Інновації в системі середньої загальної освіти: теоретичний аспект

Інноваційність сучасної освіти, як і суспільства в цілому, зумовлена
об’єктивними причинами еволюційного розвитку соціуму. Як зазначає
В.І.Слободчиков, з 60-х років минулого століття феномен
«інноваційність» став ключовим у характеристиці постіндустріальної
формації – її становлення і розвитку [25]. Тобто загальновизнаним стало
положення, що введення новацій в економічний обіг (з наступною їх
комерціалізацією) посилює економічні основи всіх форм виробництва, а
також різко підвищує рівень та якість життя людей.

Окрім цього, однією з найвагоміших характеристик та ознак сучасного
суспільства є глобальні зміни суспільного буття, способу життя та
колективної свідомості: утворення, що намагаються зберігати
традиційність, незмінність змісту, структури і форм, нездатні
адаптуватися до нових умов, неминуче втрачають актуальність та
значимість; водночас загальносуспільної ваги набувають ті
духовно-інтелектуальні, соціальні та економічні явища і процеси, які
відзначаються гнучкістю, мобільністю, спроможністю до змін, відкритістю
та готовністю до нового.

Варто зазначити також, що особливістю поступу сучасного суспільства, на
думку представників теорії творчості у філософії, наприклад,
Б.В.Новікова, є розвиток людства за вектором «від суспільства трудящих
до суспільства творящих» [13, с.4], а творча діяльність розглядається не
як одна з характеристик людського діяння, а як «єдино достойний людини
безпосередньо суспільної (повністю усуспільненої) та суспільства
улюдненого спосіб їх взаємобуття. Іншими словами – як найбільш розвинена
форма розвитку…» [13, с.4].

Тобто у кінці ХХ століття та в сьогоденні мають місце процеси осмислення
накопиченого людством досвіду, на цій основі – формування нових підходів
до сенсу буття, самого способу життя як творчої самореалізації кожної
особистості, творчого розвитку та існування суспільства в цілому, в
якому інноваційність є однією з найважливіших ознак будь-якої
діяльності, утворення, явища тощо.

Тому цілком закономірним є прийняття відповідних нормативних актів на
рівні держав, наприклад, в Україні прийнято закони «Про інноваційну
діяльність» [8] та «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в
Україні» [9], в яких визначено механізми впровадження інноваційної
діяльності в суспільстві та які орієнтують його на інноваційний
розвиток, а саме: створення необхідних (правових, економічних та
організаційних) умов для оновлення, подальшого розвитку і використання
науково-технічного потенціалу країни, відродження духовності, інтелекту
держави, формування інноваційної культури нації тощо.

У Російській Федерації питання інноваційності розвитку держави також
розроблено та висвітлено в цілій низці документів, зокрема в Концепції
інноваційної політики Російської Федерації на 1998-2000 роки, Концепції
державної інноваційної політики Російської Федерації на 2001-2005 роки
та в інших документах.

Тому логічним є висновок, що і для педагогіки як науки про виховання,
освіту і навчання, якій протягом довгого періоду часу було притаманним
педагогічне новаторство як оновлення освітньої системи, провідним і
визначальним критерієм її життєздатності, відповідності соціальним
запитам і потребам, конкурентноспроможності є інноваційність.
Приєднуємося до думки С.Черней про те, що «теоретична педагогіка змушена
буде перебудувати власну філософсько-методологічну базу і, що
найважливіше, звикнути до подібних інновацій як до норм, тоді як
стабільність, усталеність форми надалі буде рідким виключенням (вид.
наше – С.М.). Без усвідомлення цього факту освіта просто перестане
виконувати покладену на неї культуротворчу функцію, не здатна буде
відповідати за розвиток духовності» [27, с.197].

Розглянемо та проаналізуємо категоріально-понятійне поле (що визначає
її методологічну основу) та сутність понять теорії інноваційної
педагогіки.

У загальновизнаному тлумаченні «інновація» означає «нововведення;
інновація освіти» [5].

