Теоретико-методологічні основи сімейного виховання. Роль батьківського спілкування у вихованні дитини (реферат)

Реферат на тему:

Теоретико-методологічні основи сімейного виховання. Роль батьківського
спілкування у вихованні дитини

План

1. Стилі сімейного виховання

2. Принципи та загальна стратегія сучасного сімейного виховання

3. Методи сімейного виховання і специфіка їх застосування

4. Батьківське спілкування: поняття, функції та компоненти

5. Культура батьківського спілкування

Стилі сімейного виховання

Сукупність установок батьків, їх емоційного ставлення до дитини,
сприйняття дитини батьками і відповідних способів поводження з нею
утворюють стиль сімейного виховання.

Так, В. Гарбузов вирізняє три типи неправильного виховання, що
практикуються батьками дітей, хворих на неврози:

• А (неприйняття, емоційне відторгнення) — неприйняття індивідуальних
особливостей дитини у поєднанні з жорстким контролем, регламентацією
життя дитини, нав’язуванням їй єдиного правильного (з погляду батьків)
типу поведінки; поряд із жорстким контролем цей тип може поєднуватися з
недостатнім рівнем контролю, байдужістю, цілковитим потуранням;

• Б (гіперсоціалізація) — тривожно-недовірлива концентрація батьків на
стані здоров’я дитини, її соціальному статусі, очікуванні успіхів часто
з недооцінюванням індивідуальних психологічних особливостей дитини;

• В («кумир сім’ї») — центрація батьків на дитині, потурання її примхам,
іноді на шкоду іншим дітям або членам сім’ї.

Дослідники А. Лічко і Е. Ейдеміллер припускають крім виховання за типами
«кумир сім’ї» (у їхній інтерпретації — «поблажлива гіперпротекція») і
«емоційне відторгнення» існування таких стилів виховання (особливо
несприятливих для підлітків з акцентуаціями характеру і психопатіями):

• гіпопротекція (недостатність опіки і контролю за поведінкою дитини,
брак чи відсутність уваги, тепла, турботи про фізичний і духовний
розвиток дитини, невключеність у її життя);

• домінуюча гіперпротекція (поєднання загостреної уваги до дитини з
великою кількістю обмежень і заборон, що призводить до формування
нерішучості, несамостійності дитини чи до яскраво вираженої реакції
емансипації);

• підвищена моральна відповідальність (покладання відповідальності на
дитину за життя і благополуччя близьких, що не відповідає віку й
реальним можливостям дитини; очікування від дитини великих досягнень у
житті на тлі ігнорування її потреб та інтересів).

Найбільшою мірою шкодять дитині непослідовний, змішаний стиль виховання,
неузгодженість і суперечливість установок батьків на процес виховання,
оскільки постійна непередбачуваність реакцій батьків позбавляє дитину
відчуття стабільності оточуючого світу, породжуючи в неї підвищену
тривожність.

Вивчення практики сімейного виховання показує, що воно значною мірою
визначається принципами і характером виховання, якого дотримуються
батьки як вихователі (авторитарне, демократичне, гуманістичне). У тій
родині, де здійснюється гуманістичне виховання як процес міжособистісної
взаємодії батьків і дітей (суб’єкт-суб’єктна взаємодія), суб’єкти
сприймають один одного як неповторну людську цінність, створюють умови
для повноцінного розвитку всіх членів родини.

Принципи та загальна стратегія сучасного сімейного виховання

Процес виховання не може бути стихійним. Чітке усвідомлення батьками
того, що вони хочуть і чого не хочуть допоможе сформулювати їм свою
позицію як вихователів і намітити стратегію виховання. ось її головні
принципи:

1. Дитина повинна знати, чого хочуть від неї батьки; що в її поведінці
їх задовольняє, а що ні. Претензії батьків слід аргументувати цими
вимогами.

2. Не можна карати дитину за те, чого вона не знала. Відповідальність
дітей за вчинки має базуватись на їх розумінні скоєного.

3. Перш ніж чогось вимагати від дитини, треба впевнитись, що вона на це
здатна.

4. Не можна карати дитину за поведінку, в якій немає злісної непокори.
Треба відрізняти дитячу безпорадність і злісну непокору, (безпорадність
базується на забудькуватості, виникає в результаті помилок і
випадковостей. злісна Непокора є обдуманим актом, відмовою признавати
батьківську владу. Виявляється тільки тоді, коли дитина знає, чого
хочуть від неї батьки і робить дещо протилежне).

5. Щоразу після владнання конфлікту дитину необхідно пригорнути і
приголубити, показати їй свою любов.

6. У стосунках з дітьми потрібно керуватись любов’ю.

7. Не принижувати гідність дитини фізичними покараннями. Вони порушують
її права як члена сім’ї і суспільства і свідчать про безсилля батьків як
вихователів.

Порушення чи недотримання цих принципів, відсутність або недостатність
культури у батьків призводить до їх жорстокого поводження з дітьми.

Дотримання цих принципів сімейного виховання дітей допомагає створити
атмосферу емоційної захищеності дитини, привчити її поважати інших,
зрозуміти батькам емоційні і фізичні особливості різних періодів
дитинства і добирати засоби виховання до індивідуальних потреб дівчаток
і хлопчиків.

У цьому суть стратегії виховання дітей. загальна стратегія повинна
виходити з гуманістичних уявлень дошкільного віку як самоцінну
особистість, яка має свою волю, характер і світосприймання. Досягнення
поставленої виховної мети має спиратися на встановлення чітких правил,
тобто норм поведінки, прийнятних для сім’ї і суспільства в цілому. Не
допустиме приниження достоїнства дитини, постійне нею невдоволення, яке
виявляється в гніві, сльозах, репетуванні та фізичних покараннях.
Відповідно до періодизації розвитку дитини в онтогенезі існує певна
стратегія її виховання.

Отже, в основі виховної діяльності; дорослих необхідно керуватися
принципами любові і вимогливості, розумної міри відповідальності і
самоконтролю для кожного віку, батьківського керування без зайвого
крику, поваги до особистості і достоїнства дитини, реальних вимог і
спокійної послідовності при їх виконанні, справедливого використання
арсеналу стимулів і покарань. У цьому виявляється педагогічна культура
батьків.

Стратегія виховання логічно випливає з педагогічного мислення, яке
базується на спеціальних знаннях і вміннях прогнозувати результати
виховної діяльності. Однак, як свідчать проведені опитування, молоді
батьки відчувають гостру нестачу педагогічних знань, потребують
спеціальних консультацій і керівництва в питаннях сімейного виховання з
боку спеціалістів — педагогів і психологів.

Методи сімейного виховання і специфіка їх застосування

У вітчизняному і закордонному психолого-педагогічному дослідженнях немає
єдиної класифікації методів виховання дітей у сім’ї. Проте дослідники
роблять спробу виділити більш значущі (основні, головні) і менш значущі
(допоміжні, додаткові методи виховання).

Вітчизняні і закордонні дослідники визначають і класифікують методи
виховання таким чином, що в цих класифікаціях є багато загального,
багато співпадань, хоча при цьому помічається і якась відмінність:
наприклад, переконання, привчання, організація практичної діяльності,
порада, прохання, зауваження, повчання, заборона (Г.Гмайнер);
переконання, навіювання, привчання, вправа, вимога, заохочення і
покарання, особистий приклад батьків (И.В.Гребенников), привчання,
відволікання, контроль, вимога, винагорода (заохочення), покарання
[Дж.Добсон], навіювання, переконання, вправа (А.Г.Ковальов); прохання,
інструкція, винагорода, покарання (Р.Кэмпбелл); переконання, привчання,
терпіння, вимога, заохочення, покарання (Б.Спок).

Вивчення теоретичних підходів і практики сімейного виховання дозволяють
визначити методи сімейного виховання як сукупність способів виховних
взаємодій батьків з дітьми, що допомагають останнім розвивати свою
свідомість, почуття і волю, активно стимулюють (заохочують) формування
досвіду поведінки, організацію самостійної дитячої життєдіяльності,
повноцінний моральний і духовний розвиток.

Вивчення досвіду виховання дітей у сім’ї, порівняльний аналіз методів,
що застосовують батьки і педагоги, дають можливість стверджувати, що
виділення якихось окремих методів сімейного виховання неправомірно (хоча
сам термін «методи сімейного виховання» ввійшов у науковий побут), тому
що мова по суті йде про використання загальноприйнятих методів виховання
в педагогіці в процесі сімейного виховання. Батьки, як і педагоги,
використовують той самий комплекс (набір, сукупність) педагогічних
методів виховання. Помічається тільки специфіка в застосуванні цих
методів при вихованні дітей в умовах сім’ї, що залежить від загальної
культури батьків, їхнього життєвого досвіду, психолого-педагогічної
підготовки і способів організації життєдіяльності батьків і дітей.
Специфіка використання методів виховання дітей у сімейних ситуаціях
обумовлена:

— підходами до вибору мети і задач виховання, що ставлять перед собою
батьки;

— змінами відносин у стилі й образі сімейного життя, у
морально-психологічному кліматі сім’ї;

— індивідуалізацією виховання в сім’ї (переважна більшість родин виховує
одного-двох дітей);

— родинними зв’язками і почуттями батьків, інших членів сім’ї і дітей,
що можуть приводити до ідеалізації можливостей дітей, перебільшенню
їхніх здібностей, достоїнства, вихованості;

— особистісними якостями батька, матері, інших членів сім’ї, їх
духовними і моральними цінностями й орієнтирами;

— досвідом батьків і їхніх практичних умінь при реалізації комплексу
методів з урахуванням віку і психофізіологічних особливостей дітей;

— особливою чутливістю батьків до кожної дитини: «почуття об’єкта»,
«почуття міри», «почуття такту», «почуття дотику», «почуття орієнтира»
(Н.В.Кузьміна, Н.В.Кухарев).

Найбільш складним для батьків є оволодіння практичним механізмом
реалізації того чи іншого методу виховання. Спостереження, аналіз
письмових (анкетних) і усних відповідей дітей показують, що той самий
метод використовується різними батьками по-різному і з різним ефектом
впливу на дітей. Найбільша розмаїтість, складність і розрізненість
помічаються при застосуванні методів переконання, вимоги, заохочення,
покарання. Одна категорія батьків переконує дітей за допомогою
доброзичливості і довірливості в процесі спілкування; друга — постійного
дотримування слова і діла; третя — логіки впливу позитивного прикладу;
четверта — настирливих повчань, докорів, окриків, погроз; п’ята —
покарань, у тому числі фізичних. У ході вивчення батьками проблем,
пов’язаних із застосуванням методів виховання дітей у сім’ї, нами
акцентувалася увага на розробці практичного механізму реалізації кожного
методу, основних умов його використання з метою найбільш ефективного
впливу на свідомість, почуття і поведінку дітей і встановлення
гуманістичних відносин у сім’ї між старшими і молодшими.

Народна сімейна педагогіка виробила безліч методів виховання, що були
спрямовані на формування гуманної, працьовитої, відданої своїй сім’ї і
Вітчизні особистості.

Батьківське спілкування: поняття, функції та компоненти

Одним з дуже ефективних засобів морально-емоційного виховання в сім’ї є
спілкування батьків з дітьми як специфічний спосіб їхньої взаємодії, за
допомогою якого здійснюється обмін інформацією з проблем
морально-етичного змісту, розвиток моральної свідомості, формування
моральних почуттів і переконань, регуляція і коректування вчинків і
поведінка дітей.

Аналіз філософських, соціологічних і психолого-педагогічних досліджень
дозволяє виділити основні методологічні положення про роль спілкування в
морально-емоційному вихованні особистості, дати визначення поняття
«батьківське спілкування», виділити його основні функції.

Батьківське спілкування в процесі морально-емоційного виховання дітей
визначається як специфічний спосіб взаємодії батьків і дітей, за
допомогою якого відбувається обмін інформацією з проблем
морально-етичного характеру, розвиток моральної свідомості, формування
моральних почуттів і переконань, регуляція і коректування вчинків і
поведінки.

Батьківське спілкування допомагає встановлювати доброзичливі, правдиві і
щирі відносини між батьками і дітьми, розвивати і збагачувати позитивні
сімейні традиції і звичаї, виховувати дітей на позитивних прикладах
родоводу і сім’ї. В обстановці безпосереднього сімейного спілкування
діти прилучаються до традицій своєї сім’ї і разом з тим свого народу.

Роль спілкування в морально-емоційному вихованні особистості:

— спілкування є матеріально-духовним процесом, у якому відбувається
обмін діяльністю і її результатами, що втілюються в матеріальному,
духовному, моральному досвіді і культурі суспільства;

— спілкування є необхідним чинником і обов’язковою умовою розвитку як
суспільства в цілому, так і кожного його члена зокрема;

— спілкування є безпосередньо необхідним і переживає конкретизацію
суспільних відносин, їхню персоніфікація, особистісну форму;

— духовний і моральний розвиток індивіда залежить від різноманіття його
спілкування з іншими індивідами;

— виховання взагалі, морально-емоційне зокрема, відбувається в постійних
взаєминах і в спілкуванні людей один з одним, кожне нове покоління через
різноманітні форми спілкування здобуває матеріальний і моральний досвід,
накопичений усіма попередніми поколіннями;

— цілеспрямоване, систематичне і послідовне спілкування, помножене на
силу впливу позитивного прикладу старших, сприяє формуванню моральної
свідомості, почуттів, переконань і поведінки дітей.

На підставі дослідження виділяються наступні основні тісно взаємозалежні
функції батьківського спілкування: інформаційно-пізнавальна, емоційна,
регулятивна і коригувальна.

Ефективності спілкування батьків з підлітками в процесі їхнього
морально-емоційного виховання сприяє виконання найважливіших
психолого-педагогічних умов; прояв доброзичливості і добросердості
стосовно всіх дітей у сім’ї (рідним і приймальням); врахування їх
статево вікових і індивідуальних особливостей; розширення і поглиблення
з віком дітей у змісті спілкування з морально-етичних проблем; вплив як
на інтелектуальну, так і на емоційну сферу підлітка; погодженість у
процесі спілкування позицій батьків, інших членів сім’ї, родичів,
вихователів, педагогів; повсякденна турбота про збереження і
підкріплення свого морального авторитету, престижу і позитивного
приклада.

Виділяються три групи компонентів культури батьківського спілкування
(рангуються залежно від важливості і значимості, зазначених батьками і
дітьми).

Культура батьківського спілкування

Причинами затримки активного мовлення дитини можуть бути, поряд з
іншими, також відсутність емоційного спілкування з дорослими та
поповнення словникового запасу дитини тільки з орієнтацією на предметний
світ.

У кожній сім’ї повинен існувати мовний кодекс, який включає такі основні
правила:

якнайчастіше спілкуйтесь з малям;

щиро і правильно відповідайте на запитання дитини;

шануйте гідність маленького співрозмовника, давайте йому можливість
висловити свою думку;

не підвищуйте голос у розмові з донькою чи сином; якнайчастіше вживайте
формули ввічливості: будь ласка, перепрошую, вибач, прошу вибачити,
дякую — виявляйте доброзичливість, прихильність;

читайте і співайте дитині і разом з нею; учіть разом вірші, пісні,
загадки, приповідки, скоромовки, поєднуйте слово і гру; слово і малюнок;
не допускайте у вашій оселі лайливих слів; привчайте дитину до мовного
етикету за столом, у транспорті, магазині, на вулиці; виправляйте власні
мовні огріхи, а також ваших рідних, друзів, колег;

пояснюйте дитині значення незрозумілих слів; учіть правильно будувати
речення;

ведіть словничок, записуйте перлини мовної творчості вашої дитини.

Такий своєрідний мовний кодекс допоможе виховати у дітей шану до рідної
мови як засобу спілкування і наблизити їх до витоків духовності,
сформувати загальну культуру та розбірливість в емоціях спілкування.

Нами виявлені основні педагогічні умови, дотримання яких сприяє
ефективності спілкування батьків з дітьми в процесі їхнього
морально-емоційного виховання.

1. Прояв доброзичливості і добросердості стосовно всіх дітей у сім’ї
(рідним і прийомним).

2. Врахування статевовікових і індивідуальних особливостей дітей.

3. Розширення і поглиблення з віком дітей змісту спілкування з
морально-етичних проблем.

4. Вплив як на інтелектуальну, так і на емоційну сферу дітей. Практика
сімейного виховання показує, що досвідчені батьки пробуджують почуттєву
сферу дітей, якщо:

1) наводять яскраві приклади з життя сім’ї, родоводу, інших людей;

2) створюють природні і доброзичливі умови в сім’ї;

3) викликають дітей на співучасть і співпереживання;

4) використовують ті засоби і форми, за допомогою яких у дітей
виявляються і закріплюються моральні почуття (дні народження сім’ї,
батьків, дітей, народні свята й обряди і т.п.).

5. Узгодженість у процесі спілкування з дітьми позицій батьків,
вихователів, педагогів. Спостереження показують, що морально-емоційний
розвиток дітей проходить більш дієво, якщо узгоджуються позиції,
по-перше, батьків і всіх дорослих усередині сім’ї; по-друге, позиції
батьків і вихователів, батьків і педагогів, практичних психологів,
соціальних педагогів. У випадку неузгодженості чи розбіжності,
протиставлення вимог діти по-різному сприймають слова старших, займають
вигідну для себе позицію. У результаті в їхньому характері з’являються
такі негативні якості, як лицемірство, несумлінність, неслухняність,
лукавство, недисциплінованість, пристосовництво й ін.

6. Повсякденна турбота про збереження і підкріплення свого морального
авторитету, престижу і позитивного прикладу.

Дані свідчать, що переважна більшість батьків порушують культуру
спілкування, незалежно від рівня загальної освіченості допускають самі
елементарні помилки і прорахунки в процесі спілкування, особливо з
дітьми підліткового віку. Найбільш розповсюдженими є помилки, пов’язані
з визначенням змісту спілкування і з умінням будувати спілкування
(володіння методикою і технікою спілкування).

Типові помилки і прорахунки батьків при спілкуванні з дітьми:
Нестриманість у спілкуванні, поспішність у судженнях і висновках
відносно тимчасового психічного стану і дій підлітків; Фамільярність,
дратівливість, ворожість, брутальність у спілкуванні й у ставленні до
підлітків; Зайва причепливість до слів, вчинкам і дій підлітків;
Вільність у спілкуванні з підлітками, повідомлення їм стихійної
інформації; Апатія, байдужність в тих ситуаціях спілкування з
підлітками, коли необхідно виявити свою моральну і життєву позицію.

Типові правила, дотримання яких сприяє ефективності батьківського
спілкування, удосконалить його методику і техніку:

— постійно підкреслювати свою повага до індивідуальності чи сина дочки,
їхнє прагнення до самоствердження в сімейному мікроколективі;

— виявляти увагу, зацікавленість, інтерес і повагу стосовно всіх дітей у
сім’ї (рідних і прийомних);

— виявляти постійну готовність і уміння вислухати дитину, дати їй
можливість говорити (виговорюватися), сперечатися, висловлюватися,
відстоювати свої судження, погляди, переконання;

— перед тим, як показати дитині її помилки і прорахунки в поведінці,
починати з похвали і підбадьорення позитивних якостей навіть при самому
складному і важкому характері сина (дочки);

— віддавати перевагу ненав’язливим (ненастирливим) порадам, зауваженням,
рекомендаціям, бесідам, діалогу й уникати стандартних повчань;

— не дорікати дитини при наявності в неї негативних рис і якостей;

— тактовно показувати кращі позитивні якості своєї особистості
(ерудицію, працьовитість, пунктуальність, гуманні відносини до людей,
порядність, чесність і ін.), але при цьому не підкреслювати своєї
переваги над дітьми;

— створювати сімейну атмосферу любові, доброзичливості, турботи,
захищеності, радості і перспективи, що позитивно впливає на фізичне і
морально-психологічне здоров’я дітей;

— уникати крикливості і підвищеного тону;

— постійно учитися володіти засобами і прийомами вербального
(словесного) і невербального спілкування (міміка і пантоміміка, жести,
тон, погляд, рух і ін.).

Спілкуванню з дітьми необхідно постійно учитися, розвиваючи позитивне й
усуваючи наявні в ньому помилки і прорахунки. Деякою мірою цьому
допоможуть програма, вправи, завдання, ситуації, тести, що можуть бути
використані для батьківської самоосвіти і навчання складному мистецтву
спілкування з дітьми, батьків один з одним і оточуючими людьми.

Література:

Алексеєнко Т.Ф. Педагогічні проблеми молодої сім’ї: Навч. посібник. –
К.: ІЗМН, 1997.

Чечет В.В. Педагогіка семейного воспитания. – Минск, 1998.

Корчак Я. Як любити дитину: Дитина в родині.

Макаренко А.С. Книга для родителей.

Стельмахович М. Народна педагогіка; Українське родинознавство. – К.:
Освіта, 1992.

Сухомлинський В.О. Мудрість батьківської педагогіки

Арват Ф.С., Коваленко Є.І., Кириленко С.В., Щербань П.М. Культура
спілкування: Навч.-метод.посібн. – К.: ІЗМН, 1997.

Афанасьєва Т.М. Сім’я. – К., 1990.

Соколова В.Н., Юзефович Г.Я. Отцы и дети в меняющемся мире. – М., 1991.

Крушельницкая О., Третьякова А. Отцы и дочери // СиШ. – 2000. – № 11. –
С. 10-11.

Кожухарь Г. Как влиять на детей // СиШ. – 2001. – № 6. – С. 5-7.

Дробот О. Любить друг друга – значит смотреть не на друг друга, а в одну
сторону // СиШ. – 1999. — № 10. – С. 10-13.

Венгер А. Мечтать не вредно? // СиШ – 1999. – № 11-12. – С. 18-19.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *