Реферат на тему:

Екологічна освіта в стратегії сталого розвитку

В 1992 році на міжнародній конференції ООН по навколишньому середовищу
та розвитку в Ріо-де-Жанейро було призвано всі країни світу перейти на
шлях стійкого розвитку. Передумовою цього стало зіткнення людини із
загостренням протиріч між постійно зростаючими потребами населення і
деградацією навколишнього природного середовища (НПС).
Соціально-економічний розвиток більшості країн світу довгі роки мав
характер прискореного руху до глобальної екологічної катастрофи,
ставлячи при цьому під загрозу не лише задоволення життєво важливих
потреб та інтересів майбутніх поколінь людей, але й саму можливість їх
існування, майбутнього людської цивілізації. Вирішити це протиріччя
можна лише шляхом відновлення і збереження довкілля, що, не порушуючи
природної рівноваги, гарантує людям можливість виживання і подальшого
динамічного соціально-економічного розвитку [5].

На сьогоднішній день ця проблема стоїть і перед нашою державою, яка
знаходиться в стані системної кризи. Промахи, допущені при переході до
ринкової економіки, приватизації і лібералізації, призвели до того, що
багато проблем політичних, економічних і соціальних вирішуються за
рахунок оточуючого середовища. За суто економічними причинами зникають
значні долі валового національного продукту, розбазарюється цінніша
стратегічна сировина і природні ресурси, знижується якість життя,
погіршується здоров’я населення, знижується подовження життя і
народжуваність [2]. Щорічні збитки від забруднення навколишнього
природного середовища та нераціонального використання природних ресурсів
сягають сотні мільйонів гривень. В нашій країні проводиться цілий ряд
засобів і заходів – законодавчих, економічних, технологічних –
спрямованих на покращення стану навколишнього середовища. Але, як
доводить практика, вони не вирішують поставлені питання. Застосовувані
міри відповідальності за забруднення довкілля лише загострюють
взаємовідносини між власником виробництва і державою.

Можна констатувати, що перебудова, демократизація і реформи, перехід до
ринкових відносин лише більше виявили важливість екопроблем, а не
призвели до їх вирішення. Основні причини такого становища, ймовірно,
випливають із сфери людської діяльності, нерозуміння суспільством суті
екологічних кризисів. Про це досить чітко висловлювався ще академік
С.С. Шварц: “экологический кризис заключается не в том, что в
результате непродуманных действий человека гибнут биологический
природные ресурсы, а в том, что подрывается способность природных
комплексов к саморегуляции или системы саморегуляции начинают работать
против человека и человечества. Именно поэтому социологическая сторона
экологической проблемы выступает в качестве инициирующей силы
упорядочения взаимоотношений человека и природы ” [6].

Відмічаючи соціальну направленість екологічних проблем, Н.Реймерс
вказував, що одним із шляхів виходу з екологічної кризи є регульована
коеволюція в системі “суспільство – довкілля” [8]. Важливу роль в
соціальній стороні екологічних проблем належить перш за все процесу
освіти, виховання, просвітництва – основним складовим процесу формування
екологічної культури населення.

На сьогоднішній день екоосвіта відіграє визначну роль в захисті НПС.
Від рівня, ємності, глибини цієї освіти залежить вирішення проблем
сталого розвитку, майбутнє нашого народу.

До недавнього часу на території колишнього СРСР і в Україні екоосвіта, а
саме охорона навколишнього середовища, реалізовувалась лише в деяких
вузах. Спеціалісти готувалися в області охорони довкілля і
раціонального природокористування по напрямках прикладного характеру:
охорона НПС в умовах будівництва, хімічних та інших виробництв,
створення водоочисних споруд, захист рослин і тварин. Покращив цю
ситуацію комплексний Закон України “Про охорону НПС” та цілий ряд
законодавчих і нормативних актів з питань охорони і раціонального
природокористування. На розвиток екоосвіти, безумовно, впливають
міжнародні рішення і документи. Це спонукало до відкриття чимало
інститутів, кафедр, організацій, що займаються проблемами екології [9].
Створена концепція екологічної освіти в Україні [7]. Загальна ціль –
формування у людини екокультури, природоохоронної
соціологічно-психологічної і світоглядної установки, побудження її до
активної участі в екологічному відродженні нашої держави, в діях,
сприяючих органічному включенню країни в перехід до формування
ноосферного світогляду населення.

Організація системи екологізації освіти в цілому в Україні потребує
корінних змін. Проблеми екології не стали важливим елементом державної
стратегії і політики. Екоосвіта не стала невід’ємною частиною загальної
системи освіти і виховання. Не виділяються певні кошти для її розвитку,
не має достатньої кількості кваліфікованих кадрів по багатьох напрямках
екології. Екокультура населення знаходиться на низькому рівні. Процес
екологізації треба з’єднати з гуманітаризацією. Поки ще тут домінують
природні, сільськогосподарські та технічні дисципліни. Для них введені
певні спецкурси: “Екологія”, “Біоекологія”, “Геоекологія”,
“Агроекологія”, “Природокористування”, “Меліорація та охорона земель”,
“Охорона НПС і раціональне використання природних ресурсів”. Щодо
соціально-економічних і гуманітарних наук, то тут справи ще набагато
гірші, і це стосується не лише України, а й більшості зарубіжних країн.
Цей висновок можна зробити проглянувши програми підготовки філософів,
істориків, юристів, соціологів, політологів, психологів, педагогів тощо
[9].

Суть екологічної освіти полягає в тому, щоб кожна людина могла
усвідомити пріоритетні загальнолюдські цінності, щоб кожна людина знала
про основні джерела порушення природної рівноваги, щоб кожна людина
віддавала собі звіт за скоєне як перед самим собою, так і перед сім’єю,
суспільством, державою в цілому. Все це виходить з того рівня
загальнодержавної культури, яку закладено було освітою і вихованням, а
саме від рівня екологічної культури.

Екокультура, в свою чергу, залежить від освіти, виховання і
просвітництва [1]. Величезна роль при цьому надається саме екологічній
освіті, що є основою національної безпеки країни, тому що направлена на
забезпечення довгострокових інтересів суспільства. Необхідність
екологічної освіти повинна сприйматися суспільством як фактор
колективної безпеки [4]. Основним завданням екоосвіти є формування
екологічної свідомості особистості і суспільства в цілому, почуття
відповідальності у людині для вирішення екологічних проблем.

Екологічна освіта третього тисячоліття повинна стати необхідною
складовою гармонійного, еколого безпечного розвитку. Підготовка громадян
з високим рівнем екологічних знань, екологічної свідомості і культури,
як складової системи національного і громадського виховання всіх верств
населення України на основі нових критеріїв оцінки взаємовідносин
людського суспільства і природи через гармонійне співіснування з нею
повинна стати одним із головних важелів у вирішенні надзвичайно гострих
екологічних і соціально-економічних проблем нашої держави.

Пріоритетом може бути така екологічна освіта, яка готує тих, хто
навчається, до вирішення соціальних та економічних проблем, які стоять
перед суспільством на місцевому, національному та глобальному рівнях.
Така позиція дасть можливість перебороти відчуження системи освіти від
екологічних проблем сучасного світу. При цьому знання і вміння повинні
підкріплюватися конкретними діями, що призведе до формування навичок
особистого досвіду.

Екологічна освіта найбільш успішно може здійснюватися тільки безперервно
на протязі всього життя людини і у відповідності з
соціально-психологічними періодами розвитку особистості [1]. Створення
такої системи екологічної освіти повинно бути законодавчо закріпленим в
якості основи державної екологічної політики як конституційної норми.

Лише за умови безперервності екологічних освіти, виховання і
просвітництва ми зможемо підвищити екологічну свідомість людей, згодом
– перейти до більш конкретних заходів і засобів, забезпечивши шлях нашої
держави до сталого розвитку. Тоді і знайдуться кошти на сучасні методи
захисту довкілля від техногенного навантаження, а більшість екологічних
катастроф і проблем можна буде передбачити і ліквідувати ще до їх
виникнення, або на першій стадії розвитку.

Яка освіта зможе сприяти стратегії сталого розвитку? Безумовно та
освіта, яка спрямована, насамперед, на особистість, а потім на
професійну підготовку особистості. Головним для будь-якого вузу повинно
стати підготовка не тільки вузького спеціаліста в конкретній галузі, а й
грамотної, високоінтелектуальної людини, яка б добре розумілася і в
природних процесах. Тому, введення екологічного напрямку в освітній
процес придає йому певну необхідну системність і сучасність.
Екологізація освіти є однією із суттєвих вимог, що приводяться до моделі
сучасної та майбутньої освіти. Модель майбутньої системи освіти повинна
інтегрувати такі тенденції, як демократизація, інтелектуалізація,
інформатизація, фундаментальність, гуманізація тощо.

Завдяки упереджувальному принципу освіти можна було б знизити непевність
дій в умовах відсутності інформації [9]. Це – питання курсів “Екологія”,
“Соціоекологія”, “Основи екології”. Саме завдяки цим предметам людина
отримує знання основ загальної екології. Корисно створити
міждисциплінарний синтез екологічної освіти – це викладання таких
предметів як “Економіка природокористування”, “Екологічне право”,
“Екологічний менеджмент”, “Екологічний аудит” “Екологічне
оподаткування”, “Екологічний маркетинг”. Без попередньої екологічної
підготовки викладання цих предметів буде, на нашу думку, неефективним
[1].

Згідно “Концепції екологічної освіти в Україні” [7] складовими
компонентами екологічної освіти є — екологічні знання, екологічне
мислення, екологічний світогляд, екологічна етика.

Кожному компоненту відповідає певний рівень екологічної зрілості: від
елементарних екологічних знань, уявлень дошкільного рівня до їх
глибокого усвідомлення і практичної реалізації на всіх рівнях, особливо
вищих. Умовно поділяють наступні узагальнені рівні екологічної зрілості
— початковий (інформативно-підготовчий), основний (базово-світоглядний),
вищий, профільно-фаховий (світоглядно-зрілий).

Особливу небезпеку становить розрив між екологічними знаннями
та можливістю керівників підприємств приймати управлінські рішення,
основані на недостатній освідомленості про екологічні наслідки
господарської діяльності в конкретній місцевості, регіоні, країні,
світі. За статистикою, 15% керівничої еліти світу приймає рішення, від
яких залежить доля 85% ресурсів планети [3], по збереженню та
відновленню чи забрудненню довкілля. Недостатність екологічних знань у
всіх сферах суспільства лежить в основі більшої частини порушень
природоохоронного законодавства і є причиною бездіяльності керівництва і
неадекватної реакції населення [3]. Тому відіграє значну роль і
екологічна підготовка спеціалістів управлінського апарату.

Специфіка підготовки управлінця-еколога (а не еколога-управлінця)
заключається в тому, що він не повинен бути вузьким спеціалістом у
галузі охорони води, повітря, лісів чи у галузі екологічних проблем
промисловості, енергетики чи сільського господарства. Він повинен
володіти екологічними знаннями в багатьох галузях екології, щоб у нього
склалося системне бачення екологічних проблем і можливість їх уникнення
у послідуючій практичній діяльності, приймати компетентні рішення по
відверненню збитків оточуючого середовища в умовах ризику і
невизначеності.

Результатом екологічної підготовки державних службовців повинні стати
наступні принципи їх подальшої діяльності [9]:

1) комплексне управління в області охорони НПС, проведення відкритої
науково-технічної політики у сфері охорони навколишнього природного
середовища і використання природних ресурсів;

2) координація діяльності всіх структурних ланок, установ і
організацій у галузі охорони довкілля і природних ресурсів;

3) оцінка і прогнозування антропогенного впливу на довкілля, а також
стан і використання природних ресурсів;

4) формування нормативно-методичної бази у галузі охорони НПС,
регулювання природокористування, забезпечення екобезпеки;

5) організація єдиної державної системи екологічного моніторингу;

6) організація і проведення державної екоекспертизи;

7) організація і здійснення державного контролю у галузі охорони
навколишнього середовища і використання природних ресурсів, а також
дотримання норм екобезпеки;

8) забезпечення населення екоінформацією;

9) організація природно-заповідної справи, управління
природно-заповідним фондом, ведення Червоної книги;

10) реалізація обов’язків України в міжнародному співробітництві
по охороні НПС і раціональному ПК;

11) розвиток і ефективне використання матеріально-технічної бази
територіальних органів і підвідомчих організацій.

Спеціалісти повинні:

— володіти теоретичними основами державного і соціального
управління;

— мати необхідні знання в області загальної екології,
раціонального природокористування, екологічного права, вміти
користуватися методами екоекспертизи і моніторингу НПС, економічного
регулювання природокористування;

— добре знати сучасні технології управління на локальному
і регіональному рівнях, у галузі охорони НПС і використання природних
ресурсів;

— володіти способами управління, що відображають інтереси
в області екології і цінностні орієнтири колективів виробництв різних
форм власності і підпорядкованості, налагоджувати їх взаємодії з
державними і суспільно-політичними інститутами і структурами;

— вміти готувати суспільну думку при реалізації крупних
господарських проектів, які стосуються інтересів широких верств
населення або впливають на екоситуацію в регіонах, містах та інших
населених пунктах;

— вирішувати конфліктні ситуації і протиріччя з органами
управління інших регіонів, коли здійснювані господарські заходи ведуть
до змін екологічної ситуації в прилеглих областях та територіях;

— добре знати нормативи забруднень НПС підприємствами
промисловості, транспорту, сільського господарства, форми і розміри
платежів за забруднення НПС і використання природних ресурсів;

— мати уяву про методи формування бюджетних та
позабюджетних екологічних фондів і способи контролю за їх витратами;

— вміти прогнозувати соціально-економічні наслідки
господарських рішень, що стосуються територій і організацій, де працює
спеціаліст;

— володіти сучасними методами аналізу управлінського
процесу, знати науково-обґрунтовані критерії його ефективності, вміти
забезпечувати оптимальне функціонування державної служби і організацій,
що займаються питаннями соціального управління у галузі екології і
природокористування;

— підвищувати професійну кваліфікацію, оволодівати
передовим вітчизняним і зарубіжним досвідом, пов’язаним з охороною НПС і
переходом до стійкого розвитку.

Таким чином, саме за допомогою обов’язкового ведення, удосконалення і
безперервності екологічної освіти можна передбачати і прогнозувати
діяльність, упереджувально відноситися до своїх дій у
природокористуванні, без чого не можна перебороти системну кризу,
запобігати подальшому розвитку глобальних екопроблем і вийти на
траєкторій стійкого розвитку.

Література:

Авраменко Н.Л. Екологія в системі освіти // Збірник наукових праць
науково-методичної конференції “Людина та навколишнє середовище –
проблеми безперервної екологічної освіти в вузах”. – Одеса: вид-во
ОДАХ, 2000. – С.113.

Быстряков И.К. Эколого-экономические проблемы развития производственных
сил: (теоретические и методические аспекты)/ Под ред. С.И.Дорогунцова. –
К., ООО «Международное финансовое агенство», 1997. – 255с.

Грачев В.А., Егорова Л.В. Экологическая культура как важнейший элемент
духовного возрождения // Материалы Международного екологического
конгресса “Новое в экологии и безопасности жизнедеятельности” / Под
ред. Н.И. Иванова. – СПб.: Балт.гос.тех.ун-т, 2000. – 1 Т. – С.428-431.

Желібо Є.П., Авраменко Н.Л. Підвищення екологічної культури населення як
складової стійкого розвитку держави// Матеріали V Міжнародної
науково-практичної конференції “Наука і освіта — 2002”, — Том 2. –
Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2002. – С. 19-20.

Концепція сталого розвитку України. – К., 1997. – 17с.

Наше общее будущее: Доклад Международной комиссии по окружающей среде и
развитию. Перевод с англ.. – М.: Прогресс, 1989, — 376 с.

Про концепцію екологічної освіти в Україні// Інформаційний збірник
Міністерства освіти і науки України. – № 7. – 2002. – С.3-23.

Реймерс Н.Ф. Экология: теория, законы, правила, принципы и гипотезы. –
М.: Россия молодая, 1994. – 367 с.

Урсул А. Переход России у устойчивому развитию. Ноосферная стратегия. –
М.: Ноосфера, 1998.– 500 с.

Похожие записи