Реферат на тему:

Системний Підхід У Педагогіці: Історичний Аспект

За останні десятиріччя помітно зросла увага до наукових досліджень,
виконаних на основі системного підходу до аналізу й оцінки різноманітних
процесів та явищ природи і суспільної діяльності людей. Це зумовлено
передусім якісним піднесенням процесу пізнання оточуючої дійсності,
успіхами розвитку наукових надбань, прагненням пізнати різноманітні
явища і процеси в їх взаємозв’язку та взаємозумовленості, побудувати
певні моделі систем у царині живої та неживої природи й суспільного
розвитку.

Розробкою загальнофілософського трактування цього поняття займалося
багато вчених. Хоча системні представлення існували здавна, оскільки
однією з найважливіших споконвічних категорій філософії є категорія
“ціле”, перший варіант загальної теорії систем був запропонований у 1912
р. О.Богдановим (псевдонім; справжнє прізвище Маліновський; 1873-1928) у
вигляді вчення про тектології. Його тектологічні міркування передбачили
сучасні теорії самоорганізації і загальних систем. Розчарувавшись у
політиці, вислуховуючи постійні звинувачення в єретизмі, він відійшов
від неї, самовіддано захопився наукою, заснував перший у світі інститут
переливання крові й загинув, продовжуючи на собі ризикований
експеримент. Як видно, якби не трагічна смерть, то життя його не було б
довгим і щасливим. Він не сприйняв Велику Жовтневу соціалістичну
революцію, дистанціювався від правлячої партії, хоча співпрацював з
більшовиками. Він різко засуджувався компартійними функціонерами за
неортодоксальність і навіть не уник короткочасного арешту. У 30-ті роки
йому б пригадали розбіжності з В.Леніним, як документальне підтвердження
його злочину згадали б критику його В.Леніним на сторінках “Матеріалізму
й емпіріокритицизму”. Так що О.Богданов був би напевне репресований.

Основна ідея тектології полягає в тотожності організації систем різних
рівнів: від мікросвіту – до біологічних і соціальних систем. Щодо
соціальних процесів О.Богданов уважав, що будь-яка людська діяльність
об’єктивно є організуючою або дезорганізуючою. Він думав, що
дезорганізація – окремий випадок організації. В усьому світі
відбувається боротьба організаційних форм, і в ній перемагають більш
організовані форми (неважливо, чи йдеться про економіку, політику,
культуру або ідеологію). Це відбувається через те, що організаційна
система завжди більша, ніж сума її складових елементів, а
дезорганізаційна – завжди менша суми своїх частин. Тому головне завдання
тектології полягає в кращій організації речей (техніки), людей
(економіки) і ідей.

О.Богданов уважав, що будь-яку діяльність людини можна розглядати як
певний матеріал організаційного досвіду й досліджувати з організаційної
точки зору. Це положення – ключова позиція сучасного менеджменту.
О.Богданов зробив помітний внесок у становлення й розвиток науки
управління. Він виступав представником організаційно-технологічного
підходу до управління. Відзначав, що будь-яка задача може і повинна
розглядатися як організаційна.

О.Богданов одним із перших у світі ввів поняття системності. Стан
системи визначається рівновагою протилежностей. У результаті
безперервної взаємодії формуються три види систем, які він поділяє на
організовані, неорганізовані й нейтральні. Учений розробив ідею про
структурну стійкість системи та її умов. У самій системі одним з перших
побачив два види закономірностей: а) формуючі, тобто закономірності
розвитку, що призводять до переходу системи в іншу якість; б) регулюючі,
тобто закономірності функціонування, що сприяють стабілізації нинішньої
якості системи.

Він увів також низку цікавих понять, що характеризують етапи розвитку
різних систем. Так, термін “комплексія” уживався ним для позначення
ситуації, коли система являє собою чисто механічне об’єднання елементів,
між якими ще не почалися процеси взаємодії. Термін “кон’югація” (за
О.Богдановим) означає вже такий етап розвитку системи, коли починається
співробітництво між її окремими елементами системи. Термін “інгресія”
виражає етап переходу системи до нової якості (наприклад, ріст
згуртованості, взаєморозуміння, спрацьованості колективу), а поняття
“дезінгрессія”, навпаки, означає процес деградації системи, її розпаду
як цілісного об’єднання.

