Синьов В.М. 2003 – Основи пенітенціарної педагогіки і психології (книга)

Синьов В.М. 2003 – Основи пенітенціарної педагогіки і психології

Зміст

Вступ………………………………………………………….
………………………………………………………………
………………………… 4

Місце пенітенціарної педагогіки в системі педагогічних
наук…………………………………………………………..
…… 5

Завдання пенітенціарної
педагогіки……………………………………………………..
……………………………………………….. 6

Основні специфічні особливості педагогічного процесу в установах
виконання покарань……………………… 6

Виправлення та
ресоціалізація………………………………………………….
…………………………………………………………… 8

Педагогіка
співробітництва…………………………………………………
………………………………………………………………
… 9

Закономірності педагогічного процесу в місцях позбавлення
волі…………………………………………………………..
10

Принципи пенітенціарної
педагогіки……………………………………………………..
……………………………………………… 13

Методи, прийоми та засоби виховного впливу
………………………………………………………………
…………………….. 17

Основні групи методів виправного
впливу…………………………………………………………
………………………………….. 18

Форми виправного впливу на
засуджених……………………………………………………..
………………………………………. 24

Загальні принципи класифікації засуджених та тактика індивідуального
впливу на особистість ……………. 29

Вивчення документації, що характеризує засудженого.
………………………………………………………
………………. 41

Методика ведення ознайомчої бесіди, її
цілі…………………………………………………………..
…………………………….. 42

Методика контактної взаємодії, її
стадії…………………………………………………………
…………………………………….. 43

Особливості проведення виправної роботи з
неповнолітніми………………………………………………….
……………. 45

Характеристика
акцентуацій…………………………………………………….
…………………………………………………………… 46

Психологія як наука про людину
………………………………………………………………
………………………………………… 48

Предмет, завдання та місце психології в системі знань про
людину……………………………………………………….
49

Психологія
особистості…………………………………………………….
………………………………………………………………
…… 50

Психічні процеси та стани
особистості…………………………………………………….
……………………………………………. 53

Індивідуально-психологічні властивості
особистості…………………………………………………….
…………. …………. 55

Соціально-психологічні проблеми пенітенціарної
психології…………………………………………….
…………………. 57

Психологія особистості при кримінальних відхиленнях. Види
відхилень………………………………………………. 58

Особливості психічних станів та процесів
засуджених……………………………………………………..
. …………………. 59

Психологія груп та колективів засуджених, субкультура місць позбавлення
волі. Лідерство в середовищі засуджених. Традиції та звичаї в середовищі
засуджених……………………………………………………..
……………….

65

Спілкування як основа професійної діяльності
………………………………………………………………
……………………… 68

Сутність та різновиди професійної
спостережливості………………………………………………..
………………………….. 70

Візуальна діагностика основних психічних станів та намірів
засудженого……………………………………………… 76

Діагностика суїцидальної поведінки у місцях позбавлення
волі…………………………………………………………..
… 80

Розвиток психологічної стійкості в екстримальних
умовах…………………………………………………………
……….. 87

Профілактика негативного впливу професійної
деформації……………………………………………………..
……………. 94

Методи психологічної
самодопомоги……………………………………………………
………………………………………………. 96

Література……………………………………………………..
………………………………………………………………
…………………….. 101

Вступ

Сучасні задачі, які доводиться вирішувати працівникам установ виконання
покарань, вимагають від них оволодіння конструктивними підходами та
продуктивними психолого-педагогічними технологіями. Реалізуючи свої
функціональні обов’язки, працівник має приймати активну участь у
навчанні та вихованні осіб позбавлених волі, поєднуючи високу
моральність, вимогливість, принциповість та законність із довірою та
повагою до засуджених, постійним піклуванням про них, наданням їм
допомоги в складних життєвих ситуаціях.

Багатогранні питання професійної діяльності по ресоціалізації, неможливо
вирішувати без урахування індивідуальних особливостей людини, без знання
психології колективу, мікрогруп, реальної системи
соціально-психологічних характеристик соціальних зв’язків та відносин.

Від рівня оволодіння теоретико-методологічними та прикладними
компонентами психології та педагогіки залежить не тільки вирішення
конкретних практичних задач, але і авторитет працівника, його професійна
компетентність.

Для допомоги у формуванні необхідних професійних якостей соціального
педагога установ виконання покарань призваний учбовий курс по вивченню
пенітенціарної педагогіки та психології. Його метою є ознайомлення та
вивчення сутності педагогічного процесу, закономірностей та принципів
педагогічних явищ в установах виконання покарань, способів формування
особистості та колективів, форм, методів та прийомів вивчення
особистості, системи виховного впливу на засуджених з метою ефективної
зміни їх окремих якостей.

Об’єктивна потреба у сучасних психолого-педагогічних знаннях, та
передовому досвіді використання технік навчально-виховної роботи у
поєднанні з наполегливим прагненням самовдосконалення дають можливість
слухачам не тільки піднімати свій професійний рівень, як спеціаліста, а
й служить необхідною умовою для власного гармонійного розвитку,
ефективного виконання гуманних функцій у суспільстві, колективі, сім’ї.

Все це визначає необхідність серйозної психолого-педагогічної підготовки
для формування та розвитку персоналу установ виконання покарань, що
дозволятиме свідомо та впевнено діяти у будь-яких повсякденних та
екстремальних життєвих ситуаціях.

Навчальний посібник є допоміжним джерелом отримання знань по курсу основ
пенітенціарної педагогіки та психології, узгоджений з навчальною
програмою курсів первинної підготовки, підвищення кваліфікації та
перепідготовки працівників кримінально-виконавчої системи державного
департаменту України з питань виконання покарань. Проте в умовах
високого динамізму змін у суспільстві та реформуванні системи виконання
покарань зміст навчальної дисципліни не може бути однозначно визначеним
раз і назавжди. Він може корегуватися в залежності від вимог до рівня
підготовки слухачів.

У зв’язку з цим вивчення курсу основ пенітенціарної педагогіки та
психології має постійно збагачуватись за рахунок пізнання нових
досягнень психолого-педагогічної науки, узагальненого досвіду
діяльності практичних працівників кримінально-виконавчої системи.

Місце пенітенціарної педагогіки в системі педагогічних наук

Педагогіка – це наука про спеціально-організовану, цілеспрямовану та
систематичну діяльність по формуванню особистості людини, про зміст,
форми і методи виховання та навчання з метою соціалізації людини.

У системі педагогічних наук виділяються такі основні складові:

– історія та теорія педагогіки;

– соціальна педагогіка;

– спеціальна педагогіка;

– методика викладання .

Кожна із зазначених галузей педагогічних знань поділяється на окремі
наукові дисципліни.

Так, історія та теорія педагогіки включає загальну педагогіку,
складовими частинами якої є:

– дидактика (теорія освіти і навчання);

– теорія виховання та школознавство (теорія організації й управління
освітою);

– історію педагогіки;

– педагогіку школи;

– дошкільну педагогіку;

– педагогіку вищої школи тощо.

Спеціальна педагогіка розподіляється на окремі галузі знань,
останні роки успішно розвивалися такі галузі педагогічної науки як
соціальна, військова, інженерна, спортивна, пенітенціарна та інші. Тобто
педагогіка в широкому розумінні направлена на соціалізацію особистості.

Соціалізація особистості – процес набуття людиною якостей, необхідних
для життя і діяльності в суспільстві, залучення її до суспільних
відносин, засвоєння елементів культури, соціальних ролей і відбувається
на протязі усього життя, продовжуючись на всіх вікових етапах. (за Л.С.
Виготським, це особливість взаємодії конкретного біологічного з
конкретним соціальним).

Соціалізація є необхідною умовою особистісного розвитку людини.
Соціалізація відбувається у трьох основних сферах функціонування людини
(діяльність, спілкування, самосвідомість) і проявляється через
поведінку.

Соціалізація включає цілеспрямований вплив через організовані,
контрольовані форми, тобто завдяки діяльності направленій на виховання
та спонтанні, неузгоджені впливи на особистість (засоби масової
інформації, вільне спілкування, протиставні приклади тощо).

Але результати соціалізації не завжди відповідають бажаним суспільним
ідеалам і стандартам, часто доводиться мати справу з порушеннями процесу
соціалізації, викривленнями цього процесу, що проявляється зокрема в
асоціальній, або злочинній поведінці. У таких випадках педагогіка
набуває особливого характеру корекційного виховання (виправного), це
зумовило розвиток нової, самостійної та надзвичайно складної галузі
педагогічної науки – пенітенціарної педагогіки. Слід вважати, що випадки
викривлення, ушкодження соціалізації потребують цілеспрямованих
педагогічних впливів і є суттю пенітенціарної педагогіки та
кримінально-виконавчої системи України.

Специфіка цієї галузі педагогічних знань обумовлена складним та
різнорідним об’єктом вивчення, якого не має жодна галузь педагогіки.

У полі зору пенітенціарної педагогіки знаходяться особи, різні за віком,
ступенем соціальної небезпечності та педагогічної занедбаності
(засуджені вперше, неодноразово, особливо небезпечні злочинці), різні за
станом здоров’я, та за спрямованістю особистості, що звичайно накладає
на цю галузь знань специфічність і своєрідність наукового пошуку.

Різнорідність об’єкта пенітенціарної педагогіки обумовлює пошук у теорії
та практиці найбільш ефективних форм, методів, засобів впливу на
засуджених, причому в різних умовах, які залежать від режиму утримання
засуджених.

Зрозуміло, що умови проведення виховної роботи, наприклад, в колонії
загального режиму, значно відрізняються від умов роботи в колонії
особливого виду режиму.

Пенітенціарна педагогіка досліджує цілісний педагогічний процес в місцях
позбавлення волі, на різних етапах і у різноманітних формах його
застосування, розкриває специфіку об’єктів і суб’єктів цього процесу в
їх взаємодіях і взаємозв’язках, визначає сутність
соціально-психологічних явищ у середовищі засуджених, умови та засоби
управління такими явищами, вивчає технології педагогічного впливу на
засуджених та їх угрупування.

Отже, пенітенціарна педагогіка – це наука про виправний вплив на
засуджених, які відбувають покарання, головним чином, у вигляді
позбавлення волі. Вона вивчає закономірності та специфіку педагогічного
процесу в місцях позбавлення волі, принципи, методи та форми впливу на
засуджених.

Таким чином, пенітенціарна педагогіка – це дисципліна про педагогічну
теорію, зв’язок педагогіки з іншими науками, політикою та правоохоронною
діяльністю, а також про організацію, форми, методи та прийоми, які
дозволяють впливати на процеси виховання та перевиховання осіб, що
відбувають кримінальне покарання.

Суттєва різниця пенітенціарної педагогіки від інших педагогічних наук
полягає в її особливому співвідношенні з правом, конкретно з
кримінально-виконавчим. З одного боку, основні педагогічні положення
знаходять відображення в принципах кримінально-виконавчого
законодавства, в окремих статтях закону, з другого – педагогічна
практика детермінована регламентацією її засобів, форм і методів впливу
правовими рамками.

Завдання пенітенціарної педагогіки

Як і кожна галузь педагогічних знань, пенітенціарна педагогіка має свої
завдання. Вона покликана:

вивчати усі елементи педагогічної системи в їх взаємозв’язку та
взаємозалежності; (Під педагогічною системою треба розуміти сукупність
взаємодіючих та взаємозалежних компонентів, що створюють стійку
структуру, яка включає в себе такі елементи: мету, задачі і результати
функціонування системи, зміст (напрямки виховання); засоби, форми,
методи та прийоми виховного впливу; суб’єкт і об’єкт виховання; умови, в
яких виникають та протікають психолого-педагогічні відносини, виховний
процес в цілому).

розкривати та пояснювати закономірності процесу ресоціалізації
засуджених;

описувати педагогічні явища в установах у їх взаємозв’язку з різними
явищами соціальної дійсності;

прогнозувати розвиток пенітенціарної педагогічної системи;

досліджувати сам процес ресоціалізації, його зміст, засоби, методи і
форми впливу, об’єкта та суб’єкта (як колективу так і окремої
особистості) виховання.

Формувати та закріплювати соціально-корисні знання та вміння їх
правильно застосовувати самими засудженими.

Основні специфічні особливості педагогічного процесу

в установах виконання покарань

Будь-яке покарання має певну та конкретну мету. Пенітенціарна педагогіка
у визначенні мети діяльності установ виконання покарань виходить з того,
що кримінальне покарання не тільки карає за скоєний злочин, але
регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних
покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом
створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання
вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також
запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність,
поводженню із засудженими.

Мета завжди розглядається в тісному зв’язку зі змістом, завданням та
заходами, що в сукупності становлять педагогічний процес.

Процес виховання слід розуміти як передачу суспільно-історичного
досвіду новим поколінням з метою підготовки їх до суспільного життя та
продуктивної праці. Під впливом середовища та спеціально організованих
умов виникає розвиток духовних та фізичних сил, формування світогляду та
придбання знань, вмінь та навичок.

Організований педагогічний процес займає центральне місце у справі
виховання. Він представляє собою планомірний цілеспрямований вплив
вихователів на вихованців.

Даний педагогічний процес реалізується багаточисельними
органічно взаємопов’язаними та взаємообумовленими формами та видами
педагогічної діяльності, які можна згрупувати по їх особливому
функціональному призначенню:

1) інформаційно-освітлювальна діяльність, спрямована на розвиток
у засуджених системи знань про матеріальні та духовні цінності
суспільства та про самих себе, про громадянські обов’язки людини,
моральні принципи та норми її поведінки, про методи пізнання та
перетворювання навколишнього світу, самопізнання та самовиховання;

2) організаційно-практична діяльність, яка спрямована на забезпечення
умов життя та діяльності, необхідних для формування у засуджених
особистого трудового та морального досвіду, практичних вмінь та навичок
у різних сферах суспільно-корисної діяльності і взаємовідносин з
оточуючими людьми, матеріальної бази для включення засуджених в
суспільно та особисто значимі види діяльності і проведення виховної
роботи з ними; системи відносин відповідальної залежності в колективі за
допомогою розстановки сил, розподілу доручень, прав та обов’язків при
проведенні різноманітних форм праці; чіткого, організованого режиму
життя та діяльності; оперативного керівництва виховної роботи;
інструктажу виконавців, своєчасної коректури їх дій та інше;

3) контрольно-діагностична діяльність, направлена на отримання та аналіз
безперервного потоку зворотної інформації необхідної вихователю для
керівництва розвитком колективу та особистості; вивчення індивідуальних
особливостей засуджених і рівня їх вихованості, потреб та інтересів,
характеру колективних відносин та суспільної думки; вивчення та аналіз
стану виховної роботи, виявлення результативності різних її форм,
методів та прийомів педагогічного впливу на колектив та особистість,
інше;

4) прогностична діяльність, направлена на виявлення та обумовлення
перспективних, поетапних, та поточних задач виховної роботи з колективом
та окремими засудженими, а також оптимальних умов для здійснення
поставлених задач; визначення та обґрунтування найбільш ефективних форм,
методів та прийомів педагогічного впливу на колективи та особистість;
планування виховної роботи.

Педагогічний процес в умовах позбавлення волі має свої
специфічні особливості:

об’єкти впливу (засуджені) характеризуються значними відхиленнями в
моральній і правовій свідомості, достатньо вираженою своєрідністю
психічних станів і соціальних ролей;

педагогічний процес реалізується в умовах ізоляції в педагогічно
несприятливому середовищі і регламентується кримінально – виконавчим
законодавством;

у більшості випадків основні засоби перевиховання сприймаються
засудженими як примусові;

результати педагогічного впливу не завжди можна проаналізувати.

процес перевиховання в місцях позбавлення волі організується в жорстких
правових рамках.

Правова регламентація визивається, насамперед, необхідністю дотримання
законності при виконанні кримінального покарання. В залежності від виду
установи кримінально-виконавчої системи та режиму утримання, ступінь
регламентації виправного впливу на засуджених різна. (Так, у тюрмах
регламентація його більш детальна та жорсткіша).

Правовому регулюванню піддаються практично всі основні елементи
педагогічної системи: виробнича, суспільна, побутова та інші сфери життя
засуджених; службова діяльність співробітників; взаємовідносини
співробітників та засуджених; використання основних засобів виправлення
і ресоціалізації, форм і методів педагогічного впливу. Суворі
педагогічні рамки несуть у собі позитивний виховний потенціал, сприяють
виробленню відповідного відношення до закону, до вимог та традицій
суспільства, формують дисциплінованість та відповідальність, вміння
співвідносити свої здібності та можливості з потребами інших людей,
груп, колективів.

Тим більше в реальному процесі виховного впливу часто виникають
протиріччя між педагогічною доцільністю та правовими нормами.
(Наприклад, педагогічно невиправданим є надання побачень по суворій
нормі положеності та інше).

Звісно правова норма не може відобразити в особі всю
індивідуальність особистості та багаточисельність виникаючих
педагогічних ситуацій. Вона є узагальнюючим наказом. Педагогічні ж
рішення завжди персоніфіковані. Вони, визначаються ситуацією,
особливостями особистості як вихованця, так і вихователя.

На виховному процесі відображається і такий фактор, як ізоляція
засудженого від суспільства. Покликана необхідністю соціального захисту
суспільства від злочинних елементів, ізоляція, як виховний засіб, досить
суперечна. З одного боку, вона створює умови, що є перепоною для
продовження злочинної діяльності особи, впливу на нього осіб або груп,
що сприяють становленню на злочинний шлях, а також умов для постійного
контролю за поведінкою та інше. З другого – веде до порушення
соціально-корисних стосунків, сімейних відносин, формує байдуже
відношення до долі близьких та своєї власної, породжує особливі психічні
пограничні стани особистості – від повної фрустрації до афективної
озлобленості чи агресивності, що набагато перешкоджає спілкуванню,
виховній роботі.

Тривале примусове сумісне утримання формує особливе соціальне
середовище. Це середовище впливає на формування специфічної системи
міжособистісних відносин, як між об’єктом перевиховання, так і між
окремими групами.

Визнаючи терміни позбавлення волі, міру покарання, суди враховують
характер та тяжкість скоєного злочину, ступінь вини, особливості
особистості злочинця, інші обставини. При цьому можуть виникати
ситуації, коли тяжкість скоєного злочину не адекватна ступеню
соціально-педагогічної запущеності особистості винного. Наприклад,
скоєння менш тяжкого злочину рецидивістом – особистістю з високим
ступенем кримінальної зараженості, або навпаки, скоєння тяжкого злочину
особистістю, яка не має суттєвих моральних чи кримінальних відхилень. Це
призводить до того, що для досягнення виправлення строк покарання
визначений судом, для одних осіб може бути недостатнім, для інших –
перевищує необхідний.

Звідси об’єктивно складені протиріччя між терміном покарання та
тимчасовими рамками спеціально організованого в умовах виконання
кримінального покарання виховного впливу на засуджених. Практика
показала, що як тривалі (більше 7 років), так і короткі терміни (менше
року) позбавлення волі в виховному відношенні малоефективні.

Оскільки процес перевиховання організується в умовах виконання
кримінального покарання, то позитивно він сприймається засудженими через
призму кари. Негативне відношення до кари переноситься і на виховний
вплив. До того ж і здійснення кари, і організація виховного впливу
покладається на одних і тих же осіб. Все це впливає на формування
специфічних відносин між адміністрацією та засудженими і викликає
внутрішній опір навіть тим виховним впливам, які не несуть в собі
елементів кари.

Виправлення, та ресоціалізація

Пенітенціарна педагогіка, як і кожна наука, оперує певною системою
понять. Відомо, що найзагальніші поняття, які відображають основні
сторони, властивості і зв’язки явищ об’єктивного світу, називаються
категоріями.

Слід розглянути основні категорії пенітенціарної педагогіки і зокрема
виправлення, перевиховання та ресоціалізація.

В пенітенціарній літературі існують різні точки зору, що до цих понять.
Деякі автори вважають їх синонімами. Інші вчені вважають, що виправлення
означає часткові зміни в особистості, зміни лише окремих моральних
якостей, а перевиховання – це повна перебудова морального обличчя
засудженого. На думку третіх, це абсолютно різні, неоднорідні поняття.

Необхідно підкреслити, що і в чинному законодавстві немає їх чіткого
розмежування, вони використовуються як однозначні категорії.

Перевиховання засуджених являє собою двосторонній процес, що
включає, з одного боку, цілеспрямовану діяльність суб’єкта щодо
організації виховного впливу, а з іншого боку, діяльність об’єкта
(особистості засудженого) із засвоєння та сприйняття цього впливу.
Тільки в результаті такої взаємодії можна досягти певних позитивних змін
в особистості засудженого, тобто забезпечити тою чи іншою мірою
виправлення.

Виправлення – це внутрішній процес позитивних змін окремих якостей і, в
цілому, спрямованості особистості та створюють готовність до
самокерованої правослухняної поведінки. Виправлення розглядається як
результат спільної діяльності вихованця і вихователя.

Ресоціалізація розглядається як самосвідоме відновлення засудженого в
соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до
самостійного загально-прийнятого соціально-нормативного життя у
суспільстві.

Цілями педагогічної системи треба ставити та реалізувати завдання
ресоціалізації злочинця, тобто досягнення такої зміни особистісних
якостей засудженого, яка дозволила повернути його в соціум, розраховуючи
на його самокеровану та стабільну соціально-нормативну поведінку після
звільнення.

У визначенні змісту поняття ресоціалізація одні автори (З.А.Астермінов)
вважають, що поняття “ресоціалізація” може бути ототожнена з поняттям
“виправлення та перевиховання”. Інші (І.В.Шмаров) розглядають
ресоціалізацію лише як постпенітенціарну діяльність. Визначення, яке
знайшло місце у кримінально-виконавчому кодексі України продиктоване
баченням процесу ресоціалізації вітчизняними науковцями в області
пенітенціарної педагогіки та психології і зокрема В.М.Синьовим,
В.І.Кривушою, як єдиний процес відновлювання та розвитку соціально
корисних зв’язків та відносин, як у період відбування покарання, так і
після звільнення, та подальша адаптація засудженого до самостійного
життя на волі. Вирішення саме цього завдання – ресоціалізації – є
найбільш соціально значущим для суспільства, адже воно зацікавлене в
тому, щоб злочинець не скоював кримінальних порушень не тільки в період
коли він ізольований від суспільства ґратами, але й після повернення до
середовища вільних людей. Тому суспільство зобов’язане допомогти
адаптуватись (пристосуватись) до середовища на волі, та має бути
психологічно готове прийняти звільненого не як злочинця, а як поновлену
рівноправну особистість. Соціальна адаптація осіб, звільнених із
виправних установ залежить від ефективності підготовки до звільнення та
від конкретних видів допомоги після відбуття покарання.

Підготовка до звільнення має починатися якомога раніше після прибуття в
місця позбавлення волі. Це означає, що поводження з ув’язненими та
утримування їх мають бути такими, щоб вони не почували себе вилученими з
суспільства, а навпаки, розуміли, що продовжують залишатися його
частиною. Тому слід залучати громадські організації та соціальних
працівників до надання допомоги персоналу установ, у їхній діяльності з
соціальної реабілітації ув’язнених і, зокрема, підтримання і поліпшення
стосунків ув’язненого зі своєю сім’єю та громадськими організаціями.

Педагогіка співробітництва

Підвищення психолого-педагогічної культури співробітників
кримінально-виконавчої системи, як найважливішого компонента їх
професійної майстерності розглядається в якості принципово необхідної
умови перебудови роботи по ресоціалізації засуджених та гуманізації
педагогічного процесу.

Гуманізація, педагогізація процесу роботи із засудженими принципово
пов’язана з вихідними позиціями пенітенціарного персоналу, як колективу
вихователів. На перший план висувається проблема гуманізації стосунків
між засудженими та співробітниками установ, без розв’язання якої на
ефективність ресоціалізації злочинця важко розраховувати.

Психолого-педагогічні аспекти проблеми гуманізації виправного
процесу в установах по виконанню покарань пов’язані, перш за все, з
впровадженням у практику продуктивних ідей, педагогіки співробітництва –
концепції, що утверджує особливий стиль взаємодії вихователя і
вихованців, направлений на створення у об’єкта виховання особистісної
позиції активного, свідомого суб’єкта особистісно значущої та соціально
корисної діяльності.

Вивчення сучасної наукової літератури, досвід педагогів-новаторів
у різних педагогічних системах, у тому числі і в роботі по виправному
впливу на засуджених, дозволяє виділити головні цілісні компоненти
педагогіки співробітництва, і можуть бути розглянуті як особистісні
установки співробітника, суттєво значущі для реалізації цієї
прогресивної концепції, основаної на істинному гуманізмі.

До установок співробітництва відносяться :

1. Прийняття (а не відторгнення) кожного засудженого “таким, яким він
є”, з усіма його недоліками, суперечностями тощо, а також на повагу до
особистості.

2. Емпатичне (а не тільки оціночне) співчуваюче розуміння особистості
засудженого з урахуванням всієї складності його психічних станів.

3. Щире спілкування із засудженим, відкриття для нього внутрішнього
світу вихователя.

4. Надання засудженому психологічної та іншої допомоги, необхідної йому
для подолання труднощів у різних сферах життєдіяльності (зрозуміло, в
рамкам закону), на створення та закріплення психотерапевтичного (або, в
крайньому разі, не психотравмуючого) клімату середовища, в якому
перебувають засуджені.

5. Пошук позитивного в особистості засудженого для використання цього
позитивного а педагогічному процесі.

6. Глибинне вивчення та розкриття дійсних мотивів і зовнішніх обставин,
що обумовлюють вчинки і дії засудженого, з урахуванням його
характерологічних рис, головних потреб, психічних станів і прийняття на
цій основі оптимальних, конкретних індивідуальних рішень.

7. Активізація свідомості та самосвідомості засуджених з апеляцією до
їхніх інтелектуальних сил та розвиток останніх.

8. Оптимістичний прогноз в оцінці перспектив особистісних змін
засудженого.

9. Критичний самоаналіз, корекцію вихователем власної особистості та
педагогічної діяльності з метою самовдосконалення.

Закономірності педагогічного процесу в місцях позбавлення волі

Розкриття предмету дослідження та наукової організації конкретної
області соціальної дійсності припускає визначення закономірностей, що
виявляють суттєві зв’язки та відносини явища, що вивчається. Вони, в
свою чергу, є методологічними джерелами при визначенні системи
принципів, форм та методів педагогічного процесу, що здійснюються
органами кримінально-виконавчої системи.

В основі положень про закономірності педагогічного процесу в установах
по виконанню покарань лежать вчення про пластичність нервової системи,
закони і принципи формування динамічного стереотипу, роль другої
сигнальної системи; а також закони діалектики – єдності і боротьби
протилежностей, заперечення заперечень, переходу кількісних змін в
якісні.

Закономірності педагогічного процесу в пенітенціарних установах – це
об’єктивно існуючі найбільш суттєві, повторювані зв’язки між
педагогічними явищами, (особливостями діяльності співробітників) та її
результативністю (змінами в особистості засудженого).

Розглянемо головні закономірності педагогічного процесу в місцях
позбавлення волі:

1) Мета, завдання та зміст педагогічного процесу, закономірно обумовлені
характером та рівнем розвитку суспільних відносин.

Процес перевиховання засуджених не може бути політично безбарвним. Він
також визначається характером та рівнем розвитку суспільних відносин,
ідеологією соціальної структури суспільства, його політичної системи та
духовної культури. Це відображається у визначенні суспільством
соціального ідеалу особистості, моделі тих її властивостей та якостей,
які повинні бути сформовані в результаті виховання.

Мета виховного процесу в органах, виконання покарань,
визначається згідно загальної спрямованості кримінально-виконавчої
політики, як виправлення особистості, моральна її перебудова відповідно
до норм та вимог суспільства.

Відповідно до мети перевиховання, визначаються завдання та зміст
виховного процесу, засоби, форми та методи виховного впливу.

Педагогічний процес і взагалі пенітенціарна система є одним із
інститутів суспільства (частиною, елементом), що історично змінюються
відповідно до законів розвитку суспільства.

Тому особливість та спрямованість пенітенціарної системи
залежить від наступних суспільних факторів:

рівня соціально – економічного, політичного та культурного розвитку
держави;

характеру філософських, кримінально – правових, соціологічних,
психологічних, пенітенціарних концепцій, що переважали в конкретно
історичний період та відігравали роль теоретико – методологічної основи
пенітенціарної моделі;

матеріальних можливостей держави в конкретний історичний період;

політичних, ідеологічних, релігійних переконань домінуючих у
суспільстві;

уряду і політиків.

Розвиток кримінально – виконавчої (пенітенціарної) системи відбувається
у зв’язку і в залежності від кримінально – виконавчої політики держави.

2) Ефективність виправлення засудженого закономірно залежить від якості
виховної роботи та її ресурсної забезпеченості, від соціального
середовища (внутрішнього та зовнішнього), конкретних установ виконання
покарань.

Процес становлення людини, як особистості, поза суспільством неможливий,
тому для її розвитку та формування значення має і соціальна, а не
тільки генетична програма.

Для сучасного суспільства основу соціальної програми складає формування
особистості в колективі, оскільки там найбільш повно та ефективно
вирішується завдання всебічного та гармонічного розвитку особистості.

Особливості прояву даної закономірності в процесі виправного впливу на
спецконтингент полягають у тому, що дуже часто позитивна соціальна
програма виявляється більш слабкішою, ніж реальні відносини (як атрибут
місць позбавлення волі), що складаються по неписаних законах та
правилах, традиціях кримінального світу, що заключається у великих
труднощах формування колективу засуджених у неформальних малих групах,
частина яких має яскраво виражену негативну спрямованість.

Об’єктивно дана закономірність проявляється навіть всупереч бажанню
організаторів процесу виправного впливу на засуджених. Однак, без
цілеспрямованого керівництва розвитком міжособистісних відносин у малих
групах та колективах в окремих установах, вплив негативних мікро груп та
їх лідерів, осіб з “подвійним життям” може стати визначним, що приведе
до формування особистісних ідеалів несумісних з вимогами суспільної
моралі.

Відмінити цю закономірність ми не можемо, це об’єктивно існуюча
реальність. А створити в середовищі засуджених клімат сприятливий для
виховання, виробити програми виправлення, відповідні до потреб та
завдань кожного типу установ виконання покарань, – завдання важке, але
реальне для виконання.

3) Виправлення засудженого закономірно залежить від особливостей різних
видів його діяльності і тих відносин, які виникають в її процесі.

Зміна, розвиток, виправлення особистості – це результат не механічного
впливу середовища на людину. Тому вирішальним фактором є активна
взаємодія людини з середовищем за допомогою предметної, конкретної
діяльності. У відомому змісті, все життя людини – це сукупність, система
змінюючих один одного видів діяльності – навчання, пізнання
навколишнього світу, трудова, суспільна діяльність, дозвільна.

За допомогою діяльності, зовнішні умови перетворюються у внутрішні
якості та властивості, що в реальному педагогічному процесі диктує
необхідність визначення спрямованості видів діяльності, в яких
формуються відношення особистості. Тут прослідковуються такі об’єктивно
існуючі зв’язки, як залежність формування особистості від трудової,
суспільної, інтелектуальної, пізнавальної діяльності та інше. Не
випадково законодавець в якості основних засобів виправлення та
перевиховання засуджених визначив режим, суспільно корисну працю,
виховну роботу, навчання, так як саме в них реалізуються вказані види
діяльності, що мають суспільно корисну спрямованість та сприяють
формуванню та розвитку моральних властивостей та якостей особистості.

4) Ефективність ресоціалізації засудженого закономірно залежить, від
відповідності змісту, форм і методів виховного впливу особливостей
особистості, як цілісного психологічного феномену, зокрема відношення
засудженого до скоєного злочину та кримінального покарання за нього.

Особистість засудженого являє собою певну динамічну систему, в
якій всі якості та властивості знаходяться в тісному зв’язку та у
взаємодії. Розвиток однієї якості, або властивості залежить від інших і
в свою чергу, чинить зворотній вплив на них. Тому і в процесі
перевиховання особистість засуджених повинна сприйматися як деяка
цілісність, а виховні впливи повинні бути спрямовані на формування
потреб, розвиток свідомості та поведінки, придбання знань, відпрацювання
практичних вмінь та навичок, на укріплення волі та формування моральних
почуттів.

Практика свідчить, що в тому випадку, коли засуджений вважає себе зовсім
невинним у скоєному злочині, не розкаюється, а до міри кримінального
покарання ставиться як до несправедливої, то у нього закономірно
з’являється негативне відношення і до педагогічного впливу.

У пенітенціарних установах непоодинокими є випадки, коли засуджені,
особливо за крадіжки, грабежі, розбійні напади, вважають себе сучасними
“Робін Гудами”, несправедливо засудженими, і мотивують це тим, що
грабували “незаконно багатих”, “вибивали неповернуті борги”. Деякі
виправдовують себе тим, що і серед високопоставлених керівників було
чимало злочинців, які з вкраденими у держави коштами втекли за кордон. А
засуджені за зґвалтування іноді намагаються виправдовуватися тим, що
потерпілі спровокували злочин своєю попередньою “легкою” поведінкою з
іншими чоловіками або спільним розпиванням спиртного.

Виправлення таких та інших засуджених може бути успішним лише тоді, коли
вдається сформувати у них почуття вини за скоєні злочини, каяття,
відношення до покарання, як до справедливої міри, а до професії
співробітника пенітенціарних установ, як до важливої, необхідної та
соціально-значущої.

Зрозуміло, що форми і методи виховного впливу, наприклад, на засуджених
вперше і на особливо небезпечних злочинців, або неповнолітніх та
дорослих повинні відрізнятися. Варто враховувати також, що кожна
особистість унікальна, для кожного засудженого треба знайти свій
„ключик”, спробувати проникнути у потаємні надра його внутрішнього
світу.

5) Ефективність виправлення засудженого об’єктивно залежить від його
власної активної діяльності по самовизначенню.

Багаторічна практика свідчить, що реалізація будь-якої кількості
виховних заходів не приведе до бажаних результатів, якщо самі засуджені
не захочуть уважно розібратися в особливостях свого характеру, критично
поставитися до себе та свідомо, систематично займатися самовихованням,
відновленням формуванням і розвитком позитивних рис, звичок тощо.

Лише зовнішні по відношенню до особистості умови і дії не можуть
забезпечити її розвиток та корекцію, оскільки їх вплив опосередкується
внутрішнім світом засудженого, його поглядами, відношенням до
навколишньої дійсності, його особистою активністю.

Теорією та практикою встановлено, що виховні впливи на засуджених
найбільш ефективні саме тоді, коли вони доповнюються кропіткою роботою
над собою самого засудженого.

Отже, виправлення неможливо розглядати однобоко – лише як результат
впливу співробітників пенітенціарних установ, це ще і результат
самооцінки особистості засудженого в процесі її власної діяльності.

Інакше кажучи, засуджений повинен стати не тільки об’єктом, але і
суб’єктом виховних впливів.

6) Переборювання негативних якостей особистості засудженого закономірно
пов’язане з підходом до неї, з оптимістичною гіпотезою, опору на
позитивні риси та якості.

Іноді співробітники пенітенціарних установ всю індивідуальну роботу із
засудженими спрямовують тільки на боротьбу з його недоліками і, не
досягнувши відразу результатів, стверджують: “Ця людина не піддається
перевихованню”. Такий настрій передається засудженому, він втрачає віру
в свої сили, не прагне працювати над собою.

Як свідчить практика, позитивне в особистості може бути виявлене в
особливостях його поведінки, інтелектуальному розвиткові, витонченості
емоційно-почуттєвої, або сили вольової сфери, досвіді соціальних
відносин, професійних чи загальнокультурних знаннях, вміннях та
навичках тощо. Якщо працівники установ зможуть виявити позитивне в
ув’язненого, розвивати і опиратися на це позитивне то можна
розраховувати на реальність досягнення мети повернення суспільству
правослухняної особистості.

Принципи пенітенціарної педагогіки

Визначення найбільш загальних закономірностей педагогічного процесу із
засудженими дозволяє систематизувати знання про глибинні процеси по
зміні особистості, виробити систему науково обґрунтованих принципів, для
яких дані закономірності є об’єктивною методологічною основою.

Для правильного розуміння суті поняття “принципи пенітенціарної
педагогіки” відносно ресоціалізації засуджених необхідно виходити з
методологічного положення про те, що “принципи – це не мета, не
програма, не тактика і не теорія”. Вони відносяться до області стратегії
перевиховання засуджених. Сформульовані, вони діють на протязі тривалого
періоду часу, тривалість якого залежить від стабільності
соціально-політичних та економічних умов держави. Визначаючи стратегію
практики виправлення правопорушників, ці основоположні принципи чинять
прямий вплив на конкретну виховну роботу із засудженими, оскільки
витікаючі з них вимоги містять в собі вказівки на засоби досягнення
мети, орієнтують співробітників кримінально-виконавчої системи на вибір
більш ефективних варіантів поведінки. Відмічені особливості принципів
дозволяють говорити про їх універсальний та загальнообов’язковий
характер.

Отже, принципи пенітенціарної педагогіки – це керівні ідеї,
вихідні методологічні положення, що випливають із закономірностей,
сутності та особливостей процесу ресоціалізації та визначають його
спрямованість, а також способи діяльності об’єкта цього процесу.

Основні керівні принципи ресоціалізації засуджених:

На основі врахування закономірного зв’язку між характером суспільних
відносин та метою, завданнями, змістом педагогічного процесу, в
практичній діяльності співробітників установ по виконанню покарань мають
реалізуватися принципи, що визначають головні напрямки роботи із
засудженими.

Це насамперед принцип цілеспрямованості педагогічного процесу в
пенітенціарних установах на ресоціалізацію засуджених.

Цей принцип передбачає такий підхід до ресоціалізації засуджених в
установах, який перетворює роботу з ними у цілеспрямований процес
формування соціально-нормативної особистісної позиції на основі
конкретного в кожному індивідуальному випадку проектування особистості.

Ефективність виправлення (ресоціалізації) заснована на дії систем
кримінального покарання і виконання покарань. Таким чином, ми повинні
вести мову про створення прогресивної системи, яка б забезпечила
необхідний вплив на злочинця з моменту застосування покарання до
звільнення від нього та після звільнення.

Наступним принципом, що випливає, із названої закономірності, є
тісний зв’язок процесу ресоціалізації з реальним життям. При реалізації
цього принципу передбачається поновлення та налагодження соціально
корисних зв’язків і відносин засуджених, постійне ознайомлення із
соціально-економічними, політичними проблемами, формування у них
позитивних соціальних установок, залучення засуджених до соціально
корисної особистісно значущої діяльності

Для цього необхідно використовувати різноманітні засоби масової
інформації, залучати засуджених до читання газет, журналів, влаштовувати
зустрічі із представниками різних громадських інститутів тощо, з
відповідною педагогічною доцільною інтерпретацією інформації, що
подається. При цьому важливо збирати інформацію про те як живе його
сім’я, родичі засудженого в теперішньому часі, в яких побутових та
соціальних проблемах вони перебувають. Викладення таких фактів спонукає
до виникнення у засудженого почуття вини перед сім’єю. На наочних
прикладах потрібно показувати засудженому, що, хоча він причинив шкоду
державі, але вона здійснює допомогу його сім’ї робить все щоб його діти
росли нормальними громадянами.

Принцип поєднання вимогливості до засуджених з повагою до особистості,
гуманним та справедливим ставленням до них.

На важливості саме такого розуміння сутності функціонування установ по
виконанню покарань наголошують і міжнародні документи, що спрямовують
діяльність пенітенціарних систем різних країн на гуманізацію процесу
виконання покарань у вигляді позбавлення волі, зокрема, ”Європейські
в’язничні правила”, затверджені Комітетом міністрів держав – членів Ради
Європи 12 лютого 1987 року, у яких серед основоположних принципів
діяльності відповідних установ виділений такий: “Цілі виправного впливу
на засуджених полягають у тому, щоб зберегти їхнє здоровся і гідність,
та тією мірою якою, це дозволяє термін ув’язнення, підтримувати
формування в них почуття відповідальності навичок які сприятимуть до
реінтеграції їх в суспільство, допоможуть відповідати вимогам законності
і задовольняти свої життєві потреби власними силами після звільнення.

Гуманізація, процесу роботи із засудженими принципово пов’язана з
вихідними позиціями пенітенціарного персоналу як колективу вихователів.
На перший план висувається проблема гуманізації стосунків між
засудженими і співробітниками установ. Бути гуманним щодо засуджених
означає вірити в можливість їх виправлення, передавати цю віру їм самим.
Для цього необхідно вміти ставити розумні і справедливі вимоги, а також
створювати такі умови, коли б їх дотримання приводило не до бездумної
покори, а до свідомої дисципліни, до формування готовності працювати над
собою.

Гуманність та вимогливість органічно пов’язані між собою і
складають дві сторони одного і того самого принципу. Для його правильної
реалізації працівники кримінально-виконавчої системи повинні вимогливо
ставитися до засуджених; при цьому уникати двох крайностей: – з одного
боку, це заміна вимогливості адмініструванням, грубістю, лайкою,
захопленням дисциплінарними стягненнями, а з іншого боку – прояв хибного
почуття жалості до злочинців, попускання, загравання з ними.

Вимоги, що ставляться перед засудженими, повинні бути
цілеспрямованими і реальними (такими, які засуджені можуть виконати),
справедливими (повинні відповідати чинному законодавству та моральним
нормам), систематичними та послідовними; всебічними (розповсюджуватися
на побут, працю, навчання і дозвілля засуджених), зрозумілими і єдиними
для всіх.

Гуманність працівників установ не сумісна з грубістю, пригніченням
людської гідності засудженого. В кожному засудженому слід бачити людину,
громадянина суспільства, який має хоча і обмежені, але встановлені
законом права і обов’язки.

Важко досягти результату, якщо засуджений не бачить доцільності в
змінах рис характеру, або не вірить в можливість виправлення. Тому із
такої закономірності, як залежність ефективності виправлення засудженого
від його власної активної діяльності по самовизначенню, витікає:

Принцип стимулювання і педагогічного керівництва самовихованням
засуджених.

Його реалізація пов’язана з допомогою засудженому об’єктивно розібратись
в своїй особистості, критично проаналізувати недоліки і виділити
збережені позитивні риси, зі спонуканням його до роботи над собою,
навчити методам і прийомам впливу на самого себе.

Враховуючи закономірний зв’язок між переборюванням негативних якостей,
особистості засудженого та підходом до неї з оптимістичною гіпотезою,
опору на позитивні риси та якості, в діяльності співробітників
кримінально – виконавчої системи необхідно послідовно реалізувати:

Принцип опори у виховній роботі на позитивні якості. Збереження
соціальних зв’язків та відносин особистості, прогнозування, виявлення,
формування та розвиток цього позитивного.

Необхідно ретельно і старанно виявляти позитивні моменти в
соціальних зв’язках засудженого: збереження благополучних стосунків у
сім’ї, колективі, де він працював, або навчався до засудження,
неформальних групах, членом яких він був (круг спілкування з друзями,
творчі, самодіяльні, спортивні та інші об’єднання, гуртки та секції);
отримання високого соціального статусу) в системі неофіційних
міжособистісних взаємовідносин із засудженими відділення, бригади.

Особливого значення в роботі співробітників набуває вміння проектування
позитивного в особистості засудженого через виявлення, створення,
подальший розвиток його позитивних перспектив. Практика роботи із
засудженими свідчить про те, що такі перспективи можуть бути пов’язані
як з достроковим звільненням, так і з іншими конкретними особистісно
значущими обставинами – побачення з родичами, покращенням умов
відбування покарання, можливістю матеріального, або морального
заохочення, тобто з усім тим, що відбиває соціально корисні потреби
особистості засудженого.

Технологія створення “перспективних” ліній потребує постановки перед
засудженим конкретних завдань, визначення шляхів їх досягнення, надання
допомоги особистості у їх вирішенні, підтримки впевненості в досягненні
бажаних цілей, постійного і послідовного ускладнення перспектив.

Принцип індивідуального та диференційованого підходу до особистості
засудженого. Цей принцип означає врахування у виховній роботі
індивідуальних особливостей засуджених, а також ознак, спільних для
різних їх категорій.

Засуджених можна диференціювати за віком, спрямованістю особистості,
характером скоєних злочинів (корисливі, проти особистості та інші), за
кількістю судимостей, ступенем педагогічної занедбаності, за
неформальним положенням у самій спільності (“блатні”; “козли”, “мужики”,
“шістки” та інші).

Диференціація засуджених – це унікальний інструмент у руках
співробітника, який дає змогу оптимально розробляти і реалізувати
“типові” програми виховної роботи з різними категоріями засуджених,
найбільш точно і тонко знаходити підходи до особистості як неповторної
індивідуальності на цій основі конкретизувати індивідуальні програми.
Створення офіційних формувань засуджених (відділення, бригади), в яких
рівномірно розподіляються засуджені різні за віком, освітою,
спеціальностями і інше, як правило у виховному відношенні давало більш
високі результати.

Принцип комплексного психологічного підходу до особистості засудженого.

Ідея комплексного підходу витікає з розуміння особистості як цілісного
психологічного феномену, як складної динамічної системи.

Це означає необхідність вивчення, розвитку і корекції її інтелектуальної
емоційно-вольової, ціннісно-орієнтаційної сфер, поведінки. Ці
завдання реалізуються засобами розумового, морального, трудового,
правового, фізичного, естетичного та інших взаємопов’язаних напрямків
виховного процесу їх єдності та взаємообумовленості.

Комплексний підхід вимагає раціонального використання всієї палітри
форм, засобів, методів і прийомів виховання, а в умовах місць
позбавлення волі передбачає також конкретність та наступність виховних
дій, спрямованих на ресоціалізацію засуджених на різних етапах
відбування покарання із урахуванням динаміки особистісних змін у
свідомості і поведінці засуджених протягом усього процесу перевиховання
в місцях позбавлення волі та після звільнення.

Досягти позитивних результатів у виправленні особистості можна лише у
поєднанні зусиль усіх складових суб’єкта виправного впливу.

Принцип формування в середовищі засуджених позитивних міжособистісних
стосунків.

Примусове перебування у визначеному адміністрацією відділені різко
підвищує значення найближчого соціального середовища.

Сформувати позитивні міжособистісні стосунки серед засуджених дуже
важко, але вкрай необхідно. Треба позбавляти незаслужених привілеїв
удаваних “активістів”, виводити з ради активу відділення та колоній осіб
з пристосовницькою спрямованістю та порушників режиму, урівнювати
активістів у правах і обов’язках з іншими засудженими. Таким чином, дуже
важливим в установі є вміле поєднання керівництва адміністрації з
елементами самоврядування засуджених.

Потрібно намагатися так будувати виховний процес, щоб якомога
більше засуджених було залучено до прийняття рішень стосовно
їхньої життєдіяльності, необхідно виявляти та враховувати думку
засуджених і що до формування нормальних умов людського співіснування,
планування та реалізації заходів дозвілля тощо.

Принцип дотримання законності в процесі ресоціалізації.

Цей принцип відображає об’єктивно існуючу залежність організації
педагогічного процесу, життя та діяльності засуджених від їх правової
регламентації. Кримінально-виконавче право покликане регулювати не
тільки виконання кримінального покарання, але і взаємовідносини,
виникаючі в процесі ресоціалізації засуджених. В правових нормах
визначаються мета і засоби ресоціалізації засуджених, форми і методи
впливу, критерії та ступені виправлення особистості. Ними регулюються
взаємовідносини суб’єкта та об’єкта виховання, форми та періодичність
зв’язків засуджених з зовнішнім світом, з родичами.

Основною вимогою цього принципу є те, що виправний вплив на засуджених
треба здійснювати на основі і відповідно з наказами діючого
законодавства та відомчих нормативних актів.

Тому, кожний співробітник повинен глибоко та всебічно знати норми права,
слідкувати за змінами та доповненнями в законодавстві, неухильно їх
дотримуватись в практичній діяльності.

Необхідна також спеціальна роз’яснювальна робота серед засуджених,
вивчення ними своїх прав і обов’язків, чітке дотримання правил
внутрішнього розпорядку, а також інших правових актів, що регулюють
діяльність пенітенціарних установ. Найголовніше домогтися того, щоб ці
норми були усвідомлені та сприйняті засудженими як регулятори поведінки.

Із такої закономірності, як “виправлення засудженого залежить від
особливостей різних видів його діяльності і тих відносин, які виникають
в їх процесі” випливають такі принципи:

– принцип перевиховання засуджених у різноманітних видах їхньої
діяльності, що формують систему соціально значущих відношень до
дійсності;

– принцип єдності соціального значення діяльності та її суб’єктивної
значущості для засуджених.

Це означає, що найбільше засудженого виховує така діяльність, яка повною
мірою враховує його особисті інтереси та дозволяє йому оптимально
виявляти свої здібності.

Виправлення засуджених, справжня їх моральна перебудова можлива за
допомогою розвитку морально-психологічних якостей особистості,
підвищення інтелектуального, освітнього та професійного рівня. Основу
суспільно корисної діяльності засуджених складає продуктивна праця. Але
діяльність, в якій формується особистість, однією тільки виробничо-
професійною не обмежується. Сюди входить також пізнавальна, навчальна,
громадська, дозвільна діяльність.

Це означає, що необхідно підключати засуджених до активної навчальної.
діяльності, до культурно-масової та спортивно-оздоровчої роботи,
залучати до виховних заходів, громадської роботи, участі в самодіяльних
організаціях. Отже активна позиція засудженого в процесі його ре
соціалізації, важлива в будь-якому виді діяльності.

Методи, прийоми та засоби виховного впливу

Поняття „метод” (грецьке metodos — ціль дослідження, пізнання) означає
спосіб теоретичного і практичного освоєння дійсності, а їх сукупність
позначається поняттям „методологія”. Виховання, як специфічний вид
діяльності та наукова галузь охоплює відповідну сукупність методів
виховання та перевиховання.

Методи виховання — шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців
з метою досягнення виховних цілей.

Першовідкривачем методів виховання вважають німецького педагога
Йогана-Фрідріха Гербарта (1776—1841), який вважав, що філософія визначає
мету виховання, а психологія — шляхи до цієї мети.

Метод виховання поділяють на окремі елементи — прийоми виховання, які
використовують для підвищення виховної ефективності методів.

Прийоми виховання — складова частина методу, що визначає шляхи
реалізації вимог методів та використання допоміжних засобів.

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструментами в діяльності
вихователя. Їх дієвість залежить від використання виховних засобів.

Засоби виховання — надбання матеріальної та духовної культури (художня,
наукова література, радіо, телебачення, інтернет, предмети
образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної
роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність),
які задіюють під час використання певного методу. Дієвість методів
виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна
праця особи над собою, природа, надбання національної культури (казки,
легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

Основним критерієм оцінювання виховного методу є відповідність його
виховним цілям і завданням. У педагогічній науці існує кілька
класифікацій виховних методів. Найчастіше при цьому беруть за основу
систему виховних впливів, за допомогою яких відбувається формування
особистості.

Однією з найпоширеніших є класифікація методів російського
вченого-педагога Віталія Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі
групи методів:

1. Методи формування свідомості особистості:

бесіди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, приклад.

2. Методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного
досвіду суспільної поведінки:

педагогічна вимога, громадська думка, довір’я, привчання, тренування,
створення виховних ситуацій, прогнозування.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки:

гра, змагання, заохочення, покарання.

4. Методи самовиховання:

самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.

Використання їх забезпечує формування у вихованців практичних умінь і
навичок самовиховання, як найвищої форми виховання і подальшого
самовдосконалення. Вони враховують демократичні засади виховання,
необхідність активної участі дітей у виховному процесі.

Основні групи методів виправного впливу

Виходячи з розглянутих методів виховання можна легко найти аналогії до
методів виправного впливу в основі яких лежить перевиховання, як
сукупність певних способів педагогічної діяльності спрямованих на
вирішення виправного завдання.

Ці методи умовно можна розділити на чотири групи:

1. Методи формування і корекції свідомості:

– переконання, приклад, психолого-педагогічний вибух.

2. Методи формування і корекції позитивного досвіду поведінки:

– вправи, доручення, вимоги, контроль.

3. Методи додаткової мотивації і стимулювання поведінки:

– змагання, критика, примус, довіри, покарання, заохочення.

4. Методи виявлення результатів, виправного впливу:

– спостереження, природній експеримент, аналіз продуктів діяльності,
узагальнення незалежних характеристик, анкетування, аналіз документації,
спеціальні психодіагностичні методики.

Методи та прийоми виправного впливу на засуджених до позбавлення волі

Виправний вплив на засуджених наряду із методами виховання включають у
себе більш специфічні заходи та мають на меті більш важливе значення та
вимоги, постільки передбачають не лише процес формування певних якостей
людини, а що важливо – змінювати ті, що уже має людина, руйнувати, або
замінювати соціально значимі якості з негативних на позитивні з точки
зору суспільства, а не самої людини, чи групи людей з негативною
соціальною направленістю.

Перевиховання більш тісно пов’язане з поняттям ресоціалізації та більш
близьке по змісту до нього, хоча має вужчі функції, а саме: зміна
соціально-шкідливих, або небезпечних якостей особистості на соціально –
позитивні, або, принаймні, нейтральні, як бази для ресоціалізації, тому
у новому кримінально-виконавчому кодексі розглядається лише поняття
ресоціалізації.

У пенітенціарній педагогіці під методами виправного впливу розуміється
сукупність способів безпосереднього та опосередкованого педагогічного
впливу на мислення, почуття та волю, поведінку засудженого з метою
формування і корекції його свідомості та досвіду поведінки, позитивних
особистісних рис і якостей.

В процесі впливу на засудженого необхідно формувати його моральну та
правову свідомість, духовні потреби, прагнення до соціально значущої
діяльності, виробляти практичні вміння, навички та звички, спонукати
засудженого докладати вольові зусилля, накопичувати соціальний досвід
поведінки, підкріплювати позитивні дії, вчинки та гальмувати негативні,
виявляти, аналізувати та оцінювати результати виховного впливу.

Уже саме ув’язнення є як формою, так і методом виправного впливу
оскільки суспільство дає можливість зрозуміти, що вчинок здійснений
особою не прийнятний для суспільства і не змінивши своєї поведінки
людина не може знаходитись у суспільстві.

Методи виховного впливу розподіляються на складові елементи, які
називаються прийомами.

Прийом – це елемент методу, що полягає в застосуванні конкретного
способу, в специфічній ситуації для вирішення окремого завдання.

До прийомів відносяться конкретні техніки проведення того, чи іншого
заходу, чи міроприємства. Адже відомо, що один і той же захід в
залежності від багатьох факторів проводиться по різному, не дивлячись на
те, що рекомендовані методики проведення їх залишаються незмінними. Чим
це викликано, і чому це відбувається?

Відповідь на це питання лежить у об’єктивних та суб’єктивних причинах.

До об’єктивних причин
відносять:

наявність певних умов, скажімо для проведення лекції необхідно принаймні
аудиторія, столи та інше…

наявність сучасних технічних засобів виховання дозволяють підвищувати
ефективність занять, збільшити об’єм інформації, інтенсифікувати
заняття, впливати на слухачів не лише через один аналізатор, а задіяти
більшість із них, зменшити фактор негативного впливу суб’єктивних
особливостей викладача та багато іншого.

використання логічних схем, таблиць, графіків, планів та інше –
дозволяють активізувати роботу слухачів по засвоєнню матеріалу,
спонукають їх логічно мислити, зацікавити, визвати емоційні переживання.
Наявність достатньої кількості навчальних посібників дозволяють більш
ефективно використовувати методи самостійної роботи над джерелами
інформації.

До суб’єктивних причин відносяться:

особливості окремих засуджених та групи з якими проводяться заходи;

індивідуальні особливості керівника.

Що стосується засуджених, це: вік, стать, загальноосвітній рівень,
психічні особливості, фізіологічні особливості, і т. д.

Що стосується керівника це: рівень теоретичної підготовки, практичний
досвід, ступінь володіння аудиторією, авторитет серед засуджених та
особливості, які відносяться і до засуджених.

Прийоми виховного впливу можуть бути різними, крім того самі методи уже
можуть виступати в ролі прийомів. Наприклад: концерт художньої
самодіяльності сам по собі передбачає сценарій і проводиться, як масова
робота проте, умови на яких залучаються учасники, і ті хто його дивиться
виступають прийомом цілеспрямованого впливу, як на масу, так і на
індивідуальність, скажімо тих хто готовить номер. Саме тому, передбачена
дуже велика кількість методів виховання, як групових так і
індивідуальних, щоб була можливість активного впливу на особистість
кожного засудженого. Адже не всі здатні співати чи грати, хтось вміє
малювати, інший різати по дереву та майструвати техніку тощо. Залучення
всіх і кожного до активної роботи, в умовах установ виконання покарань,
дають змогу значно впливати на особистість засудженого.

Важливе значення для пенітенціарних працівників має розуміння того, що
методи якими вони володіють озброюють їх, дають змогу працювати із
засудженими , а прийоми дають змогу регулювати виховний процес, находити
ті ноти, за допомогою яких засуджений сприймає те, що йому необхідне, та
те, що розкриває його і встановлює зворотній зв’язок, дає змогу
психологічного впливу на особистість.

Формування і корекція свідомості, основними методами цієї групи є
переконання, приклад, психолого-педагогічний «вибух».

Переконання як метод впливу на свідомість засудженого має на меті
сформувати у особистості систему світоглядних, морально-правових,
професійних, естетичних та інших цілей і цінностей, маючи на увазі, щоб
вони були не. лише зрозумілими і засвоєними засудженими, а глибоко
сприйнятими ними як особистісні, власні цінності. Лише на цій основі
вони зможуть стати мотивами вчинків і діяльності, внутрішніми
регуляторами соціальної поведінки.

Головна мета пенітенціарних установ — формування у засуджених
свідомої готовності до соціально-нормативної саморегульованої поведінки.
Прийомами цього методу можуть бути роз’яснення, пояснення, спростування,
заперечення. Метод переконання може реалізовуватись і в такому своєму
різновиді, як аналіз засудженими спеціально підібраних і запропонованих
конкретних ситуацій (морального, або правового змісту). Такі ситуації
бувають різних типів: ситуація-ілюстрація, ситуація-оцінка,
ситуація-проблема, ситуація-інцидент та ін.

Ситуації краще підбирати з реального життя, щоб їх зміст був доступним і
цікавим для засуджених. Вони можуть репрезентуватися в усній розповіді
співробітника колонії про події з його власного досвіду чи досвіду його
колег, листів засуджених звільнених з колонії, друкованих текстів,
витягів з літературних творів чи газет, журналів. Проблеми відбування
покарання в місцях позбавлення волі яскраво відображені в творах
Л.Габишева “Одлян, або повітря свободи”, А.Дріппе “Нотатки вихователя”,
Л.Самойлова „Подорож у перевернутий світ” газетах, та журналах, зокрема
газеті Державного Департаменту України з питань виконання покарань
“Закон і обов’язок” та ін.

Застосовуючи метод переконання, доцільно використовувати прийоми, які
входять до його складу: „активізація самостійного мислення
співрозмовника”, „спростування помилкових позицій, псевдо авторитетів”,
„конкретний активний показ негативних наслідків для особистості та
референтної групи певної поведінки, її психологічної недоцільності” та
ін.

Педагогічні умови ефективного застосування методу переконання:

особистий авторитет співробітників установи серед засуджених;

особиста переконаність вихователя в тому, що він має переконати
засудженого;

володіння вихователем методикою переконання, вмінням доводити свою
правоту, слухати іншу людину, поєднувати в собі такі якості як
тактовність, витримка, терплячість і наполегливість;

взаємна довіра співрозмовників, психологічний контакт між ними;

вміння враховувати конкретні емоційні стани, індивідуальні особливості у
виховній роботі із засудженими;

повна відвертість розмови, правдивість тих фактів та аргументів, які
використовуються з метою переконання.

Приклад – це метод який сприяє впливу на свідомість поведінку засуджених
через наслідування. Метод прикладу розподіляється по видах: конкретний
життєвий, конкретний літературний, збірний , узагальнений.

Найбільш впливово діє на засуджених конкретний життєвий приклад,
близький до їхнього досвіду, особистісно цікавий і значущий.

Умови ефективного застосування:

усвідомлення засудженим особистісної цінності прикладу;

наявність громадської думки, яка підтримує цей приклад;

доступність прикладу для наслідування;

усвідомлення засудженим необхідності „йти вперед, до прикладу”,
прийняття важливості самовиховання;

„людяність прикладу”, його життєвість, наявність в ньому тих людських
слабин, які він зміг перебороти;

застосування різноманітних прикладів позитивної спрямованості.

Психолого-педагогічний „вибух” – миттєве накопиченого особистістю опору
під впливом вихователя або колективу, яке переростає в якісно нові
прояви особистості.

“Вибух” — це особливий спосіб відчути засудженим потребу змінити свою
поведінку, своє ставлення до оточуючих, викликати у нього потребу почати
жити по новому, примусити особистість внутрішньо прийняти категоричні
вимоги, суспільства чи колективної спільноти. Це метод створює необхідну
основу для початку послідовної роботи, з формування нових позитивних
способів поведінки особистості. Цей шлях морального перевиховання
відрізняється великою різноманітністю конкретних прийомів. Обов’язковими
є несподіваність, раптовість дії, сильне емоційне ураження, яке викликає
гострі переживання, обов’язкове знецінення попередньої позиції,
усвідомлення істотної переваги запропонованих засудженому нових
стосунків та позиції.

Методи формування і корекції позитивного досвіду поведінки, основними
методами цієї групи є методи привчання, вправ, вимог та доручення.

Метод привчання, як правило застосовується з метою формування у
засуджених навичок соціально-нормативної поведінки дотримання вимог
внутрішнього розпорядку установ, належного зовнішнього вигляду,
особистої гігієни, правил культури спілкування між собою та з іншими
людьми, як в процесі відбування покарання, так і після звільнення з
колонії, культурного проведення дозвілля, трудової діяльності тощо.

Метод вправ застосовується з метою спеціального відпрацювання способів
поведінки в конкретно заданих умовах різноманітних ситуаціях, а також з
метою розвитку вмінь вольової саморегуляції поведінки, самозаспокоєння,
володінні собою тощо (особливо для засуджених холеричного типу
темпераменту, акцентуйованих осіб).

Метод вимог – спонукає до діяльності, викликає позитивні, або гальмує
певні негативні дії, вчинки. Вимоги допомагають підтримувати дисципліну
та порядок серед засуджених, її формою подання розрізняються такі види
вимоги, як пряма безпосередня, непряма безпосередня, непряма
опосередкована.

Прийомами цього методу можуть виступати: вимога -прохання, вимога –
натяк, вимога – погроза.

Доручення – метод, який передбачає завдання засудженому чи групі
засуджених, виконання яких вимагає від вихованця саме таких якостей,
які треба формувати, вдосконалювати, корегувати.

Методи додаткової мотивації та стимулювання поведінки засуджених:

Змагання – це така організація діяльності засуджених, яка враховує
природні психічні механізми змагальності, потреби людини у
самоствердженні, перемозі. Метод змагання реалізовується в
індивідуальній, груповій і навіть масових формах.

При використанні змагання як методу стимулювання виховної
діяльності особистості, або колективу важливо звернути увагу на
виявлення того позитивного досвіду, який допомагає передовикам
перемагати, і на розповсюдження цього досвіду, організацією шефства над
тими, хто відстає (особливо це стосується неповнолітніх засуджених), на
профілактику таких негативних явищ, як “колективний егоїзм”,
“змагальний фанатизм”.

Критика – це висловлювання оціночних суджень щодо певних дій і вчинків
засуджених, або їх цілісної діяльності і поведінки з метою її
покращення. Критиці повинна підлягати не особистість в цілому, а її
конкретні дії та вчинки.

Умовами успішного застосування методу критики є:

переконливість і об’єктивність змісту критичних висловлювань;

позитивність та доброзичливість критики;

наявність громадської думки, яка підтримує вимоги того, хто критикує;

конструктивність критики, тобто показ шляхів подолання недоліків, з
приводу яких висловлені критичні зауваження.

Метод критики реалізується через застосування прийомів, які
безпосередньо, прямо дають оцінку діям і вчинкам вихованців, або
виражають непряме, опосередковане ставлення до них (натяком, іронією,
прикладом тощо).

Примус – проявляється у таких ситуаціях коли ув’язнений змушений супроти
своєї волі та бажання скоритися і діяти згідно з поставленими вимогами.
Примус здійснюється у вигляді: осудження, попередження, догани,
стягнення, покарання. Цей метод застосовують до осіб, котрі розуміють як
себе вести, але свідомо порушують вимоги. Даний метод виражається у
часткових обмеженнях, або у загрозі застосування обмежень.

Покарання, як метод виражає негативну оцінку поведінки та вчинків
засудженого. Великий вклад у розвиток технології застосування методу
покарання вніс А.С. Макаренко. Він писав, що “покарання має бути визнане
таким же природним, простим та логічним засобом, як і будь-який інший
засіб”.

Покарання дозволяє зрозуміти недопустимість вчиненого і, об’єднуючись зі
страхом повторення покарання, переростає в почуття провини, стає
психологічним бар’єром для повторного вчинення подібних дій.

Основні завдання покарання — викликати почуття вини, муки совісті,
ганьби, каяття у скоєному, роздуми, загострення самокритики, припинити
порушення та негативні вчинки, виховувати у засуджених внутрішню
стриманість і самоконтроль.

Покарання має дуже складну психологічну природу впливу на особистість,
тому його застосування вимагає значного педагогічного такту та
майстерності вихователя. Важливо чітко дотримуватися таких педагогічних
вимог до використання методу покарання:

• обґрунтованість та своєчасність;

• урахування індивідуальних особливостей особистості та ступеню каяття;

• виявлення мотивів, обставин, причин та умов порушення;

• поєднання вимогливості до особистості з повагою до неї;

• відповідність ступеню кари важності скоєного вчинку;

• усвідомленість справедливості покарання як обґрунтованого засобу
впливу;

• урахування громадської думки.

Розглянемо детальніше особливості методики застосування покарання.
Вихователь має звертатися до покарання, як до крайнього засобу, коли
інші виховні впливи на засудженого не призвели до позитивних наслідків.
Прагнучи до того, щоб засуджений розкаявся у вчиненому порушенні,
співробітнику слід забезпечувати виховний та усвідомлений характер
покарання. Усвідомлення і переживання своєї вини.

Кожне покарання має бути обґрунтованим і відповідати ступеню вини й
важкості скоєного вчинку.

Заохочення, виражається в оцінці та схваленні вихователем, колективом
співробітників чи засуджених позитивних вчинків та дій. Заохочення
спрямоване на закріплення позитивних і гальмування негативних актів
поведінки, на спонукання засудженого до активності в різних сферах
діяльності (трудовій, навчальній, громадській, дозвільній). Воно
реалізується в моральних, економічних адміністративних формах.
Найпоширеніша форма заохочення словесна схвальна оцінка праці, вчинків
та дій засуджених, стала одним з ефективних стимуляторів його поведінки
і використовується найчастіше тоді, коли в діяльності та поведінці
засудженого вже намітилися позитивні зрушення. Заохочення дозволяє
закріпити ці зміни, надає засудженому впевненість у собі, піднімає його
в очах інших, формує почуття відповідальності, гідності, спонукає до
подальших позитивних дій.

Для ефективного використання методу заохочення співробітникам слід
дотримуватися таких основних педагогічних вимог:

Справедливість та заслуженість заохочення, коли воно застосовується як
оцінка дій і вчинків засудженого, що свідчить про його активну участь у
праці, громадському житті, організації дозвільних заходів, зміцненні
дисципліни у відділенні, про корисної ініціативи тощо. Підстави для
заохочення мають бути чітко сформульованими.

Точний облік зробленого засудженим; заохочення своїм характером має
відповідати заслугам засудженого, зусиллям у праці, громадській
діяльності тощо.

Урахування особистісних якостей засудженого, комплексу засобів
заохочення варто в кожному випадку застосовувати такий, котрий
найбільше відповідає індивідуально-психологічним особливостям
особистості очікуваній реакції колективу.

Своєчасність та оперативність заохочення.

Гласність, привселюдність заохочення; його дієвість зростає, коли
заохочення популяризується засобами радіо, наочної агітації, стінної
газети, усної пропаганди.

Дотримування почуття міри. Якщо заохочення застосовуються досить часто,
за незначні дії та вчинки, то вони перестають виступати стимулом, який
активізує зусилля засудженого. Вживати цей метод варто тоді, коли його
необхідність продиктована конкретною ситуацією.

Потрібно вміло поєднувати моральне і матеріальне заохочення.

Слід піклуватися про педагогічну спрямованість заохочення, його виховний
та стимулюючий вплив на засуджених

Послідовність, тобто використання всіх різноманітних засобів заохочення
— від найпростішої похвали до пом’якшення умов утримання та дострокового
звільнення з місць позбавлення волі.

Узгодженість заохочення з думкою колективу засуджених. Виховне значення
цього методу значно зростає якщо ініціатива про заохочення йде від самих
засуджених.

Створення засудженим спеціальних умов для прояву позитивних якостей та
переживання радощі похвали за соціально-корисні дії та вчинки.

Застосування заохочення передбачає врахування його виховних наслідків,
поєднання формування у засудженого почуття високої відповідальності,
дисципліни, обов’язку з мобілізацією його сил та волі на активну участь
у громадському житті.

Особливий вид заохочення — “авансоване”. Воно застосовується до
засуджених, які внутрішньо готові до певних позитивних дій та вчинків,
але внаслідок якихось причин (сумніви, невпевненість) утримуються від їх
здійснення. У цьому випадку “авансоване” заохочення виконує роль
пускового механізму поведінкових вчинків.

Сильним мотиваційним, стимулюючим інструментом впливу на психіку
засудженого є метод довіри. Суть цього методу полягає у виявленні
вихователем у засудженого позитивної якості та дорученні йому
діяльності, в якій ця якість повинна проявитися, або сформуватися та
закріпитися. Сила методу полягає в тому, що довіра викликає у
засудженого зворотню реакцію у вигляді певних моральних обов’язків перед
співробітником установи, що виявив цю довіру. Виконання цих обов’язків
примушує засудженого слідкувати за своєю поведінкою, діями та вчинками,
спонукає проявити якості необхідні для виконання доручення та займатися
самовихованням. Виправдана довіра дає засудженому емоційне задоволення,
дозволяє відчути значущість своєї особистості, зайти позитивну
мотивацію.

Види довіри, які використовуються в практиці діяльності місць
позбавлення волі, досить різноманітні: разові доручення, висунення на
керівну посаду в бригаді, громадських формуваннях засуджених у
відділенні; умовно-дострокове звільнення. Довіру можуть виявляти
вихователі, колектив вихователів, колектив засуджених, громадські
формування.

Прояв довіри до засудженого має зростати постійно. Одночасно повинні
зростати і ви-моги до об’єкту довірі: чим більше вихователь довіряє
засудженому, тим вимогливішим має бути до його вчинків і поведінки.

Довіра спричиняє сильний вплив на особистість, вихователь
користується її повагою і засуджений дорожить думкою колективу. У
протилежному випадку виражена дія не матиме впливу на засудженого і
виявиться нейтральною.

Методи вивчення результатів виховного впливу на засуджених:

До цієї групи методів відносяться спостереження, бесіди, тестування,
узагальнення незалежних характеристик, аналіз продуктів діяльності,
опитування, їх призначення полягає в отриманні нової інформації про
результативність в установах виконання покарань виховних впливів
співробітників на засуджених, здійсненні періодичних зрізів рівня їх
виправлення.

Спостереження розуміється як спеціально організоване цілеспрямоване,
планомірне та систематичне сприйняття поведінки засуджених у природних
умовах їх життєдіяльності, дозволяє фіксувати, аналізувати, узагальнити
прояви особистості, її зміну в різних ситуаціях, контролювати
накопичення позитивного досвіду поведінки.

Індивідуальні бесіди надають співробітникам можливість виявити зміни у
поглядах і переконаннях засудженого, його життєвих планах, прагненнях,
системі цінностей і моральних установках, рівень сформованості
правосвідомості і в цілому відстежувати хід корегування спрямованості
особистості внаслідок педагогічних впливів.

Узагальнення незалежних характеристик ґрунтується на зібранні,
порівнянні відомостей про засудженого від різних осіб, котрі
характеризують його незалежно один від одного, що підвищує об’єктивність
суджень про особливості спрямованості його особистості, риси характеру,
суперечливість поведінки за різних обставин та наявність позитивних
змін. Як правило, такий метод застосовується при складанні його
психолого-педагогічної характеристики, проведенні атестації та внесенні
коректив у плани індивідуальної виховної роботи з ним. Рекомендується
використання формалізованих прийомів отримання характеристик
засуджених від співробітників, котрі спілкуються в різних сферах
діяльності: це можуть бути біполярні характеристики запропонованих
особистісних властивостей, їх ранжування.

Спеціальні психодіагностичні методики (зокрема тестування),
засновані на трьох підходах:

а) об’єктивний — чітке вимірювання результатів виконання діагностичних
завдань;

б) суб’єктивний — діагностика базується на інформації, яку засуджений
повідомляє про себе;

в) проективний — коли на “абстрактний” матеріал, що надається, ніби-то
проектуються певні якості особистості. наприклад, кожна з “плям Роршака”
у різних людей викликає різні асоціації, а це дає можливість пов’язувати
їх з настроєм, думками тощо, або методика “Завершення незакінченого
оповідання” допоможе виявити потреби, намагання тощо.

Аналіз продуктів діяльності наприклад кількісних і якісних показників
(трудової та навчальної діяльності, виконання різних доручень, виступів
на зборах, листування) допомагає побачити відображені в них інтереси
засудженого, його прагнень, зміну ставлення та поведінки.

форми виправного впливу на засуджених

В пенітенціарній педагогіці під формами виховного впливу прийнято
розуміти певну організацію (заходів) виховного процесу в місцях
позбавлення волі, яка найбільш доцільна для досягнення мети.

Форми виправного впливу – це вплив, що втілює в собі зміст виховної
діяльності за зовнішніми ознаками.

Форма, на відміну від методу, не вказує на те, яким чином буде діяти
співробітник колонії, або засуджений. Наприклад, реалізуючи таку відому
форму соціально-світогдядного виховання, як проведення занять з
інформування засуджених, начальник відділення, або вихователь з
вихованцями можуть використати і метод переконання, і метод прикладу, і
такі прийоми, як спростування, заперечення та інші, в той же час, метод
переконання може застосовуватися в різних формах — в формах
індивідуальної бесіди, перегляду кінофільму, диспуту тощо. Проте коли ми
ведемо розмову про метод, то структура заходу, послідовність дій
залишаються чітко визначеними і впорядкованими. Наприклад неможливо при
навчальній формі уроку, реалізовуючи метод семінару спочатку виставити
оцінки, а потім опитувати слухачів, і на завершення оголошувати тему
заняття.

Форми виховного впливу різноманітні та багато-чисельні. У
спеціальній літературі наводяться різні класифікації форм педагогічного
процесу з ресоціалізації засуджених.

Серед найпоширеніших можна виділити слідуючі класифікації форм:

Класифікація за об’єктом педагогічного впливу. Згідно з цією
класифікацією форми виховного впливу розподіляються в залежності від
об’єкту на три групи:

а) індивідуальні форми (об’єкт — окрема особистість);

б) групові (об’єкт — відділення засуджених);

в) масові (об’єкт — засуджені всієї колонії).

Інша класифікація, передбачає чотири підгрупи форм залежно від видів
діяльності засуджених до яких відносяться:

– навчальна,

– трудова,

– громадська,

– дозвільна

Кожний з названих видів діяльності виражається в специфічних формах
організації Наприклад, до навчальної діяльності належать такі форми, як
уроки, консультації, самостійна підготовка, предметні гуртки та інші, до
трудової — зліт передовиків виробництва, трудове змагання, конкурс
“Кращий за професією”; до громадської діяльності — збори засуджених,
засідання ради активу. Дозвільна діяльність засуджених реалізується в
таких формах, як гуртки художньої самодіяльності, спортивні секції,
перегляд кінофільмів, телепередач тощо.

Класифікація Рязанської школи МВС Росії передбачає дві групи форм
виховного впливу на засуджених в залежності від способу впливу:

1) словесно-наочні (лекції, доповіді, вечори питань і відповідей,
диспути, вікторини, багатотиражна та стінна преса).

2) практичні форми (трудове змагання, атестація засуджених, огляди
корисних справ, “дні загону” та інші).

Класифікація форм у залежності від змісту основних напрямків формування,
розвитку особистості засудженого:

-соціально-світоглядне;

– моральне;

– трудове;

– правове;

– естетичне;

– фізичне.

Класифікація форм виховного впливу за об’єктом педагогічного впливу:

За цією класифікацією виділяють: індивідуальні, групові і
масові.

До індивідуальних форм належать різні за видами та призначенням
індивідуальні бесіди (ознайомча, формуюча та ін ), психологічна
консультація, особисті доручення, звіти засуджених на засіданнях ради
активу, або ради сприяння, розробка індивідуальних планів самовиховання
засуджених тощо.

Успішне вирішення завдань перевиховання досягається з використанням
психологічних знань у таких формах як: психологічна, консультативна та
корекційна із залученням штатного фахівця психолога.

Психологічне консультування – форма допомоги людині у складних життєвих
ситуаціях. Основною метою консультування є допомога клієнтові в
усвідомлені його проблеми та в пошуку шляхів та способів її скорішого
розв’язання.

Психолог, що здійснює консультативну роботу спрямовує її на краще
усвідомлення засудженим об’єктивних та суб’єктивних причин заподіяного
злочину, відновлювання або (формування) соціально значущих ціннісних
орієнтацій, особистісних якостей, навичок поведінки, притаманних
свідомому правослухняному громадянинові.

Групові форми менше персоніфіковані, ніж індивідуальні. Реалізуючи
ці форми, співробітники колонії впливають не на особистість
безпосередньо, а на групу, використовуючи при цьому такі
соціально-психологічні механізми, як наслідування, взаємну психологічну
індукцію, які проявляються в процесі спілкування. Виховання особистості
через колектив в цьому головна суть групових форм. Колектив створює
безмежні виховні можливості, він виконує роль “тренажерного залу”,
основою соціально – цінного особистого досвіду його членів. Особливості
виховного впливу цих форм заключаються в тому, що людина, як суспільна
істота залежить від думки колективу про нього, а колектив в свою чергу
може схвалювати ту чи іншу поведінку людини.

До групових відносяться різноманітні форми виховного впливу. Наприклад,
щорічна атестація засуджених, загальні збори загону, щомісячні заняття з
інформування засуджених загону, збори ради активу, тематичні вечори,
різні форми групової психотерапії тощо.

Масові форми виховного впливу найменш персоніфіковані. До них
належать загальні збори, режимні заходи, проведення спортивних змагань.
У виховно-трудових колоніях позитивно зарекомендували себе такі масові
форми, як огляд корисних справ неповнолітніх “Червона калина”, свято
відкриття спортивного сезону та інші.

Класифікація форм виховного впливу в залежності від змісту основних
напрямків формування, розвитку та корекції особистості засудженого

У практичній діяльності начальників відділень та вихователів можна
використовувати класифікацію форм у залежності від змісту основних
напрямків формування, розвитку та корекції особистості засудженого.

У загальній педагогіці, зокрема в такій її галузі, як теорія виховання,
серед основних напрямків гармонійного розвитку особистості називаються
соціально-світоглядне, моральне, трудове, правове, естетичне, фізичне,
статеве виховання тощо.

Варто зазначити, що ці напрямки враховуються начальниками відділень
установ виконання покарань, вихователями виховно-трудових колоній при
квартальному та місячному плануванні роботи із засудженими. Для різних
напрямків виховного процесу характерні специфічні форми його
організації.

Так, серед форм трудового виховання, що успішно застосовуються в умовах
установ виконання покарань, слід назвати трудове змагання, конкурс
“Кращий за професією”, зльоти передовиків виробництва, школу передового
досвіду, гуртки технічної творчості та інші.

Форми естетичного виховання можна поділити на такі три групи, форми
естетичної освіти (бесіди, лекції, гуртки вивчення історії мистецтва,
тематичні вечори та інші). Форми безпосередньо-чуттєвого сприйняття
мистецтва (прослуховування музичних творів, перегляд кінофільмів,
ознайомлення з творами художників, скульпторів) та інші. Форми
збагачення особистого художнього досвіду (гуртки художньої
самодіяльності, літературні та художні студії, гуртки національних
художніх ремесел, різьблення по дереву, карбування, інкрустація
соломкою, коренепластика та інші).

Для людей, що знаходяться в умовах ізоляції, особливого значення
набуває фізичне виховання. Фізична культура і спорт сприяють формуванню
у засуджених морально-вольових якостей: сили, волі, ініціативності,
навичок групових дій, організованості, а також виконують
профілактично-гігієнічну функцію, в тому числі і як засіб боротьби з
гіподинамією, тобто недостатністю рухливості осіб, позбавлених волі.

Фізичне виховання засуджених здійснюється в різних формах, як
наприклад: – ранкова фізична зарядка та виробнича гімнастика,
різноманітні спортивні змагання, участь в секціях з різних видів спорту,
спортивні вікторини, зустрічі з видатними спортсменами тощо.

У виховно-трудових колоніях України накопичено досвід проведення
щорічних спартакіад серед вихованців, до програми яких входять змагання
по футболу, тенісу, легкої атлетики, гирьового спорту. Позитивно
зарекомендували себе також різні спортивні змагання за участю
співробітників КВС, представників громадськості, засуджених.

Фізкультурно-спортивна робота, що проводиться цілеспрямовано,
систематично і в різноманітних формах, сприяє зміцненню здоров’я,
розвитку позитивних рис характеру осіб, позбавлених волі, організації
педагогічно доцільного дозвілля засуджених, підвищує їхню
працездатність.

У практичній діяльності працівників з соціально-світоглядного,
морального та правового виховання засуджених позитивно зарекомендували
себе такі форми, як перегляди й обговорення телепередач і кінофільмів,
лекції, бесіди, щотижневі спеціальні заняття з інформування засуджених
щодо соціально-економічних, правових, етичних питань, читацькі
конференції, дискусійні клуби, оформлення куточків “Україна і світ”,
тематичні вечори, зустрічі з цікавими людьми, представниками
громадськості, різних конфесій, регулярні заняття з основ правових
знань, юридичні консультації, відкриті судові засідання та багато інших.

Останнім часом засуджені активно залучаються до оформлення кімнат
національних традицій, роботи гуртків з вивчення історії, культури,
традицій українського народу.

Актуальність та важливість цих напрямків роботи з особами, позбавленими
волі за скоєні злочини, підкреслював відомий український педагог В О
Сухомлинський – виступаючи перед засудженими однієї із колоній
Кіровоградської області “Деякі вихваляються тим, що багато років провели
в ув’язненні. Для цього багато розуму не треба, це не романтично.
Романтика в тому, щоб бути справжньою людиною, громадянином своєї
Батьківщини, здійснювати благородні вчинки. На мою думку, в школі,
зокрема і в вашій, потрібно ввести чотири культи, які повинні панувати.
Ось ці культи: – культ Батьківщини, культ матері, культ книги і культ
рідного слова. Якщо панують в школі ці чотири культи, людина звикне
відноситися з повагою до всього доброго”

Багаторічний аналіз діяльності установ виконання покарань України, а
також Латвії, Молдови, Росії, опитування більше п’ятисот співробітників
ВТК. 660 засуджених, вивчення планів роботи відділень, протоколів
засідань рад сприяння та іншої документації, свідчать про те, що в
більшості колоній превалюють вербальні (тобто словесні) форми виховного
впливу: лекції, розповіді, бесіди, зустрічі з цікавими людьми тощо.

А.С.Макаренко, попереджуючи про велику небезпечність лише словесного
виховання засуджених, неодноразово підкреслював, що свідомість повинна
формуватися в результаті досвіду, в результаті численних вправ.

Діапазон форм виховного впливу, навіть з урахуванням специфіки установ
виконання покарань, може бути достатньо різноманітним. Наприклад,
засуджені, що перед умовно-достроковим звільненням переведені на
дільницю соціальної адаптації, можуть надавати шефську допомогу старим,
немічним людям у веденні присадибного господарства – заготівлі дров
тощо. Однією з форм соціально-корисної колективної творчої діяльності,
що сприяє формуванню у засуджених таких якостей, як співчуття,
милосердя, емпатія, може бути спеціально організоване шефство окремих
загонів над дитячими будинками для сиріт і дітей, що втратили
батьківську опіку. В багатьох установах така робота носить
несистематичний характер і, на жаль, обмежується перерахуванням власних
коштів засуджених до різних благодійних фондів. У сучасний економічно
скрутний час, коли відчуваються значні труднощі з працевлаштуванням
засуджених, на їх особистих рахунках обмаль грошей, тому серед
засуджених доцільно організовувати конкурси технічної та художньої
творчості, а найкращі роботи (картини, малюнки, діючі моделі механічних
іграшок, вироби карбування, різьблення по дереву та ін.) передавати
дитячим будинкам.

Необхідно враховувати, що засуджені, в основному, позбавлені однієї з
найважливіших для людини цінностей — можливості дарувати. А даруючи
сиротам, або немічним людям, вони можуть відчути доброту, щедрість і
навіть самоповагу, самозадоволення. В Кременчуцькій виховній колонії,
наприклад, неповнолітні виготовляли і красиво оформлювали нестандартні
меблі для малюків-сиріт (стільці, вішалки для рушників, інкрустовані
полички та ін.), а засуджені, переведені на дільницю соціальної
адаптації, провели трудовий десант: навели порядок на дитячому
майданчику, полагодили гойдалки, пофарбували огорожу.

Захоплюючим і доцільним для неповнолітніх засуджених може бути творчий
конкурс на найдобрішу казку для малюків. Доцільно до проведення такого
конкурсу залучати більшість вихованців загону або відділення, адже
необхідно буде не тільки придумати, а й виконати цю казку. Для
проведення конкурсу у відділеннях необхідно створити декілька тимчасових
зведених груп. У процесі тематичного вечора “Казка для молодшого брата”
кожна з груп демонструє свій варіант придуманої казки. Після того, як
журі визначить переможців, самодіяльний твір виконавців записується на
магнітофонну плівку. Самі засуджені можуть визначити, хто із них не
тільки зміг би, але й гідний це зробити, яким повинен бути музичний
супровід. Касету із записом казки вихователі передають в дитячий
будинок. Однією з форм колективної творчості стане також оформлення цієї
казки в саморобну книгу з ілюстраціями, виконаними самими вихованцями.
Слова подяки від малечі, записані на магнітофон, на думку авторів,
позитивно впливатимуть на засуджених.

Суспільно корисною діяльністю гуманістичної спрямованості може бути і
чітко організована робота по шефству засуджених, а особливо
неповнолітніх, переведених на дільницю соціальної адаптації, над
будинком престарілих. Важливо, щоб таке шефство не обмежувалося
фарбуванням огорожі, або прибиранням території. Форми роботи можуть бути
різноманітними, наприклад: записи спогадів літніх людей про різні
періоди історії України, супроводження літніх людей під час прогулянок,
організація для них концертів художньої самодіяльності та багато іншого.

Перспективним напрямком соціально корисної діяльності засуджених
може бути організація в місцях позбавлення волі гуртків національного
ремесла (різьблення по дереву, інкрустації соломкою, карбування,
вишивки, гончарного виробництва), а також флористики, коренепластики,
випалювання та ін. Така діяльність буде не тільки сприяти організації
педагогічно доцільного дозвілля засуджених, їх ознайомленню з
національними ремеслами, але й орієнтувати на те, що після звільнення з
місць позбавлення волі набуті вміння та навички можуть бути використані
ними у відповідних сферах професійної діяльності, а також можуть
реалізуватися в непогану матеріальну підтримку до їхнього сімейного
бюджету. Відомо, що в сучасних умовах виробництво конкретних установ за
різних обставин відчуває труднощі з працевлаштуванням засуджених. Тому в
колоніях доцільно створення цехів народних ремесел. А реалізацію
продукції творчої діяльності неповнолітніх, зокрема і товарів народного
вжитку, можна здійснювати через магазини колонії, як це практикується в
Бережанській виховній колонії Тернопільської області.

Однією із форм залучення засуджених у цікаву педагогічно доцільну
творчу діяльність може бути участь засуджених у створенні в колонії
кімнат національних традицій. Зміст експозиції такої кімнати бажано
формувати з декількох розділів. В одному з них розкривають такі
національні традиції, як мужність та героїзм захисників рідного краю від
загарбників, причому, відображувалися не тільки події давнини, а й XX
сторіччя. В експозиції можуть знайти своє відображення і такі традиції
українського народу, як повага до старших, милосердя, любов до дітей
тощо.

З урахуванням того, що в установах відбувають покарання засуджені
різних національностей, в експозиції на конкретних матеріалах доцільно
показати схожість національних традицій всіх народів в головному —
любові до землі, до людини, в повазі до батьків, старших за віком, в
гідності, честі, мужності.

До роботи по створенню кімнат національних традицій бажано залучати
більшість засуджених відділення. Доцільно проводити конкурси на кращий
проект, а також ескіз щодо оформлення тематичних розділів кімнати
національних традицій. Одні засуджені можуть готувати приміщення, інші
разом із членами ради сприяння загону підбирати змістовний матеріал для
стендів, оформлювати експозицію. Участь засуджених, особливо
неповнолітнього та юнацького віку, в роботі кімнати національних
традицій не повинна обмежуватися тільки оформленням стендів, вони можуть
постійно залучатися до пошуку нових матеріалів, листування з
краєзнавчими музеями, пошукової роботи по встановленню імен колишніх
вихованців колоній, що знайшли правильний шлях у житті, стали
висококваліфікованими фахівцями на виробництві, щасливими батьками.

Підготовка засуджених, особливо молодіжного віку, до сімейного
життя, виховання своїх майбутніх дітей також може розглядатися як
соціальне корисна і особистісно-значуща діяльність. Засуджених може
зацікавити можливість в умовах колонії отримати рекомендації щодо
ведення сімейного бюджету, здобути навички по ремонту елементарної
побутової техніки, отримати поради з організації присадибного
господарства, навчитися під акомпанемент гітари виконувати ліричну пісню
своїй нареченій чи колискову майбутній дитині, ознайомитися з багатьма
іншими корисними для майбутнього життя порадами.

У циклі щотижневих занять “Поради майбутньому батькові, голові
родини”, які можуть проводитися досвідченими співробітниками різних
частин і служб колонії, окрім вищеназваних, варто передбачити також
питання інтимних стосунків, статевої гігієни, рекомендації щодо того, як
написати листа коханій дівчині, де і як краще познайомитися зі своєю
майбутньою супутницею життя, як представитися її батькам, як краще
зарекомендувати себе у виробничому, або навчальному колективі після
звільнення. Назви тем доцільно підбирати нетрадиційні. Наприклад: “Сім
способів заробити гроші, не порушуючи закон” (на таких заняттях
досвідчені співробітники колонії, або представники громадськості, родичі
засуджених можуть поділитися із засудженими навичками бджолярства,
кролівництва, розведення нутрій, вирощування овочів та фруктів, квітів
та ін.); або “Що робити, щоб сімейний конфлікт не переріс у розлучення”.
На заняттях доцільно давати поради, як швидше після звільнення
прописатися та працевлаштуватися тощо. Деякі заняття бажано проводити в
формі рольових ігор. Працівникам виховно-трудових колоній слід
ураховувати прагнення неповнолітніх засуджених до проявлення себе в
екстремальних ситуаціях, а також те, що майже половина з них в дитинстві
мріяла стати військовими, та вважають, що служба в армії після відбуття
строку покарання реабілітує їх в очах рідних і знайомих за скоєні
злочини. Тому у виховних колоніях доцільно організовувати роботу гуртків
з вивчення основ військових спеціальностей санінструкторів,
радіотелеграфістів, дизелістів та ін. При проведенні роботи з
допризивної підготовки неповнолітніх засуджених необхідно виходити з
того, що навички надання першої медичної допомоги, вміння володіти
засобами індивідуального захисту цивільної оборони, орієнтуватися на
місцевості потрібні вихованцям не тільки для служби в армії, а і в
повсякденному житті.

У процесі реалізації різноманітних форм виховної роботи доцільно
активізувати елементи самоврядування засуджених на основі залучення їх
до планування, підготовки і проведення різних заходів виховного
характеру. При цьому, з урахуванням положень, розроблених
А.С.Макаренком, доцільно використовувати методику, що дозволяє залучити
засуджених у соціально корисну діяльність. В структуру відділення можна
вводити тимчасові формування — зведені групи тощо.

Загальні принципи класифікації засуджених

та тактика індивідуального впливу на особистість

Загальновідомо, що вивчення засуджених передбачає їх класифікацію як
необхідну умову педагогічної діяльності, як основу диференційованого
підходу до їх виправлення. На базі класифікації можна розробляти
типізовані та індивідуалізовані програми виховного впливу, визначати
оптимальний перелік засобів виховного характеру з метою утворення, або
досягнення позитивних змін в особистості засудженого.

Класифікація засуджених – це розподіл їх на певні групи за різними
ознаками, які дозволяють створити найбільш сприятливі умови досягнення
мети виправного впливу.

Класифікація засуджених – не самоціль, а лише інструмент в руках
працівників установ виконання покарань, дякуючи якому індивідуальний
підхід до особистості в процесі її перевиховання стає більш
обґрунтованим та усвідомленим. Тому підхід до кожної особистості має
бути диференційованим, що враховує її типологічні та індивідуальні
особливості психологічної структури особистості.

Класифікація засуджених являє собою стійке розмежування певної категорії
осіб за їх окремими характерними ознаками, і в першу чергу за ознаками
злочинів, які вони здійснили.

Класифікацію злочинців можна проводити за різними ознаками, серед яких
можна виділити дві основні групи: правові та соціально-психологічні (в
тому числі соціально-демографічні).

Вказані ознаки використовуються для визначення виду установи, в якій
повинен відбувати покарання засуджений.

Класифікація засуджених в місцях позбавлення волі, з практичної точки
зору, обумовлена необхідністю диференційованого підходу до проведення
заходів виховного впливу на підставі індивідуальних програм
соціально-психологічної роботи із засудженими, зниження негативного
впливу на особистість умов позбавлення волі, мінімізація міжгрупових і
особистісних конфліктів.

Класифікація засуджених повинна проводитись під час перебування
засуджених у відділенні карантину, діагностики та розподілу за
підсумками їх вивчення перед розподілом до відділень
соціально-психологічної служби.

Класифікаційна інформація дозволяє прогнозувати не тільки варіанти
очікуваної поведінки засуджених після розподілу до відділень, але й
вибирати оптимальні засоби контролю з боку персоналу установи для
забезпечення належного рівня безпеки.

Крім того, класифікаційна інформація надає можливість працівникам
соціально-психологічної служби більш ефективно взаємодіяти з
представниками інших служб установи по визначенню оптимальних заходів
виправного впливу на засуджених.

При формуванні відділень доцільно виходити з наступних критеріїв оцінки
засуджених:

кримінально-правові ознаки злочинців, за які їх засуджено судом;

особистісні, тобто психолого-педагогічні ознаки;

соціально-демографічні (вік, рівень освіти, соціальне положення, рід
занять до засудження тощо);

медичні.

Визначаючим критерієм при класифікації засуджених повинен бути
особистісний, оскільки їх поведінка визначається насамперед типом
особистості, виразністю особистісних якостей.

При розподілі слід знаходити оптимальне співвідношення між засудженими
різних класифікаційних груп. Не бажано формувати відділення, наприклад,
лише з осіб однакового віку та зі схожим кримінальним минулим, оскільки
це може призвести до групової замкненості та формування серед них
негативних ціннісних орієнтацій.

В залежності від наявності у засудженого певних класифікаційних ознак
складається індивідуальна програма соціально-психологічної роботи та
визначаються форми і методи виховної роботи.

Ознаки кримінально-правових класифікаційних груп засуджених

Відповідно до кримінально-правової характеристики слід враховувати
характер скоєного злочину та криміногенну зараженість особистості (тобто
глибину і стійкість антисуспільної спрямованості особистості).

Залежно від характеру скоєного злочину (склад, мотиви та засоби вчинення
злочину) доцільно виділяти групи осіб засуджених за:

1. Корисливі злочини – крадіжки, шахрайство та деякі інші кримінальні
способи заволодіння чужим майном без застосування насильства.

2. Агресивні (насильницькі) некорисливі злочини – це усі види
кримінальної агресивної поведінки, крім тієї, яка має корисливу мету
серед яких в першу чергу виділяються:

– агресивні злочини направлені проти життя, здоров’я, статевої
недоторканості, честі та гідності особи;

– насильницькі дії, що кваліфікуються в законі як зазіхання на державну,
громадську думку, громадський порядок і порядок управління. Агресивна
поведінка може здійснюватись без фізичного або психічного насильства
(вандалізм, пошкодження матеріальних та культурних цінностей,
ненасильницькі посягання на честь, гідність. волю та інші права людини).

3. Корисливо-насильницькі злочини – бандитизм, грабежі, розбої,
вимагання тощо.

4. Економічні злочини – корисливі зазіхання на чуже майно, які
проявляються в розкраданні цього майна шляхом привласнення, розтрати та
зловживання службовим становищем, а також інші корисливі злочини
службовців і підприємців.

5. Неагресивні злочини – правопорушення у галузі правосуддя, порядку
управління, громадського порядку та громадської безпеки тощо. До цієї ж
групи злочинів відносяться засуджені за необережні злочини.

Залежно від криміногенної зараженості особистості можливо
використовувати таку класифікацію засуджених:

1) Послідовно-криміногенний тип — формується в мікросередовищі, де норми
моралі і права систематично порушуються. Злочин витікає зі звичного
стилю поведінки і обумовлюється стійкими антисуспільними поглядами,
установками та орієнтаціями суб’єкту. Як правило, ситуація скоєння
злочину активно створюється такими особами.

У відношенні цих осіб можна з більшою долею достовірності прогнозувати
негативну поведінку в місцях позбавлення волі, прагнення пристосовувати
у своїх інтересах інших засуджених.

2) Ситуативно-криміногенний тип — характеризується порушенням моральних
норм та скоєння правопорушень не злочинного характеру; формується та діє
в суперечливому мікросередовищі. Злочин в значній мірі обумовлений
несприятливою соціально-економічною, моральною та правовою ситуацією
(знаходження в злочинному формуванні, конфлікти з іншими особами тощо).
До злочину таку особу призводить його мікросередовище та попередній
спосіб життя, закономірним розвитком якого є ситуація скоєння злочину.

Поведінка таких засуджених суперечлива, вони діють в основному стихійно.
У даному типі переважають особи, які зловживають алкоголем, наркотичними
засобами.

3) Ситуативний тип – це засуджені, які скоїли злочин під вирішальним
впливом ситуації, у деякій мірі для них незвичної і у якій іншими
суб’єктами порушуються встановлені норми поведінки. Аморальні елементи
свідомості і поведінки такої особистості виражені незначно. У той же час
такі засуджені можуть виправдовувати свою і чужу протиправну поведінку,
оскільки не знають правомірних і моральних засобів вирішення конфліктів.

Виходячи із ступеня виваженості в особистості засудженого властивостей
вказаних типів, умовно виділяються шість класифікаційних груп засуджених
і, відповідно, пропонуються рекомендації щодо диференційованого
виправного впливу на них.

I) До першої класифікаційної групи відносяться засуджені з позитивною
соціальною установкою, сильним типом особистості, лідерськими якостями.

Характерними рисами даного типу особистості є:

– достатньо високий рівень інтелекту, що дозволяє здійснювати надійний
контроль над емоціями;

– висока стійкість структури особистості;

– прагнення до організаторської діяльності;

– високий рівень мотивації, спрямованої на досягнення цілі;

– відсутність виражених агресивний тенденцій;

– розвинуте почуття соціальної чуйності;

– товариськість;

– спроможність до швидкої пристосовуваності до навколишнього середовища
і оточуючих;

– позитивне ставлення до праці.

З боку начальника відділення варто уникати дріб’язкової опіки таких
засуджених, обмежуючись здійсненням заходів загального контролю за їх
поведінкою. Доцільно в різноманітних ситуаціях підтримувати авторитет
даних засуджених.

II) Друга класифікаційна група – це засуджені, які мають потенційно
позитивні соціальні установки, слабкий тип особистості. Вони конформні,
легко піддаються чужому впливу, лідерські риси в них відсутні, або мало
виражені.

Характерологічні риси цієї категорії в основному збігаються з першою
групою, відрізняючись від неї наявністю таких якостей, як завищена
оцінка власної гідності, соціальна наївність.

У силу конформних рис особистості за ними бажано здійснювати більш
детальний контроль, тому що, незважаючи на загальну позитивну
спрямованість, існує небезпека підпадання їх під вплив лідерів
негативної спрямованості.

III) Третя класифікаційна група включає засуджених, які не мають
виражених особистісних якостей (так зване “болото”).

Приблизно кожний третій представник даної групи характеризується
наявністю стійко виражених психічних відхилень від норми. Вони можуть
виявлятися в перекрученому сприйнятті дійсності, виникненні ідей
переслідування, що, за певних умов, може супроводжуватися неадекватними
поведінковими реакціями, аж до криміногенних.

У зв’язку з цим осіб, у яких виявлені такі аномалії, необхідно ставити
на психіатричний облік і проводити корекційну роботу з урахуванням
рекомендацій лікаря. Начальнику відділення треба ретельно аналізувати
поведінку таких засуджених.

Психолог повинен застосовувати різноманітні додаткові методики для більш
глибокого вивчення особистості таких засуджених та надавати начальнику
відділення відповідні рекомендації для диференційованої індивідуальної
роботи з ними.

IV) У четверту класифікаційну групу входять засуджені, які мають
асоціальні установки, слабкий конформний тип особистості, без чітко
виражених задатків лідерства.

Для представників даного типу характерна наявність психічних відхилень,
що ускладнюються наявністю таких якостей:

– схильністю до вживання алкоголю, що нерідко призводить до значної
алкогольної зміни особистості;

– погано стримуваної імпульсивності в поведінці;

– неприйняттям і ворожим відношенням до існуючих соціальних норм;

– нездатністю регулювати конфліктні ситуації примирливо;

– цинізмом, упередженим відношенням до оточуючих.

Дана група засуджених потребує до себе постійної і пильної уваги з боку
начальника відділення, оскільки загальна негативна спрямованість
поведінки і нездатність прогнозувати наслідки своїх вчинків сприяє
влученню їх під вплив лідерів негативної спрямованості і скоєнню
криміногенних вчинків.

Головною якістю, що визначає поведінку таких засуджених, є агресивність,
яка виявляється в негативному відношенні до інших осіб (вони часто
сваряться, затівають бійки і т. д.). Високий рівень агресивності
характеризується загальним негативізмом, постійною готовністю до
конфліктних ситуацій, внутрішньою схильністю до емоційних спалахів по
самому незначному приводу, недовірливістю у відношенні до оточення.

При проведенні індивідуальної роботи з ними необхідна коректність,
дотримання етикету. Провокуючими чинниками можуть бути надмірна
грубість, безтактність, окрик, зазіхання на особисту гідність.

Як правило, загострення агресивності відбувається в ситуації приниження
престижу особистості, застосуванні заходів покарання. У таких ситуаціях
краще обходитися без додаткових міркувань, не вступати з ними в затяжні
дискусії, використовувати при спілкуванні нейтральні або упевнені
інтонації.

У повсякденному житті агресивність може виявлятися в міжособистісних
конфліктах. Часто провокуючим чинником їхніх проявів є несправедливі
вимоги і погроза покарання без бажання розібратися в суті справи. При
загостренні конфлікту не можна доходити до взаємних образ, а необхідно
діяти відповідно до закону, суворо додержуватися при цьому педагогічного
такту.

При несподіваному зіткненні з проявами агресивності (наприклад, ставши
невільним свідком гострої ситуації), необхідно під будь-яким приводом
розвести опонентів. Якщо і цим конфлікт не вдасться погасити, потрібно
провести профілактичну роботу установити причину конфлікту, усунути,
якщо можливо, умови його виникнення, тобто спробувати глибше розібратися
в ситуації, а не просто покарати винного. Необхідно відзначити, що в
спілкуванні з більш слабкими засудженими вони виявляють тенденцію до
психологічного пресингу. Виходячи з цього доцільно ставити їх на такі
види діяльності, що потребують зосередженості і ретельності, копіткості
і відповідальності за доручену справу. Доцільно призначати цих людей на
роботи, пов’язані із застосуванням значних фізичних зусиль.

У повсякденному житті їм властива погано стримувана імпульсивність
поведінки, тобто схильність діяти під впливом раптового спонукування.

При постійному прояві реакцій зазначеного типу можна проконсультуватися
з приводу конкретного засудженого у психіатра. Якщо явних відхилень не
виявлено, то доцільно корегувати поведінку шляхом включення цієї людини
в систему відношень взаємної відповідальності і при виконанні
відповідних видів діяльності.

Наявність розумової відсталості у деяких засуджених даної групи також
визначає окремі особливості їхньої поведінки (фіксується множина дрібних
порушень режиму тримання, через нерозуміння пред’явлених вимог). По
кожному факту необхідний ретельний розгляд і роз’яснення ситуації. Варто
пам’ятати, що розумово відсталі засуджені бувають байдужі до таких
заходів впливу, як поміщення до ШІЗО, ПКТ і більш адекватно сприймають
легкі, але психологічно значимі для них види покарань.

Досить часто у засуджених четвертої класифікаційної групи виявляється
тривожність, як відносно стійка специфічна характеристика особистості,
що визначає особливість її реагування на різноманітні ситуації.
Тривожність характеризується суб’єктивними емоціями занепокоєння, що
провокують запальність і конфліктність.

У виховному плані рекомендується ставити завдання обережно і намагатися
уникати пред’явлення категоричних вимог. Заохочувати таких засуджених
слід тільки за явно видимі і стабільні результати.

При виникненні в середовищі засуджених конфліктів, тривожну особистість
необхідно ізолювати від оточуючих. Проводячи бесіди з даною категорією
засуджених, не варто вступати з ними в сперечання. При переведенні з
одного місця роботи на інше необхідно виявляти обережність, тому що вони
довго звикають до нових умов життя і діяльності.

V) П’яту класифікаційну групу складають засуджені з асоціальними
установками, сильним типом особистості.

Характерними рисами представників даної групи є:

– егоцентризм;

– стійка схильність до порушення вимог;

– злочинність;

– низька соціальна чуйність;

– упереджене негативне ставлення до оточуючих.

Засуджені цієї групи, як правило, рідко допускають грубі порушення
режиму тримання, ведуть відокремлений образ життя, піддаються впливу
неформальних лідерів як позитивної, так і негативної спрямованості.

Володіючи багатим життєвим досвідом і підприємливістю, добре розвиненими
навичками спілкування, ці засуджені вміють поводитися належним чином.
Достатньо честолюбні, прагнуть до комфорту і матеріального добробуту,
добре контролюють емоції, об’єктивно оцінюють себе і навколишніх.
Поведінка їх у цілому носить послідовний і продуманий характер.

Як правило, у період відбування покарання такі особи не доставляють
особливої турботи адміністрації установи. При проведенні виховних
заходів головна умова – не випускати їх з-під контролю, частіше
переміщати з одного місця роботи на інше. Проте, визначити ступінь їх
виправлення дуже проблематично. У індивідуальному плані важливо не
допустити їхнього негативного впливу на найближче оточення.

VI) Шоста класифікаційна група включає засуджених, які мають асоціальні
установки, сильний тип особистості з об’єктивними задатками лідерських
якостей та прагнення до заняття високого соціального статусу в
неформальних групах.

Домінуючими рисами представників даного типу є:

– занепокоєність проблемою власного авторитету;

– крайній егоцентризм;

– стійка схильність до порушення існуючих соціальних норм;

– злочинність;

– підвищена збудливість;

– імпульсивність;

– низька соціальна чуйність.

Для них є типовою така модель поведінки: прагнення до організаторської
діяльності, високий рівень мотивації, спрямованої на досягнення чітких
цілей, виражене прагнення маніпулювати іншими, незалежність суджень,
рішучість, схильність до ризику.

З психологічної точки зору таких осіб навряд чи доцільно зовсім
позбавляти сфери впливу, інакше можливий їх перехід у статус стійкого
неформального авторитету. Виходячи з цього необхідно доручати їм
керівництво організованими групами в різноманітних видах діяльності, щоб
їх особистий вплив на інших був не настільки тривалий. Слід у міру
можливості, зацікавити їх такими видами діяльності, що можуть вплинути
на зміну системи їх ціннісних орієнтацій.

Варто не розвінчувати лідера при першій зустрічі з ним, а спробувати
використовувати його вплив у бажаному напрямку. Якщо не вдасться це
зробити, то необхідно перенести акцент на тих людей, що складають
оточення цієї людини. Пошук підходів до них — перехід від залежності,
розвиток почуття власної гідності. Поступово втрачаючи опору, лідер може
залишитися на самоті, і тоді виникнуть сприятливі передумови для
залучення його до соціальної діяльності під постійним контролем з боку
адміністрації.

Як правило, лідери негативної спрямованості не прагнуть самі порушувати
режим тримання, а віддають перевагу здійсненню протиправних дій через
інших засуджених.

У цьому зв’язку говорити про індивідуально-орієнтований підхід при
їхньому виправленні проблематично. Більш реально і переважно
використовувати їх індивідуальні риси, головна з яких – спроможність
впливати на інших засуджених.

Працівникам соціально-психологічної служби необхідно прагнути до
об’єктивної і всебічної оцінки індивідуальних особливостей лідера,
використовуючи для цього повсякденне і цілеспрямоване спостереження,
включаючи виявлення його соціального оточення. Цінну інформацію про
особливості його особистості можна одержати від тих засуджених, які з
ним конфліктують або можуть бути потенційними жертвами конфлікту.

Остаточне судження про індивідуальні особливості лідерів і засоби впливу
на їх поведінку бажано робити лише на основі детального аналізу
результатів психологічного тестування, спостереження за реальними видами
діяльності.

Класифікація засуджених за спрямованістю особистості:

Широко вживаною у виховній діяльності місць позбавлення волі є
розроблена професором В.П.Деєвим класифікація засуджених за
спрямованістю особистості як системи потреб, потягів переконань,
ідеалів, інтересів, прихильностей, світогляду, які визначають
вибірковість ставлення індивіду до оточуючого світу, його життєвих
планів, перспектив.

Згідно даної класифікації ми можемо диференціювати засуджених на
слідуючі групи:

1. Засуджені зі стійкою позитивною спрямованістю:

а) умовні колективісти,

б) активісти-одиночки.

2. Засуджені зі стійкою негативною спрямованістю:

а) з негативною груповою спрямованістю,

б) негативно направлені індивідуалісти,

в) пасивно-негативні.

3. Засуджені з нестійкою та суперечною спрямованістю.

4. Засуджені з пристосовницькою спрямованістю.

До засуджених зі стійкою позитивною спрямованістю відносяться:

а) умовні колективісти – засуджені, які дотримуються позитивних
установок; несхильні глибоко вникати у конфлікти між засудженими,
запобігати причинам їх виявлення із-за боязні перед злісними порушниками
дисципліни; складають ядро активу колонії, але не проявляють активності
у суспільній роботі; не порушують режиму утримання; цікавляться
міжнародними подіями, життям держави, літературою, однак не рідко
недовірливо відносяться до публікацій в пресі, перекручують факти;

Поради: важливо навчати таких засуджених виконанню громадських
доручень, способам впливу на людей, постійно контролювати їхню
поведінку, виявляти справжні мотиви вчинків, продумано застосовувати
заохочення, забезпечувати особисту захищеність позитивних засуджених від
шантажу, погроз з боку негативних елементів.

б) активісти-одиночки – засуджені, які мають художні навики, можуть
виготовляти сувенірні вироби, але віддають перевагу працювати поодинці;
в основному настроєні проти негативно спрямованих засуджених, не
підтримуючи при цьому відкрито актив колонії, членів самодіяльних
організацій, що не рідко здатні викликати хитання від позитивного до
негативного; у них завищена самооцінка; вважають, що володіють досконало
творчими навичками та повинні працювати лише у сфері мистецтва, бути
вільними від повсякденного трудового режиму, володіючи лише
елементарними творчими навичками.

Поради: крім перелічених заходів, їх слід активно залучати до
соціально-корисної групової діяльності з метою формування
колективістських поглядів, рис характеру, взаємодопомоги, взаємної
відповідальності, позитивних контактів та виведення їх зі стану
особистісної ізоляції. Головним методом перевиховання засуджених цієї
групи є довіра, що виявляється через доручення виконати те чи інше
завдання (найчастіше творчого характеру) у суворому поєднанні з
постійним контролем за всім процесом їхньої діяльності.

Засуджені зі стійкою негативною спрямованістю:

а) Засуджені з негативною груповою спрямованістю – засуджені, в яких
яскраво виражені асоціальні інтереси, ідеали, тобто: вони можуть
організовувати навколо себе малі групи, направляти їх діяльність на
протидію вимогам режиму та настроювати проти активістів і членів
самодіяльних організацій, працівників установи; проявляють інтерес до
публікацій, в яких критикуються окремі недоліки; ведуть руйнівні
розмови; мріють про легкі заробітки, розкішне життя; домінуюче хобі –
гра в доміно, шашки, нарди, карти, при цьому обігрують інших засуджених
/добре розвинене мислення, наявність шулерських навичок/, ставлять їх у
становище боржників і тим самим схиляють на свою сторону.

б) Негативно спрямовані індивідуалісти – засуджені, які асоціальні
дії здійснюють поодинці (це часто авторитети): грубі, агресивно виражені
вчинки проти активу, недовіряють оточуючим, особливо працівникам
колонії. Їх. девіз: “надіятися тільки на себе, колективна взаємодопомога
не існує в дійсності, це видумки тих, хто втратив віру у власні сили”, у
них високий рівень зазіхань, вузькість професійних, культурних,
інтелектуальних інтересів.

в) Пасивно негативні засуджені мають низький рівень загальної та
професійної освіти; не проявляють активності у трудовій, учбовій та
суспільно корисній діяльності;у них у внутрішньому світі спустошеність,
емоційна тупість, байдужість до оточення та водночас грубість,
жорстокість, зневага до закону; в складних ситуаціях підтримують тільки
негативно спрямованих осіб; пасивність, як правило, обумовлена
недорозвиненістю, деформацією волі .

Поради: Педагогічну роботу з засудженими зі стійкою негативною
спрямованістю (схильних до негативної групової діяльності, негативних
індивідуалістів) та з пасивною негативною спрямованістю слід проводити в
плані переорієнтації їхніх асоціальних поглядів і прагнень, формування
позитивних інтересів, ідеалів, близьких та віддалених життєвих планів.
Варто врахувати наявність позитивного та уміти активізувати у них
позитивні особливості.

Наприклад, у багатьох засуджених, які схильні до негативної групової
діяльності, виявляються організаторські здібності, самостійність,
вольові якості, на які можна спиратися в процесі їх переорієнтації на
позитивну діяльність, доручаючи їм виконувати під контролем вихователів
певну громадсько-корисну роботу. Позитивно зарекомендувала себе практика
застосування до таких засуджених авансованої довіри (звичайно, за умови
суворого та принципового контролю поведінки), обґрунтованих заохочень.
Стосовно цієї групи засуджених необхідно постійно розвінчувати
аморальність у взаємовідносинах з людьми лідерів негативних угруповань,
переконливо (на конкретному прикладі) показувати безперспективність
асоціальної поведінки, обґрунтовано застосовувати засоби примусу та
покарання. Активно – негативні індивідуалісти з їхньою відособленістю,
злобою, дефіцитом міжособистісного спілкування потребують прояву
особливої зацікавленої, співпереживаючої уваги, тобто вони покращують
свою поведінку, переосмислюють свої позиції, якщо співробітники установи
виявляють до них співчуття, людяність, емпатичне ставлення.
Закріплювати за ними шефів-наставників, долати їхній виражений дефіцит
спілкування, відновлювати соціально корисні зв’язки та перспективи. Саме
такі засоби допомагають ізолювати засудженого від негативного впливу.

Застосовувати до негативних індивідуалістів покарання необхідно тільки
коли воно несе справжній виховний ефект, захоплення суворими засобами
покарання лише викликає у засуджених злобу, веде до ігнорування
будь-яких вимог вихователів. Доцільно спочатку застосовувати різні види
переконання, проводити попереджувальні бесіди, аналізувати причини
порушень, роз’яснювати можливі наслідки, якщо поведінка засудженого не
зміниться у кращий бік. Якщо ж ці заходи не матимуть позитивних
наслідків, тоді вихователі змушені звертатися до засобів примусу та
покарання.

У виховній роботі з цією групою засуджених особливого значення набуває
принципова вимогливість.

Що стосується засуджених із пасивною негативною спрямованістю то їх
важливо всіляко залучати до різних позитивних видів діяльності, особливо
в колективних формах її організації, спеціально формувати їхні позитивні
життєві перспективи, попереджувати використання цих засуджених як
“сліпої зброї” виконання волі кримінально заражених та особистісно більш
сильних засуджених, та переходу в категорію активних помічників лідерів
негативних угруповань. У процесі їх перевиховання доцільно застосовувати
в поєднанні колективні та індивідуальні форми впливу, залучати таких
засуджених до спілкування з позитивно спрямованими засудженими,
практикувати індивідуальне шефство, використовувати “авансоване
заохочення”, забезпечувати постійний контроль за поведінкою та психічним
станом.

3. Засуджені з нестійкою спрямованістю мають слабку волю, недостатню
самостійність при прийняті та виконанні рішень, безініціативні,
нецілеспрямовані, безпринципні, легко піддаються сторонньому впливу, у
них вузькі інтереси, ідеали нестійкі та ситуативні. З перших днів
перебування в установі шукають “авторитетів”, показуючи свою відданість,
підпадають в повну залежність, потім шукають вихід із утвореного
принизливого становища, починають шукати підтримку з боку активістів та
працівників установи.

Поради: Поведінка засудженого залежить від того під чиїм впливом
на даний момент знаходиться засуджений. Тому вихователям установ по
виконанню покарань необхідно організовувати позитивне оточення.
Перевиховання цієї категорії засуджених пов’язане з необхідністю
врахування таких полярних характеристик спрямованості особистості, як
позитивне ставлення до праці і одночасно з тим морально-вольова
слабкість характеру, невміння розбиратися в друзях, схильність знайти
покровителя серед “авторитетних” правопорушників. У роботі з цими
засудженими принципового значення набуває формування у них розуміння та
почуття особистої відповідальності за власні вчинки, стійкості життєвої
позиції, здатності свідомо керувати своїми діями, забезпечення
стабільних контактів з позитивними особами та постійний контроль за
їхньою поведінкою. Головний елемент переорієнтації їх полягає в
організації колективної діяльності засуджених у поєднанні з контролем,
переконанням та примусом. Проведення індивідуальних бесід з метою зміни
Їхніх негативних установок. Важливу роль у цьому відіграє індивідуальне
шефство.

4. Засуджені з пристосовницькою спрямованістю намагаються будь-якими
шляхами увійти в довіру до працівників установи, придбати ті чи інші
пільги, “добитися” умовно-дострокового звільнення – це їх зовнішня лінія
поведінки; внутрішній світ – стійкі та глибинні асоціальні життєві плани
та інтереси, переконання, цілі. Основні критерії поведінки – користь,
індивідуальне задоволення будь-яких потреб. У них висока
емоційно-вольова активність, рішучість, цілеспрямованість,
наполегливість.

Поради: в першу чергу потрібно аналізувати їхні стосунки з іншими
засудженими, використовуючи для діагностики пристосовництва метод
узагальнення незалежних характеристик, співставляти думки різних
співробітників установи про конкретну людину, результати спостережень,
індивідуальні бесіди. Корисним тут може бути надання засудженому досить
відповідального доручення, виконання якого дозволяє виявити його
внутрішню сутність, а також аналіз того, як засуджений не тільки
виконує, а й береться за таке доручення. Важливо створювати спеціальні
ситуації з метою визначення домінуючих поглядів та мотивів. Звичайно, ця
категорія осіб не повинна бути допущеною до активу засуджених.

Класифікація засуджених за загально-характерологічними особливостями, їх
характеристика та особливості перевиховання і спілкування з ними

Прикладне значення для практичних працівників установ виконання покарань
має і класифікація засуджених за загально характерологічними
особливостями. У більшості засуджених під впливом провідних мотивів,
соціальних цінностей середовища, норм моралі, права, освіти, звичок
виробляється тип поведінки, характер, що має різні ознаки. Внаслідок
обстеження різних груп засуджених вдалося в залежності від їх характеру
та поведінки виділити дванадцять типів особистості: “актор”, “гравець”,
“панікер”, ”інтриган”, “резонер”, “біла ворона”, “прожектер”, “зануда”,
‘”тюхтій”, “нитик”, “сутяжник”, “вигнанець”. Найбільш поширеними поміж
засуджених є такі типи, як “актор”, “гравець”, “резонер”, “сутяжник”,
“біла ворона”, “нитик”.

Охарактеризуємо деякі з них:

Структура характеру “актора” — нестабільна. Йому властива швидка зміна
бажань, захоплень, спрямованості поведінки. Ставлення особистості до
себе, до вимог режиму та середовища нестійке. У міжособистісних
стосунках найбільш яскраво виявляються демонстративні риси, брак
природності у спілкуванні компенсується награністю. Схильність до
рухливості емоцій помилково може розцінюватися як чутливість,
“театральний” стиль мислення; за всією яскравістю, ефектністю та
театральністю частіше всього приховується особистість егоїстична,
незріла, така, що не має твердих поглядів і переконань.

Перевиховання таких засуджених повинно здійснюватися з урахуванням
динаміки їхньої поведінки: в деяких випадках потрібна суворість та
жорсткість вимог з боку вихователів, в інших — м’якість та
поступливість. Для таких осіб потрібна робота, що вимагає емоційної
зацікавленості та разом з тим доброго розрахунку. У свої стосунки з
такими засудженими вихователь повинен на фоні вимогливості включати
ігрові ситуації (“розіграш ділових відносин”).

„Резонери” характеризуються жорстко схематичним мисленням, вкрай
формалізованим. Сформовані принципи непохитні, висновки погано
кориговані, судження таких осіб часто розходяться з ділом. Там де
потрібно прийняти швидке рішення, вони пропонують поміркувати. Такі
засуджені погано уживаються, їм притаманні формальний підхід не лише до
оточуючих, а й до справи в цілому, фіксація на дрібницях та прагнення
підвести під них теоретичну базу. Відстоювання власних інтересів
вважається суспільною нормою поведінки. Таких засуджених не терплять в
загоні внаслідок їхньої нав’язливої схильності до міркувань.

Працівники установ повинні уникати дискусій з такими засудженими, не
переконувати їх, а застосовувати свою адміністративну владу та особистий
авторитет, припиняти усілякі спроби з їхнього боку “втягти в дискусію”.
Не словом, а справами та прикладом інших слід примушувати цих засуджених
дотримуватися норм поведінки згідно з вимогами режиму утримання в
установі. Вихователь має бути рішучим та безкомпромісним у стосунках з
ними. В той же час слід спиратися на їхні можливості самим зробити
логічно обґрунтований висновок. Важливо також виховувати у них
критичність самооцінки.

“Гравець ” в умовах місць позбавлення волі має вигляд натури вольової,
яка ні за яких обставин не втрачає самовладання. Цього він досягає ціною
постійних внутрішніх зусиль, побудови складної системи саморегуляції та
психологічного захисту. Такий засуджений може справляти враження людини
зухвалої, навіть нахабної, що є проявом компенсаторної поведінки. За
подібними рисами приховуються внутрішні суперечності складної натури.
Коли психологічний захист ламається, а система саморегуляції виявляється
нездатною, то відразу ж виявляється справжня слабкість цього типу.
Працівникам установ слід сприймати цих осіб такими, якими вони
виглядають зовні, але при цьому пам’ятати, що це захисна поведінка.
Прямий злам стереотипів поведінки, що склалися, небезпечний, бо може
викликати вибух. У таких засуджених необхідно підтримувати особистісний
статус шляхом включення у суспільно–корисну діяльність, призначення
днювальними чи бригадирами. Доцільно залучати їх до участі у художній
самодіяльності та занять спортом.

Характеру “сутяжника” властива прямолінійність, некоригованість та
жорсткість суджень і установок. Ці основні характерологічні риси
пронизують мислення, прагнення, ціннісні орієнтації. Людина з таким
характером при наявності певного культурного рівня незамінна в багатьох
сферах праці й спілкування. В умовах установ виконання покарань може
бути добрим керівником самодіяльних організацій, бригадиром. За
несприятливих умов середовища виявляє себе як суб’єкт, що постійно
конфліктує. Правильність його поведінки багато в чому залежить від стану
загальної організованості в установі, загоні, бригаді, тобто від
“зовнішнього” порядку. “Вибухи” з боку представників цього типу можливі
скоріш як відповідь на якесь безладдя чи несправедливість. Начальник
відділення, працівники режимної служби повинні вимагати від них
відповідальності, єдності слова й справи. Ці засуджені мають бути
постійно зайняті справою, що вимагає скрупульозності, жорсткої
організованості і дозволяє не поспішати з результатом. З них виходять
добрі нарядчики, днювальні, майстри, механіки.

Класифікація засуджених за насильницькі злочини

У цій класифікації виділяють такі типи засуджених :

збуджений;

некерований;

впертий;

активний;

демонстративний;

безвільний.

Засуджені, що відносяться до збудженого типу, мають яскраве прагнення
до лідерства, намагаються ствердити себе в групах негативної
спрямованості. Вони несхильні до тонкого розрахунку, не вміють
прогнозувати наслідки своєї поведінки. Симпатією та авторитетом серед
інших засуджених не користуються, бо жорстоко поводять себе з тими, хто
їм не підкоряється, погрожують їм фізичного розправою, часто створюють
конфліктні ситуації. Усе це зумовлено такими їхніми особистісними
властивостями, як підвищена емоційна збудливість, запальність,
схильність до накопичення афекту. Довго пам’ятають образу, агресивні
спалахи люті виникають у них легко та за щонайменшого приводу, У цьому
стані їхня поведінка стає некерованою і вони здатні вчинити грубі акти
насилля.

При побудові індивідуальної роботи з цією категорією засуджених
необхідно, враховуючи їхню підвищену збудливість, залучати їх до праці,
що вимагає зосередженості, уваги та відповідальності за виконання
дорученого завдання. Подібна праця дозволяє знизити їхню емоційну
напругу. Прагнення таких засуджених до домінування та використання свого
становища для особистої вигоди треба враховувати при призначенні їх на
роботи, що вимагають звітності, за умови суворого контролю.
Індивідуальна робота начальника загону з цими засудженими повинна
ґрунтуватися на жорсткому, владному поводженні. Саме тому, що вони
визнають перш за все владу й силу, а не логічні ствердження та
аргументи. Ці засуджені бояться суворих засобів покарання. У випадку
недостатньої ефективності покарання доцільно тимчасово визначити їм
роботу, яка вимагає швидкого переключення уваги та підвищення
нервово-психічного навантаження. Перевід засуджених даного типу на таку
роботу викликає у них сильний психологічний дискомфорт. Прагнучи
повернутися до звичної для них трудової діяльності, вони часто з цієї
причини змінюють лінію поведінки. Засоби заохочення позитивно впливають
на них. Більше того, вони дуже емоційно реагують, коли адміністрація
колонії без уваги ставиться до їхніх виробничих чи громадських успіхів.
Саме тому в роботі з ними слід повною мірою використовувати педагогічний
метод стимулювання, застосування засобів заохочення.

Засуджені, що відносяться до некерованого типу особистості, за деякими
своїми психологічними особливостями близькі до збудженого типу. Проте у
них ті ж особистісні властивості виражені яскравіше, і це позначається
на поведінці, яка набуває імпульсивного характеру. Прагнення до
домінування призводить до того, що вони з готовністю виконують доручення
лідерів груп негативної спрямованості, що пов’язані з насильницькими
діями стосовно інших засуджених. Самі ж вони, як правило, не стають
лідерами негативних груп, бо не вміють підпорядковувати свою поведінку
інтересам групи, нездатні гальмувати власні емоції, бути хитрими.

Своїми вчинками ці засуджені виділяються із загальної маси, оскільки
постійно створюють навколо себе конфліктні ситуації, порушують вимоги
режиму та правила поведінки, що побутують серед засуджених з негативною
спрямованістю.

Стягнення та покарання не справляють істотного впливу на їх поведінку.
Також малоефективні бесіди, що проводять з ними начальники загонів, бо
“некеровані” засуджені ігнорують будь-які переконання, докази та
аргументи. Слабка пристосованість до основних вимог і норм викликає у
них стан стійкої дезадаптації, створює внутрішню психічну напругу, яка,
посилюючись, вимагає розрядки. Необхідністю психічної розрядки можна
пояснити скоєння ними багатьох агресивних, непродуманих вчинків, що
носять характер афективних вибухів.

Таким чином, засуджені некерованого типу являють собою джерело
підвищеної небезпеки в плані можливості здійснення насильницького
злочину в період відбування покарання. Тому рекомендується встановлювати
за ними особливий контроль та здійснювати спеціальні корекційні та
профілактичні заходи. Особливо важливо створювати ситуацію
невідворотного покарання за щонайменші порушення режиму.

Впертий тип особистості відзначається такими рисами, як честолюбство та
цілеспрямованість. У залежності від своїх поглядів та переконань вони
прагнуть зайняти керівне становище в групі з негативною спрямованістю чи
в громадських формуваннях засуджених. Проте, на відміну від “збуджених”
такі засуджені мають чітку життєву позицію, виявляють впертість у
відстоюванні власних поглядів, схильні до прямолінійності та завищеної
самооцінки. У судженнях вони категоричні, у вчинках — рішучі. У
поведінці керуються девізом “мета виправдовує засоби”. Використовуючи
свої організаторські здібності, можуть створювати “негативні”
угруповання. Їм також притаманні такі риси, як надмірна підозрілість,
недовірливість, обережність, злопам’ятність, мстивість.

Якщо засуджені впертого типу мають позитивну спрямованість, то
адміністрації установи доцільно спиратися на їхні організаційні
здібності та цілеспрямованість. Як свідчить практика роботи установ,
вони непогано виконують обов’язки бригадира, майстра, керівника секції
самодіяльних організацій чи громадських формувань засуджених. Засуджені
цього типу, але з негативною спрямованістю, особливо лідери, важко
піддаються індивідуальному впливові. Звичні засоби тут виявляються
малоефективними, тому для їх перевиховання необхідні спеціальні програми
корекції поведінки.

Можна також використати принцип альтернативного вибору. Жорстко
поставити засудженого перед неминучістю вибору однієї із двох
перспективних ліній подальшої поведінки: або стає на шлях виправлення,
або, у супротивному випадку,його негативна спрямованість призведе до
погіршення умов утримання аж до переводу на тюремний режим. При цьому
співробітник установи повинен настирливо і терпляче роз’яснювати
засудженому всі наслідки цих варіантів поведінки.

Стягнення на засуджених впертого типу з педагогічної точки зору доцільно
накладати через певний період після здійснення ними порушення режиму
утримання. Практика переконує, що відстрочка покарання впливає на них не
менш ефективно, ніж саме покарання, бо афекти, які виникають у таких
осіб, довго тримаються і мають тенденцію до акумуляції.

Що стосується виховного впливу на засуджених демонстративного типу
особисті, то стиль індивідуальної роботи з ними повинен носити рівний та
спокійний характер. Для них бажано підбирати такі сфери діяльності, в
яких вони змогли б виявити прагнення виразити себе, бути в центрі уваги.
Їм, наприклад, підходить робота в культурно-масовій секції, художній
самодіяльності, де вони можуть знайти застосування своїм артистичним
здібностям і отримати визнання. Не слід залучати їх до роботи,
пов’язаної з керівництвом людьми (бригадир, майстер, старший днювальний
тощо) з причини важкості адаптації цієї категорії засуджених до
колективу та надмірної фіксації на власній персоні. Не рекомендується
довіряти їм роботу, що пов’язана з матеріальною відповідальністю у
зв’язку зі слабким самоконтролем та схильністю в критичних ситуаціях до
нервових зривів. На цих засуджених позитивно впливають моральні
заохочення за успіхи в праці та побуті. Якщо ж їм оголошується догана,
то небажаним є широке інформування про це засуджених, щоб не дати
“демонстративному типу” можливості виділитися.

Деколи, щоб звернути на себе увагу інших, вони готові стати на шлях
злісних та систематичних порушень режиму. Ефективним способом впливу на
цих осіб є моральний примус, що полягає в колективному осуджені його
поведінки.

Основною особистісною характеристикою засуджених активного типу є
підвищена активність, що проявляється в усіх сферах їхнього життях. Вони
прагнуть до будь-якого виду активності, в якому могли б реалізувати ці
якості. У той самий час у них знижене відчуття відповідальності, яскраво
виявлене прагнення до переживань, до зовнішньої збуджуючої ситуації,
ослаблений самоконтроль. У більшості своїй це люди, які хочуть отримати
від життя перш за все насолоду, а в пошуках задоволення вони часто не
бачать межі між дозволеним та забороненим. Це призводить до порушення
встановлених правил та норм. У роботі по їх перевихованню найкращих
результатів можна досягти, якщо створити умови для реалізації енергії,
ініціативи та активності цих засуджених. Вони не переносять монотонної
роботи, яка вимагає ретельності, старанності та акуратності, а також
підвищеної відповідальності. Швидше їм підійде робота в колективі з
виконанням різних функцій, для якої характерне швидке переключення,
постійні контакти з багатьма людьми, прояв ініціативи.

Якщо засуджений цього типу є порушником режиму утримання, то швидкий і
позитивний ефект дає погроза невідворотності стягнення. У першу чергу
слід використовувати менш суворі види покарання, залишаючи в резерві
жорсткіші. З педагогічних методів для впливу на засуджених корисним буде
привчання, що спрямоване на набуття досвіду правильної поведінки. З
метою вироблення такої поведінки до засуджених потрібно ставитися з
підвищеною вимогливістю. Добрим профілактичним засобом є постійний
контроль. Заохочення доцільно застосовувати лише тоді, коли в їхній
поведінці дійсно намітилися позитивні зрушення, та за сумлінне ставлення
до виконання доручень адміністрації чи виробничого завдання.

Остання категорія засуджених цієї класифікації, що відносяться до
безвольного типу особистості. Брак вольових якостей у них особливо
проявляється у навчанні, праці, досягненні життєвих цілей. Вони легко
підпадають під вплив інших засуджених. Потяг до задоволення штовхає їх
до порушення правил поведінки, що побутують у середовищі засуджених.
Безвольні засуджені тягнуться до груп негативної спрямованості, проте
боягузтво, брак ініціативи не дозволяє їм здобути авторитету в їхньому
середовищі. Тому лідери негативних груп використовують таких осіб для
виконання різних доручень.

У цілому їхня поведінка нерішуча, вони справляють враження стурбованих,
беззахисних, боягузливих, заляканих людей. При більш уважному їх
вивченні виявляються такі якості, як брехливість, безвідповідальність,
легковажність. Особливість індивідуальної роботи з безвольними
засудженими полягає в тому, що їх необхідно з моменту прибуття до
установи включати в добрі, згуртовані колективи, давати різні доручення,
заповнювати дозвілля суспільне корисною діяльністю, регламентувати і
спрямовувати поведінку, припиняти будь-які контакти з особами, що
негативно характеризуються, та вести профілактику гомосексуальних
зв’язків. Робота начальника відділення з такими засудженими має
ґрунтуватись на жорсткому, владному ставленні до них з постійним
контролем за їхньою поведінкою. При цьому слід пам’ятати, що при
ослабленні контролю ці засуджені починають орієнтувати свою поведінку на
негативне середовище.

У випадку порушення режиму не слід прагнути відразу застосувати
покарання: навіть лише загроза дисциплінарного впливу може змінити їхню
лінію поведінки. У зв’язку з тим, що у засуджених важко проходить процес
вироблення стійких позитивних форм поведінки, необхідним є використання
групи методів організації поведінки: вправ, доручень, вимог. Недоцільно
їх залучати до роботи, яка вимагає відповідальності та пов’язана з
керуванням людьми. Треба також мати на увазі, що безвольні засуджені
дуже схильні до навіювання, без опору скоряються натиску негативної
групи і тому у випадку виникнення конфліктної ситуації можуть легко
взяти в ній участь.

Вивчення документації, що характеризує засудженого

Виховна робота з різними категоріями правопорушників у практичній
діяльності співробітників установ виконання покарань, як правило,
починається з вивчення документації, яка характеризує особистість
засудженого. Початкові відомості про засудженого концентруються в першій
частині його особової справи, де знаходяться такі документи: постанова
про обрання виду запобіжного заходу, анкета заарештованого, форма №86,
повідомлення про особистість заарештованого, копія вироку, довідка про
наявність чи відсутність минулих судимостей та інші документи. Корисною
для вивчення особистості прибулого до установи засудженого є також його
характеристика із слідчого ізолятора, яка міститься в другій частині
особової справи.

Доцільним, зручним для співробітників, може бути прийом диференціації
відомостей про засудженого за такою схемою:

Відомості

Позитивні Негативні

Достовірні (факти) Ті, які потребують уточнення (додаткові питання)
Достовірні (факти) Ті, які потребують

уточнення

(додаткові питання)

Наприклад, з особової справи достовірно відомо, що засуджений одружений,
має дітей, — це факти. Але необхідно з’ясувати, які взаємовідносини
існують в сім’ї, як ставиться засуджений до своїх близьких, чи хотів би
отримати побачення з ними, чи планує їм надавати матеріальну допомогу,
адже нерідко буває і так, що стосунки в сім’ї були погані, за час
перебування засудженого в слідчому ізоляторі дружина знайшла собі іншого
чоловіка, в цій ситуації доцільно шукати інші збережені соціальні
зв’язки: з батьками, близькими і далекими родичами, друзями, тобто з
тими людьми, які можуть позитивно впливати на виправлення особистості
засудженого. До негативних відомостей можна віднести, наприклад, той
факт, що засуджений раніше вже відбував покарання у вигляді позбавлення
волі. Необхідно з’ясувати, чи був він звільнений умовно-достроково чи по
закінченні строку, як поводив себе в колонії, якою оволодів виробничою
спеціальністю, чи обирався в громадські формування засуджених, чи є в
загоні або колонії його знайомі по першій судимості, які в них стосунки
тощо.

У практиці непоодинокі випадки, коли відомості, які спочатку
здавалися позитивними, після більш глибокого вивчення виявляються
негативними і навпаки.

Методика ведення ознайомчої бесіди, її цілі

Після глибокого вивчення документації, аналізу незалежних
характеристик поведінки засудженого в карантині та на засіданні
розподільчої комісії, як правило, проводиться перша ознайомлююча бесіда
начальника відділення з засудженим.

До основних цілей ознайомчої бесіди можна віднести такі:

налагодження психологічного контакту;

отримання додаткової інформації про особистість засудженого;

його збережені позитивні соціальні зв’язки та стосунки,

з’ясування життєвих планів засудженого, визначення перспектив його
подальшого перебування в установі та життєві плани на майбутнє.

Деякі співробітники, допускають багато помилок при проведенні
ознайомчої бесіди, а саме: відразу починають з’ясовувати мотиви скоєного
злочину, порушень режиму в період перебування в слідчому ізоляторі або,
наприклад, спонукають засудженого розповісти, чому в нього розпався
шлюб, тобто починають бесіду з неприємної для засудженого інформації. Це
не тільки не сприяє налагодженню контакту, але й посилює бар’єри
нерозуміння, небажання сприймати ініціатора контакту.

Інколи ознайомча бесіда перетворюється на допит, або на монолог
вихователя з надмірним “моралізуванням”. І в першому, і в другому
випадку важко розраховувати на відвертість з боку засудженого для
отримання достовірної додаткової інформації про його особистість.

Необхідно враховувати, що тривалий час перебування людини в слідчому
ізоляторі, незручності при етапуванні, матеріально-побутове
неблагополуччя, руйнування звичних соціальних зв’язків, дефіцит душевної
теплоти, розуміння та зростання у засудженого відчуття емоційної
ізоляції обумовлюють превалювання негативних психічних станів,
характерних для початкового періоду відбування покарання, насамперед,
нудьгу, тугу, апатію, фрустрацію тощо. Тому співробітникам УВП
(начальникам відділень, оперативним уповноваженим, працівникам
виробничих, медичних та інших служб, які за своїми функціями спілкуються
із засудженими) в процесі ознайомчої бесіди необхідно намагатися якщо не
завойовувати довіру чи прихильність, то принаймні не викликати
роздратованість у засудженого. В іншому випадку всі намагання проникнути
у внутрішній світ засудженого приречені на поразку.

Методика контактної взаємодії, її стадії

Яким чином завоювати довіру та знайти психологічний контакт із
засудженим ?

Розглянемо методику контактної взаємодії, запропоновану Л.Б. Філоновим.
Вона передбачає шість послідовно реалізованих стадій розвитку контакту
між людьми:

I стадія – “Накопичення згоди”.

Ця стадія передбачає початкове зняття напруги, психологічних бар’єрів.
Тому важливими моментами є вибір нейтрального матеріалу для початку
бесіди: розмова навколо питань і проблем, з якими не можна не
погодитися; “легкість бесіди”; “усунення протиріч”.

Рекомендується використовувати такі питання, на які прогнозується
позитивна відповідь. Починати бесіду доцільно з шести питань, на які
співрозмовник відповість “Так”.

У випадках, коли засуджений ухиляється від відповіді на окремі питання,
і співробітник бачить, що ця тема /наприклад про відносини з близькими,
рідними чи нагадування про перебування в СІЗО і та ін./ неприємна для
співрозмовника, доцільний розгляд таких питань перенести на більш
придатний момент.

Необов’язково домагатися позитивних вербальних відповідей. Досить, щоб
засуджений сам для себе внутрішнє погодився з тим, що говорить
співробітник.

Отже, на стадії нагромадження згоди недоцільно задавати засудженому
питання, на які можна одержати негативні відповіді, настирно домагатися
відповіді на питання, неприємні для засудженого, обговорювати проблемні
ситуації, що викликають у співрозмовника негативні емоційні стани.

ІІ стадія – “Виділення й обговорення головних інтересів, що особливо
збігаються”.

Головна задача – скорочення дистанції між співрозмовниками, створення
основи для психологічного об’єднання. Спільність якого-небудь інтересу і
є сприятливим ґрунтом для цього.

Основні правила поведінки при цьому:

забезпечення “рівності ролей” співрозмовників;

зміст у центрі уваги одного визначеного інтересу і детальне

обговорення з цього приводу;

позиція заінтересованого слухача, підкреслення того, що в цій сфері
бесіди співрозмовник дійсно компетентний.

Корисними прийомами впливу на особистість на цій стадії є:

– “деталізація” (підвищена увага до подробиць) ;

– постановка проблеми;

– “передбачення” заздалегідь забезпечена готовність до
розмови на

задану тему;

– “нарощування (від індиферентного до усе більш зацікавленого
відношення до міркувань співрозмовника).

Особливо значимими є теми, зв’язані з інтересами типу “хобі”, а також
інтереси до власної особистості.

ІІІ стадія – “Прийняття принципів і якостей, пропонованих і корисних для
спілкування”.

Головна задача на цій стадії – виділити, словесно підкреслити, визначити
ті позитивні, найбільш коштовні особистісні якості, що взаємно
сприймаються як корисні для розвитку контактного спілкування, взаємо
підтримки.

На цій стадії реалізуються такі правила:

– готовність до одержання і врахування якого-небудь повідомлення;

– “зворотне повідомлення про себе” ;

– “послідовність повідомлень” ;

– “утримання від поспішних узагальнень”.

Використовуються такі прийоми:

– “формулювання прийнятого” ;

– “періодичне підведення підсумків”;

– “підкреслення схожості вимог” /”Ми з Вами думаємо однаково”/

– “виправдане чекання” /”Я і сам про Вас так думав”/ ;

– “комплімент”.

ІV. стадія – “Виявлення якостей, небезпечних для спілкування”.

Ця стадія розрахована головним чином на те, щоб одержати більш повний
особистісний портрет співрозмовника, визначити ті його негативні якості,
що раніш могли не виявлятися, але властиві йому.

На цій стадії необхідно реалізувати ряд важливих принципів поводження:

– “ініціативи” /коли ініціатор контакту сам починає висловлюватися про
свої слабкі сторони характеру і деякі негативні якості/ ;

– “прямоти” /визначає недоліки як свої, так і співробітника/ ;

-“еквівалентності” /про себе ініціатор контакту повідомляє стільки,
скільки співрозмовник про себе/;

– “асоціативного поля” /предметом обговорення стають різні негативні
якості і їхня небезпека – на цьому тлі виникає розмова і про власні
негативні для спілкування якості/.

Корисні такі прийоми впливу:

– “пропозиція дискусії” /про небезпеку цінності визначеної особистісної
якості для людського спілкування/ ;

– “виклик суперечки” ;

– “висловлення сумніву” ;

– “зіставлення протиріч” і т.п.

V. стадія – “Індивідуальний вплив і адаптація до співрозмовника”.

Типова особливість цієї стадії – специфічний вплив на особливості іншої
людини .за допомогою заміни власних якостей.

На цій стадії діють такі принципи:

– “урахування якостей партнера як орієнтирів для пристосування ;

– “подолання власних бар’єрів”;

– “повідомлення про наміри ;

– “попередня підготовка до небезпечної ситуації”.

Корисні такі прийоми впливу:

– “підказування” (ініціатор контакту радить як необхідно діяти у
визначеній ситуації);

– “попереджувальні дії” (типу “Ви тільки не ображайтесь);

– “указівка на якість, що вимагає корекції” (наприклад, “Знаючи Ваше
нетерпіння, усе-таки прошу Вас почекати.”).

VI. стадія – “Вироблення загальних правил і взаємоспівробітництва”.

На цій стадії реалізуються принципи, що сприяють збільшенню довіри,
взаємної зацікавленості, а саме “спільності мети і задач”, “незалежних
виконавців ролей” /кожний повинен виконувати встановлену роль незалежно
від того, як виконує свою роль інший/.

Використовуються прийоми:

– “звертання за порадою”,

– “учинок-приклад” ;

– ” пропозицій загального рішення” ;

– “пропонування загальних висновків”,

Особливості проведення виправної роботи

з неповнолітніми

Кримінально-виконавчим кодексом України передбачено функціонування
спеціальних виховних установ (виховних колоній), в яких утримуються
особи, що скоїли кримінальні злочини у віці до 18 років та яким вироком
суду визначено покарання у вигляді позбавлення волі. Ці установи входять
до складу кримінально – виконавчої системи України. В структурі
кримінально – виконавчої системи України діють 11 виховних колоній, у
яких утримуються близько 2.8 тисяч правопорушників.

Враховуючи це, держава разом із завданням щодо виконання вироків суду у
кримінальних справах покладає на Департамент завдання щодо забезпечення
виховної роботи з правопорушниками, залучення до проведення такої роботи
державних, громадських та релігійних організацій, забезпечення загально
освітнього та професійно – технічного навчання, сприяння соціальній
адаптації неповнолітніх після звільнення.

Головна мета ресоціалізації неповнолітніх засуджених – збереження
їхнього здоров’я, гідності, формування у них почуття відповідальності та
навичок, які сприятимуть поверненню їх у суспільство, допоможуть їм
дотримуватися закону і власними силами задовольняти свої життєві потреби
після звільнення.

Для досягнення цієї мети у виховних колоніях діє комплексна система
заходів, спрямована на:

забезпечення умов життя засуджених, сумісних із людською гідністю та
нормами, які прийняті у суспільстві;

підтримання та розвиток у них почуття самоповаги шляхом зведення до
мінімуму негативних наслідків позбавлення волі та різниці між життям в
ув’язненні й на волі;

підтримання та зміцнення соціально-корисних зв’язків із рідними і
громадськістю в інтересах засуджених та їхніх сімей;

забезпечення можливості розвивати навички та нахили, які сприятимуть
успішній інтеграції у суспільне життя після звільнення.

Зазначена система містить необхідні засоби виховного, просвітницького,
морального, духовного та фізичного розвитку відповідно до потреб
індивідуалізованого виправного впливу на засуджених.

Виховну та соціально-психологічну роботу із неповнолітніми засудженими
проводять у першу чергу фахівці соціально-психологічної служби, педагоги
і психологи за такими напрямками:

– напрацювання системи контактів та методів керування, які сприяють
встановленню позитивних стосунків між персоналом і вихованцями;

– створення та впровадження індивідуальних програм
соціально-психологічної роботи;

– організації загальноосвітнього та професійно-технічного навчання;

– надання можливості займатися фізкультурою та спортом;

– організації дозвілля та культурно-масових заходів;

– духовної підтримки та допомоги;

– надання порад та консультацій;

– психологічного забезпечення процесу відбування покарання;

– впровадження заходів для полегшення соціальної реабілітації
після звільнення.

Визначення новим кримінальним законодавством України особливостей
кримінального покарання неповнолітніх зумовило необхідність визначення
нових підходів до їх класифікації. Вивчення об’єктивних і суб’єктивних
особливостей класифікаційних груп і використання цих знань у процесі
виправлення дозволить персоналу установ забезпечити вибір оптимальної
стратегії індивідуального впливу на особистість цієї категорії
засуджених.

Забезпечення процесу ресоціалізації неповнолітніх засуджених
розпочинається із складання індивідуальних програм
соціально-психологічної роботи, які являють собою перспективний
комплексний план заходів, спрямованих на корекцію негативних рис
особистості неповнолітніх осіб, вивчення та максимальне зменшення
факторів, що впливають на асоціальні діяння, розвиток позитивних нахилів
та здібностей, забезпечення повноцінного розвитку особистості. Такі
програми фахівці-психологи та педагоги складають з перших днів
перебування засуджених у місцях позбавлення волі з урахуванням
індивідуальних особливостей неповнолітніх, їхньої поведінки, психічного
стану, ступеня соціальної занедбаності та строку покарання.

Характеристика акцентуацій

Серед різних типологій, класифікацій засуджених слід обов’язково
виділити засуджених з різними акцентуаціями, які часто зустрічаються
серед неповнолітніх.

Акцентуації – характерологічні загострення, сукупність якостей, що
сягають певних граничних норм.

Акцентуації характеру засуджених поділяються на типи та мають
особливості індивідуальної виховної роботи.

Гіпертимний тип Особливості даної акцентуації виявляються, як правило,
ще в дитинстві. Це рухливі, невгамовні, галасливі діти, які люблять
командувати. Вони швидко знаходять контакт з незнайомими дорослими і
ровесниками. У шкільні роки — непосидючі, вертляві. Іноді надокучливі. У
підлітковому віці психомоторні відхилення дещо згладжуються, але помітно
виділяється піднесений тон настрою. Таких підлітків визнають ровесники,
вони часто займають роль неформальних лідерів.

У колонії вони дуже швидко підбирають для себе потрібне оточення,
виявляють найбільшу психологічну готовність до нових умов, до режиму
колонії. Загроза рецидиву скоєння злочинів акцентуантів гіпертимного
типу полягає в тому, що вони, як надзвичайно комунікативні особи,
знаходять відразу те оточення знайомих, які входять до “групи ризику”.

Збудливий тип Особливості полягають у тому, що для таких підлітків
характерні підвищена імпульсивність, ослаблення контролю над потягами,
спонуканнями. Це підлітки атлетичного типу, грубі, імпульсивні,
керуються інстинктами. Під час перебування в колонії можуть у
конфліктній ситуації жорстоко ставитися до вихованців. Саме серед цієї
категорії вихованців виявлено найбільшу кількість підлітків, схильних до
насилля та гомосексуалізму. Основна загроза полягає в розбійницьких
вчинках, найчастіше в стані алкогольного або наркотичного сп’яніння.

Емотивний тип являє собою категорію підлітків акцентуантів, для
яких характерні висока чутливість, вразливість, глибина переживань; у
системі тонких емоцій, духовному житті вони дуже тяжко переживають факт
перебування в колонії. Жорстка система стосунків гнітить їх. Дуже
близько до серця приймають зауваження дорослих і ровесників. Через
м’якість характеру та вразливість їм доводиться часто бути об’єктом
насмішок, іноді знущань, жертвами сексуального насильства. Рецидивні
вияви злочинності у них пов’язані, як правило з примусом когось
сильнішого. Основна робота співробітника установи з даною категорією
акцентуантів, полягає у тому, щоб сформувати в них повноцінну
“Я-концепцію”.

Педантичний тип. Високі оцінки за даними показниками свідчать про те, що
для підлітків цієї акцентуації характерні інертність психічних процесів,
ригідність, тривале переживання травмуючих ситуацій. На відміну від
демонстративного та деяких інших типів акцентуацій, їм притаманна
виключно мала частка механізмів витіснення. Приймаючи якесь рішення,
вони “тягнуть” з виконанням дії навіть тоді, коли стадію попереднього
обдумування завершено. Перед тим, як почати певну дію, прагнуть ще раз
переконатися, що кращого розв’язку знайти не вдасться, що більш вдалого
варіанта вже не буде. В колонії такі вихованці виділяються підкресленою
охайністю, пунктуальністю, зваженістю дій і вчинків, нікуди, звичайно,
не запізнюються, виконують все до кінця, люблять в усьому порядок. Режим
колонії мало гнітить їх, а іноді й допомагає планувати свою поведінку,
життя.

Тривожний тип. У класифікаціях акцентуацій характеру іноді трапляється
тривожно-боязливий тип. Основна його риса — схильність до страхів,
підвищена невпевненість у собі, лякливість. Для нього характерна як
ситуативна тривожність (тривога перед певною перешкодою, ситуацією), так
і особистісна тривожність, що супроводжує людину все життя і є її
характерологічною ознакою.

У колонії цю категорію вихованців можна помітити ще під час карантину.
Вони тримаються осторонь, насторожено. Дуже хвилюються в момент переходу
з карантину на відділення. Взагалі, будь-які зміни в їх житті, оточенні
спричиняють високий рівень емоційної напруги.

Співробітник колонії має спрямувати всю їх діяльність на систему
самоствердження і вольової саморегуляції цих підлітків, що дасть змогу
уникнути рецидивів скоєння злочинів.

Циклоїдний тип. Людям з високими оцінками за даною шкалою відповідає
почергова зміна гіпертимічної і дистимічної фаз. Це свідчить про
коливання настрою — від оптимістично-активного до
песимістично-депресивного. Тривалість фаз може бути від кількох днів до
кількох років. Перебування в колонії таких підлітків залежить від того,
у якій фазі емоційного стану вони перебувають на даний момент. Якщо
прибуття в колонію збіглося з фазою оптимізму, бадьорості, про них
складається відповідне враження як у вихованців, так і в адміністрації
колонії; вони отримують певний статус, їм можна доручати певні
організаторські функції. Однак, через деякий час ця категорія вихованців
стає абсолютно протилежною і у взаєминах, і в поведінці. Оптимізм і
бадьорість зникають, а на їх місце з’являються песимізм та апатія, що
може спричинити глибоку депресію.

Завдання психолога полягає в тому, щоб виявити тривалість циклів і
момент зміни фаз. Якщо ці періоди будуть відомі і вихователям, і самому
вихованцеві, тоді це полегшить проблеми психологічного характеру, які
часто виникають для даної категорії підлітків. Якщо психологу вдається
спрямувати всю енергію вихованця на пізнання власного “Я”, на самоаналіз
власних вчинків, тоді можна запобігти повторенню злочинів у майбутньому.

Демонстративний тип. Високі оцінки за названою шкалою свідчать про
надзвичайну здатність до демонстративності поведінки. Ця категорія
підлітків відрізняється від своїх ровесників тим, що у своїх вчинках,
діяльності керується виключно такою стратегією поведінки, яка передбачає
максимум уваги до них і похвали.

У колонії дана категорія вихованців, мабуть, одна з найбільш помітних.
Виділяються (прагнуть виділитися) на фоні інших яку кращий, так і в
гірший бік. За певних умов вони можуть бути непоганими організаторами,
старанними виконавцями. Але якщо їхні вчинки не помічають, не звертають
уваги — це може змінити їх поведінку на гіршу.

Робота психолога з особами демонстративного типу акцентуації полягає в
тому, щоб насамперед виявити основний мотив їх активності. Якщо
поведінка акцентуанта демонстративного типу спричинена потребою
самоствердження, це свідчить про прагнення проявити себе,
зарекомендувати з позитивного боку в очах ровесників та адміністрації.
Але для них характерна й інша стратегія поведінки, пов’язана з
прагненням завоювати дешевий авторитет. З ровесниками вони можуть
розігрувати з себе досвідченого, бувалого злочинця, розповідати
фантастичні історії та пригоди зі свого кримінального життя. Як правило,
схильні до татуювань, у розмові вживають слова з кримінального жаргону.
З вихователями можуть поводитися з викликом, особливо коли присутні
ровесники. У цьому випадку психолог повинен створити такі психологічні
ситуації, які б дали змогу зняти непотрібний імідж “кримінального
злочинця” і, водночас, зберегти почуття власної гідності.

Неврівноважений (застрягаючий) тип. Основна риса — надмірна стійкість
афекту зі схильністю до формування надцінних ідей. Характерні
наполегливість, іноді надмірна впертість, цинізм. Як правило,
підкреслено охайні, люблять порядок на робочому місці. У розмові з
ровесниками і дорослими відчувається певна ригідність мислення,
відсутність вміння стати на позицію опонента і зрозуміти його бачення
проблем. У колонії ця категорія підлітків має свої особливості,
пов’язані зі специфікою пенітенціарних умов, у яких вони перебувають.
Досвід показує, що переважна більшість акцентуантів схильна бути
формальними і неформальними лідерами серед вихованців.

Співробітникам установ слід виявити їх соціометричний статус і рівень
позитивного та негативного впливу на вихованців.

:@B- $ & h™ ?CJ CJ @B $ $ & OJQJ h™ ?CJ lkdh lkdu lkd- lkd° & gd™ ? ]„/ya$ & & & & & n & OJQJph ph „ 1$`„ „h^„ha$ P A 0~F ????????? & gd™ ? ??????????????$?????????????$??? & ??????? h™ ?B*ph & & & F H ph - ??????????????? Протилежний гіпертимічному: знижений настрій, фіксація на похмурих сторонах життя. Ідеомоторна загальмованість. Як правило, вони мають надзвичайно низький рівень комунікативності і через це у них дуже мало товаришів. Швидко втомлюються, важко переносять неприємності. Діяльність співробітників ВТК має спрямовуватися на виявлення цієї категорії та індивідуальну роботу з нею. Досвід показує, що найбільш ефективні заходи— це система тренінгових вправ. Екзальтований тип. Йому властивий широкий діапазон емоційних станів. Вони легко переходять від захоплення до відчаю. У колонії характеризуються нестійким настроєм. Перебуваючи в стані піднесення, різко може змінити свій настрій на протилежний через будь-який незначний епізод: зауваження на їх адресу, невдалий гумор і навіть від погляду та посмішки сторонньої людини. Психолог повинен приділити особливу увагу цим вихованцям, бо дуже важко передбачити їхню поведінку і вчинки. Навіть тим вихователям, які не один рік працюють з такими акцентуантами, дуже важко передбачити, що саме і коли призводить до різних змін у настрої. Варто пам'ятати й те, що зміна настрою на протилежний може відбуватися в напрямку від негативного до позитивного. І це треба враховувати в своїй діяльності, використовуючи елементи позитивного впливу на емоційний стан акцентуації. Психологія як наука про людину Психологія ( від грецького «псюхе» - душа, «логос» - навчання) - наука про факти, закономірності і механізми психіки, на основі і за допомогою яких здійснюється керування поведінкою та діяльністю, що мають у людини особистісний характер. Психологія як наука покликана не просто описувати психічні явища, але узагальнювати їх, пояснювати і розкривати їхню сутність, установлювати визначені закономірності, на основі яких можна було б з'ясувати причини психічних явищ і прогнозувати їх прояви у майбутньому. При характеристиці психології як науки про людину слід зазначити деякі особливості психологічних знань. По-перше, це знання про явища, що притаманні безпосередньо кожному з нас. По-друге, психологічні знання характеризуються розбіжністю їхнього життєвого і наукового змісту (у побуті люди широко використовують терміни і поняття психології, різні люди часом вкладають у ті самі визначення різне значення - наукові поняття закріплюють єдині визначення). Третя особливість – важливість знань для формування діалектико-матеріалістичного світогляду, для самопізнання і самовиховання. Сучасна психологія знаходиться на стику ряду наук. Вона займає проміжне положення між філософськими науками з одного боку, природничими науками - з другого, соціальними - з третього (фізіологія нервової вищої діяльності, біологія, педагогіка та інші). Близькість її до цих наук, навіть наявність галузей, спільно розроблюваних з деякими з них, ні в якій мірі не позбавляє її самостійності. В усіх своїх галузях психологія зберігає свій предмет дослідження, свої принципи, свої шляхи вивчення цього предмета. У центрі ж уваги завжди залишається людина з її особливостями, які психологія досліджує за напрямками: вивчення якостей високоорганізованої матерії, яку називають психіка; досліджує природу свідомого ставлення до оточуючого світу та людини як об’єкта самопізнання; розвитку етапів становлення, як науки, змістом основних концепцій; напрацювання основних методів вивчення особистості, психічних явищ та закономірностей, дає напрямки їх використання в широкому вжитку; вивчає основні механізми психічної регуляції поведінки людини, її волею, емоціями, потребами та мотивами; озброєння людини знаннями, що дозволяють досліджувати самого себе, тим самим змінювати свої якості, керувати своїми психологічними функціями, діями та в цілому поведінкою; удосконалює методи, які дозволяють краще розуміти інших людей, та ефективно взаємодіяти з ними; психологія, як наука про людину узагальнює і побутові (життєві) знання про психологію людини, виділяє загальні закономірності розвитку особистості, колективу; практичної допомоги у становленні людини як особистості, розвитку її індивідуальних якостей, удосконалення системних підходів до процесів навчання, виховання та розвитку, приближенні до наукових значень ролі спадковості, національних особливостей, культурно-історичних, сімейно-побутових факторів. Предмет, завдання та місце психології в системі знань про людину Сучасна психологія стала тією областю знань людини, яка є одночасно і системою знань теоретичних положень, як фундаментальної науки, так і системою життєвих знань про проблеми та явища, відомі кожній людині із власного досвіду. Тож відповідь на питання, що вивчає психологія знає майже кожна людина. Проте на питання, що являє собою сучасна система психологічних знань, що складають предмет наукової психології, та сукупність явищ, які досліджуються в ній, - можна знайти відповідь узагальнивши всі напрямки роботи по дослідженнях людини, її психіки: відчуття і сприйняття, уваги та пам’яті, уяви та мислення, спілкування та поведінки, свідомості та мови, які ще називають психічними процесами; задатки, потреби, інтереси, та здібності, характеристики особистості, які називають психологічними властивостями, стани людини, її види та сторони діяльності. Сукупність цих явищ, має свою залежність, послідовність розвитку, формування, та прояву і виражаються в певних кількісних та якісних показниках. Тому, по великому рахунку, предмет наукового вивчення в психології визначають, як сукупність: конкретних фактів психічного життя людини: - якісних (наприклад, сторінка в зошиті буде сприйматися як біла і при яскравому світлі, і в напівтемряві, хоча фізична характеристика променів, що відкидаються при різній освітленості, буде дуже різною); - кількісних (наприклад, якщо випробуваним пропонують у відповідь на спалах лампочки натиснути на кнопку якомога швидше, то в одних швидкість реакції може бути 200 мілісекунд, а в іншого-150, тобто значно більш швидка). психологічних законів (закономірностей) наприклад: відносно постійне сприйняття кольору, чи форми величини предмета; механізми психічної діяльності людини. Так логічно можна представити структуру предмета, який вивчає психологія за схемою: Психологія особистості Як у суспільних науках, так і в життєвій практиці широко використовується поняття «особистість», «людина», «індивід». При цьому вони часто ототожнюються. Це помилково. Вихідним поняттям є поняття «людина». «Людина» - це насамперед біологічна істота, що належить до класу ссавців, виду НОМО SАРIENS. На відміну від інший істот, цей вид наділений розвинутою свідомістю, тобто здатністю пізнавати не тільки навколишній світ, але і себе, відповідно до цього находити рішення і діяти розумно. Людина разом з тим, істота суспільна, це сама істотна її ознака. Лише в суспільстві і завдяки йому, людина виявляється здатною не тільки пізнавати і трудитися, але й усвідомлювати свої внутрішні процеси, співвідносити бажання з зовнішніми обставинами життя, діяти розумно. «Індивід» - конкретна людина з усіма властивими особливостями, що і відділяє людину від інших істот, як представника свого виду. Поняття особистості трохи вужче. «Особистість» - діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, що займає визначену позицію у суспільстві і виконує суспільну роль (наприклад, батька - виховувати дітей, учителя - навчати учнів). «Індивідуальність» - це особистість у її різноманітті проявів якостей та властивостей притаманних лише їй. Вони можуть проявлятися в інтелектуальній, емоційній, вольовій сфері чи відразу у всіх сферах психічної діяльності. Особистість в той же час є і об'єктом і суб'єктом суспільних відносин. Особистість людини, як члена суспільства, знаходитися в сфері впливу різних відносин (економічних, трудових, політичних, ідеологічних...), а також психології соціальної групи, у яку особистість входить. СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ Характер Здатності біопсихічні властивості псих. процеси і властивості досвід спрямованість - стать - пізнавальні звички установки - вік - почуттєво - емоційні вміння ідеї - темперамент знання мета - відхилення - вольові навички мотиви переконання інтереси о с о б и с т і с т ь Належність до людського роду Відокремлення себе від інших Своєрідність проявів якостей (виконання суспільної ролі) Особливості формування особистості: Біологічно обумовлені особливості Психологічно обумовлені особливості - Стать - Сила нервової системи - Вік - Швидкість протікання нер- - Стан здоров’я вових процесів - Анатомічна будова - Баланс процесів збудження - Спадковість та гальмування - Середовище Психологічні надбання Соціальні особливості - Знання - Направленість - Навики - Потреби - Вміння - Інтереси - Досвід - Ідеали - Звички - Моральні норми - Соціальний статус - Історичний період Психічні процеси та стани особистості Психічні процеси особистості можна розділити на 3 групи: 1. Пізнавальні процеси особистості. а) увага - спрямованість і зосередженість свідомості, що припускає підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної чи рухової активності. Розрізняють 3 основних види уваги: - мимовільна (виникає і підтримується незалежно від людини). - довільна (свідомо спрямовується і регулюється людиною). - після довільна (неможливість переключитися на інше) б) відчуття - відображення окремих властивостей предметів при їхньому безпосередньому впливі на органи почуттів: зорові; слухові; смакові; тактильні; статичні; кінестатичні; органічні; температурні; в) сприйняття - відображення у свідомості людини явищ, чи предметів при їхньому безпосередньому впливі на органи почуттів; відображає предмет у цілому, у сукупності його властивостей. У залежності від ступеня цілеспрямованості діяльності особистості, сприйняття розділяють на : - довільне (навмисне); - мимовільне (ненавмисне). г) пам'ять - психічний процес направлений на запам'ятовування, збереження і наступне відтворення людиною його особистого досвіду, того, що вона відчувала та переживала, або вивчала. Види пам'яті: 1) за матеріалом, що запам'ятовується, зберігається і відтворюється : - образна; - вербально-логічна; - емоційна; - моторна. 2) за часом: - довгострокова; - короткочасна. 3) за характером цілей діяльності: - мимовільна; - довільна. Запам'ятовування - тобто міцне і точне збереження в короткочасній і довгостроковій пам'яті подій у результаті однократного пред'явлення матеріалу на кілька секунд; мимовільне і довільне. Збереження - більш-менш тривале утримання в пам'яті зведень, отриманих у досвіді. Відтворення - дізнавання; - відтворення-пригадування. Забування – процес втрати інформації у свідомості людини. д) мислення та мова мислення - опосередковане, узагальнене відображення дійсності людиною в її істотних зв'язках і відносинах. Компоненти мислення: 1) змістовні; 2) операційні; - аналіз (поділ цілого на частини , виділення окремих частин цілого); - синтез (об'єднання окремих елементів у результаті аналізу); - порівняння (установлення подібності і розходження окремих об'єктів); - абстрагування (виділення одних ознак і відволікання від інших); - узагальнення (об'єднання по ознаках і властивостям); - класифікація (поділ і об'єднання об'єктів по яких-небудь ознаках); - систематизація" (поділ і наступне об'єднання груп і класів об'єктів). Види мислення: 1) практично-діюче; 2) наочно-образне; словесно-логічне. Під мовою та мовною діяльністю розуміють процес спілкування людей між собою з допомогою мови. ж) уява - психічний процес створення образів, предметів шляхом приведення наявних у людини знань у нове сполучення. Види уяви: 1) відтворююча, (репродуктивна) (створення образів за аналогією з існуючими) 2) творче (продуктивна) (створення нових образів). 2.Почуттєво – емоційні процеси особистості. Почуття – усвідомлене переживання людиною ставлення до подій його життя, потік емоційних переживань, більш стійкі та тривалі ніж емоції і мають чітко виражений предметний характер. Почуття прийнято розділяти на: - прості (елементарні) – зв’язані із задоволенням чи незадоволенням своїх органічних потреб (задоволення, невдоволення від відчуття голоду, спраги, ситості, переживання статевих потягів, тривожність, боязнь, острах та інше) - складні (вищі) – виникають у зв’язку із суспільно-корисною діяльністю, його відношеннями до інших людей, своїх обов’язків, задоволеннями, чи незадоволеннями духовними потребами, нормами моралі. Вищі почуття виражають духовний світ людини, як особистості, їх називають моральними – любов до Батьківщини, честі, гідності, кохання, поваги, жорстокості, негодування, презирство тощо. Форми переживання почуттів: - емоції – безпосереднє тимчасове переживання (протікання) відношення до явища, чи подразника, як реакція людини і виражається через: - радість - презирство - огида - горе-страждання - вина - гнів - стид - страх - здивування - афекти – короткочасні емоційні реакції, що характеризуються бурхливими перебігами і різкими змінами настрою, сильними проявами, захвачує людину в цілому і може переходити в порушення контролю за своїм станом, або нездатністю справитися з ним. - настрій – довготривалий емоційний стан людини, який впливає на всі психічні процеси, прояви в діяльності. - стресові стани – стани психічної напруги, які виникають під впливом найбільш складних умов діяльності, при особливих обставинах, при несподіваних і небезпечних умовах, необхідності ризикувати, невизначеною обстановкою і близькі до афекту, але довші за тривалістю. - фрустрація - стійке довготривале негативне емоційне переживання, особливо сильне потрясіння, викликане крайньою незадоволеністю від реальних чи надуманих перешкод на шляху досягнення мети і дезорганізовують свідомість людини. - пристрасть – сильне, глибоке та довготривале переживання з яскраво вираженою направленістю на досягнення мети. 3. Вольові процеси особистості. Воля - свідома організація і саморегуляція людиною своєї свідомості, фізичних та психологічних сил, діяльності і поведінки, спрямована на подолання труднощів для досягнення цілей. Вольові властивості особистості: - цілеспрямованість - виявляється в умінні ставити і досягати суспільно-значимих цілей. - рішучість - наполегливість - витримка - ініціативність - самостійність - самоволодіння - інші (сміливість, відвага...) Вольове зусилля - це форма емоційного стресу, що мобілізує внутрішні ресурси людини. ПСИХІЧНИЙ СТАН – умовне виділення в психіці індивіда відносно статичного моменту, що характеризується проявами окремих індивідуальних якостей у перебігу процесів і властивостей у відповідь на умовний або безумовний подразник, визначається самопочуттям людини і впливає на поведінку чи діяльність у момент розгляду. Можна сказати, що психічний стан це прояв узагальненої характеристики пізнавальних, емоційних, вольових та поведінкових аспектів психіки людини в залежності від її індивідуальних властивостей у конкретний проміжок часу. Індивідуально-психологічні властивості особистості В індивідуально-психологічних розходженнях між людьми істотне місце займають так звані динамічні особливості та властивості психіки людини і розкриваються через її задатки, здібності, направленість, характер, темперамент. Мають місце насамперед ступінь інтенсивності психічних процесів і станів, а також та чи інша швидкість їхнього протікання – що називають темпераментом, як якість психіки людини. Під ТЕМПЕРАМЕНТОМ варто розуміти динамічну характеристику психіки людини, природні особливості поєднання процесів збудження, протікання та гальмування типові для даної людини і проявляються в тонусі, силі та урівноваженості реакцій на життєві впливи. Виділять чотири основних типи темпераменту, які можуть бути присутніми у кожної людини, але у різній пропорції: ТИПИ ТЕМПЕРАМЕНТУ : 1) холеричний. 2) сангвінічний 3) флегматичний меланхолічний. Типи нервової системи (темпераменту) Потрібно мати на увазі, що розходження у темпераментах - це розходження не за рівнем психіки, а по своєрідності її проявів. Кожен темперамент має позитивні і негативні сторони. Подібно тому, як індивідуальність виявляється в особливостях протікання психічних процесів (гарна пам'ять, кмітливість, асоціативність мислення ...) типах темпераменту, вона виявляє себе ще й у характері. ХАРАКТЕР - сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складається і виявляється в діяльності і спілкуванні, обумовлюючи типові для індивіда способи поведінки. Найважливіший момент формування характеру - те, як людина відноситься до навколишнього середовища, до себе - та до інших. У залежності від складу характеру людина набуває тих чи інших рис поведінки. Кількість цих рис значна. Але можна визначити основні групи рис позитивного характеру: а) моральні (чуйність, уважність , делікатність) б) вольові в) емоційні (запальність, ніжність). г) розумові Також можна виділити види характеру за відношенням до світу: Характер - прижиттєве придбання особистості, що включається в систему суспільних відносин, у спільну діяльність і спілкування з іншими людьми, і тим самим знаходить свою індивідуальність. У характері кожної людини треба бачити єдність стійких і динамічних властивостей. Основа, головний стрижень характеру складається поступово, зміцнюється в процесі життя і стає типовою для даної людини, а конкретні прояви характеру можуть видозмінюватися в залежності від ситуації, у якій знаходиться людина, під впливом людей з якими він спілкується. Усяка діяльність складна і багатогранна. Вона висуває різні вимоги до психічних і фізичних сил людини. Якщо система властивостей особистості відповідає цим вимогам, то людина здатна на високому рівні здійснювати діяльність. От чому здатність це синтез властивостей людини. ЗДІБНОСТІ - психологічні особливості людини від яких залежить успішність придбання знань, умінь, навичок, але які самі до наявності їх не зводяться. Виділяють два рівні розвитку здібностей: 1. Репродуктивний (високе уміння засвоювати знання); 2. Творчий (людина створює нове й оригінальне). Крім рівнів визначимо види здібностей по їх спрямованості: Загальні - система властивостей особистості, що забезпечує відносну легкість оволодіння знаннями. Спеціальні - система властивостей особистості, що забезпечує досягнення високих результатів у якійсь сфері діяльності (образотворче мистецтво) Вищий ступінь розвитку здібностей називають ТАЛАНТ. Здатність - синтез властивостей людської особистості, що відповідає вимогам діяльності і забезпечує досягнення високих показників у ній. У здібностях кожної людини виражається концентрований історичний і індивідуальний досвід діяльності. Структура психологічного життя особистості складна, багатогранна та динамічна. Всі її компоненти взаємопов’язані та взаємообумовлені. З розвитком особистості відбуваються і зміни в її структурі. Разом з тим структура кожної особистості відносно стійка. Вона містить типові для індивіда системи властивостей, що характеризують його як людину, від якої можна очікувати в тих чи інших ситуаціях життя певних дій та вчинків. Таким чином, кожна людина є єдністю стійкого та змінного, і тільки така організація дозволяє людині бути самою собою, проявляти гнучкість та вести образ життя, адекватний умовам. Соціально-психологічні проблеми пенітенціарної психології Сучасна державна політика України в галузі діяльності пенітенціарної системи спрямована на реалізацію принципів гуманізму, демократизму, пріоритету загальних прав і волевиявлень людини і несе в собі цілеспрямований процес на ресоціалізацію злочинців. Ефективність процесу ресоціалізації залежить від психологічних закономірностей розвитку особистості і характеру різних видів діяльності, вивченням яких займається пенітенціарна психологія. Пенітенціарна психологія - система наукових знань про закономірності психічної діяльності людей, включених у специфічні умови, у яких здійснюється процес виконання покарання. Задачі пенітенціарної психології: 1. Вивчення закономірностей розвитку психіки засуджених в місцях позбавлення волі. 2.Вивчає особливості психічних станів засуджених, які виникли під час відбування покарання в УВП. 3. Досліджує психологічні особливості впливу на засуджених. 4. Вивчає індивідуальні і групові психологічні особливості засуджених, обумовлені віком, статевими признаками, станом здоров’я і т.д. 5. Робить психологічний аналіз діяльності працівників УВП. 6. Аналізує і впроваджує досягнення інших галузей психології. 7.Розробляє методи психологічних досліджень з урахуванням особливостей психіки засуджених. 8. Науково аналізує і практично використовує передові погляди закордонної пенітенціарної психології. Пенітенціарні працівники зобов'язані постійно зміцнювати правопорядок у місцях позбавлення волі, проводити цілеспрямовану виховну роботу серед засуджених, виявляти і попереджати здійснення правопорушень з їх боку, уміло поєднувати високу вимогливість з поважним відношенням до кожного засудженого. До забезпечення контролю за поведінкою засуджених і виконання ними розпорядку дня залучаються всі співробітники колонії за принципом: - „кожен співробітник - вихователь і контролер”. Для найбільш ефектного здійснення своїх функціональних обов'язків усі співробітники повинні формувати, розвивати та удосконалювати знання таких психологічних характеристик, як: професійно-значимі пізнавальні якості (чуйність, спостережливість і т.п.); професійні уміння аналізу ситуації і впливу на неї (аналітико-психологічні, тактико-психологічні); психологічна стійкість до несприятливих чинників діяльності, включаючи стійкість до професійної деформації. Проте досягнення результатів у цій роботі пов’язане з труднощами як об’єктивного так і суб’єктивного характеру і навіть у основоположних документах ООН та Ради Європи, стосовно пенітенціарних установ, зазначається, що їхній персонал виконує роботу великого суспільного значення у винятково тяжких умовах. До таких проблем можна віднести: проблеми пенітенціарної політики держави; невідповідність законодавчої бази сучасним вимогам; низький рівень ефективності діяльності кримінально-виконавчих установ; проблеми підготовки висококваліфікованих кадрів для системи виконання покарань; відсутність науково-дослідних інститутів в області пенітенціарної психології; відсутність сучасного інструментарію досліджень та впровадження наукових даних у практичну діяльність; складність практичної реалізації принципів пенітенціарної психології; економічні проблеми; проблеми соціального захисту працівників пенітенціарної системи; проблеми соціальної адаптації колишніх засуджених, працівників та членів сімей установ виконання покарань; Вирішення цих проблем безумовно має велике значення для нашого суспільства, для роботи установ виконання покарань і багато роботи в цьому напрямку ведеться з ініціативи Державного департаменту України при підтримці міжнародних організацій, проте завершальна роль лежить на кожному працівнику системи, в нашому духовному та культурному рівні, ставленні та відношенні до своїх обов’язків, до себе та до інших людей. Психологія особистості при кримінальних відхиленнях. Види відхилень Поведінка людини у процесі її взаємодії з оточуючою дійсністю регулюється історичними соціальними нормами, заборонами та санкціями, які відображають сутність суспільних відношень. Ведуча роль в реалізації суспільством своєї регулятивної функції у формуванні відповідного його потребам типу особистості належить моральним та правовим нормам у їх взаємозв'язку. Моральні та правові норми отримали всезагальне визнання та підтримку внаслідок чого підвищується їх значення й дієвість як засобів виховання та регуляції поведінки громадян. Однак негативні відхилення і ексцеси у поведінці окремих осіб ще мають місце. Найбільш грубіше вони проявляються у злочині. Суб’єктами злочинної (протиправної) поведінки, як правило, є люди які свідомо вступають у конфліктні відносини із суспільством, посягаючи на його інтереси та законні інтереси окремих громадян, на їх гідність, безпеку та здоров'я. Такими особами є засуджені, які чинно порушили закон і які відбувають за вироком кримінальне покарання в місцях позбавлення волі. Вони визнані судом психічно нормальними, здібними свідомо керувати своїми діями та вчинками, передбачати їх наслідки і тому зобов'язані нести за них відповідальність. Норма - це правило, точне розпорядження, зразок, встановлена міра. Ці соціальні норми відображають систему суспільних відносин, що чинять рішучий вплив на формування властивостей особистості. Особистість, поведінка та образ життя якої відповідає вимогам соціальної норми, вважається нормотипом. Чим більше особистість за своїми якостями відповідає інтересам суспільства, тим значуща її роль у соціальному прогресі. Крім соціальної норми, виділяють психічну норму поведінки людини. Психічно нормальна особистість - це осудна особистість, здатна керувати собою та нести відповідальність за всі свої дії та вчинки. Дії та поведінка особистості, які не відповідають прийнятим в суспільстві нормам – ухильна поведінка. Вона проявляється в активному або пасивному неприйнятті індивідом норм, цінностей та ідеалів суспільства, може бути результатом відхилень в розвитку особистості. Ухильна поведінка може бути по суті пов'язана, або не пов'язана з психічними порушеннями. В першому випадку мова йде про відхилення від психічної норми, в другому - відхилення від соціальної норми, сукупність якої заключається в дефективності відносин особистості, неправильному усвідомленні нею свого місця та призначення в суспільстві. Відхилення від соціальної норми поділяють на: - моральні (відображаються в аморальній поведінці та вчинках), - кримінальні (виявляються в злочинах та злочинній поведінці). Відхилення можна кваліфікувати: І/ за ступенем стійкості: - тимчасові (ситуаційні), причиною яких можуть бути неблагополучна ситуація, або тиск групи, - стійкі (характерні для даної особи). 2/ за обсягом та широтою ураженості особистості: - часткові (парціальні) - це відхилення, що відносяться до однієї групи відносин людини та характеризують непослідовність та суперечність її особистості. - глобальні - відхилення, що захоплюють всі сфери життя особистості, її свідомість та психічні процеси, властивості та стани. Особливості психічних станів та процесів засуджених Психічні стани засуджених - це складне за своєю структурою психічне явище, яке поєднує настрій думок, почуттів, прагнень, та відношення людини до самого себе і оточуючого світу, визване умовами відбування покарання, та ставленням до скоєного злочину. Перш за все, слід зазначити, що більшості засудженим притаманні специфічні стани — недовірливість, підозріливість, тривожність, дратівливість, збудливість, агресивність, а також пригніченість, почуття власної неповноцінності та ін. Вони викликаються наступними чинниками: ізоляцією від суспільства і розміщенням у замкненому середовищі; обмеженням у задоволенні потреб, у першу чергу біологічних, через тотальну регламентацію поведінки; примусовим включенням до одностатевих соціальних груп. Жорстка регламентація поведінки правилами, що визначаються ворожим щодо засудженого середовищем, та наявність широкого спектру санкцій за їх порушення, формує пасивність і прагнення уникнути будь-яких змін. Оскільки ув'язнений живе у постійному тісному оточенні, порушення правил може відбутися і не з його вини, а з-за того, що його хтось підштовхнув, обмовив або неправильно витлумачив його слова. Тому необхідно не лише постійно контролювати власні вчинки, але і прораховувати можливі варіанти поведінки партнерів по спілкуванню. Невдоволення і ворожість посилюються через те, що конфлікти, які виникають у мікро середовищі засуджених, важко врегулювати, а можливості змінити оточення немає. Людина протягом тривалого часу знаходитися в одній і тій самій соціальній групі, тому конфліктні ситуації нерідко переростають у злочини. Від усього цього занепокоєність і підозріливість набувають хронічного характеру, нагнітаючи постійну внутрішню напруженість. Зненацька може настати момент «вибуху» («короткого замикання»), що супроводжується бурхливою агресією, яка, на перший погляд, здається невмотивованою. Найчастіше такій поведінці передує зовнішній спокій, що маскує глибокі психічні переживання, робить їх непомітними для стороннього ока. Однак причина агресивності завжди існує: вона полягає у гранично сконцентрованій внутрішній напрузі, для миттєвої розрядки якої буває досить зовсім незначного зовнішнього поштовху. Геніальний письменник Ф. М. Достоєвський зауважив, що такий вибух — це «тоскний, зсудомлений вияв особистості, інстинктивна туга за самим собою, бажання заявити про себе, свою принижену особистість, що раптом з'являється і доходить до злоби, до шаленства, до потьмарення розуму». По-друге, емоційним станам засуджених притаманна певна загальна динаміка. Динаміка особистості в умовах позбавлення волі — це сукупність «критичних» змін у психічному стані людини від арешту до звільнення. Можна виділити наступні її етапи: 1) після арешту — у психічному стані людини домінує страх перед майбутнім покаранням; 2) після набуття вироком законної сили — психічний стан засудженого характеризується апатією, можливо, готовністю спокутувати провину; 3) після прибуття до установи — розпочинається адаптація до нових умов життя, коли дуже гостро відчувається обмеження потреб, зміна звичних стереотипів; 4) від 3-4 до 6-8 місяців перебування в установі — поява та розвиток інтересів у нових умовах життя (утворення неформальних груп, праця, побачення із родичами та ін.), що сприяє виникненню у засудженого позитивних емоцій та підвищує ступінь його психічної активності; 5) адаптаційний період; 6) період перед звільненням (3-8 місяців) — є дуже складним у зв'язку з очікуванням волі та труднощів, що можуть при цьому виникнути. Таким чином, потребують особливої уваги перші місяці ув'язнення. У цей час спостерігається найбільше виявів агресії, що призводить до самокаліцтва. Потім настає заспокоєність, яка мовою відомчих документів називається «початком виправлення і перевиховання». Психологи ж називають цей стан «психічним паралічем», коли людина ніби вклякає, поринувши в тужливе очікування того, що ж буде з нею далі. Так, Ч. Беккарія, італійський просвітник і гуманіст, вважав, що позбавлення волі не поступається за своєю болісністю смертній карі. Він писав: «Нещасний бачить, що стражданням його немає кінця, що із ув'язненням вони лише починаються. Дух наш здатен скоріше витримати і тяжчу, але швидкоплинну муку, аніж довгу і нескінченну». Згасання нервово-психічних проявів робить механізми поведінки неврегульованими, а спалахи агресії ще менш передбачуваними. Частішають випадки самогубства, причиною якого є втрата сенсу життя. У періоди перед звільненням занепокоєність посилюється, а внутрішня напруга зростає. Здавалося б, мусить бути навпаки: наближення очікуваної волі має приносити відчуття задоволення та умиротвореності. Працівники місць позбавлення волі знають, що найнебезпечніший період у житті ув'язнених — останні місяці перед звільненням. Часто засуджені у цей період навіть намагаються тікати, що іде всупереч усякому здоровому глузду. Психологи називають це явище виникнення нездоланного страху перед моментом досягнення давно очікуваної мети «ефектом уникнення об'єкту». Засуджений розуміє, що свобода може перетворитися для нього у тяжке випробування: як зустрінуть його родина та колишні друзі, чи буде можливість знайти роботу та житло, як поставиться до нього оточення? Отже, керуючись принципами гуманістичної психології, можна стверджувати, що на кожному етапі перебування в місцях позбавлення волі засудженому потрібна психологічна допомога, яку може надати лише кваліфікований фахівець. Психічні процеси засуджених Як і процеси будь якої людини можна поділити на три групи: 1. Пізнавальні: а) Увага - спрямованість та зосередженість свідомості, що передбачає підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної, або рухової активності індивіда. За характером походження та за способами здіснення виділяють три основних видів уваги: - мимовільна, яка виникає і підтримується незалежно від свідомих намірів і мети людини; - довільна - свідомо спрямоване і регулюємо зосередження. - після довільна – коли людина не може відірватися від справ. Дбайливий аналіз соціальних факторів та обставин життя засудженого дозволяє більш чітко "висвітлити" властивості його особистості, зрозуміти детермінацію їх появи та на цій основі побудувати систему педагогічних впливів. Із факту злочинного діяння важливо здобути максимум інформації про особистість засудженого, особистості його свідомості та самосвідомості, відношення до злочину, переживання факту скоєного вчинку. На психологію особи засудженого впливає не тільки зміна його правового положення; але і цілий ряд інших факторів. До них відносяться: позбавлення або обмеження волі і, як наслідок, послаблення колишніх соціальних зв'язків, позиція (як офіційна, так і не офіційна) засудженого в умовах відбування покарання, зрозуміння їм свого правового положення і статусу, їх оцінка; соціальне середовище засуджених, ступінь суб'єктивної психологічної захищеності окремих осіб, сприйняття іншими членами мікрогруп, позитивно чи негативно направлених до засудженого; вплив основних засобів виправлення та перевиховання, їх психолого-педагогічна обґрунтованість; взаємовідносини з адміністрацією, оцінками представників як вихователів чи тільки як виконавців кримінального покарання. Раніше ми вивчили структуру особистості. Розглянемо її особливості в особистості засуджених. б) Відчуття. З відчуття починається сприйняття людиною оточуючої дійсності. З їх допомогою людина відображає окремі властивості предметів та явищ, які безпосередньо діють на його аналізатори: світло, колір, звук, запах, тепло, холод і т.д. Відчуття - єдине джерело усіх наших знань, передумова і основа інших складних пізнавальних процесів. Працівникам кримінально-виконавчої системи слід мати на увазі, що від стану органів відчуття залежить самопочуття людини. Для оптимальної роботи кори головного мозку необхідно щоб в мозок людини постійно поступала інформація. При недостачі інформації (сенсорному голоді) або її монотонності може різко погіршитись самопочуття людини. Сенсорний голод найчастіше зустрічається в умовах одиночного ув'язнення (у тюрмах та ВТК особливого режиму, а також в ПКТ, карцерах, ШІЗО, Д130). в) Сприйняття. Більш складним пізнавальним процесом ніж відчуття є сприйняття. Воно являє собою відбиття в свідомості людини предметів та явищ, які безпосередньо впливають на органи чуття в цілому. Особливості сприйняття проявляються у засуджених у сприйнятті часу, частіше зустрічається недооцінка коротких проміжків часу та переоцінка довгих. Уповільнюють біг особливі психічні стани (очікування, фрустрація, сум), одноманітність вражень в місцях позбавлення волі, незайнятість, невміння організовувати свій вільний час: При цьому засудженому здається, що час йде повільно, він намагається якось "вбити" його, в тому числі і азартними іграми. Багато засуджених не намагаються розібратися в подіях суспільного життя, правильно зрозуміти ступінь своєї відповідальності, критично оцінити вчинені ними злочини, а тому сприймають покарання як несправедливе. Спостерігається така особливість засуджених як суб'єктивізм в сприйнятті подій та явищ суспільного та особистого життя. У деяких засуджених спостерігається моральна невихованість сприйняття, що виражається у невмінні слухати інших людей, в загостреній тязі до інтимних боків життя і т.д. В зв'язку з цим має велике значення виховання культури сприйняття у засуджених. г) Уявлення. Образи які виникають в процесі відчуттів та сприйняття не зникають безслідно, а зберігаються у свідомості людини. Образи раніше сприйнятих предметів та явиш називаються – уявленнями. В умовах ізоляції від зовнішнього світу у деяких засуджених, особливо при одиночному ув'язненні, або під впливом мікросередовища, формуються викривлені чи помилкові уявлення про свої права та обов'язки в установі, про майбутнє життя на свободі і т.д. Це негативно впливає на процес перевиховання та адаптації до вільного життя. Тому виправляючи і перевиховуючи засуджених, потрібно одночасно формувати у них правильне уявлення про життя у суспільстві, у місцях позбавлення волі, про вимоги режиму, обов'язків та прав. д) Пам’ять - це процес запам'ятовування, зберігання та відтворення, або впізнавання того, що людина сприймала, робила, переживала. Завдяки пам'яті людина здатна накопичувати досвід, навчатись, вдосконалюватись, ставати особистістю, оскільки вона дозволяє йому зберігати та використовувати свій минулий соціальний досвід. Займаючись певним видом діяльності, людина розвиває свою професійну пам'ять. Що стосується засуджених, то займаючись тривалий час злочинною діяльністю, дехто з них формує в себе особливий тип пам'яті, що включає в себе швидке, точне та міцне запам'ятовування того, що має відношення до специфіки злочинної діяльності. У зв'язку з тривалими перервами у навчанні у деяких засуджених спостерігається зниження точності пам'яті, відсутність навиків та усвідомленого запам'ятовування матеріалу. Суттєво послаблюють їх пам'ять наркотики та алкоголь. Перенесення пам'яті засудженого на корисну для суспільства діяльність походить в результаті впливу на всі сторони його особистості: мотиви праці та навчання, відчуття обов'язку та відповідальності, характеру, волі, і т.д. Розвитку пам'яті сприяє створення у процесі перевиховання атмосфери зацікавленості та змагання. е) Уява - це складний психічний процес, який виражається у створенні нових образів та думок на основі накопиченого досвіду. Так, у засудженого, який чекає відправки із СІЗО в колонію на основі розповіді інших у свідомості виникають умови відбування покарання в колонії. Своєрідним видом уявлень є мрія, як образ бажаного майбутнього. Мрія тісно пов'язана з емоційним відношенням засудженого до того, що він уявляє; вона являє собою не тільки передбачення того, чого ще не має, але і включає пристрасне бажання здійснити задумане. Тому мрія може суттєво стимулювати його поведінку. Якщо мрія носить реальний характер, вона допомагає засудженому мобілізувати себе на досягнення поставленої мети та подолання труднощів, які виникають при відбуванні покарання. За своїм змістом реальна мрія в одних засуджених спрямована на здійснення суспільно-корисної мети (швидше виправитись, спокутувати свою вину), в інших, - навпаки, на здійснення нікчемних, а іноді і суспільно шкідливої мети (помститися тим, хто його образив, "тим, хто посадив"). Якщо мрія не реальна; вона розслаблює волю засудженого, відволікає його від боротьби з труднощами, понижує активність, гальмує процес виправлення та перевиховання: такі не реальні та безслідні мрії - відірвані від дійсності називаються – мареннями. Позбавлення волі викликає у засудженого в самих потайних куточках свідомості жаль про те, що сталось, та мрію про те, чого не було, але могло бути. "...Мрійливість - це загальна доля ув'язнених поза будь-якою залежністю від їх розвитку," - відзначав М.Г.Гернет. Важливе місце, особливо у сімейних засуджених, займають мрії про зустріч з рідними. Холості мріють про майбутні зустрічі і майбутніх своїх коханих. При цьому під впливом постійних розмов в середовищі засуджених особливого значення набувають мрії, які мають сексуальний відтінок, вони наштовхують їх на статеві стосунки в місцях позбавлення волі та нерозбірливий пошук статевих партнерів після звільнення. Для боротьби з необґрунтованим уявленням та маренням важливо вміти зайняти та ефективно використовувати вільний час засуджених вчасно приходити на допомогу тим, хто живе в світі марення, не бачить реальної дійсності. Для цього необхідно знімати стани, які негативно впливають на поведінку засуджених; розвивати у них критичність мислення, уміння формувати вміння управляти своїм уявленням. є) Мислення та мова. Відбиття того, що не доступно суттєвому пізнанню людини, передбачення результатів діяльності досягається завдяки мисленню. Мислення - це опосередковане відбиття людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в їх суттєвих властивостях, в зв'язках та відношеннях. Минула діяльність яка пов’язана із злочинами також впливає на розвиток мислення засудженого та формує якості його розуму. Спостерігається суттєва різниця в мисленні людини, яка вперше потрапила в місця позбавлення волі та в мисленні неодноразово засудженого рецидивіста, для якого злочинний спосіб життя є норма. Якщо у першого, позбавлення волі може на деякий час сковувати розумову діяльність, то у другого, навпаки, активізувати її. Засуджені-рецидивісти, які мають особливо глибокі пороки в моральній сфері відзначаються рядом негативних якостей розуму. Деяким з них властива несамостійність, вони злочини здійснювали частіше як співучасники, виконавці волі інших людей. Розум других - глибокий та гнучкий, але не самокритичний, що не дозволяє їм адекватно оцінювати свою поведінку та робити правильні висновки. Серед засуджених часто зустрічаються особи з розірваністю, загальмованістю, в'язкістю мислення. Згубно впливають на розум засуджених та на його інтелектуальну діяльність наркотики та алкоголь, статеві збочення: вони дезорганізують розумову діяльність засудженого, всю його психіку. Завдання працівників полягає в тому, щоб розвивати позитивні якості розуму (швидкість мислення, самостійність та критичність, рішучість та цілеспрямованість, гнучкість) засуджених та допомагати їм позбавитись негативних. Мова. Під мовою та мовною діяльністю розуміють процес спілкування людей між собою за допомогою мови. Мова засуджених специфічна, в ній спостерігається дві крайності: або невиразність, нелогічність та непослідовність, або більш емоційна насиченість (експресивність). В цьому випадку супроводжуючі мову засоби невербального спілкування приймають підкреслено карикатурний характер. Замість того щоб говорити спокійно, засуджений нерідко кричить, жестикулює. Значна особливість мови багатьох засуджених - це кримінальний злодійський жаргон, що понижує їх моральність, викликаючи у відповідь грубість та роздратування. Суттєву роль в боротьбі з жаргоном відіграє мова працівника, яка повинна бути еталоном. Емоції, почуття та їх прояви. Складні психічні явища, властиві тільки людині. Відношення до оточуючого світу, до праці і до самого себе розуміється не тільки людиною, але і проявляється в її діях, а також переживається у вигляді емоцій та почуттів. Емоції та почуття людина не тільки переживає. Вони проявляються зовні у вигляді міміки, пантоміміки, зміни тону голосу, темпу, виразності мови та ряду вегетативних явищ (зміна частоти сердечних скорочень, почервоніння або збліднення обличчя, тремтіння, потовиділення і т. д.), а також різноманітних більш чи менш глибоких біохімічних змін в організмі. Сам факт позбавлення волі є потужним емоційним фактором. Необхідно пам'ятати, що багатьом засудженим притаманні: - аморальні почуття; - підвищена емоційна збудливість; - невміння, а часто небажання здержувати себе; - підвищена експресивність (від латинського, ехргеssіо - виразність проявів емоцій, якщо горе, то "ридаючи", якщо образа, або сварка, то з істерикою та скандалом); - відсутність співчуття, байдужість до чужого горя; - виражена залежність свого емоційного стану від впливу групи; - почуття своєї неповноцінності та безперспективності; - маскування істинних переживань. Формування емоційних станів і перевиховання почуттів у засуджених невід'ємно від корінної перебудови особистості, а тому є складним виховним завданням в діяльності установ. 3. Вольові процеси засуджених.. Воля - свідома організація та саморегуляція людиною своєї діяльності та поведінки, спрямована на переборювання перешкод та проявів зусиль при досягненні поставленої мети. Вольові властивості особистості: - цілеспрямованість - проявляється в умінні ставити та досягати суспільно-значущої мети; - рішучість - проявляється в швидкому та продуманому виборі мети, визначенні способів її досягнення - свідчить про високий рівень розвитку волі; - наполегливість - проявляється в здібності тривалий час спрямовувати і контролювати поведінку у відповідності з поставленою метою; - витриманість - проявляється в здібності стримувати психічні і фізичні прояви, що заважають досягненню мети; властивість особистості, в якій відображена і закріплена гальмівна функція волі; - самостійність - властивість особистості, яка відображена в умінні за власною ініціативою ставити мету, знаходити шляхи її досягнення та практично виконувати прийняті рішення; - інші /сміливість, відвага, мужність, стійкість, дисциплінованість/. Найважливіші ланки вольового акту - прийняття рішення та виконання нерідко викликають особливе емоційне становище, яке описується як вольове зусилля. Вольове зусилля - це форма емоційного стресу, яка мобілізує внутрішні ресурси людини (пам'ять, мислення, уявлення та інше), утворюючого додаткові мотиви до дії, які відсутні або недостатні, та переживається як стан значної напруги. Вольові властивості особистості - це відносно стійкі, звичні способи подолання особистістю труднощів та перешкод на шляху до свідомо поставленої мети. У багатьох засуджених, особливо з числа неодноразово засуджених, виявляється перекрученою спрямованість вольової активності. В мотивації їх поведінки і діяльності домінуючу роль відіграють мотиви, що пов'язані із задоволенням миттєвих потреб, прагнення у всьому мати тільки особисту вигоду, вузько егоїстичне відношення до життя та оточуючих людей, перекручене розуміння обов'язку та відповідальності. Наряду з перекрученнями в області спрямованості вольової активності у них визначаються недоліки і в динамічному боці волі, що виражається в нерозвиненості здібностей стримувати негативні мотиви, підвищеній афектації та імпульсивності поведінки. Виходячи із змістовної та виконавчої сторони, вольових проявів виділяють наступні групи засуджених: - засуджені з позитивно спрямованою та достатньо розвинутою волею (це в основному ті, що здійснили злочини з необережності); - засуджені з позитивно спрямованою, але слабкою волею (слабкість їх волі проявляється в підвищеній навіюваності, невмінні долати труднощі, в здійсненні злочину під чиїмось впливом; нерідко їх воля дезорганізована невірою в себе); - засуджені з негативно спрямованою слабкою волею (це в основному молоді люди, втягнуті в злочинне життя рецидивістами,, ще в підлітковому віці, особи що не вміють чинити опору чужій волі); - засуджені з негативно спрямованою сильною волею (це особи, що вчинили навмисні злочини; грають роль організаторів, лідерів, намагаються підпорядкувати своїй волі інших). Заходи виправно-трудового впливу створюють необхідні зовнішні умови для перебудови старих поглядів та переконань і результатів волі засуджених. Психологія груп та колективів засуджених, субкультура місць позбавлення волі. Лідерство в середовищі засуджених. Традиції та звичаї в середовищі засуджених При усій індивідуальній неповторності особистість несе в собі риси суспільства, групи та колективу, в яких вона перебуває, діє. Разом з тим особистість "передає" колективу /групі/ свої риси та особливості. В соціальній психології термін "група" дуже багатозначний. Його використовують при характеристиці людської спільності. Суттєвою ознакою груп є їх місце у суспільному житті та пов'язана з цим їх величина. За величиною виділяють: - великі суспільні групи /макрогрупи/ - класи, нації, професійні об'єднання; - малі соціальні групи /мікрогрупи/ - сім'я, виробнича бригада та інше. Група та колектив - поняття близькі, але не тотожні, не всіляка група колектив. Колектив - це найвища форма організованої групи. До основних, ознак колективу А.С.Макаренко відносив: 1. Свідоме об'єднання людей на основі мети та задач, що явно корисні для суспільства; 2. Відносна стійкість, тривалість існування; 3. Певна організація, яка передбачає наявність органів керування; 4. Єдність основних інтересів всіх членів даного об'єднання; 5. Наявність особливого типу відносин – відповідальності, взаємозалежності від товариського співробітництва. У психології кожного конкретного колективу поряд з загальним є специфічне. Важливим в її формуванні виступають особливості людей, що входять до колективу. Колектив засуджених є спільністю закритого типу, він обмежений в зв'язках з іншими колективами, суспільними та державними організаціями, не наділений повноваженнями виступати від свого імені. Йому суттєва така ознака, як сувора регламентація сумісної трудової діяльності, навчання, дозвілля, тощо. Колектив засуджених характеризується не тільки великою різноманітністю людей, що до нього входять (національною, віковою, професійною та іншою), але й різним ступенем їх аморальності, педагогічної запущеності, кримінальної зараженості. Всі відносини в групі поділяються на: - офіційні (формальні); - неофіційні (неформальні). В системі офіційних відносин у колективі засуджених відображаються об'єктивні зв'язки та відносини осіб, позбавлених волі, в процесі виконання ними різноманітних функцій. Ці відносини є результатом їх офіційної розстановки відповідно до закону та відомчих нормативних актів, які і визначають статус кожного засудженого в колективі. Одні засуджені виступають керівниками (бригадири, днювальні), інші – ті якими керують, або підпорядкованими. Адміністрація установи особливу увагу приділяє підбору, розстановці та вихованню активу. Неофіційна структура колективу засуджених (малих груп) складається на основі міжособистісних стосунків, які виникають стихійно у зв'язку зі спільністю поглядів, інтересів засуджених, а також симпатії, або антипатії, інших почуттів. Для правильної та повної характеристики неофіційних мікрогруп важливі знання особливостей контактного спілкування, міжособистісних відносин засуджених; які можуть бути слідуючими: а) товариство, як щире, так і удаване; б) протиставлення себе до інших; в) пасивне пристосування до оточуючих; г) байдужість до оточуючих; д) відчуження від оточуючих. Ніякі малі групи (колективи) немислимі без природного, або штучного виділення в них лідерів. Лідер користується у групі найбільшим впливом. Звичайно він має і найбільше число контактів. В соціальній психології існують терміни "офіційний" лідер, яким позначають посадову керівну особу /бригадир, завгосп/, та "неофіційний" лідер. Офіційний лідер має певні права, наділений владними повноваженнями. Мотиви прагнення засуджених до лідерства різні. В одному випадку до лідерства спонукають бажання принести користь, доказати на ділі свою готовність розірвати із злочинним минулим, у другому - користь, престиж, спрага влади тощо. В залежності від цього виділяють лідера із соціально позитивною та соціально негативною спрямованістю. Якщо формальний лідер водночас є й неофіційним, то можна очікувати ефективної діяльності групи. В практиці, як правило, позиції офіційного та неофіційного лідера не співпадають. В одних установах неофіційні відносини зближені з офіційними і служать ділу виправлення та перевиховання засуджених, в інших вони суттєво не впливають на виховний процес, в третіх - між офіційними та неофіційними відносинами існують глибокі протиріччя, оскільки неофіційне життя набуває певного оформлення у вигляді своєрідних "законів", "традицій", "норм". Загалом система неофіційних відносин набуває вкрай негативного характеру і одержує назву "асоціальної субкультури" ("іншого життя"). Сутність "іншого життя" полягає в певній стратифікації (розподілі на "касти", верстви, групи) засуджених, які займають різне становище та наділені різними "правами" та "обов'язками" в системі неофіційного спілкування, окремі засуджені знаходяться у становищі "ізгоїв". Особистісна позиція засудженого в неофіційній структурі залежить від цілого ряду факторів: - життєвого досвіду, так званої "бувалості"; - особливостей злочинної групи, до якої він входить; - кількості судимостей та знання порядків в установах; - знання та виконання вимог "воровських законів"; - віку засудженого; - його особистісних якостей; - строку перебування в установі ("старичок" або "новенький"); - володіння фізичною силою; - поведінка у суді та при перебуванні у СІЗО; - земляцтва та загального соціально-регіонального походження членів групи; - співучасть у попередніх злочинах в групі; - відношення до членів активу та осіб, які не визнані у "другому житті"; - поведінки у адаптаційний період перебування в установі; - відношення до колективу; - потайне або відкрите відхилення від праці; - порушення режиму, не підпорядкованість його вимогам; - негативне ставлення до виховної роботи, що проводиться; - негативне ставлення до навчання в школі та ПТУ. "Другому життю" властиві такі риси: 1. Жорстокість щодо більш слабкіших осіб, відсутність почуття співчуття до людей; 2. Принижена емоційна ідентифікація зі членами групи. 3. Нечесність та дворушництво у стосунках з адміністрацією і "чужими" для групи особами; 4. Паразитизм та дармоїдство, що посвячені нормами (традиціями, "воровськими законами"). 5. Вимагання у осіб, що стоять на нижчих сходинах групової ієрархії. 6. Азартні ігри та алкоголізм (наркоманія) як засіб зімкнення злочинних груп. Об'єднані в стійкі злочинні групи, прихильники "другого життя" мають також: - свої "закони", традиції, ритуали; - свої засоби спілкування та взаємодії; - свою сигналізацію та символіку у вигляді татуювань та тайних знаків; - прізвиська, які відображують становище особистості в групі. Важливо своєчасно та повно здійснювати організаційні, психологічні, педагогічні та інші міри, спрямовані на виявлення і виключення проявів "другого життя". Для цього рекомендується на основі глибинного вивчення: 1. Роз'єднання та розкол груп, які притримуються "другого життя". 2. Формування відношень доброзичливості та взаємодопомоги у колективі. 3. Виявлення та покарання осіб, які насаджують в установі традиції та погляди, які чужі суспільству. 4. Створення між співробітниками та засудженими відносин співробітництва. 5. Забезпечення повсякденної зайнятості вільного часу та раціональної організації дозвілля. Спілкування як основа професійної діяльності Більш ніж 100 років тому відомий фахівець у галузі діяльності установ виконання кримінальних покарань М.Ф.Лучинський у роботі «Основы тюремного дела» (С.-П., 1904) зазначав: “Тюремна справа являє собою дуже складну спеціальність, яка крім великого досвіду роботи з людьми потребує серйозної теоретичної підготовки. Якщо пенітенціарний працівник повинен вилікувати злочинця від його моральних недугів і повернути в суспільство корисним громадянином, проникнути в його душу, вміти збагнути її й оволодіти нею, він не повинен поступатися ні судді, ні лакарю, ні педагогу. До того ж, він повинен мати непохитну силу характеру і невичерпну енергію”. Діяльність пенітенціарного персоналу є досить різноплановою, проте її основу, як і будь-якої іншої професійної діяльності у системі “людина – людина”, складає спілкування чи комунікативна діяльність. В умовах, коли кримінально-виконавча система України реформується у напрямках досягнення відповідності міжнародним стандартам з прав і свобод засуджених, а серед основних завдань у цій сфері є “впровадження нових форм і методів соціально-психологічної роботи із засудженими; підготовка і залучення до роботи в установах кримінально-виконавчої системи висококваліфікованих фахівців”, оволодіння пенітенціарним персоналом майстерністю професійного спілкування набуває особливого значення. Адже, як зазначав К.Кроне, “у тюремній справі найголовніше значення мають люди, а не правила”. Культура спілкування краще за все характеризує людину і як особистість, і як фахівця. Від рівня розвитку цієї культури залежить те, наскільки людина здатна розібратися у думках, почуттях, намірах іншої людини, наскільки вона здатна вплинути на інших, організувати їх, переконати, заспокоїти, мобілізувати тощо у різних формах взаємодії – індивідуальній, груповій, масовій. Безумовно, спілкування, як принципово важливий вид, основа професійної діяльності пенітенціариста, торкається його взаємодії з різними людьми – колегами, представниками громадськості, родичами і батьками засуджених. Техніка професійного спілкування Спілкування відіграє важливу роль у всіх видах діяльності людини і виконує інформаційно-комунікативну, регуляційно-комунікативну та афективно-комунікативну функцію. Проте існують такі види діяльності людини, де спілкування із фактора, що їі супроводжує перетворюється на категорію головну професійно значущу. Професійно значущим і функціональним є спілкування як діяльність, що спрямована на ресоціалізацію особистості через активну корекцію та компенсацію її ціннісно-мотиваційної сфери, системи переконань та світоглядної позиції. Професійне спілкування співробітників УВП виступає інструментом впливу на громадян, позбавлених волі, коли звичайні умови і функції набувають додаткового навантаження і обумовленні від його загальнолюдських аспектів в аспекти творчі. Пізнання особистості засудженого в системі взаємодії з ним, організація безпосереднього впливу на нього, регуляція його поведінки вимагає від співробітника пенітенціарної системи знання основних правил техніки спілкування. Готового рецепта, як проводити професійне спілкування і досягти успіху не існує, все залежить від конкретних обставин, але на скільки це можливо слід дотримуватись правил: Сформувати конкретну мету спілкування, завчасно підготовитись до нього., скласти план його проведення. Створити атмосферу довіри і взаєморозуміння. Привернути увагу засудженого, зацікавити, говорити про його інтереси плавно переходячи до головних проблем. Уміти переконливо висловлювати свої думки, уважно слухати і задавати питання. Невідволікатися від наміченої мети. Уміння правильно сприймати співрозмовника і володіти своїми емоціями. Робити нотатки, фіксуючи одержану інформацію. Закінчувати обговорення після досягнення мети. Досвід показує, що в практиці професійного спілкування має особливе значення уміння говорити, слухати, ставити запитання. Розглянемо це більш детально. Уміння говорити. Про що б не йшла мова, треба уміти говорити, зробити все належне, щоб інша сторона вас зрозуміла. Для того, щоб спілкування було сприятливе і продуктивне необхідно дотримуватись слідуючих правил: Правила культурного спілкування: правило привітання (добрий день ...); правило представлення (наприклад начальник загону капітан Іванов І.І.) правило культурного звертання (“Ви”, а не “ти”.); Правило запрошення, побажань і прохань (“прошу Вас з’явитися...”, “бажаю Вам...”); правило вираження схвалень (“я радий...”, “дякую”.); правило тактичного вираження незадоволення (“ мені це не подобається, але мої обов’язки зобов’язують”, “при всій повазі до Вас, мені необхідно відреагувати на порушення”.); правило вибачення за допущену помилку; правило прощання. Правила дотримання законів і норм формальної логіки: правило ясності (чим ясніше і точніше сформована думка тим більше шансів, що вона буде якісно засвоєна слухачем.); правило несуперечності (якщо два висловлювання в одному і тому змісті містять в собі суперечності, то вони не можуть бути істинними.); правило аргументації (висловлювання будується правильно якщо містить в собі не тільки ствердження, але і аргументацію). Правила законності і справедливості висловлювання. Люба вимога, критика, порада по змісту повинні безумовно відповідати вимогам законності. Правила психологічної орієнтованості. Передбачає добрі знання психології співбесідника і планування застосування техніки мови, які відповідають його особливостям. В процесі розмови необхідно постійно спостерігати за ним, вивчати його. Правила манери подачі слів – відтінки голосу і інтонація значно важливіші їхнього загального змісту: інтонація мови має бути спокійною, але інколи потрібно змінювати голос, раптове зниження, або підвищення голосу виділяє слово чи речення на загальному фоні; потрібно робити паузу до і після важливих слів; змінювати темп мови - це надає їй виразності; акцентувати важливі слова і підпорядкувати їм неважливі. Тактика активного вислуховування Уміння слухати. З усіх людських якостей уміння слухати найважче запевняв Л.Фейхтвангер: “Людині необхідно 2 роки, щоб навчитися говорити, і 60, щоб навчитися слухати.” Розглянемо техніку активного вислуховування, яку можна використовувати в професійному спілкуванні з засудженим. Ставити запитання. Це не просто уміння; за складністю — це мистецтво, що вимагає бездоганного володіння мовою, сприйнятливості комунікативних виявів партнера, особливо невербальних сигналів, і здатністю відрізняти щирі відповіді від ухильних. В гуманістичному смислі — це мистецтво дбайливого ставлення до людини, що опинилася під владою питань. Запитувати — значить виявляти приємну співрозмовнику зацікавленість у його особистості. Безкорисливо запитувати — означає ухилятися від особистих проблем. Багато конфліктів і непорозумінь виникає між партнерами через незрозумілі запитання. Щоб запитувати інших, необхідна сміливість, оскільки ставити запитання іншому означає саморозкритись. Проте зневажити запитанням — значить відкрити шлях здогадкам. Без запитань людина довільно формує уяву про інших, привласнюючи їм на основі своїх вигадок ті чи інші якості і недоліки. Відмовляючись шляхом запитань прояснити наміри іншого, вона будує свої припущення про його мотиви і майбутні вчинки, а потім підводить свою поведінку під вигадану схему дій. Ще антична риторика знала сім класичних запитань, здатних упорядкувати діалог: — що? — хто? — де? — яким чином? — чому? — ким? — коли? Інший варіант «питального аналізу» складається із шести запитань, що мають прояснити: - факти, - почуття, - бажання, – перешкоди, – засоби, – час дії. Вже самим фактом запитування людина показує, що хоче брати участь у спілкуванні, забезпечити його подальший розвиток та поглиблення. Це переконує партнера, що до нього виявляється інтерес і є намір встановити певні позитивні стосунки. Краще підготувати для партнера серію запитань, ніж виголошувати перед ним свої найблискучіші ідеї. Мистецтво переконання полягає в тому, щоб за допомогою ряду послідовних питань викликати людину в протиріччях і підвести співрозмовника до потрібного висновку, а не нав'язувати цей висновок силою логіки, голосу чи авторитету. До питань, що забезпечують продуктивний зовнішній діалог, належать: 1. інформаційні, мета якого — одержати максимум інформації; 2.дзеркальні, тобто повторення висловлювання партнера у запитальній формі і прагнення змусити його по-іншому подивитись на знайомі речі; 3. естафетні, які мають на меті випередити висловлювання партнера. Якщо задали запитання, на яке неможливо дати негайну відповідь, не слід говорити, що вам треба проконсультуватися з керівництвом, що в даному питанні ви — не спеціаліст. Краще записати питання і сказати, що відповідь на нього обов'язково буде дана пізніше. Таким чином професійне спілкування співробітників – це не хаотичний набір реплік, питань, жестів і емоцій а складний процес не менш значущий чим спец засоби. Дані обставини потребують від співробітників систематичного підвищення знань та навичок професійного спілкування. Так, зокрема, можна виділити приблизний перелік ситуацій де необхідні навики та уміння професійного спілкування.: - ознайомча бесіда із засудженим; - поглиблена профілактична бесіда з окремими категоріями засуджених (організаторами і членами угрупувань з негативною спрямованістю, схильними до агресивних дій, втечі , ігор під інтерес і т.д.; - поглиблена бесіда з метою спонукання до явки з повинною, залученням до громадських формувань, виконання окремих доручень; прийом засуджених з особистих питань; - зустріч з родичами засудженого у зв’язку з побаченням; - конфліктне спілкування (раптове, не прогнозоване втручання у сварку між засудженими; спілкування з засудженим без свідків, що набуває загрозливого характеру, спілкування з метою схилення працівника до встановлення заборонених зв’язків. СУТНІСТЬ ТА РІЗНОВИДИ ПРОФЕСІЙНОЇ СПОСТЕРЕЖЛИВОСТІ Ефективність професійного спілкування пенітенціарних працівників визначається рядом чинників. Ключове місце серед них займають психологічна підготовленість та наявність певних професійно-важливих якостей. Стрижнем, який поєднує професійно важливі якості і одночасно забезпечує їх включеність у спілкування, виступає професійна спостережливість. На професійну спостережливість спирається не тільки спілкування, а й службова діяльність персоналу в цілому. Вона необхідна при спостереженні за поведінкою засуджених, огляді їх зовнішнього виду та перевірці наявності на місцях знаходження, пошуку та вилученні заборонених предметів, виробів і речовин, встановленні таємних засобів спілкування у середовищі засуджених, прогнозуванні їх конфліктних та протиправних намірів тощо. Професійна спостережливість являє собою вибіркове виявлення, упорядкування та зведення у цілісну систему візуальної (зорової) та допоміжної (слухової, тактильної) інформації, важливої для виконання конкретного службового завдання, функції, діяльності в цілому. Саме завдання чи службова функція організують і активізують спостережливість у необхідних ситуаціях, надають їй цілеспрямований характер. Завдяки професійній спостережливості пенітенціарний працівник уміє своєчасно звернути увагу на когось (на щось) і де це потрібно, відчути та сприйняти навіть короткочасну, малопомітну інформацію, узагальнити її та встановити причинно-наслідкові зв’язки. За відсутності чи нерозвиненості професійної спостережливості він буде не передбачати події, а невчасно реагувати на них, не управляти професійним спілкуванням, а підпорядковуватися йому, дивитися, але не помічати, слухати, але не чути. Професійна спостережливість включає два основні різновиди: предметну та міжособистісну. Предметна спостережливість виступає загальним фоном чи умовою професійного спілкування, вона опосередковано забезпечує його ефективність. Міжособистісна спостережливість є складовою професійного спілкування, вона безпосередньо впливає на його ефективність. Предметна спостережливість спрямована на матеріальні об’єкти, які оточують пенітенціарного працівника, включені у його діяльність і у певних ситуаціях мають суттєве значення. Це особливості інтер’єру приміщень (житлового, для праці, відбування стягнення), де знаходяться засуджені, зовнішній вигляд транспортних засобів, будівель, продукти харчування та предмети, що передаються у посилках (передачах), предмети і речі, якими повсякденно користуються засуджені та інше. Предметна спостережливість полягає у здатності пенітенціарного працівника помічати та фіксувати малопомітні, зокрема, масковані, але важливі для діяльності та спілкування ознаки матеріальних об’єктів. Такі ознаки, як правило, пов’язані із зміною розміру, форми, кольору предметів та речей, зміною положення окремих елементів інтер’єру, появою нових чи незвичних елементів, предметів, запахів, залишків рідини тощо. Саме предметна спостережливість дозволяє відшукати спиртні напої та наркотичні речовини, які маскуються у передачах чи посилках, схованки їх зберігання, різноманітні предмети, які ховаються засудженими у одязі, та на тілі, з’ясувати використання шашок, доміно, нард для гри “під інтерес”, підготовку до втечі чи інших протиправних дій. Предметна спостережливість реалізується шляхом спостереження як самостійної професійної дії чи як супутний елемент професійного спілкування. Міжособистісна спостережливість спрямована на осіб, з якими професійно спілкується пенітенціарний працівник, перш за все, засуджених. Міжособистісна спостережливість полягає у здатності отримувати важливу інформацію щодо психології засудженого (темперамент, риси характеру, кримінальний досвід, звички, система відношень, рольова поведінка та ін.) на основі побічних, малопомітних ознак. Такі ознаки пов’язані, перш за все, із зовнішністю та манерою спілкування. Міжособистісна спостережливість особливо важлива при встановленні психічних станів, намірів засуджених, прогнозуванні їх динаміки під час спілкування. Вона також допомагає з’ясувати наскільки щирий і зацікавлений засуджений у спілкуванні, оцінити його готовність до взаєморозуміння чи навпаки, протидії, наявність чи відсутність психологічних бар’єрів та ін. Обидва різновиди професійної спостережливості спираються на спостереження, тобто отримання інформації за допомогою зорового аналізатора. Спостереження є одним із найбільш давніх та універсальних засобів отримання практично важливих даних. Воно може виступати самостійним інструментом діагностики психології засудженого чи поєднуватися із іншими інструментами – бесідою, опитуванням, вивченням документів тощо. Можливості спостереження визначаються тим, що у ньому вдало поєднуються відносна простота застосування, вибірковість, надійність та об’єктивність. Пенітенціарному персоналу доцільно знати про такі основні види спостереження. За сферою застосування розрізняють життєве чи побутове, наукове та професійне спостереження. Пенітенціарний персонал у діяльності, спілкуванні користується професійним спостереженням, яке підпорядковане ефективному вирішенню певних службових завдань чи функцій. Разом з тим, таке спостереження повинно спиратися на наукові рекомендації і враховувати наробки життєвого спостереження. Останні фіксуються у вигляді афоризмів, прислів’їв, наприклад, “Зустрічають по зовнішності, а проводжають по розуму”, “Краще один раз побачити, ніж десять разів почути”, “Бігаючі очі - ознака невпевненості” та ін. За об’єктом розрізняють самоспостереження та зовнішнє спостереження. Останнє поділяється на предметне і міжособистісне. Пенітенціарні працівники використовують зовнішнє спостереження, а елементи самоспостереження використовуються при самоконтролі під час професійного спілкування. Самоконтроль стосується певних елементів зовнішності та манери спілкування. Він полягає у внутрішньому звертанні до себе з наступними питаннями і відповідями на них, а саме: - Як я виглядаю в очах засуджених? (Звично, спокійно чи незвично, схвильовано). - Де знаходяться мої руки? Що вони роблять? (Активно, хаотично, механічно рухаються чи перебувають у статичному положенні). - Який у мене вираз обличчя, погляд очей? (Обличчя напружене, з гримасою чи спокійне; очі дивляться на засудженого, або часто моргають, бігають). - Як я розмовляю та дихаю? (Голосно, з вигуками чи спокійно, тихо, із паузами. Дихаю спокійно чи прискорено, із глибокими зітханнями і затримкою). - Яка у мене поза? (Напружена, із тремтінням кінцівок, чи спокійна, розслаблена). Слід пам’ятати, що незвична зовнішність та манера спілкування привертають підвищену увагу з боку засуджених та заважають зовнішньому спостереженню. За формою та позицією спостерігаючого, розрізняють явне (відкрите), приховане (замасковане), включене та невключене спостереження. Використання цих видів спостереження залежить від змісту та умов виконання службового завдання. У звичних ситуаціях спілкування використовується приховане, включене спостереження, для отримання інформації без взаємодії із засудженими використовується приховане невключене спостереження. У незвичних ситуаціях та у поєднанні із психологічним впливом на засуджених (провокуюче запитання, пропозиція, вимога) застосовується явне спостереження. Воно також буде доречним при комбінованому застосуванні предметної і міжособистісної спостережливості, наприклад, при огляді приміщення, зовнішнього виду із слідкуванням за поведінкою засуджених. За часом та способами фіксації даних розрізняють безпосередньо фіксоване, відділено фіксоване, документально зафіксоване (письмово, відео, фото) та умовно зафіксоване ( у пам’яті, вигляді емоційного враження) спостереження. Результати спостереження доцільно фіксувати приховано від засуджених, із застосуванням умовних знаків та скорочень і при першій зручній нагоді, створити своєрідний “банк даних”. За обсягом розрізняють суцільне та вузько спрямоване спостереження. Суцільне спостереження передбачає утримання у зоні уваги кількох засуджених чи матеріальних об’єктів. Вузько спрямоване спостереження передбачає зосередженість на окремій характеристиці, засудженому, матеріальному об’єкті. Крім того, спостереження може бути пасивним (очікуваним) та активним (пошуковим). Пенітенціарним працівникам слід враховувати, що при суцільному спостереженні у зоні уваги можуть одночасно перебувати від 7 до 12 статичних (тобто нерухомих) елементів, пасивна вузька зосередженість досягає максимального рівня за 2-3 секунди і може утримуватися протягом 10-15 секунд, після яких відбувається короткочасне послаблення. Суттєве значення також має мимовільне відволікання від предмету спостереження, яке може виникати внаслідок поточного психічного стану (роздратування, нудьга, хвилювання), провокуючої поведінки засуджених (несподівані вигуки, рухи, поява чи зникнення із поля зору та ін.). Характеризуючи професійну спостережливість, необхідно підкреслити, що вона є складною, вторинною професійно-важливою якістю. Це означає, що спостережливість, спираючись на зорову чутливість, поєднує у собі сприйняття, елементи пам’яті, окремі розумові дії. Професійна зорова чутливість представляє собою здатність пенітенціарного працівника вибірково відчувати вплив на зоровий аналізатор, який виникає під час спілкування, службової діяльності в цілому. Професійна зорова чутливість забезпечує відчуття освітленості, кольору, форми та розмірів, взаємного розташування, переміщення об’єктів та осіб, які представляють службовий інтерес. Основними характеристиками зорової чутливості є рівень чутливості – мінімальний вплив чи зміна впливу на поле зору, що викликають усвідомлюване відчуття, точність – максимальна відповідність відчуття об’єкту та чіткість – розрізнення об’єкту у всіх елементах, особливо деталях і при зміні деталей. Фізіолгічно ці характеристики забезпечуються гостротою зору і полем зору. У статичному положенні очей найвища гострота зору і кольору розрізнення спостерігається у центральній ділянці, периферійний зір “працює” при зниженому освітленні, розрізняючи тільки білий і чорний кольори. Із зниженням освітлення зоровий аналізатор зменшує здатність до розрізнення спочатку червоного, а надалі – синього кольорів, розрізнення зеленого кольору залишається без змін. Професійне зорове сприймання пенітенціарного працівника полягає у здатності відображати у вигляді цілісного образу різноманітні об’єкти (предмети, речі, знаряддя, будівлі) та осіб під час спілкування, службової діяльності. Професіоналізм сприймання полягає у точності і повноті зорового образу. Осмисленість та увага забезпечують вибірковість сприйняття, тобто виділення об’єкту, людини серед інших як фону та зосередженість на появі чи зникненні окремих ознак, елементів у об’єкті або людині. Важливе значення також має розподіл уваги і одночасне сприйняття кількох об’єктів чи людей, швидке переключення уваги і сприйняття дії, вчинку (очікуваних або раптових) з боку засуджених. Професійна зорова пам’ять представляє собою вибіркову, точну фіксацію, максимально повне зображення та відтворення суттєвої інформації у вигляді образів об’єктів, осіб, подій. Такі зорові образи можуть бути конкретними (наочними) та узагальненими (типовими) і забезпечувати відповідно впізнавання окремого об’єкту, засудженого чи їх характеристики (особливих прикмет) та ідентифікацію – співвіднесення з певною групою, класом з а спільною ознакою, наприклад, заборонені предмети чи татуювання як ознака певної характеристики злочину (виду, терміну покарання і т.п.). Саме впізнавання та ідентифікація як елементи зорової пам’яті найбільш активно “працюють” на професійну спостережливість. Професійно важливими їх показниками є швидкість, безпомилковість та достатність (мінімальна тривалість зорового сприйняття у часі та кількості ознак, забезпечуючих точність впізнання та ідентифікації). Основними розумовими діями, які включені у професійну спостережливість є вольове асоціативне пригадування – встановлення зв’язку між поміченим та утримуваним у пам’яті “банком даних” в умовах труднощів (дефіцит часу, динімічність ситуації, перешкоджаючі з боку засуджених вчинки, недостатній обсяг “банку даних” та ін.) та розмірковування – пошук і встановлення неочевидного, нелогічного з формальної точки зору зв’язку. Пригадування і розмірковування як складові професійної спостережливості відіграють суттєву роль під час спілкування із засудженими, особливо при визначенні їх намірів, прогнозуванні можливих вчинків та дій агресивного, протиправного характеру. Розвиток спостережливості - необхідна умова всебічного і гармонічного формування особистості. К.Д.Ушинський рекомендував учителям навчати дітей спостерігати, якщо вони хочуть розвинути в них розум, оскільки спостереження надає матеріал, факти для мислення. Спостережливість поєднує в собі елементи пам’яті та розумові дії. Слід зазначити, що ефективність розвитку професійної спостережливості працівника КВС залежить від наявності певних психологічних та тактичних знань, від досвіду, від моральних якостей (наявність чуткості, емпатії - здатність проникнути у внутрішній світ іншої людини, зацікавленості в долях людей), від індивідуальних особливостей характеру (уважність, пильність, витривалість) та від самого бажання працівника. В трудовій і навчальній діяльності виділяють стійке коло об’єктів на яке частіше всього направляється довільна увага людини. Ці об’єкти виділяються у зв’язку із змістом діяльності і починають поступово займати все більше і більше місця в свідомості. З досвідом виникає звичка звертати увагу на певне коло предметів чи на певну діяльність. Наявність певних психологічних та тактичних знань допомагають підмічати такі деталі в предметах або в думках, мимо яких пройде неспеціаліст. Так спеціалізація спостережливості співробітника відображається в тому, що він починає замічати недоліки в поведінці оточуючих не тільки на роботі, а за її межами, не може спокійно пройти поруч із порушенням норм поведінки. Психологічні знання включають у себе наявність знань про психолого – інформаційні ознаки (джерел інформації), що характеризують засудженого. До психолого – інформаційних ознак відносять: поведінкові патерни засуджених; зовнішній вигляд; міміка; пантоміміка (жести, ознаки візуального та іншого спілкування, поза, походка); татуювання (знання про зміст татуювань можуть стати джерелом інформації про минуле і теперішнє, спрямованість, морально – ціннісні орієнтації та груповий статус.); рубці, шрами (природа їхнього походження) особливості мови (жаргон, інтонація, стиль, логіка викладення, словниковий запас, темп мови, тембр); фізіологічні реакції. Отже, професійна спостережливість – це вміння по малопомітних ознаках, проявах зовнішності і поведінки визначити психологічний стан людини, або групи осіб, і в певній мірі дозволяють спрогнозувати її подальші дії та вчинки, правильно вибрати міри виховного впливу. Спостережливість як професійна якість, реалізується в наступних видах спостереження (як методу): а).- зріз – короткострокове, що носить разовий характер спостереження; б).- лонгітюдне – систематичне, послідовне спостереження за особистістю чи групою осіб на протязі значного проміжку часу, інколи декількох років. 2) а).- безпосереднє – коли дослідник сам вивчає об’єкт, що його цікавить, являється учасником або керівником діяльності. Це в значній мірі підвищує достовірність здобутої інформації б).- опосередковане – організовується через інших осіб звичайно проводиться паралельно з безпосереднім, що дозволяє реалізувати на практиці принцип всебічного вивчення психічних явищ. по способу рішення задач: а).- відкрите – характеризується тим, що об’єкт вивчення попереджається про це. Б).- приховане – позиція дослідника маскується. Слід підкреслити, що практично кожна професійна дія, чи функція пенітенціарних працівників спираються на професійну спостережливість. Розвиток професійної спостережливості у статичних та динамічних умовах Професійна спостережливість розвивається завдяки конкретним психологічним вправам та вольовим зусиллям. Тобто розвиток спостережливості безпосередньо зв'язаний з розвит-ком вольових якостей. Заставити привчити себе уважно працювати в самих різних умовах – це вірний шлях ви-ховання спостережливості. Слід навчитися довільно і цілеспрямовано спрямовувати свою увагу на певний об’єкт, не даючи себе відволікати іншим подразникам. Кращий спосіб стати спостережливим ніколи не дозволяти собі працювати не уважно. Поєднання уважності та вольових зусиль дозволяє розвинути професійну спостережливість до рівня уміння. Як умін-ня, професійна спостережливість, образно кажучи, сама включається у необхідних службових ситуаціях і виключається поза ними. При розвитку професійної спостережливості необхідно враховувати ще одну особливість, характерну саме для пенітенціарної діяльності. За певної обмеженості кола людей, працівників, службової обстановки, повторювальності ситуацій зростає константність сприйняття. Вона перешкоджає професійній спостережливості, бо образ, що сприймається стабілізується і нові елементи підмічаються важче. Велику користь у розвитку спостережливості приносить систематичне виконання деяких вправ, які ми пропонуємо до вашої уваги. Вправа 1. На точність спостережливості. Протягом 1 хв. демонструється частина обстановки, моделюючи діяльність: робочий кабінет, кімнату побачень, групу засуджених вишикуваних для розведення на роботу і т.д. Завдання. Уважно роздивіться обстановку і як найточніше зафіксуйте всі її елементи. Через ЗО сек. демонструється та сама обстановка в яку внесено 5 змін. Завдання. Визначте і назвіть зміни в другому варіанті у порівнянні з першим. Рекомендації. Розвиток точності сприйняття і спостережливості доцільно проводити двома шляхами: перший полягає у поступовому збільшенні кількостей відмінностей до 20, при цьому самі відмінності повинні ставати малопомітними, незначними; другий полягає у зменшенні на 5 сек. тривалості другої демонстрації. Вправа 2. На точність сприйняття та спостережливості. Протягом 1 хв. демонструється зображення засудженого у різних варіантах: обличчя фасом, профіль, до поясу, на повний зріст. Необхідно якомога точніше сприйняти зображення і потім повернувшись до нього спиною зробити точний і повний словесний опис. Рекомендації. У подальшому в зображення вводяться особливі, включаючи малопомітні, прикмети: дефекти зовнішності. татуювання, зубні протези, шрами, родинки т.д.., типова кількість яких в одного засудженого складає до 5 одиниць. У завданні пропонується виявити ці прикмети та назвати їх. Розвиток професійного зору. Одним з факторів, які впливають на ефективність професійної спостережливості, є здійснення її у малопомітній формі (не демонстративно), з елементами маскування та під час виконання іншої діяльності. Вправа 3. На розвиток спостережливості у статичних та динамічних умовах. Працівник сидить, стоїть, дивлячись прямо перед собою. Не далі 2 метрів, під кутом 45 градусів до центральної осі зору розміщується людина, складний за конфігурацією, окремий з елементами предмет. Завдання. Протягом 1 хв., не повертаючи голови і не відводячи погляду від центральної осі необхідно якомога точніше зафіксувати прикмети людини (предмету), а потім, повернувшись спиною, перерахувати їх. Рекомендації. Після триразового точного відтворення у наступних серіях людина під час демонстрації робить малопомітні руками, ногами, тулубом. Кількість рухів починається з трьох і поступово зростає. Далі виконання вправи урізноманітнюється та ускладнюється за рахунок: переміщення людини на межу бокового поля зору; введення в поле зору ще однієї людини, предмета чи комбінації "предмет-людина". Рекомендації по самостійному розвитку професійного сприйняття і спостережливості. Рекомендація 1. Кожному працівнику пропонується визначити коло засуджених, які складають підвищений службовий інтерес. Після цього на них необхідно скласти письмовий опис особливих прикмет зовнішності і манери поведінки. Під час спілкування із засудженими перевірити правильність та повноту опису, доповнити його. Рекомендація 2. Протягом дня необхідно з'ясувати чи відбулись якісь зміни у даних елементах. Підкреслюється, що точність сприйняття підвищується, якщо предмети, речі службової обстановки групуються за спільними ознаками: розмірами, кольором, функціональним призначенням, емоційним ставленням і т.п. ВІЗУАЛЬНА ДІАГНОСТИКА ОСНОВНИХ ПСИХІЧНИХ СТАНІВ ТА НАМІРІВ ЗАСУДЖЕНОГО Перш за все, слід зазначити, що більшості ув’язнених притаманні специфічні емоційні стани – недовірливість, підозрілість, тривожність, дратливість, збудливість, агресивність, а також пригніченість почуття власної неповноцінності і т. ін. Вони викликаються наступними чинниками: ізоляцією від суспільства і розміщенням в замкнутому середовищі; обмеженням в задоволенні потреб, в першу чергу біологічних, через тотальну регламентацію поведінки; примусовим включенням до одностатевих соціальних груп. Від усього цього занепокоєність може набувати хронічного характеру нагнітаючи постійно внутрішню напруженість. Психічний стан представляє собою тимчасову зміну психіки засудженого, який поєднує настрій думок, почуттів, прагнень та відношення людини до самого себе та оточуючого світу, обумовлений впливом зовнішніх чи внутрішніх причин. Психічні стани первісно виникають у якійсь одній сфері: пізнавально-інтелектуальній (здивування, очікування, радість), емоційній (страх, зловтіха, депресія), комунікативній (агресія, опір, підлеглість). Але надалі вони, як правило, охоплюють всю особистість засудженого. Важливість такого визначення психічних станів засуджених під час спілкування та спостереження за ними пов'язана з тим, що психічні стани безпосередньо впливають на дії засуджених, надаючи їм форму безпосередніх реакцій на різні події. Зненацька може настати момент “вибуху” (короткого замикання), що супроводжується бурхливою агресією, яка, на перший погляд здається не мотивованою. Найчастіше такій поведінці передує зовнішній спокій, що маскує глибокі психічні переживання, робить їх непомітними для стороннього ока. Однак причина агресивності завжди існує: вона полягає у гранично сконцентрованій внутрішній напрузі, для миттєвої розрядки якої буває досить зовсім незначного поштовху. Тому необхідно також врахувати, що бурхливо протікаючі психічні реакції набувають ознак афекту. Вони характеризуються втратою самоконтролю, імпульсивними і хаотичними діями, значною втратою психічної енергії. Зразу після цього наступає емоційна спустошеність, пізнавальна апатія, безвілля, фізична пасивність. Як наслідок, засуджений стає психологічно беззахисним. Реактивні дії та вчинки, зумовлені психічними станами, як правило, не мають під собою чітко усвідомлену, далеку мету. Найчастіше - це розрядка, образно кажучи, вихід назовні. Психічні стани тісно пов'язані з намірами. Вони можуть трансформуватися у наміри чи супроводжувати їх. З психічними станами наміри поєднує ще й те, що вони можуть бути ситуативними, недостатньо усвідомлюваними та контрольованими. Недостатнє усвідомлення і не керованість призводить до того, що психічні стани та наміри засуджених виразно проявляються у зовнішності і манері поведінки. Слід зазначити, що знання та уміння діагностувати (визначати) психічні стани засуджених, дозволяють співробітнику попередити порушення психічного здоров’я засудженого, стримати його від необдуманих вчинків з тяжкими наслідками, та вчасно надати психологічну допомогу. Визначити психічні стани і наміри можливо за допомогою певних ознак зовнішності та манери поведінки, таких як: міміки, жестикуляції, положення тіла і ніг, особливостей мови, дихання та фізіологічних реакції. Перелік ознак зовнішності та манера поведінки: 1. Пози, положення тіла і ніг. Основні варіанти: сидячи, стоячи. Тіло - нахилене вперед, назад, сутуле, пряме, розслаблене, напружене, повернуте боком. Ноги стиснуті у колінах, розкинуті, закинуті одна на одну, витягнуті вперед, підігнуті під себе, схрещені, механічні рухи - постукування об підлогу, покачування, тремтіння. Осанка і поза мають велике значення в формуванні образу людини: наприклад негативні емоції - сковують фігуру, а позитивні - її розкривають. Пози у людини бувають однотипні, різнобічні, стереотипні, звичайні, штучні, граціозні. 2. Жестикуляція — положення рук. Основні варіанти: притягнуті до стегон, заведені за спину, схрещені на грудях, зведені до серця, викидання вперед долонями вгору, піднімання над головою, вертикальні рухи зверху вниз. Механічні рухи: маніпуляції з випадковими предметами і речами (ручка, папір, кашкет і т.п.), торкання та потирання частин обличчя (підборіддя, носа, вуха, скроні), покусування нігтів. Окремі рухи: потирання долонь, стискання пальців у кулак, зчеплення пальців, тремтіння. 3. Міміка — вираз обличчя. Брови: зведені до перенісся, підняті вгору, опущені вниз. Очі: широко відкриті, заплющені, примружені, прискорене моргання. Погляд: прямо на співбесідника, відведений вбік, осмислений, відсутній. Губи: стиснуті "у ниточку", нижня губа піджата під верхню, ієна вниз, верхня чи нижня губа прикушені, куточки губ підняті вверх, опущені вниз. М'язи обличчя: розслаблені, напружені, перекачування жовен), тік — механічне посмикування м'язів біля очей та губ. Міміка буває: багатою, живою, бідною, в’ялою, невиразною, спокійною. По визначенню К. Ізарда емоції, що відображаються на обличчі “сприймаються краще ніж мова”. Погляд тісно пов’язаний з мімікою і часто виступає засобом встановлення контакту. 4. Мова, звуки, дихання. Темп мови: звичайний, прискорений, уповільнений, переривчастий, плутаний, заїкання. Голосність: звичайна, підвищена (крик), знижена (шепіт), тимчасове мовчання (втрата мови). Звуки: покашлювання, вигуки (ого! ах! ой! і т.д.), ниття. Сміх: адекватний, нещирий - підхіхікування, ввічливо попереджувальний. Дихання: звичайне, прискорено-поверхневе, глибоке, затримка дихання, зітхання. 5. Вазомоторні реакції. Зміна кольору шкіри (обличчя, шия, руки): загальне почервоніння, збліднення, плями. Слиновиділення: збільшене слиновиділення - мимовільне ковтання слини; зменшене слиновиділення-пересихання губ та їх облизування, відчуття "комка у горлі". Потовиділення: збільшене виділення поту на долонях, окремих частинах обличчя - скронях, лобі, над верхньою губою. Сльозова рідина: збільшення виділення - зволоження очей, сльози у куточках очей, прискорене моргання. Перед виконанням визначенням конкретних психічних станів і намірів звертається увага на те, що кожний психічний стан і намір проявляється цілісно, тобто через певну сукупність ознак. При цьому деякі ознаки можуть співпадати, а самі психічні стани та наміри динамічно змінювати один одного. Фізіологічні реакції Психічні стани Почервоніння обличчя - Збліднення обличчя - Розширення зіниць ока - Звуження зіниць ока - Підвищення частоти серцевих скорочень (ЧСС) - Пониження ЧСС - Коротке дихання через ніс - Пересихання ротової порожнини - Миттєвий оскал - Посилене потовиділення - Тремтіння - Скрегіт зубів - збудження, сором, гнів; страх, ознака вини; зацікавленість, сильна біль, вживання алкоголю чи наркотиків; злість, незадоволеність; тривога, збудження, страх, обман; підвищена увага, спокій; злість, агресія; страх обман; готовність до агресії; гнів, обман, хвилювання; страх, очікування болі; сильний гнів, злість. Засуджені (особливо зі значним життєвим та кримінальним досвідом) інколи намагаються стримувати окремі прояви, маскувати їх. Але повне стримування, а тим більше маскування не можливе, воно проявляється в некерованих реакціях. Особливо слід звертати увагу на природні фізіологічні реакції в різних психічних станах, які тяжко піддаються вольовому контролю, і тому дають більш об’єктивну інформацію. До них відносять: У спілкуванні засуджених між собою та з пенітенціарними працівниками достатньо виразно проявляються такі важливі психічні стани і наміри, що виражаються у відповідних ознаках: Стан агресії та наміри заподіяти шкоду. Загальні ознаки: тонус м’язів, рух напружений, мимовільне здригання тулуба, сильне тремтіння, намагання скоротити дистанцію, зайняти однакове чи домінуюче положення. Поза: тіло злегка нахилене вперед, плечі відведені назад, груди випнуті. Жестикуляція: руки зігнуті в ліктях, вперті в боки, притиснуті до тулуба. Пальці стиснуті в кулаки, постукування кулаків один об другий чи об щось, рухи рук – вертикально зверху вниз. Міміка: Брови нахмурені, кути рота сильно опущені, очі примружені, погляд спідлоба, прямо на суперника. Губи піджаті, стиснуті, прикушені зубами, зуби вищирені, міцно стиснуті. М’язи обличчя напружені. Мова: Прискорена, голосна, окремі вигуки, перепитування, інтонація дуже різка. Фізіологічні реакції: Загальне почервоніння, плями на обличчі, ковтання слини. Дихання поверхове з частими затримками, або прискорене зі звуками повітря. Стан психічного програшу, наміру підкоритися. Загальні ознаки: Тонус м’язів розслаблений, рухова активність низька, чи взагалі відсутня. Поза: Тіло нахилине вперед, спина сутула, плечі опущені, зведені вперед, переминання з ноги на ногу, у положенні сидячи зведені. Жестикуляція: Протягування руки для потискування долонею вверх, руки звисають вздовж тіла, лежать на колінах. Міміка: брови опущені вниз, при схиленій голові погляд у підлогу чи знизу вверх, губи розслабленні, куточки опущені, улеслива посмішка. Мова: Мова уповільнена по темпу, шепіт, відповіді із затримкою чи невпопад, підхіхікування, шмаркання носом, глибокі видихи повітря, зітхання. Фізіологічні реакції: можлива поява слини в куточках губ, витирання їх рукою. Сором, почуття вини. Сором, почуття вини характеризуються, такими фізіологічними реакціями, як серцебиття, почервоніння шкіри, інколи спазми в шлунку. Для таких людей характерно уникання соціальних контактів. Переживаючи вину людина низько опускає голову, відводить очі, інколи косо кидає погляд на того хто його звинувачує. Дистрес. Страждання, горе, переживання – це основні прояви дистресу. Типовими ознаками являються: неможливість зосередитись на чомусь, проявляється моторна заторможеність, ігнорування своїм зовнішнім виглядом подавленість, небажання діяти, неспокій, “нещасний” вираз обличчя, порушується сон, втрачається апетит. У результаті еволюції за певними психічними станами закріпились характерні ознаки поведінки. Моторний компонент обов’язковий при любій емоційній реакції. Визначити психічні стани і наміри можливо за допомогою певних ознак зовнішності та манері поведінки таких як: міміка, жестикуляція, положення тіла і ніг, особливості мови, дихання, фізіологічні реакції. Зовнішні ознаки Якість психоемоційних станів Сильний негативний Слабий негативний Слабе позитивне Сильне позитивне 1. Рот 2.Очі 3.Брови 4. Колір обличчя 5. Рухи рук 6. Дихання 7. Інтонація мови Кути рота сильно опущені, губи сильно зжаті або тремтять. Дуже незадоволений, напружений, похмурий погляд Сильно здвинуті до перенісся, направлені від центра вниз при астенічному стані, від центру вверх при стенічному стані Значне покрасніння або збліднення Сильно тремтять, дуже напружені або в’ялі Інколи дуже прискорене з частими затримками Дуже низька, незадоволена, пригнічена Кути рота опущені, губи зжаті. Незадоволений напружений погляд Здвинуті на переніссі Покрасніння або збліднення Напруження або в’ялі Інколи прискорене з затримками Різка незадоволена пригнічена Інколи в посмішці. Світло в очах веселий погляд Нормальні Вільне Вільне Спокійне Весела радісна Сміх Світло в очах, дуже веселий радісний погляд Нормальні Вільне Вільне Спокійне Дуже весела радісна. ДІАГНОСТИКА СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ В МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ Перш ніж приступити до розгляду основних питань, слід розглянути основні терміни та поняття, до яких відносяться: Самогубство (суїцид) – свідоме позбавлення себе життя. Самокалічення (членоушкодження) – штучне покалічення (пошкодження) самому собі будь-якого органу чи тканини тіла, порушення їх функцій, викликання якого-небудь захворювання або загострення захворювання, яке вже було. Самоотруєння – навмисне вживання отруйних або інших речовин у токсичних дозуваннях з метою позбавити себе життя. Демонстративно-шантажні аутоагресивні дії – усвідомлені навмисні вчинки, спрямовані на одержання будь-яких вигод від демонстрації намірів позбавити себе життя. Нещасний випадок – тілесні ушкодження або смерть, які спричинені дією зовнішніх факторів на організм людини внаслідок критичного збігу обставин. Суїцидальна поведінка – поведінка особи, яка характеризується наявністю стійких суїцидальних проявів (намірів) або суїцидальних спроб. Суїцидальна дія – усвідомлена та передбачена особою поведінка, зумовлена впливом зовнішніх або внутрішніх подразників, що спрямована на позбавлення себе життя. Мотиви суїцидальної дії – внутрішні спонукання, якими керується особа при вчиненні суїцидальних дій. Суїцидальні прояви (наміри) – думки, висловлювання, натяки особи щодо можливості позбавити себе життя, які не супроводжуються суїцидальними діями. Суїцидальна спроба (замах на самогубство) – дія, спрямована на свідоме позбавлення себе життя, яка внаслідок зовнішніх чи внутрішніх факторів не доведена до кінця. Суїцидонебезпечна категорія засуджених – особи, схильні до прояву суїцидальної поведінки. Схильність до самогубства – стійка орієнтованість людини здійснити самогубство. Умови суїцидальної поведінки – комплекс явищ, кожне з яких окремо не викликає конкретних суїцидальних дій, але їх сукупність є необхідною передумовою становлення та розвитку суїцидальної поведінки. Афект – короткочасне бурхливе переживання людини (відчай, лють, гнів). Афективний суїцид – дії, обумовлені сильним афектом, який виник у результаті непередбаченої психотравмуючої події чи під дією активізації хронічних психотравм. Депресія – стан, що характеризується зниженим, пригніченим настроєм, зниженням психічної активності, розладом рухів та різноманітними соматичними розладами (втратою апетиту, схудненням тощо). Фрустрація – психічний стан, викликаний невдачею у задоволенні потреб чи бажань. Доведення до самогубства – жорстоке поводження або систематичне приниження особистої гідності людини, яка знаходиться у матеріальній або іншій залежності від особи, що чинить дії, які спонукають потерпілу особу до самогубства. Причини суїцидальної поведінки – збіг обставин, які викликають соціально-психологічну дезадаптацію особистості та за наявності певних умов призводять до суїцидальних дій. Соціально-психологічний клімат – стан групової свідомості, викликаний міжособистісними стосунками, що проявляється у груповому настрої. Зниження ризику самогубств серед засуджених проводиться за напрямками: діагностика суїцидальної поведінки; профілактика самогубств; попередження самогубств; навчання персоналу установи по попередженню самогубств. Діагностика суїцидальної поведінки серед новоприбулих осіб як то: – збір, узагальнення та аналіз інформації про схильність до самогубства проводиться із новоприбулими до установи особами в період їх перебування у тимчасовому СІЗО, дільниці карантину, діагностики та розподілу відповідними співробітниками соціально-психологічної та медичної служби шляхом: - документального вивчення особистості засудженого; - проведення бесід; - анкетування; - психодіагностичного тестування; - медичного обстеження. Діагностика суїцидальної поведінки засуджених у період відбування покарання ділиться на поточну та планову діагностику і здійснюється персоналом установи у рамках виконання своїх службових обов'язків шляхом: - візуального визначення суїцидальних проявів у середовищі засуджених; - узагальнення інформації про поведінку засудженого; - психодіагностичного тестування та медичного обстеження у разі виявлення суїцидальних проявів та спроб. Джерелами інформації про схильність особи до вчинення самогубств можуть бути: особова справа; індивідуальна програма соціально-психологчної роботи із засудженим; медична картка; результати психодіагностичного вивчення особистості; інші (інформація від родичів, найближчого оточення засудженого, працівників установи тощо) Особова справа засудженого (повідомлення про спроби членоушкодження, самогубства, довідки про наявність психологічних експертиз, наявність або відсутність соціальних зв'язків на волі та інші дані, які характеризують засудженого). Медична картка (повідомлення про соматичні захворювання, психічні відхилення чи розлади, перенесені черепно-мозкові пошкодження інфекційні захворювання (наприклад: менінгіт) і таке інше); Психологічне тестування та аналітична робота за його результатами, інтерпретація результатів та пошук закономірностей у поведінці засуджених (тільки для психологів та психіатрів). Збір, аналіз, та узагальнення незалежних характеристик, тобто всієї інформації, яка надходить від осіб, що оточують засудженого (бесіди з близькими, родичами, оточенням із числа засуджених, співробітниками частин і служб, які безпосередньо з ним контактують); Характерні суїцидальні прояви серед спецконтингенту, на які слід звернути більше уваги. 1) Розмови про самогубство або погрози про його скоєння (особливо коли конкретно визначається спосіб його скоєння). 2) Нереалістичні висловлювання про зникнення (наприклад: "Зараз ви мене тут не побачите"). 3) Постійне доказування своєї вини та переживання з цього приводу. 4) Незвичайна, неадекватна поведінка або підвищене занепокоєння тим, що може статися. 5) Підвищена тривожність або агресивність на фоні депресії. 6) Байдужість до того, що відбувається навколо. 7) Розмови про втрату соціальне важливих орієнтирів життя, безнадійність, хвилюючі спогади. 8) Безпідставний збір та упакування особистих речей, роздача або дарування власного майна. 9) Смуток (зневір'я), песимістичні висловлювання про майбутнє що нерідко перетинається плаксивим настроєм (сльозами). 10) Тривале переживання негативних психічних станів та чітко виражені почуття, що їх супроводжують: стани - стрес, депресія, фрустрація; почуття - нерішучість, втомленість, печаль, пригніченість, безвихідність, безнадійність, безпорадність, відчуженість, замкненість повільність або відсутність реакції. Підводячи підсумки по даному питанню слід відмітити, що вміння діагностувати суїцидальну поведінку дозволять співробітникам установ виконання покарань більш якісніше спланувати профілактичну та корекційну роботу з даною категорією та більш ефективніше боротися з даною проблемою взагалі. Психологічні особливості засуджених-суїцидентів та їх врахування при плануванні та здійсненні індивідуально-профілактичної роботи з ними під час особистісної кризи Соціальна статистика свідчить, що ті, хто скоюють самогубства у місцях позбавлення волі, наближені до вікових рамок (30-35 років), найчастіше засуджені за насильницькі злочини, як правило провівши в установах тривалий час (нерідко чотири-п'ять років). Їх суїцидальна тенденція може бути спровокована конфліктними ситуаціями із засудженими, адміністрацією установи, сімейними непорозуміннями, або ж несприятливими правовими обставинами, наприклад рішенням у відношенні апеляції про перегляд судового вироку. Вирок означає втрату свободи, в окремих випадках втрату родини та соціальної підтримки, очікування фізичного насильства, непевність і страх перед майбутнім, сором і провину з приводу скоєного злочину. Як наслідок, загострення негативних психічних станів, обумовлений несприятливим навколишнім середовищем. З часом, перебування в установі створює додатковий стресовий вплив через неможливість адаптуватись в нових умовах, що звичайно збільшує ймовірність психічних та фізичних розладів. Найбільш небезпечні категорії осіб з точки зору можливості скоєння самогубства. 1) Особи, які раніше мали суїцидальні спроби або членоушкодження. 2) Особи, які не мають родичів, а особливо ті, чиї сім'ї розпалися за час знаходження в місцях позбавлення волі. 3) Особи, серед рідних та близьких яких мали місце самогубства. 4) Особи, що мали нещодавні життєві складнощі, пов'язані, в першу чергу, з втратою рідних та близьких, значними матеріально-фінансовими втратами. 5) Заарештовані вперше або за незначне правопорушення. 6) Засуджені вперше або до тривалих строків ув'язнення. 7) Молодь (до 18 років) із порушеннями у сфері міжособистісних стосунків ("одинаки", "дикуни"), які відрізняються відхиленнями у поведінці, у тому числі яка включає фізичне насильство. 8) Особи з високим соціальним статусом (які раніше займали керівні посади, мали вплив в певних прошарках суспільства). 9) Неграмотні особи та такі, що мають незакінчену середню освіту. 10) Інваліди І і II групи та особи з тяжкими захворюваннями). Засуджені похилого віку (особливо хворі та ті, які не мають соціально-корисних зв'язків на волі). 11) Засуджені, які мають конфлікти із оточенням (наприклад, заборгованість). 12) Засуджені, які тримаються в камерних умовах. 13) Особи з психічними розладами. 14) Особи, які тривалий час перебувають у депресивному стані. 15) Засуджені, які можуть мати ускладнення після звільнення (відсутність житла, сім'ї). Найбільш поширені причини суїцидальної поведінки спецконтингенту в установах. 1) Очікування винесення вироку за скоєний злочин. 2) Різке неприйняття провини або, навпаки, самозасудження. 3) Певні складнощі адаптації до умов позбавлення волі. 4) Втрата соціально-важливих орієнтирів, ілюзія безвихідної життєвої ситуації. 5) Зростання труднощів у взаємовідносинах з оточенням. 6) Загроза або факт одностатевого зґвалтування. 7) Кризова життєва ситуація або інший збіг неприємних обставин (в першу чергу, втрата близької людини, соціального положення, роботи, можливості навчання, значні матеріально-фінансові втрати). 8) Втрата самоповаги. 9) Стан алкогольного або наркотичного сп'яніння (особливо для поміщених до камер ШІЗО). 10) Тривалі психічні розлади. 11) Хворобливий стан, виявлення або наявність тяжкого захворювання (наприклад, ВІЛ-інфекція, СНІД, онкологічні, венеричні та інші). 12) Ізоляція до медичної частини установи у зв'язку із суїцидальною спробою. 13) Наближення звільнення (для осіб, які можуть мати взаємообумовлені психологічні, соціально-побутові та фінансові складнощі на волі). Начальник відділення СПС у своїй діяльності повинен використовувати наступні специфічні напрямки профілактики із засудженими, які мають схильність до самогубства, зокрема таких як: 1) Спостереження за засудженими, фіксація та аналіз всіх відхилень у їх поведінці, зовнішньому вигляді та ставленні до праці. 2) Спостереження за їх емоційним станом. З) Визначення кола спілкування та інтересів цих засуджених, їх емоційної залежності від друзів та близьких родичів. 4) Врахування негативно впливових факторів: - сенсорний голод (недостатність інформації ); - специфічні ілюзії, уявлення, міркування; - недооцінка або переоцінка часу; - вплив мікросередовища; - негативні якості розуму; - кругова порука; - соматичні захворювання, які збільшують агресивність (сухота, СНІД, венерична хвороба). 5) Постійне проведення індивідуальних бесід і щоденне спостереження за настроєм засудженого. 6) При вирішенні питання про накладення стягнення необхідно враховувати психологічні особливості засудженого. 7) Контролювання стосунків цих засуджених з іншими особами. 8) Розробка та розвиток системи наукових уявлень (про природу, суспільство, суспільні відносини, норми поведінки). 9) Формування правильних уявлень про життя суспільства, колонії, вимоги суспільства, обов'язки та права осіб, позбавлених волі. 10) Розвиток позитивного уявлення засуджених. 11) Планування та ефективне використання вільного часу засуджених. 12) Розвиток позитивних якостей розуму засуджених. 13) Широке використання листування засуджених з родичами. 14) Встановлення здорового психологічного клімату у стосунках між засудженими у відділені. 15) Формування колективів засуджених з різними типами темпераменту. 16) Використання у роботі із засудженими-суіцидентами таких методів та форм індивідуальної роботи: ознайомлення, переконання, приклад, наслідування, привчання, вироблення позитивних навичок та звичок, заохочення та ін. Основні правила проведення бесіди із суіцидентами: 1. Розмова повинна відбуватися добровільно, один на один, у довірливій обстановці. 2. Слухайте дуже уважно. Сприймайте не тільки те, що говорить засуджений, але і як він це робить: голос, міміка, рухи. Це вам допоможе правильно зрозуміти його емоційний стан. 3. Визначте головні проблеми. Дайте можливість засудженому відверто розкрити реальну проблему. Задавайте короткі (бажано завчасно підготовлені ) питання для зосередження його розповіді на найбільш важливих для вашої роботи моментах. Уточніть деталі. Дайте йому можливість уявити, що вам дещо відомо. 4. У ході розмови ви повинні зібрати інформацію, яка була б корисна для подальшої корекційної роботи; 5. Зверніть увагу засудженого на його бажання вбити себе. Не бійтесь цього робити. Якщо засуджений хоче вмерти, не соромтесь запитати його про це. Задавайте питання: " Ви вирішили вбити себе? Як це Ви зробите?". Засуджений почує те, що він бажає і це розрядить обстановку. Взаємодія начальника відділення СПС з психологом установи з метою попередження кризових станів, що призводять до самогубств серед засуджених Попередження самогубства в установах виконання покарань – турбота не тільки начальника відділення СПС та психолога, а і працівників усіх ланок управління, робота яких в комплексі являється реальною перешкодою для суїциду. Центральна роль по попередженню, профілактиці і корекції суїциду належить начальнику відділення та психологу. В результаті цього їхня професійна діяльність повинна носити характер тісної співпраці, а саме: Психолог установи у спільних діях з начальником відділення СПС у своїй професійній діяльності повинні використовувати наступні методи співпраці: Після з’ясування можливої суїцидальної поведінки, психолог інформує начальника відділення в якому перебуває засуджений. Проводить заходи щодо постановки даного засудженого на профілактичний облік; Ознайомлює начальника відділення з планом (алгоритмом) профілактичних заходів з даною категорією засуджених; Особисто передає засудженим всі листи або інші повідомлення, які містять інформацію психотравмуючого змісту (смерть або тяжка хвороба близького родича, розрив стосунків із рідними та близькими, втрата значних матеріальних цінностей тощо) вживає при цьому заходів щодо зняття можливих негативних психічних станів, супроводжуючи заспокійливою бесідою. Після цього деякий час спостерігає за такими засудженими, контролюючи їх психічний стан. Психолог розробляє зміст та методику проведення начальниками відділень соціально-психологічної служби групових профілактичних бесід із засудженими своїх відділень. У разі допущення в установі випадку самогубства вживає заходів щодо зняття можливих негативних соціально-психологічних наслідків шляхом роз'яснення неефективності, недоцільності та засудження з боку соціальних, моральних та релігійних поглядів такого способу вирішення своїх проблем. По можливості залучає до цієї роботи громадськість та священнослужителів. Начальник відділення СПС у спільних діях з психологом установи використовує наступні методи співпраці: 1) Постійно спостерігає та аналізує поведінку засуджених - потенційних суїцидентів, визначає коло спілкування та аналізує їх взаємовідносини з найближчим оточенням, близькими та родичами. У разі значної негативної зміни поведінки даних засуджених негайно інформує про це заступника начальника установи із соціально-психологічної роботи та психолога. 2) Консультується з психологом для виваженого визначення міри покарання при накладенні стягнень на таких засуджених з метою запобігання негативного впливу на його психічний стан. 3) У разі одержання засудженим, схильним до суїциду листа, очікування ним побачення (особливо довгострокового), проводить з ним ненав'язливу бесіду з метою з'ясування його настрою, психічного стану тощо. При виявленні ознак занепокоєння, тривоги або депресії рекомендує йому відвідати психолога установи та особисто повідомляє про це психологу. Особливості проведення службового розслідування за фактом самогубства засудженого Самогубство та суїцидальна спроба розглядаються як надзвичайні події, повязані з неналежним виконанням адміністрацією виправної установи повноважень щодо забезпечення особистої безпеки засуджених. За фактом самогубства або суїцидальної спроби засудженого регіональним управлінням (відділом) Департаменту, протягом трьох годин з фактичного часу їх встановлення, надсилається спецповідомлення до чергової частини Департаменту, в якому обов’язково зазначається: Установа, де відбулася надзвичайна подія. Дата, можливий час вчинення самогубства або суїцидальної спроби та фактичний час їх встановлення. Місце та спосіб вчинення самогубства або суїцидальної спроби. Установочні дані про особу, яка вчинила самогубство або суїцидальну спробу (прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, громадянство, освіта, сімейний стан, місце проживання до засудження, наявність попередніх судимостей, дані про останню судимість, початок та кінець строку покарання). Дата прибуття до установи даної особи. Інформація про попередні суїцидальні спроби самокалічення та суїцидальні наміри, перебування особи на профілактичному обліку. Можливі причини самогубства або суїцидальної спроби (при встановленні причин слід розрізняти такі поняття як афективний суїцид, доведення до самогубства, демонстративно-шантажні аутоагресивні дії, нещасний випадок, невиправданий ризик, самоотруєння, самокалічення (членоушкодження) тощо. Прізвища посадових осіб, які брали участь в огляді місця події. Службове розслідування за фактом самогубства або суїцидальної спроби засудженого проводиться з метою всебічного вивчення обставин цієї надзвичайної події, виявлення, усунення можливих причин і умов, що сприяли їх вчиненню та вжиття заходів реагування. Висновок за матеріалами службового розслідування готується за обов’язковою участю представників СПС, служби нагляду і безпеки, медичної служби та затверджується начальником регіонального управління (відділу) Департаменту. Висновок за матеріалами службового розслідування містить наступну інформацію: Посадові особи, якими проведено службове розслідування. Установочні дані про особу, яка вчинила самогубство або суїцидальну спробу (прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, місце проживання до засудження, національність, громадянство, сімейний стан, освіта, відомості про попередні судимості, відомості про останню судимість, початок та кінець строку покарання, термін можливого застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання і заміни невідбутої частини покарання більш м’яким). Дата, місце, час та спосіб вчинення самогубства або суїцидальної спроби. Обставини вчинення самогубства або суїцидальної спроби. Інформація про перебування особи на профілактичному обліку. Інформація про попередні суїцидальні спроби, самокалічення, суїцидальні наміри тощо. Конкретні причини, що сприяли вчиненню самогубства або суїцидальної спроби. Конкретні мотиви, якими керувався засуджений, що вчинив самогубство або суїцидальну спробу (конфлікти, борги, образа, жорстке поводження з боку інших засуджених тощо). Конкретно визначений ступінь вини кожної посадової особи виходячи з функціональних обов'язків, пропозиції щодо заходів реагування. Інша інформація, що має значення для розслідування. Висновки та пропозиції щодо усунення недоліків у профілактичній роботі. Висновок разом з матеріалами, надсилається на ім’я голови Департаменту у десятиденний термін з дня вчинення самогубства або суїцидальної спроби. Результати службового розслідування за фактом самогубства або суїцидальної спроби засудженого обов’язково розглядаються на оперативній нараді при начальнику регіонального управління (відділу) Департаменту із заслуховуванням відповідних посадових осіб установи. РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЧНОЇ СТІЙКОСТІ В ЕКСТРЕМАЛЬНИХ УМОВАХ Причини напруги в діяльності працівників кримінально-виконавчої системи Першою групою причин виникнення екстремальних ситуацій є конфліктний характер взаємодії між працівниками і засудженими. В окремих випадках засуджені здійснюють приховану або відкриту протидію, створюють штучні перешкоди працівникам у вирішенні поставлених службових завдань, а інколи - реальну загрозу їх життю та здоров'ю. До другої групи відносяться фактори змісту службової діяльності (її складність, невизначеність інформації, що надходить, нечітка постановка завдань, дефіцит часу тощо). Третьою групою причин є особливості соціально-психологічних явищ у місцях позбавлення волі (конфліктність у стосунках працівників, невірний стиль поведінки керівника, відсутність психологічної готовності до колективної діяльності тощо). При надзвичайних обставинах на психіку працівників можуть впливати особливі фактори: різні перенавантаження, небезпека, ризик, раптовість, різкі зміни природних явищ, імовірність поранення та загибелі. З цих причин виникають проблеми в організації діяльності працівників установ виконання покарань в екстремальних умовах: 1) неможливість правового встановлення чітких алгоритмів (планів) дії; 2) неможливість прогнозування розмірів та ходу події; 3) небажані зміни в діяльності окремих працівників (прийняття рішень із запізненням та складність їх виконання, помилки у послідовності дій, порушення співвідношення між головним та другорядним; втрата емоційно - вольової стійкості; виникнення різних негативних станів; послаблення професійної активності, від появи недоліків у роботі, до повної бездіяльності). Успішність оволодіння знаннями, вміння діяти під час ліквідації надзвичайних подій залежать від особистих якостей працівника (інтелектуальних та вольових якостей, емоційної сфери), професійної апперцепції, яка відображає досвід в аналогічних ситуаціях, що зустрічалися раніше, а також спеціальною психологічною підготовкою працівників. Ризик - характеристика діяльності при невизначеності для суб'єкта її результату та наявність припущень про можливість негативних наслідків у випадку невдачі - покарання, тілесні ушкодження, смерть... Розрізняють виправданий і невиправданий ризик. Виправданий ризик вимагає розумного зважування усіх «за» і «проти» при ухваленні вольового рішення, ідейної і моральної висоти мотивів, що визначають ризиковане поводження і перевагу найбільш безпечного плану дії. При цьому можливі ситуації, де результат такої дії залежить від випадку, що обумовлений особистими якостями особи, яка ризикує. Ризик визнається невиправданим, якщо він за відомо створював загрозу для життя і здоров'я людей або сприяв виникненню інших негативних наслідків чи надзвичайних подій. Для вирішення службових обов'язків при наявності надзвичайних подій працівник установи повинен чітко визначити ступінь небезпеки для себе та оточуючих, ступінь своєї фізичної та моральної готовності до відповідних дій, зрозуміти та проаналізувати алгоритм своїх дій у разі ускладнення обстановки (на підставі чинного законодавства). Лише після цього, вживаючи всіх заходів особистої безпеки, потрібно спробувати виправдано ризикувати. Організація групових дій, що порушують громадський порядок та участь у них кваліфікуються кримінальним законодавством України як організовані дії групи осіб, які грубо порушують порядок, та супроводжуються злісною непокорою законним вимогам представників влади. До таких дій, як правило, належать групова відмова від їжі, групова відмова від роботи, злісне невиконання законних вимог адміністрації, конфлікти між окремими групами засуджених тощо. Характерними місцями групової непокори в установах виконання покарань є місця масового перебування засуджених (приміщення ШІЗО (ПКТ), їдальня, клуб, приміщення відділень соціально-психологічної служби, локальна або виробнича дільниця тощо). Основні причини надзвичайних подій: - порушення працівниками законності; - наявність конфліктних ситуацій; - утиски з боку представників груп негативної спрямованості або інших засуджених; - надання непередбачених законодавством пільг окремим категоріям засуджених; - недоліки та неправомірність накладання дисциплінарних стягнень; - послаблення уваги до побутових потреб засуджених; - недоліки в оплаті праці засуджених; - халатне ставлення працівників до виконання службових обов'язків; - несвоєчасне вжиття заходів реагування до злісних порушників режиму; - недозволені зв'язки працівників установ виконання покарань із засудженими та їх родичами; - низький рівень службової та професійної підготовки працівників; - неякісне проведення заходів щодо забезпечення встановленого порядку відбування покарання, відсутність систематичного проведення виховної та роз'яснювальної роботи тощо; - невиконання вимог, наказів, розпоряджень, вказівок та інструкцій з питань організації та забезпечення встановленого порядку відбування покарань. З метою підтримання належного правопорядку в установах виконання покарань, попередження злочинів та правопорушень серед спецконтингенту, забезпечення безпеки засуджених та персоналу в установах здійснюються комплекси спеціальних профілактичних заходів щодо виявлення, постановки на облік осіб, які потребують особливої уваги, та організації нагляду за ними, Виявлення та постановка на профілактичний облік засуджених, які вчинили правопорушення або мають намір їх вчинити, передбачає глибоке вивчення їх особових справ, кореспонденції, журналів обліку правопорушень, рапортів прийому-задачі чергування, доповідей начальників відділень соціально-психологічної служби та інших посадових осіб, інформації, наданої відділом нагляду та безпеки, оперативним відділом, медичною частиною тощо. Осіб, яких взято на профілактичні обліки, закріплюють наказом по установі за відповідними працівниками, спальні місця у гуртожитках їм надаються при вході у спальне приміщення, робочі місця - у місцях, які добре проглядаються і контролюються. Їх виведення на роботу здійснюється тільки в першу зміну, як правило, за відрядною формою оплати праці, та із щоденним підведенням підсумків виконання виробничого завдання. При проходженні строєм засуджені, які перебувають на профілактичних обліках, йдуть у першій шерензі. На засуджених, схильних до нападу на представників адміністрації, захоплення заручників, скоєння втеч, розробляються альбоми з установчими даними та інформацією про їхні зв'язки з іншими засудженими, фотографіями, а також обладнуються спеціальні стенди у чергових частинах установ. Індивідуально-виховна робота із засудженими, які перебувають на профілактичному обліку, здійснюється цілеспрямовано, планомірно, диференційовано, з урахуванням особистості правопорушника, характеру і ступеня його соціальної занедбаності, небезпеки вчиненого злочину та інших особливостей, що мають значення для правильного вибору методів і заходів впливу. Важливе місце у такій діяльності займає робота щодо попередження та недопущення злочинів з боку засуджених. Попередження злочинів - це діяльність, направлена на застосування заходів, спрямованих на забезпечення правопорядку, законності, безпеки засуджених і персоналу установ, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими громадянами. Результати діяльності щодо запобігання та недопущення злочинів досягаються у процесі систематичного проведення комплексу заходів, до яких можна віднести: - виявлення і ліквідацію причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів та інших правопорушень; - забезпечення належної охорони засуджених та постійного нагляду за їх поведінкою; - своєчасне вирішення конфліктних ситуацій серед засуджених; - дотримання законності, правил особистої безпеки та пильності під час несення служби персоналом установ; - постійну роботу над підвищенням професійної майстерності працівників та належне виконання ними своїх службових обов'язків; - проведення систематичної виховної та роз'яснювальної роботи із засудженими, вжиття до порушників режиму утримання відповідних заходів дисциплінарного впливу, визначених виправно-трудовим законодавством України; гуманне ставлення до осіб, позбавлених волі, тощо. Окремі приклади дій в екстремальних ситуаціях 1. Затримання засудженого, який вчинив злочин або інше правопорушення і чинить опір Такі дії засудженого дозволяють застосовувати широкий спектр прийомів затримання: - фізичне протиборство з правопорушником і наступним його затриманням та ізоляцією; - застосування спеціальних засобів. У таких ситуаціях слід враховувати певні психологічні моменти. Такі дії припустимі за умови впевненості у власній фізичній та психологічній перевазі, майстерного володіння прийомами затримання та утримування, коли порушник перебуває у стані страху, розпачу, невпевненості. Досить часто трапляються випадки, коли порушник виявляє агресію і може напасти, особливо якщо у нього є допоміжні засоби або зброя. При цьому необхідно: - зберігаючи небезпечну відстань, впевнено, стисло і категорично попередити правопорушника про можливість застосування до нього спеціальних засобів активної оборони, продемонструвати їх готовність; - проінформувати його про обтяжуючі наслідки вчинення опору; - при ігноруванні такого інформаційного впливу та намаганні порушника продовжувати чинити опір, слід із суворим дотриманням вимог законодавства застосувати спеціальні засоби, намагаючись спричинити йому якнайменші ушкодження, не уражаючи життєво важливі частини тіла. Треба пам 'ятати про можливість прихованих дій порушника: - його запевнення про можливість припинення опору; - відкидання допоміжних засобів (зброї) з наступним наміром використати їх після втрати пильності працівником; засоби нападу можуть бути приховані під одягом; - наміри заволодіти спеціальними засобами (зброєю) працівника. Одночасно увага працівника установи повинна звертатися і на навколишнє оточення, оскільки замасковані дії правопорушника можуть бути викликані наявністю співучасника. 2. Супровід засуджених, які допустили правопорушення, до спеціального приміщення чергової частини Супровід засудженого, який допустив порушення встановленого режиму тримання, підозрюваного у вчиненні правопорушення, здійснюється, як правило, двома та більше молодшими інспекторами служби нагляду та безпеки або за допомогою інших працівників установи в присутності ЧПНУ чи його заступника. Під час супроводу порушника необхідно: - постійно стежити за діями засудженого, який скоїв порушення; - передбачити заходи на випадок спроби можливих співучасників порушника створити умови для різного роду провокацій з метою його звільнення; - не допускати, щоб порушник викинув або передав іншим засудженим речі, предмети, записки, що можуть бути використані під час проведення службового розслідування, або прийняв від можливих співучасників зброю, інші предмети, які можуть бути використані як знаряддя нападу. Під час супроводу порушника особи, які призначені для цього, екіпіруються гумовими кийками та необхідними спецзасобами, дотримуються встановлених правил особистої безпеки. При супроводі порушника двома та більше молодшими інспекторами або за допомогою інших працівників установи виконання покарань: - один молодший інспектор повинен йти поруч із порушником і вести його; - інші молодші інспектори та працівники установи, які надають допомогу, повинні, йдучи у двох-трьох кроках позаду, спостерігати за діями порушника та оточуючих засуджених; - ЧПНУ або його заступник рухається у трьох кроках попереду. При супроводі порушника одним молодшим інспектором: - прямувати позаду порушника або поруч з ним; - заборонено заходити наперед або нахилятися поруч із затриманим, допускати появу сторонніх осіб у безпосередній близькості від нього; - у випадку наближення будь-кого ззаду або спереду зупинитися разом з порушником, відійти з ним на 2-3 кроки вбік і пропустити особу чи осіб. 3. Раптове загострення ситуації при супроводі засудженого, який допустив правопорушення У таких випадках працівник установи повинен перебувати поруч із порушником, з правого боку або трохи (на півкроку) позаду. Потрібно слідкувати за ритмічністю ходи затриманого та положенням його тіла при пересуванні. Насторожуючими мають бути наміри раптового зближення правопорушника з іншими особами, спотикання, безпідставне кульгання, напруження м'язів, мимовільне стискання пальців, попереднє відгинання кінцівок. У разі перебування особи у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, сильного душевного хвилювання працівники повинні виявляти стриманість та обачність для того, щоб не спровокувати протиправних дій або агресії з боку порушника. 4. Під час проведення обшуку та здійснення профілактичних заходів необхідно дотримуватися наступних правил: 1. За наявності можливості обшук здійснюється, як правило, в окремому спеціально обладнаному приміщенні. 2. При наявності технічних та інших допоміжних засобів, обов'язково застосовувати їх під час обшуку. 3. Обшук повинен здійснюватися двома або більшою кількістю працівників (один з яких постійно перебуває напоготові та здійснює нагляд за поведінкою правопорушника). Особа, яка здійснює обшук, стає позаду засудженого, котрий підлягає обшуку, і послідовно зверху донизу проводить обшук. 4. Під час здійснення обшуку засуджений повинен стояти біля стіни або будь-якої опори. Йому пропонується підняти руки вгору і розставити ноги. Якщо цього вимагають обставини, правопорушник обшукується у положенні стоячи на колінах чи лежачи обличчям до землі, при цьому руки закладаються за голову або йому пропонується обпертися руками об стіну та широко розставити ноги. 5. Працівник, який проводить обшук, не повинен повертатися до правопорушника спиною. Слід обирати позицію, що надавала б можливість відбити несподіваний напад засудженого з будь-якого боку. 6. Під час обшуку декількох осіб працівник не повинен знаходитися між двома засудженими або на одній лінії з ними та працівниками із групи прикриття. 7. У виключних випадках, за нагальної потреби, необхідно використовувати для охорони засуджених службового собаку. 8. Після обшуку правопорушника, за наявності підстав для його ізоляції, у разі відмови останнього слідувати до приміщення ШІЗО(ПКТ), учинення фізичного опору, прояву буйства, спроби нападу на представників адміністрації за розпорядженням начальника установи, його заступників, ЧПНУ та їх заступників можуть бути застосовані наручники. 5. Особливості поведінки під час поміщення засуджених, які грубо порушили встановлений режим утримання, до камер ШІЗО, ПКТ (ОК) Поміщення засудженого в ШІЗО, ПКТ (ОК) здійснюється в присутності ЧПНУ або його заступника, при цьому перевіряється правильність оформлення постанови, передбаченої Правилами внутрішнього розпорядку ВТУ, робиться запис до книги обліку засуджених, які утримуються в цих приміщеннях. Після цього проводиться повний обшук засудженого, який поміщається до камери. У період несення служби з нагляду за засудженими в ШІЗО, ПКТ(ОК) молодший інспектор перебуває у коридорі. Постійний контроль за наявністю та поведінкою засуджених, які тримаються в камерах, здійснюється шляхом почергового спостереження за ними крізь оглядові вікна у дверях камер. Двері камер ШІЗО, ПКТ (ОК) відчиняються тільки в присутності ЧПНУ або його заступника. У разі відвідування камери адміністрацією ВТК або іншими посадовими особами молодший інспектор повинен вимагати від засуджених стати біля протилежної від дверей стіни обличчям до входу, тримати руки в положенні "ззаду" і, переконавшись, що ці вимоги виконані, відчинити двері камери. ЧПНУ або його заступник зобов'язані першими увійти до камери і зайняти місце попереду прибулої посадової особи. Молодший інспектор у цей час тримає двері камери напіввідчиненими і веде постійне спостереження за засудженими в готовності своєчасно надати допомогу в разі нападу засуджених на осіб, які знаходяться в камері, та своєчасно зачинити двері, аби не допустити виходу засуджених із камери. Інші молодші інспектори перебувають біля камери в постійній готовності до відсічі неправомірних дій засуджених, якщо цього вимагатимуть обставини. Роздача їжі та прогулянка засуджених проводяться за участю не менше як двох молодших інспекторів або спеціально призначених працівників установи під керівництвом ЧПНУ або його заступника. Перед виводом засуджених на прогулянку ретельно оглядається дворик для прогулянок та стан його огорожі. Засуджені виводяться покамерно в зазначені дворики, де перебувають під постійним наглядом молодшого інспектора. Після закінчення прогулянки всі засуджені підлягають обшуку. 6. Деякі рекомендації щодо поведінки особи в разі захоплення її як заручника 1. Якщо Ви знаходитесь у групі заручників, намагайтеся нічим не виділятися, не привертати до себе увагу, не дратувати злочинців - це може викликати в них неадекватну реакцію. 2. Вести себе необхідно спокійно, миролюбиво, виконувати все, що злочинці наказують. 3. Якщо є час та можливість, необхідно проаналізувати ситуацію: оглянути місце, де Ви знаходитесь, і визначити для себе, де можна сховатися у випадку перестрілки. Слід уважно придивитись до осіб, які Вас захопили, оцінити їх психологічний стан, готовність йти на контакт. Варто спробувати зав'язати розмову, дати зрозуміти, що Ви їм співчуваєте. При вдалому контакті, коли Вас продовжують слухати, спробуйте давати поради. Це заспокоїть психіку злочинців, їм буде важко Вас убити. 4. Якщо серед злочинців є особи, у яких можуть бути діти, варто у розмові з ними згадати про своїх дітей і, в залежності від реакції на це, нагадати їм про власних дітей. 5. Злочинцям молодого віку варто нагадати про матір. Не рекомендується розмовляти про батька, жінку, наречену. По відношенню до цих осіб реакція злочинців може бути негативною і може викликати емоційний вибух люті, що стане причиною розправи. 6. Ні в якому разі не намагайтеся викликати жалю у злочинців сльозами, проханнями зберегти життя. 7. Якщо злочинців декілька, слід виявити того з них, у поведінці якого відчувається розгубленість, страх перед відповідальністю, сумніви щодо успіху. Спробуйте закріпити у ньому такий психологічний стан з метою розколу злочинної групи. Варто нагадати йому, що добровільна відмова від продовження злочинної діяльності є пом'якшуючою обставиною при вирішенні питання про притягнення до відповідальності. 8. Під час ведення діалогу не слід принижувати людську гідність злочинців, давати обіцянок, виконання яких неможливе, - це може розірвати психологічний контакт, визвати недовіру. У випадку, коли злочинці не йдуть на контакт, а продовжують агресивні дії, необхідно зосередитися на концентрації своїх психологічних та фізичних можливостей. Якщо заручника зв'язують, йому необхідно повернути голову вбік, а руки, ноги, корпус тіла - напрягти. Потрібно прийняти таке положення, при якому можна буде розслабитись, щоб не порушити кровообіг, внаслідок чого може виникнути втрата свідомості. 9. Важливо знати, що працівниками, якими готується операція по звільненню заручників, може використовуватися апаратура для прослуховування розмов, що ведуться у приміщенні. 10. У зв'язку з цим у розмові із злочинцями необхідно згадати дані, які можуть бути використані при підготовці до штурму. Особливо важлива інформація про яскраво помітні прикмети, за якими можна відрізнити заручника від терориста, про озброєння бандитів, їх кількість, моральний стан та наміри. 11. У момент початку роботи штурмової групи із початком стрільби необхідно миттєво лягти на підлогу і відкотитися (відповзти) у раніше намічене сховище. Не знаходитися біля вікон і дверей, не брати у руки зброю злочинців, намагатися тримати терористів у полі зору, знаходитися від них на значній відстані. 12. Коли заручники і злочинці після проведення операції виходять із приміщення, їм наказують тримати руки за головою. Не потрібно ображатися, робити різки рухи, такі заходи необхідні для безпеки заручників. Загальні психологічні рекомендації 1. Зважайте на суспільний резонанс ваших вчинків та дій. Чим чисельнішим є оточення працівника установи засудженими в умовах запобігання правопорушення, тим менше слід розраховувати на підтримку та допомогу. 2. Розраховуйте на власні сили, знання та вміння. Звертайтесь до оточуючих з метою інформування щодо законності та доцільності ваших дій. Ефективність діяльності працівника установи в екстремальній ситуації залежить, головним чином, від того, наскільки її можливо передбачити та контролювати. Формуйте свій внутрішній психічний стан готовності до дії. 3. Будьте завжди готовими до раптового перетворення буденної ситуації в екстремальну. Будь-яка екстремальна ситуація визначається існуванням або переважаючого одного чи декількох екстрим-факторів (об'єктивних та суб'єктивних). Об'єктивні фактори: - наявність зброї (або раптове оволодіння нею) у правопорушника; - неочікуване захоплення заручника; - наявність лідера або підбурювача у натовпі; - загибель або поранення колеги; - стан алкогольного або наркотичного сп'яніння правопорушника тощо. Суб'єктивні фактори: - стан емоційної збудливості правопорушника; - відсутність самоконтролю у працівника установи; - схильність працівника до безглуздого ризику та прийняття необґрунтованих рішень; - ознаки деформації особистості працівника (брутальність, пихатість, агресивність, корисливість); - відсутність професійних знань, вмінь та навичок у працівника установи. 4. З'ясуйте визначальний екстрим-фактор і спрямуйте зусилля на його нейтралізацію. Багато помилкових рішень та дій в екстримальних ситуаціях пов'язано з негативними психічними станами, переживаннями та враженнями, з якими працівник потрапляє в екстремальну ситуацію (це стани страху, невпевненості, хвилювання, загострення відчуття самозбереження, психічного "забування" опрацьованих стереотипів дій, звичок тощо). Важливим елементом опрацювання навичок дій в екстремальних ситуаціях має бути створення або корекція власних психічних станів. Спокійна виважена поведінка працівника, коректна манера спілкування, стримування жестикуляцій та бурхливих емоційних проявів будуть сприйматися засудженими позитивно або нейтрально, що істотно зменшує ризик небажаного перебігу подій. 5. Не опиняйтеся у полоні самозаспокоєності, стежте за станом та діями протилежної сторони. Одним із чинників на цій стадії виступає агресія з боку протилежних сторін. Ознаки агресивного стану: - різка зміна емоцій та виразу обличчя; - стискання пальців рук; - м'язова гра вилиць; - потовиділення; - примружування повік; - повертання тулуба з прикриттям грудної частини тіла, плече попереду, провідна нога виставлена вперед та напівзігнута; - при висловлюванні погроз відстань між співрозмовниками скорочується, а перед можливою фізичною агресією - збільшується. У науковій літературі виділяють цілу низку різновидів агресивних форм поведінки, однак слід визначити розуміння фахової агресії (притаманна бійцям підрозділів особливого призначення та груп швидкого реагування). Фахова агресія - санкціоновані нормативно-правовими актами дії особового складу у формі фізичної агресії, спрямовані на припинення протиправних дій шляхом цілеспрямованого заподіяння фізичної шкоди злочинцю, адекватної екстремальній ситуації із застосуванням спеціальних засобів і методів. Найвищого ступеня фізична агресія як засіб розв'язання екстремальної ситуації досягає на відрізку заподіяння шкоди злочинцю. 6. Зважайте, що максимальної небезпеки можна очікувати: - від агресивного натовпу. Сила такого натовпу в його анонімності: - у цьому випадку більш ефективні, ніж спецзасоби та зброя, фотоапарат чи відеокамера, пристрої звукового запису та документування; - фіксація осіб, вкрай емоційних, істеричних, сп'янілих, наркотизованих, може призвести до непередбаченого сплеску агресивності; - у разі перебування останніх у стані алкогольного сп'яніння чи наркотичної ейфорії особливу увагу потрібно скеровувати на можливість впливу лідера групи. - при спілкуванні з особами, які перебувають на профілактичних обліках, тримаються у камерах ШЇЗО, ПКТ (ОК): - слід очікувати раптових та небезпечних вчинків з боку засуджених; - необхідно враховувати їх неадекватно завищену самооцінку та легкість провокування. Таке спілкування має бути суто офіційним, зі збереженням певної соціальної та просторової дистанції. ПРОФІЛАКТИКА НЕГАТИВНОГО ВПЛИВУ ПРОФЕСІЙНОЇ ДЕФОРМАЦІЇ Практична реалізація ідеї гуманізму кримінально-виконавчої системи безпосередньо пов'язана з особистістю працівника органів та установ виконання покарань. Особливості службової діяльності передбачають підвищені вимоги до працівників як обов'язкову умову праці в системі виконання покарань. Одним з найважливіших місць у системі особистісних якостей працівника повинна займати стійкість до професійної деформації. Важливість даного питання пов'язане з тим, що в силу специфічних стосунків працівники кримінально-виконавчої системи піддаються негативному та деформуючому впливу. За окремими експертними оцінками, серед працівників установ виконання покарань поширена професійна деформація, яка веде до деградації особистості. Професійна деформація - це комплекс специфічних взаємопов'язаних змін особистості, що виникають внаслідок професійної діяльності, негативних особливостей) протягом певного, як правило, тривалого періоду часу. Виконання службових функцій працівниками середньої та нижчої ланки (начальник відділення, вихователі, ЧПНУ, мол. інспектори та інші посадові особи) передбачає систематичне, інтенсивне спілкування із засудженими. Таке спілкування відбувається в міжособовій (працівник - засуджений) та особистісно-груповій (працівник - засуджені відділення) формах. Для вказаного спілкування характерні: - детальна нормативна регламентація, яка не завжди дотримується на практиці; - наявність керівних повноважень у сукупності з обмеженням можливості контролю за їх застосуванням, на підставі чого виникає відчуття безкарності; - підвищена емоційно - психологічна напруга в латентній формі; - наявність обов'язкових примусових елементів спілкування; - відсутність позитивних вражень, необхідних для подолання видимого та прихованого опору з боку засуджених із негативною спрямованістю особистості; - велика імовірність антисоціального впливу. Поняття професійної деформації частіше всього пов'язують із моральними якостями особистості, її ставленням до виконання службових завдань тощо. Це призводить до перекрученого, "перевернутого" розуміння мети та завдань професійної діяльності, шляхів її досягнення та значимості. Головними психологічними критеріями професійної деформації працівника кримінально-виконавчої системи вважають: 1. Професійно невизначений стереотип засудженого, тобто схематизований образ, який розповсюджується підсвідомо на кожного конкретного засудженого. 2. Некритичне ставлення до специфічної субкультури в середовищі засуджених, використання в своєму житті окремих її елементів (поділ на касти, переймання звичаїв засуджених тощо). 3. Збіднення лексикону взагалі, переймання жаргону, вживання його при спілкуванні з цивільними громадянами. 4. Перенесення стилю професійного спілкування на сторонніх осіб (диктування вимог тощо). 5. Зменшення кола інтересів, потреб та зниження їх рівня в цілому. Не потрібно доводити той факт, що працівник за своїми якостями повинен перевищувати об'єкт свого впливу (засудженого). Стійкість до професійної деформації залежить від таких якостей особистості: досвід, спрямованість, емоційна рівновага, воля. Небезпека професійної деформації існує не тільки в період професійного становлення працівника. Вона зберігається, а інколи і збільшується протягом всієї службової діяльності. Професійна деформація знижує ефективність впливу на засуджених, а у крайніх проявах призводить до зворотного ефекту. Її негативні наслідки позначаються на працівнику як на особистості. У масштабах конкретної установи робота по запобіганню професійної деформації може проводитися за наступними психолого-виховними напрямками: - діагностика при прийомі на службу особистої схильності до деформації і співставлення з коефіцієнтом деформуючого впливу майбутньої діяльності; - періодична перевірка працівників з метою встановлення рівня деформації та внесення індивідуальних коректив; - послідовне психологічне супроводження, індивідуальні консультації працівників та осіб їхнього найближчого соціального кола; - проведення на базі кабінетів психологічної релаксації сеансів аутотренінгу, соціально-психологічного тренінгу; - сприяння підвищенню рівня психологічного розвитку службового колективу, проведення опіки, неформального шефства . Одним із видів професійної деформації виділяють функціональний груповий егоцентризм, який проявляється у перебільшенні ролі своєї служби в загальній структурі діяльності установи виконання покарань і зменшенні значимості інших служб. Основними причинами його виникнення є: установки безпосередніх начальників служб у цілому; упереджене, необ'єктивне ставлення керівництва установ виконання покарань до працівників окремих служб; порушення професійної адаптації працівника; вплив „лідерів”; недолік та відсутність об'єктивних критеріїв оцінки ефективності діяльності різних служб установи; некомпетентність окремих виконавців та їх несумісність при виконанні колективної роботи; упереджене ставлення працівників один до одного у зв'язку з відсутністю інформації про специфіку та обсяги роботи; непродумана організація підведення підсумків роботи; прояви кар'єризму, бажання отримати особисту вигоду. Практичними заходами щодо профілактики і недопущення функціонального егоцентризму можуть бути: - постійне вивчення та діагностика соціально-психологічних явищ у колективах та окремих групах працівників з боку керівництва установ виконання покарань; - правильна розстановка кадрів з урахуванням психологічної сумісності і схильності до того чи іншого роду діяльності; - взаємне інформування про діяльність служб установи виконання покарань, обговорення результатів роботи в присутності усіх членів колективу; - створення єдиної колективної думки про діяльність різних служб; - розповсюдження інституту наставництва і створення системи адаптації молодих працівників, підвищення їх професійної майстерності; - підвищення у працівників дисциплінованості, культури, професійної етики, почуття відповідальності тощо. Справжніх професійно підготовлених працівників характеризує всебічне та глибоке знання вимог своєї роботи, вміння адекватно реагувати на зміни у відповідності з різними ситуаціями та випадками, що дозволяє правильно визначити необхідні заходи впливу на засуджених. Крім того, необхідно володіти загальною ерудицією, методичною майстерністю, вмінням приймати правильні рішення в різних ситуаціях, у тому числі екстремальних. МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ САМОДОПОМОГИ Екстремальні умови впливу зовнішнього середовища, можуть причинити психологічний стрес. Цю неспецифічну відповідь організму на вимогу що, до нього висувається, намагаються пояснити слабкою морально-психологічною та професійною готовністю працівника до роботи, в особливо небезпечних умовах. Тому виникає необхідність у формуванні умінь і навичок керування та знаходження виходів зі стресових станів співробітнику органів кримінально-виконавчої системи. З сучасних психологічних досліджень випливає, що стресом, як і іншими людськими почуттями, можна керувати і використовувати на користь в своїй діяльності. Однією з найефективніших порад щодо керування та виходу з стресу є вироблення певного відношення, та ставлення до цього стану. Тому пропонується розглядати стан стресу, просто як природну реакцію організму, використовувати психологічні сили, що визволяються при цьому, на свідоме подолання можливих небезпек зокрема і професійних та підвищення ефективності роботи працівників. У цьому випадку доцільно використати висновок Л.А. Катаєва-Смика, який вивчав вплив екстремальних умов на психологічний стан людини: ”Екстремальні ситуації можуть чинити на людину не тільки несприятливі впливи. Такі ситуації можуть активізувати потенційні можливості непомітні в звичайних не стресових умовах”. У виникненні, перебігу та подолання стресу можна виділити два кола: пороків та спасіння. Відмінність їх полягає у ставленні до зусиль. Небажання прикласти фізичні та розумові зусилля спрямованих на переінакшення самого себе, або ситуації - підвищує стресогенність життя і одночасно зменшує можливість подолання труднощів. Проте підготовленість до стресів зменшує ймовірність виникнення стресу, а власні зусилля активність в його подоланні не лише змінюють потрібним чином реальність, але й пом’якшують стрес. Шкідлива дія стресу посилюється у тому разі, якщо людина зосереджена дещо більше на оцінці того, що сталося і чим це загрожує, ніж на тому , що потрібно зробити. Інколи у подібних випадках головним двигуном стресу стає не тільки вихідна подія або ситуація, скільки поява певного емоційного стану. Негативні наслідки впливу стресу на професійну діяльність можна перетворити на користь. Наприклад, отримуючи інформацію працівник має зосередити увагу на тому, що потрібно зробити? і тоді це питання - чим це загрожує? перетворюється із стресогенного на стимулююче. Гнітучість обставин несподівано виявляється не такою страшною якщо це емоційне психологічне напруження вдається зменшити за допомогою слідуючих рекомендацій: - продумати ситуацію, знизити рівень її важливості; - дати собі чи іншому можливість виговоритись; - посміхнутись, активізувати почуття гумору; - “ввігнати пристрасть в м’язи”; - переключитись на іншу діяльність, виплакатись; - розслабитись (10-15хв.), заспокоїтись за допомогою приємної музики. Але крім спеціальних рекомендацій і порад в спеціальній літературі виділяють ряд психотерапевтичних методик які допомагають людині допомогти зберегти, попередити та подолати порушення всього психічного здоров’я. Психотерапевтичні методи самодопомоги: Психогігієнічний комплекс; Релаксація; Аутогенне тренування. Розглянемо деякі з цих методик. Психогігієнічний комплекс Вивчення психогігієнічного комплексу (ПГК) проводиться у групах або індивідуально. Роз'яснюється, що комплекс призначений для покращання загального психічного та психосоматичного стану, запобігання головних болів і розладу сну, негативного впливу перепадів барометричного тиску при змінах погоди і т.д. Вправи можуть проводитись один-два рази на день у міру необхідності, як з метою запобігання хворобливої симптоматики, так і для покращання самопочуття, відновлення працездатності Комплекс слід проводити в сидячому положенні, відкинувшись назад, руки на стегнах, ноги вільно витягнуті. Весь сеанс займає 14—16 хвилин. ПГК складається з п'яти частин. 1. Експрес релаксація. 2. Відпочинок у стані релаксації. 3. Цільове самонавіювання. 4. Вихід з релаксації. 5. Фізичні вправи. Експрес релаксація. Швидке м'язове розслаблення, синхронізоване з диханням Призначене для досягнення заспокоєння і відособленості від оточуючих шумів, розмов, сторонніх думок і т.д. Такий стан сприяє швидкому відновленню працездатності і створює сприятливий фон для самонавіювання Релаксація здійснюється в наступній послідовності: ПЕРША ХВИЛИНА. Прийняти сидяче положення, відкинувшись назад, руки лежать на стегнах, ноги вільно витягнуті. Поза позбавлена напруженості, очі закриті, дихання рівне, спокійне. ДРУГА ХВИЛИНА. Глибоке вдихання - затримка - подовжене видихання, а при видиханні розслабити ноги, дихати спокійно. ТРЕТЯ ХВИЛИНА.. Глибоке вдихання - затримка - подовжене видихання. На видиханні розслабити руки, спину, м'язи грудей, живота. Дихати спокійно. ЧЕТВЕРТА ХВИЛИНА. Глибоке вдихання - затримка - подовжене видихання. На видиханні розслабити м'язи шиї, обличчя голови. Дихати спокійно. П'ЯТА ХВИЛИНА. Відпочинок у стані релаксації (1 хв.). ШОСТА ХВИЛИНА. Присвячена самонавіюванню. Самонавіювання повинні бути короткими і змістовними. Рекомендується не більше двох-трьох фраз, що складаються з трьох-чотирьох слів кожна. Промовляються самонавіювання подумки, один-два рази кожна фраза. Самонавіювання можуть бути різної спрямованості. Спокій. Я повністю спокійний. М'язи розслаблені. Спокійний цілий день. Працездатність. Я повністю спокійний. Зібраний і спокійний. Впевнений і працездатний. Ясна голова. Розслаблений і спокійний. Ясна, легка голова. Приємна легкість у голові. Сон. Я повністю розслаблений. Спокій і дрімання. Засинаю... Остання група фраз промовляється для самонавіюваного сну. Встановлюється час сну. Наприклад: "Засинаю на 15 хвилин". У складанні формул самонавіювання психолог надає допомогу засудженому, виходячи із провідних симптомів. СЬОМА ХВИЛИНА. Вихід із релаксації. У залежності від мети сеансу вихід із стану релаксації може бути більш або менш інтенсивним. Вихід проводиться за одну хвилину. При відчутті дискомфорту після виходу з релаксації його можна продовжити до двох хвилин. Інтенсивне вдихання - затримка - видихання. Злегка поворушити ногами. Зняти відчуття важкості і розслабленості. Інтенсивне вдихання - затримка - видихання. Злегка поворушити руками, тулубом. Зняти відчуття важкості і розслабленості. Інтенсивне вдихання - затримка - видихання. Поворушити м'язами обличчя, шиєю. Зняти відчуття розслабленості і важкості. Дихати спокійно. Відкрити очі. Встати в позицію "струнко" без напруження, потягнутися. ВОСЬМА І ДЕВ'ЯТА ХВИЛИНИ. Присвячені фізичним вправам. ДЕСЯТА І ОДИНАДЦЯТА ХВИЛИНИ. Позиція пряма, ноги на ширині плечей; глибоке вдихання, рівномірне видихання. Разом з вдиханням нагнутися і упертися руками в коліна. Затримати дихання. Почергово випинати і втягувати черевну стінку. Відпочити 10 секунд. Провести декілька таких циклів на протязі двох хвилин. На одній затримці дихання проводиться до 15-20 втягувань черевної стінки. Не перенапружуватися, не доводити до запаморочення. ДВАНАДЦЯТА ХВИЛИНА. Позиція пряма, вільна, очі заплющені, увага зосереджена на голові. Починаючи зі скронь, двома руками (пальцями) синхронно, з двох сторін, з великою силою (майже до болю), повільними круговими рухами провести масаж до кутів щелепи. Між вказівними і великими пальцями, знизу вверх інтенсивно помасажувати обидва вуха. Вказівними пальцями інтенсивно помасажувати внутрішню поверхню вушних раковин і слухові проходи. Покласти долоні на вуха. Проробити інтенсивні кругові рухи. Почергово покласти долоні на чоло, тім'я, потилицю. Здійснити різноспрямовані рухи в кожному з цих положень, намагаючись зсунути шкіру відносно кісток черепа. Від потилиці до комірцевої зони інтенсивно помасажувати м'язи. Комплекс закінчено. Фізичний комплекс: До комплексу входять три вправи, дія яких спрямована на легені, черевну порожнину і голову. Перша вправа - це спрощене "повне дихання". Воно розраховане на задіяння в такт дихання відділів легенів, які звичайно мало вентилюються. Ця вправа покращує циркуляцію внутрішньочерепної рідини, інтенсифікує кровообіг у легенях, служить профілактиці легеневих захворювань і збагаченню крові киснем. Сприяє зменшенню головних білей. Друга вправа — "втягування живота". Вона сприяє укріпленню передньої черевної стінки, розсмоктуванню внутрішньочеревних жирових відкладень, масажу внутрішніх органів і інтенсифікації кровообігу в них. Викликаючи перерозподіл крові, сприяє тренуванню судин мозку, відновленню їхнього тонусу. Третя вправа - це своєрідний масаж голови і біологічно активних зон. Ця вправа сприяє припливу крові до голови, зменшує головний біль, має виражений тонізуючий ефект. Позиція "струнко" без напруження. Спокійно, рівномірно, енергійно, дивлячись в одну точку, почати вдихання через ніс. Вдихання починається легким випинанням живота, далі розширюються бокові відділи грудної клітки, а потім грудна клітка підіймається вверх. Невелика затримка дихання. Такі цикли повторювати на протязі двох хвилин, не допускаючи гіпервентиляції. Прогресивна релаксація. Існують наукові дані про те, що той чи інший емоційний стан пов’язаний з тією чи іншою групою м’язів, особливо мімічних. Так, веселощі супроводжуються усмішкою, сум - відповідним виразом обличчя. Крім цього, можна спостерігати і зворотні ефекти. Наприклад, розтягнувши губи в усмішку, можна спостерігати умовно-рефлекторне покращання настрою. Цим феноменом користуються на Заході, особливо в США при формальному спілкуванні з співрозмовниками. На жаль, надмірна експлуатація цього рефлексу призводить до його вгасання і привітна усмішка клерка з часом перетворюється в банальний оскал. Таким чином, існує зв'язок між емоційним станом і тонусом м'язів. Виявлено, що тривожний стан чи інші негативні емоційні реакції супроводжуються підвищенням м'язового тонусу. З цієї причини, при прогресуючій релаксації прагнуть знизити надлишкове напруження м'язів і тим самим покращити емоційний стан. На початку засвоєння методики вихідне положення - лежачи на спині, очі заплющені. При хорошій натренованості користуватися даною методикою, позбавляючись надлишкового м'язового напруження, можна незалежно від положення тіла, обстановки, місця. Усі вправи проводяться за трьох етапною схемою: "Зосередитися-відчути-розслабитися". На рахунок 1-2-3-4 проводиться напруження м'язів, на рахунок 1-2-3-4 - фіксація напруження, розслаблення може бути швидким, на рахунок 1. Вправа 1. Розслаблення кисті правої (лівої) руки і передпліччя. Зосередитися, відчути її, поволі на чотири рахунки (1-2-3-4) стиснути кулак, одночасно напружуючи передпліччя, утворюючи з плечем кут 90 градусів. Досягнувши максимального напруження і витримавши ще чотири рахунки (1-2-3-4) на рахунок 1 розслабити руку, в'яло кинувши її на місце. Вправа 2. Розслаблення плеча. Напружується кисть (у кулаці) правої (лівої) руки, м'язи передпліччя, плеча. Права (ліва) рука пряма, напружена, поволі підіймається догори (1-2-3-4) до вертикального положення. Зафіксувати напруження (1 -2-3-4) і розслабити руку (1). Рука в 'яло падає на місце. Вправа 3. Розслаблення м'язів стопи і гомілки. Згинаємо праву (ліву) стопу, носочок її тягнемо на себе і напружуємо (1 -2-3-4), фіксуємо напруження (1 -2-3-4) і розслабляємо (1). Вправа 4. Розслаблення м'язів стегна. Зігнути праву (ліву) ступню, потягнувши на себе носок (як у вправі 3), потім напружено зігнути ногу в коліні (1-2-3-4), намагаючись максимально підтягнути п'яту до таза. Зафіксувати напруження (1-2-3-4) і розслабитись (1). Вся нога розслабляється, п'ята зісковзує по ліжку, нога в'яло падає у вихідне положення. Усі описані вправи проробляються з лівою рукою і ногою :так, як і з правою. Вправа 5. Розслаблення м'язів шиї. | Згинати шию назад (1 -2-3-4), намагаючись занурити її глибше в подушку. Зафіксувати положення (1-2-3-4) і розслабитися (1). Голова повертається у вихідне положення. Повертання голови з напруженням м'язів шиї у правий бік (1 2-3-4). Зафіксувати положення (1-2-3-4), розслабитися (1) повертанням голови у вихідне положення. Повертання голови з напруженням м'язів шиї у лівий бік (І 2-3-4). Зафіксувати положення (1-2-3-4), розслабитись з повертанням голови у вихідне положення (1) Вправа 6. Розслаблення м'язів обличчя. Зосередитися на м'язах чола і напружити їх, зморщивши чоло (1 -2-3-4). Зафіксувати напруження (1 -2-3-4) і розслабитись (1). Щільно замружити очі (1 -2-3-4), зафіксувати напруження (1 2-3-4), розслабитися (1). Відвести очі в крайнє ліве положення, зафіксувати напруження (1-2-3-4), розслабитися (1). Щільно стиснути губи (1-2-3-4), зафіксувати напруження (1 2-3-4), розслабитися (1). Щільно стиснути зуби (1-2-3-4), зафіксувати напруження (1 2-3-4), розслабитися (1). Впертися кінчиком язика у верхню десну, штовхаючи ї вперед і вверх (1-2-3-4). Зафіксувати напруження (1-2-3-4) Розслабитися (1). Після оволодіння цими вправами переходять до наступної вправи, яка полягає в тому, щоб не проводити реального напруження м'язів, а намагатись подумки уявляти собі це напруження і наступне розслаблення. Заключний етап полягає в тому, щоб у повсякденному житті в моменти емоційного напруження вміти відчути напруження м'язів і одразу розслабити їх, нейтралізуючі тим самим шкідливий вплив стресу. У стресовому та в інших негативних станах поведінка людини значною мірою дезорганізується. Лише твердо засвоєні вміння та навички у стані стресу можуть залишатись сталими. Практичний досвід говорить, що дисциплінованість, організованість та самовладання запобігають дезорганізації поведінки за умов стресу. Таким чином, одним із найважливіших вимог до особистості співробітника КВС є педагогічна майстерність. Вона проявляється у вмінні вибирати оптимальний вихід у ситуації , що склалася у повсякденному житті . Справжніх майстрів – вихователів характеризує всебічне та глибоке знання вимог своєї роботи, їх змін у відповідності з різними ситуаціями та випадками, що дозволяє налагодити виховний процес. Крім того, необхідно володіти загальною ерудицією, методичною майстерністю, вмінням приймати педагогічні рішення в різних ситуаціях, в тому числі екстремальних. ЛІТЕРАТУРА Богословский В.В. Общая психология М.: 1981. Бодалёва А.А., Жукова В.И., Лаптева Л.Г., Сластенина В.А.Психология и педагогика. Учебное пособие - М.: Издательство Института Психотерапии, 2002.- 585 с. Васильев В.А. Юридическая психология М.: 1991. Высотин Л.А. Педагогические основи процесса исправления и перевоспитания осужденных в ИТУ. М.: 1997. Гаркавец С.А. Методы и техника логотерапевтического воздействия на осужденного в условиях мест лишения свободы: Учебнометодические рекомендации. Харьков – 2001. Глоточкин А.Д., Пирожков В.Ф. Психология состояний человека, лишенного свободы М.:1968. Еникеев М.И. Юридическая психология.– М.: ПРИОР, 2001.-352с. Збірник методичних документів з питань організації діяльності психологічної служби установ кримінально-виконавчої системи. / С.І. Скоков, О.Б. Янчук/. Уклад.– К.: „НІЧЛАВА”, 2000.-28с. Збірник методичних документів з питань організації діяльності психологічної служби установ кримінально-виконавчої системи, ДДУ ПВП, К. 2000 рік. Зубков А.И., Стурова М.П. Организация исправления и перевоспитания осужденых. М.: 1985. Квин В. Прикладная психология. СПб.: Питер, 2001.-560с. Лозниця В.С. Основи психології та педагогіки: Навч. Посібник.—К.: КНЕУ, 2001.—288с. Морозов О.М., Морозова Т.Р. Агресивні засуджені. К., 2000. Немов Р.С. Психология: Учебник.-М.: Гуманист. 2001 Петровский А.В. Общая психология. М.: 1976 год. Платонов К.К., Глоточкин А.Д., Игошев К.Е.. Исправительно-трудовая психология. Р.: 1985. Проблеми пенітенціарної теорії і практики: Бюлетень Київського інституту внутрішніх справ №1- 96, №2- 97, №3- 98. Психология социальной работы. Под общей ред. М.А. Гулиной. -СПб.: 2002.-352с.: Сєверов О.П., Скоков С.І. Вивчення та попередження конфліктних взаємин між засудженими: Навчально методичний посібник. – К.: 2002. Синьов В.М., Кривуша В.І. Пенітенціарна педагогіка в запитаннях та відповідях. К.: 2000. Синьов В.М., Медведев В.С., Робоча книга пенітенціарного психолога К.: 2000. Синьов В.М., Медведєв В.С., Скоков С.І. Професійне спілкування пенітенціарного персоналу: Навчально-методичний посібник. – К.: 2002. Синьов В.М., Радов Г.О., Кривуша В.І., Беца О.О., Педагогічні основи ресоціалізації злочинців. К.: 1997. Скорочений посібник для працівників кримінально-виконавчої системи: Посібник. К., 2003. Соціальна робота з неповнолітніми, які перебувають у місцях позбавлення волі. / / За ред. Синьова В.М. – К., 2003.- 222с. Щербань П.М. Прикладна педагогіка: Навчально методичний посібник.-К.: Вища школа., 2002.-215 с. Юридична психологія: Підручник / Під ред. Я.Ю.Кондратьєва. – К., 1999. Яковенко С.І.. Психологічна профілактика суїцидальної поведінки працівників органів внутрішніх справ: методичні рекомендації. К.: РВВ КІВС, 2000.-119с. PAGE PAGE 100 Ігрова Трудова Учбова Знання Вміння Навики пасивність активність збудженість характер темперамент здібності інтереси пізнавальні вольові емоційні потреби Психічні стани Психічні властивості Психічні процеси ПСИХІКИ, АНАТОМО-ФІЗІО ЛОГІЧНОГО АПАРАТУ ЛЮДИНИ як суб’єкт пізнання, спілкування та діяльності Механізми закономірності Факти Сторони діяльності Види діяльності Предмет психології Інтелектуальні: - глибоко мислячий, - кмітливий, -винахідливий, -творчий -допитливий Емоційні: - поривистий, - вразливий, - гарячковий, - спокійний Вольові: - наполегливий, - рішучий, -ризикований, - упертий, -комформний - навіюваний, - нерішучий, слабовільн. По відношенню до життевої позиції : - активний, - пасивний По відношенню до себе: - егоїстичний, - альтруїстичний По відношенню до діяльності: - діяльний, - бездіяльний По відношенню до навколишнього світу: - відкритий, - замкнутий р и с и в и д и С а н г в і н і к (спокійний) М е л а н х о л і к (слабкий) Х о л е р и к (нестримний) Ф л е г м а т и к (спокійний) рухливий Я Індивідуальність Особистість Індивід Л Ю Д И Н А СИЛЬНИЙ СЛАБКИЙ НЕВРІВНОВАЖЕНИЙ інертний ВРІВНОВАЖЕНИЙ

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter