та
прийомів розвитку уваги. Наприклад, людині показують картинки, які
швидко змінюють одна одну, а потім запитують, що було зображене,
наприклад, на 3-ому малюнку або кількість зображених на ньому предметів
тощо. Або ж наприклад, учням читають текст, а потім задають питання, які
стосуються певних деталей і на основі відповідей роблять висновок про
уважність прослуховування тексту, в такий спосіб тренуючи увагу

.39.Поняття, властивості і види відчуттів.

Однією з найпростіших форм відображення дійсності є відчуття. Відчуття —
відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ
об’єктивного світу внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття.
Через відчуття здійснюється безпосередній зв’язок свідомості із
зовнішнім світом. Отже, відчуття — це суб’єктивні образи об’єктивного
світу. Виникнення відчуття зумовлюється перетворенням специфічної
енергії подразника, який впливає в даний момент на рецептор, на енергію
нервових процесів, відбувається перетворення енергії зовнішнього
подразника на факт свідомості. Як і будь-яке психічне явище, відчуття
мають рефлекторну природу, їхньою фізіологічною основою є нервовий
процес, що виникає під час дії подразника на відповідний йому
аналізатор.

Види відчуттів:

1) Екстрацептивні, які відображають властивості предметів і явищ
зовнішнього середовища та мають рецептори на поверхні тіла (зорові,
слухові, дотикові, нюхові, смакові).

2) Інтроцептивні, які мають рецептори, розташовані у внутрішніх органах
і тканинах тіла та відображають стан внутрішніх органів (органічні –
спраги, голоду тощо).

3) Кінестатичні й статичні, які дають інформацію про рух і положення
нашого тіла.

4) Проміжні й самостійні – температурні, вібраційні, рівноваги,
прискорення, больові відчуття.

Основною характеристикою відчуттів, у якій виявляється їх специфіка,
визначена фізико-хімічними властивостями подразників, адекватних для
відповідних аналізаторів, є якість. Якість — особливість певного
відчуття, яка відрізняє його від інших відчуттів.. Наприклад, слухові
відчуття відрізняються за висотою, тембром, гучністю. Інтенсивність —
кількісна характеристика відчуття. Визначається силою подразника, що
діє, і функціональним станом рецептора, який залежить від стану
організму, значущості подразника і просторово-часових умов сприймання.
Тривалість — часова характеристика відчуття. Вона залежить від часу дії
подразника, його інтенсивності й функціонального стану організму. При
дії подразника відчуття виникає не відразу, а через деякий проміжок
часу, який називають латентним (прихованим) періодом відчуття. Адаптація
(лат. adapto — пристосовую) — зміна чутливості аналізатора під впливом
подразника постійної сили, що діє протягом тривалого часу. Вона
проявляється у зниженні чутливості за великої сили подразників і
підвищенні — за малої. Сенсибілізація — підвищення чутливості органів
чуття внаслідок взаємодії аналізаторів і систематичних вправ. При
сенсибілізації спостерігається тимчасове зниження нижнього порогу
відчуттів. Синестезія – виникнення під впливом подразнення одного
аналізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора.

40.Поняття, властивості і види сприйняття.

Сприйняття – це психічний процес відображення предметів і явищ дійсності
в сукупності їх властивостей і частин за безпосередньої дії їх на органи
відчуття з розумінням цілісності відображуваного. На відміну від
відчуттів, які відображають тільки окремі властивості та якості
предметів, сприйняття завжди цілісне і предметне, воно об’єднує
відчуття, що йдуть від ряду аналізаторів. Сприйняття можуть бути:
повними і неповними; глибокими і поверхневими; помилковими або
ілюзорними; швидкими й повільними. Ілюзія – це спотворення відображення
дійсності. Залежно від переважної ролі того чи іншого аналізатора можна
говорити про:

• зорове сприйняття (розглядання скульптури, картини і под.);

• слухове сприйняття (слухання оповідання, концерту і т. ін.);

• тактильне сприйняття (обмацування, доторкування).

Буває сприйняття:

• простору; часу; руху;

• предмета; мови; музики;

• людини людиною.

Основні особливості сприймання. Специфіка сприймання відображується в
системі його особливостей, до яких відносять предметність, цілісність,
структурність, константність і осмисленість. Предметність сприймання.
Суттю її є відображення в перцептивному образі властивостей предмета як
не ізольованих, а таких, що належать предмету. Цілісність сприймання.
Виявляється вона як властивість перцептивного образу відображати предмет
у всій сукупності його рис як єдине ціле. Наприклад, образ апельсина,
який людина тримає в руках, виникає внаслідок синтезу зорових відчуттів
(колір), дотикових (твердість), нюхових (запах) і попереднього досвіду
(смак). Структурність сприймання. Вона полягає в тому, що сприймання є
не просто конгломератом відчуттів — в ньому відображаються відношення
різних властивостей предмета, тобто його структура. Формується вона у
людини протягом певного часу. Так, читаючи окреме слово, людина об’єднує
його літери у ціле, що набуває конкретної завершеності в слові
(структурі) після сприймання літер. Сприйняття завжди константне
(постійне). У ньому безпосереднє пізнання доповнюється минулим досвідом,
тому воно завжди осмислене та більш чи менш повно може бути висловлене
словами. Сприйняття вибіркове, а саме: найпотрібніші деталі цілого
завжди сприймаються виразніше. Вибірковість сприйніття залежить як від
об’єктивних властивостей предметів, так і від суб’єктивної установки,
зокрема від аперцепції. Аперцепція – це залежність від прийняття від
загального змісту психічної діяльності людини, від її досвіду,
інтересів, скерованості. Фізіологічні основи сприйняття за І. П.
Павловим, це – «рефлекс на співвідношення», де мають значення не стільки
самі подразники, скільки особливості відношень між ними, і тому рефлекс
виробляється більшою мірою на співвідношення між подразниками.
Найяскравіше довільне сприйняття виявляється у спостереженні.
Спостереження – це умисне планомірне сприйняття, здійснюване з певною,
ясно усвідомленою метою. Основні умови успішного спостереження – ясність
завдання і підготовленість до нього, а також активність мислення.
Спостереження як форма діяльності тісно пов’язана з орієнтуванням, себто
з отриманням достатньо правильної уяви про що-небудь, умінням
розбиратися в ситуації. Виховна робота зі школярами середнього віку –
важливіша та найскладніша із теперішніх завдань. Педагогам треба глибоко
осмислювати особливості розвитку та поведінки сучасного підлітка, вміння
поставити себе на його місце в складні та суперечливі умови реального
життя. Учень середнього шкільного віку здатен зрозуміти аргументацію,
впевнитися в її обґрунтованості, погодитися з розумними доводами.

41. Поняття, процеси і види пам’яті.

Пам’ять — одна з найважливіших функцій людського мозку. Пам’ять — це
відображення реальності, що діяла в минулому.

Пам’ять — це здатність особистості фіксувати, зберігати і відтворювати
інформацію, досвід (знання, навички, вміння, звички).

Процеси пам’яті:

Запам’ятовування – це процес пам’яті, завдяки якому відбувається
закріплення нового через поєднання його з набутим раніше.

Запам’ятовування завжди вибіркове. У пам’яті зберігається далеко не все,
що діє на наші органи відчуття. Вибірковість пам’яті залежить від
мотиву, мети, установки, діяльності особистості.

Відтворення – це процес пам’яті, в результаті якого відбувається
актуалізація закріпленого раніше змісту психіки через вилучення його з
довгострокової пам’яті й переведення в оперативну. Відтворюючи в процесі
відтворення різні етапи, можна розташувати їх у такому порядку:
впізнавання, власне відтворення і пригадування.

Впізнавання – це відтворення якогось об’єкта в умовах повторного
сприйняття.

Спогадання – відтворення образів нашого минулого, локалізованого в часі
та просторі.

Забування -процес, протилежний запам’ятовуванню.

Забування часом допомагає «розвантажувати» пам’ять від багатьох
непотрібних деталей і узагальнювати те, що запам’яталося, сприяючи його
збереженню.

Ремінісценція – відстрочене відтворення тимчасово забутого матеріалу.

Збереження інформації. Чимало з того, що має для людини особливо важливе
життєве значення, взагалі не забувається. Збереження завченого матеріалу
після певного відтинку часу знаходиться в обернено пропорційному
відношенні до обсягу цього матеріалу.

Індивідуальні відмінності в процесах пам’яті виявляються у: (•
швидкості; • точності; • тривкості запам’ятовування; • готовності до
відтворення).

Види пам’яті.

1. За характером психічної активності.

Моторна пам’ять – це запам’ятовування, збереження і відтворення рухів та
їхніх систем — ознакою доброї моторної пам’яті є фізична спритність
людини, моторність у праці.

Емоційна пам’ять – це пам’ять на почуття — пережиті та збережені в
пам’яті почуття виступають як сигнали, які або спонукають до дії, або
утримують від вчинків, що викликали в минулому негативні переживання.

Образна пам’ять – це пам’ять на уявлення, на картини природи і життя, а
також на звуки, запахи, смаки. Вона буває зоровою, слуховою, тактильною
(дотиковою), нюховою, смаковою.

Ейдетична пам’ять. Ейдетичні образи пам’яті – це результат збудження
органів чуття зовнішніми подразниками. Ейдетичні образи подібні до
уявлень тим, що виникають за відсутності предмета, але характеризуються
такою деталізованою наглядністю, яка цілком недоступна звичайному
уявленню.

Словесно-логічна пам’ять — наші думки, втілені у форму мови.
Словесно-логічна пам’ять відіграє провідну роль у засвоєнні знань учнями
в процесі навчання.

2. За характером мети діяльності.

Мимовільна пам’ять – це запам’ятовування та відтворення, за якого
відсутня спеціальна мета щось запам’ятати чи пригадати.

Довільна пам’ять – це коли ставиться певна мета запам’ятовування і
відтворення з докладанням вольового зусилля.

3. За тривалістю утримання інформації.

Тривала пам’ять — є характерним тривале збереження матеріалу після
багаторазового його повторення і відтворення.

Короткочасна пам’ять характеризується дуже коротким збереженням після
одноразового дуже нетривалого сприйняття і негайним.

Оперативна пам’ять забезпечує запам’ятовування інформації, необхідної
тільки для виконання певної дії.

4.За рівнем усвідомлення матеріалу, який запам’ятовується:

Смислова пам’ять пов’язана з розумінням матеріалу, який запам’ятовують.

Механічна пам’ять, її особливість полягає у нерозумінні засвоюваного
матеріалу, який є надто важким або коли людина, замість намагання
осягнути сенс, просто повторює інформацію.

42.Прийоми підвищення продуктивності пам’яті.

Серед форм психічного життя людини особливе місце посідає пам’ять як
один із важливих аспектів єдиної аналітико-синтетичної роботи. Пам’ять —
процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом
його попереднього досвіду. Пам’ять посідає одне із найважливіших місць
у психічних процесах. У процесі практичної діяльності людини обов’язково
існує певна кількість інформації, яку людина повинна добре знати і в
любий момент її відтворити. Саме в цьому полягає процес
запам’ятовування. Запам’ятовування певної кількості інформації сприяє
підвищенню продуктивності у роботі, пришвидшенню виконання певних
завдань. До речі, можна простежити пряму залежність між досвідом людини
та кількістю інформації, яку вона запам’ятовує. Водночас зі збільшенням
кількості інформації, що її має запам’ятати людина помітно зростає її
фільтрація, намагання виділити головне. З усього вище сказаного можна
зробити висновок про те, що пам’ять необхідно тренувати та розвивати
задля покращення хоча б результатів практичної діяльності. Існує чимало
способів тренування пам’яті. Можна розвивати як зорову, так і слухову
пам’ять. Наприклад, людині показують картинки, які швидко змінюють одна
одну, а потім запитують, що було зображене, наприклад, на 3-ому малюнку
або кількість зображених на ньому предметів тощо. Або ж наприклад, учням
читають текст, а потім задають питання, які стосуються певних деталей і
на основі відповідей роблять висновок про уважність прослуховування
тексту, в такий спосіб тренуючи слухову пам’ять. Або ж показують
картинки або читають слова, ніяк не поєднані за своїм змістом, а потім
пропонують відтворити їх у тому ж порядку, у якому вони були задані. Чим
ближча відповідь до заданого зразка, тим вища продуктивність зорової чи
слухової пам’яті.

43.Мислення, його види, форми та операції.

Мислення— це найвища форма відображення реальності та підґрунтя свідомої
цілеспрямованої діяльності людини, що спрямовується на опосереднене,
абстрактне, узагальнене пізнання.

Мислення — це узагальнене пізнання дійсності, в якому найважливіше
значення мають слово, мова, аналізатори.

Мислення спрямовується на вирішення певних завдань — від найпростіших,
елементарних, до складних. Етапи розумових дій щодо вирішення завдань
включають: усвідомлення їх виявлення асоціацій, відсів і появу
пропозицій, їх перевірку, тобто уточнення, спростування або
підтвердження, і на завершення — прийняття рішення. Всі ці етапи
вирішення будь-яких завдань характеризуються певними формами мислення:

асоціації— елементарні зв’язки уявлень і понять між собою, завдяки яким
одне уявлення, поняття викликає інше;

судження — відбиття логічних зв’язків між предметами і явищами, як
правило, в процесі суджень щось стверджується або заперечується;

умовивід — утворення шляхом міркування нового судження на основі кількох
взаємопов’язаних засновків-суджень;
,

розуміння — пізнання зв’язків між предметами, явищами, що переживається
як задоволення пізнавальної потреби;

поняття — це найвищий рівень узагальнення, характерний для
словесно-логічного мислення, в якому відображаються істотні ознаки
досліджуваного об’єкта;

Вся мислительна діяльність складається з таких розумових операцій:

Аналіз — мислительний поділ предмета, явища на складові частини, ознаки,
властивості та виділення цих компонентів.

Синтез — мислене поєднання в єдине ціле окремих частин, ознак,
властивостей предметів, явищ або понять.

Порівняння — встановлення схожості і відмінності між предметами, явищами
та їх компонентами.

Узагальнення — виділення на підставі порівняння головного, загального,
особливого або часткового, що може бути характерним для певного явища,
предмета, об’єкта.

Абстракція — мислене виділення суттєвих особливостей групи предметів,
явищ або понять, їх компонентів з абстрагуванням від несуттєвих ознак.

Конкретизація — перехід від загального до часткового, зв’язок теорії з
практикою, розкриття окремих положень на прикладі існуючого в
об’єктивному світі предмета, явища, перехід до конкретної дійсності, до
чуттєвого досвіду, сприяння кращому пізнанню дійсності.

Розрізняють такі види мислення:

наочно-дійове — спирається, як правило, на вже існуючий досвід і не
використовує такі операції, як аналіз і абстракція;

образне — застосування образів предметів, які засвоєні у минулому та
збереглися у пам’яті;

абстрактно-логічне — відображення фактів, зв’язків і закономірностей,
які не відтворюються ані в наочно-дійовому, ані образному уявленні;

розуміння усної або письмової мови — пізнання таких зв’язків між
предметами і явищами, які вже подано джерелом інформації у певній
системі понять, що відображають ці зв’язки;

мислення ймовірностями спирається не на безпосереднє сприйняття
предметів, а на ступінь вірогідності подій, що очікуються;

планування пов’язане з уявленнями та мисленням імовірностями;

планування — це розумові дії, що спрямовують на подолання можливих
перешкод на шляху до мети;

уявлення — створення нових образів на основі минулих;

мрія — створення образу бажаного майбутнього.

44.Розвиток творчого мислення та уяви.

Інколи у своїй практичній діяльності людина стикається з такою
ситуацією, вирішити яку за допомогою стандартних, встановлених способів,
звичних для неї, неможливо або ж недоречно. У цьому випадку
раціональніше буде використати якісно новий, незвичний метод вирішення
проблеми, творчо підійти до цієї ситуації, подивитися на неї з іншого
боку. Саме тому впродовж усієї практичної діяльності людини необхідним є
розвиток її творчого мислення. З психологічної точки зору творче
мислення – це принципово новий або удосконалений образ певного аспекту
дійсності. Розвиток творчого мислення дає змогу людині нестандартно
мислити, легше адаптуватись до обставин та раптових ситуацій, що
виникають у процесі її діяльності. Розвинене творче мислення у людини в
процесі її життєдіяльності допомагає у вирішенні багатьох складних
питань, на які відповісти, чи вирішити які завдяки звичним процесам та
діям неможливо чи невигідно. Творча людина краще за інших бачить усі
причинно-наслідкові зв’язки між процесами, що виникають у практичній
діяльності і вміє вдало цим користуватись, впроваджуючи свої варіанти
розв’язання будь-якої проблеми. Взаємодіючи з навколишнім світом, людина
не тільки сприймає і осмислює його, а й створює образи того, з чим вона
безпосередньо не зустрічалася. Дійсно, нерідко в житті доводиться
створювати образи таких об’єктів, яких ще не існує в дійсності. Саме цей
процес і називається уявою. Уява приходить на допомогу, коли проблемна
ситуація є недостатньою і перевести її в стандартну задачу не вдається.
Її цінність полягає в тому, що , доповнюючи ситуацію, вона дає змогу
прийняти рішення і знайти вихід навіть за відсутності належної повноти
інформації для мислення. Уява є по суті підґрунтям творчого мислення
особистості. Уява є просто необхідною у творчих професіях, таких
наприклад, як дизайнер, архітектор, модельєр тощо. Активний розвиток
уяви спостерігається у дітей. Вони часто живуть у своїх видуманих світах
і більш творчо сприймають оточуюче середовище, у той час, як дорослі
підходять до всього раціонально і прагнуть виявити взаємозв’язки у всіх
процесах і приймати рішення на основі продуманих, виважених
розмірковувань. На мій погляд, уяву слід розвивати протягом усього життя
і дорослим людям не слід відмовлятися від уяви, адже це не є просто
фантазія, а спосіб прийняття нестандартних рішень, або прийняття рішень
за умов обмеженості інформації.

45. Мова та мовлення.

Мова – суспільно зумовлена система словесних знаків, яка виникла в
процесі розвитку суспільства і розвивається з ним. До основних функцій
мови належать: комунікативна (спілкування), означення, вираження,
впливу, передачі й засвоєння досвіду людства та знаряддя інтелектуальної
діяльності. Мова складається із знаків (слів), що зумовлюють єдність
значення, забезпечують людині можливість класифікації й узагальнення
образів, предметів, явищ, відношень тощо. У процесі історичного розвитку
значення слів змінюється (розширюється, звужується, здійснюється
перенесення на інші об’єкти), виникає багатозначність слів. Словниковий
склад ще не становить мову. Щоб мова виконувала згадані функції,
необхідні сталі закони зміни і поєднання слів у речення, яке виступає
одиницею мовлення. Отже, другою складовою частиною мови є її граматична
будова: морфологія – правила зміни слів, синтаксис – правила сполучення
слів у речення. Мова існує і розвивається тільки у живому спілкуванні,
тому вона невідривна від мовлення. Мовлення – процес використання
людиною мови для спілкування з іншими людьми. Мовлення здійснюється
певною мірою з дотриманням законів і правил цієї мови (українська,
російська, англійська тощо). Закони і правила кожної мови, в свою чергу,
виводяться з мовної практики людей. Мовлення, таким чином, служить
основою створення мови і є формою актуального її існування. Мовлення
буває усним і писемним. Усне мовлення — це звучне мовлення, яке
сприймається іншими людьми на слух. Усне мовлення поділяється на
діалогічне та монологічне. Письмове мовлення — це особливий різновид
мовлення, що дає змогу спілкуватися з відсутніми співрозмовниками, які є
не лише сучасниками того, хто пише, а й житимуть після нього. Усне
мовлення може здійснюватися в діалогічній і монологічній формах. Крім
того, розрізняють зовнішнє і внутрішнє мовлення. До зовнішніх видів
мовлення належать усі різновиди усного і писемного мовлення. Внутрішнє
мовлення – це різновид мовної діяльності, що виступає в ролі механізму
мовного мислення. Внутрішнє мовлення можна розглядати як процес
народження думки в слові. Внутрішнє мовлення існує в формі беззвучного,
структурно згорнутого говоріння (мовлення про себе). У генетичному плані
внутрішнє мовлення щільно пов’язане із зовнішнім мовленням та мисленням
і визначається рівнем їхнього розвитку. Крім того, цей вид мовлення
виконує функцію планування в практичній і теоретичній діяльності людини.
Оскільки мовлення є формою існування мови, то вміння здійснювати різні
форми мовної діяльності визначають найсуттєвіші якості особистості, що
мають прояв у різноманітних ситуаціях і сферах життєдіяльності людини.
До основних характеристик цих якостей особистості належать такі
мовленнєві вміння: вміння читати вголос, вміння письмової мови та вміння
читати “про себе”.

46.Розвиток пізнавальних здібностей.

Здібності людини можуть мати різну спрямованість і відповідати різним
видам діяльності. Це дає змогу стверджувати про якісну характеристику
здібностей. Людина вступає до світу як особистість, що вже має певні
природні властивості та задатки, яле самі здібності формуються та
розвиваються під час діяльності людини на основі задатків, що були
генетично визначені. Тобто здібності – це функція не тільки задатків, а
й розвитку, куди задатки входять як передумова чи умова. Під кутом зору
якості здібності є складним поєднанням різних психічних властивостей і
якостей, що взаємно доповнюють одна одну, забезпечують успішне виконання
діяльності й допомагають добитися мети різними шляхами. Багато
психологів вважають, що на відміну від знань, навичок та умінь здібності
повністю обумовлені природженими задатками, а виховання та навчання їх
тільки виявляють. Протилежна позиція: особливості психіки цілком та
повністю визначаються якістю виховання та навчання. (наприклад, часто
діти відсталих племен після відповідного навчання нічим не відрізнялись
за європейців).

Якості, з яких складаються здібності, перебувають у постійній динаміці.
Дефіцит одних якостей часто посилює розвиток інших. А. Біне і Т. Сімон
розробили тести розумової обдарованості для дітей, які вступали до
школи. В. Штерн запропонував вікову шкалу, досліджував розумовий і
хронологічний вік, і на цій основі пізніше почали визначати коефіцієнт
розумової обдарованості дитини IQ, вважаючи його кількісною
характеристикою здібностей. Для вимірювання та розвитку здібностей
потрібні науково обґрунтовані тести, які б виявляли динаміку оволодіння
знаннями, навичками і вміннями. Поки що проблема об’єктивного
кількісного вимірювання здібностей не має задовільного вирішення.

Таким чином розвиток дитини не визначається тим середовищем звідки вона,
отже він повністю визначається її задатками та навчанням. Чому? Задатки
складають тільки половину здібностей людини, тільки навчання має змогу
їх розвинути на належний рівень. Задатки відрізняються від знань, вони
містять в собі лише деякий додаток до них, який складається з способів
відбору цих знань, їх обробки та узагальнення. Таким чином задатки та
природні здібності підвищують успішність деяких видів діяльності,
підвищують швидкість навчання суб’єкта. Рівень же розвитку вмінь та
навичок залежить від виховання та навчання. Тому, ми дуже часто бачимо,
що люди більш даровиті досягають менших результатів, ніж менш
обдаровані, але більш навчені.

47.Емоційна сфера особистості.

Людина ніколи не може бути байдужою до предметів і явищ навколишньої
дійсності, стосунків з іншими людьми, суспільних подій. Вони викликають
задоволення чи незадоволення, сміх, радість, здивування, горе, смуток
тощо. Різноманітні переживання, в яких виражається ставлення людини до
того, що діється навколо неї, до інших людей і до самої себе, позначають
поняттями «емоції» і «почуття». Одним із найдавніших за походженням
психічних станів і процесів є емоції. Емоція з психологічної точки зору
— узагальнена чуттєва реакція, що виникає у відповідь на різні за
характером екзогенні (ті, що йдуть з навколишнього середовища) і
ендогенні (ті, що виходять із власних органів і тканин) сигнали, які
обов’язково викликають певні зміни у фізіологічному стані організму.
Емоції відображають не предмети і явища, а їх об’єктивні відношення до
потреб людини як організму. Вони викликають у свідомості не образи
предметів чи явищ, а переживання, тому не є формою пізнання. Важливою
функцією емоцій є сигнальна. З величезної кількості подразників, які
діють на органи чуття, лише деякі виділяються, справляють враження і
зберігаються як забарвлені певним емоційним тоном образи пам’яті.
Фізіологічне це зумовлено тим, що певні подразники стають для людини
сигналами благополуччя чи неблагополуччя, а переживання почуття є
підкріпленням системи умовних рефлексів. Отже, життя без емоцій було б
так само неможливим, як і без відчуттів. Варто лише на хвилину уявити
собі людей, позбавлених емоцій, як перед нами відкриється глибока прірва
взаємного нерозуміння і повної неможливості встановити суто людські
стосунки.

48.Інформаційна теорія емоцій. Емоції як компенсаторний механізм.

Інформаційна теорія емоцій має місце у роботах психологів В. Джемса і
датського фізіолога Г. Ланге, вважає, що емоції не впливають на
функціонування організму, а лише передають вищим відділам мозку загальну
оцінку того, що в ньому відбувається. Емоційні центри в нижніх відділах
мозку відіграють роль спостерігачів, завдання яких — «оцінювати
обстановку». На думку цих учених, сприймання обстановки безпосередньо
зумовлює відповідні зміни в організмі, а також тілесні дії, які людина
переживає як емоції. Так, вигляд тигра сприймається як сигнал небезпеки.
Організм реагує на нього підвищенням кров’яного тиску, посиленим
серцебиттям тощо. Ці зміни людина переживає як страх. Отже, емоція є
інформатором психіки про стан організму. Але особисто дл ямне
незрозумілим лишається те, де ж у цих теоріях можливо знайти відповідь
на питання, навіщо людині потрібні емоції і як саме схожі фізіологічні
зміни переживаються як різні емоції. Ч. Шеррінгтон, К.-Г. Юнг вважають,
що емоційні центри відіграють роль вартових, які здіймають тривогу, коли
виникає загроза нормальній життєдіяльності. Тоді емоції мобілізують вищі
ділянки мозку на діяльність, яка відповідає стану організму. Вони
намагаються пояснити різноманітність людських переживань через
афективний (чуттєвий) тон відчуттів. Але знову ж таки, як він виникає не
пояснюють.

49.Розвиток емоційної саморегуляції.

Людина ніколи не може бути байдужою до предметів і явищ навколишньої
дійсності, стосунків з іншими людьми, суспільних подій. Вони викликають
задоволення чи незадоволення, сміх, радість, здивування, горе, смуток
тощо. Різноманітні переживання, в яких виражається ставлення людини до
того, що діється навколо неї, до інших людей і до самої себе, позначають
поняттями «емоції». Життя без емоцій було б так само неможливим, як і
без відчуттів. Варто лише на хвилину уявити собі людей позбавлених
емоцій, як перед нами відкриється прірва взаємного нерозуміння і повної
неможливості встановити суто людські стосунки. З емоціями пов’язані
почуття, які є продуктом суспільного розвитку людини. Емоції
супроводжують будь-які прояви активності суб’єкта, водночас являючись
важливим механізмом внутрішньої регуляції психічної діяльності й
поведінки, спрямовані на задоволення актуальних проблем. В результаті
аналізу вищесказаного, випливає, що об’єктивною є необхідність розвитку
емоційної саморегуляції особистості. Для цього, як мені здається, слід
уникати негативних емоцій, як передумови та можливої причини стресу для
організму, шукати у всьому, що відбувається позитивні сторони та
наслідки, щоб проявлялося якомога більше позитивних емоцій, які
сприятливо впивають на організм людини. Водночас не можна довго
стримувати, емоції, тримати переживання у собі, адже це також може
справити негативний вплив на психічний стан особистості та розлади в
його роботі. Потрібно періодично виплескувати емоції, але це потрібно
намагатися робити так, щоб не перекладати емоційне навантаження на
близьких нам людей або оточуючих взагалі. Розвиток емоційної
саморегуляції є по суті підґрунтям нормального психічного розвитку та
позитивного емоційного стану людини.

50.Воля і вольові якості особистості.

Для досягнення поставленої мети людина проявляє ініціативу, напружує
свої розумові і фізичні сили, долає труднощі, стримує пориви і бажання,
які не сприяють успішному досягненню мети. У цих проявах людської
поведінки найяскравіше виявляється такий аспект психічного життя, як
воля. Вольові дії людини скеровані на досягнення свідомо поставлених
цілей і пов’язані з подоланням труднощів. Виникнувши в процесі трудової
діяльності, воля стала особливою формою активності особистості, яка
зумовлюється поставленою метою. Воля — свідома організація і
саморегуляція людиною своєї діяльності і поведінки, спрямована на
подолання труднощів при досягненні поставлених цілей. За допомогою
спонукальної і гальмівної функцій воля дає людині змогу регулювати свої
дії і вчинки. Способи здійснення вольових актів у різних людей
індивідуально-своєрідні. Набувши у поведінці людини визначеності і
стійкості, вони перетворюються на характерні вольові якості особистості.
Вольові якості — відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації
психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень
свідомої регуляції поведінки, її влади над собою. Найважливішими
позитивними якостями є цілеспрямованість, принциповість, самостійність,
витримка, рішучість, наполегливість та ін. Цілеспрямованість. Полягає в
умінні людини керуватися у своїх діях і вчинках загальними і стійкими
цілями, зумовленими її стійкими переконаннями. Принциповість.
Виявляється в умінні людини керуватися у своїх діях і вчинках стійкими
принципами і твердими переконаннями, в істинності яких вона впевнилася і
які прийняла як керівництво до дій. Самостійність. Це вміння людини
обходитися у своїх діях без сторонньої допомоги і критично ставитися до
чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань.
Витримка. Виражається в умінні своєчасно стримувати небажані спонукання,
дії і вчинки. Рішучість, її засвідчують здатність людини своєчасно і без
зайвих вагань приймати обґрунтовані та відповідальні рішення, твердо і
непохитно впроваджувати їх у життя. Наполегливість. Сутність її полягає
в умінні активно викликати дії, потрібні для подолання труднощів, і
енергійно діяти під час досягання мети. Наполеглива людина не
розгублюється перед невдачами, а, мобілізуючи свої сили, знову
намагається досягти задуманого. Воля людини характеризується й іншими
властивостями — сміливістю, мужністю, стійкістю, дисциплінованістю. Вони
є індивідуальним поєднанням складного комплексу якостей. Сукупність
позитивних вольових якостей утворює силу волі особистості. Волю як
регулятор поведінки не дано людині від природи. Вона формується у
процесі життя і діяльності, підкоряючи поставленій меті всі дії
особистості. Це особистісне надбання, яке розвивається під впливом
виховання і самовиховання. Воно здобувається за постійного спілкування з
людьми, у спільній роботі з ними. Розвинута і загартована воля дає змогу
людині переборювати значні труднощі на шляху до мети.

51.Розвиток волі.

Прийомами і способами самовиховання волі, а також виховання її в інших
людях є механізми вольової дії, адже воля визначається через вольові
дії. Ознаки вольової дії є відмінними суттєвими ознаками волі. Виконуючи
вольові дії, ми тим самим тренуємо, розвиваємо волю. Починати тренувати
волю легше за все з вироблення звички долати порівняно незначні
труднощі. Таким чином ми швидше і легше досягнемо успіху, одержимо
позитивне підкріплення, яке стимулюватиме і надихатиме на подальші
звершення та готуватиме до більших перешкод. Подолання труднощів
здійснюється не для тренування волі самої по собі, а задля досягнення
певних конкретних цілей. Чим значнішою є мета, до якої прагне людина,
тим вищий рівень довільної мотивації і тим складніші проблеми здатна
долати людина. Тому необхідною умовою самовиховання волі виступає
створення вищих мотивів поведінки. Важливим при зміні сенсу дії
являється уміння побачити новий смисл, по-новому поглянути на проблему.
Це залежить від вищих пізнавальних процесів — мислення та уяви. Тому їх
розвиток розглядається як передумова формування волі. Також важливо
зазначити, що розвиток волі неможливий сам по собі без розвитку таких
вольових якостей, як цілеспрямованість, принциповість, самостійність,
витримка, рішучість та наполегливість. Цілеспрямованість полягає в
умінні людини керуватися у своїх діях та вчинках загальними і стійкими
цілями. Цілеспрямовані люди завжди мають прогнозовану поведінку,
спрямовану на досягнення поставленої мети. Принциповість є також
важливою складовою розвитку волі. Вона проявляється в умінні людини
керуватися у своїх діях та вчинках стійкими принципами та твердими
переконаннями , в істинності яких вона впевнилася і які прийняла як
керівництво до дій. Принципові люди в повсякденному житті твердо
відстоюють свою позицію, свої думки та погляди, не йдуть на сумнівні
компроміси. Вміння людини обходитися у своїх діях без сторонньої
допомоги і критично ставитися до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно
до своїх поглядів і переконань має назву самостійності. Вона виявляється
в здатності за власною ініціативою ставити нові цілі, шукати власні
оригінальні шляхи вирішення проблем, а не задовольнятися шаблонами. Чи
не однією із найпріоритетніших вольових якостей, від якої безпосередньо
залежить розвиток волі, є витримка. Вона виражається в умінні своєчасно
стримувати небажані спонукання, дії та вчинки. Стримана людина завжди
може керувати своїми почуттями, їх зовнішнім виявом, придушувати
імпульсивні дії. Вона вибирає такий рівень активності, який відповідає
умовам, що склалися. І взагалі, розвинута і загартована воля дає змогу
людині переборювати значні труднощі на шляху до мети. Саме в цьому я
вбачаю об’єктивну необхідність розвитку волі.

52.Соціальні аспекти поведінки суб’єкта діяльності.

Особистість розкриває свої якості через ставлення до навколишнього
світу. Особливе місце займає спілкування. До основних соціальних
аспектів поведінки суб’єкта діяльності належать між особистісні
стосунки, якісні ознаки поведінки керівника організації, а також
поведінка в конфліктних ситуаціях. Міжособистісні стосунки реалізуються
на різних рівнях спілкування: Перший рівень — спілкування на рівні
спільного перебування (наприклад, пасажири у транспорті або глядачі на
концерті). У цьому випадку відсутній спільний предмет діяльності, їх
об’єднують лише однакові цілі. Другий рівень — формальне спілкування в
групі, коли виробляються загальна мета діяльності та групові норми
поведінки для досягнення цілей. Третій рівень — консенсусне спілкування
в групі, що передбачає врахування особистісних особливостей кожного,
його власні позиції, погляди на загальні норми і способи реалізації
загальних цілей. Між особистісні стосунки багато в чому залежать від
того, як люди сприймають один одного. Виділяють наступні якості
особистості , які характеризують її у між особистісних стосунках:
домінантність(нахил до лідерства), впевненість у собі (незалежність,
діловитість), вимогливість, скептицизм (недовірливість, підозрілість),
поступливість(критичність щодо себе, скромність), довірливість,
добросердечність та чуйність. Всі ці ознаки можуть проявляти ся в
особистості у більшій чи меншій мірі. До основних функцій керівника
належать: ініціативність, поінформованість, захист власної думки,
прийняття рішення, розв’язання критичних ситуацій та критичний аналіз.
Основні типи поведінки керівника організації визначаються в площині
турботи про виробництво чи турботи про підлеглих та колег. Для
регулювання конфлікту, що виник існують дві основні стратегії поведінки:
кооперація( це орієнтація на інтереси і потреби партнерів, стратегія
узгоджень пошуку спільних інтересів) та наполегливість (реалізація
власних інтересів, досягнення власних цілей, жорсткий підхід).
Відповідно це дає змогу визначити 5 основних стилів поведінки у
конфліктних ситуаціях: уникнення – відсутність прагнення до кооперації і
відсутність тенденцій прагнення досягти власних цілей; змагання –
прагнення задовольнити совї інтереси, не беручи до уваги інтереси іншої
людини, бажання відстояти своє шляхом відвертої боротьби; пристосуваня –
жертовність щодо власних інтересів, прагнення зберегти або налагодити
приємні стосунки; компроміс – бажання запобігти конфлікту взаємними
поступками; співробітництво – пошук альтернативи, яка повністю
задовольняє інтереси обох сторін шляхом відвертого обговорення.

53.Прояв соціально-психологічних властивостей особистості у навчальній
діяльності.

54.Самооцінка особистості та її види.

Пізнаючи риси іншої людини, особистість одержує необхідні відомості для
вироблення власної оцінки. У порівнянні своїх якостей із від повідними
якостями інших людей у особистості формується самооцінка. Самооцінка —
оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед
інших людей. За відповідністю реаліям самооцінка може бути адекватною і
неадекватною. Неадекватна самооцінка, у свою чергу, поділяється на
завищену і занижену. Дуже завищена, як і дуже занижена, самооцінка
здатна спричинити внутрішні конфлікти особистості. Завищена самооцінка
часто викликає протидію оточуючих, що породжує озлобленість,
підозрілість, агресію і призводить до розриву міжособистісних стосунків.
Дуже низька самооцінка зумовлює розвиток комплексу неповноцінності,
стійкої невпевненості в собі, тривожності, безініціативності. Самооцінка
виконує регулятивну і захисну функції, впливає на поведінку, діяльність
і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Тісно пов’язана
вона з рівнем домагань. Самосвідомість особистості через механізм
самооцінки чутлива до співвідношення рівня домагань і реальних
досягнень. З цим феноменом пов’язана самоповага. Будучи важливим
компонентом образу Я, вона визначає відношення домагань людини до того,
на що вона претендує. Термін «самоповага» не визначають, а
використовують у побутовому розумінні як компонент самосвідомості, в
якому виражається бережливе і шанобливе ставлення до власного Я.
Особистість завжди характеризує піклування про себе. Для збереження
самоповаги людина в одному випадку повинна виявити більшу активність,
аби досягти успіху, що є непростим завданням. В іншому — знизити рівень
домагань, за якого самоповагу буде збережено навіть за незначного
успіху. Другий шлях є одним із випадків психологічного захисту
Психологічний захист — регулятивна система, яку особистість використовує
для усунення психологічного дискомфорту, переживань, які загрожують
Я-образу, і зберігає його на бажаному і можливому за певних обставин
рівні. До механізмів захисту належать заперечення, витіснення, проекція,
раціоналізація, заміщення та ін. Заперечення — намагання людини не
сприймати повідомлення, яке її хвилює і може призвести до внутрішнього
конфлікту. Витіснення — спосіб уникнути внутрішнього конфлікту,
вилучивши зі свідомості неприємну інформацію. Проекція — неусвідомлене
перенесення власних бажань і переживань, в яких людина не хоче зізнатися
собі через їх соціальну неприйнятність, на інших людей. Раціоналізація
— псевдорозумне пояснення людиною своїх бажань, вчинків, зумовлене
причинами, визнання яких загрожувало б утратою самоповаги. Заміщення —
перенесення дії з недосяжного об’єкта на доступний.

Самооцінки можуть бути адекватними, заниженими та завищеними.

Занижена самооцінка:

Підвищує тривожність, вразливість; змушує людину звужувати коло тих, з
ким можна спілкуватися, руйнує у людини надію на добре ставлення до неї
і т.п.

Висока самооцінка:

Дає можливість людині керуватися своїми принципами і бути незалежною від
думки оточення щодо себе; позитивно впливає на самопочуття і т.п.

Завищена самооцінка:

Призводить до того, що людина самовпевнена, береться за справу яка
перевищує її реальні можливості; не отримує бажаного відгуку і визнання
від оточення; за умов невдачі може призводити до бадання перекласти
відповідальнісь на інших.

Крайнощі щодо самооцінки порушують душевну рівновагу і можуть стати
причиною патологічних відхилень: психостенії (вкрай занижена самооцінка)
та паранойї (людина постійно відчуває власну перевагу нід іншими).

55.Успіх, самоповага та домагання особистості.

Самооцінка — оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і
місця серед інших людей. За відповідністю реаліям самооцінка може бути
адекватною і неадекватною. Неадекватна самооцінка, у свою чергу,
поділяється на завищену і занижену. Дуже завищена, як і дуже занижена,
самооцінка здатна спричинити внутрішні конфлікти особистості. Завищена
самооцінка часто викликає протидію оточуючих, що породжує озлобленість,
підозрілість, агресію і призводить до розриву міжособистісних стосунків.
Дуже низька самооцінка зумовлює розвиток комплексу неповноцінності,
стійкої невпевненості в собі, тривожності, безініціативності.
Самоповага. Будучи важливим компонентом образу Я, вона визначає
відношення домагань людини до того, на що вона претендує. Термін
«самоповага» використовують у побутовому розумінні як компонент
самосвідомості, в якому виражається бережливе і шанобливе ставлення до
власного Я. Особистість завжди характеризує піклування про себе. На
думку американського психолога В. Джемса, самоповагу можна представити
формулою: самоповага = = успіх : домагання. Для збереження самоповаги
людина в одному випадку повинна виявити більшу активність, аби досягти
успіху, що є непростим завданням. В іншому — знизити рівень домагань, за
якого самоповагу буде збережено навіть за незначного успіху. Другий шлях
є одним із випадків психологічного захисту свого образу Я, причому
пасивного. Рівень домагань. Формуючись на основі самооцінки, рівень
домагань є важливим внутрішнім чинником саморозвитку і самореалізації
особистості. Рівень домагань — прагнення досягти мети тієї складності,
на яку людина вважає себе здатною. Залежно від самооцінки він теж може
бути адекватним можливостям людини, заниженим або завищеним. Людина із
заниженим рівнем, зустрівшись із новими завданнями, переживає
невпевненість, тривогу, боїться втратити свій авторитет, а тому
намагається відмовитися від них. Тому й не використовує свої потенційні
можливості. При завищеному рівні домагань індивід береться вирішувати
непосильні проблеми, а тому часто зазнає невдач.

56.Прояв самооцінки та рівня домагань особистості у навчальній
діяльності.

Самооцінка – це судження людини про міру наявності у неї тих чи інших
якостей, властивостей у співвідношенні їх з певним еталоном, зразком; це
вияв оцінного ставлення людини до самої себе, своїх якостей,
можливостей, статусу серед інших людей. Вона може бути завищеною,
нормальною чи заниженою. Проявляється через почуття упевненості чи
невпевненості, задоволення чи незадоволення собою. Особи із низькою
самооцінкою залежні від думки оточуючих, і потребують схвалення інших,
опіки та заступництва. Висока може призвести до зухвалості, зупинки
особистісного саморозвитку і погіршення стосунків з оточуючими. Рівень
домагань свідчить про те, що особистість чекає від себе такого ступеня
виконання завдань відповідної складності, який її задовольнить і
відбиває міру вимогливості людини до себе. Він може бути нереалістично
високим, високим, помірним, низьким та нереалістично низьким.
Проявляється через високу цілеспрямованість людини, недооцінювання
невдач та помилок, прагнення до самоствердження, впевненість
правильності в своїх діях, наявність стійких життєвих планів,
самостійним виправленням власних невдач, товариськість, налаштованість
на успіх або ж безпорадність та підкорюваність.

57.Спрямованість особистості.

Спрямованість особистості — це інтегративна якість, яка визначає
сукупність стійких мотивів, що орієнтують життєдіяльність особистості. ;

Спрямованість особистості характеризується її потребами, потягами,
бажаннями, інтересами, схильностями, ідеалами, цінностями, світоглядом,
переконаннями та мораллю. Сутність спрямованості полягає в тому, що вона
дає відповіді на питання не стільки про те, чого хоче людина, скільки
про те, чому вона цього хоче, а відтак визначає її поведінку,
діяльність.

Загальну характеристику спрямованості особистості можна викласти лише
спостерігаючи за життєдіяльністю людини.

Наприклад, спрямованість особистості є складовою «карти особистості» і
визначається в процесі дослідження структури особистості. За цією
методикою, спрямованість характеризується рівнем, широтою, інтенсивністю
та дієвістю, професійна спрямованість.

Рівень спрямованості характеризує соціальну зрілість особистості,
ступінь її свідомості і моральності (від повної узгодженості до
заперечення).

Широта спрямованості засвідчує коло інтересів особистості (найвища
оцінка — професійні, мистецькі, художні, спортивні та інші інтереси, а
найнижча — відсутність інтересів).

Інтенсивність спрямованості пов’язується з емоційним забарвленням
життєдіяльності і може змінюватися від нечітких потягів через
усвідомлене бажання й активне прагнення до повного переконання.

Стійкість спрямованості характеризується її часом: не змінюється з
юнацтва — змінюється декілька разів — повна нестійкість мотивів
цінностей.

Дієвість спрямованості — це активність реалізації цілей у діяльності:
всі переконання і прагнення реалізуються, здійснюється їх більша (менша)
частина, реалізуються лише ті, які легко здійснити, або повна
пасивність.

Професійну спрямованість може охарактеризувати таке коло питань:
професія обрана за бажанням, щоб її отримати — долалися перешкоди і є
повне задоволення.

Залежно від того, які мотиви в діяльності та поведінці відіграють
домінуючу роль, розрізняють такі види спрямованості: особистісна
спрямованість. Характеризується переважанням у особистості мотивів,
спрямованих на забезпечення особистого благополуччя. Наприклад, успішно
закінчити вуз, щоб зробити хорошу кар’єру; колективістська
спрямованість. Зумовлена переважанням мотивів, спрямованих на
забезпечення успіху в спільній роботі. Наприклад, намагання здобути
командну перемогу у змаганнях; ділова спрямованість. Відображає
переважання мотивів, які породжені діяльністю і зорієнтовані на неї:
інтерес до праці, бажання оволодіти конкретним видом діяльності тощо.
Спрямованість здебільшого визначається усвідомленими мотивами поведінки
— цілями, інтересами, ідеалами та переконаннями. Якщо усвідомлюється не
тільки мета, а й можливість її досягнення, то йдеться про перспективу
особистості. Наприклад, юнак мріє здобути професію інженера. Ретельно
підготувавшись до вступу у вуз, він на першому вступному іспиті отримує
високу оцінку. Згодом переконується в обґрунтованості своїх надій і
усвідомлює своє навчання у вузі не тільки як мету, а і як реальну
перспективу. Неусвідомлювані мотиви. До них належать Потяг —
неусвідомлюване, нецілеспрямоване спонукання, що виражається в чуттєвому
переживанні потреби і не викликає активних дій.

58.Модель світу особистості: „Я-образ”, „Я-концепція”.

Психіка людини формується всім її життям, досвідом, внаслідок чого
утворюється особливий суб’єктивний світ. Модель світу складається з двох
підструктур: «Я-образ» і «Я-концепція». Картина світу — це сис-ма
орієнтацій, яка дозволяє скласти уявлення про своє місце в навколишньому
світі і на цій підставі прогнозувати наслідки своїх дій, вчинків,
поведінки в цілому. «Я-образ» значною мірою формується підсвідоме і
відображає емоційно забарвлені уявлення про себе. “Я-концепція” включає
в себе вже усвідомлені оцінки, результати аналізу і прогнози, тобто те,
як людина дивиться на свої дії. можливості та їх розвиток у майбутньому.
Існує глибинна залежність між позитивною «Я-концепцією» і успішністю
самореалізації та навпаки.

Становлення «Я-образу» і «Я-концепції» починається з народження і
здійснюється під впливом вимог до дитини з боку батьків. Це становлення
реалізується завдяки наслідуванню, а далі — привласненню і зануренню цих
вимог. На ранніх стадіях розвитку дитина будує «Я-образ» і картину
світу перенесенням своїх вражень і відчуттів (сприйнятих через тілесний
стан) на зовнішні об’єкти. На цьому етапі розуміння здійснюється як
перенесення відомого на невідоме, тобто як метафора. Далі — стан
міфічного мислення. На цьому шляху дитина переходить від звички вважати
добрим і поганим те, що вона сама сприймає з готових оцінок дорослих, до
розуміння «добра» і «зла» в моральному смислі. Поступово її розуміння
того, якою мірою вона виправдовує очікування оточення, ускладнюється і
перетворюється у досить стабільне уявлення про себе.

Частина моделі світу, що пов’язана з уявленням про себе, є динамічною у
віковому розвитку. В моделі світу відбувається структурування цінностей.
Оскільки не всі компоненти, відповідальні за самосприйняття, дозрівають
водночас, то тільки до кінця дошкільного періоду у дитини виникає
відносно стінка система мотивів.

Саме в цей період раннього дитинства формуються такі характеристики
спрямованості особистості, як орієнтація на створення або на споживання.
Власна картина світу, спрямованість особистості формуються змалку: до 3
років — на 70%, до 4 — на 80%, до шести—90%, а у 8 років сформованість
становить 97%.

Вважається, що «Я-образ» і «Я-концепція» формуються до 9 – 10 років, а
до 13-ти в них включається інформація щодо власних планів на майбутнє.
Можливо, на цій стадії завершується суто виховання особистості, а далі
йде її соціалізація.

Виховання у цей період життя людини здійснюється двома шляхами: через
свідомість закріплюються добре усвідомлені уявлення про добре і зле, що
таке добро, а що зло; через підсвідомість закріплюються ці уявлення
емоційними станами — «погано», «зле» — душевний дискомфорт, а “добре” —
приємні враження, душевний комфорт. Практична реалізація цих шляхів
залежить від батьків.

Далі в процесі соціалізації особистість все більше змінює уявлення про
своє «Я». У коло «Я» потрапляють члени сім’ї. Любов до рідних викликає
переживання і розуміння того, що радість або біда Іншої близької людини
можуть сприйматися як тотожні щодо свого благополуччя або страждання.
Тому любов до ближніх стає тим етапом розвитку особистості, який
символізує її соціалізацію за межами сім’ї. Подальший розвиток
особистості — це як поширення своєї ідентичності до масштабів людства
(«Я — людина»), так і поглиблення розуміння своєї унікальності.

59.Потреби і мотиви особистості.

Потреби людини суб’єктивно переживаються нею як бажання, потяг або
прагнення. Сигналізуючи про виникнення потреб та про їхнє задоволення,
ці переживання регулюють діяльність людини, стимулюючи або послаблюючи
її. Наявність потреби та її безпосереднього, чуттєвого виразу (бажання,
потягу тощо) ще не є достатньою умовою для того, щоб діяльність щодо її
задоволення (або спрямована на інший предмет) могла здійснитися. Людині
притаманні вищі форми відображення дійсності, а тому об’єкти, які
збуджують діяльність, можуть поставати у формі ідеї чи морального
ідеалу. Саме цей усвідомлюваний образ, який збуджує діяльність, орієнтує
її на задоволення певної потреби, називають мотивом діяльності, що
реалізується. Мотиви діяльності людини можуть поставати в її свідомості
як конкретні чуттєві або розумові образи поряд з асоційованими з даними
образами уявленнями (наприклад, для мандрівника образ вогнища
асоціюється з теплом, світлом, відпочинком тощо). Мотив може збуджувати
часткову, конкретну дію і прямо збігатися з ціллю, даного діяння (або
конкретної дії), з тим, що досягається в результаті виконання дії.
Мотиви й цілі дій людини не збігаються за своїм суттєвим визначенням;
так, залежно від життєвих обставин один і той самий мотив може
реалізуватися в різних за своїми цілями діях, а зовні однакові дії
можуть мати різні мотиви. Розуміння мають дуже важливе значення і для
особистості як суб’єкта діяльності, і для наукового розуміння
психологічного змісту даних процесів. Мотиви діяльності людини
відображають найхарактерніші для неї способи реагування на ті чи інші
елементи довколишньої (зовнішньої) та прихованої (внутрішньої) сфери
існування людини. Рівень усвідомлення мотивів власної діяльності
висвітлює притаманний людині спосіб реагування на окремі явища:
спонтанні дії, скеровано організовані дії тощо. Узагалі мотиваційна
сфера особистості формується, розвивається та реалізується відповідно до
формування, розвитку та послідовного виявлення «Я» конкретної
особистості.

60.Прояв мотивації досягання мети та мотивації уникання невдач у
діяльності.

Поведінка, орієнтована на досягнення, передбачає наявність у кожної
людини мотивів досягання успіхів та уникання невдач. Іншими словами,
всім людям притаманна здатність прагнути до успіху та уникати невдач.
Разом із тим кожна людина має домінуючу тенденцію керуватися або мотивом
уникання невдачі. Різниця у прояві обох тенденцій полягає у тому, що
мотив досягання пов’язаний з продуктивним виконанням діяльності, а мотив
уникання невдач – з тривожністю та захисною поведінкою.Проявляються
через риси характеру: сміливість, обережність, цілеспрямованість,
впертість і т.д.

61.Поняття свідомості. Структура та функції свідомості.

У психології свідомість розглядається як особлива форма відображення, як
загальна якість психічних функцій. Саме розвиток усіх психічних функцій
забезпечує формування у людини внутрішнього світу, суб’єктивної моделі
навколишнього світу.

Свідомість виконує основні функції психіки, які притаманні лише людині:

формує внутрішній план діяльності, ії програму,

синтезує динамічну модель дійсності, за допомогою якої людина
орієнтується в навколишньому фізичному і соціальному середовищі,

визначає попередню, мислену побудову дій, передбачає їх наслідки, керує
і контролює поведінку людини, здатність її відповідати за наслідки дій
та розуміти те, що має місце в навколишньому світі і в ній самій.

До основних властивостей свідомості належать її атрибути — переживання,
пізнання та відношення .

Переживання — це атрибут свідомості індивіда, який не містить образу
предмета, що відображається, а тільки виявляється у формі
задоволення-незадоволення (страждання), напруження-розрядки,
збудження-заспокоення. Переживання можна віднести до емоційної складової
свідомості, до певного афекту, який е невід’ємним від пізнання.

Пізнання — це компонент свідомості індивіда, що сприймається у формі
безпосередніх або опосередкованих, більш або менш повних і точних
образів явищ, предметів, що відображаються, та думок про їх зв’язки.
Відношення особистості як суб’єкта до навколишнього світу — це активний
компонент індивідуальної свідомості і її зворотний суб’єктивний зв’язок
зі світом, який відображається та об’ективізуеться психомоторикою.
Структура індивідуальної свідомості характеризується декількома
підструктурами:

1. Атрибути — пізнання (когнітивний компонент), переживання (афективний
компонент), відношення (психомоторний компонент).

2. Рівні ясності — інсайт, натхнення, ясна свідомість, неусвідомлення,
патологічні порушення, втрата свідомості. Інсайт розуміється як момент
осяяння, здогаду, раптового розуміння, як здатність мислення, при якому
здійснюється передбачення (мислене).

3. Динаміка — це властивості особистості, її атрибути, риси та якості.

4. Функції — відчуття, сприйняття, мислення, пам’ять, воля, емоції,
увага,

Вирішальну роль у формуванні свідомості відіграє мова, оскільки

вона дає можливість оперувати суб’єктивними образами об’єктивного

світу навіть за умов їх (образів) відсутності.

62.Поняття про несвідомі психічні явища.

Свідомість — це вищий рівень функціонування психіки. Нижчий рівень
психіки утворює несвідоме. Несвідоме — це сукупність психічних процесів,
актів і станів, зумовлених явищами дійсності, вплив яких суб’єкт не
усвідомлює. До сфери несвідомого належать: психічні явища, які виникають
під час сну (сновидіння); реакції-відповіді, спричинювані невідчутними,
але реально діючими подразниками; рухи, які були в минулому
усвідомлюваними, але з повторюванням стали автоматичними і тому більше
не усвідомлюються; деякі спонукання до діяльності, в яких відсутнє
усвідомлення мети. До несвідомого відносять і деякі патологічні явища,
які виникають у психіці хворої людини: марення, галюцинації тощо.
Вирізняють чотири класи прояву несвідомого:1. Надсвідомі явища
(надсвідоме). 2. Неусвідомлювані спонукання до дійсності
(неусвідомлювані мотиви і смислові установки), коли витіснені в
підсвідоме (несвідоме) бажання мотивують реальну поведінку 3.
Неусвідомлювані регулятори способів виконання діяльності (операціональні
установки і стереотипи автоматизованої поведінки), зумовлені образами
неусвідомлено передбачуваних подій і способів діяння, що спираються на
минулий досвід поведінки. 4. Прояви субсенсорного сприйняття.

Підсвідоме — психічні процеси, які відбуваються під порогом свідомості.
У філософській та психологічній літературі підсвідоме нерідко
ототожнюють із несвідомим. Термін «несвідоме» — ширший. Поняттям
«підсвідоме» позначають лише ті феномени психіки, які на даний момент
перебувають поза фокусом свідомості, проте щільно з нею пов’язані,
впливають на її перебіг і з відповідною зміною умов порівняно легко
переходять у її сферу. Надсвідоме — рівень психічної активності
особистості під час виконання творчих завдань, який не піддається
усвідомлено-вольовому контролю. Дуже часто надсвідомість інтерпретують
як механізм творчої інтуїції, за якої відбувається рекомбінація колишніх
вражень, але на вищому психічному рівні.

63.Ознаки свідомого і несвідомого та їх взаємодія.

Свідомість — властива людині функція головного мозку, яка полягає у
відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього
світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій у попередньому
мисленому накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні
взаємовідносин людини з природою і соціальною дійсністю. Свідомість
склалася як властивість високоорганізованої матерії — мозку. Вона є
відображенням дійсності з допомогою відчуттів і абстрактного мислення.
Структурними елементами свідомості є також емоції, воля, самосвідомість,
інтуїція. Основними ознаками свідомого є здатність акумулювати знання
про навколишній світ(це відбувається на основі пізнавальних процесів:
відчуття, сприйняття, пам’яті, мислення, уяви), чітко закріплене
розрізнення суб’єкта і об’єкта, тобто розрізнення «Я» і «Не-Я» людини,
забезпечення цілеспрямованої діяльності людини, наявність у її складі
певного ставлення до когось чи чогось. Несвідоме ж — це сукупність
психічних процесів, актів і станів, зумовлених явищами дійсності, вплив
яких суб’єкт не усвідомлює Залишаючись психічним, несвідоме являє собою
таку форму відображення дійсності, за якої втрачається повнота
орієнтування в часі та місці дії, порушується мовленнєве регулювання
поведінки. У несвідомому стані, на відміну від свідомого, неможливі
цілеспрямований контроль людиною здійснюваних нею дій та оцінка
наслідків цих дій. До сфери несвідомого належать: психічні явища, які
виникають під час сну (сновидіння); реакції-відповіді, спричинювані
невідчутними, але реально діючими подразниками; рухи, які були в
минулому усвідомлюваними, але з повторюванням стали автоматичними і тому
більше не усвідомлюються; деякі спонукання до діяльності, в яких
відсутнє усвідомлення мети. До несвідомого відносять і деякі патологічні
явища, які виникають у психіці хворої людини: марення, галюцинації тощо.
Якщо порівнювати:

Свідомість

1. Потрапляють об’екти, які створюють перешкоди для продовження звичного
режиму регулювання.

2. Лише перешкоди, що привертактгь увагу, усвіддомлюються.

3. Усвід