Зберегти націю – зберегти майбутнє. 

Олександр Миколайович Рибальченко

Технологічний ліцей

Дніпровського району

міста Києва

«ЗБЕРЕГТИ НАЦІЮ – ЗБЕРЕГТИ МАЙБУТНЄ»

У статті розглядається теоретичні основи глобалізації та патріотичного
виховання сучасної учнівської молоді. Аналізуються можливі шляхи
формування цілісної особистості – повноправної, самостійної та творчої,
яка відчуває свою причетність до української національної культури,
ідентифікує себе з українською нацією й реалізує свої потенційні
можливості на благо України. Конкретизується діяльність у цьому напрямку
педагогічного колективу Технологічного ліцею Дніпровського району міста
Києва.

Глобалізація — це

— становлення єдиного економічного, політичного, правового та
культурного простору («універсалізація світу») на основі нових
технологій; — інтеграція та взаємозалежність всіх соціальних процесів у
всесвітньому масштабі. Ознаки глобалізації є:

— транснаціоналізація ринків фінансових, матеріальних, людських,
енергетичних та інших ресурсів;

— застосування нових наукоємних та комунікаційних технологій,
інформатизація суспільного виробництва;

— лібералізація норм життєдіяльності, свобода вибору та підприємницької
і соціальної ініціативи, вільний ринок, скасування кордонів та митних
перешкод;

— мобільність інвестицій, індустрій, інформації, індивідів;

— послаблення ролі держави-нації;

— уніфікація стилю життя і утвердження універсальних культурних
стереотипів.

Становлення світу як глобального єдиного соціуму акцентує в патріотизмі
нові акценти. Любов до своєї країни з неминучістю стає все більш
пов’язаною в 21 столітті з любов’ю до світу і світової спільноти, до
регіональних державно-територіальних об’єднань. Прикладом виступають
європейське співтовариство (ЄС), яке об’єднує 27 країн і має значний
ареал спільних цінностей( правових, духовних, релігійних) або
співдружність країн персидської затоки — 6 арабських монархій,
об’єднаних мовою, мусульманським світоглядом та традиціями побуту.

Трансформація сучасного світу посилила взаємозалежність країн та
перспективи їх подальшого соціального просування від
загально-планетарних процесів. Остання глобальна фінансово-економічна
криза підтверджує цей висновок.

Наслідками глобалізації є:

— посилення конкуренції між національними виробниками;

— посилення нерівності країн, особливо цифрової ( виокремлюються країни
«ядра» глобалізації та країни її «периферії»);

— прискорення науково-технічного(технологічного) прогресу;

— «зіткнення цивілізацій» ( і в таких формах як війна);

— детерриторизація країн ( наприклад ЄС);

— поступова втрата культурної самобутності країнами та етносами.

Все це трансформує почуття патріотизму. Глобалізація усіх процесів
розвитку людства проявляється в об’єднанні, завдяки швидкому
вдосконаленню засобів масової інформації й інтернет-революції, всіх
країн і народів в єдину комунікативну систему, у створенні всесвітнього
ринку капіталу та праці, у пануванні транснаціональних корпорацій і
міжнародних фінансових та військово-політичних інституцій.
Загальноцивілізаційна тенденція трансформації інституціональних і
культурно-ціннісних засад існування різних народів втілюється в
поступовому створенні в країнах другого і третього ешелонів розвитку
окремих елементів постіндустріального суспільства, що сформувалося в
країнах «золотого мільярда»; у перенесенні до них політичних,
економічних і суспільних інституцій західного зразка, пропаганді
засобами масової культури цінностей і норм життя народів країн першого
ешелону. «Розмиває» традиційну форму патріотизму і внутрішньоукраїнські
негаразди. Значна кількість українців-мігрантів ( 5-7 млн. чол.), що
працюють за межами України, обумовлена низькою ціною робочої сили та
високим рівнем безробіття в країні. Переміщення потоків грошей, ідей,
знань в епоху глобалізації з неминучістю викликає зростання масштабів
міграції і змінює життєві цінності у людини.

Філософсько-антропологічний дискурс доводить, що виховання «вписується»
у план загального культурного розвитку людини, виховний чинник
залучається до головних механізмів розвитку соціуму. А історіографія
наукового аналізу проблеми виховання засвідчує існування власної
концептуально-виховної української традиції, яка розвивалась
вітчизняними філософами, істориками, книжниками, братчиками, релігійними
діячами, педагогами та ін.

Природно, що на кожному етапі становлення української державності
система виховання набирала все більш чітко окреслених національних
ознак, всотувала в себе кращі здобутки філософських спостережень і
висновків, національного світовідчуття і світосприймання, осмислювала
свою мету, завдання та історичні перспективи.

Систему українського національного виховання пронизують провідні ідеї
та базові цінності українства, інтегруючи його компоненти в єдину
цілісність. Оскільки виховання особистості – організований суспільством
вплив на індивіда, то не викликає заперечення думка, що воно зацікавлене
у формуванні відповідних людських якостей. Водночас будь-який сучасний
соціум не може розвиватися без визначених ідеалів, цінностей, цілей,
шляхів і методів їх реалізації. При цьому важливо, щоб вказані складові
теоретичного осмислення суспільного поступу були зрозумілими громадянам,
вселяли впевненість у їх об’єктивності та відповідності власним
інтересам. Тому цілком очевидно, що в основу сучасного виховання
покладений культурно-історичний досвід української спільноти, українські
виховні традиції, національні надбання, бо національне «…сповіщає людині
ідеал і безсмертя і при цьому подає їх в інтимно-особистісному,
вірогідному вигляді» [3, с. 20]. Особистість поєднується з історичним
буттям людського роду саме через національне буття, бо національне,
об’єктивоване в різних культурних явищах і процесах, входить у
свідомість і підсвідомість особистості поза її бажаннями, виступає для
неї соціокультурною даністю.

У свою чергу особистість освоює національне та розвиває його у процесі
своєї культуротворчої діяльності. Таким чином, національне постає
засобом включення особистості в суспільне буття і саме такі спрямування
виховної системи дають змогу сформувати риси національного характеру,
національний образ світу, ментальність, світогляд особистості, розуміння
нею своєї ролі та місця у процесах державотворення.

У працях сучасних українських дослідників В. Андрущенка, І. Беха, С.
Клепка, М. Коноха, В. Корженка, В. Кременя, М. Култаєвої, В. Лугового,
В. Лутая, І.Надольного, І. Радіонової висвітлюється проблема
демократичного та національно-патріотичного виховання з
філософсько-антропологічними акцентами. Вони зазначають, що виховання –
це необхідна форма вдосконалення особистості, яка ґрунтується на основі
засвоєння нею матеріальних і духовних пластів культури, це потужний
чинник формування національної еліти та цінностей державотворення.

У процесі виховання засобами переконання, стимулювання, спонукання
утверджуються та посилюються суспільно значущі цінності.

Виховання найефективніше здійснюється через освіту, під час
навчально-виховного процесу. Саме через освіту йде цілеспрямований
процес соціалізації індивіда, його становлення як особистості та
громадянина. «Система освіти продовжує залишатися одним із головних
соціальних і моральних бастіонів будь-якої країни, здатним консолідувати
націю, найважливішим інструментом успішного здійснення
соціально-економічних реформ» [18, с. 288]. У свою чергу, мета та
завдання національного виховання досягаються через глибоке та всебічне
оволодіння особистістю змістом освіти і соціально-етичними нормами
міжособистісного та міжнаціонального спілкування.

Звичайно, сучасна українська філософська антропологія, філософія
освіти, філософія виховання та педагогіка працюють над побудовою
цілісної системи національного виховання, спрямованої на формування
ініціативної, відповідальної, духовно багатої особистості з почуттям
власної гідності, розвинутою творчою активністю та критичним мисленням,
проте «ми досі не маємо чіткої концепції національного виховання…» [6,
с. 32].

Науковці, які займаються проблемами національного виховання виділяють
такі основні його положення:

— національне виховання залучає особистість до фундаментальних
національних цінностей, воно «…увічнює в підростаючих поколіннях як
специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське,
спільне для всіх націй світу» [14, с. 88].

— національне виховання базується на традиціях, звичаях, ментальності
народу, його етнічній і національній самосвідомості.

Головною метою національного виховання є:

— передача наступним поколінням соціального досвіду і духовних надбань
українства, високої культури міжнаціональних відносин;

— формування у молоді особистісних рис громадянина України, які
включають у себе національну свідомість, розвинену духовність, фізичну
досконалість, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову та
екологічну культури [5; 4; 19;].

Головними складовими національного виховання є громадянське та
патріотичне виховання [2, с. 10].

Ще на початку ХХ ст. М. Євшан підкреслював, що «пробудження і витворення
історичної свідомості, усвідомлення та показ історичного буття нації –
це головне завдання національного виховання»[7, с. 10] і ці постулати
залишаються актуальними і сьогодні. Отже, національне виховання – це
виховання особистості на основі системи ідеалів, традицій, звичаїв,
переконань, створених народом і спрямованих формувати ціннісні
орієнтації молодих поколінь у дусі розвитку матеріальної й духовної
культури української нації. Воно забезпечує духовну єдність, наступність
і спадкоємність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Суттєво, що в
процесі національного виховання формується національна самосвідомість,
яка сприяє усвідомленню індивідом самоідентифікації зі своєю нацією,
утвердженню самоцінності історичної пам’яті, вибудові на її засадах
відповідної аксіологічної системи, що, у свою чергу, є життєво
необхідною передумовою повноцінної самореалізації особистості. У цьому
випадку особистість чітко усвідомлює себе представником своєї нації,
носієм національної культури.

Таким чином, говорячи про виховання національної самосвідомості
особистості, у першу чергу, потрібно мати на увазі виховання в неї
національно-патріотичних почуттів та усвідомлення себе як представника
своєї нації, носія її культури, репрезентанта її історії.

При розгляді основних вимог до процесу національного виховання, до його
змісту, організації, форм, методів і прийомів, можна виділити засадничі
принципи гуманізації та демократизації виховного процесу, взаємодії
родини та виховного закладу, природовідповідності,
культуровідповідності, безперервності, диференціації, індивідуалізації
та цілісності виховного процесу, принцип особистісно орієнтованих
виховних впливів, аксіологічний принцип [14; 16]. У нормативно-правових
актах і наукових концепціях, що стосуються національного виховання
особистості, ставиться наголос на пріоритеті культуротворчості виховного
впливу та на принципі культуровідповідності [2; 8; 9; 10; 11; 17]. Проте
акцентуючи увагу на побудові системи виховання, що здійснюється на
засадах культуровідповідності, автори не досить чітко окреслюють шляхи
реалізації зазначеного принципу у виховному процесі. Не зазначається, що
в процесі виховання особистість має не лише засвоювати національну
культуру, а вона повинна стати її носієм і креатором, адже через
національну культуру людина репрезентує себе світові. Культура водночас
передбачає і комунікативні функції, бо за межами культури «…спілкування
перетворюється на «конфлікт монологів» [1, с. 14]. Тому культурологічна
й мистецька освіченість для людини перетворюються на умову входження в
глобалізовану людську цивілізацію, запоруку осмисленості власної
життєвої позиції і життєвої місії для повноцінної особистісної
самореалізації.

Таким чином, культурологічний сегмент національного виховання має бути
виписаний із врахуванням надбань української культурології,
українознавства та мистецтвознавства. Особливо важливо це в контексті
сьогодення, коли посилюється втягування України в загальносвітовий
глобалізаційний процес і спостерігається тенденція до взаємозближення
культур. Глобалізація, як відомо, провокує конфлікт між апологетами
глобального світу і прихильниками зміцнення національних держав, що
означає конфлікт між мультикультуралізмом та самобутньою ідентичністю,
сприяє змішуванню культур і народів, втраті зв’язків з традиціями свого
етносу, землею пращурів.

?

TH

a

O Oe O o ue th

Oe O

/Глобалізація – об’єктивна, потужна сила, яка існує і яку не можна не
враховувати. Україна в контексті глобалізаційних процесів, як і багато
інших держав, стурбована безпекою свого існування.

З одного боку, – глобалізація являє собою широкомасштабну економічну та
політичну гру країн, кожна з яких прагне реалізувати на міжнародній
арені свій національно-державний інтерес, а з іншого, – колективна
свідомість людства підійшла до розуміння необхідності зміцнювати систему
конструктивних взаємовідносин в усіх сферах. У зв’язку з цим ключовими
цінностями, імперативами сучасності має стати свобода, толерантність і
взаємна повага. Саме це дозволить зберегти різноманітність і
багатогранність культур, зупинити уніфікацію масової культури. До того
ж в умовах поширення новітніх електронних засобів масової комунікації та
посилення процесу вестернізації, стандартизації масової культури
зменшується інтерес молоді до національного мистецтва, української
культурної спадщини.

Доволі часто мешканець сучасного українського мегаполісу вже не є носієм
національної мови та культури. Нова культура стає еклектичною,
космополітичною, інакше кажучи, релятивістською за своїми виявами.

Окрім цього, гострота соціально-економічних, екологічних, політичних
проблем, нестабільність у суспільстві, відсутність чіткої суспільної
ідеї, збільшення фатичних форм комунікацій (фатичний від лат. fatuus –
безглуздий, беззмістовний, тобто спілкування на рівні «передачі
інформації», підміна дружби «проведенням часу», сімейних традицій –
стосунками без зобов’язань, інтенсифікація високого споживацького рівня,
що не може бути забезпеченим) також не сприяють зацікавленню молодого
покоління українським мистецтвом. Тому дуже «…важливо швидше утвердити
систему патріотичних цінностей – патріотизму саме до України. Не до
абстрактної вітчизни, а до України» [12, с. 4].

Таким чином, в умовах глобалізації та сучасного розвитку знань і
технологій, національне виховання потребує філософсько-світоглядного
осмислення культурної спадщини, культурно-мистецького насичення системи
національної виховної системи; розробки концептуальних засад
художньо-естетичного виховання особистості та спрямуванню їх у русло
чіткої орієнтації на національні традиції (з врахуванням європейського
досвіду розвитку фундаментальних демократичних цінностей громадянського
суспільства). Адже без збереження національної культури, мови, мистецтва
утвердження власної національної ідентичності неможливе.

Тому українське мистецтво є активним засобом національного виховання
особистості, бо воно як естетичний феномен культурно-історичного
розвитку соціуму здатне впливати на всі сфери суспільної практики. При
цьому культурно-мистецька спадщина як величезний здобуток попередніх
поколінь має розглядатися не тільки як згадка про минуле (в контексті
етнозбереження), а і як універсальне буттєве значення для спільноти, яка
перебуває в стані націєтворення та самоутвердження, що дозволяє їй
визначити своє гідне місце серед інших народів світу. Основою дієвості
мистецтва є його національно-естетична спрямованість і духовно-виховний
вплив на свідомість і підсвідомість особистості. Духовна й виховна
спрямованість мистецтва найтісніше пов’язана з культурним життям нації.

З одного боку, вона є відображенням культурного поступу нації, її
традицій, а з іншого – стимулює розвиток національної культури, активно
впливаючи на створення модерних духовних цінностей, підтримує й посилює
інтерес до звичаїв і обрядів, мови та стилістики національного
мистецтва. Мистецтво як дієвий компонент національного виховання через
естетичне та світоглядне переживання художніх творів сприяє
національному самовизначенню особистості. Осягаючи і осмислюючи твори
українського мистецтва особистість потрапляє у світ «національного
духу», вона страждає, переживає, міркує разом з героями; їхні
страждання, переживання та міркування скеровують світоглядну активність
особистості. Вона стає духовно багатшою настільки, наскільки художній
образ є носієм моральних, естетичних і національних цінностей. Цим
мистецтво утверджує вічну цінність та унікальність людини.

Мистецтво всім своїм художньо-естетичним змістом доносить до сучасного
суспільства цінності людського буття різних епох. Більш того, твори
мистецтва набувають здатності своїм активно-дійовим потенціалом
справляти вплив на розв’язання соціальних, моральних та естетичних
колізій сучасності. Адже в творах мистецтва як минулого, так і
сучасності закладені філософські, політичні, соціальні, моральні,
естетичні ідеї, які можуть завдяки художній формі поставати засобом
осягнення та практичного перетворення світу.

Мистецтво спроможне одночасно збагачувати особистість і чуттєвим
досвідом, і пізнавальною інформацією, що уможливлює збалансованість
когнітивних і афективних чинників у виховному процесі, воно здатне
забезпечити комплексний вплив на всі сфери особистості (пізнавальну,
емоційну та вольову), на її свідомість і підсвідомість.

У системі національного виховання функцію її фундаментальної основи
може виконувати українознавство як системоутворюючий
духовно-світоглядний чинник. «Сучасне наукове українознавство базується
на широкому колі соціогуманітарної проблематики» [4, с. 61], воно сприяє
відродженню і розвитку української національної культури, створює
теоретико-методологічні засади і як наукова система невід’ємне від
потреб суспільної практики.

Для філософсько-антропологічного обґрунтування національного виховання
особистості суттєвими є і п’ять положень одного із фундаторів
«педагогічного людинознавства», німецького вченого Г. Ноля [13], які
дозволяють окреслити шлях успішної виховної стратегії, спрямованої на
посилення дієвості культурно-мистецького компоненту в системі
національного виховання.

По-перше, він увів у філософію виховання категорію «виховна дійсність».

По-друге, виокремив у виховній дійсності такі структурі елементи як
вихователь, вихованець і педагогічний процес, зумовлений
соціокультурними чинниками.

По-третє, вчений наголошував, що дитина не виховується сама для себе, а
виховується для національної спільноти.

По-четверте, філософ виокремив три фази педагогічного руху:

1) революційну (яка спрямована проти застарілої форми освіти та
виховання); 2) демократично-соціальну (яка перетворює здобутки
«аристократичного індивіда» на надбання всіх);

3) фазу повернення збагаченого педагогічного духу до себе, коли ключовим
змістом стає служіння та дійова віддача вихованця.

По-п’яте, передумовою реалізації успішних виховних стратегій, вважав
вчений, є взаємопроникнення об’єктивного та суб’єктивного світів
виховання, адже об’єктивний світ стає живим і набуває значення тільки за
умов його перетворення на суб’єктивне переживання (відомо, що під
впливом значущих переживань відбувається наповнення свідомості,
збагачення особистості, засвоєння нею колективно-історичного досвіду
своєї нації та вкорінення її у просторі національної культури).

Г. Ноль підкреслював також велике значення активності самого індивіда в
процесі становлення особистості, бо індивідуальність як найвища єдність
не задається зовні, а є здобутком і результатом великих зусиль людини,
унаслідок чого поступово формується змістовна єдність, яку називають
особистістю. Така схема є своєрідним парадигмальним центром багатьох
філософсько-антропологічних концепцій.

Отже, українське суспільство перебуває у непростій ситуації пошуку
власного шляху розвитку, національної ідентичності, яка забезпечує
збереження культурної самобутності у світі, що глобалізується. В умовах
глобалізації, коли зменшуються можливості багатьох національних країн у
вирішенні своїх власних проблем, саме національне виховання сприяє
ідеології державотворення, державозахисту та державозбереження, що в
підсумку формують громадянськість особистості, її свободу й
незалежність. Водночас в умовах глобалізації поряд з можливими ризиками
для України ці процеси дають нашій державі шанс зайняти гідне місце на
новому етапі розвитку цивілізації, опираючись на освіту, науку та
національне виховання. При цьому необхідно, щоб національне виховання
забезпечувало передумови формування особистості, які стали б
спонукальною силою її самореалізації, сформували б у неї настійну
внутрішню потребу в безперервному самовдосконаленні.

Кінцевим результатом національного виховання має бути сформована цілісна
особистість – повноправна, самостійна та творча, яка відчуває свою
співпричетність до української національної культури, ідентифікує себе з
українською нацією й реалізує свої потенційні можливості на благо
України. Важливою умовою оптимізації національного виховання є створення
цільової культурно-мистецької програми з урахуванням української
культурної спадщини й архетипів національної культури.

У Технологічному ліцеї міста Києва патріотичне виховання є одним із
пріоритетів навчально-виховного процесу і здійснюється комплексно.

Особливістю ліцею є його інформаційно-технологічне спрямування, що
здійснюється за підтримки та допомоги держави Ізраїль. Вивчення
освітніх шкільних дисциплін та деяких курсів з історії Ізраїлю взаємно
доповнюють і стимулюють виховання національно свідомої особистості.

Заходи,що проводяться, активізують патріотичні, загальнолюдські почуття
та прагнення.

Наприклад :

День пам`яті жертв Бабиного Яру,проводиться на місцях масових розстрілів
за участі ветеранів, Праведників Світу;

День партизанської слави – екскурсії до музеїв та місць бойових дій;

День визволення Києва та України від німецько-фашистських окупантів –
традиційне «Свято патріотичної пісні»;

Театральна студія «Парнас» — репертуар якої тісно пов’язаний з
проблематикою патріотичного виховання;

Традиційне свято «Козацькі забави» — до Дня Збройних сил України;

Конференції (2010-2011 навчальний рік): «Націоналістичний рух в Україні
в роки Другої світової війни», «Міжнародний день Голокосту»-
проводяться за участі ветеранів війни та Праведників Світу;

Створений і діє в ліцеї Музей Голокосту;

Щорічні поїздки за єврейською освітньою програмою Моса Шорашим (Коріння)
до Ізраїлю,Польщі,Білорусі та України ;

Ще одним напрямком діяльності патріотичного виховання є робота щодо
створення проектів та презентацій,що висвітлюють як минуле України і
світу ,так і кожної родини ліцеїстів . Тема з історії «Наш край» останні
роки присвячується висвітленню питання «Внесок моєї родини в історію».
Дослідницька робота Тетяни Рубльової «Січові стрільці» посіла перше
місце на загальноукраїнському конкурсі МАН.

Звичайно, це лише невеликий перелік заходів. Робота продовжується і дає
свої результати.

Література

1. Баранцева К. Трансісторичні підстави буття еліти:
соціально-філософський аспект (стаття друга) // Філософська думка. –
2005. – № 2. – С. 13–29.

2. Болонський процес : Нормативно-правові документи / Укл.: З.І.
Тимошенко, І.Г. Оніщенко, А.М. Грехов, Ю.І. Палеха. – К., 2004.

3. Гачев Г. Национальные образы мира. – М., 1988.

4. Грабовська І. Філософія українського буття // Українознавство – 2005.
Календар-щорічник / Упоряд. В. Піскун, А. Ціпко, О. Щербатюк. – К.,
2004. – С. 60–68.

5. Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ ст.»). – К.,
1994

. 6. Дідовець М. Коли бракує концепції національного виховання // Віче.
– 2005. – № 2. – С. 30–32.

7. Євшан М. Національне виховання // Україна. – 1991. – № 9.

8. Загальнодержавна програма підтримки молоді на 2004–2008 роки //
Офіційний вісник України. – К., 2003. – № 50. – С. 22–33.

9. Закон України «Про виховання дітей та молоді» // Освіта України. –
2004. – № 72. – С. 4–6.

10. Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа) //
Інформаційний збірник МОН України. – 2002. – № 2. – С. 3–22.

11. Концепція художньо-естетичного виховання учнів у загальноосвітніх
навчальних закладах // Інформаційний збірник МОН. – 2004. – № 10. – С.
4–32.

12. Кремень В. Час вимагає учителя з новими якостями // Освіта. – 2006.
– 16–23 серпня.

13. Култаєва М. Сучасна західна філософсько-педагогічна антропологія //
Філософська думка. – 2001. – № 3. – С. 29–50.

14. Основи національного виховання. Концептуальні положення / За ред.
В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчук. – К., 1993.

15. Римаренко Ю. Національний розвій України: проблеми і перспективи. –
К., 1995.

16. Фіцула М. Педагогіка : Навч. пос.. – К., 2000.

17. Формування національних, загальнолюдських ціннісних орієнтацій
студентської молоді : Мат. міжнар. наук.-практ. конф. (11–12 грудня 2002
р.). – К., 2002.

18. Шейко В. Культура. Цивілізація. Глобалізація (кінець ХІХ – початок
ХХІ ст.) : У 2 т. – Х., 2001. – Т. 2.

19. Щербань П. Національне виховання в сім’ї. – К., 2000.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *