Моральне наповнення педагогічної аксіології (реферат)

Реферат на тему

Моральне наповнення педагогічної аксіології

Очевидно, що в системі духовних орієнтирів вчителя центральне місце
займають моральні цінності. Вони включають у собі внутрішній імпульс
духовної мотивації педагога і виявляються у стосунках вчителя з
оточуючими людьми. Ці цінності екстравертні і базуються на емоційній
свідомості.

В.О. Сухомлинський писав: ”Моральні цінності, які розкриваються перед
юними серцями в яскравих образах, захоплюють думку і хвилюють душу,
пробуджують прагнення до морального ідеалу. У цьому прагненні – шлях
особистості від моральних понять до моральних переконань. Життя
переконань, протиборства ідей, яке виховує особистість, полягає в тому,
що добро, честь, справедливість приносять дитині особисту радість, а
зло, безчестя, несправедливість, прикрість, тривогу, навіть особисте
горе. Знання, розуміння суті моральних цінностей є ”фундаментом”,
основою вироблення ідейних переконань”.

Добро, шляхетність, справедливість, згуртованість, безкорисливість,
альтруїзм – це лише деякі складові системи моральних цінностей вчителя.
У педагогічній діяльності ці цінності тією чи іншою мірою сприяють
створенню духовної культури на міжособистісному та
індивідуально-колективному рівнях. У залежності від способу ставлення до
іншої людини (колективу) і домінування езопівського, групоцентричного,
просоціального, або гуманістичного підходу ми можемо визначити
відсутність або наявність моральних цінностей у педагогічному процесі.
Відразу ж треба відзначити, що тільки у випадку гуманістичного підходу
стає реальною самоцінність особистості, розвиток її моральних
орієнтирів.

Найвищою моральною цінністю соціально-культурного рівня є гуманізм як
пріоритетний ціннісний вектор, що визначає сутність педагогічної
діяльності. Гуманізм визначає людяну спрямованість будь-якого акту
самовияву в межах знову ж таки людяної орієнтації всієї ”життєвої
програми” особистості.

Моральні потреби – це потреби спілкування з іншими людьми, за
встановленими (прийнятими) правилами поведінки. Мораль завжди носить
соціально-груповий характер: мораль сім’ї, мораль соціальної групи,
класова мораль. Мораль наказується особистості ззовні у формі певних
норм та правил. Оцінка моральної поведінки виходить із соціального
оточення. Ф. Ніцше в основі моральності людини особливу роль відводив її
здатності до рефлексії: ”Яка людина найбільш моральна? По-перше, та, що
найчастіше дотримується закону. По-друге, та, що дотримується закону в
найтяжчих умовах. Найбільш моральним є той, хто більше всього приносить
у жертву звичаю. Звичай, традиція вимагає, щоб окрема особистість
принесла себе в жертву – така мораль звичаїв”. М. Фулан вказував:
”…важливою є моральна мета окремого вчителя. Віднайдіть хорошого вчителя
і ви знайдете моральну мету”.

Моральний стан можна назвати потаємною зброєю суспільства. Секрет її не
лише в тому, що вона невидима та невловима. Це наймогутніша зброя, яка
відома людині! А високо морального стану не може бути там, де немає
впевненості у своїх силах. Моральна стійкість – природний ворог страху.
Найважливішим джерелом високого морального стану є впевненість та
оптимізм. Бентам Ієремія зауважив, що мораль у самому загальному
розумінні – це вчення про мистецтво направляти дії людей таким чином,
аби виробляти найбільшу суму щастя.

Моральність – це міжлюдські стосунки, що базуються на емоційній основі,
компонентами якої виступають почуття сорому, милосердя та благоговіння.
Моральність протистоїть індивідуалістським, анархічним прагненням людини

До числа моральних цінностей треба відносити абсолютно всі явище моралі,
без будь-якого виключення. Це вся мораль, взята з певної сторони, під
специфічним кутом зору.

Моральність, за Ф. Ніцше, – не що інше (або не більше) як
підпорядкування звичаям, хоч би якими вони не були. У тих випадках, де
традиція не вказується, моралі. Вільна людина – аморальна, тому що у
всьому вона хоче залежати від себе, а не від традицій.