У Берліні О.Богданов опублікував свої ідеї. З ними ознайомився
австрійський біолог і філософ Людвіг фон Берталанфі (1901-1972), що
створив другий варіант загальної теорії систем. У 30-40-і роки
Л.Берталанфі, працюючи у Відні, заклав основи концепції організмічного
підходу до організованих динамічних систем, що володіють властивістю
еквіфінальності, тобто здатністю досягати мети незалежно від порушень на
початкових етапах розвитку. Він узагальнив принципи цілісності
організації й ізоморфізму в єдину концепцію. Спочатку застосував ідею
відкритих систем до пояснення низки проблем біології та генетики, але
потім дійшов висновку, що методологія системного підходу є більш широкою
і може бути застосована в різних галузях науки. Так виникла ідея
загальної теорії систем.

Л.Берталанфі досить удало сформулював проблему побудови загальної теорії
систем. Для цього необхідно: по-перше, сформулювати загальні принципи і
закони поводження систем безвідносно до їхнього спеціального виду і
природи складових їхніх елементів і строгих законів у нефізичних галузях
знання; по-друге, закласти основи для синтезу наукового знання в
результаті виявлення ізоморфізму законів, що відносяться до різних сфер
діяльності. Ідеї Л.Берталанфі привернули увагу міжнародної наукової
громадськості, а ідеї О.Богданова виявилися незатребуваним потенціалом
науки. Це той майже біблійний випадок, коли ідеї, як зерна: одні упали
на непідготовлений ґрунт, а інші – на благодатну землю.

Таким чином, біологія як наука першою зіткнулася з потребою в
універсальному понятті, яким пізніше стало поняття “система”. (Праці
Л. фон Берталанфі були опубліковані лише після другої світової війни і
відразу ж привернули увагу науковців світу. З цього часу системний
підхід виходить на одне з чільних місць у методології наукових
досліджень).

Із середини 50-х років у філософській літературі розпочинається розробка
методологічних аспектів дослідження складних об’єктів, що розвиваються.
Цією проблемою займалися І.Блауберг, О.Уйомов В.Макаров, А.Сараєв,
Л.Блюменфельд, Б.Юдін, В.Тюхтін, В.Садовський та ін. Завдяки їх працям
було розроблено основні категорії системного підходу, окреслено шляхи та
можливості його застосування в різних сферах наукового пізнання. Спроба
застосування ідеї системного підходу була здійснена і для вивчення
соціальних (В.Афанасьєв, С.Устич) та культурних явищ (М.Каган,
С.Кримський, Б.Парахонський, З.Мейзерський).

Підвищений інтерес до можливості застосування ідей системного підходу в
педагогіці на сучасному етапі цілком зумовлюється загальною кризою
насамперед методології наукових досліджень. Сучасний учений зазначає:
“Очевидною є погреба у розвитку та впровадженні у практику більш нової,
більш досконалої, більш науково обґрунтованої педагогічної теорії.
Педагогіка із науки емпіричної повинна перерости в науку теоретичну.
Недооцінка теоретичного аспекту та нехтування методологією заводять
практику у глухий кут” [6, с.4].

Саме тому системний підхід на даному етапі розвитку педагогічної науки
може стати методологічною основою, оскільки він дозволяє розглянути
педагогічний процес як цілісність з усією різноманітністю взаємозв’язків
між її компонентами, ефективність функціонування якої залежить як від
кінцевої мети, до якої вона спрямована, так і від її внутрішньої
структури.

Слід зазначити, що ідею системного вивчення педагогічних явищ та
процесів і насамперед людини як основного об’єкта педагогічного процесу
знаходимо ще в працях видатного педагога ХІХ століття К.Ушинського. Так,
у роботі “Людина як предмет виховання: спроба педагогічної антропології”
вчений обстоює необхідність системного вивчення людини.

Першу спробу визначити поняття педагогічної системи зробив український
педагог Я.Мамонтов. Під педагогічною системою він розумів “систему
наукових тверджень, яка трактує та координує для певної мети основні
педагогічні фактори (педагог, учень, матеріал) та встановлює їхній
стосунок до даного суспільного середовища” [8, с.133]. Серед головних
ознак педагогічної системи вчений називає найголовніші: метод навчання
або метод організації дитячого життя та ставлення до соціального
оточення; мета виховання або цільова настанова. Ним же була зроблена
спроба класифікувати всі педагогічні системи (“педагогічні течії”), що
існували на початку століття. Звичайно, що розуміння Я.Мамонтовим
сутності поняття педагогічної системи є далеким від сучасного. Та все ж
така спроба була здійснена і значно випередила розвиток сучасної
педагогічної науки.

У 40-х роках ученим І.Козловим було зроблено спробу виявити структуру
процесу виховання, в якій він особливо виділяв життєдіяльність
вихованців та ті зміни, які в них відбуваються в результаті такої
життєдіяльності [7]. Саме завдяки спробі такого системного дослідження
виховного процесу було покладено початок методиці зовнішнього виховного
впливу. Проблеми застосування можливостей системного підходу до вивчення
педагогічних явищ та процесів можна розподілити за такими аспектами:
виховання (Л.Гордін), сфера побудови навчального предмета (Д.Логвинов),
навчальний предмет та його логічна структура (М.Алексєєв), властивості
навчального матеріалу (О.Сохор), засвоєння знань (В.Максименко,
П.Ерднієв), процес навчання як цілісне явище (В.Загвязінський,
В.Рубахін, Ю.Щербань), загальнотеоретичні питання (М.Данилов,
Ф.Корольов) та ін.

??????n?і суспільства. Але зі вступом авангарду сучасної цивілізації в
постіндустріальну фазу розвитку, що характеризується запереченням
твердого детермінізму однозначністю розуміння природи предметів і явищ,
системний підхід став усе частіше давати збої. Помітимо, що основна
причина цього не стільки в кризі системності як такій, скільки в кризі
її детерміністської транскрипції.

Унаслідок постійної зміни нововведень людство виявилося в постійно
перехідному суспільстві, що складається з безупинно виникаючих
підсистем, що обновляються. Це суспільство мало потребу в принциповому
відновленні системної методології, що відбулося завдяки формуванню
І.Пригожиним (лауреат Нобелівської премії 1977 р. в галузі хімії за
внесок у термодинаміку нерівновагих процесів, особливо в теорію
дисипативних структур) концепції хаосу і перехідних процесів. Подальший
розвиток ідеї системності призвів до виникнення концепції синергетики
Г.Хагена і принципу синергизму, що сформувався до 80-х років, коли
системність потрясли перші кризи. Принцип синергизму, або
мультиплікаційний підхід, відокремився від системного і постає на перший
план серед інших методологічних принципів тому, що науково-технічна
революція і соціальні перетворення зажадали дослідження проблеми
ефективності. Завдяки цим відкриттям системність виявилася здатною
пояснювати перехідні, нестаціонарні процеси, що й забезпечило подолання
її кризи.

Коротко спинимось на характеристиці сучасних концепцій системного
підходу, розроблених ученими-педагогами в 70-90-х рр.

Певний внесок у дослідження проблеми системного підходу зробила професор
Т.Ільїна. В її концепції ми зустрічаємо поняття “системно-структурний
підхід”. Сутність його полягає в тому, що “спочатку проводиться
структурний аналіз, а потім відбувається системний розгляд об’єкта” [4,
с.7]. Самого поняття “педагогічна система” у Т.Ільїної ми не знаходимо,
а під системою вона розуміє “множину взаємопов’язаних елементів,
об’єднаних загальною метою функціонування та єдністю керування, що
виступають у взаємодії із середовищем як цілісна єдність” [5, с.16].
Серед елементів системи навчання нею називаються: навчальний матеріал,
учитель, учні, навчальні посібники та технічні засоби навчання. Отже,
повної реалізації системний підхід у концепції Т.Ільїної не знайшов,
адже науковець відстоює термін “структурно-системний підхід”, хоча, на
нашу думку, кожна система обов’язково має свою структуру і її виділення
неможливе без визнання того чи іншого предмета або явища системою.

В.Безпалько зробив спробу дати визначення поняттю “педагогічна система”.
Оскільки під самою системою автор розуміє будь-який процес, що
відбувається за конкретних умов і в сукупності з цими умовами, то
педагогічною системою вважає “систему, в якій протікають педагогічні
процеси” [2, с.25]. З його точки зору, педагогічна система включає в
себе загальноосвітні школи, технікуми, вузи та ін. Пропонується
класифікувати педагогічні системи за суспільно-економічними формаціями
(первіснообщинні рабовласницькі, феодальні і т.д.), що повністю
узгоджується з авторським розумінням цього поняття та все ж не розкриває
його суті.

Ю.Бабанський розглядає навчальний процес із точки зору системності.
Учений вважає, що навчальний процес можна розглядати двояко-з точки зору
складу системи, в якій функціонує процес, і складу самого процесу. Тому
в складі системи навчання вчений виділяє такі основні елементи: педагоги
та інші суб’єкти навчання й виховання, учні та умови навчання [1, с.37].
Процес навчання також має свої компоненти: мету, зміст, форми та методи
організації діяльності, методи емоційно-вольової стимуляції, контроль,
аналіз та оцінка результатів пізнавальної діяльності. Поняття
педагогічної системи знову відсутнє, а натомість розглядається
педагогічний процес, що являє собою систему. Замість поняття “структура”
вводиться поняття “склад”, а вони не є тотожними в рамках системного
підходу. Та й сам термін “системний підхід” автором не вживається.

У сучасній концепції О.Ковальова найбільш яскраво проявився
кібернетичний підхід до вивчення системного підходу в педагогіці.
Характерна риса – вчений не розмежовує понять “системний підхід” та
“системний аналіз”, вживаючи їх як синоніми. Якраз це нерозрізнення
призводить до деякої однобокості в трактуванні автором тих чи інших
педагогічних понять Під педагогічною системою, за О.Ковальовим, слід
розуміти сукупність компонентів, взаємодія котрих обумовлює високий
ступінь організації процесу учіння, що проявляється в підвищенні його
ефективності [6, с.15]. Серед компонентів педагогічної системи автором
називаються такі: 1) сукупність людей, що беруть участь у процесі
навчання; 2) накопичені суспільством досвід та знання (суспільна
культура) – предмет навчання; 3) множина семіотичних структур, за
допомогою яких відбувається кодування та накопичення інформації;
4) сукупність людей, що роблять наукові знання доступними (виконують
функцію популяризації); 5) компонент управління, до якого відносяться:
а) сукупність “фільтрів” (програм, підручників, посібників); б) способи
досягнення цілей – засоби, форми і методи педагогічного впливу;
в) педагоги, котрі виконують ряд специфічних функцій, головною з яких є
управління педагогічним процесом.

Таке досить широке розуміння автором поняття педагогічної системи
випливає із трактування її як одного із рівнів каскадної системи, в якій
відбувається неодноразове перетворення інформаційного потоку з однієї
форми в іншу. Звідси наявність у структурі педагогічної системи
компонентів, які є зовнішніми елементами, компонентами оточуючого
середовища (множина семіотичних структур, люди-популяризатори наукових
знань). Адже власне в педагогічній системі представлені не вони самі, а
результати їх діяльності (програми, підручники тощо) саме як засоби
навчання, що поряд із методами та формами навчання є засобами
комунікації, а не складниками компоненту управління.

Найбільш вдалою та плідною є концепція Н.Кузьміної, і поняття
“педагогічна система” було введено саме нею. Педагогічна система – це
“множина взаємопов’язаних структурних та функціональних компонентів, що
підпорядковані меті виховання, освіти та навчання підростаючого
покоління й дорослих людей” [9, с.10]. Серед структурних компонентів
педагогічної системи виділяються: 1) навчальна Інформація; 2) засоби
педагогічної комунікації (методи, форми, засоби навчання та виховання);
3) учні; 4) педагог; 5) мета. Окрім структурних, виділяються
функціональні компоненти як зв’язки між структурними: конструктивні,
комунікативні, організаційні, гностичні, проектувальні (прогностичні).

Подальшу розробку названої концепції здійснила Л.Вікторова, котра внесла
ще по одному структурному результату та функціональному коригуючому
компоненту, завдяки чому структура педагогічної системи отримала своє
завершення і цілісність [3, с.21]. Адже педагогічна система обов’язково
повинна мати результат у вигляді знань, умінь та навичок людини. А
завдяки зіставленню таких структурних компонентів, як мета та результат,
система дістає змогу перебудовувати свою діяльність із необхідною
швидкістю.

Заслуговує на увагу і позиція іншого сучасного вченого Г.Сєрикова, який
робить досить вдалу спробу поєднати математичний і традиційний підходи
до вивчення педагогічних систем. В його розумінні педагогічна система
являє собою “своєрідну модель досліджуваного педагогічного процесу, і
основою такої моделі є сукупність педагогічних об’єктів, що взаємодіють
між собою” [10, с.52]. Сама модель педагогічного процесу, тобто власне
педагогічна система, не є чимось застиглим, раз і назавжди даним. Вона
може змінюватися, уточнюватися в ході наукового дослідження,
наближаючись до такого варіанту, котрий є найбільш адекватним
педагогічному процесу, що вивчається. Досить продуктивним є також
виділення вченим як елемента педагогічної системи педагогічного об’єкта.
В його ролі виступають і учні, і вчитель, і навчальна інформація тощо.
Але, окрім цього, вчений вводить поняття домінуючого об’єкта, яким є
лише той, хто має здатність визначати мету чи рухатись до досягнення
певних поставлених завдань, приймаючи при цьому певні рішення, що
спрямовані на досягнення цієї мети. Звичайно, в їх ролі можуть виступати
лише люди, тобто педагог і учні, оскільки лише людині властиво займатися
цілеспрямованою свідомою діяльністю, що характеризується прийняттям
певних рішень На думку автора, у парі “педагог – учні” в рамках
педагогічної системи домінуючим об’єктом виступатиме саме педагог.

Ось далеко не повний огляд усього розмаїття концепцій, в яких
розроблялося поняття педагогічної системи та системного підходу до
педагогічних явищ. Єдності в думках та поглядах науковців не
спостерігається, але найбільш продуктивними є концепції Н.Кузьміноі та
Г.Сєрикова.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бабанский Ю.К. Оптимизация процесса обучения. – М., 1977. – 138 с.

2. Безпалько В.П. Основы теории педагогических систем. – Воронеж: Изд-во
ВГУ, 1977. – 204 с.

3. Викторова Л.Г. О педагогических системах. – Красноярск: Изд-во КГУ,
1989. – 86 с.

4. Ильина Т.А. Структурно-системний подход к исследованию педагогических
явлений // Результаты новых исследований в педагогике. – М., 1977. – С.
5-9.

5. Ильина Т.А. Структурно-системный подход к организации обучения. – М.,
1972. – 124 с.

6. Ковалев А.П. Педагогические системы: оценка текущего состояния и
управление. – Харьков: Изд-во ХГУ, 1990. – 114 с.

7. Козлов И.Ф. Единство воспитания жизни детей. – М, 1964. – 166 с.

8. Мамонтов Я.А. Педагогічна система як принцип науково-педагогічного
дослідження // Шлях освіти. – 1927. – №5. – С. 131-135.

9. Методы системного педагогического исследования / Под ред.
Н.В.Кузьминой. – Л., 1980. – 180 с.

10. Сериков Г.Н. Педагогические системы обучения. – Челябинск, 1980. –
126 с.

Похожие записи