Реферат на тему:

Антропологічна екологія в освітньому процесі

Система освіти, як і будь-яка система соціуму, є відкритою, динамічною,
антиентропійною системою, яка має здатність розвиватися. Витоки розвитку
цієї системи криються у протиріччі між цивілізаційними потребами, які
формують соціальне замовлення на навчання і виховання підростаючого
покоління, внутрішніми можливостями системи освіти й умовами для його
виконання.

В процесі свого історичного розвитку цивілізація періодично стикалася з
проблемами (або кризовими ситуаціями), від вирішення яких залежало її
подальше життя і доля. Зміна цивілізаційної парадигмизавжди зв’язана із
змінами соціального замовлення і, як правило, формування нових цілей і
завдань перед системою освіти. На початку ХХI ст. людство в черговий раз
постало на межі цивілізаційної кризи. Техногенна цивілізація, яка
сформувалася на кінець ХХ ст., динамічна, орієнтована на кількісний ріст
показників розвитку, підійшла до своїх критичних меж. Визначилися й
продовжують інтенсивно поглиблюватися глобальні проблеми, які прийнято
називати екологічними: некероване зростання населення планети, могутній
антропогенний вплив на біосферу, вичерпання природних ресурсів,
скорочення біорозмаїття, забруднення навколишнього середовища, загроза
здоров’ю людини — це далеко не повний перелік проблем, від вирішення
яких залежить життя і доля людства в третьому тисячолітті. Ці проблеми
мають антропологічний характер і зв’язані з технократичною парадигмою,
як моделлю розвитку цивілізації. Надії на їх подолання суспільство
вбачає у переході до нових цивілізаційних моделей, основу яких складають
коеволюційна стратегія — стратегія здійснення взаємозв’язаного, сталого
(неруйнівного) розвитку природи, суспільства, культури і свідомості
людства, нове цивілізаційне мислення, яке орієнтоване на формуванні
нової соціальної ідеології, яка здатна змінити менталітет суспільства.

В контексті сучасних цивілізаційних проблем одним із стратегічних
завдань системи освіти стає завдання формування особистості з високим
рівнем загальної і екологічної культури, яка здатна сприймати і
здійснювати ідеї коеволюції, особистості, яка орієнтована на
безперервний саморозвиток, прогрес суспільства і пріоритет
загальнолюдських цінностей, що здатні не тільки адаптуватися до
швидкомінливих цивілізаційних умов, але й забезпечити своєю діяльністю
умови подальшого сталого розвитку цивілізації.

Відомо, що природне середовище формує культуру, яка, таким чином, є
екологічно детермінованим явищем. Визначень культури багато. Ми,
вважаємо, що екологічна культура, як частина загальнолюдської культури,
вона визначає характер відносин між людиною і соціоприродним
середовищем, проявляється в системі вартісних орієнтацій, що мотивують
екологічно обгрунтовану (екологічно своєрідну) діяльність, і
реалізується в усіх видах і результатах людської діяльності, що зв’язані
з пізнанням, використанням і науково обгрунтованим перетворенням природи
і суспільства.

Понятійна матриця екологічної культури включає екологічний світогляд,
екологічну свідомість, екологічне мислення, гуманістичні ідеї,
загальнолюдські цінності і ідеали, переконання і принципи, способи
пізнання і діяльності, норми і вимоги екологічного імперативу,
громадянську і екологічну відповідальність. Критерієм сформованості
екологічної культури є екологічно обгрунтована діяльність особистості в
соціоприродному середовищі.

Ось чому і екологічна культура, і грамотність і екологічно відповідна
діяльність є інтегративними категоріями. Їх становлення зв’язане з
розумінням і усвідомленням особистістю цілісності соціоприродного
середовища, єдності і взаємозв’язку всього сущого, ролі і місця людини в
системі Світобудови. Як зазначає російський вчений М.М. Мойсєєв: “…
Таке розуміння виникає разом з вивченням природи і логіки її розвитку, а
вкорінюються у свідомості з допомогою гуманітарного мислення” [1]. Однак
зміст сучасної освіти внаслідок процесів диференціації необхідних умов
для цього забезпечити не може. Потрібні нові концептуальні підходи, нові
методологічні, теоретичні і дидактичні основи конструювання освіти.
Сучасна педагогічна наука багато в чому зв’язує їх з ідеями інтеграції,
гуманізації й гуманітаризації змісту освіти.

Ми переконані, що діалог культур, зближення і взаємне збагачення науки і
мистецтва, науки і релігії, інтеграції природничо-наукової, технічної,
гуманітарної і художньо-естетичної освіти, синтез дискурсивного і
емоційно-подібного, синергетичний підхід і нелінійне мислення у змісті
освіти повинні набути домінантного звучання. Це ті основоположні
моменти, які здатні змістити акценти в парадигмі освіти в бік
гуманітарного мислення і суттєво вплинути на процес формування
екологічної культури та екологічної грамотності громадян. У зв’язку з
цим, інтеграція природничо-наукового і гуманітарного знання стає
необхідною умовою формування екологічної культури і грамотності, а
принцип інтеграції набуває статусу методологічного і дидактичного
принципу при побудові змісту освіти. Таким чином, цивілізаційні процеси,
екологічна культура, зміст освіти та ідеї інтеграції виявляються
пов’язаними в єдиний вузол.

Дуже шкода, але інтеграція, як загально наукове педагогічне явище, не
дивлячись на величезну кількість робіт, присвячених цій проблемі, в
теоретичному плані вивчена недостатньо. У практиці освіти вона зводиться
скоріше до конвергенції, ніж до глибокої взаємодії різних предметних
областей. Залишаються не зрозумілими і механізми цієї взаємодії. Поряд з
цим, сучасна наука пропонує нові пізнавальні моделі, які здатні стати
методологічною і теоретичною основою інтеграції. Перш за все, це теорія
систем і синергетика, що описують механізми самоорганізації і еволюції
систем різної природи. Їх ідеї переводять розуміння процесів розвитку
соціоприродних і технічних систем, пізнання можливостей і механізмів їх
коеволюції на більш високий рівень і стають природною основою для
реалізації принципу інтеграції у змісті освіти. Ось чому проблема
теоретичної розробки і практичної реалізації механізмів інтеграції
природничо-наукового і гуманітарного знання у змісті освіти на основі
цих моделей є дуже актуальною проблемою у сучасних педагогічних
дослідженнях.

В історії людства виділяють три основні типи відносин людей до природи:
пристосувальний, споживацький, відповідальний. Ці типи складалися під
впливом суспільних відносин і особливостей праці, характерних для
певного типу розвитку суспільства. Приблизно до 30-х років ХХ ст. поле
діяльності людини співпало з полем її безпосереднього мешкання. Те, що
вона сприймала, було в основному природними речами, які вона могла
бачити, чути, відчувати своїми органами чуттів. Людина володіла
природою, вписуючись в неї, її діяльність залишала природу по суті,
нечіпаною. Сучасна людина знає значно більше, ніж може побачити, або
хоча б уявити. Вона може планувати і здійснювати дії, які вже не в стані
відчувати. Від цього змінюється її відношення до природи. Це відношення
втрачає безпосередність, стає побічним, опосередковується розрахунками і
приладами. Воно втрачає наочність, перетворюється в абстрактне і
формальне. Природа все більше перетворюється в заплутану систему
відносин і функцій, які здатна осягнути тільки математика. Наука і
техніка навчились використовувати енергію природи і самої людини в таких
масштабах, які свідчать про наступ нового етапу історії цивілізації.
Людина змушена жити бік о бік з небезпекою, що постійно зростає й
загрожує їй. Звідси і бажання знову набути “природності”, “відповідності
до природи”, в способі життя і лікуванні хвороб, у вихованні і освіті і
т.д.

Але повернутися назад неможливо. Значить, необхідний новий життєвий
простір для людини, яка усвідомлює зміст свого життя і здатність мати
майбутнє. В.І. Вернадський передбачав, що людству доведеться подолати
надзвичайно важкий рубіж — навчитися такому способу поведінки, який би
зупинив катастрофу, що насувається і стимулював подальший прогрес. Нині,
як ніколи, очевидна необхідність нової “екологічної моралі”, нового
бачення світу для кожної людини, що живе на Землі. Нове відношення до
природи виростає із свідомості, що людство дійшло до останньої межі, і
вимагає пильності і відповідальності — речей, які тісно зв’язані з
проблемами особистісного “Я” в людині.

В минулі століття економічні міркування змушували людей відмахуватися
від проблем, що зв’язані з шкідливими для здоров’я виробництвами і
продуктами. Навіть сьогодні вимоги економічного зростання часом
затьмарюють проблеми забруднення навколишнього середовища в слабко
розвинених країнах. Тому немає нічого дивного в тому, що лише в
недалекому минулому відбувся ріст рівня екологічної свідомості, що
пов’язаний з рядом подій, які привернули нашу увагу до небезпеки, яка
загрожує планеті.

Як відомо, прогресуюче господарське освоєння природи і супутні йому
чисельні порушення природної рівноваги стали джерелом цивілізаційних
проблем, які сьогодні називають екологічними. На початкових етапах
розвитку цивілізації вони носили локальний характер і суттєво не
впливали на стійкість біосфери. В період становлення техногенної
цивілізації, за образним висновком В.І. Вернадського, “людство стає
могутньою геологічною силою”, що перетворює природні ландшафти Землі.
Перехід до індустріально-інформаційного ступеню розвитку у другій
половині ХХ ст. характеризувався небувалим зростанням виробництва,
техніки, сільського господарства, фундаментальних і прикладних наук.
Людина почала завойовувати космічний простір, видумала різні види зброї,
навчилася використовувати енергію атома. Зростання населення планети,
могутній антропогенний вплив на геосферу, некерований технічний розвиток
до межі загострили економічні проблеми. Останні п’ятдесят років
цивілізація перебуває в стані перманентної екологічної кризи, яка
поставила біосферу на грань знищення. Серед усіх цивілізаційних проблем
дослідники виділяють три взаємопов’язані групи:

— політичні і соціально-економічні (нормальне функціонування світового
господарства, подолання відсталості слаборозвинутих країн і т.д.);

— природно-економічні (сировинна, енергетична, продовольча, забруднення
навколишнього середовища і т.д.);

— соціальні (демографічна, міжнаціональних відносин, криза культури і
моралі, дефіцит демократії, урбанізація, зниження рівня здоров’я і т.д)
[3].

Ці проблеми набули глобального (всезагального) характеру, розвиток
цивілізації підійшов до критичних рубежів, чітко позначилися межі
зростання її кількісних показників, руйнівні процеси набули необерненого
характеру.

`

®

підвищення рівня споживання — це деструктивний шлях розвитку
цивілізації. Враховуючи це, міжнародне співтовариство створює
організації, які покликані визначати стратегію вирішення глобальних
проблем на міжнародному рівні шляхом міжнародного співробітництва,
здійснювати практичні заходи, спрямовані на охорону навколишнього
середовища. В 60-80-х роках міжнародне співтовариство розробляє і
приймає ряд концептуальних документів: звернення до урядів і народів
“Планета в небезпеці”, декларація “За наше спільне майбутнє”, програма
“Повістка дня на ХХІ ст., в яких підкреслюється, що шлях до виживання
людства в третьому тисячолітті, до його стійкого розвитку лежить в
площині зміни стереотипів взаємодії людини і соціоприродного середовища,
регулювання населення, зниження споживання ресурсів кожною людиною,
економію і бережливість, формування розумних матеріальних потреб.

Однак, не дивлячись на заходи, які розпочинаються світовим
співтовариством, руйнівні тенденції продовжують зростати. Неодноразові
спроби зняти хоча б частину глобальних проблем суто технічним способом
успіхом не увінчалися, вони продовжують загострюватися. Стає очевидним,
що в рамках технократичної парадигми розвитку суспільства і всіх його
підсистем подолання цивілізаційної кризи неможливо. Необхідно шукати
нові концептуальні підходи й нові моделі розвитку.

Такі підходи на початку ХХ ст. зародилися у вигляді ідеї ноосфери,
концепція якої обгрунтована в працях В.І. Вернадського, Леруа, Тейяр де
Шардена. Ще раніше ідеї, близькі до ноосферної висловлювались багатьма
вченими і мислителями: космізм О. Гумбольдта і Р. Штайнера, російський
космізм початку ХХ ст. (В.С. Соловьов, М.О.Умов, М.Ф. Федоров,
П.О.Флоренський, К.Е. Ціолковський, О.Л. Чижевський та ін. ), пізніше —
філософія О. Швейцера. В їх працях піднімались проблеми єдності людини і
природи, космічної суті людини, його космічної місії і космічних
масштабів його діяльності. Найбільш повно ідеї ноосфери відображені в
працях В.І. Вернадського про роль біосфери і ноосфери в історії Землі.
Ці ідеї сьогодні розробляються великою групою вчених: Л.Андерсон,
Д.Беккєр, М.Мойсєєв, О.Яншин, О.Урсул та ін.

В 1987 р. в Доповіді Міжнародної Комісії ООН були пропоновані основні
положення концепції стійкого (допустимого самопідтримуючого) розвитку.
Стійкий розвиток — це модель розвитку глобальної екосистеми — біосфери,
при якому зберігається динамічна рівновага між окремими її підсистемами
(природа, соціум, геосистеми). Його провідна ідея — екологічний
імператив: правильне і дозволене тільки те, що не порушує природної
рівноваги. В 1992 р. Конференція ООН з навколишнього середовища та
розвитку, що відбулася в Ріо-де-Жанейро, прийняла програму “Повістка дня
на ХХІ століття” і затвердила її як керівництво до дії для усіх країн
планети на ХХІ ст. [4]. Серед основних положень концепції прозвучало й
те, що людство здатне надати розвиткові світової цивілізації стійкий і
довговічний характер, з тим, щоб воно відповідало потребам людей, які
живуть сьогодні і не позбавляло цього майбутні покоління. На її основі
розроблені і здійснюються концепції стійкого розвитку ряду країн світу.
Ця ідея активно розвивається й в Україні.

Філософське осмислення ситуації дозволяє вважати, що цивілізаційні
проблеми мають антропологічний характер і зв’язані з філософією і
психологією технократичного суспільства. Чисельні дослідження показують,
що споживацьке мислення людини, яке формувалося тисячоліттями,
роздвоєння колись єдиної культури, дисгармонія в розвитку її окремих
частин, дегуманізація і технократизм — ті глибинні причини, які лежать в
основі кризи відносин в системі “суспільство-людина-природа”, а решта —
забруднення навколишнього середовища, збереження біорозмаїття, могутній
антропогенний вплив на ландшафт — лише наслідок. Екологічна криза — це
перш за все криза світогляду, мислення і свідомості, криза особистості,
яка ставить свої індивідуальні пріоритети понад усе, і криза цього
взірця культури [5-7].

Таким чином, без спеціальних заходів, тривалого цілеспрямованого
виховання і формування відповідної громадської думки, екологічної
свідомості і екологічної культури переорієнтувати людство на нові
пріоритети неможливо. У зв’язку з цим, нині, як ніколи зростає роль
системи освіти. Однією із її стратегічних завдань стає завдання
формування нового загальнопланетарного мислення і екологічної культури
окремої особистості і суспільства в цілому. У 60-х роках нашого століття
в освіті робляться спроби вирішити це завдання в рамках безперервної
екологічної освіти — освіти, яка зв’язується головним чином, з
оволодінням різнобічними знаннями в природному середовищі, з набуванням
умінь і досвіду вирішення екологічних проблем, передбачення можливих
негативних наслідків природоперетворюючої діяльності та їх
попередженням, потребою в постійному спілкуванні з природою, турботою
про її збереження, з громадянською відповідальністю за її стан [8].

На глобальному рівні усвідомлення важливості екологічної освіти в
формуванні екологічної культури, як передумови стійкого розвитку
цивілізації, відбулося в кінці 50-х років нашого сторіччя. Ці ідеї міцно
увійшли у свідомість світової громадськості, про що свідчать міжнародні
і міждержавні документи та законодавчі акти, чисельні документи комісій
ЮНЕСКО-ЮНЕП, матеріали і резолюції міжнародних конференцій і робочих
нарад, завдяки яким екологічна освіта зайняла гідне місце в педагогіці і
стала об’єктом міжнародного співробітництва. Важливим моментом
осмислення значущості екологічної освіти, його змісту і необхідності
інтернаціонального впливу в його становленні стали міжнародна робоча
нарада з проблем освіти в галузі навколишнього середовища (синонім
“екологічна освіта”) (Невада, 1970 р.), на якій були визначені нові
підходи до трактування екологічної освіти і принципи розробки її змісту
та Міжнародній конференція в Стокгольмі у 1972 р., на якій в рамках
міжурядових структур була створена Міжнародна програма з проблем
навколишнього середовища (ЮНЕП) і мала юридичні повноваження. Етапними
моментами в формуванні концептуальних підходів до становлення і розвитку
екологічної освіти стали конференції в Тбілісі, Красноярську, Москві
[9].

В управлінні екологічною освітою згідно із загальною теорією управління
одне з головних місць займає функція планування. В Україні загальні
орієнтири розвитку екологічної освіти визначили Державна національна
програма “Освіта” (Україна ХХІ століття) і Концепція національного
виховання, розроблена Міністерством освіти України. Згідно з цими
документами передбачається досягти якісно нового рівня вивчення
природничих наук, оптимального поєднання гуманітарної і природничої
складових освіти, формування у дітей і молоді екологічної культури,
любові до рідного краю. Тому екологічна освіта набуває
загальнодержавного, міжнародного значення. Її мета витікає із сучасного
розуміння її сутності, визначеної колективними зусиллями спеціалістів
багатьох країн світу, рекомендацій міжнародних форумів з даної проблеми,
специфіки розвитку та потреб нашої держави.

Пріоритетними положеннями концепції екологічної освіти в Україні є такі:
екологічна освіта виступає як засіб збереження і розвитку людини,
продовження людської цивілізації, необхідна умова відродження нашої
держави — України; екологічна освіта спрямована на формування
екологічної культури, якій притаманні не споживацьке ставлення до
природи, а дотримання розумності та гуманності у взаємовідносинах
людини, суспільства й природи, на різнобічну підготовку підростаючого
покоління, яке у майбутньому зможе вирішувати екологічні проблеми на
основі наукових знань процесів розвитку біосфери, керуючись
національними гуманістичними ідеалами й традиціями.

Конкретні завдання щодо екологічної освіти визначені у навчальних
програмах з основ наук для відповідних рівнів освіти. Але вони, на наш
погляд, не є досконалими. Ми згідні з позицією М.Дробнохода і
Ф.Вольвача, що в цих програмах ще на жаль “має місце диспропорція між
винятково природничим змістом цих документів і постульованим завданням
екологічної освіти в гуманітарній сфері”. На сучасному етапі
українському суспільству необхідний новий підхід до вирішення проблеми
екологічної освіти, якій відрізняється від існуючого тим, що головною
ідеєю є не тільки акцентування уваги учнів та студентів на формуванні
насамперед системи конкретних екологічних уявлень, а й світоглядних
цінностей, культури, етики, “тобто всього того, що недавно було
прерогативою дисциплін суспільно-гуманітарного циклу. Тому існує потреба
замінити існуючу еколого-освітню парадигму на таку, яка була б
максимально закорінена в гуманітарну сферу — культуру, традиції і звичаї
нашого народу” [10].

Ми впевнені, що екологічна освіта та виховання можливі лише при умові,
якщо зміст навчальних дисциплін сприяє розвитку екологічно ціннісних
орієнтацій, тобто допомагає усвідомити неперехідну цінність природи для
задоволення матеріальних, пізнавальних, естетичних і духовних потреб
людини; зрозуміти, що людина – це частина природи, її призначення –
пізнати закони, за якими живе й розвивається природа, і в своїх діях
керуватися цими законами; зрозуміти необхідність збереження усього
розмаїття життя; розкрити сутність екологічних катаклізмів, що
відбуваються, зрозуміти сучасні проблеми екології й усвідомити їх
актуальність як для усього людства, так і для кожної людини окремо,
викликати прагнення брати особисту участь в подоланні екологічної кризи,
в рішенні екологічних проблем.

Література:

1. Моисеев Н.Н. Нравственность и феномен эволюции. Экологический
императив ХХI века // Общественные науки и современность.- 1994.- №6.-
С.131-139.

2. Сытник К.М., Брайон А.В., Гордецкий А.В. Биосфера, экология, охрана
природы (справочное пособие).-Киев: Наукова думка,1987.-523 с.

3. Крисаченко В.С. Людина і біосфера: основи екологічної антропології /
Підручник. – К.: Заповіт, 1998. – 688 с.

4. Программа действий. Повестка дня на ХХІ век и другие документы
конференции.в Рио-де-Жанейро в популярном изложении: Пер. С англ. /
Сост. М.Кинг. Центр “За наше общее будущее”. Женева, 1993.-70 с.

5. Степин В.С. Научная картина мира в культуре техногенной
цивилизации.-М., 1994.- 274 с.

6. Brennan M.J. Curriculum for the Conservation of People and their
Environment // The Journal of Environmental Education .- 1986.-V.1.- №4.

7. Урсул А.Д.Перспективы экоразвития.- М.: Наука, 1990.-269 с.

8. Моисеев Н.Н. Историческое развитие и экологическое образование.-
М.:МНЭПУ, 1995.-56 с.

9. Червонецкий В.В. Экологическое образование в школах развитых стран:
вопросы теории и практики.- М.: Центр “Экология и образование”.- 1992.-
96 с.;

10. Дробноход М., Вольвач Ф. Екологія як навчальна дисципліна: проблеми
методології та змісту // Вересень.- №2.- С.13-32.

Похожие записи