Лисенко Наталія Григорівна,

вчитель початкових класів,

Уманська загальноосвітня

школа І – ІІІ ступенів № 3

Уманської міської ради.

Імідж педагога

« Хай станеться світло!» (Біблія)

«Боже милий! Як хочеться жити,

і любити Твою правду,

і весь світ обняти!» (Т.Г. Шевченко)

« Душа культури – це культура душі»

(
Гофміллер)

ПІДВИЩЕННЯ ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ ВЧИТЕЛЯ—

ШЛЯХ ДО ДУХОВНОСТІ УЧНЯ

Учитель має бути живим взірцем доброзичливості, безмежно любити свою
справу, ставитись до дітей по – батьківському.

Я. А. Коменський

У школі все починається з учителя. І хоча результати навчання та
виховання учнів залежать від трьох чинників: хто навчає, кого навчають,
як навчають, — важко сказати, що найважливіше. Безумовно, величезною у
справі виховання є роль учителя, його особистості.

Тисячі професій народжуються і вмирають. Але живуть до цього часу
найдавніші з них – хлібороба, будівельника, лікаря, вчителя. Та й серед
цих вічних професій учительська посідає особливе місце: вона – початок
усіх професій. Змінюються умови й засоби виховання, та незмінним
залишається головне призначення учителя – навчити людину бути Л ю д и н
о ю.

На професію педагога можна подивитись з різних позицій: з глобальних –
яку роль відіграє в суспільстві ця професія, з позиції учня –якими є
його обов’язки, як він розуміє їх.

Чого чекає суспільство від учителя? Не лише інтелектуальною діяльністю і
виробництвом живе людина. Велику роль відіграє духовна царина, яку
живить мистецтво через відображення дійсності в художніх образах. Наука
і мистецтво впливають на виробництво, удосконалюючи його. Проте для
цього потрібні люди, які б ввібрали у себе досвід, набутий попередніми
поколіннями, і готові були б далі розвивати далі і виробництво, і науку,
і мистецтво. Педагогічна діяльність як форма вияву активного ставлення
до навколишньої дійсності сконцентрована в галузі залучення молодого
покоління до накопичення суспільного досвіду (в освіті).

Педагог має справу з конкретними людьми: дітьми свого класу, школи,
іншого закладу, проте його завдання не лише особистісно, а й суспільно
зумовлене – підготовка підростаючого покоління до активної участі в
житті суспільства. Саме тут, в освіті, у згорнутому вигляді діти
проходять попередній шлях людства і засвоюють ті результати, яких воно
досягло впродовж тисячоліть.

Брак цілеспрямованої гуманістичної освіти може призвести як до
інтелектуальної, так і до моральної деградації нових поколінь. На
вчителя покладено соціальну відповідальність за наслідки його праці.
Його роль як організатора освіти, виховання не може бути перебільшеною:
за рівень розвитку нового покоління він відповідає перед державою.

Особливо значущою є місія учителя у наш час, коли виразно позначився
небезпечний для долі цивілізації розрив між технічною підготовкою людини
і рівнем її соціальної свідомості, її моральності .Саме цей розрив є
однією з причин ядерної загрози, що нависла над світом, екологічної,
продовольчої та інших глобальних проблем. Усе це потребує підвищення
культури народу, а отже, гуманізаціі освіти. І тому для школи і вчителя
сьогодні надзвичайно важливим є соціальне замовлення – виховати
поборників виживання людства, збереження планети, що стала нашою
спільною домівкою.

Закликом до усвідомлення своєї відповідальності перед суспільством
пролунали слова мудрого педагога, академіка, директора Сахнівської школи
О.А. Захаренка: «Вчителю, не допускай , щоб за тебе думали!» Адже
вчитель – це людина, скерована в майбутнє, він формує у молодих людей
активне і відповідальне прагнення оновлення світу, в якому вони живуть.

Професійна педагогічна діяльність потребує спеціальної освіти і
здійснюється в спеціальних навчально – виховних та освітніх закладах.

Складниками професіоналізму в будь – якій сфері є компетентність та
озброєність системою вмінь. У педагогічній діяльності для професіонала
замало лише цих двох компонентів. Потрібні певні особистісні якості,
адже сам педагог є інструментом впливу на учня. Цей інструмент – його
душа — має бути чутливим до іншої людини, гуманним у своїх помислах.
Про головну ознаку вчительського хисту І. Франко писав:

Який же дар дістали ті,

Що так дітей учити вміють?

Мені здається в скарбі тім

Любові найбільш дісталось їм.

З ним перегукується і В.Сухомлинський: « Що було найголовніше в моєму
житті? Без вагань відповідаю: любов до дітей».

Нинішнє покоління жителів планети має виконати особливу місію – достойно
перейти з епохи раціоналізму до епохи духовності з приматом духовного
над матеріальним, подолати кризу духу як найстрашнішу кризу людини й
людства, бо духовно – моральна проказа породжує великі страждання й
душевні муки, негативно відбивається на житті суспільства, природи,
призводить до панування егоїзму в політиці, нестримного прагнення до
влади й збагачення.

«Людина розумна» на початку тисячоліття виявилася нездатною подолати
усілякі кризи життя, а тому загострився інтерес до людини духовної,
«ноосферної», за В.І. Вернадським, яка по новому ставиться до цих
проблем, усвідомлюючи необхідність абсолютних цінностей та ідеалів з
метою уникнення глобальної катастрофи, поступово приходить до
усвідомлення першопричин чи першооснови усього, переживаючи революційний
стрибок у свідомості, розглядаючи виявлені в явищах сутності не самі по
собі, а як виявлення Пра – Сутності.

Як вважають більшість вітчизняних та зарубіжних дослідників, без
культури духовності людство загине.

& ( * , z | ae e e ue th l

n

?

i

?

n

?

u

Що таке духовність? Це – спосіб розбудови особистості, це, образно
кажучи, зустріч із самим собою – своєю душею, внутрішнім «Я». Це – вихід
до ціннісних інстанцій формування, конструювання особистості та її
менталітету. Це – провідний фактор смислової гармонізації, поєднання
образу світу з моральними законами. Це – буття, осяяне духом: «Читачу!
Поглянь, усміхнись: я твій, я не вмер, я живий!» (М.Т.Рильський).

В Україні все гостріше відчувається активізація уваги до проблем
духовності молодих педагогів, які закладають і свою цеглину в розбудову
держави на засадах істини, добра, краси. У докторській дисертації О.М.
Олексюк на тему: «Формування духовного потенціалу студентської молоді в
процесі професійної підготовки» сформульована струнка концепція
духовного потенціалу особистості нової України.

Духовність автор правомірно відзначає як сутнісну якість людини, яка
втілює в собі активне прагнення знайти найвищий смисл свого існування,
співвіднести своє життя з абсолютними цінностями і, тим самим,
прилучитися до духовного універсуму загальнолюдської культури.

Реалізується духовність особистості, за М.М. Бахтіним, через вчинок, в
якому людина виступає відповідальним суб’єктом процесу життєтворчості.

Про роль вчинку в духовному житті людини роздумував щн славетний
римський імператор, полководець, мислитель Марк Аврелій: «Щасливим є
той, хто підготував собі благодатну долю. Благодатна доля – це
благодатні схильності душі, благодатні справи… В одному шукай радості й
заспокоєння: в тому, щоб від однієї загальнокорисної справи переходити
до другої, пам’ятаючи про Бога.»

Отже, з повним правом можна говорити про таке інтегративне поняття, як
духовний потенціал особистості, розуміючи його як здатність інтегрувати
дії, спрямовані на внесення гармонійної впорядкованості в оточуючий
світ.

Вищою метою духовної педагогіки (педагогіки духовності) слід вважати
сприяння максимально ефективному духовному розвиткові особистості. Це, в
свою чергу, формуватиме духовну культуру суспільства, яка має
об’єктивний вияв через форми суспільної свідомості: науку, мистецтво,
мораль, релігію.

Людина в ідеалі має бути включена в таку органічну систему освіти, яка б
системно активізувала її інтелектуальні, моральні, духовні, естетичні
потенціали в ім’я істини, добра, краси. Криза освіти неминуче
призводить до кризи суспільства, його де градаційних процесів,
найстрашнішим з яких є духовна криза «людини розумної».

Концепція гуманізації освіти включає прагнення до виховання молодої
генерації демократичної України на основі вищих духовних цінностей на
рівні: людина – природа – суспільство – космос. (Лутай В.С.Філософія
сучасної освіти. – К.,1999)

Серцем освітнього процесу є спілкування учителя з учнем, тобто
Всесвітній закон «Учитель — Учень», який тлумачиться як «Навчаючи,
вчимося» — це передача духовного досвіду того народу, до якого ми
належимо.

Без любові учителя до своїх учнів не народжується зворотна любов і
довіра. Із любові до дітей виростає педагогічний оптимізм учителя – віра
у можливості дитини, уміння бачити і ньому краще і спиратися на це краще
у вихованні, а також віра у власні можливості і успіх своєї праці.

Більшу частину своєї педагогіки учитель будує на Вірі та Надії. Діти –
це маленький Всесвіт, ставитись до якого треба дуже бережливо, і з
максимальною повагою, пам’ятаючи про те, що дитяча психіка занадто
ранима, і травми, залишені в дитинстві, інколи заліковуються протягом
всього життя.

Вплив особистості вчителя на своїх учнів нічим не можна замінити. Серцю
крилатого учителя, який вчить літати своїх учнів, співзвучна думка
М.Пришвіна: «Та людина, яку ти любиш в мені, звісно, краща за мене, я не
такий. Але ти люби, і я буду намагатися бути кращим за самого себе.»

Учитель гуманної педагогіки – завжди Учень, який постійно пізнає себе.
Пізнати себе не просто, проте, це треба робити. І головне робити у себе
позитивну Я – концепцію. Учитель з позитивною Я – концепцією демонструє
готовність до безумовного внутрішнього сприйняття Дитини.

Особливо важливим у спілкуванні учитель – учень є принцип «взаємодія —
співробітництво». Позитивна самореалізація дає школяру внутрішнє
відчуття успіху, задоволення, і саме з цього моменту, можливо,
розкриваються його крила для польоту. І в такому випадку з’являється
впевненість , що така дитина, завдяки співробітництву з уважним і мудрим
учителем, буде активно мислити, творити і само реалізовуватися в
майбутньому.

Стародавня мудрість говорить: «Дитина – це не посудина, яку треба
наповнити, а світильник, який потрібно запалити.» А запалити може лише
той, хто сам не жевріє, а горить!

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Гаряча С.А. Найгуманніша місія – Учитель.- Педагогічний вісник. №2,
2008

2. Зязун І.А., Сагач Г.М. Краса педагогічної дії. – К., 1997.

3. Єланська А., Секрети твого успіху. Етикет і мистецтво спілкування. –
К.. Махаон – Україна, 2006.

4 Зеличенко А. Психология духовности. – М, 1996.

5. Педагогічна майстерність: Підручник. За ред.. І.А. Зязуна. – К.,
2004.

6. Рибальченко І. Супутник класного керівника. 1 – 4 класи. – Х.,
Основа. 2007.

7. Сухомлинський В.О. Сто порад учителеві. Вибр. твори. Т. 2. – К,
1977.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи