Реферат на тему:

Школа й педагогіка епох середньовіччя та Відродження

Мета: Розглянути системи виховання епохи середньовіччя та відродження
педагогічну думу гуманістів і утопістів епохи відродження.

План

1. Загальна характеристика епохи Середньовіччя. Система середньовічних
шкіл.

2. Система лицарського виховання.

3. Виникнення освіти для дівчат.

4. Виникнення перших університетів у Західній Європі та організація
навчання.

5. Культура епохи європейського Відродження. «Будинок радості» Вітторино
да Фельтре.

6. Поєднання навчання з продуктивною працею Томаса Мора й Томазо
Кампанелли.

7. Гуманістичні ідеї освіти й виховання (Ф. Рабле, Е.Роттердамський,
ММонтень).

Ключові слова та терміни

Католицизм, схоласт, монастирські єпископські чи кафедральні,
церковно-приходські школи; сім вільних мистецтв, університет, вагант,
метафізика, психологія, етика, політика, ліценціат, космологія; магістр
права, медицини чи теології; утопія; колегіуми і гімназії.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. СИСТЕМА СЕРЕДНЬОВІЧНИХ
ШКІЛ

У 476 році, ослаблена внутрішніми суперечностями рабовласницького ладу,
перестала існувати Римська Імперія, яка занепала під тиском варварських
племен. В історії Європи розпочався новий етап історичного розвитку,
який умовно називається Середньовіччям. На зміну рабовласницькому ладу
прийшло феодальне суспільство, в якому політична влада належала
світським і духовним феодалам. Ідеологічною твердинею феодалізму стали
релігія і церква, які монополізували науку, мистецтво та освіту.

JEnoxa феодалізму успадкувала від Римської Імперії християнську релігію
в її західному різновиді, що відома з 1054 р. під назвою «католицизм».
Християнська церква стала головною ідеологічною силою європейського
феодалізму. Весь розвиток культури та освіти Середньовіччя відбувався в
світлі релігійної думки католицизму. Середньовічна церква категорично
заперечувала майже всю спадщину античного світу в галузі культури.

Учсні-церковники Середньовіччя, відомі в історії під назвою «схоластів»
(від слова «схола», тобто «школа»), — це професори, що прославилися
своїми вченими богословськими творами. Вони прикладали всі свої таланти
та знання до того, щоб узгодити вчення та канони церкви з тими
випадковими уривками наукових відомостей, які їм пощастило знайти в
перекладах праць великого філософа давнини Аристотеля.

Усі існуючі в ті часи школи знаходилися на утриманні церкви. Церква ж і
визначала програми навчання і обирала склад учнів. Школи були трьох
типів: монастирські, які відкривалися при монастирях для хлопчиків, що
готувалися до релігійної діяльності (так звані «внутрішні школи»), та
для синів світських феодалів («зовнішні школи»); єпископські чи
кафедральні, що відкривалися при єпископських резиденціях і також
поділялися на дві категорії; церковно-нриходські школи, які утримувалися
повітовими священниками.

Повітові та «зовнішні» монастирські і єпископські школи відвідували
хлопчики віком від 7 до 15 років, де їх навчали читати, писати, рахувати
і церковному співу. Всі учні вчилися в одному приміщенні, ціле кожен
виконував особисте певне завдання. Точно встановленого строку навчання і
навчальних програм не існувало. Спочатку учні зазубрювали молитви і
псалми, а потім вчилися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали
арифметику (додавання, віднімання, множення). Книжки були рукописні і
перші з них навіть без великих літер і розділових знаків. Тому
доводилося навчатися не тільки складати літери в слова, а й
розмірковувати, яка літера до якого слова відноситься. Навчання
проводилось катехізичним способом (запитань і відповідей). Учні
заучували відповіді на запитання, що ставив учитель, не розуміючи
їхнього змісту.

Нерозуміння вихователями особливостей дитячої психіки, відсутність
елементарних методичних знань у вчителів призводили до того, що
навчальний матеріал вони «втовкмачували» в голови учнів за допомогою
різок та інших форм покарань.

Дещо ширшим був зміст навчання у «внутрішніх» школах. Від своїх
служителів церква вимагала не так вже й багато: знати молитви, вміти
читати латиною Євангеліє (навіть і не розуміючи змісту прочитаного),
знати процес проходження церковних ритуалів.

У своїх школах церква не могла обійтися без деяких елементів світської
освіти, яку феодальне суспільство успадкувало від Давнього Світу.
Пристосувавши їх до своїх потреб, церква стала мимовільною їхньою
хранителькою. Античні дисципліни, що викладалися в церковних школах,
називались «сім вільних мистецтв». Під ними розумілися: граматика,
риторика, діалектика (так званий «тривіум» — три шляхи знань, чи перша
ступінь навчання) та арифметика, геометрія, астрономія, музика (так
званий «квадривіум» — чотири шляхи знань, чи друга ступінь навчання).
Але «вільні мистецтва» Середньовіччя були лише віддаленою подобою того,
що викладалося в античних школах.

На межі ХІ-ХП ст. церковні школи перестали задовольняти потреби
суспільства в освічених людях. У цей період відбувається швидкий ріст та
розвиток середньовічних міст. З часом міста почали відчувати велику
потребу в освічених людях, які вміли б укладати будь-які торгівельні
домовленості, працювати в органах місцевого самоврядування, складати
різні ділові папери. Ця потреба викликала до життя нові типи шкіл,
головною особливістю яких було те, що вони створювалися приватними
особами, тобто не утримувалися за рахунок церкви. Міські купці і
ремісники були невдоволені як монополією церкви на школу, так і
релігійним навчанням і вихованням дітей. Тому вони вимагали відкриття
своїх (гільдійських і цехових) шкіл, в яких навчання дітей проводилось
би їх рідною мовою і допомагало б їм надалі у торгівельних справах та
розвитку різних ремесел. Поступово такі школи були перетворені на міські
початкові, які утримувались коштом міського самоврядування (магістрату).
У цих школах учні вчилися читати, писати, лічити та знайомилися з
основами релігійних знань. Викладачів цих шкіл називали магістрами.
Існували вони коштами, які 1 Носилися учнями у вигляді платні за
навчання. З цього часу освіченість перестала бути привілеєм вузького
кола представників церкви.

ТИПИ ШКІЛ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ЕПОХУ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

2. СИСТЕМА ЛИЦАРСЬКОГО ВИХОВАННЯ

Слабкий розвиток військової техніки, постійні збройні сутички між
сусідами-феодалами викликали до життя особливий тип військово-фізичного,
лицарського виховання. Лицарство Середньовіччя не має жодних спільних
рис з тим романтичним образом шляхетного розумного ввічливого лицаря,
захисника жіночої гідності, який склався в художній літературі. Жадібні,
малоосвічені, жорстокі феодали жили за рахунок експлуатації селян та
військових пограбувань. Вони з презирством ставилися до всіх видів
праці, в тому числі й розумової. Лицарі створили для своїх дітей систему
світського виховання, в якій «семи вільним мистецтвам» шкільної освіти
протиставлялись «сім лицарських добро чинностей». Саме вони і являли
собою зміст виховання та навчання хлопчиків. До цієї системи виховання
належали: верхова їзда, плавання, стріляння з лука, кидання списа,
фехтування, полювання, гра в шахи, вміння складати вірші, співати й
грати на музичних інструментах.

Феодали готувалися до військової служби з дитячих років. Спочатку сини
феодалів навчалися умінню їздити верхи та володіти зброєю, а потім вони
відряджались до замку свого сеньйора. Там хлопець спочатку виконував
обов’язки пажа при господині маєтку (від 7 до 14 років), а потім ставав
зброєносцем господаря, беручи участь у військових походах. У віці 18-20
років юнака-феодала посвячували у лицарі. Йому вручали шпори та меч під
час особливої церемонії, на якій були присутні родина та гості. Але на
цьому навчання військовій справі не закінчувалось. Воно продовжувалось і
під час війни, і в мирні роки.

ЛИЦАРСЬКЕ ВИХОВАННЯ (ЕПОХА РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ)

3. ВИНИКНЕННЯ ОСВІТИ ДЛЯ ДІВЧАТ

Виховання та освіта жінок в епоху середньовічного феодалізму мали
жорсткий кастовий характер. Дівчата знатного походження виховувались в
сім і під наглядом матерів чи спеціальних виховательок. Подекуди їх
навчали читанню та письму ченці з найближчого монастиря. Широко
практикувалось також віддавати дівчаток із заможних сімей на виховання
до жіночих монастирів, де вони знаходилися протягом кількох років.

Багато хто з юних вихованок залишали монастир вже для того, щоб вийти
заміж за волею батьків. Тому все навчання в монастирях було
підпорядковане підготовці жінки до виконання її основної функції: бути
гідною дружиною, матір’ю, господинею. В монастирі дівчат навчали
латинській мові, знайомили з Біблією, привчали до шляхетного поводження
в світі. Молоді жінки повинні були навчитися танцювати, вишукано
схилятися в реверансі, грати па лютні та клавесині, підтримувати бесіду
на визначену тему з двома чи трьома подругами. До змісту навчання
входило навіть оволодіння мистецтвом користування віялом. Далі їх
знайомили з основними правилами ведення домашнього господарства.
Передбачаючи лихі часи, які можуть спіткати будь-яку з вихованок, дівчат
змушували виконувати і так звану «чорну роботу». Вони по черзі працювали
на кухні і в пральні, запалювали і чистили світильники, прибирали та
мили підлогу. І, нарешті, в монастирі майбутні «зірки» світського
суспільства одержували елементарні відомості з історії та географії,
викладені досить сухо, з міфології, арифметики, теології та латини.

Отже, можна зазначити, що в епоху Середньовіччя освіченість серед
жінок-дворянок була розповсюджена набагато ширше, ніж серед
чоловіків-лицарів. В деякій мірі це пояснюється тим, що католицька
церква намагалася вплинути на світських феодалів через їхніх дружин, які
були виховані в монастирях в дусі релігійності. Недарма серед приданого
дівчини з сім’ї феодала обов’язково були книги релігійного змісту.

4. ВИНИКНЕННЯ ПЕРШИХ УНІВЕРСИТЕТІВ У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ
НАВЧАННЯ

У зв’язку з необхідністю поширення знань і з економічним розвитком
Європи в XII—XIII ст. почала складатися особлива форма вищих навчальних
закладів — університети (від лат. «universitas» — сукупність). Це були
небачені раніше корпорації вчителів-магістрів та учнів-школярів.
Університетська вчена спільнота — аналог цеху середньовічних ремісників:
школяр — учень, бакалавр — підмайстер, магістр чи доктор — майстер.
Навчаючи вчитися — формула середньовічної освіти. Сьогоднішній учень —
завтра вчитель, сам був не проти повчитися на вченого майстра.

Вчені люди, які мандрували Європою в цей час, стали звичним явищем.
Серед них значну частину складали так звані ваганти (від латинського
дієслова «vagari» — бродити), які являли собою культурну верхівку
середньовічного учнівства. Це були шукачі кращої школи з кращою
ученістю. Про них казали, що «вони збирають знання по школах, як бджоли
свій мед по квітах». Університети виникали по всій Європі: у Болоньї
(1158), Оксфорді (1168), Парижі (1200), Кембриджі (1209), Празі (1348),
Кракові (1364) та в інших містах.

Навчання в середньовічному університеті велося латинською мовою. Всі
викладачі гуртувалися в особливі організації, так звані факультети (від
лат. «facultas»- здібності). Пізніше під словом «факультет» почали
розуміти те відділення університету, на якому викладалась та чи інша
галузь знань. Університети мали чотири факультети. «Молодший», або
«артистичний» (від лат. «ars» — мистецтво) — найбільш численний. Це був
загальноосвітній факультет зі строком навчання 5-7 років, протягом яких
вивчались «сім вільних мистецтв». Крім того було ще три «старших»
факультети: медичний, юридичний, богословський (строк навчання 5-6
років), на які студентів приймали лише по закінченні «артистичного»
факультету.

t

? Z

r

t

? ? X

Z

?

>Z

?

Qe*ee*********eEe***E***

Це відбувалося протягом двох років. Юнака вчили Аристотелевій логіці та
фізиці, залучали до участі в студентських диспутах, а потім випробували
на ступінь бакалавра. Наступні два роки відводилися на слухання лекцій з
метафізики, психології, етики, політики (знову ж таки за творами
Аристотеля). Вивчалась космологія і математика. Далі студент починав
вчителювати. Він ставав помічником магістра, який вів диспути, де
виступав у ролі відповідача. Результат цієї праці — іспит на ступінь
ліценціата. Перша лекція в новій якості — і він вже магістр мистецтв. Ще
два роки молодий викладач навчає студентів, але й навчається сам.
Двадцять один рік — початок кар’єри магістра, а за плечима вже шість
років університетської науки. Паралельно з обов’язковою дворічною
викладацькою діяльністю можна було починати слухати курс якогось
«старшого» факультету. Там свої правила іспитів, свої вікові межі. Після
іспитів одержували ступінь магістра права, медицини чи теології. Але,
щоб навчати теології, потрібно було, щоб вчителю виповнилось 34 роки, і
щоб цьому передували вісім років навчання. Навчатися на богословському
факультеті було найважче. Одних тільки бакалаврів треба було одержати
трьох видів: бакалавр Біблії, бакалавр сентенції та повний бакалавр.

Для того, щоб здобути вище звання «доктора наук», потрібно закінчити
повний курс навчання в університеті (11-13 років).Основними методами
навчання в університетах були лекції і диспути; студенти виконували
багато вправ і писали письмові роботи — трактати. Лекція являла собою
читання тексту, який вивчався, та пояснення цього тексту у вигляді
коментарів до нього або до його окремих частин. Другою формою навчання
був диспут, основою якого було питання для обговорення. Тезу обирав
магістр. Заперечення висував або він сам, або його студенти (в тому
числі й ті, що випадково потрапили на диспут).

Середньовічні університети були автономними установами, які мали органи
самоврядування. Ректор університету обирався на загальних зборах і,
теоретично, ним міг стати навіть студент. Завдяки своєму статусові,
університети відігравали значну роль у розвитку культури, руйнуванні
феодальної обмеженості.

5. КУЛЬТУРА ЕПОХИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ. «БУДИНОК РАДОСТІ» ВІТТОРИНО
ДА ФЕЛЬТРЕ

В історії країн Центральної та Західної Європи велике місце займає епоха
Відродження. Це перехід від середньовічної культури до культури нового
часу. Епоха Відродження — це в Італії XIV-XVI ст., в інших державах —
кінець XV-початок XVI1 ст. Характерними особливостями цієї епохи були
поява в середині феодального суспільства паростків капіталістичного
способу виробництва, розвиток мануфактури і торгівлі, зростання міст і
зародження нового класу, буржуазії. Замість середньовічного аскетизму в
світогляді цієї епохи центральне місце займає відроджений античний ідеал
діяльної, гармонічно розвиненої людини. Розвиваються такі науки, як
математика, астрономія, механіка. географія, природознавство; виникає
книгодрукування.

Ідейна течія, яка протиставила теології світську науку, висунула ідеал
життєрадісної людини, сильної тілом і духом, одержала назву гуманізму
Гуманісти на перше місце ставили культ людини і боролися проти
релігійного світогляду , який закріпачував особистість.

Гуманізм епохи Відродження відбився як у поглядах на виховання, так і на
організації практичної роботи школи. Гуманістична педагогіка
характеризувалась повагою до дітей, протестом проти фізичних покарань,
прагненням до вдосконалення здібностей дітей. У школах значну увагу
приділяли естетичному вихованню, вивченню латинської і грецької мов, а
також математики, астрономії, механіки, природознавства, географії,
літератури, мистецтва.

Одним з найяскравіших представників епохи Відродження є Вітторіно да
Фелыпре (1378-1446). В 1424 p. відкрив при дворі герцога Мантуанського
школу, в якій навчались діти герцога і його наближених, а також діти
бідних батьків, які утримувались за рахунок Вітторіно да Фельтре. Ця
школа знаходилась на березі мальовничого озера, кімнати в ній були
світлими, просторими. Школа називалась «Будинком радості». Самою назвою
Вітторіно да Фельтре підкреслював відмінність своєї школи від
середньовічної аскетичної школи. Велика увага надавалась фізичному
вихованню: діти займались верховою їздою, плаванням, гімнастикою,
фехтуванням. Тілесні покарання допускались лише за антиморальні дії
вихованців. Вивчались давні мови, римська і грецька літератури. Діти
вивчали математику, у викладанні якої мали місце наочні посібники і
практичні роботи. Школа Вітторіно да Фельтре користувалась популярністю,
вона була зразком для створення нових гуманістичних шкіл в різних
країнах Західної Європи, а самого Вітторіно да Фельтре називали «першим
шкільним учителем нового типу».

6. ПОЄДНАННЯ НАВЧАННЯ З ПРОДУКТИВНОЮ ПРАЦЕЮ ТОМАСА МОРА Й ТОМАЗО
КАМПАНЕЛЛИ

Думка про виховання молодого покоління в процесі трудової діяльності
була вперше висловлена англійським гуманістом Томасом Мором (1478-1535).
Він був англійським письменником утопічного соціалізму. У творі «Золота
книга про найкращий люд і про новий острів «Утопія» намалював картину
ідеального суспільного ладу, де була відсутня приватна власність,
панувала суспільна організація виробництва і розподілу. У змальованій
Т.Мором картині держава піклується про освіту і виховання своїх
громадян. Навчання с загальним для дітей обох статей, ведеться рідною
мовою.

Поряд з елементарною освітою учням-утопійцям даються також знання з
музики, діалектики, науки числа і виміру, а також астрономії. Молодь
виховується в дусі гуманістичної моралі, фізичного розвитку, підготовки
до трудової діяльності. Землеробство вивчається теоретично в школі і
практично на полях. Люди, які займаються наукою, звільнені від фізичної
праці, а ті, які не виправдовують покладених надій, повертаються до
землеробства і ремесел. Все доросле населення Утопії може на дозвіллі
займатися наукою і мистецтвом в спеціально відведених для цього місцях.

Т.Мор проголошує принципи загального навчання, рівноправної освіти для
обох статей, висловлює думку про організацію самоосвіти, підкреслює
велику роль праці у вихованні дітей, вперше висловлює думку про знищення
протилежності між фізичною та розумовою працею.

Ще одним представником утопічного соціалізму був італійський мислитель
Томмазо Кампанеяла (1568-1639). У творі «Республіка Сонця» чи «Місто
Сонця» показав ідеальний суспільний лад, при якому люди живуть на
засадах повної політичної і економічної рівності. Приватна власність і
гроші відсутні. Всі члени суспільства зобов’язані займатись
сільськогосподарською і ремісничою працею не більше чотирьох годин на
день. Найздібніші займаються наукою і мистецтвом. Готуючись до трудової
діяльності, діти спочатку відвідують різні майстерні, а потім
долучаються до громадської праці. Навчання розпочинається з двох років
із застосуванням наочності. Стіни «Місто Сонця» розписані картинами, на
яких зображені різні галузі знань і ремесел. Гуляючи зі своїм
наставниками вздовж стін, маленькі діти засвоюють алфавіт і вчаться
говорити, потім, граючись, оволодівають навчальними предметами. На
восьмому році життя діти приступають до активного і свідомого навчання.
Виховним керівником держави є вчений Сонце (метафізик), його помічники —
Мои (могутність), Сін (мудрість), Мор (любов).

7. ГУМАНІСТИЧНІ ІДЕЇ ОСВІТИ Й ВИХОВАННЯ (Ф.РАБЛЕ, Е.РОТТЕРДАМСЬКИЙ, М.
МОНТЕНЬ).

Епоха Відродження зробила великий крок вперед, але гуманізм цієї епохи
був обмеженим, буржуазно-аристократичним, обслуговуючи ідеї обмеженого
кола осіб — верхівки суспільства. Гуманісти не виступали проти
експлуатації селян, не захищали їх права на освіту, тому що вважали
простих людей робочою силою країни, а культура залишалась доступною
тільки заможному населенню. Що стосується релігії, то вона і церква, як
і раніше, продовжували впливати на школу і виховання дітей.

У школі має панувати дух доброзичливого ставлення до дітей, для яких
перебування тут повинно приносити радість. Необхідно так поставити
викладання, щоб дітям було цікаво. Слід використовувати ігри і розваги
для виховання дітей. У справі виховання будь-яке насильство шкідливе, не
досягаючи мети, воно принижує дитину і прищеплює їй рабську психологію.
Завдання освіти — допомогти учневі виробити власні переконання.

Франсуа Рабле (1494-1553), великий французький письменник-гуманіст, один
з найвидатніших представників педагогічної думки епохи Відродження. В
своєму романі «Гаргантюа і Пантагрюель» він піддав критиці схоластичне
навчання, показав його порожність і нікчемність. Виклав свою систему
виховання, в якій показав навчання, засноване на вільному інтересі та
активності дитини. Джерелом знань служать не тільки книги, а й вивчення
природи шляхом безпосереднього спостереження, бесіди, які збуджують
дитячу думку, а також широке знайомство з оточуючим життям. Ф. Рабле
пропонує давати дітям універсальні знання (мови, математику, астрономію,
природознавство, історію, право, фізичне виховання). Важливою складовою
частиною різнобічного виховання він вважав мистецтво.

Еразм Роттердамськші (1466-1536) також належить до педагогів-гуманістів.
Народився в Роттердамі, в молодості декілька років провів у монастирі.
Освіту отримав в Девентері. Більшу частину життя провів в подорожах, був
у Франції, Англії, Італії, Німеччині, Нідерландах, Швейцарії. Його
головні роботи: памфлети «Християнський государ», «Скарга миру»,
«Похвала глупо-ті», «Грубі вчителі», «Домашні бесіди» та ін. У памфлеті
«Похвалеї глупоті» Еразм Роттердамський змалював жахливу картину
тогочасного житія народу, піддавши гострій критиці стан освіти,
навчання, виховання дітей і молоді у багатьох країнах Європи. Він
вимагав реформ, які б сприяли розвитку справжньої освіти і виховання. Е.
Роттердамський піддавав нищівній критиці всі верстви феодального
суспільства, гостро критикував священнослужителів, їх неуцтво і
розбещеність.

М.Моншень (1533-1592) народився в багатій освіченій купецькій сім’ї.
Стверджував, що всі релігії, в тому числі і християнська, являють собою
вигадку людей і спрямовані на те, щоб тримати в покорі народ. Вони
завжди приносили людям шкоду, провокуючи в них такі якості, як фанатизм
та нетерпимість. М.Монтень виступає за справжню науку, яка вивчає не
книги, а речі, не займається пустими роздумами, а спирається на досвід і
надприродне, розумне пояснення фактів. Вважав, що освіта повинна
розвивати розум учнів, самостійність їх думок, критичне ставлення до
будь-яких поглядів і авторитетів. Саме основне, на думку М.Моідсня,
прищепити смак і любов до наук. Наставник має виховувати а дітях
критичне ставлення до матеріалу, який вивчається, а також до самого
себе. Поряд з розвитком розуму найважливішим завданням, він вважав, є
виховання високих моральних якостей дітей. Для того, щоб виконати це
завдання, потрібне спілкування з оточуючим світом — зустрічі з різними
людьми, подорожі в чужі країни.

Учень повинен вчитися «у всякого, кого б він не зустрів — пастуха,
каменяра, перехожого; треба використати все і взяти від кожного по його
можливостях». Так писав М.Монтень у своєму знаменитому творі «Досліди».
М.Монтень різко виступав проти християнської аскетичної етики, вимагав,
щоб учням викладалась філософія, наповнена життєлюбством і оптимізмом.

Творчі завдання і реферати

1. Загальні тенденції виховних систем у Середньовіччі (порівняльний
аналіз).

2. Традиційні засади виховання селянських дітей у Середньовіччі.

3. Аналіз загальноосвітніх систем Середньовіччя і Відродження.

Література:

Левківський М.В. Історія педагогіки. Житомир, 2002.

Історія педагогіки /за ред. М. В. Левківскього, О. А. Дуба-сенюк/. —
Житомир, 1999.

Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. —
Тернопіль, 1996.

Пискунов А.И. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики: Учеб.
пособие для студентов пед. ин-тов. — М.: Просвещение, 1981.

Похожие записи