Реферат на тему:

Місце родинно-сімейного виховання у процесі соціалізації особистості

План

1. Визначення основних понять.

2. Роль родини у процесі соціалізації особистості

3. Сімейне виховання та його особливості.

4. Педагогічні проблеми сучасної сім’ї.

Визначення основних понять

Сім’я – це спільнота, заснована на шлюбі подружжя (батька, матері) та їх
неодружених дітей (власних та усиновлених), пов’язаних духовно,
спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю.

Сімейний кодекс України, прийнятий 10 січня 2002 р., визначає, що “Сім’ю
складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом,
мають взаємні права та обов’язки.

Сім’я створюється на основі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а
також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не
суперечать моральним засадам суспільства”.

З’ясування понять великої і малої сім’ї є особливо важливою проблемою
для розробки концептуальних засад школи, подібної до родини, оскільки
велика сім’я в українців – це завжди родина, малу сім’ю родиною
називають не на всій території України.

Українська родина – спільнота споріднених між собою людей, що постійно
оновлюється, віддзеркалюючи трансформацію соціально-економічних умов
суспільства в цілому. Хоча для родини, як і для сім’ї, характерні
історична змінність внутрішньо родинних взаємин, однак, зародившись в
надрах роду і влившись в його систему через родинні, сакральні та
релігійні зв’язки, вона зберегла свою самодостатність, єдність з родом.

Словник синонімів української мови: родина – група людей, що складається
з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом,
сім’я, сімейство, застаріле – челядь, діалектичне – посімейство,
розмовне – хата, домашні (така група людей, котра перебуває в одному
приміщенні).

В.Даль: сімейство тлумачить як сукупність близьких родичів, котрі разом
проживають батьки з дітьми, одружений син чи заміжня донька, які
проживають окремо, складають вже окрему сім’ю.

Родинно-сімейна енциклопедія: родина – спільнота людей, об’єднаних на
основі шлюбних і кровних зв’язків, що складається з чоловіка, жінки,
дітей та інших близьких родичів, які живуть разом, ведуть спільне
господарство і між якими встановлюються багатосторонні стосунки: між
чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, братами і сестрами й іншими
родичами.

Деякі дослідники (П.Сорокін) відносить до складу родини кровняків,
свояків, тощо.

Аналіз різних визначень слова родина дає можливість визначити значення,
що характерні лише для родини. Далекі і близькі родичі по батьковій і
материній стороні об’єднані на основі шлюбних і кровних зв’язків і
знаються впродовж багатьох поколінь. Різниця у значеннях сім’ї та родини
полягає ще й у тому, що сім’я зосереджується в трикутнику батько – мати
– дитина, що символізує Трійцю, а родина охоплює сім’ї родичів і може
символізувати Дім, наповнений родичами, рідними, що поруч і далеко,
померлими і ще ненародженими; в своїй домівці, в рідній стороні, на
землі і в космосі.

Поняття рід філософсько-соціологічна література визначає як групу
кровних родичів, котрі ведуть своє походження за однією лінією
(материнською чи батьківською), усвідомлюють себе нащадками загального
предка (міфічного чи реального), мають загальне родове ім’я. “Вести рід”
(початок) означає “бути нащадком кого-небудь, походити від когось”.

Згідно з давньою традицією наші предки вимірювали час від семи днів до
семи поколінь. Сім’я розглядається також як уособлення семи поколінь
Роду. В українській традиції генеалогія ведеться за чоловічою лінією
(зберігається прізвище).

Роль родини у процесі соціалізації особистості

Перший досвід соціальної поведінки маля набуває в родині, яка об’єднує
найрідніших людей спільними переживаннями, обопільними любов’ю,
турботою, обов’язками. У дітей формуються уявлення про те, що хороша,
дружна родина — запорука щастя людини, що слід берегти й примножувати
родинні традиції, дбати про те, щоб родину поважали. Дитина має виявляти
турботу про рідних, бажання давати радість, задоволення близьким людям,
виконуючи головні правила співжиття в сім’ї, запобігати непорозумінням
між її членами, а в разі їх виникнення брати на себе сміливість
порозумітися щодо прикрого випадку, вибачитися, якщо завинив сам,
пробачити іншим. Важливо вчити виявляти ініціативу у встановленні
контактів, діючи в інтересах членів родини: втішити засмученого, радіти
успіху, виявляти готовність до спільної діяльності, особливу турботу про
найменших і найстарших у родині, запобігливість і розуміння (допомогу
пропонувати, не принижуючи гідності, ввічливо розмовляти, не перебиваючи
інших, не втручатися в особисті справи, не завдавати зайвого клопоту).

У родині дитина набуває соціального досвіду впевненої поведінки. У неї
формується відчуття власної значущості та значущості своєї поведінки,
закладаються основи почуття гідності. Адже саме родина дає відчуття
захищеності — важливе для розвитку самостійності, впевненості,
задоволення потреби у соціальній відповідності вже у дитинстві. Почуття
моральної захищеності особливо важливе для позитивного сприймання себе,
що уможливлює виховання поваги до інших людей.

Сім’я вводить дитину в суспільство, саме в ній вона одержує соціальне
виховання, стає особистістю. У дитинстві її годують, доглядають, у
дошкільному віці – відкривається світ.

У сім’ї зміцнюють здоров’я дитини, розвивають його задатки і здібності,
піклуються про утворення, розвиток розуму, вихованні громадянина,
закладаються гуманні риси характеру, доброта і сердечність, дитини учать
оцінювати свої вчинки і відповідати за них. Тут діти прилучаються до
праці, вибирають професію. Сім’я готує юнака до самостійного сімейного
життя, привчає поважати добрі традиції сім’ї.

Сім’я — це будинок, що поєднує людей, тут закладаються основи людських
відносин, відбувається перша соціалізація особистості. Аналіз
соціального впливу на особистість показав, що в 40% людей у їхньому
житті вирішальне вплив зробила сімя, у 30% — засобу масової інформації,
тільки в 20% — школа, у 10% — вулиця.

Засвоєні в дитинстві норми співжиття лежать в основі особистісної
поведінки людини та її стосунків з іншими. Отже, первинна соціалізація,
яка відбувається в сім’ї, залишає слід на все життя. Якщо ж діти не
отримують правильних орієнтирів, не привчаються до того, щоб турбуватись
про інших і в першу чергу про своїх батьків, які дали їм життя, викохали
та випестували, то виникає ще одна педагогічна проблема сім’ї —
байдужість дітей до своїх батьків.

Порівняно з іншими соціальними інститутами сім’я має певні особливості,
що істотно впливають на становлення особистості дитини. Розглянемо їх.

1. Наявність усіх форм життєдіяльності людини, що реалізуються через
функції сім’ї.

2. Включеність дитини в сім’ю з дня її народження, формування саме в
сім’ї перших уявлень про те, що добре і що погано, що таке добро і зло,
коли дитина найбільшою мірою сприймає виховні впливи.

3. Безперервність і тривалість контакту людей різної статі, віку, з
різним обсягом життєвого досвіду спричинюються до інтеріоризації дітьми
зразків поведінки насамперед батьків і тільки потім — людей поза сім’єю.

4. Переважно емоційний характер зв’язків між членами сім’ї, що базуються
на любові і симпатії, створює сприятливу основу для спрацьовування таких
неусвідомлюваних дитиною соціально-психологічних механізмів впливу, як
наслідування, навіювання, психічне «зараження». До характеристик, що
визначають особливості соціалізації в сім’ї, зараховують:

• соціально-демографічну структуру сім’ї (соціальне становище членів
сім’ї, професійний статус батьків, стать, вік, кількість членів сім’ї,
наявність різних поколінь);

• превалюючий психологічний клімат, емоційну настроєність сім’ї;

• тривалість і характер спілкування з дітьми;

• загальну і, зокрема, психолого-педагогічну культуру батьків;

• зв’язок сім’ї з іншими спільнотами (школою, родичами тощо);

• матеріально-побутові умови. Можна констатувати ускладнення виконання
виховної функції сім’ї з таких причин:

• через відсутність у дитини досвіду взаємодії з людьми різного статусу
(братами, старшими родичами);

• через утруднення в засвоєнні соціальних цінностей, нагромаджених
старшими поколіннями, відносну ізоляцію від старших родичів;

• через можливу суперечливість виховних впливів внаслідок передання
батьками права на виховання іншим соціальним інститутам.

Сімейне виховання та його особливості

Сімейне виховання є невід’ємною частиною національної системи освіти і
виховання. З його допомогою в сім’ї як вічному загальнолюдському
мікросередовищі життєдіяльності декількох поколінь людей починається
процес соціалізації особистості, здійснюється передача дітям
накопиченого людством, родоводом і батьками досвіду, закладаються основи
громадянських, трудових і моральних принципів і норм поведінки,
здійснюється підготовка дітей до самостійного сімейного життя.

Сімейне виховання (у широкому змісті слова) — це одна з найбільш древніх
споконвічних форм соціалізації і виховання дітей, яка органічно об’єднує
об’єктивний вплив культури, традицій, звичаїв, поглядів народу,
сімейно-побутових умов і взаємодію батьків з дітьми, у процесі якої
відбувається повноцінний розвиток і становлення їхньої особистості.

Під сімейним вихованням у вузькому змісті слова (виховною діяльністю
батьків) нами розуміється взаємодія батьків з дітьми, яка ґрунтується на
родинній інтимно-емоційній близькості, любові, турботі, повазі і
захищеності дитини і сприяє створенню сприятливих умов для задоволення
потреб у повноцінному розвитку і саморозвитку особистості дитини.

Сімейне виховання — своєрідний і специфічний процес. Його специфіка
полягає в наступних основних характеристиках:

1) сприяння здійсненню нерозривного зв’язку поколінь, їхнього минулого,
сучасного і майбутнього, морально-духовній єдності членів сім’ї як
близьких людей і як представників суспільства;

2) здатність сімейного виховання на відміну від суспільного непомітно
(мимоволі), але дуже дієво за допомогою унікального механізму
функціонування сімейних зв’язків і інстинкту формувати в дітей людські
почуття до своїх батьків, дідуся, бабусі, членів сім’ї і через них до
всіх інших людей, свого народу, усього людства;

3) наявність природної теплоти любові і сердечності в сімейному
спілкуванні і відносинах, що служить могутнім фундаментом для
морально-емоційного виховання дітей;

4) неперевершеність сімейного виховання за своїм емоційним характером;

5) безперервність, тривалість і різноманіття виховного впливу на дітей
людей різної статі і віку, професійних інтересів, життєвого досвіду і
людських цінностей;

6) виконання ролі споконвічної (вихідної) ланки в процесі виховання;

7) можливість глибокого і систематичного практичного вивчення й
врахування індивідуальності дитини;

8) відкритість виховного процесу в сім’ї на відміну від подібного
процесу в навчальних закладах;

9) неформальність процесу виховання в сім’ї, заснованого на позитивних
традиціях родоводу, сімейних традиціях, звичаях, звичках, вдачах, укладі
життя;

10) можливість сприятливої сім’ї як виховного колективу виконувати роль
організуючого «центра», що направляє на дітей усі виховні впливи, засоби
і сили;

11) наявність визначеної стихійності і суб’єктивності батьків і інших
членів сім’ї стосовно дітей;

12) можливість зменшення негативного впливу несприятливого середовища
для виховання дитини, його повноцінного розвитку і виховання.

Суб’єктом сім’ї і сімейного виховання є особистість дитини (з моменту
народження до досягнення 18-літнього віку). У системі сімейних відносин
дитина не тільки почуває вплив на неї батьків і старших членів сім’ї,
але, у свою чергу, також активно впливає на батьків, членів сім’ї, їхній
образ життєдіяльності і стиль сімейного виховання. При гуманістичному
стилі сімейного виховання як процесі міжособистісної взаємодії батьків і
дітей (суб’єкт-суб’єктивна взаємодія) створюються необхідні умови для
самостійного повноцінного розвитку дитини як суб’єкта сімейної
життєдіяльності, особистості, індивідуальності.

Основними задачами сімейного виховання на сучасному етапі розвитку
України як суверенної держави є виховання в дітей гуманності (поваги до
людей, співчуття і чуйності, доброзичливого відношення до них, турботи
про їхнє благополуччя) і духовності (прагнення до освоєння багатств
вітчизняної і світової культури, до формування загальнолюдських ідеалів
добра, справедливості, чуйності, чесності і порядності, до свого способу
життя на основі волі, моральності, культури, краси); виховання дитини
свідомим громадянином-патріотом своєї Батьківщини, чесним трудівником,
гарним сім’янином. Для їхнього рішення використовуються різноманітні
шляхи, засоби і форми виховання, спрямовані на освоєння дітьми
визначених знань і оволодіння практичними уміннями і навичками; методи
виховання як сукупність способів виховних взаємодій батьків з дітьми, що
допомагають останнім розвивати свою свідомість, почуття і волю, активно
стимулюють (заохочують) формування досвіду поведінка, організацію
самостійної життєдіяльності, повноцінний психофізичний, моральний і
духовний розвиток.

Педагогічні проблеми сучасної молодої сім’ї

Цілеспрямоване та комплексне вивчення сучасного стану сімейного
виховання в сім’ї дозволяє виділити найбільш актуальні педагогічні
проблеми, вирішення яких потребує спеціальної підготовки батьків,
фахової допомоги спеціалістів та наукового забезпечення на теоретичному
та практичному рівнях, яке включатиме розробку концепції сімейного та
родинного виховання, створення та впровадження в життя інтегрованих
програм, спрямованих на допомогу сім’ї.

