Освітня історія в Україні
Попрацювавши в закордонних освітніх закладах, я став у подальшій
організаційно-педагогічній діяльності робити акцент на імператив
практичних технологій, підібраних якомога грамотніше та з урахуванням
актуальних реалій
Саме такий накопичений досвід став пружинкою, котра поєднала з людьми та
громадськими осередками, котрі прагнуть інноваційної освітньої
продуктивності. Треба сказати, що я над цим особливо й не замислювався,
але одного дня різко «стрибнула в очі» адекватна теза Олега Бахтіярова:
«Багатьма авторами визнано, що зараз формується новий тип людських
громад, настільки ж відмінний від класичних цивілізацій, як цивілізація
відрізняється від доцивілізаційних, родоплемінних форм. Різні автори
по-різному називають цей феномен – постцивілізація, надцивілізація,
надсуспільство тощо. Спільними є два префікси – «пост» і «над». «Пост» –
тому, що йде за цивілізацією, є її перетворенням настільки ж
радикальним, як цивілізація є радикальним перетворенням родоплемінних
громад. «Над» – тому, що над звичайним ходом історії, над природними
процесами розвитку соціуму надбудовується нова технологічна система
управління процесами, які раніше були природними. Ключовою
характеристикою цього нового суспільства являється формування світу
технологій, який скасовує багато закономірностей виникнення, розвитку та
розпаду цивілізацій. Якщо раніше техногенез був похідним від етно- й
культурогенезу, то тепер він став самостійним феноменом, що визначає
соціальні й культурні форми».
Одночасно з цим у поле уваги попали виступи геніального українського
художника та скульптора Івана Марчука: «Мені соромно жити в Україні» та
Миколи Рябчука: «Виявляється, Україна «має історію»!», де останній
заочно полемізує з визначним британським істориком і культурологом
Арнолдом Тойнбі, котрий заявляє: «Європейську історію неможливо
збагнути, беручи за мірило народності такого калібру, як словаки чи
хорвати. Неможливо написати словако- або хорватоцентричну історію не
лише Європи, а й самої Словаччини чи Хорватії. На відміну від Франції,
ці країни не витворюють самостійного історичного універсуму, а тому,
ізольовані від контексту, їх історії втрачають будь-який сенс. Неможливо
написати історію Словаччини чи Хорватії, в якій відповідні народи або
країни були б головними протагоністами бодай у власному закутку ширшої
європейської сцени. Ми просто не зможемо вичленити з їхніх зовнішніх
зв’язків і залежностей їх внутрішню історію, яка була би власне й суто
їхньою. Неминуче ми дійдемо висновку, що весь їхній досвід і вся
діяльність є частиною досвіду й діяльності ширших спільнот, і відтак,
намагаючись зробити їх історію зрозумілою, ми муситимемо включити в поле
нашого огляду один за одним інші народи. Не виключено, що нам доведеться
включити в поле нашого огляду цілу Європу. Так чи інакше, контекст
нашого аналізу неминуче виявиться ширшим простором, у якому Словаччина
чи Хорватія будуть лише мізерною й відносно малосуттєвою часткою».
Усе разом і надало імпульс до особливого погляду на власну «історію»
через запитання до самого себе: «А чи не був ти свідком чогось
історико-перспективного й суто українського?»
– Схоже, що не тільки був, а й доклав до того свій особистісний ресурс.
– Невже це щось значне?
– Певен, що дуже значне, хоча й локальне, бо та проблема, що більшість
дітей повсюдно не бажають учитись і сприймають школу з неприязню, має
планетарно-цивілізаційні виміри. Те, що в окремих педагогів чи шкільних
колективів це не так, сутності справи не міняє: мільйони, як не
мільярди, змушені щоденно занурюватись в атмосферу прихованого чи
відкритого саботажу справжньої освітньої діяльності.
Чи не складається так, що замість застосувати простий, але одночасно
впливовий мотиваційний важіль технологічної природи, ми все сподіваємось
на нові ідеологічні рушії глобально-масових змін свідомості?
Стара освітня парадигма. Колись метою цивілізації було навчити якомога
більше людей читати, писати та рахувати. Зараз це рівень цілей
початкової школи. Вона з таким завданням успішно справляється повсюдно.
Деякі найбільш успішні заклади навчають своїх учнів робити це як рідною
мовою, так і іноземною.
Сучасний освітній виклик. Сучасна освітня парадигма більшості
педагогічних систем світу акцентує увагу на тому, що відтепер учнівське
знання теорії не є глобальною метою освіти. Теоретичні знання стають
лише інструментом для досягнення компетентної спроможності освіти.
Останнє (наукова, інтелектуальна й т. п. компетентність) і є
імперативною метою сучасної освіти.
Новітня прірва між метою школи та її суб’єктом. Зовні такої прірви немов
би і не має, бо діти планети щоденно ходять до школи. Але це тільки
ззовні, а внутрішня сутність у тому, що діти до школи ходити-ходять, але
у школі не навчаються. У кращому випадку вони дещо дозволяють себе
повчати та навчати (не плутати з «навчанням, щоб навчитись», як освіта –
це те, що залишається після процесу навчання). Так само і з виховним
рівнем впливу на школярів: «…досить уже мене «виховувати», мені пора
до магазину за горілкою та сигаретами» (з мініатюри Аркадія Райкіна).
Українська версія технології освітньої мотивації. По-перше, мова про
версію як українську не за теперішніми її масштабами, а просто за тим,
що з’явилась вона в українській школі. По-друге, йдеться про вагоме, але
суто спеціалізоване – технологію перетворення учнівського небажання
навчатись у стійке бажання вчитись, котра як технологія у своїй простоті
доступна будь-якому пересічному колективу.
Завдання традиційної освіти обслуговуються класно-урочною системною
технологією. Тільки уроки-уроками, але учень на них вимушений весь час
«дихати» в унісон зі вчителями чи класом. І так роками з дня в день. А
коли ж «задихати» в гармонії з тією унікальністю, котру мимо нашої волі
закладає в нас природа? Саме у відповідь на таку життєву потребу –
новостворений у 1989 році як інноваційний – педагогічний колектив
фізико-технічного ліцею із самого початку своєї діяльності запровадив
системну позаурочну суботню роботу.
– З якого дива учні у вихідний підуть до школи вчитись, хай навіть це
буде «просунутий» ліцей?
Запитання слушне: тодішній начальник обласного управління освіти
приїжджав і з машини неподалік ліцею спостерігав за тим, що відбувалось.
А діти натовпом поспішали до ліцею, де «занурювались» у спеціальне
тематичне завдання й наполегливо намагались розібратися зі всіма його
задачами та вправами. Так відбувається щосуботи вже майже два
десятиріччя. І все це без дзвінків на звичні уроки: діє вільний режим
індивідуально-групових тематичних консультацій. Атмосфера свободи,
свободи не від чогось, а свободи для діяльності, утім добре
розпланованої на весь навчальний рік, так приваблює дітей: діти без
свободи дій – як росток без сонця.
Як сонце одночасно світить усім і окремо кожному, так і вчитель може
бути в подібній іпостасі саме на консультаціях. Важливо, щоб такі
консультації були системними й технологічно «накривали» всіх учнів.
Наші ліцеїсти не можуть не прийти на консультації попри те, що в суботу
уроки відсутні за розкладом. Це тому, що з кожного профільного предмета
(математика, фізика, інформатика, українська мова) протягом місяця вони
не отримують звичних домашніх завдань. Якби то не було дітям приємне, а
підсвідомість їм нашіптує, що, мабуть, це неспроста: школа без завдань
не буває.
Домашні тематичні роботи. Відповідно до загального плану роботи ліцею
контрольне домашнє тематичне завдання видається щомісяця, у п’ятницю
після четвертої пари. Його треба виконати протягом одного дня (суботи),
коли спеціально для цього проводяться індивідуально-групові консультації
відповідно до розкладу.
Не плутати з практикою ВНЗ, коли студентам видають завдання, котрі
необхідно виконати протягом місяця. Наше завдання для того, щоб учень і
вчитель могли побачити свій предметний доробок за місяць попередньої
роботи: як певна точка компетентності на «координатній осі» часу
обов’язкової навчальної роботи.
h(
h(
– Здолаю завдання чи ні? – запитання важливе для кожного носія
звичайної, здорової психіки.
– Не все виходить? Так учитель поруч і миттєво допоможе.
Суботні (тематичні) консультації. Саме вони несуть надзвичайно потужний
технологічний потенціал до формування справжньої освіченості
випускників. Проводяться консультації з предметів профільного циклу та
української мови. У дану суботу на консультацію приходять учителі тільки
одного предмета. Мета консультації полягає в тому, щоб допомогти учням
виконати домашнє атестаційне завдання, текст якого вони одержують у
п’ятницю після занять, а виконану роботу здають на перевірку в понеділок
до початку занять.
Учитель проводить аналіз її виконання через призму уточнення вибраних
методів виконання завдань, а тільки потім із цієї ж теми здійснюється
аудиторна тематична атестація. При такій організації навчальної
діяльності відчутний навчальний ефект забезпечують природні властивості
феномена глибокого концентрованого занурення в тему. Для цього треба
підбирати так доступні, але вагомі за складністю завдання, щоби потреба
в учителі-консультанті була нагальною.
– Коли ж консультувати таку «ораву» дітей?
– Тоді, коли на те є час, у суботу, вільну від уроків.
– Але хто ж задарма буде працювати?
– Чому задарма: якщо не має на таке грошей у великої держави, то вони
знайдуться в пересічних громадян – батьків учнів, був би ефект від
цього.
Наступної суботи – консультації з іншого профільного предмета (згідно зі
спеціальним розкладом). У підсумку, «занурення» в даний предмет
відбувається один раз на місяць. Під час такої особистісно зорієнтованої
взаємодії в парі «учитель-учень» не тільки останній отримує можливість
«дихати» у ритмі своєї успадкованої природи, а й учитель теж.
«Учителем є не той, хто дає завдання та контролює, а той, хто терпляче
вчить!» – такою є інноваційна освітня аксіома.
Висновок. Об’єктивними показниками рівня ефективності започаткованого
фізико-технічним ліцеєм пролонгованого на десятиліття проекту
«Інноваційна освіта старшокласників масового виміру: ставка на інтелект»
можуть бути порівняльні показники масової участі учнів ліцею в
зовнішньому оцінюванні випускників шкіл України.
Окрім того, високий рівень дисципліни учнів ліцею та їхній гідний
морально-соціальний рівень розвитку свідчать, що імператив ефективних
технологій (практик) для розвитку сучасної цивілізації на пересічному
(глобальному) рівні став визначальним.
Традиційна педагогіка все ще спирається на стратегію «від ідеології та
культури до нового рівня розвитку людини та суспільства», як це було
раніше. Традиціоналісти «прозівали» той момент, коли кількість
інновацій, породжених попередніми ідеологією та культурою в купі з
розвитком їх мережевих взаємозв’язків, народили нову якість: інноваційну
технологію як сучасного рушія формування нового рівня розвитку людини та
суспільства, а ідеологія та культура переродилися з «генератора» на
інструменти до цього».
– Але технологія «навчальної суботи» – це ж робота у вихідний! Невже це
нормально?
– Та хто ж заважає замість суботи виділити робочий день чи півдня:
усього і треба, що замість теперішніх 16-ти предметів залишити для
старшокласників 9-10, із певним профільним ядром у 4-5 дисциплін.
– І що, освітня технологія «системних неурочних «занурень» тягне на
вагоме слово у глобальній освітній історії цивілізації?
– Невже технологія подолання відрази до навчання милим дитячому серцю
чином не варта того? Чогось подібного до усталеної практики масового
виміру як не доводилось бачити деінде, так і прочитати щось подібне. Чом
не глобальний технологічний важіль для покращення освіти старшокласників
такого природного виду, котрий залишається до певного часу непомітним,
як повітря, котрим щосекунди користуємось?
– А може, це й дійсно так? Критерієм істини є працююча практика:
розбуджуй суспільне усвідомлення – дзвони у дзвони!
– З якого це дива мотивувати когось повинен я, а не він сам себе? Можна
допомогти бажаючому, але брати на себе роль його особистого «генератора»
– це йти проти законів природи.
Не виключаю, що опишу детальніше та ще й російською та французькою
мовами оцю просту технологію гармонізації поточного вивчення основ наук
із практичним формуванням інтелектуальної компетентності старшокласників
на основі шостого навчального дня тижня, дня системної неурочної
індивідуально-групової консультаційної роботи. Це щоб світ усвідомив:
«Україна має дещо запропонувати світові!».
Але нічого більше. Ніяких спроб до активного маркетингу, бо забігання
попереду «історичного поїзда» є «найкращим» шляхом до профанації. Треба
дочекатись природою визначеного розміру «критичної маси» спроможних до
інноваційної самоорганізації освітян пересічного рівня. Доведеться
чекати такого демографічного «поля» цивілізації, де би переважали
особистості не тільки з доброю другою сигнальною системою (розум), а й з
розвиненою третьою сигнальною системою (мораль). У співдружності саме з
такими особистостями стає можливим «зварити» неієрархічну суспільну
«кашу».
– Чому ти проти ієрархічності в організації суспільних порядків?
– Не я проти, а сама природа людська. Внутрішня природна ієрархія в
масовій цивілізаційній історії завжди отримувала надзвичайне спотворення
через механізми тоталітаризму, котрі акцентують у людині не кращі її
внутрішні характеристики.
– Чому у країнах із тоталітарним режимом населення так тяжко
розлучається з такою нелюдською організацією порядків? (Не плутати з
тими автократіями, котрі відзначаються відповідальною «авторською»
владою.) Бо надзвичайно поважають і сильно люблять своїх тиранів?
– Зовсім ні: головна причина в тому, що досить багато людей у таких
порядках є локальними князьками-тиранами й не бажають зривати із себе
«шкіру хижака-експлуататора», котра в’їлась у єство. Розум-хитрість
чудово бачить, що ідеологічне поле ментальності є полем ієрархічної
експлуатації, й не хоче дослухатись розуму-мудрості, котрий підказує, що
поле мережної технологічної ментальності є полем морального розвитку.
Усі інші суспільні «матерії» легко та успішно знаходять відповідний до
мудрої природної доцільності свій «ткацький станок», знаходять ідеально,
без спотворень.
До речі, є сенс весь час тримати в полі уваги сутність моральності як
щодо власної життєвої позиції, так і щодо пріоритетів наших суспільних
партнерів. Головне не випускати з поля зору, що йдеться про
моральнісність як потенційний стан. Тобто стан, для котрого достатньо
внутрішніх бажань та устремлінь. Головне питання в тому, а чи дійсно
саме така змістовність нашої потенційності? Тільки чітко усвідомлюючи
таку правду життя, ми будемо здатні успішно переводити свою потенційну
моральність у продуктивну, тобто дійову моральність: конкретною
життєдіяльною траєкторією як власної, так і дотичної до нас суспільної
долі. Остання визначається не тільки нашою здатністю щось понести
(моральність), а й одночасно нашою здатністю забезпечити на дорозі життя
адекватну їй завершеність (моральність).
Тільки за таких умов можна сподіватись на успіх, несумісний з показною,
але пустою профанацією доброї сутності. Звісно, у сучасному
синергетичному світі щось стає цивілізаційно-глобальним після періоду
свого попереднього ствердження на локальному рівні.
До цього часу описана технологія охопила тільки частку херсонського
освітнього «поля», бо, як відомо, «не існує пророка у власному царстві».
Певен на всі «сто»: той, хто візьметься застосовувати подібну технологію
освітньої мотивації в отриманих перетвореннях, не пожалкує. Треба тільки
розуміти: ніщо не виростає з нічого, а утвердження нового природного
«зерна» не здійснюється вмить за помахом чудесника.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
