Реферат на тему:
Проблеми формування особистості майбутнього лікаря в процесі
психолого-педагогічної підготовки
В основі психолого-педагогічної підготовки студентів лежить
традиційний професійно-дидактичний трикутник, що об’єднує навчальну,
виховну і науково-дослідну діяльність вищої школи.
Сучасний фахівець у галузі медицини (медсестра, фельдшер, лікар)
повинен володіти значним запасом спеціальних психолого-педагогічних
знань, уміти поповнювати, розвивати і творчо застосовувати їх у
професійній діяльності.
Виконуючи будь-які професійні функції, людина завжди реалізує себе як
особистість, цілісно реагуючи на певні ситуації, вступаючи у взаємодію з
іншими учасниками професійної діяльності, водночас формуючи систему
індивідуальних цінностей. Саме відсутність готовності до виконання
професійних обов’язків не дозволяє значній частині випускників вузів
повністю реалізувати свій творчий потенціал, утруднює процеси соціальної
і професійної адаптації, перешкоджає оволодінню високими рівнями
професійної майстерності. Людина, не освічена в галузі педагогіки і
психології частіше попадає під вплив негативних факторів, переживає
особистісні деформації, завдає психічних травм людям, з якими
спілкується на міжособистісному чи професійному рівнях.
Тому дискусія, чи є необхідною в медичному вузі психолого-педагогічна
підготовка, безпідставна. Ця галузь знань у будь-яких умовах, життєвих
обставинах, на кожному етапі індивідуального життя, професійної
діяльності стосується будь-якої людини. Оскільки метою педагогіки як
науки і навчальної дисципліни є виховання, формування особистості, то
саме сформована особистість повинна повніше розуміти себе й інших людей,
гнучкіше вирішувати проблеми в особистій сфері і професійній діяльності,
ґрунтуючись на надійних психолого-педагогічних знаннях, а не внаслідок
власної імпульсивності.
На жаль, незважаючи на реформу вищої школи, що триває,
психолого-педагогічна підготовка займає більш ніж скромне місце серед
нормативних загальноосвітніх дисциплін у вузах. Адже з першого курсу
студенти орієнтуються на посилене вивчення загальних медико-біологічних
та спеціальних дисциплін. Не торкаючись цікавої теми про досить малі
обсяги курсів педагогіки і психології, хочеться підкреслити
неправомірність одночасного вивчення цих дисциплін упродовж лише одного
(першого) семестру. Студент-першокурсник (із властивим йому
максималізмом і ідеалізацією суто медичних знань), що найчастіше вибрав
медичний вуз з метою навчитися лікувати людей і знати про структуру і
функціонування людського організму більше, ніж люди інших професій,
вважає психолого-педагогічні знання “мертвим капіталом”, набором
незастосо-вуваних на практиці постулатів. Однак, дійшовши до клінічних
кафедр і зіштовхнувшись безпосередньо з проблемами, стосунками у
медичному колективі майбутній лікар починає цікавитися і заглиблюватися
у психолого-педагогічні проблеми як фактор професійної необхідності.
Саме тоді виникає бажання поглибити отримані психолого-педагогічні
знання, озброїтися практичними рекомендаціями, необхідними вже
конкретному фахівцю, для виконання своїх професійних обов’язків. Існує
думка, що в цьому можуть допомогти старші колеги, викладачі-медики,
тобто люди, які не мають спеціальної психолого-педагогічної підготовки.
У більшості з них (особливо у вузах непедагогічного профілю), як і
раніше зберігаються “технократичні” підходи до дисциплін
психолого-педагогічного циклу, як другорядних. Природно, що психологія і
педагогіка, в цьому випадку, викладаються на дилетантському рівні, і
можуть хіба що тільки зміцнити відповідне негативне ставлення.
Отже, більшість випускників вузів непедагогічного профілю не
володіють психолого-педагогічними знаннями достатньою мірою, щоб
оптимізувати свою професійну діяльність, вибудувати відносини з іншими
суб’єктами на надійній психологічній основі, не здатні запобігти
особистісній деформації, під впливом формально рольових вимог і високих
професійних навантажень. Особливо ця проблема загострюється у відносинах
лікар-пацієнт. І хоча нині вираз “якщо хворому після розмови з лікарем
не стало краще, то це поганий лікар” є досить відомим і передається з
вуст у вуста вже не одному поколінню медиків, стан
психолого-педагогічних дисциплін у медичних вузах залишається складним.
Медицина як галузь знань про людину – це складний комплекс,
пов’язаний з подальшою інтеграцією природничих і психолого-педагогічних
наук, яка все ще залишається великою потребою, а не науковою реальністю.
Старі методологічні підходи, орієнтації, котрі зіграли свою історичну
роль, вже вичерпали себе у вирішенні означеного кола питань і стали
основною перепоною для адекватного осягнення нових підходів до
підготовки майбутнього лікаря.
Сучасність змінює людинознавчу термінологію. І якщо Р.Декарт вживає
поняття “тіло”, “душа” в своїх фізіологічних, психологічних
дослідженнях, то нині більшою мірою данина традиції. Нові наукові реалії
більше спонукають до застосування таких понять, як “організм”, “психіка”
тощо. Розвиток медицини в умовах становлення класичного природознавства
відбувається під впливом загальнонаукової орієнтації. Це сприяло процесу
натуралізації тілесності людини в медичному мисленні і “відходу”
медицини від власної гуманітарної основи. [4]
Необхідно визначити, що досі ще немає оптимальної комплексної
системи адресно-диференційованого науково-методичного забезпечення
підготовки різних категорій майбутніх медиків. Виникає проблема
модернізації змісту фундаментальної та фахової освіти, назріла гостра
потреба узгодити структури з цілями професійної підготовки.
ХХІ століття – це епоха виходу молоді на арену свідомої творчості.
Позитивний розвиток нашого суспільства, переведення його в якісно новий
стан, забезпечення докорінного реформування держави залежать від
діяльності конкретних соціально-активних особистостей, тому вища школа
повинна створювати передумови для формування індивідуального світогляду
та інтелектуальної мобільності студентів. Значення
психолого-педагогічної підготовки в рамках професіонально-дидактичного
трикутника ще більш зростає в зв’язку з сучасним станом суспільства. На
превеликий жаль, значна частина молоді живе нині бездуховним життям. Всі
її помисли скеровані головним чином на вирішення побутових проблем. І
наївно думати, що лише перебудовою процесу психолого-педагогічної
підготовки можна вирішити всі проблеми вищої школи. Психолог
В.А.Семиченко вважає, що необхідно систематично проводити комплексні
широкомасштабні дослідження для одержання достовірних даних про
психологію сучасного студента, тенденції змін, що відбуваються,
проводити психологічну експертизу педагогічних новацій і пропонованих
організаційних форм і технологій, психологічну підготовку
адміністративного і професорсько-викладацького складу всієї системи
професійної освіти [2].
Здавалося б, усі вузи систематично займаються виховною роботою, але
особистісне становлення майбутніх фахівців або взагалі ігнорується, або
ж відповідальність за нього перекладається на самих студентів. Не
визначені базові критерії професійної відповідності на особистісному
рівні, дипломи найчастіше видаються особам, що за своїми моральними
якостями не мають права керувати виробничими колективами, виконувати
виховні функції.
Можливо, запропонована В.А.Семиченко, ієрархія цінностей у процесі
професійної підготовки студента, де пріоритетним є розвиток особистості,
а лише потім професіоналізація і спеціалізація, зможе підвищити
ефективність навчання. Основною тут слід уважати психолого-педагогічну
підготовку.
У структуру навчальної і виховної роботи кожного вузу, а отже
викладання дисциплін психолого-педагогічного циклу, повинні входити
наступні напрями:
– виявлення готовності студентів молодших курсів до нових форм
навчальної діяльності, нової організаційної системи, нової соціальної
ситуації і соціокультурного оточення;
– виявлення індивідуальних особливостей студентів, тенденцій
особистісного розвитку в процесі навчання у вузі, розкриття специфіки
роботи зі студентськими групами різних типів і різних років навчання;
– попередження дисгармоній психічного розвитку студентів, надмірних
фізичних і психічних навантажень, виявлення факторів, що негативно
впливають на особистісний розвиток студентів;
– виявлення і використання механізмів колективної діяльності, аналіз
тенденцій розвитку первинних студентських колективів і їхній вплив на
особистісне і професійне становлення майбутніх фахівців.
Перші кроки на шляху до вирішення цих проблем зробили кафедри
гуманітарних дисциплін. У комплекс психолого-педагогічної підготовки
Медичного інституту УАНМ були включені факультативні курси занять
“Культура розумової праці”, “Культура спілкування”, “Етичні проблеми в
медицині”. А в 1998 році було створено Центр з формування особистості,
який вивчав питання про те, як сукупність навчання впливає на студента,
на формування особистості [3].
Відомо, що людина – істота соціальна; прояв її емоційності
зштовхується з проявом емоційності іншої людини. Виникає проблема
сумісності, співвідношення сумісності цих емоційних реакцій. Вирішується
ця проблема у взаємодії однієї людини з іншою – в діалозі. Отже, діалог
мусить виступити основою навчально-виховного процесу у вищій школі.
Студент – майбутній лікар, у даному випадку особистість, спрямована
до медицини, повинен мати величезну кількість взаємопов’язаних суспільно
цінних рис. Вони давно відомі. Серед них розум, емоції, воля, вміння,
переконання, інтуїція, здатність до самоконтролю, самокритичність,
любов, ненависть, пристрасть, імпульсивність тощо. Ці якості мають як
природні риси, так і ті, що формуються у процесі психолого-педагогічної
підготовки.
Молоду людину слід вчити бачити Себе, своє Я у тому, що вона
виробляє, будуть це якісь речі, ідеї чи вчинки. Останні мусять
відповідати Собі, своєму Я. У цьому перевага професіонала над
спеціалістом, якого ми масово готуємо у вищій школі, і який є лише
людиною вмілою, а не людиною всебічно розвиненою.
Нині перед вищою школою стоїть дилема: або штампування функціонерів,
або розвинена особистість. Від вибору у цій ситуації залежить місце і
місія вищої освіти в суспільстві: в першому випадку вища освіта
плететься позаду суспільства, у другому – забезпечує його розвиток. Цей
вибір і визначає спрямованість реформи вищої школи [1].
Література
1. Бех І.Д. Виховання сучасної вузівської молоді. Філософія освіти
ХХІ століття: проблеми і перспективи / Зб.наук.праць. – Вип.3. – К.,
2000 – С. 229–232.
2. Семиченко В.А. Пути повышения эффективности изучения психологии. –
К., 1997. – С. 4–5, 112–116.
3. Первак П.І. Досвід Медичного інституту в формуванні особистості
студента – майбутнього лікаря ХХІ століття.– К., 2000. – С. 6–7.
4. Фоменко Л. Філософія медицини: сучасний стан та перспективи
розвитку // Зб. наук. праць. – Вип.1. – Дрогобич, 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
