.

Молдован В.В. 1998 – Судова риторика (книга)

Язык: русский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 38742
Скачать документ

Молдован В.В. 1998 – Судова риторика

Частина перша

Начерк історії красномовства

Судова промова

Підготовка судової промови

Промова державного обвинувача

Захисна промова

Навчальні ігри

Глава 1

Начерк історії красномовства 1.1. Античне красномовство

Красномовство має свою історію, без знання якої важко розраховрати на
успіх, тим більше у мистецтві судового оратора. Уже в Стародавньому
Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його
батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно
велике суспільне значення

Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засіданнях, форумах,
судових процесах. Відомими риторами були Аристотель, Демосфен, Цицерон,
Квінтіліан, Ісократ, Есхіл, Філократ, Лісій… У творах Платона
знаходимо цікавий опис сили й могутності оратора, який володіє словом,
що зцілює душі: «Я стверджую, що якби у будь-яке місто прибули оратор та
лікар і якби у Народному зібранні чи в будь-якому іншому зібранні зайшла
суперечка, кого з двох обрати лікарем, то на лікаря ніхто й дивитися не
схотів би, а обрали б того, хто володіє словом, – варто було б йому лише
забажати… » .

Такі особистості, як Цицерон та Демосфен, – видатні ритори – ще за життя
були увінчані лаврами «синів Вітчизни», «рятівників народу». Цицерон у
своїх трактатах, присвячених ораторському мистецтву, писав про
формування нової людини – людини-патріота, громадянина, який живе
ідеалами свого народу й держави.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо
відомий Демосфен (384-322 до н.е.), промови якого, насичені фактичним
матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися
динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була
характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його
успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так
характеризували Демосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати
і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихорем або
блискавицею» .

Демосфен жив у епоху, коли закінчувався період народоуправління. Він
намагався зберегти віджилий лад і своїм життям заплатив за вірність
переконанням та ідеалам. До наших днів дійшло тридцять промов Демосфена,
зокрема найвідоміша – про жінок. Жодна з них не є плодом імпровізації, а
результатом тривалої, скрупульозної праці, покладеної на віднайдення
теми, її розвиток, схематизацію плану, на відпрацювання стилю,
шліфування виразів.

Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, тому його
недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадним маслом, яке він
спалював у величезній кількості. Але такі твори здавалися свіжими й
чарівними, ніби щойно вилились із грудей: вони були наповнені життям,
емоціями і, як творіння Фідіаса, не мали на собі жодних слідів різця .

Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античного світу був
Марк Тулій Цицерон (106-42 до н. е.). Він провів на форумі майже 40
років і був справжнім ідейним поводирем римського Сенату. Цицерон
відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим,
безпосереднім і пристрасним. Чудовими властивостями цицеронівської
промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми
знаменитими патетичними виступами і висновками. Складовими успіху
оратора Цицерон вважав освіту, природний дар і ораторські здібності.
Першу промову Цицерон виголосив у 25 років (під назвою «На захист Публія
Квінція»), а останню (дванадцяту філіппіку) – у рік своєї смерті (прожив
63 роки).

Марк Тулій Цицерон написав і виголосив низку ораторських шедеврів:
«Брут», «Про знаменитих ораторів», «Оратор», «Про оратора». Пізніше
видатний оратор Квінтіліан створив оригінальну систему навчання риторики
на основі принципів Цицерона у вигляді дванадцяти книг риторичних
настанов. Квінтіліан говорив, що небо послало Цицерона на землю, щоб
показати, до якої величі може дійти слово.

У Цицерона органічно поєднувалися теорія і практика: свої теоретичні
ідеї він блискуче втілював у практичній діяльності. Ідеалом оратора він
вважав людину високої культури, яка знає літературу, історію,
юриспруденцію, філософію; добре володіє і простим, і високим стилем,
розуміє вплив ритму на слух аудиторії, уміє примусити її сміятися й
плакати, може володарювати над її душею.

Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, градація. В
деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий риторичний
прийом робив судову промову карбованою.

Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї
виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємніші вигани
людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п’ятдесяти семи
збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та народів .

Теорію ораторського мистецтва розробляли Аристотель і Пла-тон. На думку
Платона, красномовство має бути діловим, а не марнослівним, непідкупним,
чесним і високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових
ораторів.

Аристотель (348-322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у
філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він
вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Аристотель розрізняв:

діалектику – мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

еристику – мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;

софістику – намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного
використання недостовірних доказів.

Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного розквіту стали
своєрідною скарбницею риторики і ораторського мистецтва. За законами
Солону, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на
суді, бо участь представників дозволялася лише у виняткових випадках,
наприклад у справах осіб, які мали фізичні або психічні вади, жінок,
неповнолітніх тощо.

Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б
спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях. Серед них
вирізнялося й словесне мистецтво риторів, які за наймом творили судові
промови.

Публічний виступ у суді перед багатолюдною аудиторією був невід’ємною
частиною функціонування судової влади у демократичних полісах
Стародавньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користувалося там
величезною повагою, популярністю, тому численні ораторські школи
давнього світу ніколи не були порожніми.

Перші настанови для тих; хто готувався виступати публічно, належали,
очевидно, сіцілійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомендації, як
слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, закінчення) і
які докази слід підбирати. Комедія Арі-стофана «Жаби», де інсценовано
суперечку Есхіла й Евріпіда, а також деякі фрагменти промов софістів,
ораторів Горгія, Ісократа дають уявлення про посібники для риторів.

1.2. Красномовство слов’ян

Християнська релігія, церква не схвалювали зовнішніх прийомів і вимагали
від проповідників і слухачів стриманості. Крім проповідей, розвиваються
й інші види духовного красномовства: похвальні промови, промови на
освячення храмів.

У період середньовіччя у царині риторики панували догматизм і
схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній силі, на звичаї, що на
практиці втілювався у чітко визначені, незмінні формули. О. Тимофєєв
писав: «Рішителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово» .

Авторитет католицизму негативно позначився на розвиткові риторики. У тих
умовах вона не могла володіти творчою силою справжнього мистецтва, а
оратору не знаходилося місця у державному житті. Політичного
красномовства тоді майже не існувало, а риторське мистецтво розвивалося
здебільшого на церковних кафедрах, в університетах.

Занепад і відродження риторики не могли не позначитися на розвитку
людини і суспільства. Реабілітація цього предмета в системі освіти
почалася наприкінці середньовіччя. Риториці відводилося почесне місце у
прагненні людини оволодіти світом через античний логос – єдність і
гармонію думки та слова.

Першою серйозною спробою опису історії слов’янської риторики є праця В.
Аннушкіна «Перша російська «Риторика» (М., 1989), в якій аналізується
риторика «Сказання про сім вільних мудростей», «Риторика» (1629). Тут
міститься багатий і глибокий матеріал з історії слов’янської риторичної
науки.

Після хрещення Русі активно створюються пам’ятки писемності,
розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов’ян,
зокрема й риторична. Перлина слов’янської літератури «Слово о полку
Ігоревім» донесла до наших днів «золоте слово» Святослава, що є взірцем
високої риторичної культури того часу.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило
Туровський.

Іларіон (XI ст.) – перший Київський митрополит, давньоруський
письменник, талановитий оратор. Найвідомішою його проповіддю є «Слово
про закон і благодать», де з патріотичних позицій оцінено діяльність
давньоруських князів і визначну роль Київської Русі .

Іларіон гаряче виступає проти зазіхань Візантії на Київську Русь,
красномовно і переконливо доводить містичність вчення про месіанську
роль будь-якого народу, обстоює самостійність Русі. Дослідники
риторичної спадщини Іларіона відзначали такі особливості «Слова», як
яскрава образність, емоційність, надзвичайна мелодійність.

Постать митрополита Іларіона, його риторична, спадщина надихали нащадків
на опанування риторичних й морально-етичних секретів цієї видатної
фігури слов’янської культури .

Кирило Туровський (XI ст.) – блискучий оратор і представник урочистого
красномовства Київської Русі. Він закликав уважно вивчати минуле,
прикрашати діяння героїв відповідними словами: «Прикрасять словами й
звеличать царів… і, славлячи їх, похвалами кінчають» .

К.Туровський – яскравий приклад творця величально-похвальних, піднесених
промов, якого ми сповна можемо назвати великим «піснетворцем» Київської
Русі. Неабияку риторичну цінність становить «Слово в новий тиждень після
Пасхи», яке він побудував на порівнянні «церкви Христової» з навколишню
природою. В ньому – низка блискучих метафор про роль ритора,
проповідника.

Ось характерний приклад: «Нині ратаї слова, приводячи словесних ягнят до
духовного ярма і занурюючи… рало у мисленнєвих борознах, проводячи
борозну покаяння й засипаючи сім’я духовне, надіями майбутніх благ
веселяться» .

Красномовство слов’ян базувалося як на класичній античній риториці, так
і на досягненнях західноєвропейської думки. Роль риторичного слова була
напрочуд важливою у боротьбі слов’янських народів за національне
визволення, проти окатоличення, проти власних експлуататорів та
гнобителів. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали
народними, національними. Зокрема, така доля судилася ряду поезій
Григорія Сковороди («Всякому городу нрав і права» тощо).

У 1620 році створюється перша російська «Риторика» невідомого автора,
яка дійшла до нас у тридцяти шести списках. Вона була дуже популярним
твором у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустині, Соловецькому
монастирі тощо . Це не самостійний російський твір, а переклад
латинської риторики німецького вченого Пилипа Меланхтона. Але при
творчому ставленні до тексту оригіналу, сюди були вписані уривки з глави
про риторику «Сказання про сім вільних мудростей», а весь текст
пристосовано до потреб місцевої освіти. «Риторика» має дві частини: «Про
винайдення справ» та «Про прикрашання слова», написані у формі діалогу
вчителя й учня, що було характерним для підручників Давньої Русі.

Своєрідним епіграфом, який визначає зміст цієї цінної пам’ятки
слов’янського красномовства, можуть слугувати ось ці слова:

«Я – риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика
виконується й діалектика прикрашається. Зв’язуючись із цими вченнями, я
навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні
промови» .

Перша східнослов’янська «Риторика» є спадкоємницею традицій античного
світу, настанов Цицерона, Демосфена, Таціта, Аристотеля. Вона стала
підґрунтям для подальшого розвитку слов’янського красномовства,
спираючись на кращих її служителів – Фео-фана Прокоповича, Михайла
Ломоносова.

Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єдиним осередком
просвіти й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Білорусії та
південних слов’янських країнах, мала статус європейського навчального
закладу, а слава про її випускників сягала світового масштабу. Академія
виконувала високу й благородну місію. Адже тут «наук визвольних
навчаються й звідти підпору церкві православній і вітчизні необхідну
творять» . Вона виникла в період загального культурного піднесення на
Українських землях, що було зумовлено соціально-економічним пожвавленням
у другій половині XVI – на початку XVII ст.

Початок академії поклала Київська братська школа, заснована 1615 року;
ідею підтримувало запорізьке козацтво та впливові освітні сили, які
гуртувалися в той час у Києві. Школа досить швидко стала першим вищим
загальноосвітнім навчальним закладом України

Академія, маючи глибоко національне спрямування, керувалася системою і
методами навчання кращих західноєвропейських університетів, її вихованці
здобували різнобічну освіту і згодом ставали визначними громадськими,
політичними, державними діячами, відомими вченими, художниками,
композиторами, які успішно працювали в Україні та за її межами .

Унікальні набутки у вихованні й навчанні у Київській академії припадають
на ХУІІ-ХУШ ст., коли тут читався курс риторики. До наших днів дійшли
писи 183 підручників риторики, з них 127 складені в академії. За
свіданням В. Маслюка та 3. Хижняк, це були оригінальні курси риторики як
за структурою, так і за змістом, у які органічно впліталися
громадсько-політичні проблеми; більшою чи меншою мірою вони виконували
соціальне замовлення щодо захисту гноблених і беззахисних людей від
іноземних поневолювачів та місцевих «держиморд», які зрадили інтереси
народу. Переконливо це простежується на прикладах судових промов.
Риторика в академії була найпопулярнішим предметом, бо мала постійне
практичне застосування. Студентів навчали створювати промови (судові,
панегіричні), писати вітальні, дякувальні, прохальні, прощальні листи
тощо.

Києво-Могилянська академія увійшла до скарбниці вітчизняної риторичної
спадщини, а вивчення й осмислення накопиченого тут досвіду риторичної
науки дають духовно-інтелектуальну наснагу сучасним риторам та
дослідникам. Ім’я академії прославили й такі видатні ритори-гуманісти,
як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов та інші
просвітителі.

Феофан Прокопович (1681-1736) – видатний український вчений, оратор,
письменник, політичний і громадський діяч. Один із засновників стилю
українського бароко з його демократичним характером, зв’язком з народною
творчістю, умілим використанням культурної спадщини.

Виходець із середніх верств суспільства, рано втратив батьків,
виховувався у дядька. Закінчивши Київську академію, продовжував навчання
в Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському таланту згодом досягає
вищих посад держави, стає, по суті, правою рукою Петра І, його радником,
главою «Ученої дружини». З 1706 року Ф.Прокопович – професор риторики
Київської академії, курс якої у той час розглядався як унікальна наука
про слово взагалі. Риторика вважалася «царицею душ», «княгинею
мистецтв». Спадщину видатного українського просвітителя високо цінували
Пушкін, Сумароков, Фонвізін та ін.

Підручник риторики, який створив Ф. Прокопович, увібрав у себе
прогресивні ідеї Аристотеля і складався з десяти книг:

Книга І. Загальні вступні настанови.

Книга II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книга НІ. Про розташування матеріалу.

Книга IV. Про мовностилістичне оформлення.

Книга V. Про трактування почуттів.

Книга VI. Про метод писання історії і про листи.

Книга VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книга VIII. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книга IX. Дещо про священне красномовство.

Книга X. Про пам’ять і виголошування .

Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за
допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі
запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами
красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування,
наслідування. Учений обстоював принцип античної класичної естетики про
відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту. У своєму
курсі риторики він писав про чесноти ритора, який повинен вміло
розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні,
сильним і багатослівним у зворушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на
свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Творчо використовуючи досягнення античної риторичної науки, Ф.
Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і
низький.

Завдання і мета високого стилю – хвилювати аудиторію, для чого слід
підбирати емоційні, величні способи викладу: часті метафори, піднесені
фігури.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні
способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови.

Низький стиль «служить для повчання і вживається у розповідях, якими ми
повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи,
буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, роз-веселення
-середнього, а зворушення – високого» .

Феофан Прокопович – автор славнозвісного «Букваря», за яким вчилися
українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки
та інші. Він закликав учених академії до формування самостійного
мислення, мріяв про генерацію українських «знавців, а не крамарів науки»
. Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською,
російською, старослов’янською, німецькою, англійською, французькою,
шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура і сьогодні
вражає.

Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: «О, голово,
голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

Великий російський вчений М. Ломоносов як студент Києво-Могилянської
академії був знайомий з риторичними працями її професорів. Знав він і
«Риторику» Ф. Прокоповича, про що свідчать виправлення у ній та інші
матеріали.

Михайло Ломоносов (1711-1765). Великий російський учений-енциклопедист,
родоначальник матеріалістичної філософії в Росії, поет. Заклав основи
сучасної російської літературної мови, став теоретиком красномовства як
автор «Краткого руководства к красно-речию», «Краткого пособия к
риторике в честь любителей словесности», «Российской грамматики».

М. Ломоносов писав: «Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію
красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки».

Учений так класифікував структуру публічної промови: вступ, тлумачення,
твердження, заключення. Для успішного впливу на слухачів він
рекомендував добре знати людину, стан оратора, стан слухачів – вік,
стать, виховання, звички, рівень освіти; силу красномовства. Оратор
повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати й гасити свої
почуття, тоді слухачі будуть знати, що ця людина чесна, совісна, їй не є
чужими ті пристрасті, які вона хоче збудити у слухачів.

Заслуги М. Ломоносова в галузі художньої культури сучасники й
послідовники бачили у його поетичній, риторичній творчості й розвитку
російської мови.

«Ломоносов – геній творчий, він батько нашої поезії, він першим
спробував вступити на шлях, який до нього ніхто не відкривав, мав
сміливість складати рими мовою, яка, здавалося, є несприятливим
матеріалом для віршування… Він відкрив нам красу й багатство нашої
мови, дав нам відчути гармонію, виявив її чарівність і відсторонив її
грубість… До слави великого поета він приєднує звання вдалого
прозаїка, його похвальна промова Петру Великому – безсмертний твір, який
приносить хвалу й герою, й автору, мужнє, високе красномовство у цій
промові є безмежним, легко тут висловлюється геній звеличений, який
завжди стоїть вище того, що він творить» .

Петро Пороховщиков, для широкого загалу юристів більше відомий під
псевдонімом П.Сергеїч (1867-?). Народився в Санкт-Петербурзі в
забезпеченій дворянській сім’ї. Закінчив юридичний факультет
Московського університету. З 1889 року працює в міністерстві юстиції,
потім в Московській судовій палаті, прокурором Орловського окружного
суду. Працював він і в Україні – прокурором Харківського окружного суду.
До 1917 року – суддя Петербурзького, а згодом Петроградського окружного
суду. Мав генеральський чин дійсного статського радника. Юристам відомі
його праці «Мистецтво промови на суді», «Кримінальний захист». Багато
рекомендацій цього юриста-практика з методики побудови судової промови
корисні і в наші дні.

П.Пороховщиков підкреслює, що на суді потрібна передусім надзвичайна,
виняткова ясність і чіткість. Слухачі мають все розуміти відразу, без
додаткових зусиль. Ритор може розраховувати на їхню уяву, але не на
їхній розум і проникливість. А тому слід говорити не так, щоб міг
зрозуміти, а так, щоб не міг не зрозуміти вас суддя.

У цьому зв’язку автор наголошує на особливій, суттєвій відмінності
судової суперечки від наукової: «Наука вільна у виборі своїх засобів;
учений вважає свою роботу завершеною лише тоді, коли його висновки
підтверджені безумовними доказами; але він не зобов’язаний знайти
рішення своєї наукової загадки; якщо у нього не вистачає засобів
дослідження або відмовляється далі працювати голова, він закине свої
креслення й обчислення і займеться іншим. Істина залишається не
з’ясованою, і людство чекатиме, доки не знайдеться удачливіший шукач. Не
те в суді: там немає довільної відстрочки. Винуватий чи невинуватий?
Відповідати треба».

Аби переконатися, наскільки глибоко й аргументовано розкривається в
«Мистецтві промови на суді» зазначена тема, варто бодай фрагментарно
оглянути її структуру і зміст.

Глава І. Про склад (Чистота стилю. Про точність стилю. Багатство слів.
Знання предмета. Засмічені думки. Про порядність. Простота і сила. Про
милозвучність).

Глава II. Квіти красномовства (Образи. Метафори і порівняння. Антитеза.
Інші риторичні звороти. Загальні думки).

Глава III. Медитація (Пошуки істини. Картини. Про безперервну роботу.
Схема промови).

Глава IV. Про психологію в промові (Характеристика. Житійна психологія.
Про мотив).

Глава V. Попереднє опрацювання промови (Юридична оцінка діяння. Моральна
оцінка злочину. Про творчість. Художня обробка. Ідея. Диспозиція).

Глава VI. Судове слідство (Про допит свідків. Про достовірність показань
свідків. Про розбір показань свідків. Про експертизу).

Глава VII. Мистецтво дискусії на суді (Деякі правила діалектики.
Перебільшення. Повторення. Про недомовки. Можливе і вірогідне чи
ймовірне. Про здоровий глузд. Про моральну свободу ритора).

Глава VIII. Про пафос (Здоровий глузд і почуття. Почуття і
справедливість. Пафос як неминуче, законне і справедливе. Мистецтво
пафосу. Пафос фактів).

Глава IX. Заключні зауваження (Письмова робота й імпровізація. Про увагу
слухачів. Декілька слів обвинувачу. Декілька слів захиснику).

Кілька слів про захисну промову. Замість післямови подається рецензія
А.Ф. Коні «Мистецтво промови на суді».

П.Пороховщиков був і залишається видатним теоретиком судової риторики.
Ось його цінні поради, ніби звернені до нинішніх судових риторів:

поважайте гідність осіб, які виступають у судовому процесі;

уникайте домислів про самого себе і про присяжних;

не допускайте, щоб різкість переходила в грубість, але пам’ятайте й
інше: непотрібна ввічливість також може різати вухо і, гірше того, може
бути смішною;

говоріть просто, але водночас виразно й вишукано;

знайте ціну словам, пам’ятайте, що одне просте слово може інколи
виражати всю суть справи з точки зору звинувачення або захисту; один
вдалий епітет інколи вартий цілої характеристики.

Костянтин Зелененький (1812-1858). Професор Рішельєвського ліцею в
Одесі, автор багатьох книг, статей з питань філософії, логіки, естетики,
словесності, історії, географії, зокрема викладання цих наук у
навчальних закладах. Написав цікаві праці, які не втратили цінності й
досі: «Дослідження про риторику», «Дослідження значення побудови й
розвитку слова людського і додаток цього дослідження до мови російської»
.

Учений розробив оригінальне розуміння творчого акту в словесній дії,
переборов абстрактний розподіл слова й думки в процесі «породження
думок», а потім розташування їх у процесі мисленнєвого породження. К.

Зеленецький першим серед вітчизняних учених повернув риторику обличчям
до творчого винайдення й відповідального вчинку в мовленні.

Серед популярних підручників риторики того часу, які багато разів
перевидавалися, не втратили цінності й досі, мали певний вплив на
формування української риторичної культури, були курси М. Сперанського,
О. Мерзлякова, М. Кошанського та ін.

Михайло Сперанський (1772-1839) – граф, відомий російський державний
діяч, найближчий радник Олександра І, ініціатор створення Державної
ради, керував кодифікацією основних державних законів Російської
імперії. Він автор «Правил вищого красномовства».

Олексій Мерзляков (1778-1830) – професор Московського університету. На
його публічні промови збиралася мало не вся московська верхівка. Він був
учителем О. Грибоєдова, П. Вяземського, П. Чаадаєва, І. Тургенєва, М.
Муравйова, М. Бестужева-Рюміна та ін.

Микола Кошанський (1781-1831) – професор російської та латинської
словесності у Царськосельському ліцеї, вчитель О. Пушкіна, який зберіг
про наставника найтепліші спогади. Як і згадані вже М. Сперанський, К.
Зеленецький, О. Мерзляков – автор підручників риторики, які були
популярними у минулому столітті.

1.3 Жанри красномовства.

У 1864 році в Російській імперії, до складу якої входила Україна, було
проведено судову реформу, яка запровадила суд присяжних, відділила суд
від адміністрації, закріпила виборність судців, змагальність
кримінального процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і
захистом проходили публічні змагання, які викликали інтерес слухачів.
Судові промови часто висвітлювалися в пресі. Все це сприяло швидкому
розвиткові й удосконаленню судової риторики.

З’являється ціле сузір’я талантів, серед яких і зірки з України: Сергій
Андрієвський, Микола Карабчевський, Микола Холева. До цього сузір’я
можна віднести й Анатолія Коні, мати якого була українка з Полтавської
губернії, а сам він з 1867 по 1870 р. працював товаришем прокурора
спочатку Сумського, а потім Харківського окружного суду.

Які ж основні особливості їхнього судового красномовства?

По-перше, це широта гуманістичного підходу до фактів, що розглядалися в
суді. На риторів дивилися як на виразників громадської совісті й моралі;

по-друге, вони були громадськими діячами і в буквальному, і в широкому
розумінні цього слова;

по-третє, майстерне володіння усною і письмовою мовою (А.Коні, С.
Андрієвський, М. Карабчевський публікували свої романи, збірки віршів).

Характерною рисою діяльності цих особистостей є високий професійний
рівень, прекрасна загальна та юридична підготовка, знання кількох
іноземних мов. Вони дивилися на суд, як на «школу для народу», в якій,
за висловом Анатолія Коні, «повинні виноситися уроки служіння правди і
поваги людської гідності» .

Сергій Андрієвський (1847-1918). Народився в Катеринославі. У 1865 році
з золотою медаллю закінчив курс у місцевій гімназії і вступив на
юридичний факультет Харківського університету. Після його закінчення в
1869 році працює в прокуратурі Харківської судової палати, потім слідчим
в м. Карачеві, товаришем прокурора Казанського окружного суду. В 1873
році, за безпосередньої участі А. Коні, з яким близький по спільній
роботі в Харківській судовій палаті, Сергій Андрієвський переводиться
товаришем прокурора Петербурзького окружного суду. Працюючи в
прокуратурі столиці Російської імперії, він зарекомендував себе
першокласним оратором, одним з провідних державних звинувачів
(обвинувачів).

Коли в 1878 році готувалася до слухання справа Віри Засулич, яка
звинувачувалася в замаху на вбивство Петербурзького городоначальника
генерала Трепова, Андрієвському запропонували виступати звинувачем у
процесі, однак він відмовився брати участь у цьому процесі. Самостійний
у своїх міркуваннях, сміливий у поглядах, молодий правник поставив умову
надати йому право в своїй промові визначити громадську оцінку вчинку
Трепова і його особистості. Зрозуміло, що адміністрація на таку вимогу
не погодилася. Більше того, після розгляду справи В. Засулич
Андрієвський був звільнений у відставку. Однак А. Коні підшукав своєму
другові місце юрисконсульта в одному з Петербурзьких банків, а потім
рекомендував до вступу в адвокатуру. Уже перший процес, в якому виступав
Андрієвський, створив йому репутацію сильного адвоката. Промова у справі
Бекер принесла репутацію одного із найблискучіших риторів і популярність
за межами Російської імперії.

В основу судової промови Андрієвський завжди висував особу підсудного,
умови його життя, внутрішні мотиви злочину. Він не відзначався глибоким
всебічним аналізом матеріалів справи, недостатньо надавав уваги
висновкам попереднього слідства. «Не будуйте вашого рішення на
доказаності його вчинку, – говорив він в одній справі, захищаючи
підсудного, – а загляньте в його душу і в те, що неминуче призвело
підсудного до його способу дій» .

Сергій Андрієвський – майстер психологічного захисту, оригінальний
ритор, самостійний, з яскраво вираженою творчою індивідуальністю. Уміло
користувався влучними порівняннями, часто вживав гострі зіставлення.

У своїй книзі «Драми життя. Захисні промови» С Андрієвський пише:
«…Взагалі ж для кримінального захисту, не рахуючись з видатними
обдаруваннями, скоріше за все, корисні освічені, розумні, щирі, добрі
люди, а менш за все потрібні казуїсти, або ж порожні фразери, які
самовдоволено пропонують публіці пошарпані квіти красномовства».

А ось ще один витяг із цієї книги, який засвідчує життєве і професійне
кредо автора: «Якось у Вільні, один з приятелів мого клієнта, після
дебатів сказав мені: «Що б про вас не думали, але кожен, хто слухає вас,
мимоволі відчуває: ця людина говорить правду. І ні від кого іншого я не
чув відгуку більше для мене цінного, більш відповідного тому, чого я
завжди прагнув» .

Промовиста деталь. У романі «Хождение по мукам» прообразом чоловіка Каті
адвоката Миколи Івановича для Олексія Толстого був саме Сергій
Андрієвський.

Досить успішно Андрієвський займався і літературною діяльністю. Він
часто друкувався у «Вестнике Европы». У книзі «Литературные чтения» за
1881 рік опубліковано ряд його творів – критичних статей про Некрасова,
Тургенєва, Достоєвського, Баратинського. Опубліковано дві збірки його
віршів. А згадувані вже судові промови Сергія Андрієвського ще за його
життя витримали п’ять видань. У 1997 році відзначено 150-річний ювілей
від дня народження цього видатного українця, про якого в Україні нині,
окрім фахівців, мало хто й знає. Видання його праць в українському
перекладі стало б добрим початком у справі заслуженого повернення в
Україну цього доброго імені.

Анатолій Коні (1844-1927). Народився в Санкт-Петербурзі в інтелігентній
сім’ї; батько – викладач історії в гімназії, доктор філософії, мати –
актриса і письменниця. 1865 року Анатолій Коні закінчив юридичний
факультет Московського університету. Починав помічником секретаря
Петербурзької судової палати. Потім – товаришем прокурора окружного суду
в Сумах, Харкові, де звернув на себе увагу громадськості як сміливий,
об’єктивний звинувач.

Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петербурзького
окружного суду, а через шість років призначається головою столичного
окружного суду – першого суду Російської імперії. Як голова суду
пов’язав своє ім’я з одним із найвідоміших політичних процесів того часу
– процесом Віри Засулич.

Олександр II, висока судова адміністрація вимагали від голови суду
винесення звинувачувального вироку, причому якнайсуворішого. Проте А.
Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв
незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В. Засулич закінчився
виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства.
«Вигнати» із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і
Коні переводять у цивільну колегію «воювати з паперами». А його
покровителя -міністра юстиції графа Палена було звільнено «за недбале
ведення справи В. Засулич».

Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за
іншого царя, А. Коні присвоюють генеральський чин дійсного статського
радника і призначають обер-прокурором Урядового Сенату, сенатором,
членом Державної ради . В 1888 році він знову в Україні, в Харкові,
керує слідством у справі про аварію царського потягу в районі ст. Борки.
Невдовзі вченою радою Харківського університету йому присвоєно вчений
ступінь доктора кримінального права за сукупністю робіт.

У 1917 році указом Тимчасового уряду А. Коні призначено головою
касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають професором
кафедри кримінального судочинства Першого Петроградського університету,
професором Інституту живого слова – унікального навчального закладу, де
готували судових ораторів, спеціалістів з мистецтва мовлення,
письменників, акторів. На той час лише в Оксфордському університеті
існувала кафедра поезії.

До цього слід додати, що в 1910 році Академією наук Російської імперії
А. Коні (разом з Л. Толстим, А. Чеховим і В. Короленком) був обраний
академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії
наук, вісьмома орденами царського уряду, причому перший орден Святого
Станіслава II ступеня з імператорською короною отримав у 24 роки в
Харкові, останній орден – Олександра Невського – у віці 71 рік. За
архівними даними, майже 150 разів обирався почесним членом юридичних,
медичних, філологічних та інших товариств.

У 1927 році, читаючи лекцію в холодному приміщенні, отримав запалення
легенів, що призвело до смерті. Похований у Санкт-Петербурзі поряд з
могилами І. Тургенєва, І. Гончарова, М. Салтикова-Щедріна. На могилі
зберігся надпис: «Мыслил, чувствовал, трудился».

Про Анатолія Коні написано багато, всі відзначають його прекрасне
ораторське мистецтво, оригінальність промов, відсутність шаблону. Він по
праву вважається першим серед судових ораторів «чародієм слова», як його
називали сучасники. І така оцінка беззаперечна.

Протягом 1966-1969 рр. у Москві видавництвом «Юридическая литература»
було випущено зібрання творів А. Коні у восьми томах. Його праця «Судові
промови», що вперше вийшла 1888 року і де зібрані звинувачувальні
промови, напутні слова присяжним засідателям, касаційні висновки,
витримала кілька видань. А. Коні залишив багато корисних порад і
рекомендацій судовим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката
логічності, глибокої аргументації, об’єктивного і обґрунтованого розбору
доказів.

Сучасники відзначали, що навряд чи існував тоді звинувач більш
небезпечний, стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри,
відсутності натяжок і односторонності, ніж А. Коні. Він завжди глибоко
вивчав і добре знав матеріали справи, хоча виписки робив рідко. Сила
ораторського мистецтва А. Коні проявлялась і в тому, що він умів
показати не лише саму подію, але й ті умови, які до неї призвели. У Коні
дар психологічного аналізу поєднувався з даром художника слова. Його
промова була багата образами, порівняннями, узагальненнями, влучними
зауваженнями. Це все надавало їй життєвої правдивості, захоплювало
слухачів.

Микола Карабчевський (1851-1925). Народився в Херсонській губернії.
Після закінчення (із срібною медаллю) Миколаївської реальної гімназії
вступив на юридичний факультет Петербурзького університету, який у 1874
році успішно закінчив із ступінню кандидата права.

Не отримавши посвідчення про благонадійність, яке вимагалося для роботи
в установах міністерства юстиції, Микола Карабчевський вступає до
адвокатури Петербурзької судової палати. Досить швидко завоював
популярність як один з найкращих захисників. З успіхом виступав у
багатьох «гучних» процесах: про інтендантські зловживання під час
російськотурецької війни (кримінальна справа розглядалася особливим
присутствієм Петербурзького Військово-окружного суду); на захист Ольги
Палем, яка звинувачувалася в убивстві студента Довнар; братів Скитських;
мултанських вотяків, у вирішенні долі яких активну участь брав його
земляк, письменник В. Короленко; широку популярність набула його промова
у справі про катастрофу пароплава «Володимир», захисні промови з
політичних справ.

Захисні промови Миколи Карабчевського переконливі, впевнені, пристрасні.
Він завжди детально вивчав матеріали попереднього розслідування, досить
активним був на судовому слідстві. Умів показати помилки і вади
протилежної сторони.

У 1894 році М. Карабчевський проголосив знамениту промову у справі
Сазонова, який звинувачувався в убивстві міністра внутрішніх справ
Плеве. Надзвичайно збуджений, оратор проголосив: «Панове судді! Мабуть
бомба, яку кинув Сазонов, була наповнена не динамітом, а гнівом
народу!». Тут його перебиває головуючий: «Це крамола». Але М.
Карабчевський швидко зорієнтувався і відповів: «Так думав Сазонов» .

Інтереси Миколи Карабчевського були надзвичайно багатогранними: активно
займався наукою, публіцистикою, критикою, художньою прозою і віршами.
Його літературні твори опубліковані у збірнику «Піднята завіса».
Окремими виданнями вийшли дві фундаментальні праці – «Около правосудия»
(СПб., 1902) і «Промови» (М, 1916). Редагував журнал «Юрист».

Помер Микола Платонович за кордоном в еміграції .

Микола Холева (1858-1899). Народився в м. Керчі Таврійської губернії.
Після закінчення курсу місцевої класичної гімназії вступив на юридичний
факультет Санкт-Петербурзького університету. З 1881 р. працює в
адвокатурі при Петербурзькій судовій палаті.

Характерною особливістю для Холеви як адвоката є рідкісна сумлінність і
виняткова працьовитість. Він завжди багато уваги приділяв детальному
вивченню справи, всіх її обставин. Його промови – це результат великої
попередньої праці і ґрунтовної підготовки до процесу. Для адвоката не
існувало дрібниць в обставинах справи. Будь-який факт – суттєвий чи
другорядний – не проходив повз його уваги. Промови чіткі, послідовні.
Доти, поки не закінчував всебічного розгляду одного питання, він не
переключав своєї уваги на щось інше.

Промова в справі Максименка дуже добре відбиває особливості ораторського
обдарання Миколи Холеви. В ній плавно і послідовно висвітлюються всі
події справи. Аналіз доказів вичерпний і всебічний. Дуже ґрунтовний
розбір висновків експертів. У захисній промові відсутні відступи з
питань, що не стосуються справи. В інших промовах, наприклад у справі
про катастрофу пароплава «Володимир», вдало використано
літературно-художній опис окремих подій, образні порівняння.

Микола Йосипович займався літературною роботою. Брав участь у виданні
журналів і газет, працював секретарем комісії із збирання
юридичних звичаїв при етнографічному відділенні Географічного
товариства.

Микола Криленко (1885-1938). Народився в селі Бехтєєво Смоленської
області (Росія) в сім’ї політичного вигнанця з України. 1914 року
закінчив юридичний факультет Харківського університету. В 1917 році –
Верховний головнокомандуючий і нарком у військових справах. З 1918 року
працює в органах юстиції, організовує судові і прокурорські органи.
Згодом – голова Верховного трибуналу при ВЦВК, прокурор Російської
Федерації. Народний комісар юстиції СРСР, державний звинувач з
найбільших політичних процесів, завідувач кафедрою кримінального права
Московського інституту радянського права.

Микола Криленко був прикладом умілого і глибокого сполучення юридичного
і психологічного аналізу обставин справи. Майстерно володів усіма
прийомами полеміки, звертав особливу увагу на суспільне і політичне
значення справи. Письменник Л.Шейнін писав про Криленка, що він був
«оратором незабутнім» .

Микола Васильович – автор фундаментальних творів: «Суд и право в СССР»,
т. 1-3 (М..; Л., 1927-1930); «Судебнне речи. Избранное» (М., 1964).

Роман Руденко (1907-1981). Народився у місті Носівка Чернігівської
губернії. Закінчив Московську юридичну школу і Вищі юридичні курси при
Всесоюзній правовій академії в 1941 році. У 1944- 1953 рр. – прокурор
УРСР, а з 1953 р. – Генеральний прокурор СРСР. Почесний доктор юридичних
наук університету ім. Гумбольдта (1960), Празького університету (1966).

Виступав із звинувачральними промовами на відомих міжнародних процесах:
у справі по звинуваченню головних німецьких військових злочинців у
Нюрнберзі; справі американського льотчика-шпигуна Ф. Пауерса.

Роман Руденко проголошував свої промови яскраво, сильно, глибоко
аналізував міжнародну обстановку і політичне значення справ, які
розглядалися. Був об’єктивним не тільки в дослідженні обставин справи,
але й особи підсудного. Його заключна промова як головного звинувача на
Нюрнберзькому процесі була подією великої політичної значущості. У
другій частині книги додається текст цієї промови.

ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ ТА САМОКОНТРОЛЮ Античне красномовство

Яка країна є справжньою батьківщиною античного красномовства?

Де виступали античні ритори?

За що отримували нагороди античні ритори і які саме?

Чим знаменитий Демосфен?

Чим прославився Цицерон?

Хто вважається творцем латинської мови і чому?

Яким має бути справжнє красномовство, на думку Платою й Аристотеля?

Хто вважається творцем теорії спору, дискусії?

Хто створив перші рекомендації для риторів?

Що таке софістика, ерістика, діалектика за Аристотелем?

Скільки промов Демосфена дійшло до наших днів і про які з них ви чули?

Як готував свої промови Демосфен?

Якими були промови Демосфена і чому їх порівнюють з творіннями Фідіаса?

Красномовство слов’ян

Як ставилася християнська релігія до красномовства?

Які види духовного красномовства ви знаєте?

Чому не розвивалася риторика в середньовічні часи?

Хто зробив першу спробу опису історії риторики Київської Русі, де і
коли?

Який художній твір Київської Русі вважається взірцем високої риторичної

культури і чому?

В чому заслуга як ритора першого митрополита Київської Русі Іларіона?

Хто такий Кирило Туровський і чим він знаменитий?

На чому базувалося красномовство слов’ян?

Коли створена перша російська «Риторика», яка її структура?

Коли засновано перший вищий загальноосвітній навчальний заклад України і
як він називався?

Який статус мала Києво-Могилянська академія і чим вона прославилася?

Скільки підручників риторики написано викладачами Києво-Могилянської
академії, іх зміст?

Які визначні слов’янські ритори навчалися у Києво-Могилянській академії?

Хто такий Феофан Прокопович і в чому його заслуги?

Яка структура «Риторики» Феофана Прокоповича?

Які три стилі риторики розробив Феофан Прокопович?

Які заслуги Михайла Ломоносова в галузі риторики, художньої культури?

Хто такий Петро Пороховшиков (П. Сергеїч)?

Яка структура праці П. Сергеїча «Мистецтво промови на суді»?

Хто такий Костянтин Зелеиецький і які твори написані ним?

Хто такий Михайло Сперанський і які твори написані ним?

Хто такий Олексій Мерзляков і які твори написані ним?

Хто такий Микола Кошанський і які твори написані ним?

Що дала судова реформа в Російській імперії і 864 р. для судової
риторики?

Яких ви знаєте українських судових риторів XIX-XX ст.?

Які особливості судового красномовства відомих риторів?

Хто такий Сергій Андрієвський і які твори написані ним?

Хто такий Анатолій Коні і які твори написані ним?

Хто такий Микола Карабчевський і які твори написані ним?

Хто такий Микола Холева і які особливості його риторського обдарування?

Хто такий Микола Криленко і які твори написані ним?

Хто такий Роман Руденко, в яких загальновідомих міжнародних судових
процесах він брав участь?

Які характерні риси красномовства українських риторів?

Які жанри красномовства ви знаєте?

Глава 2 Судова промова

2.1. Предмет судової промови

Судова промова – це промова, звернена до суду та інших учасників
судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної,
адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої
справи.

Виступаючи в суді з промовою, прокурор і адвокат підбивають підсумки не
лише судового розгляду справи, але і всієї своєї попередньої праці,
аналізують докази, висловлюють свою позицію у справі, міркування з
питань, на які суду необхідно дати відповідь під час складання вироку,
рішення, постанови, ухвали.

Згідно зі ст. 318 КПК України у судових дебатах, крім прокурора й
адвоката (захисника), можуть брати участь громадський обвинувач і
громадський захисник; потерпілий і його представник; цивільний позивач і
цивільний відповідач та їх представники; близькі родичі, опікуни або
піклувальники підсудного (як захисники) і сам підсудний.

У цивільному процесі у судових дебатах можуть брати участь: позивач та
його представник; відповідач та його представник; третя особа, яка
заявила самостійні позовні вимоги, та її представник; третя особа без
самостійних вимог; уповноважені органів державного управління,
профспілок, державного підприємства, установи, кооперативних організацій
та їх об’єднань, представники громадських організацій і трудових
колективів і, звичайно ж, прокурор (ст. 194 ЦПК України).

В адміністративному процесі згідно зі статтями 268-279 Кодексу України
про адміністративні правопорушення на засіданні суду заслуховуються
особи, які беруть участь у розгляді справи. До них відносяться: особа,
яка притягається до адміністративної відповідальності; потерпілий;
законні представники особи, яка притягається до адміністративної
відповідальності; адвокат; прокурор.

Судова промова державного обвинувача у кримінальному процесі своїм
змістом має: громадсько-політичну оцінку злочину й особи підсудного;
характеристику складу злочину, який, на його думку, знайшов своє
підтвердження в судовому засіданні; вичерпний аналіз зібраних і
перевірених на судовому слідстві доказів і обґрунтування ними своєї
позиції щодо вини підсудного, кваліфікації його дій та міри покарання.
Крім того, прокурор у своїй промові підтримує пред’явлений ним або
цивільним позивачем позов, якщо цього вимагає охорона державних чи
громадських інтересів або прав громадян, а також висловлює й обґрунтовує
свою думку з усіх інших питань, які належить вирішити судові під час
постановлення вироку (ст. 324 КПК України).

Судова промова громадського обвинувача повинна насамперед відобразити
ставлення до вчиненого злочину та особи підсудного громадської
організації або колективу трудящих, які уповноважили його для участі в
судовому розгляді справи. Проте громадський обвинувач є самостійним
учасником процесу і викладає судові свою думку про доведеність
обвинувачення, суспільну небезпеку вчиненого злочину та особи
підсудного, ґрунтуючись на даних судового слідства. У своєму виступі він
має право також висловити свої міркування щодо застосування
кримінального закону, міри покарання та інших питань.

Судові промови цивільного позивача і цивільного відповідача або їх
представників своїм основним змістом мають питання, які стосуються
відшкодування завданої злочином майнової шкоди: доведення чи недоведення
факту вчинення злочину, наявність чи відсутність підстав для
пред’явлення і задоволення позову, його предмета та розміру
відшкодування. Питання вини підсудного та обрання йому міри покарання
ними не обговорюються, оскільки це не пов’язано з цивільним позовом.

Судова промова громадського захисника, спрямована на виконання функції
захисту. В ній громадський захисник викладає судові свої міркування з
приводу: обставини, що пом’якшують вину підсудного або виправдовують
його; можливості пом’якшення йому покарання; умовного засудження чи
відстрочки виконання вироку; можливості передати підсудного на поруки
громадській організації чи трудовому колективу, від імені яких
громадський захисник бере участь у розгляді справи. При цьому
громадський захисник обов’язково дає характеристику особи підсудного,
виходячи з його трудової та громадської діяльності.

Судова промова захисника, зумовлена його функцією у кримінальному
процесі – функцією захисту і повністю підпорядковується відстоюванню
законних інтересів свого підзахисного. За своєю структурою вона, як
правило, є аналогічною промові державного обвинувача. Проте за своєю
спрямованістю – різко відмінною від промови прокурора. Захисник у своїй
промові всі факти і докази розглядає під кутом інтересів підсудного,
тлумачить їх так, щоб спростувати обвинувачення, а якщо воно безсумнівно
доведене – пом’якшити його вину і відповідальність.

Репліка – частина судової промови, основне призначення якої коротко, в
стислій формі звернути увагу суду на перекручення фактів, домисли та
принципово неправильні судження, допущені учасниками дебатів у своїх
промовах (ст. 318 КПК України).

Судові промови впливають на формування внутрішнього переконання судці,
допомагають суду глибше розібратися у всіх обставинах справи, всебічно,
повно і об’єктивно дослідити ці обставини, установити істину у справі і
прийняти правильне рішення.

До предмета судової промови в кримінальних справах у суді першої
інстанції входять:

фактичні обставини справи (п. 1 ст. 64, п. 1 ст. 324, ст. 420, п. 1 ст.
448 КПК України) та їх суспільно-політична оцінка;

аналіз та оцінка доказів (п. З ст. 318 КПК України);

юридична оцінка установлених фактичних обставин – кваліфікація

злочину (п. 2 ст. 64, п. 2-4 ст. 324, п. 2 ст. 420 КПК України);

характеристика особи підсудного, а в необхідних випадках й інших
учасників процесу (п. З ст. 64, п. 7 ст. 324, п. З ст. 420);

питання, пов’язані із застосуванням кримінального покарання або
звільнення від нього (п. З ст. 64, п. 4, 6 ст. 324 КПК України);

питання, пов’язані з вирішенням цивільного позову (п. 4 ст. 64, п. 9 ст.

324 КПК України);

інші питання, які вимагають свого вирішення (п. 10-14 ст. 324 КПК

України);

аналіз причин і умов, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23, 23-2 КПК
України).

Предметом судової промови в цивільних справах у суді першої інстанції є:

фактичні обставини справи;

оцінка доказів;

пропозиції про застосування того чи іншого закону у справі;

пропозиції про винесення окремої ухвали при наявності для цього підстав
(ст. 235 ЦПК України).

Аналіз ст. 27, ЗО ЦПК України дає можливість зробити висновок, що
предметом доказування виступають:

обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (підстави позову);

обставини, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави
заперечення);

інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. А в
цілому – обставини, які повинні бути встановлені як підстави для
розв’язання спору між сторонами; всі наявні юридичні факти й обставини,
що мають значення для справи.

Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставі
норм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини. Так,
відповідно до ст. 456 ЦК України до складу підстави позову, що є
предметом доказування, входять факти, які підтверджують: наявність
трудових відносин потерпілого з особою (підприємством), настання
каліцтва чи іншого пошкодження здоров’я у зв’язку з виконанням
потерпілим своїх трудових обов’язків; настання певної шкоди; наявність
збитків та їх розмір; вину організації в заподіянні шкоди.

Труднощі й помилки у визначенні необхідного факту доказування виникають
тоді, коли диспозиція норми матеріального права має відносно визначений
характер. Це норми, якими врегульовані питання про виселення за
неможливістю сумісного проживання, про розподіл майна подружжя та ін.,
при застосуванні яких повинні враховуватися «груба необережність самого
потерпілого», «майнове становище», «інтереси неповнолітніх дітей чи
інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу» (ст. 454 ЦК, ст.
29 Кодексу про шлюб і сім’ю та ін.) .

Виступаючи з судовою промовою в адміністративних справах, учасники
розгляду повинні з’ясувати:

чи було вчинено адміністративне правопорушення;

чи винна дана особа в його вчиненні;

чи підлягає вона адміністративній відповідальності;

чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення
до товариського суду, громадської організації;

інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст.
280 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Предметом судової промови в суді другої інстанції при розгляді справи в
касаційному порядку є:

критика або обґрунтування правильності вироку чи рішення;

обґрунтування касаційного подання чи касаційної скарги або їх критика;

аналіз і оцінка додаткових матеріалів;

• пропозиції про винесення певної ухвали касаційної інстанції. Таким
чином, до змісту судової промови обов’язково входять ті

елементи, які утворюють її предмет. Одначе слід мати на увазі, що на
зміст і форму судової промови великий вплив мають-характер і обсяг
справи, особа ритора, судова аудиторія. Особа промовця і судова
аудиторія визначають певну побудову і виклад судової промови. Як немає
однакових справ і людей, так не може бути і однакових судових промов.

Вільне володіння формами судової промови є мистецтво, яке, як і всяке
інше мистецтво, може набути у деяких риторів трафарету. Головними в
судовій промові є її зміст і думки ритора .

2.2. Види судових промов

У судовому засіданні при розгляді кримінальних, цивільних,
адміністративних, господарських справ можна виділити такі види судових
промов:

Обвинувальна промова прокурора в кримінальних справах в суді першої
інстанції.

Промова прокурора в кримінальній справі при відмові від обвинувачення в
суді першої інстанції.

Захисна промова адвоката в кримінальній справі в суді першої інстанції.

Промова адвоката – представника потерпілого, цивільного позивача і
цивільного відповідача.

Самозахисна промова підсудного.

Промова потерпілого і його представника.

Промова цивільного позивача і цивільного відповідача або їхніх
представників (у межах цивільного позову в кримінальних справах).

Промови прокурора й адвоката в цивільних справах у суді першої
інстанції.

Промови прокурора й адвоката в адміністративних справах. Промови
прокурора й адвоката в кримінальних і цивільних справах у суді другої
інстанції.

11. Промови громадського обвинувача і громадського захисника в
кримінальних справах.

12 Промови позивача та відповідача або їхніх представників у цивільних
справах.

Промови третіх осіб або їхніх представників у цивільних справах.

Промови уповноважених органів державного управління, профспілок,
підприємств, установ, кооперативних організацій та їх об’єднань у
цивільних справах.

15 Промови представників громадських і трудових колективів у цивільних
справах. Промови осіб, які притягаються до адміністративної
відповідальності, та їхніх представників.

17. Промова потерпілого в адміністративній справі.

16. Захисна промова близьких родичів, опікунів або піклувальників
підсудного в кримінальній справі.

19. Промова адвоката (представника сторони) при веденні господарських
справ в арбітражному суді. 2). Промова прокурора при підтриманні позову
в арбітражному суді.

У попередньому параграфі цієї глави частково розкрився зміст судових
промов державного, громадського обвинувача, цивільного позивача і
цивільного відповідача, громадського захисника і захисника. Детальніше
вони будуть висвітлені в наступних главах роботи.

Виходячи з предмета судової промови, пропонується структура та зміст
промови прокурора ори відмові від обвинувачення;

викладення фактичних обставин справи, як вони були встановлені
попереднім слідством;

заява про непідтвердження обвинувачення в суді – про відмову від
обвинувачення;

аналіз та оцінка доказів, зібраних і досліджених під час попереднього і
судового слідства;

фактичні обставини та юридичні підстави відмови від державного
обвинувачення;

причини необгрунтованого притягнення особи як обвинуваченого до
кримінальної відповідальності, пропозиції щодо їх усунення;

пропозиції про поновлення порушених прав підсудного;

• пропозиції про подальшу долю справи. 2.3. Засади і функції судової
промови

Виходячи з теорії і практики судової риторики, можна виділити три
основні засади судової промови: психологічну, етичну і логічну. Кожна з
них впливає не тільки на зміст судової промови, а й на спосіб побудови.

Процесуальна діяльність учасників судочинства передусім акт
психологічний. Вона відбувається у відповідності зі своїми
закономірностями і психологічною організацією суб’єктів, які здійснюють
цю діяльність. За своєю психологічною природою судові дебати – форма
мовленнєвого спілкування учасників судового процесу, спосіб передачі
інформації. Це засіб переконання суду, учасників процесу у правильності
висунутих суб’єктами дебатів тез і обґрунтованості висунутих ними
рішень.

Змістом судової промови завжди є певні думки, ідеї, доводи, міркування,
пропозиції. Вони неминуче пов’язуються з особистим ставленням людей до
результатів дослідження, емоційним сприйняттям інформації, психологічним
станом переконаності чи непереконаності в правильності зроблених
висновків.

У психологічній структурі судових дебатів виділяються такі компоненти,
як психологічні властивості та якості виступаючого, психологія
сприйняття промови і впливу останньої на формування судового
переконання.

Уважно вислуховуючи судові промови, судді подумки простежують пройдений
шлях шукання істини, усвідомлюють і зіставляють доводи й аргументи
звинувача і захисника, порівнюють їх. Це дозволяє їм побачити сильні і
слабкі сторони в аргументації учасників судових дебатів, внести свої
корективи в їх оцінку, зробити правильні висновки, прийняти законне і
обґрунтоване рішення.

Важливе місце в структурі судової промови посідають етичні засади.
Будь-яка професійна діяльність повинна здійснюватися на основі тих
етичних принципів, які сформувалися в суспільстві. Більше того, кожен
вид діяльності виробляє свої норми професійної етики.

Судова етика містить комплекс моральних заборон і дозволів, обумовлених
специфікою розгляду і вирішення в судових засіданнях кримінальних,
цивільних, адміністративних справ. Дотримання етичних норм сприяє
повнішому, результативнішому виконанню учасниками судових дебатів своїх
обов’язків, підвищенню ефективності їх діяльності. Етичні засади
вимагають від судового ритора індивідуального підходу до кожної справи,
яка розглядається, урахування особливостей учасників, які беруть участь
у справі. Недопустимі приниження людської гідності, упередженість,
однобокість у висвітленні обставин справи.

Судовий ритор не має права застосовувати незаконні засоби і методи для
відстоювання своєї позиції, наполягати на твердженнях, які не
підкріплені матеріалами справи. Він не має також права навмисно
затягувати судовий розгляд справи, свідомо вводити суд і осіб, які
присутні в залі судового засідання, в оману. Тільки моральні засади
здатні забезпечити досягнення поставленої мети.

Логічні засади є тією базою, яка визначає обґрунтованість,
переконливість і доказовість судової промови. Знання законів логіки, їх
дотримання вважається необхідною умовою для правильного мислення,
висловлювання своїх думок. В умовах судочинства, де на основі доказів
формуються певні висновки і приймаються у справі відповідні рішення,
знання законів логіки набуває особливого значення.

Закони логіки вимагають, передусім, точного визначення тез, які
доказуються. Всяка невизначеність, розпливчастість предмета обговорення
неминуче вплине на невизначеність висновків судового ритора. Вимоги
логіки сприяють формуванню у риторів чітких суджень і обґрунтуванню їх
доказовими даними.

У структурі судових дебатів виділяються такі функції судової промови, як
комунікативна та інформативна.

Судові дебати виступають здебільшого як засіб спілкування, комунікації,
як спосіб обміну думками і судженнями. Це форма відстоювання судовими
риторами своїх процесуальних позицій, процес взаємодії між ними. В цьому
розумінні судові промови – засіб комунікативного зв’язку, спосіб
реалізації комунікативної функції.

Судові промови виконують також інформативну функцію. Промова кожного
учасника судових дебатів повинна містити не лише відомості про
досліджувані події, але й дані, які підтверджують правильність
тлумачення цих подій. Обґрунтованість висновків і пропозицій, інакше,
промова повинна бути аргументованою, доказовою, переконливою.

Кожен судовий ритор, у відповідності зі своєю процесуальною позицією,
аналізує й дає оцінку зібраним доказам, формулює свої висновки і
обґрунтовує їх тими даними, які були здобуті в процесі розслідування і
судового розгляду справи. Старанно і ретельно необхідно проаналізувати
не лише ті докази, які підтверджують позицію виступаючого, але й дані,
які не узгоджуються з нею. Цим самим забезпечується всебічність, повнота
і об’єктивність дослідження. Висновки, зроблені судовими риторами,
стають переконливими й обґрунтованими, а якраз цього і чекають від них
судді та інші учасники судового процесу.

2.4. Спілкування із судовою аудиторією

Судова аудиторія – певна кількість людей у залі судового засідання, які
беруть участь при розгляді справи або цікавляться нею. Умовно її можна
розподілити на чотири групи:

професійні учасники процесу (суддя, прокурор, адвокат, секретар судового
засідання);

представники громадськості (громадський захисник, громадський обвинувач,
представники громадських організацій і трудових колективів), які
виконують в судовому засіданні свої громадські, моральні обов’язки;

учасники процесу, зацікавлені у вирішенні справи (підсудний, потерпілий,
позивач, відповідач та їх представники), а також ті, що з’явилися для
виконання покладених на них законом обов’язків (свідки, експерти,
перекладачі тощо);

публіка, яка прийшла з різних мотивів і спонукань, але всіх їх об’єднує
інтерес до процесу у даній справі.

Вік, емоційний стан, рівень уваги, готовність вступити в контакт,
зацікавленість слухачів, щоб досягти взаєморозуміння з судовою
аудиторією, спонукати слухати себе.

Увагу аудиторії можна притягнути і втримати певний час деякими
прийомами, які одночасно є засобами виразності судової промови,
посилення її емоційного впливу і виразності. Ось ці прийоми.

Пряма вимога уваги від слухачів

Досягається виголошенням початкових фраз, наприклад: «Вельмишановні
судді! Послухайте, будь ласка!», «Прошу звернути на це увагу», «Я ще раз
звертаю Вашу увагу на дану обставину», «Переходжу до аналізу доказів» і
т.п.

Пауза

Якщо судовий ритор бачить, що його не слухають або слухають неуважно,
він може зупинитися у викладенні змісту промови, що притягує рагу до
виступаючого. Крім того, пауза дозволяє виділити те головне, що настає
за нею.

Голосові прийоми

Щоб активізувати увагу аудиторії, ритор підвищує або понижує голос,
змінює темп промови. Бажаючи підкреслити значущість тієї чи іншої фрази,
судовий ритор промовляє її повільно, голосно, виразно, підкреслює
інтонаційно окремі слова, подовжуючи навіть окремі голосні.

Звернення до слухачів з питанням, пов’язаним зі змістом промови

Такі питання загострюють і активізують увагу аудиторії.

Наприклад: «Андрєєв мав повне право вважати себе щасливим чоловіком.
Запитують: «Як чоловіком? Адже Левіна майже 14 років була у нього на
утриманні»… Чи варто заперечувати? В житті, із лицемірства, люди
придумали багато фальшиво презирливих слів. Якщо чоловік повінчався з
жінкою, про неї кажуть «дружина, жінка». А якщо ні, її називають
«утриманка, наложниця». Але хіба законна дружина не знає, що таке
«ложе»? Хіба чоловік майже завжди не утримує свою дружину?»

Несподіване переривання думки

З процитованої промови адвоката С. Андрієвського у справі Андреєва: «Не
маю сумніву, що Сара Левіна, дякуючи своєму легкому поглядові на
чоловіків і хтивому темпераменту, віддалася своєму здоровому чоловікові
з найповнішою для нього ілюзією гарячої взаємності. Чого б іще він міг
вимагати? І в такій омані він прожив, настільки це можливо, протягом
майже сімнадцяти років., і раптом!

Але тут ми залишаємо чоловіка і звернемося до дружини».

Заздалегідь сказати про те, про що передбачається говорити пізніше

Наприклад: «Вельми суперечливим у справі є питання про доказаність
умислу мого підзахисного на здійснення убивства. Але про це я скажу
пізніше, а зараз я хочу звернути Вашу увагу на… » .

Засоби мовної виразності (прислів’я, приказки, гумор, яскраві образи)

З промови адвоката М. Холеви у справі Максименко: «Панове! Один римський
імператор, підписуючи смертний вирок, вигукнув: який я нещасливий, що
вмію писати! Я впевнений, що старшина ваш скаже інше; він скаже: який
щасливий я, що вмію писати!»

Із промови С. Андрієвського: «З весни зірка пана Лютостанського почала
тьмяніти і чадіти». Метафори і порівняння також притягують увагу судової
аудиторії, посилюють емоційний вплив промови.

Із промови адвоката М. Карабчевського на засіданні суду другої
інстанції: «Із усіх жахів, властивих нашій думці і нашій уяві,
найбільший жах – бути живцем похованим. Цей жах тут наяву. Правосуддя
справило велику тризну в цій справі. Тальма похований, але він живий.
Він стукає у віко своєї труни, його необхідно відкрити» .

Адвокат Л. Ветвінський, викриваючи наперед неправдиві показання
підсудних, які обмовили його підзахисного, використав прислів’я, щоб
створити антитезу, розвинути думку, яка заперечує закладений в неї
зміст: «Кажуть, що у брехні короткі ноги. Я в цьому не дуже впевнений,
тому, зокрема, що дана брехня, хоча і в дещо зміненому вигляді, проникла
все ж із показань названих мною осіб спочатку до обвинувального
висновку, а потім, на жаль, до промови прокурора. Мабуть, з більшою
підставою можна сказати, що у брехні довгі вуха віслюка, які обов’язково
виявляються при зіставленні з дійсністю, оскільки це відбулося в даному
випадку» .

Жести, міміка, рухи

У поєднанні з іншими прийомами вони допомагають зосередити увагу судової
аудиторії. Не варто стояти нерухомо, слід допомагати собі жестами,
мімікою. Заклякле або скам’яніле обличчя прокурора не викликає довіри і
залишає враження напруженості. Рухи і жестикуляція – природні елементи
поведінки ритора, додатковий засіб впливу на учасників судового процесу,
публіку в залі судового засідання.

Рухи, жести, міміка, як ніщо інше, – належність індивідуального стилю
судового ритора. Виникають вони ніби самі собою, виходячи із змісту,
емоційного настрою промови, пов’язані з рухом думки і почуттями
виступаючого. Кроки уперед в необхідний момент підсилюють значущість
того чи іншого місця промови, допомагають зосередити на ньому увагу
аудиторії. Відступаючи назад, ритор ніби дає аудиторії можливість
«відпочити» і потім переключає увагу на іншу частину промови.

В мистецтві судового ритора, поряд з вказівними і описовими,
використовуються жести емоційні, такі як стиснутий кулак, витягнута
рука, рухи головою, руками. Ці жести викликають аналогічні приховані
рухи у слухачів, настроюють їх відповідним чином. Міміка ритора –
чудовий стимулятор емоцій аудиторії. Вона здатна передати радість і
печаль, сумніви й іронію, рішучість і презирство. У гарного ритора
«обличчя говорить разом з язиком» говорив Анатолій Коні. 2.5. Словесна
наочність

ПОВТОР – повторення того самого слова чи виразу з метою виділити,
підкреслити істотне у мовленні, підкреслити ті чи інші деталі в описах,
посилити експресивно-зображувальні властивості мови. Повтор допомагає
повніше відобразити хвилюючі моменти в житті людини, її емоційний стан:
“Ох, як, весело на світі, як весело стало” (Т. Шевченко); “Не плач, не
плач за юністю своєю!” (М. Рильський)’.

ІНВЕРСІЯ – мовленнєвий зворот, який полягає в умисній, стилістично
виправданій зміні прямого порядку слів. Зміна звичайного порядку слів у
реченні надає фразі особливого стилістичного забарвлення, посилює
смислову значущість слів:

Робочим головам, рукам

на сій окраденій землі

свою ти силу ниспошли (Т. Шевченко)

ГРАДАЦІЯ – поступове підвищення, посилення. Стилістична фігура, що
полягає в такому розташуванні частин висловлювання (слів, частин
речення), коли кожна наступна містить у собі посилення (послаблення)
смислового чи емоційно-експресивного значення. Є градація висхідна і
спадна:

Скажи, що правда оживе,

натхне, накличе, нажене

не ветхее не древлє слово

розтленноє, а слово нове

між людьми криком пронесе

і люд окрадений спасе

од ласки царської… (Т. Шевченко)

АНТИТЕЗА – протилежність, протиставлення. Стилістичний прийом, що
полягає у зіставленні протилежних образів і понять.

РИТОРИЧНЕ ЗАПИТАННЯ – запитання, яке не переслідує мети отримати
відповідь слухачів, спрямоване иа ствердження якоїсь ідеї або таке, яке
використовується як засіб підсилення уваги аудиторії:

Бути чи не бути ? (В. Шекспір)

РИТОРИЧНИЙ ВИГУК – особливо емоційне ствердження або заперечення,
констатація якогось факту або думки, що супроводжується окличною
інтонацією:

“0 часи, о звичаї!” (М. Цицерон)

ЕПІТЕТ – один з основних тропів, художнє, образне означення, що
підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття,
дії. Найчастіше епітетами виступають означення – прикметники:

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

такої спраглої жаги,

зо

такого зойку у мовчанні,

такого сяйва навкруги (Я. Костенко)

ТРОПА – слова, звороти, які вживаються у переносному значенні:
порівняння, метафори, епітети, гіперболи тощо.

МЕТАФОРА – вид тропа, що побудований на основі вживання слів або виразів
у переносному значенні за подібністю, аналогією тощо і служить одним із
засобів посилення образності й виразності мови. Розрізняються метафори
прості, побудовані на зближенні предметів чи явищ за однією якоюсь
ознакою, і метафори розгорнуті, побудовані на різних асоціаціях між
предметами і явищами. Наприклад: “Шовковий шум нив” (М. Коцюбинський);
“Напитись голосу твого” (Л. Костенко),

Посіяли гайдамаки

в Україні жито,

та не вони його жали.

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла;

кривда повиває… (Т. Шевченко)

МЕТОНІМІЯ – заміна одного слова іншим на основі близькості виражених
ними понять, суміжності позначених предметів: “Київ радо зустрічає
гостей” (О. Гончар); “Увесь вітряк відразу вибухнув реготом” (М.
Стельмах).

СИНЕКДОХА – заміна одного слова чи виразу іншим на основі якоїсь
кількісної характеристики предмета мовлення: дах над головою (замість
будинок); “Наш люд має в собі багато сили, щоб родити Шевченків,
Фельковичів, Франків” (В. Стефаник).

ГІПЕРБОЛА – перебільшення. Стилістична фігура, в якій навмисно
перебільшено певну ознаку з метою надати зображуваному більшої
виразності, загостреності, наприклад: “Так ніхто не кохав. Через тисячу
літ лиш приходить подібне кохання… ” (В. Сосюра).

ПРИСЛІВ’Я – це виражений структурою речення влучний образний вислів,
який формулює певну життєву закономірність або правило, що є широким
узагальненням багатовікових спостережень народу, його суспільного
досвіду: “Не спитавши броду, не лізь у воду”. Прислів’я співвідноситься
з реченням, має синтаксичну завершеність, виступає як окреме судження,
нерідко має ритмічну будову, а його частини можуть римуватися: “За праве
діло стій сміло”.

ПРИКАЗКА – стійкий фольклорний вираз, який несе у собі емоційно-образну
характеристику якогось явища. Приказка на відміну від прислів’я завжди
виступає у мовленні як частина судження. За своєю структурою вона може
співвідноситися і з реченнями, і з словосполученнями: “Був кінь, та
з’їздився”, “Не мала баба клопоту, та купила порося”. В основі приказки
може лежати метафора (“убити двох зайців”), порівняння (“як корова
язиком злизала ) тощо.

ПРИМОВКА – жартівливий, переважно римований вислів, що використовується
в усному і писемному мовленні в різних життєвих ситуаціях. Це усталені
формули вітання, запрошення (“скільки літ, скільки зим”; “чим багаті,
тим і раді”), формули побажань (“здорові будьмо, та себе не гудьмо”;
“великий рости та щасливий будь”), каламбурні вислови (“на городі
бузина, а в Києві дядько”; “тринди-ринди коржі з маком”).

КРИЛАТІ ВИРАЗИ – стійкі звороти мовлення, що мають, як правило, книжне
походження й відрізняються влучністю, образністю, виразністю, лаконізмом
«Чия країна, того й мова»; «Ніхто не суддя у своїй власній справі».

АФОРИЗМ – глибока узагальнююча думка, яка має лаконічну, відточену мовну
форму: «Вдвічі дає, хто скоро дає»; «Чия вигода, того і ризик»; «Суворий
закон, але закон».

ІРОНІЯ – іносказання, що містить у собі висміювання, негативну оцінку
предмета мовлення або якихось його якостей: заперечення під видом
ствердження чогось. Зовнішня форма суперечить змістові при тонкому,
ущипливому глузуванні:

А в города, мов журавлі, замуштрували москалі; нагодовані, обуті і
кайданами окуті, муштруються… (Т. Шевченко)

САРКАЗМ – їдке, викривальне, іноді гірке глузування з метою
характеристики людини чи явища:

” Друзі мої! Ви не повинні жалітися – це бунт! Ви не повинні разом
виробляти заходи для того, щоб покласти край своїм стражданням, – це
змова! Ви не повинні витягувати до світла гидоту ваших панів – це
наклеп!” (Е. Джонс)

СЛОВЕСНА НАОЧНІСТЬ – живі образи й картини, які створюються риторами за
допомогою мовних засобів, на відміну від образів, які сприймаються зором
та за допомогою інших рецепторів, тобто на відміну від предметної
наочності. Словесна наочність досягається шляхом умілого використання
тропів, прислів’їв, приказок, афоризмів, інших зображувальних засобів
мови: …Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю
слово (Т. Шевченко)

ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ ТА САМОКОНТРОЛЮ

Що таке судова промова?

Хто бере участь у судових дебатах у кримінальному процесі?

Хто бере участь у судових дебатах у цивільному процесі?

Кого заслуховують на засіданні суду в адміністративному процесі?

5 Розкажіть коротко про зміст судової промови: державного обвинувача,
громадського обвинувача, цивільного позивача і цивільного відповідача.
6. На що спрямована і який зміст судової промови громадського захисника?

7. Який зміст судової промови захисника? Що таке репліка і яке її
основне призначення?

Як впливають судові промови на формування внутрішнього переконання
судді?

Що входить до предмета судової промови в кримінальних справах?

Що входить до предмета судової промови в цивільних справах?

Що входить до предмета доказування в цивільних справах?

Що повинен з’ясувати судовий ритор, виступаючи з промовою в
адміністративній справі?

Що входить до предмета судової промови в суді другої інстанції?

Які з вісімнадцяти видів судових промов ви можете назвати?

Яка структура та зміст судової промови прокурора при відмові від
обвинувачення?

Які ви можете назвати засади та функції судової промови?

В чому полягає психологічна засада судової промови?

В чому полягають етична і логічна засади судової промови?

Що таке комунікативна функція судової промови і в чому вона полягає?

Що таке інформативна функція судової промови і в чому вона полягає?

Розкажіть про труднощі, які виникають у процесі спілкування риторів із
судовою аудиторією?

23. Які прийоми можуть використовувати судові ритори для

встановлення контакту з учасниками судового процесу, публікою у залі

судового засідання?

Яке значення має пауза при виголошенні судової промови?

Що дає зміна темпу промови, модуляція голосу?

Якими словами можна звернутися до учасників судового засідання, щоб
привернути їхню увагу?

Які засоби мовної виразності ви можете назвати?

Що дає звернення судового ритора до слухачів із запитанням?

Яке значення мають жести, міміка, рухи для судового ритора і в чому вони
можуть проявлятися?

Які канали впливу ритора на судову аудиторію ви знаєте? Які прийоми
словесної наочності ви знаєте?

Глава З

Підготовка судової промови

Готуючись до виступу, судовий ритор повинен з’ясувати для себе три
питання:

Що трапилося і чому трапилося?

Що потрібно доказати суддям?

Чим можна вплинути на їхнє рішення?

Те, що потрібно доказати, пише Петро Пороховщиков, є головним
положенням, головним висновком промови. Те, що може вплинути на рішення
суддів, він називає нервами.

В теорії головний висновок обвинувачення завжди один: підсудний
винуватий у такому-то злочині; головний висновок захисту також один:
підсудний у такому-то злочині не винен. Тому теоретично обидва ритори
повинні докласти всіх зусиль, необхідних для такого висновку.

На практиці завдання звужується, і здебільшого суперечливий пункт
зосереджується десь посередині, в доказуванні одного або кількох окремих
положень. І далі П. Пороховщиков наводить приклад.

Підсудний звинувачується у підробці розписки на дванадцять тисяч
карбованців; підробка зроблена вельми майстерно. Теоретично головне
положення звинувачення – підсудний винуватий у тому, що підробив
розписку; але можливо, що звинувач обмежить своє завдання доказуванням:
а) того, що підсудний не мав у своєму розпорядженні 12 тисяч
карбованців, які нібито позичив потерпілому, і б) якщо розписка
підроблена, ніхто інший, крім підсудного, не міг здійснити підробки.
Захисник може обмежитися доказуванням того, що розписка могла бути
підробленою іншою особою .

Всі три питання взаємопов’язані між собою, оскільки в них одна мета.
Вони будуть «переплітатися» у голові ритора, стикатися одне з одним, але
промовець повинен чітко розділити їх з самого початку. З чого ж
починати?

3.1. Збирання матеріалів

Підготовка судової промови розподіляється на кілька етапів: збирання
матеріалів, аналіз матеріалів, систематизація матеріалів, письмова
підготовка промови.

Збирання матеріалів починається в процесі вивчення кримінальної справи.
Ті записи, які можуть бути використані в промові, необхідно підкреслити
або ж помітити якимось значком. Тоді їх легше буде відшукати як під час
судового розгляду, так і в перервах між засіданнями. Записи допоможуть
знати і розуміти справу. Вони підкажуть, на що потрібно звернути
особливу увагу, які запитання слід задавати учасникам процесу під час
судового слідства.

Найінтенсивніше збираються матеріали під час судового слідства. Судова
промова – це результат судового слідства і його неможливо підміняти
результатом попереднього слідства. Як прокурору, так і адвокату у своїх
записах необхідно фіксувати показання підсудного, потерпілого, свідків,
висновки і допити експертів, огляд речових доказів, місця події і ті
додаткові дії, якими закінчується судове слідство. Все, що може бути
використано у промові, слід ретельно записати, підкреслити.

У свої нотатки ритор повинен записувати не лише найсуттєвіше з того, що
проходило в суді, але й свої думки, які виникли в ході судового розгляду
справи. Спочатку збирання матеріалів для промови є простим
нагромадженням доказів і думок. З часом, у ході розширення і поглиблення
судового слідства, збирання матеріалів ускладнюється.

Продуктивно й ефективно збирає факти для промови лише той, хто бере
активну участь у дослідженні доказів. Постановка питань допитуваним,
отримання відповіді і її негайна оцінка – все це діяльність прокурора й
адвоката в дослідженні доказів, фактичних обставин справи.

Судовому ритору не слід боятися ставити гострі запитання підсудному,
потерпілому, свідкам, експерту. Якщо в ході судового слідства прокурор
чи адвокат байдуже поставиться до висновку експертизи і допиту експерта,
годі чекати серйозної й обґрунтованої суперечки з експертом у судовій
промові.

Рекомендується групувати різні джерела доказів, що значно полегшить
перевірку їх достовірності чи сумнівності. У великих і складних справах
записи слід робити за розділами: епізоди звинувачення, показання
підсудних, документи, речові докази, висновки експертів і т. п.

Прокурор складає так зване спостережне провадження, адвокат -адвокатське
провадження (адвокатське досьє). Збирання матеріалів триває аж до
проголошення промови. Досвідчені адвокати нагромаджують матеріал навіть
у самий останній момент – коли проголошує промову прокурор або коли з
промовою виступають інші учасники судових дебатів.

3.2. Аналіз матеріалів

Роздуми з приводу матеріалів для судової промови розпочинаються задовго
до судового засідання. Аналізуються як докази (фактичні дані,
відомості), так і процесуальні джерела, що їх містять показання свідків
і потерпілих, висновок експерта, показання підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного.

До змісту оцінки доказів як фактичних даних входить встановлення їх
достовірності, належності, допустимості й достатності для вирішення
справи. Змістом оцінки процесуальних джерел доказів є визначення
допустимості їх використання у справі і повноти відомостей, що містяться
в них.

Аналіз джерел доказів з точки зору повноти відомостей, що в ньому
містяться, здійснюється шляхом зіставлення цих відомостей із змістом
аналогічного джерела (показань обвинуваченого, одержаних у різний час
або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки) або інших
джерел -показань потерпілого, свідків. Аналізуючи джерело доказу з точки
зору його допустимості, необхідно переконатися, чи передбачений він
кримінально-процесуальним законодавством, чи не було порушень закону при
його одержанні. Докази, одержані з грубим порушенням норм КПК України,
завжди викликають сумнів у їх достовірності й не можуть
використовуватися в кримінальному процесі.

Пленум Верховного Суду України в п. 7 постанови від 25 березня 1988 року
«Про застосування судами України кримінально-процесуального
законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування»
вказав: «Особливу увагу слід приділяти перевірці заяви про недозволені
методи слідства та інші порушення законності, які могли потягти
самообмову чи дачу інших неправдивих показань. Коли при судовому
розгляді з’ясується, що доводи про застосування до нього незаконних
заходів не позбавлені підстав і суд не може їх перевірити, справа
підлягає поверненню на додаткове розслідування з мотивів однобічності,
неповноти чи необ’єктивності проведеного дізнання або попереднього
слідства з вказівкою на необхідність такої перевірки прокурором» .

Аналізуючи зібрані матеріали, слід відокремити установлені факти від
сумнівних. Все належить перевіряти, в усьому пересвідчитися самому.

Петро Пороховщиков описує випадок, коли захисник взяв у руки ніж
(підсудний звинувачувався в замаху на убивство) і зігнув двома пальцями
цей ніж навпіл: слідчий не помітив, що лезо було бляшаним .

Не варто задовольнятися готовими поясненнями фактів. Слід шукати
внутрішній зв’язок подій.

В оповіданні Едгара По «Убивство на вулиці Морг» декілька чоловік, які
чули один і той же звук, приймають його за викрикування, чужою мовою;
при цьому кожен новий свідок називає нову мову. Ці показання суперечать
одне одному; суперечності здаються незрозумілими, але вони пояснюються
тим, що свідки чули голос мавпи, а не людини. В цьому оповіданні всіх
збиває з пантелику нелюдська жорстокість убивства; однак саме це і
вказує, що воно здійснено не людиною .

Кожну обставину, кожен факт, які аналізуються, слід перевіряти з точки
зору протилежної сторони.

Будучи студентом юридичного факультету на початку шістдесятих років,
автор цих рядків потрапив на практику до відомого київського адвоката М
Городиського. Дуже вразила його агресивність, з якою він запитував своїх
клієнтів, буквально атакуючи їх як прокурор, суддя, представник
потерпілого. Подумалось тоді не без обурення: люди платять гроші,
приходять за допомогою, а він так з ними поводиться. Вже пізніше, через
кілька літ зрозумів, чому до цього чоловіка така черга. М. Городиський
готував себе і клієнта до розгляду справи в суді, таким чином перевіряв
свої висновки. Тільки така перехресна перевірка фактів може запобігти
передчасним висновкам. Вона дає змогу серйозно підготуватися до виступу
в

суді.

Аналізуючи докази, обставини справи, варто звертати увагу на негативні
факти, на те, чого не було.

У роботі «Мистецтво промови на суді» наводиться цікавий приклад. У
конюшні було знайдено труп убитого тренера. В процесі розслідування
причин смерті між героєм оповідання і слідчим відбувається така розмова:

Зверніть увагу на надзвичайний випадок із собакою.

Даруйте, із собакою нічого не трапилося.

В цьому-то і полягає надзвичайний випадок . Негативний факт, що собака
не гавкав, став відправним для версії, яка потім підтвердилася, що ніхто
із сторонніх не приходив до конюшні і що тренер був убитий не людиною, а
конем у той момент, коли він намагався вивести його таємно із конюшні. В
даному випадку негативний факт – «те, чого не було» – слугував
матеріалом для висновків слідства. Але його могли використати і судові
промовці, якби слідство пішло неправильним шляхом і необгрунтовано
притягнули б когось, звинувативши в убивстві.

Аналіз матеріалів для судової промови на початку діяльності з будь-якої
справи має, як правило, попередній характер. На цьому етапі важливо
занотувати все, що аналізується, щоб час від часу повертатися до цих
думок і перевіряти їх обґрунтованість.

Робота над підготовкою судової промови проходить не лише в ті години,
коли прокурор чи адвокат вивчають матеріали справи, але і в інший час,
коли несподівано виникне якась думка, що прояснює незрозумілі обставини.
її необхідно записати, оскільки вона забувається так само швидко, як і
з’являється. Хтось із знаменитих говорив, що «знайдена, але не записана
думка, це знайдений і загублений скарб».

Збирання й аналіз матеріалів – це єдиний взаємопов’язаний процес,
завдання якого – підвести судового ритора до безпосередньої підготовки
промови.

3.3. Систематизація матеріалів і письмова підготовка промови Підготовка
судової промови – це опрацювання зібраного матеріалу, відбір і
систематизація фактів, додаткова перевірка міркувань, правильність яких
підлягає доказуванню, послідовність розміщення думок майбутньої промови.

У справі, яка слухається один день або кілька годин, обставини, як
правило, простіші та й картина події ясніша. В такій справі ритору уже в
процесі судового слідства необхідно займатися письмовою підготовкою
промови. Бажано написати один варіант тез і перечитати його. Якщо є
необхідність, а головне – можливість, то на цій основі треба написати
другий варіант або внести в перший поправки і доповнення, думки, які
виникли у зв’язку з промовою прокурора або інших учасників судового
розгляду. Важливо, щоб до початку захисної промови все було написано,
написане -прочитано. Це допоможе ритору краще з’ясувати, що необхідно
сказати на захист підсудного.

Досудова підготовка прокурора до участі в судових дебатах також
завершується роботою над звинувачувальною промовою. Остання детально
обмірковується і пишеться повністю або у вигляді розгорнутих тез,
детального плану чи начерків.

Прокурор, особливо початківець, не має права покладатися на експромт,
розраховувати на своє натхнення. Як правильно відзначає Є. Матвієнко,
імпровізація, натхнення – це дуже ненадійна основа формування промови.
Вони ніколи не в змозі замінити сумлінної попередньої підготовки,
компенсувати відсутність дисципліни, думки і продуманості суджень. Вони
завжди містять у собі загрозу підвести найдосвідченішого ритора,
позбавити його промови цільності й чіткості, завести далеко в бік від
задуманих висновків .

Обсяг письмової підготовки може бути і буває різним в залежності від
характеру й складності справи, аудиторії, кваліфікації прокурора і
адвоката, інших обставин. В одних випадках, особливо на перших порах,
складається повний текст промови, в інших – обмежуються розгорнутим
планом, розширеними тезами, детально проробленими начерками промови,
окремими її фрагментами. Але в усіх випадках таку заготовку необхідно
розглядати лише як попередній варіант, який потім буде доповнюватися,
мінятися, уточнюватися, шліфуватися у ході судового розгляду справи.
Після закінчення судового слідства наступає завершальний етап у
підготовці промови. Тут прокурор ще раз до дрібниць продумує зміст і
структуру промови, чітко визначає всі доводи й судження, які він має
намір висловити суду, відшліфовує окремі думки, які виникли в ході
судового процесу, образи, порівняння. Якщо така робота вимагає
додаткового часу, прокурор може попрохати суд оголосити перерву для
завершення підготовки до виступу із звинувачувальною промовою.

Адвокат, беручи участь у судовому засіданні, складає план захисту. В
ньому має бути передбачено:

які клопотання необхідно заявити суду з метою забезпечення прав і
законних інтересів підсудного;

які докази подати суду для обґрунтування невинуватості або меншого
ступеня відповідальності підзахисного;

в якій послідовності і як провести допит підсудного, які запитання
поставити йому;

які обставини з’ясувати при допиті свідків, потерпілих, експертів і
дослідженні інших доказів у справі.

Систематизація матеріалів. Приступати до цього етапу найкраще тоді, коли
необхідний матеріал у справі зібраний. Різні факти, які підтверджують
одну й ту саму ідею, дозволяють обґрунтувати загальний висновок. Судовий
ритор фіксує висновок, а поряд розміщує докази, які цей висновок
підкріплюють. Так виникає група міркувань, з’єднана загальним висновком.
Інші фактичні дані й міркування також розподіляються на групи, кожна з
яких має своє завдання, висвітлює певне питання. Міркування і висновки
розташовуються так, щоб вони були між собою пов’язані. Попередня група
готує появу наступної, наступна – додатково підкріплює попередню.

Закінчивши систематизацію матеріалів і їх послідовне розміщення, ритор
переходить до безпосередньої письмової підготовки судової промови.

Найкраща форма підготовки судової промови – це складання детальних тез
промови.

Тези промови. Як і закінчена судова промова, тези повинні містити
головні положення, найважливіші докази, хід міркувань, необхідні
фактичні, юридичні, суспільно-політичні висновки. На відміну від
промови, в тезах все повинно бути викладено фрагментами без плавних
переходів, без надмірного літературного тексту, який у промові
неминучий, а тут зайвий.

Тези дають можливість молодому ритору в творчій атмосфері проголосити
промову, виробити необхідні професійні якості, а готовий текст промови
не лише не дає цієї можливості, але, більше того, перетворює живу мову в
заздалегідь написаний твір на задану тему, створює інколи непереборну
спокусу цю промову прочитати «з папірця».

Молодий правник-ритор повинен учитися думати і працювати в складних
умовах судового процесу. Проголошуючи судову промову за тезами і
формулюючи думки під час промови, він виробляє майстерність говорити
публічно, без чого неможливо уявити собі належне виконання обов’язку
судового ритора. Промова, яка читається за готовим текстом, не створює
необхідного контакту між ритором і судом, ритором і його слухачами.
Судовий ритор, який завжди і в усіх випадках буде писати повний текст
промови, опиниться у важкому становищі, якщо в процесі виникне
необхідність обмінятися репліками. Репліка, як правило, буває негайною,
особливо це стосується адвоката. Закінчив прокурор говорити і потрібно
негайно відповідати. Як же бути адвокату, якщо він звик думати і
працювати повільно, в спокійній домашній обстановці.

Більшість справ, які слухаються в районних судах, тривають не більше
одного дня. Якраз у таких справах на перших порах виступають молоді
прокурори і адвокати. Тут просто немає можливості написати промову від
початку і до кінця. Тези промови доводиться писати, коли закінчується
судове слідство, або ж, у кращому разі, під час обідньої перерви, або
під час вельми короткої перерви після обіду.

Молоді правники-ритори повинні виховувати в собі професійне уміння
виконувати два паралельні процеси, брати участь у закінченні судового
слідства і фіксувати тези своєї промови.

Зачитування наперед написаної промови не дає можливості належним чином
реагувати на промови інших учасників судових дебатів, позбавляє виступ
полемічності. Звичайно, до промови можна включити в останній момент, уже
в суді, нові вставки, розділи, але це може зашкодити її логічності й
гармонійності.

Хвилювання промовців у суді. Вони властиві всім риторам незалежно від
віку і стажу роботи. У молодих виникає почуття боязкості, нерішучості,
несміливості і полохливості. Вони хворобливо реагують на погляди, які їм
видаються суворими або несхвальними чи осудливими. Може вивести із
рівноваги чиясь іронічна посмішка. Поступово, з набуттям досвіду, це
почуття слабшає і майже зникає.

Промова може бути написана повністю, декілька разів прочитана ритором
для себе або для вузького кола «своїх» слухачів, перероблена,
переписана. Ця підготовча праця може бути корисною, навіть дуже
корисною, коли вона підготовча. За текстом закінченої промови ритор вже
сміливо може складати тези, які йому необхідно проголосити.

Тези промови, а за ними і сама промова, не повинні бути переказом всього
того, що проходило в судовому засіданні, осюльки це все бачили і чули
судді. В тезах головне місце повинні займати доказові твердження. До них
підводяться і їх підкріплюють установлені факти й обставини, які
допомагають доказуванню, сприяють утвердженню висновку. Правильна
побудова тез судової промови вимагає від ритора чіткого розуміння, що є
головним, а що другорядним і допоміжним. Це необхідно ритору для того,
щоб відповідно розподілити зусилля і час головному – максимум зусиль і
більше часу, другорядному – мінімум того й іншого.

Неможливо заздалегідь і на всі випадки життя визначити, з чого необхідно
починати раніше: з головної думки чи з другорядної, з тим, щоб потім
перейти до головного. Все буде залежати від конкретних обставин справи
Будь-яке вирішення питання є допустимим, якщо судовий ритор приймає його
обдумано. Якщо адвокат доказує алібі свого підзахисного, звичайно, немає
ніякого сенсу відтягувати доказування головної думки на кінець промови.
Довівши алібі, захисник може звернутися до критики показань потерпілого
або свідків, даючи цим показанням відповідні пояснення. Після
доказування головного, пояснення із суміжних питань стає переконливішим
і достовірнішим.

Текст промови чи тез необхідно писати так, щоб він легко читався, щоб
судовому ритору не потрібно було в процесі виступу розгадувати власний
почерк. Часу для цього не буде, судова обстановка аж ніяк не сприятиме
цьому. Прізвища, найменування, цифри, найбільш важливі документи
необхідно записувати чітко, бажано крупнішими літерами чи іншим кольором
чорнила або виділити якимось іншим чином.

Не лінуйтесь перечитувати свої тези. Це допоможе віднайти і виправити
допущену помилку, вилучити те, що після промови попередніх риторів
втратило свою актуальність, або перенести акцент з того, що стало менш
важливим, на те, що в результаті уже проголошених промов набуло більшого
значення.

ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ ТА САМОКОНТРОЛЮ

Які чотири питання повинен з’ясувати судовий ритор, готуючись до
виступу?

Що є головним положенням (висновком) судової промови?

Що є головним висновком звинувачення в теорії і на практиці?

Що є головним висновком захисту в теорії і на практиці?

3 яких етапів складається підготовка судової промови?

Як збираються матеріали в процесі вивчення кримінальної справи?

Як проходить збирання матеріалів під час судового слідства?

Як рекомендується групувати різні джерела доказів?

Що таке наглядове провадження?

Що таке адвокатське досьє?

Як перевіряються докази та їх джерела?

Які правила оцінки доказів та їх джерел?

Що означає належність і допустимість доказів та їх джерел?

Що значить не задовольнятися готовими поясненнями фактів?

Навіщо перевіряти факти з точки зору протилежної сторони?

Навіщо звертати увагу на негативні факти при аналізі доказів?

Що являє собою безпосередня підготовка судової промови?

Коли займається судовою підготовкою промови судовий ритор у невеликих
справах?

Від чого залежить обсяг письмової підготовки промови судовим ритором?

В чому полягає досудова підготовка прокурора в судових дебатах?

Коли настає завершальний етап у підготовці судової промови?

Що повинно бути передбачено в плані захисту адвоката?

Коли слід приступати до систематизації матеріалів судової промови?

Як належить фіксувати висновки і докази у справі?

Як повинні бути розташовані міркування і висновки промови?

Що мають містити тези судової промови?

Яка різниця між розгорнутими тезами і закінченою судовою промовою?

Які переваги дають тези судової промови ритору?

Як перебороти ритору хвилювання у суді?

Що посідає головне місце в тезах судової промови?

Як будувати тези судової промови при доказуванні алібі підсудного?

32. Які технічні рекомендації щодо складання тез судової промови?

Глава 4

Промова державного обвинувача

4.1. Зміст і побудова обвинувальної промови

Беручи участь у судових дебатах, проголошуючи обвинувальну промову,
прокурор висловлює ті остаточні і кінцеві висновки, до яких він дійшов у
результаті судового розгляду кримінальної справи, підбиває підсумки
обвинувальної діяльності. Виступ прокурора з обвинувальною промовою є
одним з найбільш відповідальних етапів підтримання обвинувачення У суді.

Відповідно до ст. 264 КПК України прокурор підтримує перед судом
державне обвинувачення. Він це робить від імені держави, від імені
суспільства.

Промова прокурора в судових дебатах, в якій підтримується державне
обвинувачення, містить аналіз доказів, висловлюються міркування про
кваліфікацію злочину, міру покарання та інші питання, які мають значення
для винесення законного і обґрунтованого вироку, називається
обвинувальною промовою прокурора.

Закон не визначає змісту обвинувальної промови. Але оскільки доказування
обвинувачення в суді КПК України поклав на прокурора, то в своїй промові
він повинен висвітлити питання, передбачені ст. 324 КПК:

1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується
підсудний;

чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону
він передбачений;

чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують відповідальність підсудного
і які саме;

чи слід у випадках, передбачених ст. 26 Кримінального кодексу України,
визнати підсудного особливо небезпечним рецидивістом;

яка міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він
її відбувати;

в якому вигляді виправно-трудової чи виховно-трудової колонії або у
в’язниці повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі;

чи підлягає задоволенню пред’явлений цивільний позов, на чию користь та
в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні
потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на його
стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений;

10) що зробити з майном, описаним для забезпечення ци

вільного позову, і можливою його конфіскацією;

що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими
речами, нажитими злочинним шляхом;

на кого мають бути покладені судові витрати і в якому розмірі;

який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного;

чи слід у випадках, передбачених ст. 14 КК, застосовувати до підсудного
примусове лікування чи встановити над ним опікування

Такі питання вирішуються судом при постановленні вироку.

До цих питань прокурор повинен дати також суспільно-політичну оцінку
обставин справи, що розглядається; характеристику особи підсудного;
аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

Зміст і структура обвинувальної промови визначаються передусім
обставинами справи, місцем її розгляду (справа розглядається в суді чи
виїзному засіданні), складом аудиторії, індивідуальними якостями
прокурора і зайнятою ним позицією у справі.

Йдучи в суд, прокурор повинен знати, що він буде говорити, мати тези чи
принаймні план. Ось план промови одного з київських прокурорів:

Суть пред’явленого обвинувачення.

Що пояснює підсудний.

Неправдивість його показань підтверджується:

протоколом огляду від 10.03.19… р. (а. с. 16);

протоколом обшуку (а. с. 19);

показанням свідка – дружини підсудного (а. с. 28);

висновком криміналістичної експертизи (а. с. 41).

Матеріальні цінності розтратив підсудний, що побічно підтверджується:

показаннями працівників магазину і сусідів про те, що підсудний часто
пиячив;

показаннями шинкарки, що за випивку завжди розплачувався підсудний;

показаннями дружини підсудного, що зарплату чоловік повністю їй
віддавав.

Обґрунтування юридичної кваліфікації.

Пропозиції про міру покарання і долю цивільного позову. Можна виступати
і без плану, як «виступив» один із прокурорів у

справі про хуліганство:

«Товариші судді! Нам все достатньо ясно. Підсудний Карган зірвав з
клумби квітку. І нецензурно лаявся на жінку з дітьми, а потім влаштував
бійку з мужчиною. У справі є дані про те, що бійка була, шум і крики
також були. Прошу визнати підсудного винним і дати йому три роки».

Прокурорська практика виробила таку структуру обвинувальної промови:

вступна частина;

фабула справи (виклад фактичних обставин злочину);

аналіз і оцінка зібраних у справі доказів (аналіз доказів);

обґрунтування кваліфікації злочину;

характеристика особи підсудного;

обґрунтування пропозицій про міру покарання цивільному позову;

аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, і пропозицій щодо їх
усунення;

заключна частина промови.

Не завжди обвинувальна промова вміщує всі перераховані елементи в такій
послідовності. Але на практиці саме така послідовність закріпилася і
виправдала себе.

Зміст і структура обвинувальної промови, її побудова не можуть бути
однаковими і незмінними для будь-якої справи. Як не існує кримінальних
справ абсолютно схожих одна на одну, так і не повинно бути промов, які
збігаються між собою. Тому прокурор повинен уміти віднайти правильні
пропозиції різних частин промови, розподілити матеріал логічно й
послідовно.

Експозиція, розподіл матеріалу – досить важливий момент у риторському
мистецтві. «Уміла готувати, та не вміла подавати» – влучна
характеристика експозиції і про це слід пам’ятати.

4.2. Вступна частина промови

Публічний виступ повинен мати певний початок. Уміла побудова початку
відіграє особливо важливу роль у масових аудиторіях, якими є зали
судових засідань. Це добре розуміли ритори всіх часів. Вдалий початок
судової промови допомагає установити необхідний психологічний контакт зі
слухачами, створює сприятливу атмосферу безпосередності.

Вступ повинен зацікавити слухачів, привернути їхню увагу і підготувати
до правильного сприйняття і розуміння сказаного. Чим менше шаблонності,
тим більше уваги до такої промови. Закласти основу добрих стосунків із
учасниками процесу, публікою в залі судового засідання – таке завдання
має поставити перед собою судовий ритор уже зі вступної частини промови.

Спостереження показують, що перші слова ритора, як правило, не досягають
мети. Коли вони проголошувалися, слухачі лише «готували» свою увагу.
Емоційне збудження, викликане різними подразниками до початку промови,
ще не вляглося. Це необхідно враховувати при виступах у масових
аудиторіях. Лише до деякої міри це стосується судової аудиторії.
Обстановка в суді перед виступом прокурора особлива і своєрідна. Коли
слово надається державному обвинувачу, в залі настає тиша. Загальна
увага звернена до прокурора, всі чекають, що він скаже. І тут головне
для прокурора -закріпити увагу слухачів. Пов’язати виступ із структурою
судової промови. Не допускати загальних виразів і думок, навіть красиво
і правильно викладених.

За сім років участі автора цих рядків у судових засіданнях військових і
загальних судів частенько доводилося чути такий початок промови:
«Вельмишановні судді! Я не затримаю довго вашої уваги». Або: «Шановний
головуючий! Шановні судді і учасники процесу! Я не буду багатослівним!»
Така декларація зовсім недоречна. Якщо промова дійсно буде короткою, то
таке попередження лише продовжить її. А якщо ж – це буває часто – вона
буде довгою, то ритор виявиться просто самонадіяним, а може, навіть
смішним у очах слухачів.

Засоби і прийоми побудови вступної частини обвинувальної промови бувають
різноманітними. Вони залежать від характеру справи, яка розглядається,
навичок обвинувача, складу судової аудиторії, інших обставин. Найбільш
вживані прийоми:

оцінка суспільно-політичного значення справи, яка розглядається;

вказівка на характерні особливості кримінальної справи;

виклад програми виступу та ін.

Оцінка суспільно-політичного значення фактів, які є предметом судового
розгляду, – важливий засіб побудови вступної частини обвинувальної
промови. Злочини за своєю природою є суспільно небезпечними діяннями,
мають суспільно-політичне значення і не байдужі суспільству. Тому від
прокурора вимагається в кожному випадку виявити і наочно показати цю
суть, звернути на неї увагу учасників судового розгляду, публіки.

Ось для прикладу вступна частина головного обвинувача від США Джексона
на Нюрнберзькому процесі .

«Панове судді! Честь відкривати перший в історії процес із злочинів
проти загального миру накладає важку відповідальність. Злочини, які ми
намагаємося засудити і покарати, настільки зловмисні, злісні і мають
настільки руйнівні наслідки, що цивілізація не може потерпіти, щоб їх
ігнорували, бо вона загине, якщо вони повторяться.

Той факт, що чотири великі держави, які захоплені перемогою і які
страждають від нанесеної їм шкоди, утримали руку розплати і передали
своїх полонених ворогів на Суд справедливості, є одним із найвидатніших
прикладів тієї данини, яку влада платить розуму.

Цей Трибунал, хоча він і є нововведенням і експериментом, не є
результатом абстрактних міркувань і не був створений задля того, щоб
виправдати правові теорії. Цей судовий розгляд віддзеркалює практичне
намагання чотирьох великих держав використати міжнародне право для того,
аби протидіяти найбільшій загрозі нашого часу – агресивній війні.
Здоровий глузд людства вимагає, щоб закон не обмежувався покаранням
рядових людей за здійснені ними незначні злочини. Закон також повинен
карати людей, які набувають величезну владу і використовують її навмисно
і водночас для того, щоб привести до дії зло, яке не дає порятунку
жодному вогнищу в світі.

Такого роду грандіозних масштабів справа і передана нам на розгляд,
панове судді.

На лаві підсудних сидить 20 морально зламаних людей. Відчуваючи докори
тих, ким вони керували, майже до такої ж міри, як і горем тих, на кого
вони напали, ці люди назавжди тепер позбавлені можливості особисто
творити зло.

Зараз важко угледіти в цих жалюгідних полонених ознаки тієї влади, за
допомогою якої вони як нацистські лідери колись панували над значною
частиною земної кулі і наганяли жах на більшість її населення, їх
особиста доля не має великого значення для людства.

Цей судовий розгляд набуває такої важливості тому, що ці в’язні
представляють у своїй особі зловісні сили, які будуть таїтися в світі ще
довго після того, як тіла цих людей перетворяться на попіл. Ці люди –
живі символи расової ненависті, терору й насилля, пихатості і
жорстокості, народжених владою. Це символи жорстокого націоналізму і
мілітаризму, інтриг і провокацій, які протягом одного покоління
неодноразово втягували Європу в безодню війни, знищуючи її чоловіче
населення, руйнуючи її будинки, сіючи злидні. Вони до такої міри
приєднали себе до створеної ними філософії і до керованих ними сил, що
прояв до них милосердя буде означати перемогу і заохочення того зла, яке
пов’язане з їхніми іменами.

Цивілізація не може дозволити собі будь-який компроміс із соціальними
силами, які здобувають нову могутність, якщо ми поведемося двозначно або
нерішуче з людьми, в особі яких ці сили продовжують своє існування» .

Дуже правильні й мудрі слова, які не втратили своєї свіжості й
актуальності в наші дні.

Деякі прокурори схильні перебільшувати суспільно-політичну оцінку
обставин справи. Штучно нагнітають атмосферу. Дрібне хуліганство вони
перетворюють у тяжкий злочин, а підсудних – у особливо небезпечних
злочинців. Найменша неточність і необ’єктивність відразу ж негайно
відгукується в аудиторії. В. Вересаєв описав одну таку «гучну» промову
прокурора, текст якої подається у цій книзі далі.

Одним із можливих прийомів побудови вступної частини промови, наголошує
Є. Матвієнко, є вказівка на різні особливості справи: фактичного,
юридичного, суспільно-політичного, морально-етичного чи іншого
характеру. Такий прийом дозволяє акцентувати увагу на певних обставинах,
виділити їх, підкреслити їхнє значення, допомогти слухачам правильно
оцінити ці обставини.

Відштовхуючись від особливостей справи, враховуючи їх, прокурор належним
чином розподіляє матеріал, знаходить необхідні пропорції для його
висловлення, надає промові необхідну тональність і забарвлення.

Приклад із практики українських прокурорів. Учениці однієї із середніх
шкіл міста Львова Світлана Б. і Лариса Б., потрапивши під вплив
грабіжників-рецидивістів Цівіна і Опришка, разом з останніми здійснили
ряд квартирних крадіжок і розбійних нападів на громадян міста. У
вступній частині обвинувальної промови у цій справі прокурор сказав:

«Вельмишановні судді! Справа, яка Вами розглядається протягом кількох
днів, має велике громадське значення. Суть її не лише в тому, що група
грабіжників, серед яких є злодії-рецидивісти, здійснила протягом
короткого часу ряд зухвалих нападів на громадян, але і в тому, що серед
учасників цих розбійних нападів опинилися дівчатка – учениці 8-го класу
середньої школи, діти батьків, які займаються педагогічною, виховною
роботою.

Наш суд, покликаний вести боротьбу зі всякими кримінальними елементами,
що порушують правопорядок, не може розглядати дану справу лише в межах
чисто юридичного аналізу, не дослідивши тих причин, які привели на лаву
підсудних поряд із грабіжниками-рецидивістами шістнадцятирічних дівчаток
– учениць середньої школи».

Виклад програми виступу. Прокурор починає свою обвинувальну промову зі
вказівки, на яких питаннях він має намір зупинитися, які тези
обґрунтувати, які обставини доказати, які твердження підсудного
спростувати. Такий виступ надає промові цілеспрямованості і
конкретності, допомагає слухачам краще зрозуміти й оцінити доводи
судового ритора. Ось витяг:

«Завданням обвинувачення є доказування того, що 15 лютого цього року
Петров із ревнощів убив свою коханку, громадянку Красильникову. Ми
докажемо також, що вбивство це було здійснено навмисно, за наперед
обдуманим планом; що знаряддя злочину були завчасно принесені убивцею на
місце злочину і що, здійснивши убивство, Петров вжив потім ряд заходів
до приховання слідів злочину, діючи і тут обачливо й обмірковано.

Приступаючи до виконання цієї частини, я повинен коротко відновити в
пам’яті суду обставини цієї справи».

У виступах наших прокурорів трапляються і такі вступні частини промови:

«Товариші судді! Справа, яку ми з вами детально досліджуємо в судовому
засіданні, за своїм змістом і матеріальною шкодою є незначною, одначе
вона має суспільно-політичне значення тому, що на лаві підсудних
знаходиться Віктор Птіцин».

Що може викликати такий вступ у слухачів, крім нерозуміння і подиву?
Навіщо він прокурору? Повна професійна безпорадність.

Серйозною вадою багатьох обвинувальних промов є трафаретність вступної
частини. За зразок прокурор бере одну із «шапок», опублікованих у
збірнику судових промов і починає кожну промову приблизно такими
словами:

«В той час, коли трудящі нашої країни самовіддано віддають свою працю на
благо і процвітання батьківщини, група злочинців… »

У суддів, інших постійних учасників судового розгляду (секретарів
судових засідань, адвокатів, охоронців підсудного .) на вустах посмішка,
як тільки вони почули про «працю заради батьківщини». Подібне відразу ж
гасить увагу слухачів

Наш мудрий філософ Григорій Сковорода писав: «Краще нічого не сказати,
ніж сказати нічого»

4.3. Виклад фактичних обставин злочину (фабула справи)

Виступаючи в суді, прокурор зобов’язаний найперше встановити перед
судом, чи є злочин в тому, що було здійснено, і який саме. Завдання
державного обвинувача – відновити в пам’яті присутніх загальну картину
злочину, чіткіше окреслити його основні риси, підготувати слухачів до
сприйняття злочинів.

Існує кілька способів викладу фактичних обставин справи: хронологічний
(так, як установив слідчий), систематичний (так, як це мало місце в
дійсності), змішаний (перший і другий разом)

Прокурори віддають перевагу хронолопчному способу викладу фабули справи,
ніби відновлюючи обставини в тій послідовності, в якій вони були
встановлені у стадії попереднього розслідування і в ході судового
слідства.

У справі про випуск недоброякісної продукції прокурор виклав обставини
таким чином:

«Попереднім і судовим слідством установлено, що директор Тасинського
склозаводу Варушкін, головний інженер заводу Жемков і начальник відділу
технічного контролю Крупеннікова відвантажили минулого року московській
парфумерній фабриці «Новая зоря» десять партій скляних флаконів
(загальною кількістю 984 тисячі штук). Ця продукція у зв’язку з
виявленням при її прийомці непомірно великого браку, була повернена
заводу-виготувачу, де в результаті пересортування визнані повністю
непридатними для використання як склотара 77 тисяч флаконів, тобто в
середньому забраковано 7,8% виробів. Випуск недоброякісної продукції
спричинив склозаводу матеріальні збитки на 3958 крб. 31 коп.»

За систематичного викладу обставини справи подаються у такій
послідовності, в якій вони мали місце в дійсності. Прикладом є виступ
того ж прокурора у справі про вбивство.

«Події, які стали предметом судового розгляду, розгорталися таким чином.

Надвечір 31 жовтня п’яний Анатолій Виноградов, знаходячись у Будинку
культури імені Дегтярьова, в тому самому Будинку культури, де сьогодні
йде судовий процес у його справі, повів себе зухвало, брутально,
ображаючи своїми вчинками і словами оточуючих.

Запросивши на танок Галину Бушуєву, він допустив вільності в поводженні
з дівчиною, а на прохання «танцювати як слід» нецензурно вилаяв її.
Природно, Галина Бушуева відмовилася танцювати з Виноградовим. її
прикладу послідувала і Ніна Кузнецова, яку він майже силою вихопив на
танок із групи дівчат.

Виноградов, невдоволенш відмовою двох дівчат танцювати з ним, вийшов із
Будинку культури і попрямував до свого гуртожитку. На вулиці Куйбишева
біля будинку № 15 Виноградов зупинив Ларису Тезіну, яка поспішала
додому, і перегородив їй вхід на ганок. Ухопивши за рукав пальто, не
давав можливості піднятися вгору східцями. Тезіна просила залишити її у
спокої. Виноградов опустив руку, піднявся вище, загородив вхід у двері і
почав сипати прокльони на адресу ковровців: «Дуже не сподобалося, в
Коврові люди темні… »

Потім він запропонував Тезіній прогулятися з ним. Відмова Лариси від
його пропозиції викликала нову хвилю злості. Виноградов несподівано
кілька разів ударив Тезіну в обличчя, в живіт, в спину. Тезіна
закричала. Розлючений хуліган затиснув рот дівчини долонею і намагався
відірвати її руки від перил, стягнувши з ганку і примусити силою піти з
ним. Тезіній удалося вирватися з «обійм» Виноградова і вскочити в
будинок.

Залишившись один, Виноградов пішов до свого гуртожитку і зупинився біля
нього. Було близько 24 годин. На той час із клубу поверталися додому
Тетяна Ісаева і Галина Бушуєва. Дівчата дійшли до автобусної зупинки,
зустрілися з Парфеновим і Базановим і разом пішли по вулиці Піонерській.
Зупинилися біля школи. Галина запропонувала йти далі, але Тетяна, ще не
закінчивши розмови з Базановим, затрималася. Галина залишила подругу і
пішла одна. У неї не було підстав підозрювати щось недобре. Через кілька
хвилин Тетяна розпрощалася з Базановим і пішла слідом за Галиною.

Потапов і Сомов, які стояли на вулиці проти гуртожитку, в якому жив
Виноградов, підтвердили, що через 5-10 хвилин після того, як мимо
пройшла Галина Бушуєва, вони побачили Тетяну Ісаєву, яка наближалася, і
порадили їй догнати подругу. Тим часом до Сомова і Потапова наблизився
Виноградов і, не зупиняючись, пішов за Ісаєвою. Цей факт установлений на
попередньому слідстві і в суді з граничною ясністю. Він визнаний
підсудним, зафіксований на очній ставці між Виноградовим і Потаповим. На
цьому нитка прямих показань свідків обривається.

Ісаева залишилась у безлюдному місці наодинці з Виноградовим, а вранці 1
листопада її труп зі слідами насильницької смерті був виявлений на полі,
прилеглому до Вишневої вулиці» .

Нерідко виклад фактичних обставин справи у звинувачувальній промові
поєднується з показом суспільної небезпеки здійсненого злочину. Це
підсилює виховний вплив судового процесу, розкриває причини й умови, які
сприяли вчиненню злочину.

У цій же справі про вбивство Тетяни Ісаєвої прокурор Віктор Царьов
відзначає велике громадське значення справи, ту тяжку моральну травму,
яку нанесено жителям міста. Вказавши, що тисячі ковровців, які не змогли
потрапити до залу, зібралися в сквері біля Будинку культури і слухають
процес по радіо, сказав:

«Інколи говорять, що хуліганство – це безмотивне бешкетування, і якщо не
звертати увагу на дії хуліганів, вони скоро заспокояться і все
скінчиться миром. Такі судження неправильні за своєю суттю.

Хуліганство – грубе порушення елементарних норм людського співжиття,
демонстративне заперечення моральних підвалин суспільства. Хуліган
намагається установити своє бундючно-зневажливе «я» над оточуючими,
принизити гідність інших людей. Не зустрічаючи опору, хуліган
розлючується ще більше, веде себе в товаристві зухвало, з викгиком
демонструючи свої інстинкти. Правильно свого часу зауважив Д. Фонвізін:
«Людина і скотина, які складають рід тварин, мають між собою ту різницю,
що скотина людиною зробитися не може, але людина інколи добровільно стає
скотиною».

Хулігани – вороги законності, вороги громадського правопорядку. Це як
зараза, болячка, чума. Із цими покидьками людства необхідно вести рішучу
боротьбу. Хуліганство нерідко переростає у небезпечніші злочини. Від
хуліганства до вбивства один крок. Підтвердженням цього і є справа, яка
сьогодні розглядається» .

Змішаний порядок викладу обставин справи рекомендується у великих,
багатоепізодних справах.

Виклад фактичних обставин справи, аналіз і оцінка доказів часто
переплітаються і тісно пов’язані один з одним, тому деякі юристи, як
практики, так і теоретики, рекомендують об’єднувати ці частини промови .
Це можна робити в тому випадку, коли не змінився обсяг обвинувачення і
немає суперечностей з адвокатом з цього питання Достатньо згадати фабулу
і сказати, що всі факти обвинувачення підтвердилися в залі судового
засідання. Після цього приступити до аналізу й оцінки доказів.

Дуже добре в суді сприймається ця частина промови, коли ритор зуміє
намалювати картину так, як це робили С. Андрієвський, М. Карабчевський,
М. Криленко.

4.4. Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів є дуже важливою частиною
обвинувальної промови. В цій частині необхідно довести саму подію
злочину і винність підсудного в її здійсненні. Якраз аналіз і оцінка
доказів можуть переконати суд у правильності позиції прокурора, змусити
прислухатися до його думки.

Докази, які наводить прокурор в обвинувальній промові, повинні
переконливо підтвердити правильність його висновку. Зізнання підсудного,
ясність і простота справи не звільняє прокурора від аналізу доказів.
Обов’язок доказування у кримінальному процесі закон покладає на
прокурора. Він зобов’язаний вжити всіх передбачених законом заходів для
всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи. Прокурор
повинен перевірити і оцінити всю необхідну сукупність доказів та їх
джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване і справедливе
рішення (ст. 22 КПК України).

Кримінально-процесуальне законодавство категорично забороняє прокурору,
судді перекладати обов’язок доказування на підсудного. Ця заборона
поширюється також на захисника підсудного, цивільного відповідача та
його представника. Вони теж є суб’єктами доказування, але на відміну від
суду, судді, прокурора мають право, а не зобов’язані брати участь у
доказуванні, висувати певні твердження на захист своїх законних
інтересів і аргументувати їх.

Внутрішнє переконання прокурора про законність і обґрунтованість
обвинувачення базується на фактичних даних. У протилежному випадку
прокурор зобов’язаний відмовитися від обвинувачення (ст. 264 КПК
України).

В обвинувальній промові прокурор зобов’язаний систематизувати всі
зібрані у справі докази, дати їм оцінку з позиції обвинувачення.
Завдання прокурора – допомогти учасникам процесу зіставити між собою
розрізнені докази, відкинути все непотрібне, зайве і прийти до
обґрунтованих висновків.

Прокурор не може в обґрунтуванні своїх висновків посилатися на ті чи
інші факти, беручи без доказування за істинні, достовірні, і, навпаки,
безпідставно відкидати інші факти, як такі, що не відповідають
дійсності. Прокурор у кожному випадку повинен обґрунтувати, чому він
довіряє одним доказам і не довіряє іншим, вважає їх такими, що не мають
значення для справи.

Аналізуючи докази, головну увагу державний обвинувач повинен зосередити
на встановленні достовірності доказів, на з’ясуванні їх доказової
цінності. Необхідно переконатись самому і переконати інших, що не було
допущено порушень процесуального закону при отриманні доказів. Докази та
їхні джерела, отримані з порушенням норм законодавства, завжди
викликають сумнів у їхній достовірності і недопустимі для використання у
судовій промові.

Показання свідків – найпоширеніше джерело доказів, без них практично
немає жодної кримінальної справи. Аналізуючи показання свідків, слід
мати на увазі, що не можуть бути доказами повідомлені свідком дані,
джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базується на повідомленнях
інших осіб то ці особи повинні бути також допитані (ст. 68 КПК України).
Йдеться про похідні докази (свідчення за чутками).

Аналізуючи показання свідків, прокурору варто враховувати обставини, що
дають підстави думати про помилкове уявлення або добросовісну помилку
щодо фактів, про які свідок дає пояснення. Свідчення особи, яка не є
очевидцем інкримінованого обвинуваченому злочину, можуть бути покладені
в основу обвинувачення тільки після перевірки ґрунтовності джерел
одержаних відомостей.

Обвинувачення не може базуватися на припущеннях свідків, їх неконкретних
і суперечливих показаннях. Показання свідків не можуть бути відкинуті
лише на тій підставі, що ці свідки перебувають у родинних відносинах з
підсудним. Обвинувальна промова не може грунтуватися лише на показаннях
свідків, зацікавлених у результатах справи. Особливо критично слід
ставитися до показань свідків, які перебувають у ворожих стосунках з
підсудним або в його підлеглості, малолітніх і неповнолітніх свідків,
враховуючи можливість їхнього помилкового уявлення про повідомлені
факти.

Одним із важливих джерел доказів і одночасно засобом захисту від
висунутого звинувачення є показання підсудного. Різновидом показань
підсудного є повне або часткове визнання чи заперечення ним своєї вини в
інкримінованому злочині, самообмова, обмова, алібі.

Самообмовою є такі показання підсудного, коли він зізнається у вчиненні
злочину, якого в дійсності не вчинював; у більш тяжкому злочині, ніж
вчинив у дійсності або ж бере на себе всю вину за вчинений злочин, хоч у
дійсності цей злочин є груповим, чи перебільшує свою роль у вчиненні
злочину порівняно з тою, якою вона є насправді.

Говорячи про самоообмову, прокурор має враховувати, що мотивами її
можуть бути несприятливі для підсудного обставини, стан пригніченості,
втрата віри в справедливість і об’єктивність слідчого і суду, бажання
виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з
вчиненим, сховатись на деякий час від слідства і суду в місцях
позбавлення волі, поради «досвідчених» людей, у тому числі
співкамерників, погроза і підкуп з боку дійсних злочинців і
співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична
необізнаність, бажання «прогулятися» в інших місцях під час допитів,
оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в
колонії, кругова порука, «солідарність» злочинців, бажання
неповнолітнього або початкуючого злочинця заслужити схвалення
досвідчених і сильніших злочинців свого оточення.

Обмова – це такі показання підсудного, в яких він викриває (правдиво чи
неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні
особи) у вчиненні інкримінованого йому або комусь іншому злочину.

Мотивами обмови є, зокрема, бажання уникнути відповідальності або
применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю злочину,
заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний
вплив з їхнього боку тощо.

Алібі – це твердження підсудного про те, що він не міг бути виконавцем
інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення перебував в іншому
місці. Обов’язок перевірки алібі лежить на прокуророві і судді.
Підсудний і його захисник мають право, але не зобов’язані наводити
докази на підтвердження алібі. Якщо заяву підсудного про алібі не
спростовано, кримінальна справа повинна бути закрита, а суд першої
інстанції повинен винести виправдувальний вирок

Аналізуючи показання підсудного, прокуророві слід пам’ятати, що КПК
України спеціально вказує, що вони підлягають детальній перевірці і що
визнання підсудним своєї вини може бути покладене в основу
обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю наявних
у справі доказів (ч. 2 ст. 73, ч. 2 ст. 74 КПК).

У своїй обвинувальній промові на суді прокурору слід враховувати, що
показання обвинуваченого, дані на попередньому слідстві, від яких він
відмовився згодом, і не підтверджені в судовому слідстві іншими
доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.

При оцінці показань підсудного, який викриває іншу особу, прокурору слід
особливо ретельно і критично проаналізувати ці показання. Обвинувачення
не може вважатися доведеним, якщо воно ґрунтується тільки на обмові
іншого підсудного, зацікавленого у результатах справи, не підкріплене
іншими вагомими доказами.

Показання потерпілого має важливе значення у справі: воно виступає як
засіб захисту його прав і законних інтересів. Останнє не є характерним
для показань свідка. Крім того, процес формування показань останнього
дуже істотно відрізняється від показань потерпілого і підсудного. Все це
теж необхідно враховувати при оцінці показань згаданих осіб. Слід мати
на увазі й особливу зацікавленість потерпілого й підсудного в
результатах справи, а також те, що потерпілий і підсудний мали
можливість ознайомитися з усіма матеріалами слідчої справи. Вони весь
час були в залі судового засідання, слухали і бачили всі докази у
справі.

Серед доказового матеріалу все більшої ваги набуває експертиза. Висновок
експерта для прокурора, судді не є обов’язковим, але згода з ним повинна
бути мотивована (ч. 4 ст. 75 КПК України). Висновок експерта не має
наперед установленої сили, переваги перед іншими доказами і підлягає
оцінці за внутрішнім переконанням прокурора, що ґрунтується на
всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх
сукупності. Умілий аналіз державним обвинувачем висновків експертів у
зіставленні з іншими доказами з кримінальної справи робить висновки
прокурора переконливими і обґрунтованими.

Недоліком обвинувальних промов при аналізі й оцінці доказів є те, що
логічне доказування, аналіз доказів підмінюється переказом показань
підсудного, потерпілого, свідків, висновку експерта. Таке повторення
лише стомлює слухачів у залі судового засідання своєю одноманітністю і
нікого ні в чому не переконує.

Завдання судового ритора в тому, щоб показати місце і роль кожного
доказу в матеріалах справи, дати оцінку доказів у їх сукупності. Це
зробити не так просто. Необхідно цьому учитись і найголовніше – добре
попрацювати.

4.5. Обґрунтування кваліфікації злочину

Зробивши аналіз доказів у справі, прокурор підводить базу для юридичної
оцінки встановлених фактів. Правильна кваліфікація злочину є однією з
гарантій здійснення правосуддя відповідно до закону. Кримінальній
відповідальності і покаранню підлягає підсудний, який винен у вчиненні
передбаченого законом суспільно небезпечного діяння.

Обґрунтовуючи питання про кваліфікацію злочину, прокурор повинен чітко й
неухильно дотримуватися вимог кримінального законодавства. Особливо
старанно слід з’ясовувати суб’єктивний бік вчиненого злочину, маючи на
увазі, що шкідливі наслідки, незалежно від їх тяжкості, можуть ставитися
підсудному в провину лише в тому випадку, якщо він діяв навмисно або
допустив їх з необережності. Обсяг цієї частини судової промови залежить
від складності справи. Але в усякому разі свій висновок про юридичну
оцінку злочину прокурор повинен сформулювати напевне.

Жодна альтернатива в питанні про кваліфікацію злочину з боку прокурора –
недопустима. Коли кваліфікація набуває суперечливого характеру, прокурор
чітко висловлює свою пропозицію і грунтовно її аналізує й аргументує.

Недоліком судових промов у цій частині є те, що прокурори часто
погоджуються з кваліфікацією, даною слідчим на попередньому слідстві.

Ось що нерідко звучить у залі судового засідання:

«Пред’явлене Петренку обвинувачення повністю доказане, його дії
кваліфіковано правильно».

Деякі прокурори навіть не називають статті Кримінального кодексу
України. Вони забувають, що в залі судового засідання знаходяться
родичі, знайомі підсудного, потерпілого, свідки, публіка. Тому для
роз’яснення і пропаганди законодавства необхідно в простій і дохідливій
формі зробити аналіз елементів складу злочину – об’єкта, об’єктивної
сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони.

4.6. Характеристика особи підсудного

У ст. 39 Кримінального кодексу України зазначається, що при призначенні
покарання суд враховує характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого
злочину, особу винного і обставини справи, що пом’якшують і обтяжують
відповідальність. Така вказівка закону вимагає від прокурора ґрунтовної
характеристики особи підсудного.

Характеризуючи особу підсудного, прокурор з’ясовує не лише його риси,
якості та особливості, що пов’язані з вчиненням злочину, а й інші дані.
Прокурору слід виявляти ставлення підсудного до праці, навчання,
поведінку на виробництві та в побуті, працездатність, стан здоров’я,
сімейний стан, дані про минулі судимості. Всі ці дані мають бути оцінені
державним обвинувачем у сукупності, і ті з них, які впливають на
призначення покарання, повинні бути навіть виділені окремо в
обвинувальній промові.

У вже цитованій обвинувальній промові у справі Виноградова прокурор так
характеризував особу підсудного:

«Життєвий шлях Виноградова підтверджує правильність вислову: «В біду
падають, як у провалля, зненацька, але до злочину ідуть сходинками». Ці
фатальні для Виноградова сходинки відомі: зловживання горілкою,
крадіжки, хуліганство і, нарешті, зґвалтування й убивство.

Проходячи службу в армії, Виноградов, грубо нехтуючи військовою
дисципліною, пиячив, здійснював крадіжки з єдиною метою: мати гроші для
купівлі горілки. Військовий трибунал засудив Виноградова до одного року
позбавлення волі, замінивши покарання направленням до дисциплінарного
батальйону.

Демобілізувавшись із армії і повернувшись в Ковров, Виноградов невдовзі
скоїв хуліганство. Проти нього було порушено кримінальну справу, але
слідчий органів внутрішніх справ прийняв рішення про припинення справи
із застосуванням до Виноградова заходів громадського впливу.
Адміністрація цеху, в якому працював Виноградов, отримала постанову для
обговорення факту хуліганства в товариському суді. З приводу
неправильного припинення справи про хуліганство Виноградова слідчий
прокуратури, який проводив розслідування нинішньої справи, вніс у
відповідні інстанції подання.

Як відповів Виноградов на проявлену до нього поблажливість у зв’язку зі
справою про хуліганство?

Ви чули, товариші судді, показання свідка Кир’янової, яка дала різко
негативну характеристику Виноградову. Вона розповіла, що Виноградов
-прогульник і пияк. Був випадок, коли він не виходив на роботу протягом
трьох днів, нерідко з’являвся на роботі в нетверезому стані, співав
нецензурні пісні, а коли робітники стали соромити його, нагрубив їм, а
Кир’яновій заявив прямо: «Ти своєю смертю не помреш, не сунь свого носа
не в свою справу». Виноградов не заперечує цих фактів, але стверджує, що
в розмові з робітниками, і зокрема з Кир’яновою, він «пожартував» .

Судова практика показує: якщо прокурор у своїй промові добре проаналізує
дані про особу підсудного, це допоможе йому повніше й об’єктивніше
оцінити злочин, правильно визначити ступінь суспільної небезпеки, роль і
ступінь вини кожного підсудного.

Даючи характеристику підсудному, прокурору слід пам’ятати про такі
вимоги:

не повинно бути місця голослівним твердженням, суб’єктивній думці про
підсудного;

підсудний – це ще не злочинець;

характеристика повинна базуватися тільки на даних, які є в справі;

недопустимі необ’єктивність, ігнорування позитивних якостей підсудного.

Ще Цицерон відзначав:

«Хто виступає з обвинуваченням проти когось, то немає нічого
несправедливішого як зупинятись на довгому переліку фактів, що говорять
проти обвинуваченого, і замовчувати про факти на його користь» .

Слід охарактеризувати якості підсудного, які проявилися у злочині, або
зумовили його і мають значення для вирішення справи. Дуже важливо
звернути увагу на ті риси характеру, які висвітлюють внутрішній світ,
вказати на вади і хиби характеру, які призвели до злочину. Не варто
«копатися» в біографії підсудного, тим більше не збирати фактів, які
компрометують його чи не мають відношення до справи, що розглядається у
суді. Від прокурора вимагається стриманість у виразах. «Сила
обвинувачення – в доводах, а не в епітетах, – писав А. Коні. – Зовсім
недопустимі вирази грубі, принижуючі. Вони не підсилюють, а лише
послаблюють обвинувачення» .

Звинувачуючи підсудного у злочині, прокурор повинен виступати, як писав
А. Коні, «зі спокійним достоїнством сумного обов’язку, його промова,
особливо в частині характеристики підсудного, повинна бути пройнята
«печаллю тверезої думки, зрілої» .

4.7. Обґрунтування пропозицій про міру покарання, цивільний позов

Кримінальне покарання може досягти своєї мети, привести до бажаних
результатів лише тоді, коли воно справедливе, розумне,
індивідуалізоване, максимально сприяє виправленню засудженого.

Як надмірно м’яке, так і надмірно суворе покарання шкідливі. Занадто
м’яке покарання породжує почуття безвідповідальності, ускладнює
перевиховання, заохочує нестійких осіб до здійснення нових злочинів.
Надмірно суворе покарання викликає у засудженого внутрішній протест,
почуття несправедливості, стан відчаю і приреченості.

Все це повинен враховувати державний обвинувач, коли висловлює свої
міркування з приводу міри покарання, яку він пропонує застосувати до
підсудного.

Але чи потрібно вказувати на точну міру покарання? По-різному
відповідають на це запитання студенти-правники:

обов’язково треба вказувати точну міру покарання;

не обов’язково вказувати її;

якщо прокурор не впевнений, можна не вказувати;

перебити це на розгляд суду;

вказувати лише максимальну або мінімальну міру покарання. Найбільше
прихильників має перша точка зору – прокурор

обов’язково вказує на точну міру покарання. Коли студенти обґрунтовують
свою точку зору, найчастіше звучать такі мотиви:

хіба то промова прокурора, в якій не вказано конкретну і точну міру
покарання?

це незавершена промова, бо всі вже звикли і чекають, скільки попросить
прокурор;

якщо прокурор не вказує точного розміру, то як він може опротестувати
вирок за м’якістю або суворістю вироку?

Студенти, які проти того, аби прокурор вказував на точну міру, говорять,
що достатню сказати лише про вид покарання, а суд сам визначить міру.

Вказівка на вид і розмір обов’язкові, коли прокурор просить максимальну
або мінімальну міру покарання. Особливо, коли державний обвинувач
просить застосувати ст. 44 КК України – призначення більш м’якого
покарання, ніж передбачено законом, або ст. 45 КК – умовне засудження.

Мають рацію й ті, хто передає питання про визначення міри покарання на
розгляд суду. Всі чотири варіанти зустрічаються в промовах наших відомих
прокурорів. Вони опубліковані в збірниках судових промов.

Категорично не варто погоджуватися з тими, хто говорить, що прокурор
може не вказувати конкретну міру покарання, якщо не впевнений у
пред’явленому підсудному обвинуваченні. Ст. 264 КПК України наголошує:
«Прокурор, підтримуючи обвинувачення, керується вимогами закону і своїм
внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на розгляді всіх обставин
справи.

Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що
дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному
обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і викласти суду
мотиви відмови».

Особливу обережність і зваженість слід виявити тоді, коли йдеться про
виняткову міру покарання. Навіть якщо стаття Кримінального кодексу і
передбачає смертну кару, її не обов’язково застосовувати.

Із промови Романа Руденка:

«Підтримуючи в повному обсязі державне обвинувачення у справі Пауерса, у
відповідності зі ст. 2 Закону Союзу РСР «Про кримінальну
відповідальність за державні злочини», я маю всі підстави просити суд
застосувати відносно підсудного Пауерса виняткову міру покарання. Але,
враховуючи щиросердечне розкаяння підсудного Пауерса перед радянським
судом у здійсненні злочину, я не наполягаю на застосуванні до нього
смертної кари і прошу суд присудити підсудному Пауерсу п’ятнадцять років
позбавлення волі» .

Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Пауерса до десяти років
позбавлення волі з відбуванням перших трьох років у в’язниці. Невдовзі
його обміняли на нашого розвідника полковника Абеля.

Пропонуючи міру покарання, прокурор повинен чітко вказати вид
виправно-трудової установи, передбачений законодавством України.

В одному із районних судів Київської області судили неповнолітніх
Денисюка і Петренка. Прокурор у своїй промові запросив їм по два роки
позбавлення волі в колонії загального режиму. Слово надається
захисникові, і він починає свою промову так:

«Шановні судді! Прокурор не знає українського законодавства.
Неповнолітні Денисюк і Петренко не можуть відбувати покарання в колонії
загального режиму. Стаття 25 Кримінального кодексу України вказує, що
засудженим уперше, неповнолітнім чоловічої статі, суд призначає
відбування покарання у виховно-трудових колоніях».

В якій формі прокурор повинен звертатися до суду, пропонуючи ту чи іншу
міру покарання?

З точки зору ст. 18 КПК України (судді незалежні і підпорядковуються
тільки законові) прокурор може лише просити або пропонувати суду обрати
підсудному ту чи іншу міру покарання. За певних обставин, особливо коли
мова йде про тяжкий злочин, який викликав великий громадський резонанс і
обурення, державний обвинувач може «вимагати» і «настоювати»,
звертаючись до суду. Але це не повинно носити характеру наказу,
категоричної вказівки суду, оскільки останній може і не погодитися з
прокурором.

Професор Київського університету Дмитро Сусло розповів якось випадок із
суддівської практики.

Було це наприкінці 40-х років. В одному із районів Харківської області
під час сівби вийшли із ладу всі трактори. Із області направили старшого
слідчого, і через кілька днів розслідування було закінчено. Прокурор
відрапортував, що зі складу машинно-тракторної станції району зникли
запасні частини – бабітові шестерні. Завідуючого складом МТС взяли під
варту.

Високе обласне начальство викликало суддю і прокурора і дало вказівку
розглянути справу у виїзному засіданні і якнайсуворіше покарати винних.
І ось проходить показове засідання обласного суду в Палаці культури,
більше тисячі людей у залі. Обвинувачення «тріщить по всіх швах».
Виступають свідки – колгоспні трактористи і дають показання Земля сира,
бабітові шестерні плавляться і дуже швидко виходять з ладу. Чекати
ніколи, на коня – і в район на склад МТС. Завскладом немає, зривають
скабу, набирають хто скільки може запасних частин – і в поле, щоб
якомога раніше відсіятися.

Прокурор пише записку судді-однокашнику:

Зроби перерву.

Так що ж будемо робити?

Ти що забув, чого нас викликав секретар обкому? Розстріляти. Виступає з
громовою промовою прокурор і категорично вимагає для

підсудного виняткової міри покарання – смертної кари. Весь зал так і
ахнув: за що? Через деякий час виходить із нарадчої кімнати суд,
головуючий оголошує вирок: «Один рік примусової праці».

Прокурор пред’являє або підтримує пред’явлений потерпілим цивільний
позов, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів або
прав громадян (ч. 5 ст. 264 КПК України). Прокурор повинен визначити
своє ставлення до цивільного позову.

У своїй обвинувальній промові прокурор повинен указати, чи установлено
факт нанесення матеріальної шкоди; чи підлягає задоволенню пред’явлений
цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі; чи підлягають
відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені
закладом охорони здоров’я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний
позов не був заявлений. Якщо матеріальна шкода заподіяна діями кількох
підсудних, державний обвинувач повинен точно вказати форму їхньої
відповідальності: солідарну, часткову чи змішану. Яку суму кожен з
підсудних повинен заплатити потерпілому. За шкоду, заподіяну
неповнолітнім підсудним, який не досяг п’ятнадцяти років, відповідають
його батьки, опікуни, піклувальники. Ці та інші питання цивільного
позову повинні бути висвітлені у промові прокурора.

4.8. Аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину

Виявлення причин, що сприяли вчиненню злочину, – прямий обов’язок

прокурора (ст. 23 КПК України).

Причини й умови, що сприяють вчиненню злочинів, можуть мати
найрізноманітніший характер, наприклад погана охорона або облік
матеріальних цінностей часто є причинами розкрадання майна; дитяча
бездоглядність створює умови для вчинення правопорушення неповнолітніми
та ін.

Всебічне дослідження обставин справи неможливе без з’ясування причин
здійснення злочину, встановлення конкретних умов зародження і реалізації
підсудним злочинного задуму.

У своїй промові державний обвинувач повинен дати відповідь на такі
запитання:

які конкретно обставини були причиною злочину, які умови і яким чином
сприяли його вчиненню?

хто несе відповідальність?

• які заходи необхідно вжити для запобігання подібним злочинам? Прокурор
має право порушити клопотання перед судом про винесення окремої ухвали у
випадках:

встановлення у справі фактів порушення закону, причин та умов, що
сприяли вчиненню злочину;

при виявленні судом порушень прав громадян та інших порушень закону,
допущених при провадженні дізнання чи попереднього слідства;

коли у підсудного є неповнолітні діти, які залишилися без нагляду і
потребують влаштування або встановлення над ними опіки чи піклування
(ст. 23-2 КПК України).

4.9. Заключна частина промови

Заключна частина обвинувальної промови прокурора – факультативний
елемент судової промови державного обвинувача. В справах, які не являють
собою великої суспільної небезпеки, судова промова закінчується
міркуванням прокурора про міру покарання. У справах, які мають особливе
суспільно-політичне значення, викликають значний інтерес громадськості,
у виїзних засіданнях, ця частина промови дуже бажана.

Державний обвинувач може коротко зупинитися на підсумках судового
процесу; висловити впевненість, що справедливий вирок буде сприяти
зміцненню законності; висловити все те, що запало в душу прокурора,
учасників процесу; вказати на уроки судового розгляду справи; закликати
присутніх до рішучої боротьби із злочинністю.

Із промови Р. Руденка:

«В ім’я істинної любові до людства, якою сповнені народи, які принесли
величезні жертви для порятунку миру, свободи і культури, в ім’я
мільйонів невинних людей, загублених бандою злочинців, які стали перед
Судом передового людства, в ім’я щастя і мирної праці майбутніх поколінь
-я закликаю Суд винести всім підсудним виняткову міру покарання –
смертну кару.

Такий вирок буде схвально зустрінутий всім передовим людством» .

Заключна частина промови не повинна бути штучною, необхідно пов’язати її
з матеріалами справи. Із промови прокурора А. Коні:

«Закінчуючи обвинувачення, я не можу не повторити, що дана справа для
свого вирішення вимагає багато зусиль, розуму і совісті. Але я
впевнений, ви не відступите перед складністю завдань, як не відступила
перед нею обвинувальна влада, хоча, може статися, вирішите її інакше.

Я знаходжу, що підсудний Ємельянов здійснив жахливий злочин, знаходжу,
що, постановивши жорстокий і несправедливий вирок над своєю бідною і ні
в чому не винною дружиною, він з усією суворістю привів його до
виконання.

Якщо ви, панове присяжні, винесете із справи таке ж переконання, як і я,
якщо мої доводи підтвердять у вас це переконання, то я думаю, що не
далі, як через кілька годин, підсудний почує із ваших уст вирок,
звичайно, менш суворий, але, без сумніву, більш справедливий, ніж той,
який він сам виголосив над своєю дружиною» .

Можна і так закінчити обвинувальну промову:

«Я відчуваю, що суд незадоволений моєю промовою і робить мені різного
роду жестикуляції. Я прошу відпочинку і води. Я стомився» . 4.10.
Репліка прокурора

Закон надає прокуророві право після проголошення промов усіма учасниками
судових дебатів виступити із реплікою (ст. 318 КПК України).

Репліка – не обов’язкова частина судових дебатів. Вирішити, чи слід її
брати, прокурор може лише після виступу всіх учасників судових дебатів.
Державний обвинувач, як правило, виступає з реплікою, коли учасниками
судових дебатів: висловлені помилкові твердження;

неправильно тлумачаться норми права;

перекручені фактичні обставини справи, які мають суттєве значення;

допущено грубу поведінку щодо учасників судового розгляду;

допущено домисли та принципово неправильні судження;

явно перекручено позицію прокурора, громадського обвинувача, цивільного
позивача;

дано юридично неправильну оцінка скоєного тощо.

Репліка, як правило, гостро полемічний виступ. Вона повинна бути
короткою, чіткою і зрозумілою. Але її не слід перетворювати у гру слів,
використовуючи обмовки інших учасників. Недопустимі нервозність,
грубість, нетактовність. Прокурор готується до репліки під час виступів
інших учасників судових дебатів. Але якщо прокурору необхідний
додатковий час, він може просити суд зробити перерву для підготовки до
репліки.

Не слід користуватися реплікою для того, аби змінити щось у виступі,
доповнити судові дебати. Ось приклад недоречної репліки. В одній із
справ про розкрадання державного майна в особливо великих розмірах,
прокурор попросив 7 років позбавлення волі підсудному. Однак після
виступу захисника він ніби схаменувся, попросив слово для репліки і
почав говорити, що з урахуванням суспільної небезпеки скоєного, просить
14 років позбавлення волі.

Добре сприймається репліка як суддями, так й іншими учасниками судового
засідання, коли прокурор використовує крилаті вирази, афоризми, народну
мудрість.

Якось автор цих рядків зустрівся з колишнім випускником університету,
активним учасником художньої самодіяльності. На запитання: «Як живете,
чи співаєте зараз? той відповів: «Прокурору не до співу. Правда, одного
разу в судовому засіданні згадав і про пісню і знаєте, допомогло».

– Слухалася справа про зґвалтування. Виступив з обвинувальною промовою
невдало, ніколи було готуватися. В основному коротко виклав
обвинувальний висновок.

Після мене виступає популярний київський адвокат, якого запросили багаті
батьки підсудного. Говорить про вічне кохання, про взаємний потяг,
наводить приклади із французьких романів. Бачу, судді посміхаються,
поблажливо поглядають на підсудного, «оживають» родичі підсудного.

Добре знаю, що сім’я недобра, знаю, що бідна дівчина буде нещасливою в
цій сім’ї, знаю про всі брехливі обіцянки родичів підсудного. Відчуваю,
щось треба робити, але прямих доказів у мене немає та вже й пізно щось
доказувати.

Оскільки захисник явно перекрутив фактичні обставини справи, беру слово
для репліки: «Адвокат, як соловей залітний, гарно співав нам про
французьке кохання. Можливо, у Франції так і чинять, я проти цього не
заперечую. Але у нас в Україні співають по-іншому: «А козак дівчину та й
вірненько любить, а займать не посміє».

Суд виніс вирок: п ‘ять років позбавлення волі.

4.11. Промова прокурора при відмові від обвинувачення

Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що
дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному
обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і викласти суду
мотиви відмови (ч. З ст. 264 КПК України).

Розкриваючи поняття відмови прокурора від обвинувачення, Іван Вернидубов
зазначає, що за змістом вона виражає негативне рішення прокурора для
себе щодо питання про винність підсудного незалежно від того, яке
рішення у такому випадку прийме суд. Підкреслюється, що відмова від
обвинувачення відображає певний аспект процесуальної самостійності
прокурора в суді, реалізує вимогу наказу Генерального прокурора України
№ 5 від 4 квітня 1992 року «Про недопустимість нав’язування
прокурорам-учасникам судового розгляду позиції, з якою вони не згодні».

Інша річ, що самостійність прокурора не може бути довільною, нічим не
зумовленою. Вона має базуватися на сукупності таких обставин, які
виступають як основа відмови від обвинувачення, що визначає
суб’єктивно-правовий характер такої дії. Це означає, що заперечення
обвинувачення для прокурора є правовою необхідністю, реалізація якої
вимагає втілення у конкретній практичній дії – заяві про відмову від
державного обвинувачення. Звідси висновок – відмова від обвинувачення не
тільки право, але й обов’язок прокурора .

Відмовитися від обвинувачення прокурор може лише після того, як
досліджено докази, коли закінчено судове слідство. Закон не вказує
мотивів і причин відмови прокурора від обвинувачення Практика показує,
що ними найчастіше бувають:

виявлення в ході судового розгляду нових обставин, які спростовують
обвинувачення;

інша оцінка прокурором зібраних у справі доказів.

В основі промови прокурора при відмові від обвинувачення має бути
глибокий всебічний аналіз зібраних і перевірених у суді доказів.
Прокурор не може безпідставно, без аргументації заявити суду, що не
підтримує обвинувачення і відмовляється від нього.

Відмова прокурора від обвинувачення не звільняє суд від обов’язку
розглядати справу далі й на загальних підставах вирішувати питання про
винність підсудного (п. 4 ст 264 КПК) Тому, щоб переконати суд в
обґрунтованості і правильності своєї відмови, прокурор має довести, чому
підсудний повинен бути виправданий.

Побудова промови, головним чином, повинна бути спрямована на
обґрунтування мотивів відмови від обвинувачення. Уявляється, пише І.
Вернидубов, що навряд чи доцільним буде тут вступ про
суспільно-політичну оцінку інкримінованого злочину, оскільки прокурор
перед промовою вже втратив переконання в законності та обґрунтованості
обвинувачення. Думається, що при відмові від обвинувачення прокурору
доцільно розпочати свою промову з роз’яснення суті і значення вимог ч. 2
ст. 36 Закону України «Про прокуратуру», розкрити роль прокурора в
судовому розгляді, його завдання.

Далі, виходячи з предмета судової промови, пропонується її структура:

викладення фактичних обставин справи, як вони були встановлені
попереднім слідством;

заява про непідтвердження обвинувачення в суді – про відмову від
обвинувачення;

аналіз та оцінка доказів, зібраних і досліджених під час попереднього і
судового слідства;

фактичні обставини й юридичні підстави від державного обвинувачення;

причини необґрунтованого притягнення особи як обвинуваченого до
кримінальної відповідальності, пропозиції щодо їх усунення;

пропозиції з поновлення порушених прав підсудного;

пропозиції про подальшу долю справи .

Психологічно прокурору важко відмовитися від обвинувачення, особливо
тоді, коли він сам затверджував обвинувальний висновок, чим і
пояснюється та обставина, що на практиці відмов від обвинувачення мало

Частіше прокурори йдуть на компроміс, просять суд направити справу на
додаткове розслідування, в ході якого закривають справу

Обґрунтована відмова прокурора від обвинувачення переконує присутніх у
залі судового засідання, що прокурор дійсно стоїть на сторожі закону
Обвинувачує тільки винних Такі прокурори закінчують свою судову промову
словами

«Тому я відмовляюся від обвинувачення і прошу суд винести
виправдувальний вирок»

ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ ТА САМОКОНТРОЛЮ

Що таке обвинувальна промова прокурора?

Які питання покликаний висвітлити прокурор у своїй
обвинувальній промові?

Яким є оптимальний план обвинувальної промови?

Яка структура обвинувальної промови?

Що таке експозиція обвинувальної промови?

Якою повинна бути вступна частина обвинувальної промови?

Які ви знаєте способи і прийоми побудови обвинувальної промови і від
чого вони залежать?

Як можна робити виклад фабули кримінальної справи?

Що таке хронологічний і систематичний спосіб викладу фактичних
обставин справи?

Що таке змішаний спосіб викладу фактичних обставин справи і коли він
рекомендується?

Коли рекомендується об’єднувати виклад фабули справи з аналізом і
оцінкою доказів?

У чому полягає аналіз і оцінка зібраних у справі доказів?

Які обставини справи має проаналізувати прокурор у своїй обвинувальній
промові?

Яке джерело доказів найпоширеніше в судовій практиці і які обставини
необхідно враховувати при його аналізі?

Які різновиди показань підсудного ви знаєте?

Що таке самообмова і що повинен враховувати прокурор при аналізі
само-обмови?

Що таке обмова, її мотиви?

Що таке алібі і на кому лежить обов’язок його перевірки і спростування?

Які особливості аналізу показань потерпілого?

Що повинен зробити прокурор при незгоді з висновком експерта?

Які недоліки при аналізі й оцінці доказів найчастіше мають місце в
судових промовах?

Навіщо прокурору обґрунтовувати кваліфікацію злочину?

Чи допустима альтернатива в питанні про кваліфікацію злочину?
Обґрунтуйте свою відповідь.

Які недоліки допускають прокурори у частиш кваліфікації злочину?

Що необхідно з’ясувати прокурору при характеристиці особи підсудного?

Навіщо прокурору робити детальний аналіз даних про особу підсудного?

Що відзначали давні мислителі і яка на їхню думку повинна бути
характеристика підсудного?

Чому шкідливе м’яке і надмірно суворе покарання винного?

Які п’ять варіантів пропозицій про міру покарання ви можете назвати,
який з них недопустимий і чому?

У якій формі прокурор повинен звертатися до суду, пропонуючи ту чи іншу
міру покарання?

На що повинен указати прокурор в обвинувальній промові, обґрунтовуючи
пропозицію про цивільний позов?

На які питання повинен дати відповідь прокурор, аналізуючи причини та
умови, що сприяли вчиненню злочину? яких випадках прокурор має право
порушити клопотання перед судом про винесення окремої ухвали?

В яких справах бажана заключна частина судової промови?

Про що може говорити прокурор у заключній частині обвинувальної промови?

Коли і для чого прокурор може взяти слово для репліки?

Який зміст і правила проголошення репліки?

Глава 5

Захисна промова

5.1. Зміст захисної промови адвоката

Виконуючи покладену законом функцію захисту, адвокат, як і прокурор,
повинен домагатися того, щоб у результаті дослідження доказів у суді
була встановлена істина. Стаття 266 КПК України передбачає, що беручи
участь у судовому розгляді кримінальної справи, захисник сприяє
підсудному в здійсненні його прав і в захисті законних інтересів.

Захисник висловлює свою думку про значення перевірених доказів у справі,
про наявність обставин, які виправдовують підсудного чи пом’якшують його
відповідальність, а також свої міркування з приводу застосування
кримінального закону та міри покарання На відміну від прокурора, відмова
захисника в судовому засіданні від захисту підсудного не допускається.
Захисник не заміняє підсудного, а діє поряд з ним. Водночас він є
самостійним учасником кримінального процесу, і як правило, не залежить
від підсудного у визначенні тактики захисту, своєї позиції у справі.
Навіть якщо підзахисний визнає себе винним, захисник вправі за наявності
для цього підстав відстоювати перед судом його невинність або меншу
винність.

Коли ж підсудний заперечує свою вину, а захисник переконаний у його
винності, то розбіжність позицій підзахисного і захисника в даному
питанні недопустима. У цьому випадку захисник не має права діяти за
своїм внутрішнім переконанням, бо він фактично стає своєрідним
обвинувачем і суддею, який вирішує питання про винність свого
підзахисного. Така позиція захисника, якщо вона призведе до погіршення
становища підзахисного, не може бути встановлена. Заповідь лікарів «не
зашкодь» повністю діє і тут. Захисник повинен побудувати захист,
визначити його засоби, ґрунтуючись на показаннях підзахисного, в яких
він заперечує свою вину, і на оцінці інших доказів у справі.

Таким чином, захисну промову можна охарактеризувати так. Захисна промова
– це промова в судових дебатах, в якій з точки зору захисту підсудного
дається аналіз доказів, викладаються міркування по суті обвинувачення,
кваліфікації злочину, пропозиції про міру покарання, інші питання, які
мають значення для правильного вирішення справи.

Зміст захисної промови визначається темою виступу, матеріалами
кримінальної справи, позицією, яку зайняв захисник у конкретній справі.
Як правило, зміст складається із двох основних елементів – фактів і
оціночних міркувань.

Оскільки адвокат проголошує свою промову після прокурора, він повинен
внести щось нове у висвітленні фактів, по-новому дослідити докази,
розкрити характеристику підсудного. Але захисник не повинен забувати про
об’єктивність, не видавати чорне за біле, не перекручувати факти.

Яким повинен бути захист, досить влучно сказано в судовій промові М.
Казарінова:

«Будь-який захист припустимий. Чи буду я захищати людину, яка випадково
відхилилася від прямого і чесного шляху, чи людину, яка все життя, як
шаховий кінь, ходить кривими шляхами, – захист мій у принципі є справою
благородною і високою. Але засоби і прийоми можуть бути непорядними і
недопустимими. І якщо, захищаючи шахового коня, я буду доказувати, що
кінь ходить прямо, а дошка крива, і що кінь не чорний, а білий, і щоб
створити ілюзію білизни, стану завзято чорнити все навколишнє, то захист
мій, побудований на засадах фальші і облуди, буде гідний тільки осуду;
він мало прислужить обвинуваченому, а для моєї доброї слави прислужить
ще менше».

У цьому контексті – характерний приклад. В одному із судів слухалася
кримінальна справа. Захисник так проникливо говорив про бідних діток і
вірну дружиноньку підсудного, що присяжні засідателі і присутні в залі
судового засідання плакали. А суддя в цей час посміхався. Журналіста,
який висвітлював процес, так вразила поведінка головуючого, що він не
міг не запитати про це після закінчення процесу суддю. Справа в тому,
відповів суддя, що підсудний – холостяк. Не мав і , не має ні дітей, ні
дружини.

Деякі адвокати не зупиняються і перед виправданням самого злочину А.
Коні писав з цього приводу: «Неможливо було без справедливої тривога
бачити, як в окремих випадках захист злочинця перетворюється у
виправдання злочину… »

На жаль, зустрічається подібне явище і в наших судах. Якось у
Дарницькому районному суді м. Києва звучав виступ захисника приблизно
такого змісту:

«Мій підзахисний виніс кілограм ковбаси. Хіба це злочин? Там всі несуть
і навіть везуть. Тільки вони не попадаються, а мій – попався».

Судді, учасники процесу, присутні в залі судового засідання, відчувають
фальш і не вірять такому адвокату. Потрібні внутрішня переконаність,
впевненість і порядність, інакше захист перетворюється у лицедійство.
Крім того, необхідна професійна майстерність, належна кваліфікація
адвокатів, а її багатьом не вистачає.

Побудова захисної промови подібна до промови прокурора. Обов’язковий її
план, логічна послідовність і зв’язок частин. Схематично промова теж
поділяється на частини: вступна; аналіз фактичних обставин справи;
обґрунтування кваліфікації злочину; характеристика особи підсудного;
міркування про цивільний позов, міру покарання.

Захищати підсудного важче, ніж обвинувачувати. Після обґрунтованого
виступу, з яким погодилася аудиторія, встає адвокат і пропонує глянути
на справу з іншого боку, часом протилежного. Інколи це зробити дуже
важко, але треба. Треба примусити, щоб тебе слухали і не лише з
допомогою головуючого, який зобов’язаний навести порядок у залі суду.

Виходячи із конкретних обставин справи, захисник може:

заперечувати обвинувачення в цілому, доказуючи невинність підсудного за
відсутністю в його діях складу злочину, за відсутністю самої події
злочину або недоведеності участі підсудного у вчиненні злочину;

заперечувати обвинувачення щодо окремих його частин;

заперечувати правильність кваліфікації, доказуючи необхідність зміни
пред’явленого обвинувачення на статтю КК України, яка передбачає легше
покарання;

обґрунтувати менший ступінь вини і відповідальності підсудного;

доказувати неосудність підсудного.

5.2. Вступна частина захисної промови

Як правило, з перших фраз адвоката можна більш-менш точно визначити,
який з нього захисник, який судовий оратор. Вступна частина, як увертюра
до опери, налаштовує публіку, учасників судового розгляду, готує до
сприйняття промови.

Варто на хвильку уявити, що ви не в залі судового засідання, а в
Національній опері України. Виконується опера Миколи Лисенка «Тарас
Бульба». Завіса ще закрита, а симфонічний оркестр починає увертюру.
Основна тема – мелодія української народної пісні «Засвистали козаченьки
в похід з полуночі» відразу ж захоплює, в душі проходить якась тепла
хвиля. Починаєш уважно стежити за подіями на сцені, забуваючи про все
довколишнє.

А тепер перенесемося уявно до залу суду. І там захисник підсудного
починає такими словами:

«Шановні судді! Мій підзахисний Іванець звинувачується в тому, що 1
квітня о двадцятій годині на вулиці Паризької комуни із хуліганських
спонукань…»

Чи може захопити такий виступ? Думається, зовсім ні. Адже, то був уже
четвертий повтор зацитованого речення. На початку судового слідства
суддя зачитував обвинувальний висновок: «1 квітня о двадцятій годині на
вулиці Паризької комуни…» Що відбувалося на цій вулиці, детально
розповідали потім підсудний, потерпілий, свідки. Свою обвинувальну
промову прокурор починав: «1 квітня на вулиці Паризької комуни… » і
нарешті встає адвокат і знову починає з… вулиці Паризької комуни.

Можна навести цілий ряд непродуманих і примітивних початків виступів
адвокатів, які не раз доводилося чути в залі судових засідань: «Товариші
судді! Я не затримаю довго вашої уваги… » «Товариші судді! Я не буду
багатослівним… » Товариші судді! Я захищаю підсудного Іванця… »
«Товариші судді! Справа, яку ми сьогодні розглядаємо, не являє собою
великої складності» (або навпаки).

Ще гірше сприймаються судцями спеціально розроблені вступні частини.
Одна підготовлена для справ про вбивство, інша – для справ про крадіжку,
третя – для справ про хуліганство. З року в рік, із справи в справу
переносять ці адвокати свої стандартні вступні частини, демонструючи
своє небажання або невміння думати.

Звичайно, бувають і чудові промови київських адвокатів, зокрема М.
Городиського, С. Любітова та ін. Цікаво і нестандартно виступають Т.
Варфоломеєва (Київ), О. Коваль (Хмельницький), Й. Бронз (Одеса), С.
Сафулько (Луцьк).

Чим менше шаблону, тим краще сприймається судова промова. Словесна
полова недопустима взагалі в захисній промові, надто ж у вступній
частині. Засоби і прийоми вступної частини можуть бути різними. її можна
розпочати:

з оцінки суспільно-політичного значення справи, яка розглядається;

вказівкою на специфічні особливості кримінальної справи;

з викладу програми промови;

відсилкою до окремих положень промови прокурора;

характеристикою особи підсудного тощо.

Наведемо для зразка вступну частину захисної промови адвоката Я.
Кисельова у справі Ковальова:

«Товариші судді! В одній середньовічній легенді розповідається про
дзвін, який мав чарівну властивість: в його звуках кожен чув той наспіь,
який йому хотілося почути.

Як часто дебати сторін нагадують цей дзвін із легенди: одні і ті ж
факти, одні і ті ж обличчя, але як по-різному, як неоднаково вони
бачаться обвинувачем і захисником?

Правий був товариш прокурор, провіщаючи у своїй промові, що ми будемо з
ним по-різному, кожен по-своєму пояснювати ту велику і гірку біду, яка
прийшла в сім’ю Ковальових. Але в одному з найголовніших питань, питанні
про те, що ж спонукало Ніну Федорівну Ковальову, молоду жінку, матір
двох дітей, 4 серпня о п’ятій годині після полудня відчинити вікно своєї
квартири на п’ятому поверсі, стати на карниз, постояти там кілька
секунд, повернутися обличчям до кімнати, щось вигукнути і враз метнутися
вниз, щоб розбитися, – ось у цьому питанні: чому шукала смерті Ніна
Федорівна, і в обвинувачення, і в захисту немає розходжень. Дзвін
загубив свою чарівність, і ми з товаришем прокурором відповідаємо
однаково: глибока сімейна драма, нестерпні відносини між чоловіком і
дружиною -Миколою і Ніною Ковальовими. Але так відповісти – значить
зробити тільки перший і найлегший крок на довгому шляху, кінець якого
приводить до вирішення справи.

Так, розлад був, він ставав усе глибшим і загрожував сім’ї зруйнуванням.
Все це мучило Ніну Федорівну. Але чи означає це, що в розвалі сім’ї і
трагічній кінцівці винен Микола Ковальов?

У товариша прокурора немає ніяких сумнівів, все йому гранично зрозуміло:
винен Ковальов, тільки він, і ніхто інший!..

Я уважно слухав обвинувальну промову і ловив себе на думці: яка велика
могутність слова! Як примхливо, вільно і несподівано воно міняє зміст і
значення фактів.

До промови товариша прокурора мені здавався беззаперечним той факт, що в
справі Ковальова в тісно сплетений вузол зібралися високі і нищ почуття:
кохання і зненависть, помста і прощення, заздрість і великодушність.
Мені здавалося беззаперечним: суду доведеться розібратися у
великотрудній сімейній драмі, такій складній, що і самим учасникам ії
далеко не все зрозуміле.

Але ось прокурор проголосив промову. І що ж? Виявляється, ніяких
складнощів у справі немає й близько. Виявляється, істина крізь неї так і
проглядається. І секрет перетворення справи, в якій на кожному кроці
виникають психологічні загадки, в справу найпростішу, як таблицю
множення, розкритий надзвичайно відверто: для цього необхідно було не
поскупитися на чорну фарбу, малюючи образ Ковальова…

Як бачите, фарби, якими користувався товариш прокурор, не дуже
різноманітні, хоча згущення і соковитості в них надмірно. Але вже давно
відомо, що однією фарбою, навіть найгустішою, дуже тяжко надати портрету
життєвої достовірності. А правильно і точко розібратися в моральному
обличчі Ковальова необхідно, без цього не можна вирішити справу.

Мені не здається достовірною та характеристика, яка дана Ковальову в
промові прокурора. Між обвинуваченням і захистом тут неминуча суперечка,
суперечка велика і серйозна».

5.3. Установлення фактичних обставин справи, аналіз і оцінка доказів

Виступаючи із захисною промовою в суді, адвокат передусім повинен
висвітлити передбачені кримінально-процесуальним законом обставини,
установлення яких необхідно для вирішення кримінальної справи, а також
для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі.

Ця сукупність обставин, установлення яких необхідно для правильного
вирішення справи, передбачена КПК України, де говориться, що при
розгляді кримінальної справи підлягають доказуванню:

подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчи нення злочину);

винність підсудного у вчиненні злочину і мотиви злочину;

обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності
підсудного, а також інші обставини, що характеризують особу підсудного;

характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат на
лікування потерпілого від злочинного діяння (ст.64 КПК);

причини і умови, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК).

Ці обставини конкретизуються кримінально-процесуальним законодавством
щодо справ про злочини неповнолітніх (ст. 433 КПК), осіб, які захворіли
або вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності

(ст. 417, 420 КПК України).

Виклад фактичних обставин не повинен повторювати фабулу справи в тому
вигляді, в якому вона викладена в обвинувальному висновку В такому
вигляді виклад фактичних обставин справи лише стомить суддів і всіх
присутніх у залі судового засідання і викличе у них байдужість.

Як окрема і самостійна частина захисної промови, виклад фактичних
обставин справи доречний у справах:

в яких фабула досить складна і допускає різні тлумачення з позицій
обвинувачення і захисту;

в яких захисник доказує наявність обставин, які усувають протиправність
діяння (необхідна оборона, крайня необхідність);

за відсутності суб’єктивних умов відповідальності (наприклад, за
відсутності у підсудного мети присвоєння чужого майна).

У цих випадках виклад фактичних обставин справи починається в такій
послідовності, в якій вони містяться в обвинувальному висновку і промові
прокурора. Потім захисник дає свою версію .

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів складає, як правило, основну
частину захисної промови. Аналізуючи й оцінюючи процесуальні докази,
захисник обґрунтовує ними свої міркування про те, чому ті чи інші докази
він вважає достовірними, а інші – ні, чому ті чи інші докази є
сумнівними, суперечливими.

Обсяг цієї центральної частини визначається конкретними обставинами
справи і тією позицією, яку займають підсудний та його захисник щодо
пред’явленого обвинувачення. Спрямованість і методика аналізу доказів
залежить від того, заперечує чи ні пред’явлене обвинувачення підсудний.
Вимагаючи винесення виправдувального вироку, захисник спрямовує всі свої
зусилля на спростування доказів обвинувачення.

Аналізуючи докази в справі, захиснику часто доводиться не лише
спростовувати обвинувачення і висловлювати сумніви, але і доказувати. Це
необхідно робити в тих випадках, коли він щось стверджує, висуває іншу
версію, яка суперечить обвинувальній. Якщо у справі про вбивство
захисник стверджує, що підсудний діяв у стані необхідної оборони, він
повинен це доказати і переконати суд, що стан необхідної оборони дійсно
мав місце. Якщо в подібній справі захисник стверджує, що вбивство було
здійснено у стані сильного душевного хвилювання, яке виникло несподівано
внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку
потерпілого, він повинен це доказати. Спростовуючи в промові
звинувачення в умисному вбивстві і протиставляючи йому твердження про
вбивство з необережності, захисник повинен переконати суд у тому, що
підсудний не хотів смерті потерпілого.

Захиснику слід добре попрацювати ще в ході судового слідства. Необхідні
факти і обставини мають бути дослідженими в процесі судового розгляду і
тоді їх аналіз і оцінка в захисній промові матимуть особливо
переконливий характер.

Адвокатська практика рекомендує аналіз доказів давати судові в такій
послідовності:

Найперше захисник аналізує й оцінює докази, подані обвинуваченням, які
підтверджують наявність події злочину. (Див. промову адвоката
В.Россельса у справі Мурова ; промову адвоката В. Алек-сєєва у справі
Коровіної ).

Аналіз доказів, які свідчать про наявність чи відсутність у діях
підсудного складу злочину. (Див. промову адвоката Д. Островського у
справі Луньова , промову адвоката Л. Розенталя у справі Козітіса4).

Подання і аналіз доказів, які встановлюють обставини, що виключають
можливість порушення кримінальної справи. (Див. промову адвоката А.
Каляєва у справі Курдіна , промову адвоката В. Поганкіна у справі
Хілкова ).

Аналіз характеру вини (крайня необхідність, наявність необережності,
необхідна оборона… ) Див. промову адвоката О. Дервіза у справі
Верховського , промову адвоката І. Успенського у справі Муранова .

Аналіз мотивів, якими керувався підсудний. Варто звернути особливу увагу
при підготовці судової промови на промову адвоката С. Любітова у справі
Назаренка .

Аналіз ступеня і характеру відповідальності. Див. промову адвоката А.
Екмекчі у справі Кириліної , промову А. Полякова у справі Цапліна .

Аналіз причинного зв’язку між діянням, у якому обвинрачу-ються підсудні,
і наслідками. Див. промову адвоката М. Карабчевсь-кого у справі братів
Скитських .

Аналіз причин і умов, які сприяли вчиненню злочину. Див. промову
адвоката А. Полякова у справі Цапліна.

Питання, які відносяться до характеру і розміру шкоди. Див. промову
адвоката В. Алексєєва у справі Коровіної, промову адвоката В. Шингарєва
у справі Кисельової .

Як засвідчує практика, темою захисної промови найчастіше буває
доказування обставин справи, що пом’якшують відповідальність підсудного.

Якщо підсудний визнає себе повністю винним у пред’явленому йому
обвинуваченні, інші докази також підтверджують його вину, завдання
захисника – виключити можливість якої-небудь помилки і довести суду щире
розкаяння підсудного, інші пом’якшуючі обставини.

Обставинами, що пом’якшують відповідальність підсудного, визнаються:
відвер&#