.

Мацько Л.І., Мацько О.М. 2003 – Риторика (книга)

Язык: русский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
36 133368
Скачать документ

Мацько Л.І., Мацько О.М. 2003 – Риторика

ВСТУП

Риторика як наука і навчальна дисципліна

З демократизацією суспільного життя і гуманізацією освітньої системи в
Україні посилюється інтерес до такої призабутої за тоталітарних часів
класичної науки, як риторика.

У багатьох вищих навчальних закладах, старших класах гімназій, ліцеїв,
середніх шкіл вводиться курс риторики. Можна сказати, що викладання
риторики в Україні не починається, а відновлюється, тому що з давніх
часів в українській освітній системі риторика була однією з основних
гуманітарних дисциплін, і ми маємо з тих часів риторів світового рівня,
зокрема києво-могилянської риторичної школи, про що йтиметься пізніше.
Відновлюючи перервану традицію викладання риторики не з кращих для неї
часів, мимовільно схиляємося до риторики епідейктичної, тобто
прикрашальної як ближчої, зрозумілішої і легшої. Саме на ній
закінчувався попередній етап викладання риторики в дорадянські часи.
Ніскільки не применшуємо ролі епідейктичної риторики у формуванні
особистості, тому що, як учив Феофан Прокопович, епідейктич-не
красномовство, шукаючи, прикрашаючи й звеличуючи добро, чесність,
справедливість, гідність, примножує ці чесноти в суспільстві, подає для
молоді взірці для наслідування. Звернімо увагу лише на кілька, на наш
погляд, специфічних і суттєвих ознак риторичної науки й ораторської
практики.

Насамперед риторика — це наука лінгвістична, тобто мовознавча, більше
того — живомовна. Такою вона виникла у Давній Греції, і на це
розраховані всі її постулати. Сподівання на те, що можна незнання,
неволодіння українською мовою прикрити риторикою, є марними. Усі поради
і застереження щодо культури спілкування без знання мови залишаться
пустими брязкальцями, від яких мовці самі відмовляться. З цього випливає
наступне: риторика універсальна, вона потрібна в усіх галузях
професійного навчання, в усіх сферах суспільного життя, бо суспільство
омовлене — немає суспільства без мови. Актуальність риторики як
лінгвістичної науки зумовлюється універсальністю й феноменальністю самої
мови, адже мова підносить людину над світом природи, виділяє її як
інтелектуальний феномен, який здатний пізнавати, освоювати і творити
світ. Мова дає можливість людині реалізувати себе як духовну
особистість, ідентифікуватися з власним «я», з колективом, суспільством,
нацією. Вона моделює вчинки, щоденну прагматику людини. Знецінення мови
знецінює її носіїв — мовців, знецінює націю і її духовну культуру.

Мова підтримує в людині стан психологічної впевненості, рівноваги, дає
відчуття життєвої перспективи, духовної опори. На основі мови формується
національно-культурне поле з протяжністю у часі (через віки) і у
просторі, бо мова є каналом духовного й інформативного зв’язку у
суспільстві, вона здатна актуалізувати через лексику і фразеологію
морально-етичні, звичаєві норми.

Мову можна визначити як стан розуму в певний час, екзистенцію інтелекту,
канал інтелекту, результат мислительної діяльності, фіксатор мислення,
лакмус мислення, відновник інформації, модель, картину світу, річ у собі
і річ для нас одночасно — і все це буде правильно, бо визначатиме
кожного разу якусь з цих ознак.

Риторика — це наука успіху. Однак він може залишитися тільки вербальним,
словесним, перетворитися на віртуальний, якщо не смішний, коли в ньому
не буде фахових, професійних складників.

Як і кожну науку, риторику треба вчити, нею треба оволодівати, бажано й
шляхом критичного, реструктивного і конструктивного аналізів. Основними
методами вивчення в давній риториці були повтори, декламації взірців і
написання своїх промов за зразками. Проте не треба забувати, що
риторика, можливо, як ніяка інша наука, є суто індивідуальною,
особистісною. Цим вона цікава й потрібна, адже виховуємо особистість,
але потребує ґрунтовної підготовки, такту, обережності, смаку, щоб чужа
ідея, манера, фраза, прийом, слово стали твоїми, не перетворились на
протилежність.

Риторика — це наука текстотворча, в центрі її — закони мислення і
мовлення, механізми продукування тексту усного й писемного. Отже,
потрібно ширше осягати предмет і сфери риторики та глибше проникати у
зміст основних понять і категорій риторичної науки.

Виникнувши з народного мовлення істинно демократичної Давньої Греції 2,5
тис. років тому з єдиним призначенням впливати на розум і волю громадян
засобами живого слова і тим допомагати їм та захищати, риторика
розвинулася у багатоаспектну і багатогалузеву науку, зродила зі свого
лона ще гроно благородних наук — логіку і філософію, граматику й
поетику, етику й естетику. Історія риторики свідчить, як і скількох
мудреців і державців, геніїв і властолюбців підіймала вона на п’єдестал
влади і слави, скільком давала натхнення і задоволення, скількох утішала
чи окрилювала. Ця ж історія свідчить, наскільки залежить риторика від
міри свободи й демократії в суспільстві, від розвитку культури й
духовності, як у різні періоди влада слова замінюється владою зброї.
Проте в духовному поступі людства перемагає все ж таки мудрість, сила,
добро і краса Слова. Формування гармонійно розвиненої особистості без
інтелектуально-естетичного впливу мови неможливе, в якій би сфері
суспільно-виробничої діяльності не реалізовувала себе сучасна людина.
Вміння виголосити політичну промову чи ювілейне привітання, побудувати
розгорнений монолог з фахової проблематики і приємно його виголосити,
аргументовано дискутувати, природно вести цікаву бесіду чи
конструктивний діалог, не відчуваючи браку слів, знайти своє місце у
полілозі, ненав’язливе підтримувати розмову або непомітно чи невимушене
вийти з неї, доречно зауважити чи просто шляхетно звернутися і
пошанувати співрозмовника або слухачів і при цьому не тільки самому
відчувати задоволення, а й дарувати його іншим, бездоганно володіючи
мовою, маючи гарне чуття і смак до мови, — цьому вчить лінгвістична
риторика.

Класична риторика мала надзвичайно широкий предмет дослідження, опису й
вивчення красномовства — від ідеї, задуму, наміру, теми, предмета
мовлення, засобів, звучання до завершення акту спілкування — виголошення
промови і рефлексації, тобто все те, чим займався оратор у всіх сферах
життя. А участь його була повсюдною. У розділі «Про похвалу
красномовству і, передусім, про його переваги» десятикнижної праці «Про
риторичне мистецтво» Феофан Прокопович писав так: «.. .він [оратор]
турбується і проводить найважливіші справи на форумі, в судах, курії,
церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і
достоїнства, викриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі,
говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей,
ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що
здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога,
виголошує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все,
що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] оратора…»’.

Предмет риторики формувався у кількох вимірах. У вертикальному вимірі —
це вивчення й опис усіх видів риторичної діяльності від задуму, ідеї до
породження тексту, виголошення його і релаксації. Все це є предметом
п’яти розділів класичної риторики: інвенції, диспозиції, елокуції,
меморії та акції.

У горизонтальному вимірі — це риторика трьох основних родів промов —
судових, дорадчих, епідейктичних (похвальних) — та кількох їх жанрових
видів, технологія і методика підготовки та виголошення яких залежить від
сфери, в якій реалізується красно мовство (політичне, педагогічне,
дипломатичне, сценічне та ін.). Накладали свій відбиток й історичні
епохи та літературно-мистецькі стильові течії в національній культурі.

Риторика як наука про розумне й прекрасне дійшла в такому вигляді майже
до XX ст. У XIX ст. М. Ф. Кошанський писав: «Мета загальної риторики
полягає в тому, щоб, розкриваючи джерела винайдення думки, розкрити всі
здатності розуму, щоб, показуючи нормальне розташування думок, дати
Розумові і Моральному почуттю відповідне спрямування, — щоб навчити
виражати тендітне, збудити, посилити в душах учнів живу любов до всього
благородного, великого і прекрасного»’.

Багато чого з того, що входило в предмет риторики часів її розквіту,
пізніше з розвитком і диференціацією та переформуванням науки відійшло
до предметів інших наук. Тому риторику називають систематичною наукою,
оскільки вона все систематизувала, або синтетичною, бо поєднувала в собі
те, що пізніше розвинулося в інші науки. В результаті виникали й інші
означення риторики крім класичної: повна, скорочена, редукована (що є
тим самим). Виникали й галузеві риторики за родами промов: судова
риторика, шкільна, педагогічна, сценічна, театральна, політична тощо. Це
ще раз засвідчує універсальний характер лінгвістичної риторики, те, що
вона потрібна в усіх тих сферах людської діяльності, де мова є основною
рушійною силою і засобом творення суспільне корисних людських цінностей.

Значення терміна «риторика» і його концепт виразніше проступає через
його опозицію до інших термінів. Риторика — мистецтво прозової мови,
тоді як поетика — мистецтво поетичної мови, хоча кожний з термінів
поширив свій вплив і на «сусіда»: є риторика поетичної мови і поетика
прозової мови. Риторика — це гарна або прикрашена мова, тоді як звичайна
практична мова спеціальних прикрас не має. Риторика — це наука
породження тексту, тоді як герменевтика — наука розуміння тексту.
Лінгвістична риторика — це правила побудови мовлення на рівні фраз і
понадфраз, це вчення про типи переносних значень, тропи і фігури та
соціальне функціонування тексту як цілісних семіотичних (знакових)
утворень…

Сучасна риторика як наука переконання засобами мови виходить далеко за
межі публіцистичних промов. Вона має широке застосування в
найрізноманітніших ситуаціях мовного спілкування як усього соціуму, так
і окремих мовців.

Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство. Однак у
сучасному мовознавстві з’явилося і поняття «дискурсивна риторика», тобто
риторика дискурсу як щоденного мовного спілкування в соціумі. Саме така
риторика має перспективу широкого застосування у сучасному українському
суспільстві, тому що вона з риторики красномовства транспортує
технологічний апарат побудови висловлювань і текстів для мовного
спілкування нащо-день у різних сферах життя.

Сприймаючи мову просто як засіб спілкування, ми, на жаль, спрощуємо і
мову, і мовну свідомість, і свій мовний образ, тому що забули, що мова —
це дар розуму і серця, яким треба користуватися майстерно,
по-мистецькому. Залежно від того, що говорити і кому, риторика
відповідає на питання, як говорити, для чого і де.

Основні поняття класичної риторики

Найпростіше визначення класичної риторики — мистецтво переконувати —
реалізується через такі основні загальні поняття риторики, що мали назви
в античній науці: логос, етос, пафос, то-пос.

Логос. У давньогрецькій мові слово logos означало такі дві групи понять:

а) слово, мова, мовлення і б) поняття, думка, розум, а точніше — єдність
цих понять обох груп як всезагальну закономірність. Це відбилося в
семантиці сучасних слів з коренем лог-, які зосереджені в основному у
сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства:
логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічний суб’єкт,
логічне судження, логотип, логограма, логічний предикат тощо.

Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино
представляти думку і слово, що практично означало: слово має зміст,
думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього. Засновник
риторичної науки Арістотель бачив Логос, тобто риторику як науку, що має
два основні засоби переконувати: 1) силогізм (висновок від загального до
часткового) і 2) ентимему (скорочений силогізм, в якому процедура
міркування і висновку не повністю показана, а маємо ніби вже готовий
висновок) — троп. Ентиме-ма — це троп, а троп з погляду логіки — це
скорочений силогізм. Перший спосіб реалізується у розділі «Диспозиція»,
де зосереджено всі правила розташування матеріалу і логічних процедур з
ним, всі види силогізмів, типи аргументацій. Другий спосіб (коротке,
ніби стиснуте міркування) розвинувся у розділі «Елокуція» в підрозділ
елоквенції як система засобів фігурального мовлення (фігури слова і
фігури думки).

У сучасній риториці логічність є однією з основних ознак промови і
тексту. Вона реалізується через можливість вибору у мовному викладі
послідовності міркувань, несуперечності тез і положень промови, у
доцільності співвідношень, якщо реальність диктує суперечливі положення.
У розділі «Елокуція» описуються мовні засоби, якими досягається
логічність комунікації (система службових слів, які виражають логічні
відношення; порядок слів і синтаксичних структур; лексеми з семантикою
відношень; граматичні парадигми відмінкових, особових, видо-часових
форм).

Етос. У давньогрецькій мові слово еїЬов означало звичай, звичка,
характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній
риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім
закріпилося в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою
формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову
суспільну й особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець
не зможе переконувати інших і впливати на них. Власне, без етосу
(морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину
думок і почуттів, а в самообман. За Арістотелем, промовець має
впізнаватися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до їхніх
сердець і розуму. Арістотель писав, що «істина й справедливість за своєю
природою сильніші за свої протилежності»’, тому їх треба дотримуватися
неухильно. Слухачі завжди і всюди складають уявлення про етос оратора, в
цьому допомагає їм його промова.

Антична риторика широко послуговувалася поняттям етосу, виховувала
високу мораль (гідність, чесність, справедливість, порядність).

Розвиваючи засади античної риторики, Феофан Прокопович подавав етос
риторики як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість,
поміркованість. Кожна з цих чеснот описувалася як комплекс рис промовця,
правил поведінки і дій, які мають вести до вдосконалення моралі й етики
особистості.

Звичайно, риторику як технологію мовлення, як комунікативний матеріал
можна використати як на благо людей, так і на зло. Однак риторична наука
і практика декларувала і відстоювала високу моральність оратора як
непорушний закон, як велике благо оратора і риторики в цілому. В усі
віки цінувалися високі помисли, чисте серце, щира душа оратора.

Пафос (гр. раиіох — пристрасть, почуття) — це інтелектуальне, вольове,
емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної
комунікації, і в його продукті — тексті.

Пафос є категорією естетики. У «Лекціях з естетики» Г. Гегель так
визначив понятгя пафосу, посилаючись на античне розуміння його: «Ми
можемо за прикладом античних авторів позначити словом Рауоя ті
всезагальні сили, які виступають не тільки самі собою, у своїй
самостійності, а й живуть у людських грудях і рухають людську душу в її
найпотаємніших глибинах…

…Пафос утворює справжній осередок, справжнє царство мистецтва; його
втілення є головним як у творі мистецтва, так і в сприйнятті останнього
глядачем. Бо пафос зачіпає струну, яка знаходить відгук у кожному
людському серці. Кожний знає цінне й розумне начало, яке міститься в
змісті справжнього пафосу, і тому він визнає його. Пафос хвилює, тому що
в собі і для себе він є могутньою силою людського існування»’.

Пафос є фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть настільки
оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя,
творчості чи суспільної або виробничої діяльності. І безперечно, все це
виявляється у пафосі мовлення спонтанно, тобто незалежно від волі
автора, природно або зумисне, з певною настановою на досягнення
очікуваного стилістичного ефекту, співчуття, переживання, захоплення
тощо. Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні пафосу
самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і
того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від
тексту, а не від промовця. У промовця пафос може виникати під враженням
його ж тексту і власного проголошення, промовець сам входить у пафос від
своєї риторики — «як добре я говорю». Питання полягало в тому, чи має
право оратор і якою мірою виявляти свої особисті почуття в промові, адже
риторика потребує від промовця бути щирим. Як можна стримувати свій
пафос і як керувати пафосом аудиторії, щоб не бути смішним, пишномовним,
надміру трагічним, — для цього техніка риторики пропонує цілу низку
прийомів організації мовних засобів промови і мовної поведінки оратора.

Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три
важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не
тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності
(логос), критерій щирості (етос), критерій відповідності мовної
поведінки (пафос).

В античній риториці категорія етосу розумілася досить широко. Вона
охоплювала такі поняття, як справедливість, благо, щастя, доброчинність,
краса, користь у їх поєднаності і залежностях. Утверджувалися всі
позитивні якості, осуджувалися негативні. Проте кожний вид промов (а
Арістотель вважав, що є й три види риторик) — судових, дорадчих,
похвальних (епідейктичних) — мав свій етос. В основі етосу судових
промов лежить справедливість або несправедливість, а всі інші моральні
поняття є супутніми, так само у дорадчих — користь або шкода, у
похвальних — хвала чи хула. Позивач у суді шукає справедливість, а
одержати може й несправедливість, дорадник радить або вдає, що радить,
на користь, а вийти може й на зло. Той, хто вихваляє або гудить,
керується прекрасним або потворним і відповідно оцінює, але має прагнути
тільки прекрасного. Прекрасне те, що є благом, і воно заслуговує на
похвалу.

Про характер етосу церковної риторики — гомілетики — можна судити з
уривка проповіді одного з перших християнських ораторів — проповідника
Василя Великого: «.. .будь добрим з другом, не злопам’ятним до зухвалих,
людинолюбним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні
до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим
обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй
інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в
гріхах сам себе звинувачуй…».

У давньоукраїнській риториці невідомого автора «Сказання про сім вільних
мудрощів» риторика подається через персоніфікований образ мудрості і
чесності: «…я — мудрість солодкомовного говоріння, я — солодощі
чудового й стрункого сказання, я — доброта не зменшуваного багатства, я
— скарб неокраденої корисності, я — велемовність, яка не обтяжує слух, я
— від людей ворогування темне віджену і замість нього світлу любов у них
вселю. Я гнів відганяю і сварку відкидаю, благостиню уводжу й посаду
складаю, я нещирі слова відсікаю й неправду викриваю, лестощі відкидаю,
а чесноту стверджую. Я — світла слава й розумна сила»’.

Топос (гр. Іороя — місце), топіки — це риторичне поняття, що означає
загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові
мовні ситуації та описи їх, які легко запам’ятати і які майже у всіх
мовців однакові (Моя сім ‘я; У магазині; У транспорті тощо). Антична
риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та
схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій, а
люди, що розробляли такі логограми, називалися логографами. Цій меті
значною мірою служили й зразки промов з певних тем і для певних
ситуацій.

Індивідуально-оригінальним у мовленні є якраз те, що перебуває поза
топіками, або топіки мають якесь незвичне вираження. Однак треба
пам’ятати, що існує певна пропорційність між топо-сом і оригінальністю у
промові, і наявність топосів підкреслить красу й доцільність
оригінальних висловів.

У повсякденному житті ми спілкуємося у межах топосів різних моделей:
театр, гості, хвороба, робота, навчання дають нам багато звичних
ситуацій, у яких не постає питання: як запитати? що відповісти? Тут діє
аналогічна стратегія побудови текстів. Проте кожний з нас колись та
потрапляє в ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де тих, уже нам
відомих, загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже
самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту і мовного смаку
(зрада близької людини, перший прийом у посольстві тощо).

У риториці використовуються вирази детальний топос (широкий набір правил
і формул мовної поведінки), техніка топосу (вміння швидко пристосуватися
до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити
запитання, точно відповісти).

Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або
некоректні запитання.

Основоположні розділи класичної риторики

Інвенція (лат. іпуепііо — винахід, вигадка) — це перший розділ класичної
риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювання
гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має
систематизувати власні знання про реальні предмети, явища чи абстракції
в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім зіставити їх зі
знаннями про інші і визначитись, який предмет і в якому обсязі промовець
може представити у промові. Основне в інвенції — вдало, доречно вибраний
предмет розмови і намір його представити та розкрити так, щоб досягти
здійснення задуму.

Диспозиція (лат. сііарояіііо, від (іізропо — розташовую, розміщую) — це
другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет
виступу і визначаються правила оперування поняттями, тобто формуються
аналогічні процедури. Основне призначення гарної диспозиції, тобто на
етапі побудови промови, — запропонувати цілий набір положень і в такій
послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а конкретно
переміщувалися з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку.
Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається
суперечливість визначень.

Елокуція (лат. е1о§иог — висловлююсь, викладаю) — третій розділ
класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження
предмета спілкування. Основний зміст елокуції з класичної риторики
перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи та
фігури).

Розробки першого і другого етапів — інвенції і диспозиції — в елокуції
набувають мовного фігурального вираження і в результаті — додаткових
змістових, оцінних, емоційних, вольових ефектів. Якщо перший і другий
етапи підготовки промови підпорядковані суворій логіці операцій, то на
третьому етапі — елокуції — зміст промови входить у зону паралогіки, яка
допускає використання слів і виразів у переносному (фігуральному)
значенні.

Такі порушення, зміщення логіки (паралогіка) створюють нові смисли і
часом викликають ефекти неймовірної сили. Це зона використання мовних
засобів, що здатні трансформувати основні значення слова у переносні
(тропи), і мовних засобів, які здатні трансформувати значення
синтаксичних структур та елементів думки (фігури). На етапі елокуції
розвинулося вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають
найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція — підрозділ елокуції — найбільшого розділу риторики, в
якомулосліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні
фігури)’. Отже, цю частину можна назвати серцевиною красномовства. Іноді
її просто називають красномовністю. В класичній давньогрецькій риториці
від часів Горгія, римській часів Цицерона, традиційній ренесансній,
просвітницькій, бароковій і особливо в шкільній риториці за тропами й
фігурами закріплювалася прикрашальна функція. Це усолоджувало промови,
але часто прикривало примітивний зміст, і цим викликало у XIX—XX ст.
іронічні напади на риторику як пусту красиву забавку.

Нині утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі елементи мови,
що відбивають специфіку творчого мислення, художнього бачення предмета
мовлення, а не пусті прикраси: «Тропи не є зовнішньою прикрасою, певного
роду апліке, що накладається на думку зовні, — вони складають суть
творчого мислення, і сфера їх ширша, ніж мистецтво. Вони належать
творчості взагалі»2. На підтвердження такої думки можна навести приклади
наявності тропів і фігур у певних стилях, їх жанрах і конкретних типах
текстів та сферах звучання живої мови, де немає й натяку на прикрашання.
Наприклад, метафори й епітети в науковому та офіційно-діловому стилях:
воронована криі^я, вушко голки, вушко ресори, носик чайника, ніжка
стола, заява пішла тощо.

Тропи і фігури виникають в результаті складних семантико-син-таксичних
процесів між словами і словосполученнями, і вже це також свідчить, що
вони не є простими засобами прямого прикрашання. Це метаболи — одиниці
перетворення мислительної і мовної енергії та вербальної субстанції.
Тропи і фігури є органічними складниками мови, а виявляються в тексті
тільки у формі непрямої дії істинних ознак предметів.

Меморія (лат. тетогіа — пам’ять, згадка) — це наступний розділ риторики,
призначення якого — допомогти оратору запам’ятати зміст промови так, щоб
не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві
деталі. Його можна назвати тренуванням пам ‘яті. Змістом цього розділу є
мнемотехніка — система «секретів», прийомів запам’ятовування матеріалу,
швидкого відтворення, розвитку оперативної пам’яті, вміння користуватися
набором енциклопедичних знань з обраної галузі і суміжних, якими володіє
промовець. По-сучасному це можна визначити як збагачення і впорядкування
«банку даних».

Акція (лат. асііо — дія, дозвіл) — п’ятий розділ класичної риторики,
призначення якого полягало в тому, щоб підготувати оратора зовнішньо і
внутрішньо до виступу. Це найважливіший і найвідповідальніший етап
риторичної діяльності оратора, бо на ньому під час виголошення промови
за короткий час має реалізуватися вся тривала попередня підготовча
робота і привести до очікуваної мети. Тут великого значення набуває
самоконтроль оратора і його вміння «на ходу» коригувати свої дії, не
чекаючи остаточного провалу промови, мобілізувати свої сили,
активізувати увагу слухачів, достойно завершити акцію.

Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження не
тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, тоном,
вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінесикою.

Після виступу, виголошення промови настає етап релаксації (від лат.
геіахаїіо — зменшення, ослаблення), тобто спадає фізичне й
інтелектуально-психологічне напруження. Гарний оратор обов’язково
використає цей стан, щоб «по свіжих слідах» ще раз пережити виступ,
проаналізувати його, виділивши вдалі й невдалі місця, знайти їм
пояснення, зробити собі застереження на майбутнє, чого не слід казати.

Зв’язок риторики з іншими науками

Риторика пов’язана з іншими науками як пранаука, з якої вийшло мистецтво
мовного спілкування в усіх наукових сферах. Найближче риторика пов’язана
з філософією і є частиною її. Філософія вивчає загальні закони розвитку
людини, природи, суспільства і формує світогляд людини; риторика вивчає
й описує конкретні закони, закони ефективної мисленнєво-мовної
діяльності, виробляє правила мовного спілкування, а також сприяє
формуванню цілісного світогляду та морально-етичних норм людини.

Риторику і логіку єднає не тільки спільний генезис (логос), а й те, що
основою кожної є мислення. У логіці йдеться про загальні закони
мислення, його форми, види. В риториці основним є вербальне мислення. У
логіці панує теорія доказу, в риториці найважливішими є аргументи
переконання.

Арістотель зазначав, що риторика слугує уяві, як логіка — розумові.
Логіка орієнтована на істину та діяльність, а риторика — ще й на вигадку
та на ймовірне, вона творить мовлення, яке описує реальний і, можливо,
уявний художній світ.

Спільними для риторики й етики є моральні закони. Риторика завжди стояла
і стоїть на сторожі добра: «Риторика — найбільше для людей добро»
(Платон). Моральний облік оратора і ритора забезпечує їм успіх або
неуспіх.

Риторика є праматір’ю для лінгвістичних наук. Вона — попередниця
граматики, культури мови, поетики, стилістики, лінгвістики тексту,
соціолінгвістики, психолінгвістики. Маючи багато спільних з ними
аспектів, риторика основну увагу зосереджує на типах і видах мовленнєвої
діяльності. Якщо більшість лінгвістичних наук досліджують готовий текст,
мовні одиниці та явища, що відбуваються з ними, то риторика вивчає і
вибудовує за авторською настановою тривалий шлях до готового досконалого
тексту. І не до абстрактного тексту, а до типів і жанрових видів текстів
відповідно до конкретної настанови.

Міцні і давні зв’язки риторики з граматикою. Граматика в античні часи
визначалася як мистецтво (у греків — ІесЬпе, у римлян — агз) гарної
мови. Перший граматик і філолог софіст Протагорас (V ст. до н. е.)
виклав окремі граматичні категорії, зокрема синоніми, що включалися до
тогочасного розуміння граматики. Автор першої грецької граматики
Діонісій (II ст. до н. е.) граматикою називав знання того, що говорять
поети і прозаїки (отже, гарної літературної мови). Діонісій поділяв
граматику на шість частин: 1) старанне читання тексту з погляду
наголошування; 2) пояснення наявних риторичних фігур; 3) пояснення
історичних виразів; 4) етимологічний пошук. Це все Діонісій називав
елементарною граматикою, або малим мистецтвом. До великого мистецтва
граматики відносив:

1) мовну регулярність (аналогії у мові); 2) оцінку автентичних і
естетичних вартостей поем. Таким чином, він визначав компетенцію
граматики як усталення (творення) тексту, належне читання, пояснення й
естетичний коментар (критика). Головна мета грецької граматичної школи —
розвиток уміння пояснювати літературні тексти з погляду риторичної
науки. До граматики входили ще рахунок і малювання. Римляни також
сприйняли цю ідею, граматиків називали літераторами. Грецьке слово
граматик по-латинському перекладалось як літерат (Іііегаї). У пізній
антиці граматика виконувала пропедевтичні мовно-літературні функції до
студіювання риторики, була ніби підготовкою до неї. Граматика, риторика
і діалектика становили цикл вільних наук (агіеа ІіЬегаІея). Іронія долі
в тому, що вікове партнерство граматики і риторики, коли граматика
служила риториці, закінчилося поразкою риторики, поглинанням її
граматикою.

Риторика в епоху Ренесансу (XV—XVI ст.) займала в науці центральне
місце, була основою гуманістичної освіти в усіх університетах Європи,
сприяла встановленню духовних контактів між людьми, вдосконаленню
моралі. В результаті мова, слово стає одним із найпомітніших і
найулюбленіших видів літературного ренесансу, з’являються твори,
трактати у формі слова, поширюється термін «оратор», орація (промова).

З усіх наступних епох найбільшого розквіту зазнала риторика в барокові
часи. В епоху Ренесансу риторика розвивалася як культура інтелекту.
Гуманісти трактували її як універсальне знаряддя для ясного, гарного
викладу думок з будь-якої теми. В бароковий період ця теорія поширюється
на романтичне вираження думки, емоційні порухи і красивості. Виникає
бароковий (вибуялий, розкішний) стиль. Взагалі розбудовується теорія
стилів, тропів і фігур, виникають такі поняття, як стиль народу, епохи,
автора.

Прикладом може бути робота з французької риторики того часу, в якій
невідомий автор подає наївно-жартівливий опис риторичних фігур і яка
називається так: «Квітник французької риторики, прикрашений найкращими
квітами красномовства з творів як давніх, так і сучасних ораторів, і
фруктовий сад Поезії». Гарний текст автору уявляється таким: «На першій
грядці ми бачимо в’юнки (кручені паничі), що представляють періоди…».

«Друга грядка — духмяні троянди найвишуканіших виразів…» «Метафоричні
вирази дають змогу різко виявити стиль: зобразити чарівність квітки або
розсіяти хмару печалі…»

«Прекрасні прислівники надають силу й енергію дієсловам…» «Синоніми
запалюють стиль…»

«Четверта грядка — тюльпани… Вони становлять висновки із загальних
положень риторики…» і т. ін.

Проте вже у XVII ст. риторика як королева вільних наук-мистецтв втрачає
зв’язки з філософією, зокрема з логікою, яка вбирається у шати
математики. Втрачаючи корону думки, риторика стає господинею форм і
прикрас. Позбавившись діалектико-логічних правил, шкільна риторика стає
наукою штучних форм, надмірних оздоб, ненатуральною, знеосібленою. Спад
шкільної риторики не був тривалим у європейській дидактиці, риторика
утрималася в гуманітарній освіті і ввійшла своїм змістом і окремими
підсистемами і правилами в інші науки і навчальні дисципліни. Її місце в
системі мовознавчих наук зайняла стилістика, частково риторика ввійшла в
граматику, педагогіку, філософію, естетику.

На особливу увагу заслуговує зв’язок риторики з лінгвостилістикою, яка
заступила її. Стилістика досліджує стилістичну систему національної
мови, тобто виражальні можливості і їх реалізації в мовленні. Вона
вивчає закономірності і матеріал функціонування мови в різних сферах
спілкування — функціональні стилі та їх засоби. Отже, сучасна
лінгвостилістика є для риторики теоретичною наукою, базою, на якій
реалізується прикладна наука — технологія риторики. Вона вчить, як
використати стилістичний потенціал мови, має для цього розроблену
систему, моделі, правила, техніку, вимоги до оратора та аудиторії. Проте
водночас риторика надає для стилістики ширші і загальніші закони
побудови тексту й технології.

Культура мови вивчає комунікативні якості мови — правильність, точність,
ясність, виразність, образність, багатство, естетичність — у статиці,
виокремлено. Лінгвістична риторика досліджує ці самі якості в динаміці і
комбінаціях, залежно від умов і ситуацій спілкування, і подає технології
досягнення їх у мовленні. Отже, культура мови і риторика пов’язані між
собою як перший необхідний етап оволодіння мовою і другий (риторика) як
наступний, що передбачає вже комплекс цих якостей, їх комбінації у видах
публічного мовлення. Тісно пов’язані між собою лінгвістична риторика і
сценічне мистецтво, яке має свою мистецьку специфіку і завжди передбачає
попередню мовно-риторичну роботу.

Сценічна майстерність є результатом знання законів і правил риторики та
вмілого володіння технікою риторики. Тут важливими є риторичні поради
про мовне дихання, дикцію, композицію, міміку, жести, пози, рух тощо.

Риторика, естетика і поетика генетичне є спорідненими з лінгвістичними
науками. У давні часи поетику називали другою риторикою. Якщо визначати
поетику коротко, то це — «мистецтво мови поезії». За походженням воно
належить до найдавніших мистецтв, ще дописемних, усних, і успішно
розвивається нині.

Риторика і поетика слугують такій мовній організації художнього тексту,
яка могла б донести до реципієнта художній задум, ідею чи концепцію
образного бачення. Вже для Платона риторика була «філософією
красномовства», засобом досягнення мудрості мистецтвом і наукою слова.

Етичні настанови класичної риторики трансформувалися у комунікативні
постулати й імплікатури сучасної прагматичної лінгвістики.

Автор терміна «прагматика» й основоположник семіотики, що представляв її
як науку з трьох компонентів: семантики (вчення про відношення знаків до
об’єктів реальності), синтактики (вчення про відношення між знаками) і
прагматики (вчення про відношення інтерпретаторів до знаків), Ч. Морріс
вважав риторику прямою попередницею лінгвістичної прагматики’.

Риторичні правила вгадуються у комунікативних постулатах (конверсаційних
максимах) лінгвопрагматика Ґ. Ґрайса: «І) постулат інформативності
(«Твоє висловлення має бути досить інформативним!»); 2) постулат
істинності («Говори правду або, принаймні, не говори того, що ти вважаєш
брехнею!»); 3) постулат релевантності («Говори те, що на цей момент
прямо стосується справи!»); 4) постулат ясності висловлювання («Уникай
неясних висловлювань!»)’.

Риторична спадщина в сучасній прагмалінгвістиці виразно простежується у
теорії мовленнєвих актів Дж. Остіна2, Дж. Серля3, 3. Вендлера, Л.
Вітгенштейна.

Те, що в риториці означалося як риторичний ідеал, образ автора, образ
слухачів (аудиторії), наміри мовця, контакти, подолання опору аудиторії,
Н. Арутюнова групує у чотири функціональні концентри проблем
мовленнєвого акту: проблеми мовця, адресата, контактів, ситуації
спілкування4. Комунікативні наміри, мету й цілі промови вчені стали
називати, за Дж. Остіном, ілокутивними силами, а вплив на адресата
(аудиторію) — перлокутивним ефектом;

оцінку мовцем контексту мовленнєвого акту, загального фонду знань,
поінформованість — прагматичною пресу позицією, а систему знань про
правила мовної комунікації — комунікативною компетенцією, до якої
належать знання про національно-ментальну і ритуальну та конвенційну
специфіку, соціальну зумовленість мовного спілкування,
ситуативно-тематичні вимоги та стилістичні нюанси, комунікативні
стратегії й тактики мовленнєвої поведінки, процедурна обізнаність,
інтенція, дієвість. Відповідно до них — і комунікативна мета, акт,
комунікативний крок (прийом), комунікативний зміст, комунікативний
потенціал, компонент і як результат — комунікативний ефект — входять у
зміст поняття комунікативної компетенції.

Предметом сучасної риторики американського зразка (new rhetoric),
популярної у США університетської дисципліни, є навчання мови (письма)
як риторичної діяльності, розвиток когнітивних навичок конструювання
тексту відповідно до риторичних ситуацій, вибір риторичних стратегій,
оволодіння жанрами як діями, соціальне вмотивованими змістом, формою,
контекстом.

1

ІСТОРІЯ РИТОРИКИ

АНТИЧНА РИТОРИКА

Міфологія красномовства

Як і все з давнього життя, у міфології знаходив своє відродження і дар
красномовства, майстерне володіння пісенно-поетичним перекопувальним
живим словом, що здатне впливати на людину, а то й вирішувати її долю.

У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев’яти мистецьких муз
прекрасноголоса богиня Калліопа1, донька Зевса і богині пам’яті
Мнемосіни. Від імені Мнемосіни пізніше в риториці називатиметься розділ,
у якому розроблятимуться прийоми запам’ятовування промов у період їх
підготовки до виголошення — мнемонікою. Калліопа була покровителькою
духовної культури — риторики чарувального слова і співу, поезії та
науки. Вона вчила співати Ахілла. Скульптурним зображенням цієї богині
стала красива жінка з навощеною дощечкою та з паличкою (стилосом) для
писання в руках. Одним з її синів — прекрасних співців — був популярний
у грецькій міфології Орфей. Словесними і музичними чарами Орфей впливав
на богів, людей, птахів, звірів, усю природу.

Божественним голосом чарування були наділені міфічні істоти —
сирени-напівжінки, напівптахи. Це доньки музи трагедії богині
Мельпомени. Вони мешкали на скелях безлюдного острова, чарівним голосом
заманювали мореплавців. Ніхто не міг встояти проти цих чар.

У грецькій міфології був бог глузування і лихослів’я Мом2, що злісно
пащекував про богів і людей. Зевс вигнав його з Олімпу, і в цьому
виявилося негативне ставлення до лихослів’я у грецькому суспільстві.

Провісниця Зевса, богиня чуток Осса, була наділена божественним голосом
і мала назву «дитя золотої надії».

Богиня чаклунства Геката’, за міфами, допомагала людям у громадських
справах захищати себе словом.

Цей міфологічний матеріал свідчить, як побожно греки ставились до Слова,
шанували добре слово й осуджували лихе, як цінували велику силу живого
слова і вірили в неї.

У Греції покровительками красномовства були три богині: богиня
переконання Пейто (гр. РеіАо — переконання)2, супутниця Афродіти і
Гермеса, і дві богині Ериди (гр. Егік) — богині суперечок3. Одна Ерида —
гармонійна, тобто така, що прагне гармонії у спілкуванні, злагоді,
компромісу і хоче досягти мети, істини. Друга Ерида — дисгармонійна, яка
йде до перемоги через конфлікт і навіть смерть, тому її вважали злою, на
відміну від першої Ериди. Звідти ж іде традиція розрізняти два основні
види суперечок: конструктивний, нині — це компромісний, консенсусний
шлях розв’язання проблеми (греки називали його діалектикою) і
деструктивний, конфліктний (у греків — агональний, аж до агонії, тобто
передсмертного стану організму), його називали еристикою, або
агональ-ною еристикою. Згодом еристикою стали називати обидва види
словесних спорів.

В римській культурі риторика зображалась в образі величної жінки —
богині мистецтв, що сиділа на пишному троні в осяйному вбранні, на якому
виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка символізувала
красу (огпаїив), і меч, що символізував грізну зброю (регяиакіо).
Риторика красою і силою живої мови переконує. Поруч зображені
найвидатніші оратори минулого на чолі з Цицероном і Вергілієм.

У єгипетській міфології всесильним був бог Тот, покровитель усього
розумного. Він дав людям письмо і рахунок, володів часом, ввів
літописання, керував «усіма мовами» і вважався язиком бога Птаха. Тот
був покровителем архіваріусів, бібліотек, переписувачів книг,
охоронником усього пізнання.

На зображеннях поруч з богом Тотом сидить красива жінка — богиня
мудрості Сіа і бог чарівних слів Ху.

Японська міфологія має сім богів щастя, одним з яких є бог красномовства
Бенсай-тен. Це він, за повір’ями, засобами красномовства продовжував
життя, збагачував його, дарував мудрість, захищав від злих сил.
Зображувався Бенсай-тен верхи на драконі чи змії, тримав у руках
музичний інструмент біва.

У давньоіндійській міфології було дві богині красномовства. Донька бога
любові Ками богиня слова Вач вважалася повелителькою богів, царицею
богів, володаркою незліченних багатств, богинею мудрості. У відомому
епосі «Рігведа» їй присвячено окремий гімн. Богиня священного мовлення
Сарасваті була і богинею мудрості та красномовства. Її вважають
винахідницею санскриту й алфавіту деванагарі, покровителькою наук і
мистецтв. А ще Сарасваті вважалася богинею чистої води, великого потоку.
Це свідчить, що в уявленні давніх індійців мова була близькою до води,
мала бути чистою і литися, як вода, вільно, природно.

Слід звернути увагу на те, що в міфології і давніх епосах усіх народів
боги і герої красномовства, слова, голосу, мови і співу були напрочуд
красивими, вишуканими, обдарованими. Народ пов’язував з мовою, з її
впливом на людину все краще, чого досягав, що хотів мати і як його
уявляв.

Риторика Давньої Греції

Розвиток риторики в Давній Греції у V—IV ст. до н. е. пов’язаний з
епохою софістики і цим вченням стимулювався. Як філософське вчення, що
виникло на етапі розпаду, руйнування міфологічної свідомості, яка вже
відходила, і ще не зміцнілих науково добутих знань про світ, тому що
експериментальна база природничих наук була слабкою, софістика
заперечувала об’єктивну істинність (вона нічим не могла її довести) і
сповідувала релятивізм та скептицизм. Іншими словами, софістика
піддавала сумніву можливість вірогідного пізнання істини, існування
надійних критеріїв істини і взагалі критично-недовірливо ставилася до
спроб її пізнання, тому спрямувала увагу на ближчий, конкретніший і
доступніший об’єкт пізнання — людину, її розум і духовну сферу,
проголосивши вустами Протагора: «Людина — міра всіх речей: існуючих — що
вони існують, неіснуючих — що вони не існують».

Софісти (в перекладі з грецької — учителі мудрості, майстри), виходячи з
ідеї, що об’єктивної істини немає, а може бути тільки суб’єктивне
судження про істинність, проголосили, що істинною буде та думка, яка
переконливіша. Тому вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб
навчити переконувати інших, вміти навмисне робити думку, ідею слабкою
або сильною. Для того щоб виробити в учнів уміння переконувати слухачів,
використовувалися два основні засоби впливу: мистецтво міркування
(діалектика) і мистецтво спілкування (риторика). Хто оволодіє цими
мистецтвами переконувати, той зможе домогтися успіху в тогочасному
демократичному суспільстві Афін, той стає «громадською» людиною.
Зрозуміло, що у зв’язку з цим зростала роль риторики як науки
переконання.

На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектики,
елеати, піфагорійці.

Основою діалектики є ідея вчення Геракліта Ефеського (кінець VI —
початок V ст. до н. е.) про рух і змінність світу («все тече, все
змінюється»). Софісти поширили цю ідею на речі та людей, на те, що про
будь-яку річ і про все може бути кілька думок і з різних, часом
взаємовиключних, позицій. В дію мав вступати доказ, спрямований на
переконливість певної думки. Мистецтво доказу породило логіку, яку
Арістотель пізніше оформить як науку.

Елеати відстоювали багатоманітність думок, скептицизм стосовно істини і
намагалися утверджувати свої думки за допомогою гімнастики розуму,
майстерної вибудови доказів.

Піфагорійці під впливом вчення Піфагора про гармонію небесних тіл шукали
гармонію в людині і знаходили “її через мову, формували засобами мови,
звучання, ритму, стилістичних прикрас.

Софісти багато зробили для розвитку мови і мовознавства, риторики й
етики. Протагор першим сформулював правила граматики й орфоепії
(зрозуміло, що тодішня граматика не мала сучасного вигляду), поділив
слова на частини мови, ввів поняття способу дієслів і назвав чотири
способи. Як свідчить Арістотель, Протагор розділив «роди імен…
чоловічий, жіночий, середній».

Нарешті, софістика зробила основне: до існуючої родової елітарності (за
походженням, належністю до певного, зокрема аристократичного, роду)
додала і вивищила елітарність за освітою і знаннями. В демократичній
державі кожний має право висловити свою думку у відкритій публічній
дискусії і думка його може бути сприйнята, але він має подбати про свої
освіту і знання.

Для того щоб зрозуміти, чим був викликаний та як підтримувався такий
інтенсивний і пишний розвиток риторики в Давній Греції, треба звернути
увагу на кілька передумов. Однією з них є змагальність, яку фахівці з
античності називають фундаментальним принципом грецької культури,
настільки вона пронизувала грецький менталітет’. Намагаючись довести
свої переваги, давні греки змагались у всьому навіть з богами (це
відображено в міфології, літературі й мистецтві). Свідчення цьому можемо
знайти в «Риториці» Арістотеля: «.. .змагання [як ревнісне бажання
порівнятися] є щось хороше і буває у людей гарних… Схильними ж до
змагання (огеїоз) будуть обов’язково люди, що вважають себе гідними тих
благ, яких вони не мають, бо ніхто не бажає того, що здається
неможливим. Тому-то такими [тобто схильними до змагання] бувають люди
молоді і люди, що мають велич душі, а також люди, що володіють такими
благами, як і достойні мужів, що користуються повагою; до цих благ
належить багатство, велика кількість друзів, влада та інші схожі блага.
Якщо почуття змагання виявляється стосовно благ, що користуються
повагою, то сюди необхідно віднести добродійництво і все те, з допомогою
чого можна принести користь і виявляти благодійництво до інших
людей…». На Олімпійських іграх, що, на думку вчених, почалися з 776 р.
до н. е. і перетворилися на унікальну подію політичного й культурного
життя Давньої Греції, організовувалися не тільки спортивні змагання, а й
мистецькі: за лаврові вінки переможця змагалися в майстерності поети,
скульптори, музики, художники, оратори. Відомо, що там виступали оратори
Платон, Демосфен, Сократ.

Другою передумовою зародження й успішного розвитку риторики можна
вважати те, що риторика виникла не на порожньому місці. До риторики вже
існувала усна традиція ліричної та епічної поезії. Про це свідчить і
текст «Іліади» Гомера, де подано виступи царів перед воїнами, й інші
зразки ораторської прози, зокрема оповіді про злочини й убивства в
родині, які потім використовувалися в судових промовах.

Очевидно, для поширення риторики мало значення й те, що в VII—V ст. до
н. е. у греків був культ живого, а не писаного слова. Цінувалося живе
звертання до колективу (воїнів, ремісників, міщан) із закликом діяти.
Виникає жанр стройових пісень воїнів (ембате-ріїв). Майстром таких
закличних промов був Тіртей. Легенда розповідає, що Спарта терпіла
поразку у другій Месенській війні і попросила в Афін допомоги. Афіни
послали Тіртея. Коли кривий шкільний учитель Тіртей ледве зійшов з
колісниці, спартанці зовсім підупали духом — не такої допомоги чекали.
Проте як став Тіртей промовляти своїми піснями до спартанців, вони вщент
розгромили ворога. Інша легенда також нагадує, яку роль виконувало живе
слово в Давній Греції. У війні з сусідкою Мегарою Афіни втратили острів
Саламін. Не змігши повернути острів, афіняни заборонили навіть згадку
про нього під страхом смерті. Тоді молодий Солон [майбутній батько
афінської демократії] склав елегії — 100 вишуканих віршів про острів і,
прикинувшись божевільним, прочитав їх на площі перед народом. Соромно
стало афінянам, вони призначили Солона керівником воїнів, відбили
острів, а потім відсудили в суді. Греки вірили гарним словам і любили
мову. Тому охоче вивчали гарні тексти, декламували, захоплювалися
афоризмами і цитували їх, карбували на камені, виголошували тріумфальні
промови, вітаючи переможців. Є свідчення про те, що давні греки не знали
читання «про себе», а читали тільки вголос. Більшість писемних пам’яток,
що дійшли до нас, мали живомовне походження і призначення.

Однак головною передумовою розвитку риторики був демократичний устрій
Давньої Греції: верховний суд, народні збори і рада п’ятисот.

Давні греки тривалий час терпіли свавілля родової знаті, яка карала всіх
за традиційними неписаними законами аристократичної ради (ареопагу).
Ясно, що найбільше кривд зазнавав демос (простолюдини). Під тиском
афінського демосу архонт Драконт уклав закони (так, як це зробив Зелевк
в Локриді — Центральній Греції), за цими законами стали судити і
аристократів, і простий люд. А що закони були суворі, то вислів
«драконтові закони» (у нас — 2 ТЕОРЕТИЧНА РИТОРИКА ІНВЕНЦІЯ Основні закономірності риторики Риторичне мистецтво вимагає від оратора значних зусиль. Для того щоб оволодіти риторикою, треба знати її призначення, специфіку й основні закономірності. Звичайно, у сучасне розуміння риторики не можна вкласти все те, чим вона займалася впродовж 2,5 тисячоліття і що протягом цього часу вироблялось у ній, не порушуючи головної загальної вимоги до кожної науки — її єдності. Те, що відійшло з риторики до інших наук, працює уже на їх користь. Разом з тим немає підстав відкидати те загальне, що виробила риторична традиція за цей час і на основі чого виформувався ідеомовленнєвий цикл як системність мисленно-мовленнєвої діяльності, з дотриманням якої оратор завжди буде досягати мети. Інакше кажучи, риторика виробила певний тип мовомислення, який називають ораторським. Риторику розуміють як науку про умови і форми ефективної комунікації. Таке визначення видається дуже загальним і відповідно неповним, оскільки комунікація може бути і не мовною, а риторика стосується саме мовної комунікації і не звичайної практичної, а досконалої. Ближчою до істини є думка Г. М. Сагач про те, що риторика — це «наука про закони управління мисленно-мовленнєвою діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність цієї діяльності»'. У риториці, як і в багатьох інших, особливо гуманітарних, науках, виокремлення і формулювання законів має абстрактний і дещо умовний характер, оскільки в реальному житті науки її закономірності залежать одна від одної, переплітаються і переходять одна в одну, не становлячи чітко окресленого закону. Першим основним і найзагальнішим називаємо закон ступене-вої послідовності. Він є основою ідеомовленнєвого циклу, забезпечує йому системність і єдність мисленно-мовленнєвої діяльності, спрямованої на підготовку і виголошення промов. В результаті цього він взятий за основу визначення предмета і структури у класичній риториці. Основні розділи риторики відображають етапи (ступені) від появи ідеї через втілення її у мовний матеріал, підготовку — і до виголошення промови та одержання очікуваного ефекту від неї: — винайдення задуму, ідеї, мети (інвенція); — добір і розташування відповідного матеріалу (диспозиція); — втілення змісту у мовні форми вираження (елокуція і елоквенція); — тренування оперативної пам'яті, запам'ятовування (меморія); — виступ, публічне виголошення промови (акція); — самоаналіз власних успіхів та невдач (релаксація). У конкретному виконанні цих ступенів підготовки промови їх межі можуть бути нечіткими, розмитими, «забігати» в попередні чи наступні ступені. Наприклад, працюючи на етапі елокуції над мовною, зокрема образною, формою вираження матеріалу, оратор оглядається на попередні етапи — інвенцію (яка ідея?, чого треба досягти?), диспозицію (чи не порушується структура викладу предмета?) й одночасно думає про наступні етапи — меморію (чи запа- Ім'ятаю?, чи не переплутаю?) та акцію (як звучатиме?, чи не буде ця образність недоречною?, чи досягну нею мети?). Етапи ніби переливаються один в одний, але в напрямку наступного ступеня. Ступеневість у риториці є чітко вираженою. Порушення її призведе оратора до розгубленості і помилок у промові. Концепція Закони є базовими для одного чи двох-трьох етапів ідеомовленнєвого циклу, і вони є базовими у відповідних розділах класичної риторики. Наприклад, концептуальний закон є базовим для першого етапу ідеомовленнєвого циклу і відповідно першого розділу риторики — інвенції. Дотримання цього закону означає, що всім етапам підготовчої роботи до виступу мають передувати задум, ідея і створення концепції для реалізації цієї ідеї. Важливість цього закону в тому, що він підкреслює на початковому етапі пріоритет думки над дією, привчає мовця прораховувати свої наступні дії і підпорядкувати їх майбутній меті — реалізації ідеї. Проте на початковому етапі до мети — реалізації ідеї — ще далеко, тому концептуальний закон потребує створення концепції, яка б проклала мисленно-мовленнєву «стежку» до мети. Якщо людина дотримується концептуального закону, то він привчає її до організованого мислення, спрямовує до мети обміркованою дорогою, а не манівцями, убезпечує від необдуманих вчинків, від хаотичних дій і суєти. Людина привчається мислити не розсіяно (одночасно про все потроху і зразу), а концептуально, тобто зібрано і зосереджено в одному напрямі на одній думці послідовно за її частинами: концептус (лат. сопсеріиа — думка, поняття; від сопсіріо — збираю, задумую). Концептуальний закон є основним для першого етапу ідеомов-леннєвого циклу і відповідно першого розділу риторики — інвенції, тому потребує ширшого висвітлення. Концепція (від лат. сопсерііо — сприйняття) визначається як система поглядів, розуміння певних явищ, процесів, набір доказів при побудові наукової теорії'. Г. М. Сагач визначає концепцію з позиції риторики дуже загально: «...концепція — це система знань про предмет, виражена у стислій, короткій формі. Таке розуміння концепції найбільше відповідає її функціональному призначенню — бути першоосновою мисленно-мовленнєвої діяльності»2. Це визначення е навіть більш загальним, ніж подане вище словникове. Воно може стосуватися всіх наук, бо знання завжди є першоосновою мисленно-мовленнєвої діяльності у всіх сферах. Однак стосовно риторики потрібне таке визначення концепції, яке б відображало специфіку риторики як динамічно-процесуальної і перспективної науки. Концепція як система знань про предмет, виражена у стислій, короткій формі, не має маркера риторики. Для риторики важливою є не тільки система знань, а весь ідеомовленнєвий цикл донесення їх до слухачів і переконання їх в істинності цих знань. В риториці сам процес частіше важливіший, ніж предмет промови. Отже, в риторичних концепціях мають бути не тільки концепти системи знань, а й концепти системи дій (ідеомовленнєвого циклу), породження й кодування тексту та розкодування й розуміння його. Вироблення концепції є важливим етапом не тільки в ораторстві, а й у всіх сферах наукової та професійної діяльності. Воно потребує усвідомленої послідовності таких дій: 1. Обрання предмета розмови і вироблення свого бачення його. Це те, що для обговорення, дослідження нині називаємо вибором теми. Тут важливим є своє і чуже бачення предмета, з якого можна поповнити своє, а також попередні знання, життєвий і професійний досвід, суспільний запит на тему тощо. Промовець намагається якомога більше дізнатися про предмет, але слід пам'ятати застереження про те, що запозичені знання не повинні заступати власні, своє бачення і своє «я», треба видобувати щось із себе, представляючи свою мовну особистість. Давні філософи вважали, що знання — це камінь для п'єдесталу, на якому вивищується особистість, але вони можуть стати й купою каміння, що поховає під собою особистість. Прагнути слід до першого варіанта. Мотивом вибору предмета викладу у риториці завжди був суспільний, груповий чи індивідуальний інтерес. У латинській мові слово іпіегезяе означало «бути всередині», «мати важливе значення». Те, що цікаве, а отже, важливе для оратора, він намагався донести до публіки, і навпаки, шукав для себе інтересне серед того, чим цікавиться публіка. Вибір предмета зумовлювався наявністю в автора певних знань про принципи і правила систематизації та класифікації об'єктів, тобто про таксономію (гр. Іахіх — порядок, розміщення, побудова + пото5 — закон) як теорію класифікації і систематизації і як саму класифікацію. В таксономії виділений за певним критерієм клас предметів називається таксоном. Якщо такий критерій один, то це одномірна таксономія. Якщо їх кілька, — то багатомірна (наприклад, тварини: однокопитні — парнокопитні, хижаки — нехи-жаки тощо). Таксономи розміщаються в таксономії за рангами. Це означає, що предмет можна розглядати дуже вузько (один таксоном) або дуже широко (багато таксономів). Інвенція не рекомендувала ні першого, ні другого, а радила ораторам для промов конкретизувати поняття або предмет так, щоб наблизити його до аудиторії у потрібній їй мірі, інтимізувати, потрапити ним у свідомість слухачів. Для цього в розділі «Інвенція» розроблено стандартні типи мовних ситуацій — топіки, про які йшлося вище. Інвенція як процес вибору предмета і систематизації його складалася з трьох фаз: фази вибору (про що вже йшлося), фази орієнтації і фази заглиблення. Фаза орієнтації починається на емпіричному матеріалі, добутому самим автором на попередньому досвіді (позитивному, негативному, нейтральному) і в експерименті або спостереженнях. Проте швидко виявляється, що цього замало, настає перехід до іншої фази. 2. Вибір проблеми або окремих, особливо важливих питань. На цьому етапі оратор відходить від загальних знань про предмет і зосереджується на якійсь проблемі та заглиблюється в неї. Вибір проблеми залежить від її актуальності і практичного значення, суспільної ваги та компетентності автора і його наукових, фахових чи політичних інтересів. У фазі вибору рекомендується працювати з емпіричним та енциклопедичним (енциклопедія, тезауруси, довідники, лексикони, монографії, документи) матеріалом, щоб промова чи текст опиралися на об'єктивний фон. Ця фаза має завершуватися планом. 3. Вивчення стану проблеми в науковій, суспільно-політичній, фаховій чи художній літературі, ознайомлення з чужим досвідом. Тепер проблема постає у багатоманітних зв'язках з іншими проблемами, у діахронічних і синхронічних зв'язках, тобто у часо-просторових вимірах, у загальному й конкретному, об'єктивному й суб'єктивному, раціональному й емоційному виявах. Це фаза повного заглиблення в предмет викладу з використанням емпіричного, енциклопедичного й компаративного матеріалу. І тут з'ясовується, що емпіричний матеріал може не збігатися з енциклопедичним, бути мало переконливим або його просто не вистачає. Тоді корекція, «наведення мостів» здійснюється за допомогою компаративного матеріалу (посилань на аналогії, інший матеріал, авторитети, прецеденти, порівняння тощо). У результаті попередньої аналітичної роботи стає очевидним, який матеріал і в яких пропорціях стане змістом повідомлення, які аспекти його висвітляться, якої позиції дотримується і яку стверджує автор; проступають контури структури повідомлення (план). 4. Критичне осмислення власних напрацювань в обраній проблемі і науково-літературних відомостей з неї. В результаті відбувається осмислення і переосмислення свого чи чужого досвіду, свій досвід збагачується чужим, обираються вихідні (методологічні) позиції, формуються теоретичні (якщо є потреба) або загальні положення змісту, концепти. Це означає, що концепція виступу чи дослідження вже є. Вона може бути побудована на законах формальної логіки чи на законах діалектичної логіки або з використанням законів і формальної, і діалектичної, але з відповідною доціль- * ністю і поясненнями. При цьому виявиться, що багато чого з того знання, яке було на початковому етапі, є несуттєвим і непотрібним для досягнення саме цієї конкретної мети промови, якась частина знань — неістинними. Але чітко постане в мовомисленні оратора зміст (концепція). Проте концепцію ще треба реалізувати, втілити у матеріал, висвітлити, з нею ще треба дійти до мети. Для цього потрібно врахувати й інші закони. Моделювання аудиторії Закон моделювання аудиторії потребує від оратора вивчення соціально-демографічних, суспільно-психологічних та індивідуаль-но-особистісних ознак аудиторії з метою наступного забезпечення контакту з аудиторією в процесі виступу. До соціально-демографічних ознак належать: стать, вік, громадянство, національність, освіта, професія, склад родини, зайнятість (працюючі, безробітні), належність до соціальних верств (селяни, міщани, інтелігенція, переселенці, біженці тощо). Це, так би мовити, видимі соціальні ознаки людини, які ще називають анкетними. Вони дають загальне зовнішнє уявлення про людину, яким має керуватися оратор, але їх недостатньо для того, щоб бути певним, що контакт зі слухачами оратор встановить і мети досягне, бо вони не розкривають внутрішній світ людей. Проаналізувавши соціально-демографічні ознаки, оратор має звернутися до суспільно-психологічних, а потім до індивідуаль-но-особистісних. До суспільно-психологічних ознак належать такі, що зумовлюються переважно соціально-демографічними, але не охоплюють усіх слухачів, а характеризують групи або й окремих суб'єктів. Це такі ознаки, як потреби, мотиви поведінки, ставлення до промовця і предмета мовлення та рівень розуміння того, про що йдеться. Потреби є дуже важливим поняттям у психології людини, бо вони визначають її життєві вибори і мотиви поведінки. Потреби бувають неусвідомлені й усвідомлені. До усвідомлених потреб належать особисті, професійні і громадські, в тому числі й громадянські. Особисті потреби спонукають людину отримувати відомості тільки для себе, для задоволення власних інтересів, як кажуть, замикають інформацію тільки на ній. Професійні потреби спонукають людину шукати й отримувати знання для того, щоб збагатити власний професійний досвід і в такий спосіб задовольнити особисті фахові потреби. Цінність професійних потреб у тому, що, задовольняючи професійне зростання однієї особи, вони сприяють професійному і духовному, культурному зростанню тих, хто залежить від фахової компетенції цієї особи. Професійне зростання вчителя добре впливає на учнів, професійне зростання викладача — на студентів, лікаря — на хворих. Отже, професійні потреби навіть однієї людини ланцюжком виходять на рівень задоволення професійних і особистих потреб груп людей і всього суспільства. Професійні потреби не можуть замикати інформацію на одній людині. Громадські і ще вищі — громадянські потреби спонукають людину здобувати інформацію, яка корисна для широкого кола людей і навіть для всіх громадян держави. Це означає, що така людина усвідомлює свою залежність від інших людей у суспільстві та інших — від неї, що вона знає не тільки свої громадянські права, а й обов'язки. Жити треба разом з іншими, але не за їх рахунок, і самому дбати про суспільство та державу. Мотиви поведінки людини зумовлюються її потребами або відсутністю таких. Виділяють такі основні типи мотивів: дисциплінарні, емоційно-естетичні, пізнавально-інтелектуальні, морально-етичні. Дисциплінарний мотив, як правило, є зовнішнім, без власного бажання (чиню так, бо вимагають, зобов'язують, карають). Емоційно-естетичний мотив викликається мимовільним інтересом або задоволенням (гарно, приємно, весело), але також не підкріплений міцною власною волею і бажанням. У мотивації навчання учнів і студентів переважають саме дисциплінарний та емоцінно-естетичний мотиви. Вчителі і викладачі повинні розширювати сферу мотивації, формувати вищі мотиви. Пізнавально-інтелектуальний мотив спрямовує людину на пізнання світу і розвиток власного інтелекту як найбільшої цінності людини. Він формується міцною волею і внутрішнім бажанням, переконаннями. Морально-етичний мотив — найвищий, бо він засвідчує в людині найвищу міру людяності: наявність совісті, моральних якостей, етичних норм. Він спрямований на збереження людського життя на планеті, на покращення довкілля, на благо для всіх і кожного. Ставлення до предмета мовлення та промовця виявляється з боку слухачів. Реакція їх на промовця і предмет промови може бути байдужа, погоджувальна, конфліктна або конструктивна. Байдужа чи інфантильна реакція свідчить про те, що промова не викликала інтересу в слухачів і вони не задіяли свій механізм сприймання та усвідомлення дискурсу. Байдужа реакція виявляється у зовнішньому вигляді людини (міміка, жести, очі, обличчя, відсутність уваги). У такому разі оратор зобов'язаний скоригувати свої дії у напрямку активізації уваги слухачів. Погоджувальна реакція з'являється тоді, коли слухач легко переходить на сторону промовця і вірить йому: може, справді згодний з промовцем, підтримує його; можливо, малокомпетентний у цьому питанні і не може суперечити; можливо, зайнятий іншими справами, важливішими у цей час; можливо, вдає, що погоджується. Оратор зобов'язаний переконатися, чим викликана погоджувальна реакція, чи вона справжня. Конфліктна реакція є завжди очевидною і виявляється у негативних емоціях, небажанні слухати і розуміти промовця. Як правило, конфліктна ситуація виникає на розходженні фахових, моральних, громадянських, політичних позицій промовця і слухачів. Приводом до конфлікту можуть бути внутрішні причини з боку оратора чи слухачів (зазнайство, самолюбство, завищена самооцінка) і зовнішні (поганий вигляд, необачні дії). Конфліктна реакція може бути у відкритій формі (грубі репліки, некоректні запитання) і в прихованій (саботаж, невизнання позиції промовця, загальний шум). Конструктивна реакція публіки на промову свідчить, що промовець досягнув мети. Між промовцем і аудиторією встановлюється контакт взаєморозуміння, інтелектуальної співпраці, емоційного переживання і задоволення. У таких випадках слухачі ніби доповнюють оратора, дають пропозиції, пропонують варіанти, охоче виконують завдання і прохання промовця. Рівень розуміння предмета мовлення у слухачів залежить від їхнього інтелектуального розвитку, освіченості, професійної підготовки, тому очевидно, що він ніколи не буває однаковим у всіх слухачів. Пересічно його визначають як низький, середній чи високий. Проте соціальна психологія точніше визначає поняття «розуміння» як переведення зовнішньої інформації на внутрішній код (мову) і диференціює чотири рівні розуміння: 1. Перше знайомство з предметом спілкування у дуже загальних рисах (про що?). 2. Проникнення у зміст предмета, одержуючи інформацію про нього з різних джерел (літератури, кіно тощо). 3. Вироблення власної позиції на основі осмислення змісту предмета, думок з літератури про нього, роздумів. 4. Застосування одержаних знань про предмет у своїй практиці (навіщо це треба?). Ці досить умовно виділені рівні розуміння від найпростішого до глибинного свідчать, що процес розуміння є складним і тривалим. Він може закінчитися вже після промови оратора або в результаті самостійної роботи слухачів. Індивідуально-особистісні ознаки виявляють внутрішній зміст і властивості людини: тип нервової системи, особливості мислення, темпераменту, характер, емоційно-вольову сферу тощо. Для того щоб вивчити Індивідуально-особистісні ознаки слухачів, промовцю потрібен тривалий час мовного спілкування з ними. В результаті промовець може змоделювати для себе аудиторію так, щоб успішно залучити всіх, і зокрема окремі особистості, які схильні до конфліктної реакції, до участі в колективній діяльності. Моделювання аудиторії означає, що промовець має добре знати слухачів (бажано всі їх ознаки і повністю), готуватися до зустрічі з ними, передбачати, де і коли можуть виникнути непорозуміння, а головне, впливати на слухачів за допомогою матеріалу і майстерності мовлення так, щоб дисциплінарні мотиви змінювалися інтелектуально-пізнавальними та морально-етичними, потреби слухачів усвідомлювалися як професійні і громадські, байдужість змінилася конструктивністю тощо. Стратегія і тактика Реалізація концепції промови для досягнення мети потребує загального планування на перспективу і конкретного планування найближчих поетапних дій, тобто стратегії і тактики. Термін «стратегія» (гр. 5Ігаїе§іа, від вігаїоа — військо + а§о — веду) нині став загальнонауковим («перен. мистецтво керівництва чим-небудь, що грунтується на правильних і довготривалих прогнозах»'), виник у військовій сфері і позначає більшу гнучкість, динамічність, варіативність дій, на відміну від концепції, що позначає загальніше, стабільніше думання. Для реалізації однієї концепції можна розробити кілька стратегій залежно від конкретної мети, вихідних позицій, ситуації і умов спілкування, навчального середовища. Стратегія виступу складається з кількох компонентів: визначення цільової настанови, виділення основних питань предмета мовлення і формулювання тез. Те, що має назву «цільова настанова», рідко коли має одну настанову, як правило, це цілий комплекс, що містить мету (загальну і конкретну, далеку і близьку), спонукання до дії і співпереживань, завдання явні, тобто такі, які будуть поставлені перед аудиторією, і завдання, які промовець ставить перед собою і тримає в собі, тобто певне наскрізне завдання. Стратегію не можна виробити, не маючи концепції. Вона розробляється для того, щоб реалізувати концепцію, тому стратегія залежить від змісту і завдань концепції, наукової гіпотези. Вичле-новуючи основне коло питань (і можливих запитань), промовець має передбачити, яким є його власний підхід до розв'язання їх, які відповіді є можливими, чого можна і треба чекати від слухачів, яким може бути ефект передбачуваності чи непередбачуваності. Наступним етапом розробки стратегії є формулювання тез, тобто стислого вираження думок про виділені питання. Тези ніби синтезують у собі відповідні елементи концепції. Стратегії бувають кількох видів: представницька, повідомлювальна, наративна, об'єктно-аналітична, раціонально-евристична та ін. Стратегія потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати концепції, уникнути відхилень і успішно досягти мети, але стратегія ще не є детальною і конкретною. Це входить до сфери дії наступного етапу (закону) — тактичного. Тактичний закон полягає в конкретизації дій для подальшої реалізації стратегії. Тактика — це за походженням також військовий термін (від гр. Іаісііїсе (ІесЬпе) (мистецтво) — шикування військ ДИСПОЗИЦІЯ Слово диспозиція (від лат. сііяровіїіо — розташування) має в риториці два значення: 1) як етап підготовки промови, що відбувався за інвенцією (лат. іпуепііо — винахід, вигадка); 2) як розділ риторичної науки, в якому висвітлюються головні питання мистецтва організації повідомлення, власне, структури майбутнього тексту, його композиції. З усього продуманого і вимріяного в етапі інвенції мовець повинен на етапі диспозиції відібрати найсуттєвіше і подумати, як його доцільно розташувати, щоб одержати очікуваний результат, тобто перетворити ідею в план і відчути те, що він буде повідомляти, як процес. Звідси випливає, що треба зробити чітке членування повідомлюваного і забезпечити внутрішній зв'язок між частинами, щоб промова «не розсипалася», була цілісною і результативною. В процесі тривалої риторичної практики виробилась універсальна композиційна схема промови, а пізніше і будь-якого виступу і цілісного тексту: вступ, основна частина і висновки. Основна частина диспозиції Основна частина диспозиції складається з двох частин (планів): викладу предмета (теми) розмови й аргументації його. Перша частина — виклад — справляє враження об'єктивного погляду на предмет (так є!), друга частина — аргументація — суб'єктивована (так є, бо я таким бачу цей предмет тому-то й тому-то). В практиці судової риторики тривалий час (та й нині) ці частини функціонують окремо, тому що особливо важливо відділити корпус фактів від аргументів та коментарів промовця. В живих промовах і писемних текстах інших сфер діяльності такого чіткого фізичного розмежування (ось виклад, а ось — аргументація) може й не бути, бо первісне лінійні відношення між цими частинами поступово ускладнювалися, взаємопроникали одне в одне і спочатку могли називатися аргументами, а потім тезою. Проте це не означає, що в композиції теми і її мовному вираженні не повинно бути чіткого розуміння опозиційності предмета розмови і його доказовості. Виклад Виклад — це представлення, презентація (від лат. ргаекепїо — передаю, вручаю) попередньо відібраного факту (або фактів), що становить концепт предмета. Для викладу важливим (як і в інвенції) є критерій релевантності. Критерій релевантності в риториці розуміється як критерій міри, тобто такої виваженості викладу, при якій немає зайвих подробиць і в той же час адресат буде достатньо поінформований. Отже, першою проблемою викладу є що і в якій кількості подавати. У судовій практиці виклад — це «справа» (набір фактів). Інші учасники обговорення так повинні проаргументувати ці факти, щоб суддя міг (мав достатньо підстав) виробити своє фахове рішення. Топос, визначений в інвенції, в диспозиції, в основній її частині має бути розгорнутим у певному напрямку. Тут можливі дві моделі розгортання, які у зіставленні одна з одною деякою мірою відображають принципову ідею античної риторики, філософії і взагалі класичної науки, а саме: природа (пашга) і мистецтво (агв), природне (живе) і витворене (штучне). Перша модель має відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні — наслідком попередніх. Логіка топіків мовного повідомлення йде за логікою реального життя. Так виробилася лінійна схема побудови повідомлень, за якою події подавались одна за одною, створюючи враження «йде як життя». Дотепні латиняни дали їй назву «ав оуо», що означає «від яйця», і цим засвідчили свою прихильність до думки, що в схоластичній суперечці «що було першим — курка чи яйце», вони на боці «яйця». «Від яйця» означало, що події подаються з самого початку від першої до наступної послідовно, крок за кроком, ніби самостійно і вперше переживаються. Ось наступна подія ще може бути, за нею в ще інша. Сюжет розгортається як ланцюжок подій і фактів (оповідання, байка, переказ), як штучних, мистецьких побудов тексту для стимулювання інтересу слухача. Вся увага в лінійному викладі спрямована на сам виклад предмета, а мовець виконує роль реєстратора фактів, літописця чи хронікера подій, не втручаючись у їх хід. Чим офіційніший (діловий) текст, тим менше помітний там автор. Виклад за моделлю «ав оуо» одержав згодом назву історичного р (хронологічного) методу. Він зручний для промовця, тому що мож-1 на «пливти за течією» подій, особливо не мудруючи над компози-У- цією, користуючись порадою давнього ритора Катона: «К.е1 Іепе, уегЬа ^иепіиг», що означає: «Тримайся теми — слова прийдуть самі». Якщо, звичайно, ти маєш слова з цієї теми, Для слухачів виклад предмета за лінійною схемою також зручний: прозорий, легко сприймається, запам'ятовується, не викликає напружень думки. Чітко простежується сюжетність подій і сторонність особи автора. Сам текст приведе слухача до закономірного висновку. Однак такий комфортний виклад предмета діє на слухачів настільки заспокійливо, що вони втрачають інтерес, внутрішньо «засинають». І оратор вже не може розраховувати на співпрацю з аудиторією, а отже, і на досягнення комунікативної мети. Коли з'являється загроза втратити слухачів, то краще обрати другу модель викладу. Друга модель викладу потребує від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю, а це означає, що треба володіти мистецтвом групування фактів, аналізу їх. Ця модель, на противагу «ав оуо», мала назву «іп тесііав гез» («в середину речей»). Різне комбінування, перестановка частин викладу стимулюють інтерес слухачів до повідомлюваного. Тут не можна пливти за течією подій, треба самому уважно стежити за промовцем, визначати, запам'ятовувати, оцінювати авторський мовний виклад, маневри думки, створювати атмосферу мовної взаємодії. Для другої моделі викладу характерним є поняття «інтриги» (фр. іпп^ие, від лат. іпігісаге — заплутувати) та «фабули» (від лат. ГаЬиІа — байка, переказ) як штучних побудов тексту для стимулювання інтересу слухача. Прямому сюжетному тексту першої моделі викладу протистоїть фабульно-інтригуючий текст другої моделі викладу. У фабульно-інтригуючому тексті попередня й наступна події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або, навпаки, об'єднуватися, розвиватися в обох напрямках — до фіналу і до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, якоїсь незначної деталі. Друга модель викладу потребує від автора більшої підготовки і досконалішої техніки для того, щоб вчасно представити слухачам оптимальну кількість матеріалу (не більше і не менше, ніж потрібно), а також викликати зацікавлення представленим: чому саме так згруповано матеріал, чого хоче досягти автор, де тут причина, а де наслідок. Слухач також має бути більше підготовленим до сприймання фабульно-інтригуючого тексту, ніж до сюжетного тексту. В сюжетному тексті логіка речей і подій ніби сама веде слухача до мети, а в фабульно-інтригуючому слухач повинен уміти «читати» хід подій, їх причини і наслідки, розуміти переходи, бути готовим до несподіваних змін, тримати під контролем розвиток думки, розгадувати таємниці, передбачати зміни у фабулі тексту. Перша модель викладу предмета оперує історичним (хронологічним) та сюжетним методами. Матеріал викладається в часовій послідовності та за розвитком сюжетної лінії. Друга модель послуговується кількома методами: дедуктивним, індуктивним, аналогійним, стадійним, концентричним. Проте ці методи стосуються не тільки викладу предмета розмови, представлення, а й аргументації матеріалу, тому що виклад і аргументація з розвитком риторики все більше проникають одне в І одне. Створюються інкорпоративні структури викладу й аргументації, в яких «порція» викладу потребує своєї «порції» аргументації, наприклад такі: 1. Перша підтема 1а.виклад 16. аргументація 2. Друга підтема 2а.виклад 26. аргументація 3. Третя підтема За.виклад 36. аргументація і т. ін.1. Дедуктивний метод Дедуктивний (лат. аесшсііо — виведення) метод полягає у послі-В довному розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до Ц часткового. Це метод пошуку того, як спочатку висловленому уза-| гальненню знайти конкретні підтвердження. Прикладами застосуван-| ня цього методу можуть бути всі визначення частин мови в підручни-| ку з української (російської) мови: Іменником називається частина | мови, що називає предмет і відповідає на запитання хто, що.., | прикметником називається... і т. ін. Загальне положення зразу ви-| значає напрям пошуку саме певних фактів та ілюстрацій і організо-| вує слухачів бачити ці факти і думати над ними так, як хоче автор. | Дедуктивний метод веде слухачів від наслідку (загального по-I ложення) до причини (вона захована в конкретних фактах і проце-| сах) і тим інтригує, провокує слухачів на пошуки цієї причини: | фактів, подій, ознак, властивостей, які дають підстави зробити саме | таке загальне положення, а не інше. Запам'ятовується слухачам ,| якраз причина, бо вона має образ конкретного факту, а загальне 'і; положення треба зрозуміти силою міркування і завчити, запам'я-; тати, спираючись на факти. Дедуктивний метод поширений в риториці як такий, що відпові-;; дає за побудову правильних умовисновків: задаються правила типу чи класу одиниць (посилання), якщо факт відповідає цим прави-; лам, він підлягає закономірностям цього типу чи класу. Загальні ; судження розгортаються в часткові. У формальній логіці теорія дедукції побудована саме на дедуктивному методі. Дедуктивний метод широко використовується у навчальному процесі, особливо у старшій і вищій освітніх ланках. Індуктивний метод викладу Індуктивний (лат. іпгіисііо — збудження) метод є оберненим до дедуктивного. Він полягає в переорієнтації ходу думки у зворотному напрямку — від конкретного до загального. В античній риториці цей метод називався передбаченням основ (реіііііо ргіпсіріі). Промова починалася з часткового факту і слухачі мали бути заінтриговані: куди «хилить» промовець, до чого веде. Проте виклад методом індукції вимагав репрезентативності факту, тобто впевненості в тому, наскільки конкретний випадок є представницьким, переконливим, щоб з нього робити загальний висновок, і як часто він повторюється. Інакше кажучи, індуктивний метод потребує, щоб одиничне було таким, яке б ввійшло чи перейшло в загальне. Наприклад, слова п 'ятірка, земля, книга, сон, читання, біг відповідають на запитання що?, мають опредмечене значення, тому називаються іменниками. Дедуктивний метод одразу вимагає своїми загальними положеннями інтелектуальної діяльності і від промовця, і від слухачів, а вже потім конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання фактів. Індуктивний метод, навпаки, починається з конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання слухачів і вже потім має завершуватись інтелектуальною діяльністю — умовис- ' новком. Володіти треба обома методами — індукцією і дедукцією, бо вони взаємодіють, ніби перевіряючи один одного і таким чином утримують нас від помилок у пізнанні дійсності. Для слухача індуктивний метод спілкування завжди є легшим, тому що думка «визріває» на конкретних фактах. Для промовця обидва методи мають бути однакові, бо до зустрічі зі слухачами він самостійно повинен «пройти» свій матеріал обома методами, перевіряючи результат, і вибрати в конкретному випадку індуктивний чи дедуктивний метод викладу, зваживши всі «за» і «проти» матеріалу, слухачів, умов спілкування, комунікативної мети. Індуктивний метод ширше застосовується у початковій освітній ланці, ніж у середній і старшій, бо він ґрунтується на конкретно-чуттєвій основі. Аналогійний метод Аналогійний (гр. апа1о§іа— відповідність, схожість, подібність) метод є варіантом індуктивного методу, бо також «веде» слухача (читача) від конкретних фактів, явищ, ознак до загального висновку. Він полягає у зіставленні подій, явищ, фактів для того, щоб виявити, чи можна перенести основні ознаки, властивості, якості, закономірності вже добре вивчених, пізнаних предметів на ще не пізнані, виявити, чи є між ними якась певна відповідність, схожість, однаковість. Цей метод дає можливість залучати в обіг на основі подібності і відповідності новий, ще невідомий матеріал, закріплюючи його на фоні відомого, отже, розширює межі нашого пізнання світу поза можливостями конкретного бачення, а за відомими зразками, аналогами. Аналогійний метод поширений в риториці, коли йдеться про якісь яскраві, виразні чи актуальні, але ще не досліджені об'єкти дійсності, їм шукають відповідники-аналоги серед уже вивчених і ніби заміщають ними, або ці предмети стають аналогами іншим, у яких уже виявили такі самі ознаки. Але ці ознаки повинні бути суттєвими. На мовному рівні (в елоквенції) аналогії реалізуються в низці художніх засобів — тропів і фігур (тіньова економіка, духовний чорнобиль, айсберг корупції}. Аналогію не можна будувати на якихось випадкових, факультативних ознаках, бо в такому разі вона не буде достовірною і не пройде випробування на істинність, «розсиплеться». Стадійний метод Стадійний (гр. хіааіа — сходинка, рівень) метод близький до істо-{ ричного (хронологічного) методу. Він використовується тільки в І. лінійній побудові повідомлення, де не допускається ніяка ретрос-,' пекція, тобто неможливе повернення назад. Отже, стадійний метод І викладу матеріалу можна визначити як рух мовного повідомлення " від стадії до стадії за логікою розвитку думки. Суттєвим тут є те, І що стадія — це етап, відтинок (частина) міркування, а не факт, подія, І час. В одній стадії може бути кілька фактів, подій, ознак, властиво-; стей. Стадійний метод потребує певної завершеності думки на | кожній стадії, інакше наступна стадія не буде мати міцної опори | (це як кладка цегли, як алгоритм доведення, як етапи в роботі). Всі спокуси повернутися до попередньої стадії, щоб щось уточ-| нити, додати, спростувати, мають бути передбачені промовцем ще І в підготовчому періоді і зняті до процесу викладу матеріалу Якщо | цього неможливо передбачити, то не треба вдаватися до стадійно-I го методу, бо він вимагає суворого дотримання лінійності в роз-I гортанні думки й особливого матеріалу (ніби порційного). Стадійний метод потребує градуювання теми за сходинками «вгору» або «вниз» (від меншого до більшого і навпаки; від конкретного до загального і навпаки). Концентричний метод Слово концентр утворене з латинських слів коп- (префікс, що означає об'єднання, спільність, сумісність) і сепігит (центр, зосередження). Концентричний метод використовують тоді, коли виникає потреба вивчити якусь проблему. Тоді в центр уваги (дослідження) ставлять цю проблему і навколо неї колами групують споріднені, близькі, дотичні проблеми, питання, події, факти тощо. Структура викладу нагадує серію кілець, в центрі якої головна точка — ідея, до якої колами сходяться ближчі, а потім дальші питання. Специфічною ознакою концентричного методу е потреба постійно повертатися до основної ідеї, ніби звіряючи з нею весь інший матеріал. В різному матеріалі і в різних контекстах ідея набуває нових цікавих відтінків, конотацій. Під впливом зовнішніх чинників у ній можуть актуалізуватися нові аспекти. Концентричний метод викладу використовується у науково-навчальному стилі. Тут він дає можливість поступово з віком дитини нарощувати по колах матеріал однієї освітньої галузі. Після освітнього періоду людина концентричним методом протягом життя продовжує набувати знання, бо з віком їй відкриваються нові грані предмета науки. Широко використовується концентричний метод викладу і в публіцистиці при обговоренні життєво важливих проблем для людини, нації, суспільства, держави, наприклад таких: українська національна ідея, патріотизм, екологія, громадянське суспільство,, енергетична криза, чорнобильська трагедія, злочинність тощо. Аргументація У риториці все підпорядковане мистецтву переконання. На етапі інвенції— це підбір матеріалу, в диспозиції— його розташування, в елокуції—добір мовних засобів і способів їх подачі, в мнеморії — запам'ятовування найважливішого, в акції—характер мовної поведінки і паралінгвістичних прийомів (виголошення, міміка, кінеси-ка, жести). Це підтвердження (сопйгтагіо) і спростування (гегйіагіо) певних положень. Проте основним етапом і змістом переконання є аргументація як логічна частина диспозиції. Аргументація в широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів і як результат— мистецтво дискусії. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза (гр. ІЬеаіз), аргумент (лат. аг§итеп1ит), демонстрація (лат. аетопай-аііо). Теза Теза (у перекладі з грецької положення) потребує доказу, а часто і додаткового розгортання. Теоретично кожна теза ніби має право на докази її істинності чи неістинності. Проте практично більшість тез приймаються без доказів як очевидно істинні для оперативної пам'яті. Спільні фонові знання формують «енциклопедичне середовище» (Є. Клюєв), з якого кожний учасник мовного спілкування в разі потреби шукає і добирає потрібні аргументи. Теза створює базу для наступних міркувань. Вона може бути дуже стислою, але глибоко змістовною чи полемічне загостреною, або й просто примітивною. В античній риториці вимагалось від ораторів вміння аргументувати будь-яку тезу. Арістотель вважав, що треба вміти розвивати і аргументувати тезу в обидві протилежні (позитивну і негативну) сторони і під різними кутами зору, наприклад, шукати істинність і неістинність, корисність і некорисність, доцільність і недоцільність. Такі зумисне дискусійні ситуації у напрямках як «за» (рго), так і «проти» (сопїга) були, як правило, ігровими, тренувальними. В реальних мовних ситуаціях тези аргументуються в одному напрямку — істинності або неістинності. Аргумент Аргумент (у перекладі з латинської доказ) — це наступне положення (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), в ролі яких можуть виступати аксіоми, точки зору та думки авторитетних людей. Розрізняють два типи аргументації: логічну й аналогійну. Основою логічної аргументації є силогістика (гр. 5у11о§і$икоз — і дедуктивний), започаткована ще в логіці Арістотеля. В античній риториці силогізми (дедуктивні умовисновки) уявлялись як єдність двох суджень з проміжним: якщо А є В, а В є С, то А є С; А є меншим терміном і суб'єктом, С є більшим терміном і предикатом, В є середнім терміном і залишається за межами висновку. Розрізняють чотири фігури силогізму залежно від положення середнього терміна для того, щоб гарантувати коректну побудову умовисновку: АєВАєВАєСАєВ ВєССєВАєВСєА умовисновок АєС С є А СєВ СєВ. Відношення між термінами у силогізмах можуть бути таких типів: Будь-який... є... (загальностверджувальне судження). Ні один... не є (загальнозаперечне судження). Деякий... є (частково стверджувальне судження). Ніякий... не є (частково заперечне судження). Кожна з фігур може вживатися в чотирьох видах, отже, можна побудувати 64 комбінації суджень, з яких, як пишуть ритори (Є. Клюєв), лише 19 гарантують коректні висновки-докази. Наприклад: Молоді є веселими. Студенти є молодими. Висновок: Студенти є веселими і т. ін. Проте реально в промовах і дискусіях силогізм не завжди розгортається, його посилання випускаються, і доказ ніби сам собою розуміється. Такі усічені судження Арістотель називав ентимемами. Вони характерні для живого, практичного мислення. На противагу ентимемам в античній риториці користувалися і соритом (гр. 50ГО5 — купа, куча). Арістотель називав сорит чималим ланцюжком суджень з випущеними посиланнями (посилками). Майстерності аргументації можна досягти, якщо оволодіти силогістикою і знати фундаментальні закони логіки. Закони логіки Силогізми допомагають уникнути неточності понять. Логічні закони мають, з одного боку, допомагати будувати докази, а з іншого — запобігають порушенню основних принципів мислення і ведення дискусії. Дотримання законів логіки створює зручність, а від того комфортність мовного спілкування, бо учасники обопільне виконують певні правила, норми мовної поведінки. Для цього треба знати чотири основні логічні закони: — закон тотожності; — закон суперечності; — закон виключення третього; — закон достатньої підстави. Закон тотожності Цей закон формується в риториці (і не тільки) так: будь-яка завершена думка зберігає свою форму і значення в межах певного визначеного контексту. (Будь-яка сутність збігається сама з собою або дорівнює собі.) Контекст може бути висловленим (написаним) або таким, що тільки розуміється. Дія цього закону поширюється лише на одне мовне ціле, тобто одне висловлення, і в межах певного часу. Якщо я сьогодні щось оцінюю дуже високо, то я не можу в цей же час оцінювати це саме низько. Однак в інший час може бути інша оцінка цього самого предмета. Якщо ж я одночасно даю дві різні оцінки того самого предмета чи явища, то я порушую в мовленні такі вимоги закону, як вірність обраній темі, ідентичність предмета самому собі, реле-вантність, непорушення меж об'єкта і створюю незручності своїм мовним партнерам. Закон тотожності не зобов'язує до всебічного висвітлення предмета, головне — щоб у мовному вираженні він був упізнаваним, ідентифікувався. Порушенням закону тотожності може бути, наприклад, така мовна ситуація: рецензент каже: книга дуже хороша, проте в ній немає головного, а якщо уважніше придивитися, то взагалі нічого хорошого немає або його дуже мало і т. ін. Отже, якщо в книзі немає головного, то ця книга хорошою бути не може. Закон суперечності Цей закон Арістотель у праці «Метафізика» сформулював так: «Неможливо, щоб одне й те саме разом було й не було властиве одному й тому самому і в одному й тому ж смислі». Сучасне його формулювання таке: жодне судження не може бути одночасно істинним і неістинним. Інакше виникне суперечність цих смислів, тобто цей закон оберігає мовців від тупикових, безвихідних ситуацій. Припускається, що два судження про щось одне (річ, особу) можуть бути одночасно суперечливими: одне істинне, друге не-істинне, але логічний закон не порушиться тільки в тому випадку, якщо вони будуть належати різним особам. Це означатиме, що співрозмовники дотримуються різних поглядів, вони мають на це право. Цей закон також діє в межах одного мовного вираження (вислову, тексту) і в один і той же час. В інший час вислів може означати судження протилежне, тобто те, що було вчора гарним, сьогодні стало поганим, але судження тільки одне, а не два одночасно. Отже, закон суперечності полягає в тому, що судження і його заперечення не можуть бути одночасно істинними. Цей закон стосується тільки мовного вираження, а не реальних суперечностей у життєвих чи природних ситуаціях. Літом може бути дуже холод-1 но — це суперечність у природі, але наше називання цього не є | суперечливим судженням. Воно було б суперечливим, якби ми ка-^ зали про це одночасно — сьогодні дуже холодно і дуже тепло. Не ;; можна одночасно стверджувати і заперечувати одне й те саме. ; Предмет мовлення має бути ідентичним, тотожним самому собі ,' (закон тотожності), мовлення про нього (предмет) також повинне бути ідентичним собі, не суперечливим (закон суперечності). ; Ритори-софісти упродовж V ст. до н. е. вчили молодь не стільки мудрості, скільки вправності переконувати людину в істинності навіть неістинних суджень. Вони керувалися філософією, що «людина є мірилом усіх речей» (Протагор). Для цього користувалися «гнучкими» поняттями, на зразок: смерть є зло для тих, хто помирає, а для грабарів — благо. Це все є істинним одночасно, але для різних людей. Закон виключення третього Арістотель сформулював цей закон так: «Рівним чином не може бути нічого проміжного між двома членами суперечності, а стосовно чогось одного необхідно, щоб було одне — або стверджувати, або заперечувати». Латинське формулювання цього закону має такий вигляд: «Третього не дано». Це означає, що, маючи позитивне і негативне судження, мовець погоджується з першим, а друге відкидає або погоджується з другим, а перше відхиляє, але третього не дано. Довільний вислів: або сам істинний, або істинним є його заперечення. Цей закон близький до попереднього, він є його продовженням. Закон виключення третього свідчить, що одне із суджень є обов'язково істинним, тоді інше — неістинне, а третього немає. Закон виключення третього теоретично присутній у кожному комунікативному акті, просто у звичайному мовленні на ньому не наголошується. Очевидно, він є в дискусіях, де чітко проступають і загострюються позиції мовців. В такому разі часто використовують тактику «розвести погляди», яка згладить гострі кути, бо загубить предмет суперечки і навіть зробить всіх однодумцями (один про одне, інший про інше, а всі разом ніби про одне й те саме). Наші уявлення про предмет поповняться, але ж питання, що є істинним, а що не-істинним у цих повідомленнях так і залишиться нез'ясованим. Тому риторика на початку суперечки чи дискусії пропонує використовувати прийом фіксації полюса контрадикції (суперечності), тобто уточнення предмета суперечки, того положення, істинність або неістинність якого треба довести. Це дасть можливість диску-тантам дотримуватися «генеральної лінії» і своїх позицій («свого берега»), а не перескакувати на суміжні, супровідні чи й протилежні. Фіксація полюса котрадикції швидше приведе до вичерпаності суперечки і закриття теми. Інакше суперечка може йти манівцями і бути тривалою. Риторика пропонує й тактику допуску, припущення, тобто диску-танту пропонується роль його опонента для того, щоб він відчув, де саме і чому починається розходження в поглядах. Цю тактику можна виразити ще так: якщо ти вважаєш, що правда на твоєму боці, то подивися, а що на протилежному боці, там також може бути правда. В такому разі дискусія знаходить точки розходжень, нестикування і швидше йде до зняття їх. Закон виключення третього помітно діє в антонімічних ситуаціях, коли є пари протиставлень, але в площині однієї тематичної семантики (добре — погано, зло — добро, життя — смерть, зима — літо і т. ін.). У риториці наводиться такий приклад: можна протиставити любов ненависті, але не ліхтар сиру'. Одна з умов закону виключення третього — точність протиставлення. Суперечливі судження мають бути в контрадикторних (протилежних) відношеннях за формальними ознаками, тобто з використанням заперечної частки не (гарний — негарний}, або хоча б у контрар-них (протиставлювальних) за змістом (чорний — білий, день — ніч). Це добре відобразив Є. Клюєв на прикладі анекдоту: У відповідь на вимагання бандита «Гаманець або життя», —жертва, подумавши, запитала: «Пробачте, чи не могли б вимені на вибір ще щось запропонувати?». З погляду закону виключення третього вимагання бандита сформульоване не контрадиктивно і не контрарно, тому що поняття «гаманець» і «життя» не можуть протиставлятись. Тут вони протиставляються тільки ситуативно, а не семантичне. Жертва не поставила б зустрічного запитання, якби було формулювання «життя або смерть?» Тут третього справді не дано (Є. Клюєв). Закон про виключення третього виконує диференційну роль, він виділяє дискусію з-поміж недискусій. Дискусією можна назвати тільки таку суперечку, при якій до предмета мовлення можна засто-; су вати закон виключення третього. Дискусія — це така суперечка : (еристика), яка спрямовується на пошук істини, тому проводиться і за законом виключення третього. Закон достатньої підстави Закон достатньої підстави завжди і постійно використовувався в риториці і логіці, але сформулював його значно пізніше (в кінці | XVII — на початку XVIII ст.) німецький філософ Лейбніц: жодне явище не може виявитися істинним або дійсним, жодне твердження — справедливим без достатнього обґрунтування, чому справа стоїть саме так, а не інакше. Отже, будь-яке судження, що приймається, має бути належним чином обґрунтоване. Цей закон «рятує» нас від багатослів'я, бо зобов'язує кожного промовця стверджувати тільки те, що він може обґрунтувати, на що він має підстави. Отже, треба з'ясувати, що ми розуміємо під обґрунтуванням і яке саме обґрунтування можна вважати достатньою підставою. Обґрунтуванням вважають таке судження або кілька суджень, які самі не потребують доказів, бо це вже все доведене або перевірене чи десь зафіксоване як доказ. Достатньою підставою вважають: — стійкі універсальні судження типу аксіом, законів, максим, принципів, постулатів: закон Архімеда, яблуко Ньютона та ін.; — загальновизнані людським досвідом судження на зразок: хто народився, той і помре; після зими настає весна тощо; — власні судження, вже доведені або виведені з істинності інших суджень (силогізмів). До сфери дії закону достатнього обгрунтування входять такі позиції: що належить обгрунтувати (які судження придатні для обгрунтування), чим обґрунтовуються судження і сам процес обґрунтування (доказу). Отже, підвалиною судження служать прямі аргументи, одержані логічним шляхом (побудовою коректних силогізмів), та непрямі, опосередковані аргументи у вигляді посилань на вже відомі досягнення науки, авторитетні імена тощо (див. «Аргумент»). Аналогійна аргументація Аналогійна (гр. апа1о§іа — схожість, подібність) аргументація також належить до логічних операцій в тому сенсі, що вона відповідає законам і принципам логічного мислення, тобто «діє за правилами». Разом з тим це операція і риторична, в значенні мовна, бо всі тропи і фігури — це певні типи аналогії (див. «Елокуція»). В основі аналогії лежить порівняння за схожістю, подібністю. Аналогія як подібність — це проміжна (і перехідна) стадія між тотожністю і відмінністю. При тотожності всі ознаки збігаються (буде серійність), при відмінності немає спільних ознак, отже, порівнювати можна тільки схожі предмети, подібні, а не тотожні або абсолютно різні. Схожість можна помітити («вловити») у сфері трьох властивостей (якостей); рефлексивності, симетричності, транзитивності. Схожість наводить на думку про якусь часткову взаємозамінність, за якої один предмет ніби можна поставити на місце іншого, і разом з тим ця взаємозамінність не є повною, бо інакше трапиться збіг, тобто нерозрізнення предметів, і вони накладуться один на одного. У риториці під рефлексивністю (лат. геПехіо — відбиття) прийнято розуміти ідентичність предмета самому собі в певний час, як правило, в момент мови про нього. Це ніби повернення себе в певні часові межі і продумування в них, така собі «часова рамка», бо в інший час предмет розмови може бути уже не ідентичний самому собі, як ми його зафіксували в цей певний момент, — він або щось утратить, або набуде. Предмету, що є об'єктом порівняння на схожість, подібність, потрібна стабільність. Однак більшість предметів аргументації перебуває у розвитку, тому треба їх «вловити» в певний часовий проміжок, і аналогія, яку виведемо, буде стосуватися предмета тільки в цьому часі. Симетричність в аналогійній аргументації означає, що при порівнюванні предметів за якоюсь ознакою ця ознака присутня в обох як одна й та сама, тобто фіксована. В логіці ця симетричність виражається формулою «якщо А дорівнює В, то й В дорівнює А». Можна означити симетричність і як незмінність певних якостей чи властивостей предметів у процесі аналогійної роботи з ними, бо якщо вони змінюватимуться, то порушуватиметься система координат і аналогія не виведеться. Це можна пояснити на такому прикладі: Важко встигнути у мовних формах точно описати пейзаж за вікном потяга, що рухається, бо весь час змінюється картина (координати). Під транзитивністю в риториці розуміється перенесення певних відношень за впізнаваністю. У логіці ці відношення виражаються формулою: «Якщо А дорівнює В, а В дорівнює С, то А дорівнює С». З погляду риторики порівняння предметів є основною операцією для пізнання їх, тому що, знаходячи схожість, переносимо хоч малу кількість ознак зі знайомого на незнайоме і в такий спосіб робимо його знайомим, пізнаним, освоюємо. Аналогійна аргументація ґрунтується на тих ознаках порівнюваних предметів, що схожі або збігаються. В структурі порівняння вони називаються третім членом порівняння (Іегпит сотрагагіопік) при суб'єкті та об'єкті порівняння, але саме цей третій член порівняння є основним (за якою ознакою порівнюється), бо ознаки можуть швидко змінюватися (зимове дерево можна порівнювати з чорною графікою, а квітуче — зі снігом, молоком). Аналогійна аргументація може бути двох типів: фізична і метафізична. Цей поділ залежить від того, чи аналогія відбувається в результаті спостереження ознак предметів власним конкретно-чуттєвим досвідом мовця, так би мовити, наочно, і тоді це фізична аналогія, чи в результаті міркувань над ознаками предметів і виведення умовисновків — тоді це метафізична аналогія. Серед фізичних аналогій виділяють ще власне фізичні і пережиті аналогії. Власне фізичні аналогії ґрунтуються на тому постулаті, що всі мовці мають однакові органи чуття і приблизно однаковий чуттєвий досвід побутового життя. Тому немає потреби доводити, що ніч темна, а день світлий, земля чорна, а сніг білий, сіль солона, а цукор солодкий. Достатньо лише констатувати об'єкт, як у сприйманні слухачів виникає набір потрібних чуттєвих даних і формується аналогія. Запитань — а це який? чи яка? — не виникає. Пережитою аналогією називають таку, яка виникає на підставі освіченості, пережитих слухачами подій, явищ, фактів та відомих їм з авторитетних джерел, культурно-історичного досвіду народу, національної культури. Це аналогії за фоновими знаннями. Фізична аналогія може зазнавати певних обмежень: віку (дитина має малий чуттєвий досвід, чогось іще не бачила, не чула, не пробувала), місця (мовець тропічної зони не має «досвіду снігу», як ми — «досвіду мусонів чи тайфунів»), часу (сучасні мовці можуть не знати багатьох речей, що відійшли в минуле, та їх назв). У таких мовних ситуаціях аналогійна аргументація не спроможна народитися. Метафізична аналогія — це теоретична аналогія, що вибудовується шляхом міркування над абстрактними поняттями (комунізм є аналогією фашизму, тому що і той, і той є тоталітарними режимами, основою їх є тоталітаризм). Аналогійна аргументація має ту перевагу, що вона компактна, діє не через систему умовисновків, а через образ або ідею, а це не потребує розгорнених коментарів. Аналогійна аргументація використовує для цього систему художніх засобів. Аналогійна аргументація як більш конкретніша і чуттєво-образна є емотивною, вона чарує слухача новими відкриттями, супроводжується почуттями. Визнавши одне і впізнавши в іншому його риси, ми визнаємо друге, тобто це інше, бо третє (їх риси) є спільним для обох. Це означає, що виникла аналогія. Якщо це не є так, то аналогія не склалася. Аналогійна аргументація не визначає поняття, а шукає і визначає зв'язок між ними (Який батько, такий син — якщо помітили схожу рису). Аналогія може бути пропорційною й атрибутивною. Пропорційна аналогія потребує рівноправності зіставлюваних об'єктів у розумінні наявності в них як спільних, так і відмінних ознак (чоботи і черевики, пальто і куртка (як коротке пальто). Атрибутивна (від лат. апгіЬио — надаю, наділяю) аналогія виникає на перенесенні ознак одного об'єкта на інший. Атрибут — це виразна, відмінна ознака, що відрізняє цей предмет від інших. За аналогією атрибутивного типу одному об'єкту приписуються властивості або ознаки іншого і далі стають уже і його ознакою, а інші ознаки ніби приглушуються. Так виникають аналогії (схожості); струни [скрипки} серця, зелена [трава} молодь, ведмежа [погана} послуга, вишневі [ягоди} губи та ін. Крім прямих аргументів є ще опосередковані. Їх можна назвати конкретно-ситуативними. Вони не мають узагальненого й обов'язкового характеру, а є можливими у певних конкретних ситуаціях мовного спілкування. Наприклад: Аргумент до подіїе дуже широким, тому що події є різної сили і величини руйнівного (рідше — творчого) впливу, але для окремої теми і конкретних опонентів події їхнього життя — також аргумент у суперечці. Аргумент до місця, обставин, ситуації— це посилання на місце й обставини, ситуацію подій, які підсилюють ваше твердження або допомагають спростувати твердження опонента, полегшують або посилюють звинувачення (напр.: тут не місце про це говорити; в цих умовах, треба діяти інакше) або виправдовують. Аргумент до публіки — це звернення до присутніх як свідків суперечки для підтримання своєї позиції і спростування позиції опонента (Ну ви ж бачите... Хто з вас не був у такій ситуації!). Аргумент до публіки може бути дуже вразливим: серед публіки може бути більше прихильників вашого опонента, ніж ваших; публіка може бути необізнаною з обговорюваною проблемою або взагалі бути байдужою до неї. Тому звертатися до такого аргументу треба вкрай рідко. Аргумент до особи (особистості) — це звернення за підтримкою безпосередньо до присутньої особи як до свідка, як до суб'єкта дії (А ви могли б так зробити?; А яка ваша думка?; А за кого ви голосуватимете?; Ви як висококваліфікований фахівець знаєте...; Як досвідчений педагог, порадьте...). Аргумент до авторитету — це посилання для підтримки своїх поглядів на ідеї, думки, вислови, дії відомих у світі людей, авторитетних для всіх, таких, чий авторитет є незаперечним; це звернення до авторитетів нації, культури, влади, спільноти, партії, громадських рухів; зважання на авторитет керівництва. Аргумент до авторитету є широким, бо в кожній дискусії, полеміці, суперечці і в кожній темі можуть бути свої авторитети. Дискутанти, суперники повинні показати широку обізнаність з темою і її авторитетами. Аргумент до часу — це посилання на неминучість і неможливість щось змінити, що з'явилось або відійшло з часом (це колись так було, тепер не ті часи, за вікном XXI ст.). Цей аргумент майже завжди переконливий (колись і глина не така була; колись було так, тепер так не буде). Аргумент до події — це посилання на якусь значну подію, що вплинула на суспільну думку, громадське чи приватне життя, долі людей. Для нас нині це посилання на Чорнобиль (аварію на Чорнобильській АЕС), для американців — терористичний акт 11 вересня 2001 р., для росіян і чеченців може бути посилання на війну в Чечні. Аргумент до сильнішого, багатого, дійового, вдатного, успішного, щасливого — це посилання на приклади, взірці, яких хочеться, але не вдається наслідувати (Американський бюджет усе витримає, а наш...; Сусід усе вміє робити...; Гроші люблять багатого...; Хтось відпочиває на Канарах...). Є ще аргумент до протилежного (аг^итеппіт асі Ьасиїіпит — букв. «паличний доказ») — треба говорити і робити гірше, щоб людина навчилася цінувати і шанувати краще (чим гірше, тим краще); переконання насильством, суворою дисципліною, матеріальною скрутою, тяжкою працею. Помилка в останньому посиланні (аа іпйпішт) доказу не приведе аргументацію до чіткого завершення або переведе її на іншу тезу. Тоді опонент скаже: То ми ж про інше говоримо. Надлишкова аргументація (аг@итешит пітіит ргоЬапв) також може призвести до логічної помилки, оскільки серед кількох посилань можуть виявитися й такі, що суперечитимуть основному переконливому посиланню, або воно загубиться серед них. Надмірна аргументація хибує багатослівністю, розсіює увагу слухачів і не спонукає їх до основного висновку. Наприклад, якщо теза праця потрібна аргументується багатьма посиланнями — праця формує людину, облагороджує, виховує, збагачує духовно [матеріально, переконує, заспокоює, звеселяє, втомлює, дратує, виснажує (реально все це є), то яким може бути висновок: потрібне збагачення духовне і матеріальне чи потрібне виснаження? Помилковим може бути аргумент «від можливого до дійсного» (а рох5е асі е5зе поп уаііеї соп5е@ие1іа). Реально щось може бути можливим, але буде помилкою вважати, що завжди справді буде, тобто можливе перейде у дійсне. Аргумент «від можливого до дійсного» тісно пов'язаний з поняттями «необхідної умови» і «якістю ознаки»: суттєва, загальна ознака або часткова, факультативна; постійна, основна чи тимчасова, випадкова. Для того щоб аргумент «від можливого до дійсного» спрацював, потрібно в тезі до нього зазначити «необхідні умови» і «якість ознаки». Наприклад, теза «людина геніальна» потребує поширення (за яких умов? завжди чи іноді?; кожна чи окрема?; ця ознака обов'язкова чи вибіркова?) і лише потім аргументації. Звідси випливає наступне: надто загальні положення не можуть бути тезами, тому що їх важко логічно аргументувати. Це або аксіоми, або такі положення спроби аргументації, які наражатимуться на логічні помилки «надлишкової аргументації», «ігнорування необхідної умови» (сопгіігіо яіпе §иа поп) або «аргументування недостовірного недостовірним» (іпсегїа іпсегііЬив), або ні те, ні те не можна довести. Логічною помилкою будуть і «аргументи, що перебувають поза сферою обговорюваного питання» (аг^итепїит ехїегпит), оскільки такі докази не релевантні предмету мовлення і «випадають» з теми, бо з нею не пов'язані. В розмовній практиці такі аргументи оцінюються фразеологізмом «на городі бузина, а в Києві дядько», що у розділі «Елокуція» визначається як риторична фігура думки — алогізм. Демонстрація Процес виведення тез із аргументів називається в риториці демонстрацією (від лат. (іетопкп-аііо — показування). Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація. Саме на цьому етапі особливо важливою є мовна тактика, вміння вибудувати і показати мовні конструкти та їх лексико-граматичне наповнення. Виділяють демонстрацію логічну і паралогічну. Логічна демонстрація потребує від промовця дотримання правил виведення умовисновків і логічних аналогій. Паралогічна демонстрація ; допускає неврахування правил і навіть використання їх від супротивного. Тут вступає в дію фігуральна мова. Продемонструвати доказ означає подати тезу і пред'явити аргументи. Способи коректної демонстрації передбачені викладеними вище логічними законами та теорією аргументації. Некоректну демонстрацію в риториці називали логічними помилками — пара-1 логізмами. Антична риторика їх не цуралася. Логічні помилки на-| вмисне використовували для того, щоб заплутати адресата, збити з пантелику, хай сам вибирається на правильний шлях. Такі логічні операції називали софізмами, а вчителів риторики — софістами. 'і Вони проголосили мірою всіх речей людину, істинним вважали не тільки те, що реально таким було, а й те, в істинності чого могли ; співбесідника переконати. В мистецтві переконання ритори-софісти : досягли вершин риторичного ефекту, який створювався фігураль-; ним мовленням — фігурами слова (тропи) і фігурами думки. Тропи ! і фігури з погляду логіки є паралогізмами, логічними помилками. Пізніше демонстрацією стали називати просто ілюстрацію (лат. іііи&ігаііо від Шихіго — освітлюю, пояснюю) предмета мови, його фізичний (наочність) чи вербальний (мовний: слово, речення, текст) образ, тобто те, що є відповіддю на імператив: покажи, наведи приклад. Демонстрація показує, наскільки правильно і доцільно сформульовані тези та аргументи і які при цьому трапляються логічні помилки. Логічні помилки Логічні помилки бувають двох типів: помилки в результаті неточного визначення предмета і поділу понять та помилки у структурі силогізму. Логічні помилки в результаті неточного визначення предмета і поділу понять До цієї групи логічних помилок належать такі: 1. Суперечності в самому визначенні (сопігагіісгіо іп асЦесїо). Цю помилку мають у собі вислови про поняття, що містять протилежні ознаки, які не можуть одночасно в ньому бути (холодне полум 'я, квадратне коло). 2. Визначення невідомого через невідоме ^поїшп рег і§по1ит). Така помилка трапляється тоді, коли промовець не знає освітнього рівня, пізнавальних можливостей слухачів і посилається як на приклад на те, чого вони не знають. В результаті не виникає сподіваного ефекту пізнання і зворотного зв'язку, крім запитання: а це що таке? 3. Заперечення замість визначення (уіа пе^аііопія) — така помилка трапляється тоді, коли, не знаючи точної дефініції, йдуть від протилежного (чорне — це не біле; доведи, що ти не ведмідь). 4. Тавтологія (гр. Іаиіо 1о§о& — те саме слово; лат. іает рег ігіет — те саме, за допомогою того самого) — помилка, при якій поняття визначається само через себе («я» є «я»), тобто двічі відтворюється те саме, не поповнюється новою інформацією. Тавтологія може бути риторичною фігурою (див. розділ «Ело-куція»). 5. Плеоназм (гр. ріеопавтоа — надлишок, надмірність)— близька до тавтології помилка. Різниця між ними полягає в тому, що тавтологія — це повний повтор, а плеоназм — частковий, при якому зміст одного поняття є частиною іншого, здебільшого ширшого поняття: місяць березень (березень тільки місяцем і є), рівна половина (якщо половина, то вже рівна) тощо. Плеоназм також може бути риторичною фігурою. 6. Полісемія (гр. роїукеток — багатозначний) також може стати причиною помилки, якщо обрати з двох чи кількох значень не те, що треба, що відповідає меті спілкування. 7. Номінативна підміна (Гаїїасіа весшіаит аісііопет) також може стати помилкою, коли позначене певним словом поняття на наступному етапі вже позначається іншим словом (продукти — їжа — харчі). 8. Непорівнювані поняття (поііопех (ііврагаїае) — ця помилка трапляється при аналогійній аргументації, коли предмет порівнюється з дією або дія з обставинами тощо. 9. Порівняння замість визначення (уіа пе^апопік) — ця помилка трапляється тоді, коли мовець, не знаючи точного визначення, намагається приблизно пояснити через порівняння з чимось, чого також точно не знає (кава — це щось як наркотик). 10. Змішування суттєвого з випадковим (Гаїїасіа ассіаешік) трапляється тоді, коли промовець не знає категоріальних, обов'язкових ознак та факультативних, тимчасових, додаткових і ці додаткові представляє як основні, але це не є так (Всі жінки люблять телевізор). 11. Називання роду замість виду і виду замість роду, перенесення предмета з одного роду чи виду в інший — такі помилки трапляються тоді, коли промовець не володіє таксономією предмета розмови і не вміє розрізняти рід та вид. 12. Побудова лінійних ланцюжків там, де мають бути ієрархічні: дерева і яблуні зацвіли; ми і люди уважно слухали. Помилкова основа поділу або класифікації (Гипаатепїит (ііуівіопіа) приведе до несуттєвих ознак (жінки романтичні, чоловіки — ні) або до суперечливих висновків. Логічні помилки у структурі силогізму Логічні помилки цього типу можуть бути пов'язаними з вище розглянутими помилками визначення і поділу понять. 1. Первинна неправда (ргоіоп раеиооя) — помилкова теза викладу стає причиною наступних помилкових суджень або взагалі заводить їх у глухий кут: помилка породжує помилку. Якщо проголосити помилкову тезу, що столи сплять, а цей предмет є нашим столом, то висновок, що наш стіл спить, буде таким же помилковим, як і теза. 2. Підміна тези (і§погагіо еІепсЬі — недоведення доказу) може трапитися через незнання промовцем матеріалу або через надмірне захоплення ним, тоді губиться ниточка міркування. Не довівши попередньої тези і не зробивши висновок, промовець переходить до іншої тези, починає її доводити, але результату втішного не буде, бо не було нормального початку. 3. Змішування кількох питань в одному (іаііасіа ріигіит т1еіго§а1:іопит) приведе до помилкового висновку, тому що в ході логічної процедури в структурі силогізму не можна буде відповісти на всі запитання відразу. Наприклад: Усі люди або щасливі (розумні, дурні, ледачі), або ні. 4. Змішування причини і наслідку може трапитися з вини промовця, який наступну подію подає як причину попередньої, хоча вона є наслідком. Або так невиразно подасть події, що не можна зрозуміти, де наслідок, а де причина: все згоріло II була пожежа; не зібрали врожай II пропало все. 5. Аргументація неправдивими судженнями (Гаїїасіа Гаїкі тесііі) приводить до неправдивого висновку. 6. Помилки в першому терміні і (або) в середньому терміні силогізму призведуть до неточності у висновку: всі чоловіки є зрадниками, Іван є чоловік; висновок: Іван є зрадником. Цю саму логічну помилку можна кваліфікувати як іншу помилку — ігнорування необхідних умов для середнього терміну силогізму, бо не вказано, в яких умовах чоловіки можуть бути зрадниками. 7. Порочне коло (сігсиїиз уіііовив) — типова логічна помилка, коли теза підтверджується тими самими аргументами, з яких сама виведена, в результаті утворюється коло, з якого іншого виходу немає, повертаємося до тези (наприклад, у мовленні дітей: люблю, бо подобається; подобається, бо я таке люблю). Дві логічні помилки — висновки про все ціле за його частиною і висновки про частину за її цілим — бувають тоді, коли частина не однорідна з цілим, не зливається з ним, коли ціле не є гомогенним, тобто таким, що субстанційно є єдиним. Помилка в останньому посиланні (аа іпйпіпнп) доказу не приведе аргументацію до чіткого завершення або переведе її на іншу тезу. Тоді опонент скаже: То ми не про це говоримо. Висновки Кожна промова, текст мають завершення (конклюзію). Закінчення бувають двох типів: риторичний елегантний фінал або підсумковий доцільний фінал. Елегантний фінал означає, що промова (виклад і аргументація) повинна закінчитися якимось красивим прийомом: поезією, жартом, самоіронією, несподіваним, але влучним порівнянням або доречним каламбуром. Таким фіналом часто завершуються епідейктичні, публіцистичні промови. Слухачі мають одержати естетичне задоволення, полегшення, відчути гарний настрій. Промовець ніби відсторонюється від викладу й доказів, даючи слухачам волю самим далі розібратися й зробити свої висновки. До їхніх висновків можна буде повернутися вже при іншій нагоді. Над елегантним фіналом треба багато працювати, і він вдається тільки високомайстерним, обдарованим, творчим ораторам. Доцільний підсумковий фінал потребує таких висновків, які повинні бути релевантними темі й доказам. Такий фінал є основним в академічних, науково-навчальних, дорадчих промовах. Риторика виробила три типи доцільних (релевантних) фіналів: підсумкові, типологічні й апелювальні. Підсумкові висновки У таких висновках синтезуються результати всієї роботи (і викладу й аргументації), підбиваються підсумки й остаточно формулюються закони чи правила. Синтез матеріалу надає можливість у висновках побачити цілісний образ предмета розмови і представити його слухачам. Тому ці висновки можна назвати синтезними. Слід пам'ятати, що у висновку це може бути вже третій повтор теми викладу й основних доказів, отже, або це вже — істина, або, де її немає, — треба зробити уточнення, яка інформація про предмет розмови пропонується слухачам і чому. Підсумок можна робити двома шляхами: або збирати всі знання про предмет розмови, висловлені вище, або ці знання впорядковувати за етапами, послідовно, як розгорталася лінійна структура повідомлення (за моделлю «аЬ оуо»). При обох підходах можна окремо виділити авторське бачення і підсилити акценти повторами, тоді виразніше постане сам предмет розмови, його сутнісні ознаки, функції і призначення. Якщо підсумок грунтується на предметі розмови, то врахуйте деякі застереження: — розмежовуйте об'єктивне в предметі і суб'єктивне у вашому баченні цього об'єктивного; — розрізняйте явище, факт, подію й оцінку; — на цьому етапі вже не вводьте нових точок зору; — розрізняйте суттєве і випадкове; наголошуйте на суттєвому; — вже не додавайте нових даних, не розширюйте і не звужуйте предмет розмови; — намагайтесь дотримуватися стрижня думки, не відволікайтесь цікавинками; для них мало бути місце в основній частині, у викладі; — не переформульовуйте до невпізнання вихідні положення, але й дбайте про те, щоб не було набридливих мовних повторів. Підсумок за структурою повідомлення повинен відображати головне не в предметі, а в логічній схемі розповіді про нього. Це певна анотація, короткий огляд сказаного, виведеного з розмови про предмет. Основні застереження (правила) до нього такі: — схарактеризуйте загальну структуру повідомлення; — не перебудовуйте на ходу повідомлення; — не вирівнюйте всі частини повідомлення, тому що воно вже відбулося і висновок не відповідатиме дійсності; щоб не виникла потреба в цьому, «пройдіть подумки» виклад матеріалу перед промовою; — не пропускайте важливих, на Ваш погляд, пояснень при переході від однієї частини до іншої; контурне (схематично) нагадайте їх; — не змінюйте термінологію, повторіть її ще раз, щоб закріпилася у сприйманні слухачів; — перевірте, чи відповідають висновки задекларованим положенням на початку виступу і чи відповідають на запитання, поставлені там. Типологічні висновки Типологічні висновки поглиблюють уявлення про предмет і таким чином надають слухачам можливість ще раз зрозуміти тему. Типологічні висновки не зводяться до переказу основних положень повідомлення про предмет чи структури цього повідомлення, тобто до повтору змісту викладу промовець не повертається. Типологічні висновки бувають двох видів: типологічні висновки з перспективою і типологічні висновки з фоном. Типологічні висновки з перспективою показують, як певна проблема, подія, факт, явище «вписуються» в історію питання і в перспективу, задають напрям гіпотетичного розвитку сучасного стану предмета на майбутнє. Загальна схема типологічного висновку: «вчора — сьогодні — завтра» або «що було — що є — що буде» завжди викликає зацікавлення у слухачів. Типологічний висновок використовує аналогійні прийоми підсумовування матеріалу, екстраполяцію частин викладу одна в одну та прогноз розвитку як самого явища, предмета, так і науки про нього. Виводячи типологічні висновки з перспективою, слід зважати на рекомендації (правила), вироблені риторикою: — не робіть далекого прогнозу, на нього може не вистачити матеріалу; — пам'ятайте, що прогноз — це тільки ймовірне судження, тому не давайте жорстких, категоричних прогнозів; — не прогнозуйте недостатньо аргументовану тезу; — пам'ятайте, що гарний прогноз мобілізує сили слухачів, а поганий — пригнічує, розслабляє; — робіть висновок про предмет «тут» і «зараз», не мрійте багато, щоб не втратити довіру у слухачів. Типологічні висновки з фоном подають предмет у ряду однорідних, споріднених або подібних предметів чи ставлять його в опозицію до них: як предмет викладу виглядає на фоні інших, чим вигідно вирізняється. Промовець має знайти таке місце предмета розмови, щоб його можна було розкрити і відповідно показати у кращому (чи гіршому) світлі. У типологічних висновках з фоном також задіяна екстраполяція частин викладу, але просторова (у сферу поширення), тоді як у типологічних висновках з перспективою використовується екстраполяція часова (темпоральна: у глибину віків). Складаючи типологічні висновки з фоном, треба потурбуватися, щоб фон (матеріал про інші явища, предмети, поняття, відношення) був доцільним, правдивим і доповнював уявлення слухачів про предмет даного викладу. Фон може бути однорідним до предмета викладу (суголосним, подібним), а може бути контрастивним (опозиційним, протилежним). Апелювальні висновки Апелювальні висновки — це пряме звертання до слухачів при завершенні промови. Якщо підсумкові висновки — це синтезовані утворення (логічні), а типологічні — аналітичні (логічні), то про апелювальні висновки можна сказати, що вони конкретно-чуттєві, емоційні (паралогічні). Вони використовуються в судовому, епідейктичному, конфесійному, публіцистичному красномовстві. У судовій практиці поширені такі апелювальні висновки: «Високий суде! Я визнаю, що мій підзахисний винен, але...». Словом: «хай кине в нього камінь, хто сам без гріха!». Апелювальні висновки доречні у лекціях на морально-етичні теми, у полемічних виступах, у бесідах з молоддю, з віруючими. Апелювальні висновки зменшують дистанцію між промовцем і слухачами та інтимізують ситуацію спілкування. Такі висновки використовуються для емоційної розрядки, щоб зняти напругу міркувань і подивитися на предмет розмови ніби збоку: без логіки, а на почуттях. Тому перед апелювальними висновками треба все з'ясувати з тезами, аргументами, ілюстраціями і фактажем та підсумками, щоб сказати: «Тепер, коли нам все відомо про... , я звертаюся до вас...». Використання апелювальних висновків також вимагає дотримання певних правил мовної поведінки: — не питайте дозволу в аудиторії на те, Як вам завершувати промову; — не підкреслюйте надто дистанцію між вами і слухачами, але й не втрачайте її; — користуйтеся горизонтальною моделлю спілкування (партнери в спілкуванні), а не вертикальною — зверху вниз; — не рекламуйте себе; — не характеризуйте аудиторію, особливо негативно; —не протиставляйте ні себе аудиторії, ні окремі групи слухачів між собою; — не забігайте наперед, особливо з негативними оцінками; — не змушуйте відповідати, коли того не хочуть; — переконайтесь, чи доречним було використання саме такого (апелювального) типу висновків. Маючи до роботи три типи висновків, промовець повинен сам зорієнтуватися в конкретній мовній ситуації, яким типом скористатися. При логічній демонстрації краще скористатися підсумковими висновками, при аналогійній більше підходять типологічні висновки, а при паралогічній демонстрації (емоційній) зручніше робити апелювальні висновки. Проте слід пам'ятати, що риторика — наука переконувати — завжди радить вибирати те, що є доцільнішим у конкретній мовній ситуації. Цим і повинен керуватися мовець. ЕЛОКУЦІЯ Етап мовного (вербального) вираження промови є органічним у мисленнєво-мовному рухові від мотиву, ідеї, задуму, який стимулює думку, до формування самої думки у внутрішньому слові, а згодом у значеннях зовнішніх слів і, нарешті, у вимовлених словах. Процес породження мовлення досі залишається таємницею, хоча сучасні дослідники запропонували чимало його моделей (рівневих, циклічних, еквифінальних)1. Основою рівневих та циклічних моделей є уявлення про процес породження мовлення — побудови комунікативних одиниць як низку послідовних кроків, циклів, етапів, модулів2. С. Д. Кацнельсон так подав процес переходу від думки до слова: «.. .від активізованих елементів свідомості до окремих подій і станів, від подій і станів до пропозицій і мис-леннєвих структур складнішого порядку, від глибинних семанти-ко-синтаксичних структур до поверхневих речень, оснащених лексемами і граматичними формами, і від останніх до... фонологічних структур — таким є в загальних рисах шлях, який здійснюють елементи свідомості в процесі породження мовлення»3. Еквифінальна модель допускає не тільки поетапні фази породження мовлення, а й паралельні, суміжні, супровідні, одночасні, що й видається імовірнішим, оскільки процес породження мовлення залежить від багатьох чинників, які діють не тільки послідовно, один за одним, але й паралельно, одночасно, вибірково і взагалі «якось інакше». У цьому «якось інакше» і криється загадка породження мовлення. Питаннями породження мовлення і текстотво-рення займаються кілька наук — мовознавство, психолінгвістика, когнітивна лінгвістика, досліджуючи ці чинники. До останніх належать: інтелект, оперативне мислення і база знань людини, відображена в лексиконі; емоційно-вольова і психічна сфери, а також мовна здатність людини. З погляду когнітивної лінгвістики мовну здатність можна трактувати в таких трьох складниках: а) мовні знання (з фонетики, граматики, лексики, слововживання і словосполучення, комбінаторики); б) позамовні знання, одержані пізнавальним досвідом і представлені у мовній формі; в) знання принципів і прийомів мовного спілкування, стилів і жанрів, мовних ситуацій. Домовленнєві етапи підготовки промови відображені у попередніх розділах риторики — інвенції та диспозиції. На етапі задуму мовець оперує слідами свого попереднього досвіду — енгра-мами, тобто уявленнями про предмети. Це прототиповий рівень пам'яті, на основі якого відбувається кодування невербальної і вербальної пам'яті. Правій півкулі кори головного мозку властиве цілісне і однойменне сприймання світу, а лівій — ступеневе, послідовне, аналітичне. Оперативні одиниці свідомості і мислення — енграми — правої півкулі пов'язуються з мовними корелятами їх у лівій півкулі. Так відбувається перехід від цілісного сприймання ситуації до її розчленування (від гештальту, фрейму)', до компонентів, до лінійного ряду. Починаються операції розчленування початкового задуму, категоризації основних елементів. Відбувається формування «матриці» майбутнього висловлення. Цей момент (етап, модуль, крок) можна назвати пропозиційним, бо на ньому утворюється судження — граматичне ядро (предикатив, пропозиція) речення. Цей етап називають глибинно-синтаксичним (що скажу?, про що?) представленням (або семантико-синтаксич-ним фреймом)2. На ньому відбувається синтезування синтагматичних структур. Наступним кроком є побудова поверхневої структури висловлення, при якому відбувається заповнення місць у структурі пропозиції номінативними елементами (лексемами, лексичними словосполученнями, фразеологізмами), тобто формується поверхневий семантико-синтаксичний фрейм. Починається текстотворча робота мовця з лексиконом — системою, в якій кожна мовна одиниця зберігається разом з правилами її використання, з її можливостями вживання. Лексикон — це мережа одиниць з різноманітними складними, рухливими взаємозв'язками, серед яких є стійкі валентні моделі (предикативні сполуки), традиційні, новітні тощо. Зважаючи на це, можна уявити, якою складною є робота оратора над промовою на етапі елокуції, коли задіюються механізми розчленування початкового задуму. Тут можуть відбуватися різноманітні мислительні операції над структурами представлення знань: актуалізація (що є особливо важливим?), категоризація (виділити основні категорії), атомізація (дійти до деталі, риси, ознаки), декомпозиція (перегрупування), контрастування (з метою виділення, підкреслення чогось), формування релевантної множини і вибір з неї найточнішого мовного елемента (слова, форми, словосполучення), заміни їх, перенесення за значенням, функцією тощо. Конкретна елокутивна робота («одягнення» змісту у точну мовну форму) залежатиме від призначення і теми виступу, ситуаційних умов, аудиторії слухачів і відбуватиметься відповідно до них з більшою або меншою мірою деталізації, увиразнення, образності чи узагальнення, абстрагування. До змісту елокутивної роботи входять номінування (називання) суб'єктів і об'єктів дій, ознак, обставин, відношень і залежностей та граматикалізація (граматичне введення в пропозиційні структури) суб'єктів та об'єктів, відношень і залежностей. На цьому етапі підготовки виступу оратор має подбати про те, щоб уникнути помилок (девіацій), пов'язаних з мовною компетенцією (спричинених його поганим знанням мови), і помилок, пов'язаних з його низькою комунікативною компетенцією (невмінням говорити). Предмет традиційної в класичній риториці елокуції у сучасній лінгвістичній науці розділився на дві близькі і взаємопроникні мовні науки: стилістику як науку про стилістичну систему мови, про стиль, стилі і мовну поетику та риторику як науку про ефективну мовну комунікацію і теорію фігур (колишня елоквенція) та види красномовства. Те, що риторика в радянському суспільстві була зневажена і вилучена з навчальних планів освітніх закладів, призвело до того, що зміст риторики стали вводити до предмета стилістики, яка сама здобулася на право навчальної дисципліни у вищих навчальних закладах гуманітарного профілю тільки в 60-х рр. XX ст. У середній школі стилістика і досі не має визнання, хоча вона як наука про функціональні типи мови там потрібна чи не найбільше з усіх лінгвістичних розділів нормативного курсу української мови. Так, вчення риторики про фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури) ввійшло окремим розділом у стилістику — тропи і стилістичні фігури. А вчення риторики про стиль — як лад, склад («слог»), спосіб доцільного й ефективного мовлення — в стилістиці розширилося, розгалузилося відомостями про стилі усної і писемної форм мови, про стилі мови і мовлення, про функціональні стилі й підстилі та їх жанрову диференціацію. І в такому функціональному описі вчення про стилі повернулося до сучасної риторики, бо риторика як наука переконливого мовлення немислима без знання функціональних стилів. Кожний стиль має свої мовні засоби переконання і специфічне прийомотворення. У сучасній риториці розділ елокуції складається з двох частин: вчення про стилі і вчення про фігури як про принципи і засоби фігурального вираження думки у мові. В цьому розумінні вчення про фігури включає тропіку як вчення про фігури слова і власне фігури як побудови, що виражають фігуральність думки. На початковому етапі риторики фігури сприймалися як відхилення від звичайного способу вираження думки для одержання естетичного ефекту (вважайте, від прямої тактики). І тільки поступово, з розвитком риторики, розвинулася ціла наука про фігуральність мови як сукупність засобів її увиразнення, образності й естетизації. Таке ^ розуміння фігур (тропи і фігури мови) представлене майже в усіх сучасних лінгвістичних і літературознавчих стилістиках та практичних риториках. Фігуральність мови Дещо відмінним від традиційного є трактування фігуральності і дії основних тропів — метафори, метонімії, синекдохи, гіперболи та інших — в теорії фігур, яку розробила і висвітлила у праці «Загальна риторика» «Група т» (від першої літери грецького слова теїаіога — переміщення, віддалення) бельгійських вчених Ж. Дю-буа, Ф. Еделін, Ж.-М. Клінкенберг, Ф. Менге, Ф. Пір, А. Трітон'. Виходячи з традиційно усталеного визначення стилю як мовного відхилення від звичайного практичного вираження думки, вони вибудовують конструкцію ніби двох рівнів мови. Якщо є відхилення, то має бути норма, від якої щось відхиляється. Цю норму можна вважати точкою відліку для відхилення. Якщо відхилення породжують якусь експресію волі, інтелекту, емоцій і вона може викликати естетичне задоволення, створювати ефект, то виходить, що норма має бути нейтральним дискурсом, без прикрас, натяків, без багатозначності, з прямими тактиками, де, наприклад, лисиця є тільки лисицею, а не хитрістю літературного персонажа, тобто без підтекстів. Цей нейтральний дискурс «Група т» називається нульовим ступенем мови, де все має бути однозначним. Проте в реальній мовній практиці завжди є той, хто говорить, отже, особистість мовця, що якоюсь мірою, хоч і найменшою, але авторизуватиме, маркуватиме свій дискурс, отже, нульовий ступінь — це умовність. До цього нульового ступеня ближчою буде практична побутова мова, яка є переважно номінативною, однозначно називною: це стіл; сідай за стіл; пиши вправу. Проте й практична мова не позбавлена фігуральних відхилень, про що свідчать такі вирази розмовного мовлення: у мене вікно [перерва]; іди на пару [заняття]; постав чайник [воду] на голову [щоб помити]. Використовуючи розмежування: «норма» і «відхилення», практична і художня мова (як функціональні різновиди) — можна вибудувати конструкт, що схематично виглядатиме так: Практична мова має незначний ступінь відхилення від нульового ступеня і, отже, малий семантичний простір для фігуральності (кут ВАД). Тому вона простіша і всім зрозуміла незалежно від ступеня освіченості й естетичного виховання мовців (слухачів). Художня мова має значно більші і різноманітніші ступені відхилення залежно від індивідуально-авторського художнього світобачення, і відповідно більший семантичний простір (кут ВАС) для метаболічних (з гр. теїаЬоІе — зміна, перетворення) процесів, тобто метаплазм, метатаксисів, метасемем, металогізмів, в результаті чого одержуємо фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Саме тому, що в художній мові ступені відхилення високі і в дискурсах різних авторів можуть бути різними, сприймання художньої мови не є легким. Воно потребує певної освіченості й естетичного чуття, уважного вчитування, наступного повернення до тексту, тому що з першого прочитання не все можна збагнути. Отже, один і той самий образ може по-різному тлумачитися різними читачами, бо кожний по-своєму прочитує фігуральність вислову. Тому фігуральні образи на фоні нейтрального мовлення є незвичними, вони живучіші, наступні покоління мовців вчптуватимуть їх у культурні дискурси свого часу, якщо цим образам не судитиметься забуття. Фігуральність практичної мови не тільки не високосяжна, а й не оригінальна. Це повтор образних штампів на зразок: Я тобі сто [тисячу] раз казав; Страх який гарний!; Це мені як ножем по серцю тощо. Фігуральність художньої мови є поетичною й оригінальною, свіжою. Наприклад: 1. Чорна земля, чорна долоня, чорний хліб. Ні, ні, сину чорної землі! Тобі не лестощі, тобі мовчазним бути. Тобі горіти страшною думкою і в серці, в м 'язах тіла складати силу. Схід і захід сонця несуть на тебе вогонь, потоп, мор і меч. Ніхто, ніхто на цілій широкій землі, ніхто не розділить тягарів твоїх. Сам-один, по коліна в твердій землі, ти здвигнеш налитими пружними м 'язами і струснеш планетою. Так буде (У. Самчук). 2. На південь стікає зоряна імла Чумацького шляху. Якийсь чумак чи хлібороб проїхав возом по небесній дорозі, збив на ній срібну куряву, і стікає вона на жито-пшеницю, щоб не журились ми хлібом (М. Стельмах). 3. Вересень бив у золоті дзвони соняшників, і їм, як гобої, ни-зинно вторували пізні гречки. Дні тепер стояли у шелестах золота, у вибухах блакиті, в потоках музики і чорнобривців, а ночі народжували печаль перелітних птахів. Ця печаль забрідала і в людське серце, і ставало жаль чи отих крил, що забирали з собою літо, чи того, що й ти не можеш злетіти, як птиця. Ось такни і є вересень: удень надійний, вночі тривожний. Таким і\ люби його і тоді, коли він б'є у золоті дзвони соняшників, і тоді, коли відриває літо від землі та й садовить тебе за мудрість книжок (М. Стельмах). 4. ...трави міцно Дрімає всесвіт на травині прикуті ногами підперши зіркою щоку до галери степу... стоїть по пояс в Україні ромашка в білому вінку душа морозу жайворонок озирнувся: плаче квітами сонце сідає росою. (Т. Мельничук) 5. Відректися метафори кроки жінки розіп 'ятої тільки заглушить на шпальтах газет білий голос сгігу повішеної коли це зима на шибеницях ефіру засушеної зелений голос трави між пресом обкладинок коли це весна розбухлих книг боїться залишитися синій голос моря віч-на-віч коли це літо зі смутком багряний голос лісу з осіннім попелом коли ие осшь дощу золотий голос волі ...з ораціями коли це воля. що кільчаться ^ Калинець) із зерна на золотих полях уст Наведені приклади переповнені різноманітними і складними тропами та фігурами. В середні віки, коли поширювався погляд на риторику як науку прикрашання промов і власне вся практична риторика зосереджувалася на фігурах, ритори нараховували до 200 фігур, розмежовуючи найтонші відтінки логічних, паралогічних і риторичних значень. Нині в підручниках мови і літературознавства називається кілька основних найпоширеніших тропів і фігур. У навчальному посібнику для вищих навчальних закладів «Риторика» Є. В. Клюєва наводиться список тропів і фігур у такому порядку: Тропи Власне тропи Невласне тропи 1. Метафора 1. Апосіонеза 2. Катахреза 2. Астеїзм 3. Синестезія 3. Паралепсис 4. Алегорія 4. Преокупація 5. Прозопопея 5. Епанортоза 6. Метонімія 6. Гіпербола 7. Синекдоха 7. Літота 8. Антономазія 8. Перифраз 9. Гіполаг 9. Алюзія 10. Еналага 10. Евфемізм 11. Епітет 11. Антифраза 12. Оксюморон 12. Риторичне запитання 13. Антитеза ІЗ. Риторичний оклик 14. Антиметабола 14. Риторичне звертання 15. Емфаза 16. Клімакс 17. Антиклімакс 18. Антанакласіс 19. Амфіболія 20.Зевгма 21. Каламбур 22. Тавтологія 23. Плеоназм Фігури Мікрофігури Макрофігури 1. Метатеза Конструктивні Деструктивні 2. Анаграма 1. Паралелізм 1. Інверсія 3. Анномінація 2. Ізоколон 2. Анастрофа 4.Гендіадіс 3. Епаналепсис 3. Еліпс 5. Аєреза 4. Анафора 4. Парцеляція 6. Апокопа 5. Епіфора 5. Гіпербатон 7. Синкопа 6. Анадиплозис 6. Гимеза 8. Синереза 7. Симплока 7. Анаколуф 9. Протеза 8. Діафора 8. Силепсис Ю.Парагога 9. Хіазм 9. Акумуляція 11. Епентеза 10. Епанодос 10. Ампліфікація 12.Дієреза 11. Асиндентон П.Експлеція 13. Поліптотон 12. Полісиндетон 12. Конкатенація 14. Етимологічна фігура 13. Апокойнез 15. Алітерація 14. Кіклос 16. Асонанс 15. Гомеотелевтон 17. Паліндром Тропи й фігури успадкувалися з риторики й поетики у стилістику і тому більшість з них мають однакові визначення, функції й досить широке використання у цих окремих науках, наприклад, епітет, метафора, порівняння та деякі інші. Проте є фігури й тропи, які були породжені давньою риторикою і у зв'язку з її наступним пригасанням призабулися, влилися в інші фігури, навіть якщо і вживаються в мовленні, то не визначаються як окремі фігури, а є частинами інших. І. Качуровський в «Основах аналізу мовних форм» описує 155 фігур і тропів. Щоправда, серед них частину складають такі, які вже мають у лінгвістиці традицію опису їх як системного явища (відношення) у лексиці (наприклад, антонімія, символ) або які описуються як стилістичні прийоми: стилізація, корекція тощо. Давні ритори визнавали таку фігуру, як апологізм (визнання рації супротивника в такому пункті, який не має істотного значення)'. У сучасних риториках і стилістиках така фігура не подається, а слово апологія визначається у «Риторичному словнику» 3. Куньч як «надмірне вихваляння кого-небудь, чого-небудь; упереджений захист»2. Не завжди дослідники ідентично визначають і тлумачать фігури і тропи. Наприклад, І. Качуровський епімону називає емфатичною фігурою, що полягає в «кількаразовому, без інтервалу, повторенні того самого слова в реченні чи вірші або вірша чи виразу у якійсь великій синтаксичній чи ритмічній групі»3 і наводить приклади: Марно кидаю виклик полям: —Де ти, Жанно, о Жанно, о Жанно? (Ю. Клен) Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої. Коли доброї жаль, Боже, То дай злої, злої... (Т. Шевченко) Під цією ж назвою «епімона» 3. Куньч подає: «те саме, що й ретардація»4.1. Качуровський визначає «ретардацію» як «гальмування, затримування розвитку дії в сюжетному, в тому числі й ліро-епічному, творі, яке переважно досягається шляхом дигресій, які належать не до стилістики, а до архітектоніки»5, і проілюстрував рядками з пісні: «Роман косу покидає (тричі), Катерину переймає (двічі)». Традиційно прийнято і епімбну, і ретардацію розглядати в навчальному процесі як види повторів. Можна сподіватися, що наступні наукові дослідження усього загалу мовних тропів і фігур на широкому стильовому тлі функціонування української мови приведуть до створення обґрунтованої класифікації і повного опису всіх видів тропів і фігур. Тропіка Традиційні терміни «троп» (гр. Ігоров — зворот) і «фігура» (лат. й§ига — образ, вид) позначають такі мовні явища, які мають між собою спільне і відмінне. Спільним є те, що ці явища є відхиленням від загальноприйнятих висловлень, які можна вважати нульовим ступенем, тобто відхилення, і є властиво фігуральністю. Стосовно нульового ступеня, який називають нейтральним, і фігури, і тропи не є нейтральними. Вони є суб'єктивно-емоційними, це виражають у змісті, мають конкретного автора-мовця і одночасно є аксіологічними, бо містять певну оцінність, заради чого вони, власне, і утворюються. Зрештою, і тропи, і фігури — це певне переосмислення з різною мірою зміни семантики. Тому тривалий час терміном «фігури» називали і фігури, і тропи в тому розумінні, що і першим, і другим властива фігуральність (образність). Розрізняють тропи і фігури за дивергентними (лат. с^ІVег^епиа — розходження) ознаками: • тропи—це операція фігураль- • фігури—це операція фігу-ності (відхилення) одного чи ральності цілих груп слів; двох слів (щоправда, на фоні фігури — великі; контексту); тропи — малі; • фігури — це зміна або спеці- • тропи — це зміна (перетворен- альна побудова цілих струк- ня) основного значення одно- тур; го слова чи словосполучення; • фігури — це перетворення в '• тропи — це зміна значення межах законів синтаксису і слова за законами логіки, шля- самих законів синтаксису; хом аналогії; • фігури — це варіації струк- • тропи — це варіації значень; тур. З погляду семіотики тропи можна розглядати як .транспозицію знаків, тобто операцію аналогічного типу (за аналогією), при якій одна мовна одиниця займає місце іншої, яка матеріально відсутня, а виявляється лише ідеально — через значення (Ну ти й герой! — сказав я малюку; нахабність —друге щастя [нахабні люди щасливі]). Про тропи Є. Клюєв фігурально (тобто також тропом) висловився так: «...маючи троп, ми маємо одну мовну одиницю (слово чи словосполучення) і привид іншої мовної одиниці», а для фігур використав троп «привид порядку» (там, де немає смислової впорядкованості, наприклад анафора) і «привид безпорядку»' (там, де вона є, наприклад інверсія і т. ін.). Тропи У сучасній літературознавчій стилістиці, лексикології називають переважно три тропи: метафору, метонімію і синекдоху, що виникають в результаті семантико-функціонального переносу. До того ж існують пошуки першотропу, тобто одного основного, найпершого, якому б мали підпорядковуватися інші як його різновиди, бо вже давно помічено, що вони якось споріднені і взаємопе-рехідні. Цю думку висловив ще в 1910 р. у праці «Символізм» Андрій Бєлий: «...форми зображальності невіддільні одна від одної: вони переходять одна в одну...; один і той самий процес живописання, переходячи різні фази, постає перед нами то як епітет, то як порівняння, то як синекдоха, то як метонімія, то як метафора...»2. Були і є спроби звести всі тропи до метафори як основного, вихідного тропу, до метонімії (Умберто Еко) і навіть до синекдохи («Група т»). Основними спільними ознаками тропів є їх аналогійний характер і паралогічність, тому що перенос відбувається за аналогією, що е ніби логічною помилкою, але такою, яка відкриває нові риси явища і збагачує читача новими знаннями (глобус капусти, кон-вертики хат — Л. Костенко; жоржини хмар — В. Свідзінський; вечори з Євангелія — Б.-І. Антонич; в 'язали мислі у тугий сніпок — М. Осадчий; вишня колише гілкою світ, сонце снідає росою, вишня пасе солов 'я, метелик білим рукавом утерся — Т. Мельничук). Здатність мови до тропеїчності робить її багатшою на переносні значення й відтінки, динамічнішою, свіжішою й образнішою. Метафора Метафора — це найпоширеніший і найпродуктивніший у риториці троп, а тому найвідоміший мовцям і найбільше досліджений мовознавцями. Намагаючись дістатися до суті метафори, дослідити її природу і механізм такого продуктивного процесу, як метафоризація, вчені висловлюють різні думки стосовно того, чим є метафора, що лежить в її основі3 — порівняння, аналогія, тотожність чи подібність. І те, що кожний дослідник має рацію, бо аналізований ним матеріал дає йому підстави висловити саме таку думку, вже переконує нас у тому, наскільки складним і різноаспектним явищем є метафоризація і наскільки розгалуженою і багатовимірною є метафора як троп. Йосип Мандельштам вважав, що «тільки через метафору розкривається матерія, бо немає буття без порівняння, бо й саме буття — це порівняння»'. Звичайно, поет, мабуть, мав на увазі порівняння в широкому розумінні цього поняття, яке включає в себе і зіставлення. Порівняння має тричленну структуру: суб'єкт порівняння, об'єкт порівняння й ознака, за якою відбувається порівняння: дівчина гарна, як калина. Метафора відрізняється від порівняння тим, що третій член не названий, він тільки вгадується як «привид», а тому нечіткий, розсіяний. Це залишає великий простір для творчого уявлення слухача (читача) самому «вгадати» ту ознаку, яку він «бачить» або «хоче бачити» (дівчина така свіжа, як калина; дівчина така ніжна, як калина; дівчина така красива, як калина). Метафори класифікуються за двома принципами: традиційним риторичним і лексико-граматичним. За традиційним риторичним принципом серед метафор виділяють такі: — стерті метафори, або загальномовні, такі, в яких уже втрачено свіжість, несподіваність асоціативного зв'язку між віддаленими предметами. Їх вживають усі мовці, не відчуваючи фігуральності, відхилення. Значення цих метафор стає ніби прямим: ніжка стола, носик чайника, вушко голки, ручка дверей; —до стертих метафор близькими є фразеологічні метафори, або метафори-формули: пуд солі з'їсти, сіль землі; камінь за душею, наріжний камінь, камінь спотикання; нагріти руки, тягти руку, мати руку, своя рука владика, дати по руках, під гарячу руку, їсти очима тощо; — різку метафору можна побудувати на протилежному полюсі асоціацій. Ця метафора вражає новизною, несподіваністю і непе-редбачуваністю асоціативного зв'язку. На перший погляд, такого зв'язку ніби немає. Тільки на фоні дискурсу, добре знаючи текст і підтекст, поміркувавши, повіриш у його істинність: Цей став поеісплений, осінній, чорний став, як антрацит видінь, як кремінь крику вилискує Люципера очима. І не спіши вперед, бо чагарями спогадів прослалася твоя дорога дальня. (В.Стус) Отаке ти. людське горе, отака ти, чорна хлань, демократіє свободи і свободо німувань. (В.Стус) Розгорнена метафора містить кілька метафоризованих компонентів і охоплює більший семантичний простір у висловленні: Зажурених двоє віч, криві терези рамен, гербарій дзвінких долонь — з ночі. Ти десь живеш на призабутім березі моїх змілілих пам 'ятей. Блукаєш пустелею моїх молодощасть, як біла тінь суворої скорботи. Наді мною синє віко неба: сіро-чорна шлакова труна геть обшила душу. (В.Стус) Метафора з часів античної риторики й філософії була і є в центрі уваги вчених-лінгвістів, філософів, психологів, бо це один з основних шляхів пізнання реальності й ідеалу шляхом перенесення понять з однієї сфери в іншу: від конкретно-чуттєвої до абстрактної, від матеріальної до духовної. Метафору можна назвати логікою в образі, настільки точно вона може передати сутність обраного явища, субстанції в образі. Метафора є в науці, культурі, освіті. В часи розвитку інформаційних технологій, інтенсивного розвитку реклами, коли вимагається короткий, чіткий, але ємкий та образний вербальний текст, який би швидко запам'ятався, засвоївся і «збудив» свідомість саме на цей, актуалізований предмет, роль метафори у мовному спілкуванні зростає. Визначний філософ і письменник X. Ортега-і-Гассет вважав, що метафора подовжує «руку» інтелекту, її роль у логіці можна уподібнити до вудочки на рибалці чи рушниці на полюванні. Метафора виконує кілька функцій: пізнавальну, номінативну й образну. Метафорою користуються для опису і пояснення складних явищ у процесі наукового дослідження. В результаті сформувався цілий клас наукових метафор. Метафору використовують як назву для нових предметів, речей, явищ: мишка (для управління комп'ютером), лапка (у швейній машині), собачка (деталь), кросівки, вітрівка, в 'єтнамки, бікіні та багато інших. Так виникають загальномовні метафори, які через часту вживаність і поширеність втрачають свою фігуральну ознаку. Проте найбільш помітною й експлуатованою є первинна і основна функція метафори — образна. Вона здатна швидко й точно активізувати перцептивні можливості слухача, викликати спрогнозо-ваний відгук у свідомості й почуттях. Вміння мовця творити свої, оригінальні метафори — це великий талант. Про це говорив ще Арістотель. Навчитися метафоризувати важко, але можливо. Механізм конструювання метафори складається з кількох етапів. Перший етап — це формування ідеї і пошук основного образу для її вираження — суб'єкта метафори. Другий етап — пошук додаткового об'єкта, який міг би стати образним компонентом і збудити у свідомості слухача певну асоціацію об'єкта метафори. Третій етап — це синтез обраних об'єктів — суб'єкта та об'єкта, при якому ознаки обох створюють новий образ. Як приклад можна навести пошук і створення метафори для рекламування мобільного телефону «Нокіа», описані А. Бичковою у журналі «Реклама»: Ознаки об'єкта: Асоціації, що виникли за аналогією до цих ознак: мініатюрний іграшка, метелик, птах забезпечує постійний зв'язок бути завжди напоготові, контролювати, непомітно, поряд, дім, батьківщина надійність не підведе, можна йти в розвідку, Штірліц відома торгова марка популярний герой, радість впізнання, зірка, герой фантазій престижний крок до успіху, впевненість у собі, супермен зручний, простий завжди зі мною, ти не один у лісі для використання і полі Наступний етап — зіставлення між собою асоціацій, в результаті чого народилася розгорнена метафора, в якій використано образні аналогії: мініатюрний — птах постійний зв'язок — мобільний телефон надійність — не підведе, Штірліц відома торгова марка — популярний герой престижний — супермен зручний — ти не один (а з телефоном) В результаті відбору варіантів метафора втілилася в такий рекламний малюнок: Штірліц на фоні весняного неба з мобільним телефоном у руці мрійно дивиться на журавлів. Внизу напис: «Краще «Нокіа» в руці, ніж журавель у небі», модифікований з відомої приказки «Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі». Синестезія (від гр. вупаівйіеків — одночасне сприйняття) — різновид метафори, побудований на поєднанні лексем, що позначають різні сфери чуттів або щось сприйняте одночасно різними органами відчуттів. В результаті синестезії утворюються синтетичні художні образи з акустичними компонентами: Коливалося флейтами Там, де сонце зайшло; Гей над дорогою стоїть верба, Дзвінкі дощові струни ловить. (П. Тичина) Метонімія Метонімія (від гр. теїопутіа — перейменування) — це метафоричний троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті асоціації за суміжністю їх значень: золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з математики), зібралася вся школа (учні й учителі школи), відділ у відпустці (співробітники відділу), немає серця (жорстокий). Метонімія справляє враження мовлення «навпростець» і є стильовою рисою живої розмовної мови. Як скомпресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усному мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм. Нікого не дивують вирази на зразок: міністерство згодне, район знайшов кошти, інститут підтягнувся, його знає весь будинок, село повчало тощо. У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу. Наприклад: Кругом листочки обведу та й списую Сковороду (Т. Шевчен-| ко); Через сліпучу призму пекторалі тепер для нас всі скіфи золоті. Бо як вони свій епос не створили, чи нам його не трапилось гортать, — то що ж лишилось? Піднімати брили. Історію по золоту читать; Вони твій хист поклали під фуганок; В тіні олив, закохані в Елладу, де птиця фенікс ще раз ожила, ми, юні пташенята того Саду, пили мистецтво з першоджерела (Л. Костенко). Метонімія може поширюватися за допомогою епітета, який і вказує на предмет метонімічного переносу. Наприклад, чаїний жаль (замість крик): А десь же є і степові кринички, і степові озеречка, і чаїний жаль над ними (М. Стельмах). Синекдоха (від гр. купеїоіосЬе) — це різновид метонімії, такий тропеїчний зворот, в якому ціле подається через назву його частини, загальне — через його часткове вираження: влаштувався на роботу, може, яку копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися шматком хліба [дружно жили]; має десь руку; не показує носа. Метонімія і синекдоха пов'язані функцією заміщення назв на грунті асоціації за залежністю і суміжністю. Проте якщо метонімія заміщає назвою цілі його частини (слухав Шопена), то синекдоха заміщає назвою частини ціле, що складається з таких частин. Наприклад: Ніхто з нас ще не написав «Реве та стогне...», тобто ніхто ще не може писати так, як писав Шевченко; Старий Мартин, жебрацький покровитель, з тобою тут поділиться плащем [дасть притулок і догляд]; Човни ж везли у десять пар волів, явивши тільки вуса з-під брилів (Л. Костенко). У риториках такі тропи називають фігурами заміщення. Парономазія Парономазія (гр. рагопотакіа — «біля називання») — стилістична фігура, що виникає на каламбурному зближенні близьких за звучанням, але різних за змістом слів: талант твій латаний (Т. Шевченко); вогонь вагань (Д. Фальківський); будьте безумні — не зимні, атоми утоми (П. Тичина); серпанок серпня (І. Драч); груди грудня (М. Вінграновський); у білій білоті недосягання (В. Стус); Зимно, зимно вітер над землею віє. І кричить, і виє, і когось шукає (О. Олесь). Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде їх до смислового зближення. Виникають нові несподівані умовно-асоціативні образи: Синь уже синіє. Ніч іде нечутно, та для міста ночі наче і нема (В. Сосюра); Борвій-буран схопив дерева в бран; І ніжним чадом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже злотом-променем жива (І. Драч); Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг, бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом — Черніг (Л. Костенко); / вже болить душа на дуб здубіла, в цій чужаниці, чужбі, чужині! (В. Стус). Широко використовується звуко-семантичне зближення слів у сучасній українській поезії. Слова, близькі за звучанням, зазнають поетичної семантизації і створюють асоціативно-узагальнену форму, яку називають паронімічною атракцією (лат. аіїгасгіо — притягування). Паронімічна атракція може формуватися на фольклорній ; семантичній паралелі: Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька... Та заболіло тіло бурлацькеє біле, ще й головонька (Нар. пісня). Наприклад, в українській культурній традиції білий колір викликає приємні асоціації і ніби притягує до себе різні дис-трибути: білі руки, біле личко, біла хата, білий лебідь, білий цвіт на калині; плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду (Д. Лу-ценко) тощо. На зв'язках і перенесенні називань — білий сніг [сивина] на скронях — зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова — ви-, никла асоціативно-узагальнена поетична формула білий біль', ...бо-і лем збілілим (О. Олесь); Лечу над білим болем бєздоріж... (Л. Ко-. стенко); Білого болю, як білого терну (І. Драч); Прив 'язана за коси І до сосни біліє, наче біль, за біль біліша (В. Стус). Риторичне запитання Це дуже давня риторична фігура, відома ще з часів античної риторики. За лексико-граматичним вираженням вона не відрізняється від звичайного запитання. Специфіка риторичного запитання полягає в тому, що воно не потребує відповіді на відміну від звичайного. Наприклад: Золоте Відродження змалювало людству мадонн. А хто змалював наших босоногих мадонн із сапкою в руках чи серпом на плечі та дитям біля перс, що знали не шовки, а лише нерівне шорстке полотно? І чи зрозуміють це ті, що вже не знатимуть полотна і полиневого смутку давнини? (М. Стельмах); Душа полів, ти пам 'ятаєш стерні? Оцю печаль, покинутість оцю? (Л. Костенко). Риторичне запитання не потребує відповіді у двох випадках. Перший — найпоширеніший, тому що відповідь і так усім слуха-| чам відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слуха-| чем. Другий випадок: риторичним запитанням є таке, на яке ніхто не знає відповіді або її й зовсім не існує, на зразок: Хто винен? Що робити? Куди йдемо? Однак автор, не чекаючи відповіді, вважає за потрібне поставити запитання, щоб підкреслити незвичайність ситуації, трагізм або комізм її, звернути на неї увагу співрозмовників. | Слід зауважити, що фігура риторичного запитання не є такою [ простою, як здається на перший погляд. Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що в нього є на це запитання зовсім інша відповідь (всі думають так, а насправді все інакше). В такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Тому Є. В. Клюєв вважає, що риторичне запитання, як і риторичний оклик та риторичне звертання, — це фігури, що грунтуються на критерії щирості'. Наприклад: Житечко-житечко, хто ж тебе косити буде? Пішли твої косарі на війну, і тільки з-за обріїв страшний косар смерті дає знати про себе; О па-м 'ять і смуток землі, чи минулися ви? Чи минулись? Бо й тепер од печалі сивіє жито... (М. Стельмах). Вглядаюсь в осінні стерні — Куди ти біжиш, дорого? І як ти озивешся — з такої німоти? (В.Стус) Душе моя обпалена, І як ти ще жива? (Л. Костенко) Риторичне звертання Риторичне звертання — це також фігура античної риторики, яка виявляє не тільки власне звертання, а й реакцію, ставлення мовця до ситуації спілкування, предмета, ідей мовця тощо, тобто ця фігура також тримається на «принципі щирості». Саме в риторичних звертаннях предметом звернення буває, як правило, не конкретна особа, а якісь речі, уявлення, поняття, глобальні субстанції тощо. Земле рідна! Мозок мій світліє... (В. Симоненко) Верни до мене, пам 'яте моя! Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах? (В. Стус) Добрий ранок, моя одинокосте! (Л. Костенко) Риторичний оклик Риторичний оклик — це фігура, що виражає захоплення, яке мали б зрозуміти всі, приєднатися до мовця, і живе ця фігура також на «принципі щирості». Наприклад: Ах, скільки радості, коли ти любиш землю, Коли гармонії шукаєш у житті! (П. Тичина) О полини, сиві полини! Хто посіяв вас на землі нашій? Чи вас посіяли по степах неораних прадавні скіфи?.. А може, ви посіялись по всій землі нашій у давні роки козаччини?.. Яка дивовижна стійкість, яка живучість! (І. Цюпа) Чоловіче мій, запрягай коня! Це не кінь, а змій — миготить стерня. (Л. Костенко) Проте в цій риторичній фігурі може бути провокативний елемент, коли мовець окликом висловлює для когось, захоплення чимось, але сам його не поділяє, може навіть обурюватися. Риторичне порівняння Порівняння — це фігури, в яких мовне зображення особи, предмета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб: дівчина струнка, як тополя; волошки сині, як небо; надворі тепло, як улітку; руки, як білі лебеді; Синіє день, як пізні капусти (Л. Костенко). В основі порівняння лежать логічні операції виділення найсуттєвішої ознаки описуваного предмета і пошук іншого предмета, для якого ця ознака є виразнішою, а потім зіставлення з ним і опис ; цієї ознаки: Сплив вересень синій, як терен. Жовтень палає, чер-\ воний, якглід (О. Гончар). У порівнянні розрізняють суб'єкт порівняння (те, що порівнюють), об'єкт порівняння (те, з чим порівнюють) і ознаку, за якою один предмет (суб'єкт) порівнюється з іншим (об'єктом). Ознака може визначатися за кольором, формою, розміром, запахом, відчуттям, якістю, властивістю тощо. Порівняння бувають логічні й образні. При логічних порівняннях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предметами одного типу, беруться до уваги всі властивості, якості, ознаки порівнюваних предметів, але виділяється щось одне: Конкурс пройшов організовано, як і в минулому році; Все склалося так добре, неначе на замовлення; Брови в Івана широкі, яку батька; Хлопчаки, як дорослі, зосереджено копали грядку (Усне мовл.); І на Україні я сирота, мій голубе, як і на чужині (Т. Шевченко). Логічні порівняння використовують у науковому, офіційно-діловому, розмовному стилях. Вони додають до предмета нову інформацію. Образне порівняння відрізняється від логічного тим, що вихоплює одну якусь найвиразнішу ознаку, часом несподівану, і робить її основною, ігноруючи всі інші. Порівняння може мати таке граматичне вираження: 1. Порівняльний зворот (непоширений і поширений) зі сполучниками як, мов, немов, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, немовби, немовбито. Наприклад: Дівчина була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгобраза, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина (І. Нечуй-Левицький); Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, неначе збита крилами бджіл (М. Коцюбинський); Неначе білі пави, пливуть хмарки у небі (М. Рильський); Пливе над світом осінь, як медуза... (Л. Костенко). 2. Форма орудного відмінка. Наприклад: А серденько соловейком щебече та плаче; Синє море звірюкою то стогне, то виє; І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко); Червонобоким яблуком доспілим скотився день... (М. Рильський). Порівняльні конструкції з орудним відмінком мають давнє походження. В них знайшли відгомін метаморфозні вірування праукраїнців, тобто вірування в можливість перетворення (матері — в зозулю, дівчини — в лілею, тополю, мавку, брата й сестри — у квіти братики-й-сестрички, козака — в явора, чоловіка — у вовкулака, сліз — у квіти тощо). Мова українського фольклору виробила свою поетичну стилістику, в якій відобразила і закріпила такі й аналогічні асоціації. Це й синтаксичні паралелізми порівняльного характеру в народних піснях на зразок: Летіла зозуля та й стала кувати. Ой то ж не зозуля, то рідная мати. Найповніше такі образні асоціації виражаються конструкціями з орудним відмінком, які важко назвати чисто порівняльними, бо вони зберігають ще ту анімістичну метаморфозність: сльози матері стали квітами материнки (українська легенда). Виразними є такі конструкції в народнопоетичній стилістиці Т. Шевченка: / на диво серед поля тополею стала; А весною процвіла я [дівчина] цвітом при долині...; Та випливи русалкою завтра серед ночі; Буде над ним його мила квіткою стояти; Прилинути голубкою; Полетіти пташкою. Метаморфозні конструкції поступово набували функцій образних порівнянь і ставали продуктивними стилістемами. У творчості Т. Шевченка актуалізовано такі конструкції уже порівняльного характеру: серденько соловейком щебече та плаче; червоною калиною постав на могилі; орлом сизокрилим літає [Ярема]; вию совою; слава сонцем засіяла; громада жмелем загула; байстрюки Єкатерини сараною сіли. У порівняннях типу гадюкою зашипіли ступінь злиття компонентів (сем) суб'єкта й об'єкта порівняння найвищий. Тому такі порівняльні конструкції з орудним відмінком фразеологізувалися: стояти стіною, дивитися вовком [чортом]... Побудовані на принципі заперечення, порівняння допомагають виділити в суб'єкта певну ознаку (сему) через його спорідненість з об'єктом. Прийом заперечення ніби руйнує цю тісну спорідненість і тим загострює враження. Обов'язкова в цій порівняльній конструкції частка не розрізняє (на основі спільної ознаки) суб'єкт і об'єкт та створює роздільну порівняльну ситуацію, що виражається Е одночасно риторичною фігурою — синтаксичним (стилістичним) паралелізмом: Не русалонька блукає, • То дівчина ходить...; :, Не сон-трава на могилі Вночі процвітає. . То дівчина заручена Калину сажає. (Т. Шевченко) § В аналогічних порівняннях часто суб'єкт означає істоту, а об'єкт ^ береться зі світу природи або і суб'єкт, і об'єкт — з природи. Порівняння можуть мати кілька видів граматичного вираження. 1. Підрядне речення: / блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав, неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав (Т. Шевченко); Долиною повилась річечка, неначе хто кинув нову синю стрічку на зелену траву (М. Коцюбинський); Спливло життя, як листя за водою (Л. Костенко). 2. Конструкції з формами ступенів порівняння прислівників і прикметників: кращий, ніж...; вищий, ніж...; чорніше чорноїземлі блукають люди (Т. Шевченко). 3. Описові порівняння на зразок: Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува (В. Сосюра); Ой ти дівчино, з горіха зерня (І. Франко). 4. Речення порівняльної структури, в яких об'єкт порівняння охоплює всю предикативну частину: Кров твоя —рубін коштовний, кров твоя — зоря світання (Леся Українка); Я — невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух (П.Тичина). 5. Порівняльно-приєднувальні конструкції, побудовані за принципом образної аналогії: Л у к а ш. Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі! Доля. Як одрізана гілка, що валяється долі! (Леся Українка); Як мисливець обережний, звіробійник довголітній, посивілий слідопит прилягає теплим ухом, щоб почути шум далекий, до ласкавої землі, — так і ти, поете, слухай голоси життя людського, нові ритми уловляй ірозбіжні, вільні хвилі, хаос ліній, дим шукання в панцир мислі одягни (М. Рильський). Не гнівайтесь на мене, діти! Старий я став, сумний, сердитий, Боюсь німої самоти, Коли нема куди іти І ні до кого прихилитись... Так у степу осіннім птиця Махає раненим крилом Услід за радісним гуртом, Що е синю далеч відпливає... Гукнути б — голосу немає. (М. Рильський) В українському фольклорі трапляються заперечні порівняння (Ой то ж не зоря — дівчина моя з новенькими відерцями по водицю йшла) та невизиачені порівняння (такий, що ні в казці сказати, ні пером описати; дівчина — ні змалювать, ні описать). Акумуляція (від лат. аіскшішіаііо — нагромадження, збирання) — риторична макрофігура, в якій нагромаджується кілька дій і понять з паралельними картинами, додатковими описами, побічними зауваженнями, а в результаті виходить ціле художнє полотно. Як правило, ця фігура використовується в епічних дискурсах. Наприклад: Данило любив, як, вигинаючись, б 'ючи на сполох, аж до самого неба половіли ниви, і мав радість, коли червень клав сивину нажито, а золотінь на пшеницю; він любив, коли вдосвіта липень клепав коси, коли серпень цілими днями тиховійна сіяв у рахманну землю зерно і надії, і вересень стишував напівсонну пісню джмеля; він любив, як літні вечори бриніли маківками, а осінні — тримали в підволохачених гніздах зорі; він любив пахощі свіжого хліба й золоту задуму соняшників; довірливий і вразливий, він бентежно прислухався до чийогось життя, і до плину води, що жебонить і грає у корінні, і до всієї хліборобської сторони, що трималась на сивому житі і добрих, спокійних орачах (М. Стельмах). Експлеція (гр. ехріеге — заповнювати) — риторична макрофігура нагромадження вставних і вставлених слів, зворотів, уточнень, винятків, в результаті чого основне формулювання розсіюється і думка послаблюється. Наприклад: звичайно, можливо, ви дозволите, якщо ваша ласка, то після чогось могла б відбутися й наша розмова (замість короткого і конкретного висловлення: нам треба поговорити). Конкатенація (лат. сопсаїепаїіо — ланцюжок) — риторична макрофігура нагромадження шляхом нанизування підрядних речень одне на одне. В результаті весь зміст тексту можна вмістити в « одному складнопідрядному реченні з послідовною підрядністю. Такі фігури використовують в епічних текстах для створення ефек-; ту розлогості, широкого простору думки або в ігрових, дотепно » зв'язуючи весь текст в одному підрядному сполучному слові або якомусь іншому. ; Наприклад: До колоса, до цар-колоса Данило мав незмінний тре-• пет душі, чекав із ним зустрічі ще тоді, /коли він лише вгадувався 'і в зеленому весняному сповитку, любувався, /як на його по-дівочо-' му ніжних віях тихо бриніли цвіт і роса, радів, /коли він набирався сили й у тиховійній задумі схиляв голову (М. Стельмах). Антономазія Антономазія (гр. апіопотааіа — перейменування) — різновид синекдохи, який формується в результаті переносу імені — перейменування. Це перейменування означає, що замість назви певної особи вживається назва такої її ознаки, риси, властивості, дії, речі, завдяки якій цю особу не можна сплутати з іншими. Наприклад: Автор «Кобзаря» писав: Се той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину. Блискоче ніч перлиною Растреллі [Андріївська церква в Києві, роботи Растреллі], з гори збігає Боричів узвіз... (Л. Костенко). Є два види антономазії: 1. Використання широко відомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульєтта, залицяльника — Дон Жуан, ревнивого — Отелло, скупого — Плюшкін, пустого мрійника — Манілов, слухняного трудівника — Іван. 2. Вживання загальних назв у ролі прізвищ або імен літературних персонажів. На такі приклади багата українсь