Шпенглер відстоював думку, що загальнолюдської моралі не існує, а існує
стільки ж моралей, скільки і культур. У світі існує стільки ж моралей,
скільки і людей.

Л. Божович, аналізуючи моральність поведінки людини, пов’язує її з
фіксованими установками особистості: Досвід показує, що моральна
поведінка не завжди здійснюється на свідомому рівні. Часто людина діє
під впливом безпосереднього морального збудження і навіть всупереч
свідомо прийнятому рішенню. Є люди, які вчиняють морально, не думаючи
при цьому ні про моральні норми, ні про моральні правила і не приймаючи
ніякого спеціального рішення. Такі люди, будучи поставленими за певних
обставин перед необхідністю аморального вчинку і навіть прийнявши
відповідне рішення, інколи не можуть подолати безпосередньо виникаючий у
них моральний опір. Аналіз такої поведінки показує, що вона мотивується
або моральними почуттями, які сформувалися поза свідомістю дитини,
безпосередньо в практиці її спілкування з іншими людьми, або мотивами,
які раніше були опосередковані свідомістю, а потім, уже на підставі
практики поведінки, набули безпосереднього характеру.

Мораль засобами формування уяви про щастя, добро, зло надає людям
орієнтир серед явищ соціальної дійсності, здійснює вплив на вибір
індивідуальних проектів життєдіяльності. У моральних цінностях
фіксується світоглядна сторона моралі. До речі, існує три базових канали
впливу на внутрішню установку людей, на їх моральність:

1) засоби масової інформації (включаючи пропаганду і масову культуру);

2) масові релігійні, суспільні, політичні рухи й організації;

3) системи освіти.

Моральність, моральні цінності педагога обумовлюють його ставлення до
іншої людини (інших людей) у гуманістичному руслі. Тому, визнаючи
апріорно змістом життя педагога і змістом його професійної діяльності
іншу людину і ”культивування” цієї людини як особистості, логічно
припускати, насамперед, моральний спосіб його моральної і професійної
поведінки. Вимога моральної геніальності зумовлена центральним станом
людини (педагога, учня) в педагогічній діяльності. А геніальність
моральної парадигми в освіті виражається простою формулою: ставитися до
іншого так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе. У реальній практиці
педагогічної взаємодії це виливається в людяну спрямованість будь-якої
дії вчителя, внутрішнім мотивом чого виступає совість.

У США на початку ХХ століття до вчителя (особливо жінок-вчителів)
пред’являлися надзвичайно жорсткі вимоги. Наприклад, такі вимоги
контракту:

1. Не заключати шлюб.Укладений контракт вважається недійсним і
анулюється, як тільки вчителька вступить до шлюбу.

2. Не прогулюватися магазинами.

3. Не курити. Укладений контракт вважається недійсним і анулюється, як
тільки вчителька буде помічена з цигаркою.

4. Не вживати вино, віскі, пиво. Укладений контракт вважається недійсним
і анулюється, як тільки вчителька буде помічена за вживанням спиртних
напоїв.

5. Не робити прогулянок екіпажем чи автомобілем з будь-яким чоловіком,
крім брата чи батька.

6. Не одягатися у яскраві тона.

7. Не фарбувати волосся.

8. Не носити одяг коротший, ніж на два дюйми над щиколотками.

9. Носити не менше двох спідниць.

10. Не користуватися пудрою, тушами і не фарбувати губи.

У професії вчителя повинні поєднатися свобода дій з осмисленням
особистої і професійної відповідальності. У педагога повинно бути
розвинуте почуття власної гідності і вираженої самооцінки, що дозволить
йому планувати і здійснювати свою діяльність у діапазоні реальних
можливостей особистісного і технологічного характеру. Це означає, що він
може і певною мірою зобов’язаний уміти приймати професійно важливі
рішення на рівні стратегії і тактики, тобто бути незалежним у
моделюванні власного педагогічного кредо (єдине обмеження – заповідь ”не
нашкодь!”) і у виборі методів, прийомів, засобів, форм реалізації
професійних завдань.

Безперечно, учитель повинен мати своєрідну самозаконність, у якій
виявляються обов’язок і дисципліна, що розвиваються через самовиховання.
З іншого боку, зовнішня законність, педагогічна етика, що містяться в
документах, адресованих учителеві, допомагає йому внутрішньо виховатися
і зробити себе дійсно вільним.

У Великобританії в ”паблік скулз” виховання здійснюється за системою
п’яти ступенів:

1) слухняність – треба точно і швидко виконувати те, що тобі наказують;

2) дисципліна – треба дотримуватися правил і вміти примусити себе
працювати;

3) організованість – працювати чітко і без метушні;

4) ініціативність – треба вміти проявляти її, коли в цьому є потреба;

5) лідерство – треба навчитися брати на себе керівництво людьми і
відповідальність за рішення.

Увага як аксіологічний орієнтир підкреслює цінність особистості,
оскільки людина, яка зауважує як дрібні, так і важливі деталі освітнього
процесу, в особистості вихованців, демонструє свій професіоналізм і
ціннісно орієнтований погляд на педагогічний простір. Інша ж людина,
вихованець, міркуючи про те, що він комусь цікавий, дійде висновку про
власну цінність. Увага забезпечує безпеку, надійність особистості. Для
педагога увага – найважливіша ціннісна складова професійної культури,
вона дозволяє відзначати ледь помітні паростки змін в особистості,
духовну сумлінність, здійснення кращих поривів і багато чого іншого.

Творчість як цінність – це певного роду діяльність, у якій на основі
власного та запозиченого досвіду в динамічних умовах народжуються якісно
нові матеріальні та духовні цінності суспільного значення. Природно,
оригінальні, нетрафаретні вирішення різних професійних проблем навряд чи
доступні кожному педагогові, однак, якщо врахувати, що за своєю природою
педагогічна діяльність складається із вирішення найчастіше унікальних
ситуацій, то стане зрозуміло: здатність до творчості є не просто
зовнішнім атрибутом, а внутрішньою її характеристикою. Творчі здібності
керівника є граничною концентрацією духовних сил людини, її емоцій,
почуттів, уяви, фантазії, інтелекту, професійної кваліфікації.

Щоб повною мірою реалізувати творчий підхід до навчання, виховання і
розвитку учнів педагог повинен мати прагнення до повної самовіддачі,
володіти педагогічною інтуїцією, здатністю до професійно виправданої
імпровізації. Творчість є важливою характеристикою педагогічної
діяльності, насамперед тому, що вона ”переводить” педагогічну діяльність
з області майстерності до області мистецтва. І якщо майстром
педагогічної праці є ерудований учитель, який володіє культурою праці,
потребою в самоосвіті і демонструє високі результати професійної
діяльності, то вчитель-художник, творець, крім названого, володіє і
яскраво вираженою здатністю до творення навчально-виховного процесу на
рівні мистецтва.

Високий рівень професіоналізму визначається глибиною проникнення вчителя
в сутність педагогічних явищ, його здатністю знаходити, відповідні
професійно важливим цінностям, способи, форми і засоби організації
навчально-виховного процесу. При цьому педагогічна діяльність повинна
усвідомлюватися і здійснюватися в рамках виняткової відповідальності
вчителя за довірені йому долі, щоб принаймні звести до мінімуму
кількість помилок, наслідки яких можуть бути драматичними, а то і
трагічними. Складовою частиною професіоналізму є також і професійна
мобільність, тобто здатність відгукуватися на інновації з творчою
адаптацією їх до власної особистості і вихованців для отримання бажаного
педагогічного результату.

Актуальними є політичні цінності вчителя: патріотизм, громадянськість,
національна гідність і т.і., які ґрунтуються на емоційному сприйнятті
вчителем інтересів та ідеалів суспільства. Учитель завжди був і є
патріотом, громадянином своєї Батьківщини, дбайливо відноситься до
народних традицій, поділяє долю свого народу. Орієнтація вчителя на
політичні цінності наповнює його життя глибоким духовним змістом і
дозволяє переборювати реальні життєві складності і протиріччя. Політичні
цінності педагога – це аксіологічний вектор, який вказує його вихованцям
напрямок у різноманітному соціокультурному просторі, і виховує
причетність до долі свого народу.

Ідея громадянськості у наш час набуває особливого значення. Ще в ХVІІ
сторіччі видатний французький філософ Ш.Л. Монтеск’є попереджав: “Будьте
певні, якщо сьогодні Ви поганий громадянин, то згодом Ви станете гарним
рабом”.

У цьому значенні цікавою є ідея “ЕКГ” суспільства (за поняттям
’’електрокардіограма’’). Сучасне суспільство може буди здоровим
(громадська злагода) за умови чіткого збереження балансу трьох його
провідних компонентів: «Е”– етнічності; “К” – конфесійності; “Г”
–громадянськості .

Громадянськість педагога пов’язана з високим рівнем розвитку людини
стосовно своїх співвітчизників, суспільного і державного укладу
народного життя. Ця риса виявляється в прагненні вчителя мислити і діяти
в інтересах свого народу, орієнтуючись на його ідеали. Для цього
необхідно знати і розуміти основні віхи з історії своєї Вітчизни, вміти
критично оцінювати сучасну державну і соціальну політику. Учитель зі
сформованою громадянською позицією ніколи не займе місце стороннього
спостерігача стосовно того, що відбувається в Україні, своєму місті або
селі. Він обов’язково виявить своє ставлення до цього словом і справою,
щоб виконати свій громадянський і професійний обов’язок, дати вихованцям
урок участі в боротьбі з недоліками заради поліпшення життя.

Література

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче.-2002.-№3.

Азарова Ольга /Газ.Управління освітою.-№24.- 2003.-С.9.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/Аналитическая философия.Избранные
тексты.- М.,1993.–С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации.- М.:Прогресс,1985.-327с.

Алексеева В.Г.Молодой рабочий.-М.:1983.-С.17.

Альтшулер Д.С., Зусман А.В., Филатов В.И. Поиск новых идей:от озарения к
технологии.(Теория и практика решения изобретательских задач).– Кишенев:
Карта Молдовеняске,1989.–381с.

Ананьев Б.Г.Человек как предмет познания.–Л.:Изд-во ЛГУ,1968.–338с.

Андрущенко В.П. Модернізація освіти: політика і практика//Педагогіка і
психологія.-№ 3.-2002.-С.12.

Андрущенко В.П.Етнонаціональний фактор освіти//Етнокультурні аспекти
українського державотворення:історія і
сучасність.–Мелітополь,2001.–С.2-8.

АндрущенкоВ.П.,Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія.–К.:
Генеза,1996.–368с.

Анисимов С.Ф. Духовные ценности: призводство и потребление. М.: 1988.

Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. – М.: Мысль, 1970. – 181с.

Анисимов С.Ф.Теория ценностей в отечественной философии ХХ века. Весник
Моск. ун.-та, 1994.- серия 7.- №4. -С. 40.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003.- 391с.

Архангельский Л.М. Моральные ценности: сущность и реализация//
Современная цивилизация и моральные ценности. – М., 1982 – С.4.

Аспект самообразования личности школьника, методические рекомендации в
помощь классным руководителям, учителям и студентам педагогических
вузов. — Запорожье – 1991. — 46с.

Асташова Н.А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей.–М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000.–272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций.- М.:
Юрид. лит., 1997.- 400с.

Афанасьев В.Г., Урсул А.Д. Эффективность социального управления:
системно-деятельностный подход// Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985.-284с.

Бадюл Світлана. Професійно-педагогічні цінності як психолого–педагогічна
основа процесу становлення майбутнього вчителя початкових класів //
Рідна школа. — 2002.- №6.- С.14-15.

Бакуменко В. Методологічна база державно–управлінських рішень// Вісник
УАДУ. -2000. — №1.- С. 5-19.

Балл Г.О. Особистісна свобода і гуманізація освіти// Практична
психологія та соціальна робота – 2001. — №1. – С.3.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *