Реферат на тему:

Історичний гностизм магістерського руху в сучасних оцінках і вимірах

Інтеграція України в загальний світовий простір спричинила появу в
багатьох галузях нашого суспільного життя раніше маловідомих понять і
явищ. Така ситуація спостерігається в освітянській сфері, яка є не
ізольованою, а складовою частиною суспільства. Свідченням цього у
зв’язку з переходом вищої освіти на ступеневу систему підготовки
фахівців, що відповідає міжнародним освітнім стандартам, стало
впровадження незвичних для нашої країни освітньо-кваліфікаційних рівнів
“бакалавр” і “магістр”.

Сьогодні в більшості західноєвропейських країн уже функціонує ступенева
система підготовки відповідно до головних завдань Болонського процесу,
який згідно із цільовими та змістовними настановами передбачає здійснити
поєднання вже існуючих систем вищої освіти у відповідності до
економічних і політичних реалій європейського континенту.

Останнім часом більшість дискусій і досліджень, які проводились у цій
галузі, головним чином торкалися теоретичних, методологічних і
методичних засад підготовки бакалаврів та спеціалістів. Щодо підготовки
фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня “магістр”, то при відсутності
належної нормативно-методичної бази, досвіду й достатньої інформації
вищі навчальні заклади України зіткнулися з низкою питань, що потребують
ґрунтовного дослідження. Першочергового розв’язання, на нашу думку,
вимагають проблеми, які, хоча й не входять до компетенції ВНЗ, але
пов’язані з визначенням соціального статусу магістра. Тому важливе
значення для нашого дослідження мають наукові роботи, у яких
висвітлюються питання еволюції магістерського руху з часів Середньовіччя
до сучасного етапу розвитку вищої освіти у світовому співтоваристві
таких учених, як О.Безлюдний, Ж.Верже, Б.Вульфсон, Т.Георгієва,
О.Глузман, М.Дудка, В.Єлманова, В.Жуков, К.Корсак, Б.Літтл, В.Луговий,
І.Марцинковський, Н.Логінова, В.Микитась, Г.Щекін, О.Микитюк, Л.Одерій,
К.Островський, М.Поляков, О.Романовський, В.Савчук, Н.Федорова,
В.Яблонський.

Аналіз фахової літератури показав, що існує поширений погляд, за яким
ступеню магістр надається науковий статус, хоча в окремих джерелах
стверджується, що магістр – це академічний ступінь. Отже, для більш
повного розуміння даної кваліфікаційної структури доречно звернутися до
походження самого поняття магістр і простежити основні етапи еволюції
магістерського руху, які визначили сучасні особливості підготовки
фахівців даного ступеня.

Слово “магістр” латинського походження (лат. magister, що означає
начальник, учитель), і тому має стародавні корені. Відповідно до
українського перекладу “магістр” – це “майстер своєї справи”.

У Стародавньому Римі слово “магістр” означало важливу посадову особу й
відповідало понад п’ятдесяти номенклатурним посадам. У Візантії
“магістр” – це найвищий титул вельможного панства для службовців, ним
наділяли тільки найбільш поважних осіб цієї держави. У Західній Європі в
період Середньовіччя слово “магістр” означало особливе звання, яке носив
учитель “семи вільних мистецтв”. Використання цього поняття поширилось у
ХІІ столітті й спочатку не мало офіційного статусу. У більш широкому
розумінні перші магістри самі користувалися відповідним титулом у
процесі вчительської практики, коли попередній учитель визнавав їхні
заслуги та власна практика притягувала до них учнів, давала змогу
заснувати школу з власної ініціативи. Як підкреслює Ж.Верже [1], до
виникнення перших університетів звання магістра було лише питанням
традиційної практики.

Окремо зазначимо, що, на думку В.Яблонського, сучасна вища освіта бере
свій початок від середньовічних університетів, які з’явилися в ХІІ
столітті [14]. Організація внутрішнього життя західноєвропейських
університетів “нагадувала цех середньовіччя, де школярі були учнями,
бакалаври – підмайстрами, а магістри “семи вільних мистецтв” і доктори
“трьох наук” – майстрами”[6, с.16]. До структури середньовічного
університету входили чотири факультети: артистичний, теологічний,
медичний, правничий. Підготовчим вважався перший з них, на якому вивчали
“сім вільних наук”. Після освоєння граматики, риторики та основ
діалектики студент отримував ступінь бакалавра мистецтв, після вивчення
філософії, арифметики, геометрії, астрономії й теорії музики йому
присвоювали ступінь магістра мистецтв.

У процесі виникнення перших університетів набуття звання магістра стало
процедурою, яку університети визнали власною монополією [1]. Найбільш
складна система встановлення ступенів існувала в Паризькому й німецьких
університетах. Ступінь бакалавра, необхідний для отримання вищих
ступенів – магістра й доктора – вважався нижчим ступенем учительської
кар’єри; для професорів факультету вільних мистецтв вищим ступенем
поступово усталився ступінь магістра. Особи, які не залишали навчання
після отримання ступеня бакалавра, могли спробувати здобути
магістерський ступінь, що надавав їм право на читання ординарних лекцій,
тобто текстів вищого порядку, які вивчались більш глибоко.

Процедура наукового визнання вищого ступеня магістра зазвичай полягала в
складанні тестів, що мали три послідовні, тісно пов’язані етапи. Перший
передбачав представлення комісії кандидата за рекомендацією його
магістра, який вважав, що учень досяг достатньо високого рівня. До
складу даної комісії входили університетська влада, ректор і канцлер.
Останній мав функцію контролю рівня дотримання вимог попереднього
періоду навчання. Після цього журі призначало іспит, що передбачав
проведення кандидатом тривалого диспуту з окремого питання. На підставі
результатів випробувань здобувачеві надавалась ліцензія (licentia
docendi) як юридичний документ на право викладацької діяльності.
Отримання ліцензії, що надавалась канцлером та була гарантією високого
рівня інтелектуальної підготовки, ще не означало початку викладацької
діяльності. Для цього кандидатові необхідно було скласти “публічний”
екзамен, який мав достатньо вагому назву “інаугурація” і виконував роль
церемоніалу. У ході цього процесу, що починався в церкві та
супроводжувався урочистими промовами, молитвами, необхідно було скласти
присягу факультету, після чого вже наступного дня в єпископському палаці
здобувач отримував магістерські емблеми (берет, рукавички, книги) та
проводив другий диспут з бакалаврами за самостійно обраною темою. Такий
церемоніал виступав констатацією приналежності ліценціата до вченої
корпорації (corpus magistrorum), свідченням здатності до викладацької
діяльності.

Слід зазначити, що ступінь магістра, який був гарантований церквою та
світською владою, також визначав стан і соціальну приналежність його
власника. Як підкреслює Ж.Верже, цей ступінь “відкривав його держателю
доступ до більш високого положення у соціальній ієрархії та ставив
багатьох членів університету … на рівень, який відповідав рівню
шляхетних за народженням”[2, с.37]. Загалом система ступенів “бакалавр –
магістр” була в усіх західноєвропейських університетах [2; 11], але в
кожному університеті існували власні особливості процесу їхнього
здобуття. Ті особи, які отримували вищий ступінь магістра, відповідно до
статутів ХІІ-ХІV століть мали обов’язково займатись викладацькою
діяльністю. Та з часом цього правила вже не дотримувались.

У Росії історія підготовки магістрів бере початок з середини
ХVIII століття, коли в першому університеті, що був створений при
Петербурзькій Академії наук, ступінь магістра присуджувався лише
чотирьом із двадцяти випускників. На початку ХІХ століття, головною
особливістю якого було створення університетської системи: Дерптський,
Московський, Казанський і Харківський університети – відповідно до
наказу Олександра І “Про устрій училищ” була встановлена така ієрархія
учених ступенів: кандидат – магістр – доктор наук [5].

Одним з основних привілеїв класичних університетів завжди було
присудження вчених ступенів. Зокрема, в статуті Харківського
університету 1804 року чільне місце відводилось розділу “Про
випробування й приведення в університетські достоїнства”, в якому були
сформульовані вимоги, що ставилися до здобувачів учених ступенів [7].
Процедура присудження ступеня магістра складалась з декількох
послідовних етапів. По-перше, здобувач мав подати прохання й посвідчення
про наявність диплома кандидата декану відповідного факультету, після
чого бажаючого отримати магістерський ступінь допускали до складання
необхідних екзаменів. Потім пошукувачу пропонувалося скласти попередній
іспит, письмово відповісти на два питання з кожного предмета певного
відділення, прочитати публічну лекцію перед студентами й скласти усний
екзамен. Результати кожного іспиту заносилися до журналу завдань
факультету, “виписки з якого передавалися в раду університету, яка після
обговорення поданих документів призначала час публічного захисту
дисертації” [7, с.269], написаної латинською, у деяких випадках
російською, мовою. Обов’язковими умовами були повідомлення про захист
дисертації в губернській газеті та її розсилання за великою кількістю
адрес. Спочатку, як і в західноєвропейських університетах, функцію
затвердження результатів захисту виконували самі факультети, а з 1819
року право затвердження отримав міністр духовних справ і народної
освіти.

З прийняттям у 1819 році першого “Положення про введення в учені
ступені”, яке складалося з чотирьох розділів, було встановлено наступну
ієрархію ступенів: дійсний студент – кандидат – магістр – доктор, що
діяла до 1884 року, а також були вказані терміни допуску до складання
іспитів на ступені. Здобувач отримував учений ступінь магістра у
випадку, якщо мав ступінь кандидата, володів різними формами емпіричного
й теоретичного пізнання прикладної науки, способами застосування набутих
знань у теорії та практиці, був здатний логічно подати інформацію іншим.
Ступінь магістра присвоювався кандидату не раніше, ніж через два роки
після отримання попереднього ступеня [3].

Доречно зазначити, що питання здобування вчених ступенів було завжди в
полі зору офіційних кіл, тому протягом ХІХ століття Міністерством
народної освіти було розроблено та затверджено близько тридцяти
нормативно-правових актів. Порядок уведення в учені ступені, який був
встановлений як в Україні, так і в Росії, з одного боку, відповідав
чинним в Європі нормам, але з іншого, був більш суворим. Ступені, що
були здобуті за кордоном, в Україні та Росії, оцінювалися на один
ступінь нижче. Так, за десять років (з 1833 до 1843 років) у
Петербурзькому університеті ступінь магістра здобули лише 11 кандидатів
[3].

Однією з головних відмінностей здобування вчених ступенів у Росії та
Україні від закордонної практики досліджуваного періоду було те, що там
учені ступені іменували відповідно до назви факультетів [12]. В
університетах Росії, а відповідно й України ступені присуджувалися
факультетами за розрядами наук, тобто згідно з науковою спрямованістю
університетських кафедр. Відповідно до “Положення” 1837 і 1844 років,
учений ступінь надавав право на отримання певного чину в державній
службі, що, у свою чергу, було соціальною характеристикою, а також
підтверджувало належність його володареві прав і привілеїв [7].

¶?th864 році нове “Положення про присудження учених ступенів і звань”.
О.Микитюк [7] у дисертаційному дослідженні визначив зміни, що відбулися
в процедурі атестації наукових кадрів, а саме: кількість магістрів
значно збільшилася, було дозволено замість дисертацій представляти
самостійну наукову працю. З цього часу право затвердження результатів
захисту магістерських дисертацій назавжди отримали університети.

У 1884 році вчений ступінь кандидата було скасовано на підставі того, що
кандидатська дисертація не відповідала вимогам серйозного наукового
дослідження. З того часу здобувалися тільки два вчених ступені – магістр
та доктор, а відповідні дисертації необхідно було подавати в друкованому
вигляді з додаванням тез обсягом не більше чотирьох аркушів. У другій
половині ХІХ століття магістерські дисертації друкувались у “Вчених
записках”, “Вістях” університетів. Головною умовою отримання вченого
ступеня магістра став публічний захист дисертації, на якому був
присутній представник міністерства. Після революції 1917 року Декретом
Раднаркому України та РРФСР учені ступені й звання, в тому числі й
ступінь магістра, система їх присвоєння, “пов’язані з наявністю
академічних ступенів переваги і права” [12, с.205] були ліквідовані.
Лише в 1991 році ступінь магістра було відновлено в Україні, а в Росії
цей ступінь було запроваджено в 1993 році.

Отже, результати дослідження магістерського руху в Україні та Росії в
ХІХ столітті показали, що ступінь магістра мав достатньо високий
науковий статус, а магістерські дисертації вважалися серйозними
науковими працями, в яких було закладено фундаменти цілих наукових
напрямів.

Аналіз теоретичних джерел підтверджує, що в сучасній системі вищої
освіти різних країн диплом магістра свідчить про повну вищу освіту або
про післядипломну освіту. В англо-американській системі вищої освіти
ступінь магістра посідає проміжне місце між ступенем бакалавра й
науковим ступенем доктора наук.

Основними вимогами для зарахування на магістерський курс є наявність у
кандидата ступеня бакалавра наук або мистецтв, стаж і місце роботи,
характеристика, письмові рекомендації від одного чи двох попередніх
викладачів, складання вступного іспиту. Університетський курс на
здобуття ступеня магістра якісно відрізняється від курсу на здобуття
ступеня бакалавра тим, що передбачає визначений обсяг самостійного
дослідження (підготовка дисертації, рефератів, доповідей, експеримент з
теми наукового дослідження). Головна мета даного курсу полягає в наданні
студентам можливості розвивати та засвоювати теоретичні принципи й
основи фундаментальних дисциплін, які вивчаються, з орієнтацією на
наукову діяльність. Ступінь магістра надається за умови наявності
необхідної кількості залікових балів – кредитів, високого рівня
академічної успішності (оцінки не нижче “добре”), складання випускних
іспитів з вивчених дисциплін, захист дисертації. Як стверджує
О.Романовський [13], ступінь магістра також присуджується тим студентам,
які успішно завершили половину докторської програми й виконали
науково-дослідну роботу рівнем нижчу за докторську дисертацію.

Л.Одерій [9] наводить дані звіту комісії Карнегі про стан вищої освіти в
США, де зазначено, що лише 30% претендентів зараховують до аспірантури
для здобуття ступеня магістра, з них 11% кидають навчання до отримання
даного ступеня й лише 19% аспірантів успішно завершують навчання й
стають магістрами.

Окремої уваги заслуговують процеси реформування вищої освіти України,
Росії й Білорусії, що відбулися протягом 1993-1996 років. Головною метою
цих процесів виступало наближення структури вищої школи, яка була
успадкована ними від колишнього Радянського Союзу, до вищої школи
“міжнародного рівня” [10, с.312]. Отже, реформування системи вищої
освіти у вищезгаданих країнах почалося з перегляду структури освітніх
ступенів і введення нових кваліфікацій – бакалавр, магістр, що
підтверджуються відповідними дипломами державного зразка. Як головний
орієнтир законодавці трьох країн обрали систему вищої освіти США, яку
спробували поєднати з успадкованою радянською системою, але зробили це
по-різному.

У Росії паралельно запроваджувалися два типи освітньо-професійних
програм, а саме: американський (бакалавр – магістр) і “пострадянський”
(“спеціаліст” без проміжних щаблів). Кінцеві результати навчання за
програмами спеціаліста й магістра розглядаються як еквівалентні. Таким
чином, система вищої освіти Росії стала дво- та триступеневою й
“одночасно втратила одноманітність”, що характерно як для старої, так і
для існуючої американської системи” [10, с.314].

Білоруська вища освіта побудована за двоступеневим принципом. На першому
рівні здійснюється підготовка спеціаліста без спеціалізації, а також
претендент може здобути академічний ступінь “бакалавра” після опанування
(додатково до програми спеціаліста) 300 годин розширеної гуманітарної та
фундаментальної наукової підготовки. На другому рівні вищої освіти особа
після проходження поглибленої підготовки отримує диплом спеціаліста за
спеціалізацією і має можливість для отримання академічного ступеня
“магістр” пройти курс додаткової освітньої підготовки.

В Україні відповідно до Закону “Про освіту” (1991 рік) було запроваджено
чотири послідовні ступені освіти: молодший спеціаліст – бакалавр –
спеціаліст – магістр, що не мало аналогів у країнах Західної Європи.
Згідно із законодавством передбачалося, що після опанування
освітньо-професійної програми бакалаврата можливе продовження навчання
на рівні “спеціаліст”, завершення якого дозволяє здобути ступінь
магістра. Як підкреслює К.Островський, в Україні “було здійснено спробу
зберегти “лінійність” системи вищої освіти (подібно до системи освіти
США)” [10, с.314] одночасно з розташуванням освітньо-кваліфікаційного
рівня “спеціаліст” між новими для української вищої системи освіти
рівнями “бакалавр” і “магістр”. Це, у свою чергу, привело до того, що
деякі університети інтерпретували підготовку за освітньо-кваліфікаційною
програмою магістра як складову “традиційної аспірантури рівня магістра з
освітнім рівнем спеціаліста” [10, с.315] й розглядали дані
кваліфікаційні рівні як два паралельно існуючі варіанти.

Відповідно до нової редакції Закону України “Про освіту” (1996 рік)
ступінь магістра запроваджено поряд зі ступенем спеціаліста, вони були
схарактеризовані як однакові рівні нової вищої освіти. Отже, на думку
К.Островського, в цьому випадку спрацювала реакція самоналагодження
освітньої системи в бік “спрощення, усунення зайвих для внутрішньої
логіки систем” [10, с.315], ступенів і категорій, які є неприродними для
неї.

На даному етапі реформування вищої освіти України, згідно із
законодавством, ще існує освітньо-кваліфікаційний рівень „спеціаліст”,
що знаходиться в одній паралелі з освітньо-кваліфікаційним рівнем
“магістр”. Для визначення різниці між поняттями “спеціаліст” і “магістр”
розгляньмо визначення дефініцій, наведених у статті 8 Закону України
“Про освіту” (2002 рік):

“3. Спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка
на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу
освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та
обов’язків (робіт) професійної діяльності, що передбачені для первинних
посад у певному виді економічної діяльності.

4. Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на
основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу
освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та
обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної
діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді
економічної діяльності” [4, с.271-272].

Не викликає сумнівів той факт, що невизначеність формулювання
“інноваційний характер певного рівня професійної діяльності” веде до
невизначеності статусу магістрів і спеціалістів загалом й відносно один
одного, що у свою чергу викликає труднощі при складанні
освітньо-професійних програм, у практиці працевлаштування фахівців рівня
магістр, а відповідно й щодо потрібної для України кількості магістрів.

У законі також зазначається, що існує можливість підготовки магістрів і
на основі освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста. Це означає, що на
заключному етапі вищої освіти практично існує три типи підготовки
фахівців: 1) бакалавр – магістр; 2) бакалавр – спеціаліст – магістр; 3)
бакалавр і поряд – спеціаліст, магістр.

На нашу думку, необхідно визначитися з поняттями, безпосередньо
пов’язаними з підготовкою магістрів, щоб уникнути термінологічної
плутанини. У науковій літературі осіб, які здобувають магістерський
рівень освіти, часто називають магістрами. Але варто зазначити, що
магістр – це особа, яка закінчила навчання на магістерському рівні та
захистила дисертацію. Тому особа, яка навчається на цьому рівні, ще не
магістр, за визначенням, яке подає тлумачний словник української мови,
це – магістрант, а саме – “той, хто готується захищати дисертацію на
ступінь магістра” [8, с.545]. У зв’язку з цим цілком виправдано
використовувати поняття “магістрант” для осіб, які тільки опановують
магістерський рівень. У межах порушеного питання слушно зазначити, що
відповідно до Закону “Про вищу освіту” особи, які навчаються у вищому
навчальному закладі з метою здобуття певних освітньо-кваліфікаційних
рівнів, є студентами, відповідно й ті, хто навчаються в магістратурі,
також студенти.

Очевидним є те, що питання багатоступеневої підготовки фахівців в
Україні не можна вважати остаточно розв’язаним, оскільки, відповідно до
документів Болонського процесу, одним з головних зобов’язань
країн-учасниць виступає прийняття ними системи прозорих та порівнюваних
ступенів (бакалавр – магістр), що можуть зіставлятися за допомогою
додатків до дипломів, у системі двох циклів вищої освіти.

ЛІТЕРАТУРА

1. Верже Ж. Средневековый университет: учителя // Alma mater. – 1997. –
№2. – С. 43-47.

2. Верже Ж. Средневековый университет: учителя // Alma mater. – 1997.
–№5. – С. 36-40.

3. Жуков В.И. Университетское образование: история, социология, политика
/ Московский гос. социальный ун-т. – М.: Академический Проект, 2003. –
382 с.

4. Закон України “Про вищу освіту” // Журавський В.С. Вища освіта як
фактор державотворення і культури в Україні. – К.: Видавничий ДІМ “Ін
Юре”, 2003. – С. 264-335.

5. Карлов Н. Еще раз об ученых степенях и аттестации научных и
научно-педагогических кадров // Высшее образование в России. – 1996. –
№2. – С.3-15.

6. Микитась В.Л. Давньоукраїнські студенти і професори. – К.: Абрис,
І994. – 287 с.

7. Микитюк О.М. Теорія і практика організації науково-дослідної роботи у
вищих закладах освіти України в XIX ст.: Дис… д-ра пед. наук: 13.00.01
/ Харківський держ. педагогічний ун-т ім. Г.С.Сковороди. – X., 2003. –
405 с.

8. Новий тлумачний словник української мови: 42 000 слів: У 4 т.: Для
студ. вищих та серед. навч. закл. / Уклад. В.Яременко, О.Сліпушко. – К.:
Аконіт, 1999. – Т. 2. – 911 с.

Похожие записи