До таких педагогічних проблем відносяться, у першу чергу, відсутність
єдиної стратегії виховання дитини, недооцінку етапу дошкільного віку в
розвитку особистості, нерозуміння його самоцінності та унікальності,
недостатню готовність молодих батьків до виконання виховної функції,
причина якої криється в обмежених знаннях з вікової педагогіки,
психології та фізіології, що виявляється в навичках догляду та вміннях
спілкуватися з дітьми, в некритичному ставленні до особистої
педагогічної діяльності та здатності до прогнозування виховного процесу
в сім’ї і його наслідків. Як окремі педагогічні проблеми сім’ї
розглядаються можливості батьків у користуванні методами сімейного
виховання дошкільників, особистісну поведінку батьків, яка не завжди є
педагогічно доцільною та спровоковану нею особистісну поведінку дітей,
особливості первинної соціалізації, дитячої субкультури, вплив засобів
масової інформації та індустрії розваг на формування особистості дитини.
Ці проблеми ґрунтуються на рівні сформованості педагогічної культури
молодих батьків, тому логічно постає проблема його підвищення.

Характерною особливістю сучасних сімей, зокрема молодих, є недостатня
можливість якісно-виконувати ряд своїх функцій (побутову, виховну,
рекреативну тощо). Це спричинює складнощі внутрішньосімейних стосунків,
зростання кількості конфліктів, порушення загального мікроклімату сім’ї.
Ці та інші причини, а також непідготовленість молоді до сімейного життя
лежать в основі тенденцій формування виховної функції сучасної молодої
сім’ї. На цей процес впливають:

– нуклеаризація — перетворення сім’ї, що складалась раніше з
трьох-чотирьох поколінь у сім’ю з двох поколінь. Це значно послаблює
можливості передачі соціального, у тому числі сімейного досвіду від
старших поколінь;

– послаблення родинних зв’язків, урбанізація, територіальна
розмежованість сімейних колективів, підвищена мобільність молоді у сфері
професійних, побутових інтересів, дозвілля зменшують можливості
соціального контролю і знижують міру впливу батьківської сім’ї;

– зміна стандартів поведінки, сімейних цінностей протягом життя одного
покоління призводить до повної або часткової переоцінки досвіду
сімейного життя, який має старше покоління;

– зменшення кількості дітей у сім’ї, орієнтація на одну дитину не
дозволяють відтворити природну школу підготовки майбутніх батьків за
рахунок співробітництва старших з меншими;

– збільшення кількості та складнощів побутових проблем, зайнятість
жінок-матерів на виробництві послаблюють можливості їх впливу на дітей в
умовах і засобами сім’ї;

– зниження віку молодят та збільшення кількості розлучень свідчать про
недостатню їх готовність до виконання ролі чоловіка і дружини, батька і
матері; про недооцінку ролі сім’ї в житті суспільства і кожної людини
зокрема.

Аналіз сучасного стану виховання дітей в сім’ях дає підстави
стверджувати, що існує велика кількість актуальних педагогічних проблем,
до яких можна віднести відсутність стратегії та послідовності в методах
і принципах виховання, недостатність педагогічної культури, проблеми
первинної соціалізації дитини та усвідомлення батьками співвідношення
природи і виховання кожної особистості, нестабільність емоцій сімейного
спілкування, вплив інформативного кола та індустрії розваг на життя
сім’ї.

Література:

Алексеєнко Т.Ф. Педагогічні проблеми молодої сім’ї: Навч. посібник. –
К.: ІЗМН, 1997.

Василькова Ю.В. Методика и опыт работы социального педагога: Учеб.пособ.
– М.: Академия, 2001. – 160 с.

Чечет В.В. Педагогіка семейного воспитания. – Минск, 1998.

Корчак Я. Як любити дитину: Дитина в родині.

Каптерев О семейном воспитании.

Макаренко А.С. Книга для родите лей.

Поніманська Т. Люди і я. Світ дорослих як чинник соціалізації
особистості дитини. ДВ. 1999. № 8. С. 14-15.

Скуратівський В. Берегиня, Народознавство, ін.

Стельмахович М. Народна педагогіка; Українське родинознавство. – К.:
Освіта, 1992.

Сухомлинський В.О. Мудрість батьківської педагогіки.

Усатенко Т. Духовний храм людини: сім’я, родина, рід // Освіта. – 2002.
– № 34 (26 червня – 3 липня). – С. 14-15.

Похожие записи