Реферат на тему:

Поняття та предмет превентивної педагогіки. Генезис і еволюція проблеми
асоціальних відхилень у поведінці індивіда

ПЛАН

1. Поняття превентивної педагогіки як соціально-педагогічної науки.

2. Мета, предмет, завдання, методи превентивної педагогіки.

3. Місце превентивної педагогіки у системі наук.

4. Концепції поведінки індивіда з асоціальними відхиленнями.

5. Становлення і розвиток превентивної педагогіки як науки.

6. Становлення превентивної педагогіки в Україні.

1. Поняття превентивної педагогіки як соціально-педагогічної науки.

Превенція – дії з метою профілактики, пом’якшення, полегшення,
коригування тих умов, що сприяють фізичним або емоційним порушенням,
виникненню соціологічних проблем.

Превентивна педагогіка – (від лат. prеventus – попереджувальний) —
педагогіка, яка вивчає причини формування і розвитку відхилень у
поведінці людини і методи їх попередження, подолання, виправлення.

Превентивна педагогіка виникає на межі наук, але її найбільше значення
полягає в тому, що вона виступає їх координаційним центром.
Профілактикою займаються психологи, юристи, соціологи, медики. Але саме
педагогічний аспект попередження асоціальних явищ у поведінці індивіда є
визначаючим. Педагогізація профілактичної діяльності проявляється в
тому, що адміністративно-правові заходи превентивного впливу все більше
наповнюються виховним змістом і акцент роботи з молоддю переноситься на
особистість, а не відчуження від неї.

Превентивна педагогіка ставить за мету виявлення, запобігання та
обмеження асоціальних явищ, причин дезадаптації серед різних соціальних
груп та окремих осіб, забезпечення умов для формування
соціально-позитивної спрямованості особистості, а також зміна й
вдосконалення особистих якостей правопорушників та створення умов для
розвитку потенційних можливостей таких осіб, активне залучення їх до
участі в суспільному житті.

Необхідно знати: 1) причини та форми прояву асоціальної поведінки
підлітків та молоді; 2) зміст та форми соціально-профілактичної роботи
і, зокрема, педагогічної; 3) способи та прийоми навіювання й
переконання; 4) наслідки впливу можливих звичок та асоціальних форм
поведінки на здоров’я та життєдіяльність особистості; 5) основи
здорового способу життя: 6) теоретичні засади, специфіку, види та рівні
корекційно-реабілітаційної роботи з правопорушниками; 7) вимоги до
фахівця, який займається превенцією негативних явищ у житті суспільства.

Необхідно вміти: 1) володіти психокорекційними прийомами впливу на
особистість; 2) організовувати індивідуальні, групові, масові форми
профілактичної роботи; 3) здійснювати соціально-позитивну діяльність
підлітків та молоді через участь у різноманітних позанавчальних
закладах, клубах, секціях, гуртках; 4) пропагувати здоровий спосіб
життя; 5) виявляти групи ризику серед підлітків та молоді; 6) володіти
способами та формами профілактичної роботи з різними соціальними
групами; 7) надавати допомогу особам, які потребують соціальної
адаптації; 8) здійснювати корекційно-реабілітаційну роботу з
правопорушниками.

2. Мета, предмет, завдання, методи превентивної педагогіки.

Мета курсу “Превентивна педагогіка” – розроблення теоретичного проекту
наукової системи попередження соціальних відхилень серед молоді,
неповнолітніх.

Об’єктом превентивної педагогіки виступає сукупність існуючих явищ
маргінального характеру, поширених серед молоді.

Предметом превентивної педагогіки є: 1) причини, умови і фактори
соціальних відхилень серед неповнолітніх, молоді; 2) сутність і
закономірності соціальних відхилень; 3) шляхи, способи попередження та
подолання відхилень у поведінці.

Завдання превентивної педагогіки: 1) наукове вивчення детермінант, умов
і факторів, які сприяють тією чи іншою мірою відхиленням у поведінці; 2)
науковий аналіз природи асоціальної поведінки, її тенденцій і
закономірностей; 3) дослідження соціально-психологічних механізмів
деформації особистості на різних етапах розвитку; 4) розроблення
комплексної системи заходів, форм і методів ранньої профілактики
відхилень у поведінці та їх попередження; 5) наукове прогнозування
соціальних відхилень, створення науково обґрунтованих прогностичних
моделей типової особистості правопорушника, об’єктів і суб’єктів
профілактики, що допомагає керувати її процесом.

Методи дослідження, які використовуються превентивною педагогікою:-
педагогічні (вивчення педагогічної документації, створення педагогічних
ситуацій);- соціологічні (тестування, спостереження);- кримінологічні
(кримінальна статистика);- математичні (моделювання, математичне
опрацювання статистичних даних);- медичні (методи діагностики).