У сучасній педагогічній науці існують такі трактування понять
«інновація», «інновація в навчанні»:

— «інновація – оновлення, зміни, впровадження нового/новизни»
(Л.Г.Вікторова) [6, с.6];

— «процес створення, розповсюдження, засвоєння і використання
нововведень» (З.А. Абасов) [1, с.57];

— «інновація – кінцевий результат творчої діяльності у вигляді нової чи
удосконаленої продукції, нового чи удосконаленого технологічного
процесу» (В.І.Слободчиков) [25, с.5];

— «процеси введення та освоєння педагогічних нововведень» (В.І.
Сафіулін) [23, с.56];

— «вперше створені, удосконалені або застосовані освітні, дидактичні,
виховні, управлінські системи, їх компоненти, що суттєво поліпшують
результати освітньої діяльності» (Положення про порядок здійснення
інноваційної освітньої діяльності, затверджене МОН України від
17.11.2000 р. №522) [16] ;

— «реалізоване нововведення, яке постійно вдосконалюється в процесі
впровадження. У широкому розумінні «інновація» – це синонім успішного
розвитку певної сфери діяльності на базі різноманітних нововведень»
(О.Є.Остапчук) [14, с.3];

— «комплексний процес створення, розповсюдження і використання нового
практичного засобу для формування у того, хто навчається, інноваційного
мислення та інноваційної культури» (В.Ф.Самохін, В.П.Чорноліс) [21,
с.8];

— «кінцевий результат інноваційної діяльності, втілений у вигляді нового
змісту, форми організації навчально-виховного процесу або вдосконаленого
технічного засобу навчання, який використовується у практичній
діяльності, а також у новому підході до соціальних послуг в освіті…
Головна ознака інновації: позитивні соціальні і (або) економічні зміни,
які виникають в роботі освітніх установ в результаті спеціально
організованої інноваційної діяльності… По суті мова йде про впровадження
нововведення у практику та визначення його соціально-економічного
ефекту» (В.М.Полонський) [17, с.9-10];

— «новизна, що істотно змінює результати освітнього процесу, створюючи
при цьому удосконалені чи нові:

– освітні, дидактичні, виховні системи;

– зміст освіти;

– освітні педагогічні технології;

– методи, форми, засоби розвитку особистості, організацію навчання і
виховання;

– технології управління навчальними закладами, системою» (Л.І.Даниленко)
[7, с.70].

Як бачимо, одні з визначень зазначеного поняття є досить загальними [1;
6; 25], такими, що не вказують на суттєві ознаки, які вирізняють
інновації серед інших явищ і процесів, притаманних сучасній системі
освіти; інші привертають увагу намаганням їхніх авторів визначити
посутнісні якості, властиві саме інноваціям у педагогічному середовищі
[7; 17].

Заслуговує на увагу визначення, запропоноване В.Самохіним,
В.Чорнолісом, в якому поняття «інновація» поєднується з двома іншими –
«інноваційне мислення» та «інноваційна культура» [21]. У зв’язку з
використанням авторами праці нових термінів, потрібно розкрити їх зміст
– «інноваційне мислення – вищий ступінь пізнання, усвідомлення
протиріч, які виникають у суспільних відносинах, їх творчого вирішення
на основі усвідомлення відповідності чи невідповідності нового потребам
та інтересам людини», «інноваційна культура людини – це сфера її
духовного життя, що відтворює її ціннісну орієнтацію, закріплену в
мотивах, знаннях, уміннях, навичках, у зразках і нормах поведінки, та
забезпечує прийнятність їх новим ідеям, готовність і здатність до
підтримки та реалізації нововведень у всіх сферах життя» [21, с.8]. Не
вдаючись до аналізу окреслених понять, зазначаємо, що, на нашу думку,
хоч інновації, напевне, сприяють формуванню і розвитку нового типу
мислення та інноваційної культури особистості, однак мета їх
реалізації полягає не у досягненні зазначеного; вважаємо, що
зазначене є складовою мети чи (або) завдань інноваційної діяльності, а
також її важливою ознакою.

Окрім цього, твердження авторів про інновації в освіті, як «створення,
розповсюдження і використання нового практичного засобу» (вид. наше
–С.М.) вважаємо таким, що значно звужує значення поняття, яке
розглядається.

Варто звернути увагу і на поняття «інноваційне навчання» та його
зміст у праці О.Т.Козлової, на думку якої, це – новий тип організації
навчально-виховного процесу, що «орієнтується на створення готовності
особистості до швидко зростаючих змін у суспільстві, готовності до
невизначеного майбутнього за рахунок розвитку здібностей до творчості,
до різноманітних форм мислення. А також до здатності до співпраці з
іншими людьми» [11, с.240].

Характерними рисами інноваційного навчання автор розробки
вважає передбачення та співучасть. Зміст першого із використаних
термінів – передбачення – трактується як «здатність до розуміння нових,
незвичайних ситуацій, прогнозування майбутніх подій, оцінки наслідків
прийнятих рішень і, більше того, навіть до створення можливого і
бажаного майбутнього», друге –співучасть – означає «соціальну
активність, участь особистості у найважливіших видах діяльності, її
особистий вплив на прийняття локальних та глобальних рішень, здатність
бути ініціативним. Інноваційне навчання передбачає готовність до дії у
нових умовах, дослідження того, що може трапитися, або необхідне» [11,
с.240].

Щодо змісту наведеного визначення зауважимо, що завдання
формування і розвитку інтелектуальної, соціально компетентної
особистості, здатної до творчості, такої, яка має вміння і навички
певної діяльності, сформульовано в меті загальної середньої освіти [10]
та у меті вивчення базових навчальних предметів зокрема. Тому твердження
автора, що основна ідея (тобто ціль, мета) інноваційного навчання –
формування готовності особистості до діяльності в нових умовах, вважаємо
невиправданим, оскільки ціль інновацій в освіті полягає в якісних змінах
потенціалу освітніх систем та у підвищенні ефективності його
використання [25].

Таким чином, можемо зробити висновок, що в педагогіці інновацію варто
розглядати як реалізоване нововведення в освіті – у змісті, методах,
прийомах і формах навчальної діяльності та виховання особистості
(методиках, технологіях), у змісті та формах організації управління
освітньою системою, а також в організаційній структурі закладів освіти,
у засобах навчання і виховання та у підходах до соціальних послуг в
освіті, що суттєво підвищує якість, ефективність та результативність
навчально-виховного процесу.

Варто зазначити, що аналіз ключових понять інноваційної педагогіки
дозволяє зробити висновок про відсутність у науковій літературі єдиних
підходів до трактування та, відповідно, використання певних понять. Для
прикладу, в зарубіжній – російській – педагогіці введено поняття
«новація» та «інновація» як такі, що істотно відрізняються за сутністю.
Так, З.А.Абасов та В.І.Слободчиков розмежовують зазначені поняття за
низкою показників [1; 24]. Критеріями для розрізнення цих понять
ученими визначено конкретні форми, зміст та обсяг перетворювальної
діяльності, а саме: «Якщо діяльність короткочасна, не має цілісного і
систематичного характеру, має на меті лише зміни окремих елементів
певної системи, то ми маємо справу з новацією. Якщо в основі діяльності
є концептуальний підхід, а її результатом є розвиток даної системи чи її
принципове перетворення, то ми маємо справу з інновацією» [24, с.8].

Дещо інакше трактування відмінності окреслених понять зустрічаємо у
В.І.Бєляєва: «Відмінність між новацією та інновацією – у глибині,
обсягах і перспективі цих перетворень: перша певною мірою удосконалює
усталений процес, друга – передбачає його докорінну перебудову» [2].
Однак, на нашу думку, в основі обох наведених положень – однакове
бачення різними авторами відмінності між поняттями, що розглядаються, а
саме: новація є модернізуючим, а інновація – радикальним нововведенням.

Водночас у вітчизняних педагогічних працях з проблеми, що аналізується,
спостерігаємо синонімічне використання понять «новація» та «інновація»,
як, наприклад, у розробленні Л.В. Буркової з питання управління
інноваційними процесами, в якому автор зазначає: «Розробка і
впровадження освітніх інновацій (вид. наше – С.М.) не ставить самоціллю
створювати нове заради нового. Новація (вид. наше – С.М.), в кінцевому
рахунку, має підпорядковуватися головній меті освіти, інакше немає сенсу
її застосовувати» [4, с.232].

Окрім проаналізованих, у педагогічній літературі існують поняття
«педагогічна інновація» та «освітня інновація».

На думку З.О.Абасова, специфіка освітніх інновацій полягає в тому, що
вони, зазвичай, «прив’язані» до певного навчального закладу, конкретних
особистостей тощо [1]. Отже, їхня трансляція в інше педагогічне
середовище завжди викликає труднощі, оскільки інший навчальний заклад
має відмінний від попереднього рівень інноваційності, інше бачення
вирішення будь-якої проблеми, інше ставлення до нового, традицій та
інновацій. Тому спроби перейняти досвід учителів-новаторів не завжди є
вдалими. Тобто, вважає автор праці, поняття «освітня інновація»
пов’язане з реальною практичною діяльністю освітнього закладу; в той час
як педагогічна інновація передбачає нове в педагогічній науці, що
характеризується високим рівнем узагальненості та є науково-теоретичним
відкриттям.

Таким чином, узагальнюючи зазначене вище, доходимо логічного висновку,
що суттєвою відмінністю освітніх та педагогічних інновацій є рівень
узагальнення і розповсюдження інноваційного досвіду. Інакше кажучи,
освітня інновація може набути значення педагогічної, якщо нові ідеї та
досвід (певне розроблення і результати його впровадження) певного
освітнього суб’єкта стають доступними іншим, що, безумовно, передбачає
фіксацію інновації, осмислення та узагальнення її результатів,
відповідне оформлення, популяризацію і розповсюдження.

Наступним поняттям, співвідносним з інноваціями в освітньому середовищі,
є «інноваційна діяльність» (або «інноваційна освітня діяльність»), яка
трактується таким чином:

— «розробка, розповсюдження та застосування освітніх інновацій»
(Положення про порядок здійснення інноваційної діяльності) [6];

— «діяльність, яка призводить до суттєвих змін порівняно з існуючою
традицією»; «діяльність, спрямована на вирішення комплексної проблеми,
яка виникла як наслідок зіткнення усталених та нових форм практики або у
зв’язку з невідповідністю традиційних норм новим соціальним запитам»
(В.І.Слободчиков) [25, с.6-7];

— «діяльність, яка виявляється у внесенні в освітню практику нових ідей,
методик, технологій, відмові від навчальних штампів, служить оновленню
змісту сучасної освіти, створює нові педагогічні технології, пропонує
нові можливості для творчості вчителя» (В.І. Сафіулін) [22, с.55];

— «процес продуктивної творчої діяльності людей» (Н.І. Лапін та ін.) [1,
с.59].

У педагогічній науці має місце також використання й іншого терміна –
«інноваційний процес», зміст якого В.М. Полонський трактує таким чином:
«Мотивований, цілеспрямований і усвідомлений процес зі створення,
освоєння, використання і розповсюдження сучасних (або осучаснених) ідей
(теорій, методик, технологій тощо), актуальних та адаптованих до даних
умов і таких, що відповідають певним критеріям» [17, с.12].

В.А.Сластьонін розкриває сутність поняття «інноваційні процеси» на
основі визначення їх значення в системі освіти. Так, на думку науковця,
зазначені явища сприяють такому:

— перебудові цільових установок і ціннісних орієнтацій педагогічної
діяльності;

— формуванню та розвитку «Я»-образу;

— створенню умов для становлення особистості, реалізації її права на
індивідуальний творчий вклад, на особистісну ініціативу, на свободу
саморозвитку;

— побудові нового типу стосунків і спілкування між педагогами та учнями,
які не характеризуються примусовістю, підкореністю, в основі яких –
стосунки взаємодії, взаєморегуляції, взаємодопомоги рівних;

— становленню співтворчості вчителя й учня;

— формуванню у школярів усвідомленого ставлення до способів організації
навчальної діяльності тощо [23].

Ураховуючи близькість значень понять «діяльність» («Праця, дії людей у
якій-небудь галузі» [5, с.228]) і «процес» («Сукупність послідовних дій,
засобів, спрямованих на досягнення певного наслідку» [5, с.228]) та
тлумачення змісту понять «інноваційна діяльність» і «інноваційні
процеси в освіті», вважаємо, що ці терміни є синонімічними, а їх
сутність полягає у створенні, освоєнні, використанні та розповсюдженні
нововведень. До речі, російським науковцем А.М.Моісєєвим уведено до
понятійно-термінологічного поля педагогічної інноватики нове поняття –
«новоутворення», яке автор трактує як зреалізоване нововведення, тобто
результат нововведення [1].

Окрім розглянутих, у теорії педагогічних інновацій широко вживаним є
поняття «інноваційна система», яка розглядається як «педагогічна
система, результатом функціонування якої є новітні ідеї та оригінальний
досвід» [14, с.5]; «динамічна, стійка в умовах швидкоплинних змін
креативна система, що здатна до самовідновлення в просторі соціуму» [15,
с.4]. На думку О.В.Остапчук, особливості інноваційних педагогічних
систем краще зрозуміти, порівнюючи їх з консервативними: перші з
названих базуються на феномені креативності, другі за своїм характером –
авторитарні. «Консервативні системи працюють переважно із зовнішнім
світом, а свій внутрішній використовують як сховище усталених умов,
етапів, структур. Інноваційні ж структури здатні змінювати свій
внутрішній світ. Таким чином, простір їх дій – широкий. Там, де
консервативна система ламається, інноваційна – може просто прогнутися»
[15, с.4]. Як вважає автор розроблення, варто швидше говорити про
існування в сучасності освітніх систем як «інноваційних систем змінного
типу, тобто систем, що виявляють то авторитарні, то креативні якості»
[15, с.14].

Д.В.Алфімов вважає, що «основною характеристикою інноваційної освітньої
системи є її прагнення до реалізації завдань з навчання і виховання
особистості, яка потрібна сучасній соціально-економічній системі. Саме
це коректує мету освіти і виховання, зміст її реалізації, зміну
цінностей, технологічне забезпечення навчально-виховного процесу» [2,
с.159]

Ще одним з понять, що використовується в теорії інноваційної
педагогічної діяльності, є «інноваційна освітня технологія» –
«сукупність форм, методів і засобів навчання, виховання та управління,
об’єднаних єдиною метою; добір операційних дій педагога з учнями, в
результаті яких суттєво покращується мотивація учнів до навчального
процесу» (Л.І.Даниленко) [7, с.71].

Зміст останнього із запропонованих визначень дозволяє зауважити таке: у
трактуванні сутності «інновація в освіті» Л.І.Даниленко вважає, що це –
«новизна, що істотно змінює результати освітнього процесу» [7, с.70],
тобто ціль освітньої інновації – покращення навчально-виховного процесу,
а у тлумаченні поняття «інноваційна освітня технологія» автором як
результат її впровадження визначено покращення мотивації учнів до
навчання, тобто наявна певна неузгодженість у змісті визначень
взаємопов’язаних понять в одного з авторів теорії інноваційної
педагогіки.

Виходячи зі змісту понять «інновація в освіті» , «інновація в навчанні»,
інноваційну освітню технологію розглядаємо як сукупність
взаємопов’язаних елементів – змісту, методів, прийомів і форм навчальної
діяльності, її організації, – що характеризується новизною; результатом
її упровадження є суттєве підвищення ефективності навчально-виховного
процесу .

Важливим у теорії педагогічних інновацій є питання критеріїв їх
обґрунтованості, якими В.М.Полонський визначає такі показники:
оптимальність (визначення затрати сил і засобів учителів та учнів для
досягнення очікуваних результатів), результативність (виражається у
певній стійкості позитивних результатів діяльності вчителя), можливість
творчого застосування інновацій у масовій практиці [17]. Як зазначає
автор роботи, визнання та використання саме цих критеріїв передбачає, що
нововведення не залишиться в межах вузького обмеженого освоєння, а після
відповідної експертизи буде рекомендовано до масової реалізації. Тобто
використання саме таких критеріїв оцінювання інновацій у навчанні, на
нашу думку, допомагає установити значущість та корисність кожного
нововведення, оскільки окремі з них, навіть зважаючи на їхню високу
результативність, характеризуються великими затратами часу та зусиль їх
учасників, а отже є неефективними.

Неоднозначною щодо її вирішення є проблема класифікації інновацій в
системі освіти. На думку Л.І.Даниленко, всі сучасні освітні інновації у
вітчизняній системі загальної середньої освіти можна класифікувати таким
чином: інновації

– у змісті навчання й виховання учнів;

– у формах, методах і технологіях навчання;

– у змісті, структурі, формах і методах управління закладом освіти.

К. Ангеловські класифікує педагогічні інновації за низкою критеріїв,
зокрема, за сферою, в якій упроваджуватиметься нове; за способом
виникнення інноваційного процесу; за широтою і глибиною інноваційного
впровадження; за основою, на якій виникає нове [21]. Тобто автор
визначає педагогічні інновації у змісті освіти, технологіях, в
організації, в системі управління, а далі вони поділяються на
систематичні, планові, заздалегідь замислені; стихійні, спонтанні,
випадкові, масові, крупні, глобальні, радикальні, фундаментальні,
стратегічні, істотні, глибокі, часткові, малі, мілкі, зовнішні та
внутрішні.

Існують й інші види класифікацій педагогічних інновацій, кожна з яких
певною мірою є виправданою, оскільки в кожній з них розкрито певні
ознаки конкретних інновацій та визначено критерії їх розрізнення.
Приєднуємося до думки Л.В.Буркової, що такий стан речей у цьому питанні
призводить до незручностей насамперед у практичній інноваційній
практиці: «Навряд чи педагог зрозуміє, які ж характеристики властиві
обраній для впровадження» [21, с.232] інновації. Для вирішення
зазначеного утруднення науковець пропонує класифікацію педагогічних
інновацій проводити за єдиною ієрархією: парадигма – моделі –
методики-технології – компоненти методик і технологій.

Щодо цієї пропозиції автора зазначаємо, що з огляду на різні критерії,
покладені в основу запропонованих класифікацій інновацій в освіті, та на
повноправне існування різних класифікацій певних понять у педагогічній
науці (наприклад, у педагогіці та методиці викладання предметів існують
різні класифікації методів і прийомів навчання залежно від ознак
(критеріїв), які покладені їх авторами в основу тієї чи іншої
класифікації), вважаємо, що спроба уніфікувати класифікування
педагогічних інновацій є невиправданою.

Насамкінець варто розглянути також питання труднощів та особливостей
поширення інновацій в освіті. Як вважає дослідниця О.Остапчук, у
зазначеному процесі найтиповішими утрудненнями є такі:

– складність поєднання новації як об’єктивного наукового знання з
особистісним досвідом педагога як переймача новації;

– формалізація нових ідей: рідкісні освітні вміння важко перейняти;

– комплексний, багатогранний характер педагогічного досвіду та
інновацій: інновація проростає на ґрунті досвіду;

– низька інформаційна інноваційна спроможність – практики завжди знають
більше, аніж передають словами;

– велика значущість умов: для того, щоб досягти успіху в перейнятті
інновації, необхідно швидше копіювати умови, які найперше дають поштовх
реформам, а не саму реформу [12.

В.І.Слободчиков також визначає обмеження практичної інноваційної
діяльності, серед яких визначальними є такі:

– неминуче зіткнення усталених та нових форм практики;

? прагматичність характеру інноваційної діяльності: інноваційний досвід
певного суб’єкта має стати доступним суспільним надбанням; лише за такої
умови діяльність окремого суб’єкта можна вважати інноваційною. Це, у
свою чергу, передбачає культурне оформлення досвіду та розроблення
механізмів його трансляції;

? необхідність організаційно-управлінського оформлення нововведень та їх
нормативне закріплення у практиці, що змінюється.

О.А.Пуліна зазначає, що «будь-яка інновація під час її реалізації в
загальноосвітній навчальний заклад потребує допоміжних інтелектуальних,
матеріальних, часових затрат усіх учасників навчально-виховного та
управлінського процесу» [27, с. 32].

Узагальнюючи все сказане вище, варто зазначити таке:

– у сучасній системі середньої загальної освіти мають місце інновації як
практичного, так і теоретичного рівнів; вони є показником її активного
розвитку та адаптації до нових соціально-економічних умов, намаганням
відповідати потребам і запитам суспільства, тобто і надалі ефективно
реалізувати функції освіти;

– кожен інноваційний процес пов’язаний із творчістю, креативністю
особистості вчителя, управлінця системою освіти, науковця чи то
педагогічного колективу; мета такої діяльності – підвищення ефективності
та якості навчання і виховання, а одним із важливих завдань є
формування та розвиток інтелектуальної, творчої, компетентної
особистості;

– інновації в середній загальній освіті є показником її реформування –
на рівні змісту (зміст державного стандарту базової і повної загальної
середньої освіти, програм навчальних предметів, нові навчальні
предмети), на рівні методики (проекти, технології, методики, наприклад,
– психолого-педагогічна система творчого виховання І.П.Волкова;
психолого-педагогічна програма виховання творчої особистості школяра
В.О.Моляко; навчально-виховна система «Школа творчості В.Алфімова,
М.Артемова, Г.Тимошко»; технології особистісно зорієнтованого навчання
(О.Савченко, С.Подмазін, С.Якиманська); технології
модульно-розвивального навчання (Н.Клокар, А.Фурман) та інші), на рівні
форм навчальної діяльності (насамперед, дистанційні форми навчання), на
рівні управління освітньою системою (шкільні округи, теорія і практика
муніципального управління тощо), на рівні засобів навчання (насамперед,
використання ІКТ, електронних навчальних засобів, мережі Інтернет) та на
рівні послуг (сучасні види послуг в освіти – різні форми дистанційного
навчання, нові навчальні курси тощо) [7; 12; 18; 19; 20 та ін. ];

– у теорії інноваційної педагогіки наявні певні розбіжності у тлумаченні
одних і тих же понять різними її авторами, що, на нашу думку,
пояснюється насамперед відносно незначним «віком» інноваційної
педагогіки, тим, що ця галузь педагогічної науки перебуває у процесі
становлення, а отже, її категоріально-понятійний апарат (тобто
методологічні основи) ще цілком не сформовано, що властиво будь-якій
іншій науці на окресленому етапі.

Список використаної літератури

1. Абасов З.А. Понятийно-терминологический аппарат инновационной
педагогической деятельности // Философия образования. – 2006. — №1(15).
– С.56-62.

2. Алфімов Д.В. Інноваційна освітня система: шляхи відродження //
Педагогічні інновації: ідеї, реалії, перспективи: Збірник наукових праць
/ Ред. кол. Л.І.Даниленко та ін. – К.: Логос, 2000. – С. 158-160.

3. Беляев В.И. Современные подходы в педагогических исследованиях //
Педагогика. – 1999. — №6. – С.19-25.

4. Буркова Л.В. Класифікація педагогічних інновацій як елемент механізму
управління інноваційним процесом в освіті // Педагогічні інновації:
ідеї, реалії, перспективи: Збірник наукових праць / Ред. кол.
Л.І.Даниленко та ін. – К.:Логос, 2000. – С. 231-238.

5. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов.
ред. В.Т.Бусел. – К., Ірпінь: Перун, 2001. – 1440 с.

6. Викторова Л.В. Инновационные процессы в образовании // Инновации в
образовании. – 2002. — №2. – С.6.

7. Даниленко Л.І. Управління процесом здійснення інноваційної діяльності
в системі загальної середньої освіти // Післядипломна освіта в Україні.
– 2003. — №3. – С.70-74.

8. Закон України «Про інноваційну діяльність». – 4 липня 2002 р.
–www.gdo.kiev.ua.

Похожие записи