3. Місце превентивної педагогіки у системі наук.

Найбільш тісний контакт превентивної педагогіки з юридичними і
психолого-педагогічними науками. Юридична, в свою чергу, — з
кримінологією, яка вивчає злочинність, особистість правопорушника,
причини і умови злочинності, а також шляхи і способи профілактики і
подолання таких асоціальних явищ у поведінці осіб. А також: з
криміналістикою, кримінальним правом, виправно — (виховно) — трудовим
правом, кримінальним процесом.

Спостерігається зв’язок з:- історією педагогіки (етапи становлення і
розвитку проблеми попередження відхилень у моральному розвитку
неповнолітніх, а також вклад вчених А.Я.Герда, К.Д.Ушинського,
П.Ф.Лесгафта, В.П.Кащенко, П.П.Блонського, М.С.Погребинського,
А.С.Макаренка).- дошкільною педагогікою (виявлення відхилень у ранньому
віці індивіда та закономірності цього процесу); — зв’язок з
виховно-трудовою педагогікою полягає в спільному розробленні
педагогічних заходів ресоціалізації і реадаптації, а також у дослідженні
закономірностей морального розвитку:- дефектологією (з’ясування
етимології мотивів, особливостей прояву і заходів попередження відхилень
у поведінці серед дітей і підлітків з явно вираженими відхиленнями);-
педагогікою вищої школи (розроблення проблеми морально-правового
виховання студентської молоді, профілактики алкоголізму, наркоманії,
проституції);- психологією (використання даних загальної, вікової,
соціальної психології, а також вивчення етапів і механізмів
антисуспільної деформації особистості молодої людини, при визначенні
поглядів, цінностей, мотивів поведінки);- філософією (дослідження
природи і сутності соціальних відхилень, зв’язок з іншими явищами
суспільства, з’ясування детермінант, закономірностей, тенденцій
розвитку);- соціологією (використання інформаційних даних, тенденцій у
розвитку суспільства);- медициною (знання основ наркоманії, алкоголізму,
сексології, сексопатології).

4. Концепції поведінки з асоціальними відхиленнями.

Концепції поведінки з асоціальними відхиленнями представлені біологічним
та соціологічним напрямками.

Засновником біологічного напрямку вважається італійський психіатр
Ч.Ломброзо (1835-1909). Його вчення є суперечливим, однак впливовим на
подальший хід розвитку наукових ідей. Він створив теорію вродженого
злочинця і типів злочинців, намагався пояснити природу злочинності на
основі анатомічних і антропологічних, біологічних і психіатричних
особливостей особи.

У 20-х роках ХІХ ст. виникає кримінально-біологічна школа, яка поєднує
схильність до правопорушень із спадковістю. Її представники: Е.Феррі,
Р.Гарофалл та ін. Всі вони розділяли позицію Ч.Ломброзо.

Великого поширення набула психоаналітична школа австрійського
лікаря-психіатра З.Фрейда (1856-1939), яка розглядала злочинність як
результат дефективного розвитку особистості. Суть теорії полягала в
тому, що людина з народження біологічно приречена на постійну жорстоку
боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів – агресивних, статевих,
переляку – з моральними установками особистості.

Основна теза теорії психопатологічних причин – „правопорушник – завжди
психопатична або розумово відстала особистість”.

Спадкова теорія — причиною правопорушень вважається схильність до
антисоціальної поведінки, яка передається на хромосомному рівні.
Різновидностями цієї теорії є:- теорія „сімейного дерева”, представники
якої намагаються доказати наявність спадкової схильності до
правопорушень через вивчення ряду поколінь правопорушника; — теорія
близнюків об’єднує правопорушення із генетичними факторами і доказує
спадкову схильність до нього.

Суттєвою рисою соціологічного напрямку є те, що при поясненні причин
асоціальних відхилень його представники основну увагу приділяють
екзогенним факторам, а також вивченню масових соціальних явищ. Такими
дослідженнями займались засновник соціальної статистики А.Кеттле,
французький соціолог і криміналіст Г.Тард.

Цей напрямок очолює теорія диференціального зв’язку, створена
Е.Сатерлендом, якою наголошується, що асоціальна поведінка виникає в
результаті взаємодії людей (поведінці вчаться).

Теорія соціальної дезорганізації також надає основного значення
соціальним факторам. Завдяки їй робиться спроба піднятися від мікрогрупи
до більших соціальних інститутів – соціально-психологічних,
соціально-культурних, соціально-економічних протиріч. Засновником цієї
теорії вважається Е.Дюркгейм (1858-1917).

П.Вест радить вживати заходи для обмеження народжуваності, але
ненасильницьким шляхом. А.Дойч пропонує з цього приводу „стерилізацію”
для обмеження народжуваності.

Вчені Елеонора і Шелдон Глюк, обстеживши 500 неповнолітніх з
делінквентною поведінкою, дійшли висновку, що більшість із них почали
виявляти ознаки відхилень у поведінці в дитячому віці. Взагалі більшість
дослідників абсолютизують роль раннього періоду розвитку особистості.

Дослідження К.Хорні доводять вплив невротичного характеру на поведінку
індивіда.

„Теорія самоактуалізації” А.Маслоу доводить важливість справи, яка
захопить індивід і допоможе самоактуалізуватися.

5. Становлення і розвиток превентивної педагогіки як науки.

Грецькі філософи Демокріт, Платон, Арістотель були переконані в тому, що
виховання шляхом переконань має позитивний вплив на розвиток вихованців,
Так, Демокріт вважав, що погане оточення негативно впливає на дитину.
Платон відзначав, що вихователь повинен завжди пояснювати дитині
позитивність і негативність вчинків, оцінювати їх. Арістотель
рекомендував вихователям ураховувати вікові та індивідуальні особливості
дитини і дотримуватися “середини” при вихованні.

Цікавими є думки римського педагога М.Квінтіліана, який у своїй книзі
„Про виховання оратора” зазначав, що позитивні задатки слід розвивати, а
погані звички дітей є результатом неуважності до них педагога.

Слушними є педагогічні ідеї мислителя-гуманіста М.Монтеня. Це,
насамперед, думка про вміння вихователя розуміти, поважати, знати
вихованця; не вживати до нього насильства, виявляти у відносинах з
дитиною витримку, вимогливість і доброту.

Видатний чеський педагог Я.А.Коменський у своїй „Великій дидактиці”
звертався до проблеми відхилень у поведінці дітей. Так, він вважав, що
діти не народжуються поганими чи добрими, такими вони стають у
результаті виховання. Він акцентував увагу на тому, що „ласкаве слово”,
вправляння у хороших вчинках, похвала – найкращі методи виховання.
Педагог вважав також, що трапляються, хоч дуже рідко, діти, безнадійні у
вихованні.

Позитивні ідеї Ж.-Ж.Руссо є актуальними і сьогодні. Це ідея
природовідповідності виховання, врахування індивідуальних і вікових
особливостей. Ж.-Ж. Руссо запропонував метод „природних наслідків”, який
можна використовувати (якщо дитина зламала стільчик, то не слід
поспішати дати їй новий стілець – нехай вона відчує, як незручно без
нього).

І.Песталоцці стверджував, що виховання повинне починатися з першого дня
від народження дитини, а матерів слід навчати методиці виховання.
Соціалісти-утопісти Фур’є, Сен-Сімон, Оуен вбачали причинами відхилень у
поведінці особистості вади соціального середовища, недоліки в
організації суспільства. Р.Оуен розвивав теорію про те, як формується
„поганий”, „посередній”, ”найкращий характер” залежно від середовища,
виховання, природи дитини.

Цікавими є також погляди Б.Мореля, Ч.Ломброзо, Е.Кречмара щодо причини
злочинної поведінки людини. Ломброзо висловлював думку про „природжений
тип злочинця”. За його теорією, його можна впізнати за певними
зовнішніми ознаками („атлетична фігура”, „низьке скошене чоло”, „великі
вуха”). Вчення Ломброзо неодноразово критикувалися.

Концепція Е. Кречмера про те, що відхилення у поведінці можна пояснити
спадково-біологічними причинами, а темперамент і характер – типом будови
тіла. Ця концепція була визнана методологічно неправильною, оскільки
розвиток особистості не зводиться тільки до успадкованих генотипних
особливостей. Американські вчені Е.Х’ютонн, У.Шелдон доводили, що
поведінка людини, в тому числі протиправна, залежить від показників
росту, об’ємом грудини, кольору шкіри та ін. Хоч хибність цієї теорії є
очевидною (адже правопорушники є і невисокі, худі, із слабко розвиненою
грудною кліткою), дослідники продовжують пошуки існування злочинного
типу особистості.

Суть ідей австрійського психіатра З.Фрейда полягає в тому, що будь-який
вчинок особистості зумовлений конфліктом між „Я” і „воно”, тобто між
свідомим і несвідомим. Оскільки підсвідоме (інстинкти, імпульси,
потяги), на думку Фрейда — природжене, а розвиток особистості
закінчується у 6-7 років, то роль виховання, середовища, соціальних умов
зводиться до нуля. Сучасні неофрейдисти дотримуються основної лінії
фрейдизму – зумовленість поведінки людини таємничими імпульсами,
інстинктами.

Деякі вчені пояснюють відхилення у поведінці неповнолітніх, виходячи з
врахування закономірностей людської психіки. Такі ідеї є різновидами
„теорії фрустації”. Прихильники теорії вважають, що фрустрації
найчастіше призводить до агресії, до різноманітних форм негативної
поведінки. Але в останні роки з’явилися дослідники, які звертають увагу
на середовище та його вплив на особистість.

Так, американський психотерапевт Д.Легман довів негативність впливів
популярних у США коміксів, радіо- і телепередач, у яких є насильство,
стрілянина, вбивство та ін., на формування особистості. Він стверджує,
що американські діти, які тисячу разів відчували переживання, пов’язані
з насильством, переконані у нормальному його виправданні.

На сьогодні серед основних соціальних факторів, які негативно впливають
на формування особистості, дослідниками визначаються:- популяризація
правопорушень засобами масової інформації (Е.Шур);- незадовільні
матеріально-побутові умови як фактор, який впливає на формування
асоціального типу особистості;- неналежне сімейне виховання й вплив
соціальних інститутів (школа, громадськість і т.д.).

6. Становлення превентивної педагогіки в Україні.

У вітчизняній літературі ще з часів Київської Русі знаходимо думки щодо
запобігання відхилень у поведінці. Це насамперед „Повчання” Володимира
Мономаха, в якому визначаються основні засоби запобігання лінощам,
привчання до праці, тактовне і гуманне ставлення до оточуючих.
„Домострой” включає 164 правила поведінки, які слід засвоїти з
дитинства.

Проблему відхилень у поведінці дітей з ХVІІІ ст. досліджували багато
вчених, зокрема І.Бецкой, М.Новиков, О.Радищев. Г.Сковорода вважав, що
моральні вади та інші відхилення в поведінці людини породжуються
суспільними умовами, неправильним вихованням, неосвіченістю. У
правильному вихованні дитини з перших днів її життя філософ вбачає
основу профілактики відхилень та протиправних дій.

Певний внесок у розвиток теорії відхилень у формуванні особистості
дитини у другій половині ХІХ ст. внесли такі вчені, як М.О.Добролюбов,
Д.І.Писарєв, М.І.Пирогов, К. Д.Ушинський,О.М.Острогорський.

Цікавими є погляди М.І.Пирогова, який вимагає від вихователів шанобливо
ставитися до вихованців, ураховувати всі обставини здійснення поганих
вчинків і призначати відповідне покарання. К.Д.Ушинський серед засобів
морального виховання відзначав приклад, педагогічний такт, похвалу,
покарання.

О.Духнович розумів, що на формування поведінки дитини впливають природні
нахили і навколишнє середовище. Він рекомендував нешаблонні підходи до
фізично слабких дітей та дітей із затримками у психічному розвитку;
покарання до дітей, вважав він, треба застосовувати тактовно, обережно.
Але в окремих випадках вчений допускав можливість фізичних покарань, що
суперечило його гуманістичним поглядам.

Сьогодні інтенсивно вивчається наукова спадщина А.С.Макаренко,
В.А.Сухомлинського та інших основоположників сучасної педагогіки.

Література:

Словарь по социальной педагогике.:Учеб. Пособие для студ.высш.учеб.
заведений/Авт.- сост. Л.В.Мардахаев.- М.:Издательский центр “Академия”,
2002.-368с.

Попов В.А. Предмет и задачи превентивной педагогики // Педагогика,
1990.- №9.- С.53-57.

Тарас А.Е. Педагогическая профилактика правонарушений
несовершеннолетних.- Минск: Народная асвета, 1982.- 64с.

Архипова С.П., Майборода Г.Я. Соціальна педагогіка: Навчально-методичний
посібник. — Черкаси – Ужгород: „Мистецька лінія”, 2002.-268с.

История социальной педагогики: Хрестоматия – учеб.: Учеб.пособие/ Под
ред.М.А.Галагузовой.- М.: Гуманит.изд. центр ВЛАДОС, 2000.-544с.

Деев В.Г., Деева Т.К. К вопросу о характеристике отрицательных
социальных факторов и условий, обуславливающих педагогическую
запущенность // Факторы педагогической запущенности и психологические
вопросы коррекции делинквентного поведения несовершеннолетних.- Воронеж:
Воронежский государственный педагогический институт, 1983.- С.25-31.

Дубинин Н.П., Карпец И.И.., Кудрявцев В.Н. Генетика, поведение,
ответственность / О природе антиобщественных поступков и путях их
предупреждения. — М., 1982.- 304 с.

Похожие записи