.

Бедь В.В. 2004 – Юридична психологія (книга)

Язык: русский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 62495
Скачать документ

Бедь В.В. 2004 – Юридична психологія

ЗМІСТ

вступ з

I. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 5

Розділ 1. Предмет, завдання і система юридичної психології 5

§1. Предмет і завдання юридичної психології 5

§2. Історія розвитку юридичної психології 9

§3. Система юридичної психології 15

Розділ 2. Методологічні основи і методи юридичної психології 19

§1. Методологічні принципи в юридичній психології 20

§2. Методи пізнання в юридичній психології 29

§ 3. Методи психологічного впливу на особистість 45

Розділ 3. Загальнопсихологічні та соціально-психологічні

основи в юридичній психології 53

§1. Поняття про психіку і свідомість особистості 53

§2. Психічні процеси 57

§3. Психічні властивості особистості 82

§4. Психічні стани особистості 97

§5.Соціально-психологічні аспекти юридичної діяльності …. 106

II. ОСОБЛИВА ЧАСТИНА 130

Розділ 4. Правова психологія 130

§1. Правова соціалізація 130

§2. Правова соціалізація і правослухняна поведінка

особистості 135

§3. Психологічні умови дієвості правових норм 142

Розділ 5. Кримінальна психологія 149

§1. Поняття особистості злочинця і типологія злочинців 150

§2. Соціально-демографічна характеристика особистості

злочинця 155

§3. Психологія неповнолітніх злочинців 160

§4. Психологія організованої злочинності 166

Розділ 6. Психологія злочинного діяння 170

§1. Психологічні причини злочинної поведінки 170

§2. Психологічна структура злочинного діяння 175

§3. Психологічні наслідки скоєного злочину 181

Розділ 7. Психологія слідчих дій 185

§1. Психологія огляду місця події 185

§2. Психологія обшуку і вилучення 192

§3. Психологія впізнання 199

§4. Відтворення обстановки і обставин події 203

§5.Психологія перевірки свідчень на місці 209

§6. Судово-психологічна експертиза 212

Розділ 8. Психологічні основи допиту 221

§1. Психологія формування показань 221

§2. Психологія допиту потерпілого 230

§3. Психологія допиту підозрюваного і обвинуваченого 235

§4. Психологія допиту свідків 242

§5. Психологічні особливості допиту неповнолітніх 248

§6. Психологія очної ставки 252

Розділ 9. Психологія судової діяльності (у кримінальних справах) 258

§1. Психологічна характеристика судової діяльності

(при розгляді кримінальних справ) 259

§2. Психологія судді 270

§3. Психологічні особливості судового допиту 275

§4. Психологія судових суперечок і винесення вироку 282

Розділ 10. Психологія діяльності прокурора й адвоката

(у кримінальних справах) 288

§1. Психологія прокурорської діяльності 289

§2. Психологічні особливості діяльності адвоката 295

§3.Психологічні аспекти відносин адвоката і прокурора

в суді 301

§4. Судова етика в діяльності прокурора й адвоката 305

Розділ 11. Психологія судової промови 309

§1. Загальна характеристика психологічних засобів

мови юриста 309

§2. Психотехніка судової промови 317

§3.Психологічні особливості промови судді, прокурора

й адвоката в суді 324

Розділ 12. Психологічні проблеми цивільного судочинства 332

§1. Деякі психологічні питання цивільно-правового

регулювання у сфері економіки 333

§2. Психологічна характеристика цивільного процесу 337

§3. Психологічні особливості діяльності

господарського суду 346

Розділ 13. Психологічна консультація

і судово-психологічна експертиза 350

§1. Психологічна консультація в кримінальному процесі 350

§2.Судово-психологічна експертиза в кримінальному

процесі 353

ВСТУП

Потреба використання психологічних знань у різноманітних сферах
юридичної практики динамізувала розвиток прикладних галузей
психологічної науки, пов’язаних з освітою, медициною, управлінням,
спортом. Не обминула ця проблема і правової галузі. На стику психології
і юриспруденції виникла юридична психологія, головне завдання якої —
сприяти вирішенню складних правових проблем, посиленню боротьби з
правопорушеннями і злочинами.

Психологічні знання потрібні кожному юристу. Вони дозволяють глибше
пізнати психічні особливості особистості, властивості й специфіку її
поведінки, діяльності, спілкування тощо. Знання психологічних
закономірностей, застосування в юридичній діяльності психологічних
методів і прийомів підвищує ефективність праці юриста, допомагає глибше
зрозуміти мотиви вчинків людей, регулювати відносини з ними, виявити
неординарні риси індивідуальності особистості. Відомий психолог О.
Лазурський писав, що “індивідуальність людини визначається не тільки
своєрідністю її внутрішніх психічних функцій, наприклад особливостей її
пам’яті, уяви і т. п., але не меншою мірою і ставленням до явищ, що її
оточують, — тим, як кожна людина реагує на ті чи інші об’єкти, що вона
любить і ненавидить, чим цікавиться і до чого байдужа…”1.

За специфікою досліджуваних проблем і практичної спрямованості юридична
психологія невіддільна від юридичної науки і практики. Водночас юридична
психологія є прикладною галуззю психології і базується на загальній та
соціальній психології. У зв’язку з цим вивчення юридичної психології
студентами юридичного факультету передбачає знання основних положень
загальної і соціальної психології.

При підготовці і написанні навчального посібника автор передбачав:

1 Лазурский А. Ф. Классификация личностей. — Пг.: Госиздат, 1921. — С.
361.

розкрити основні поняття, категорії і систему юридичної психології, її
методологічні основи і методи, які використовуються на практиці;

викласти необхідні загальнопсихологічні і соціально-психологічні основи
відповідно до курсу юридичної психології;

розглянути проблеми правової соціалізації особистості, фактори і умови
формування правосвідомості і причини її деформації;

розкрити психологічні аспекти криміналізації особистості, механізми
злочинної поведінки і особистості злочинця, а також психологічних
слідчих дій;

викласти психологічні питання перевиховання правопорушників;

надати допомогу студентам у вивченні психологічних проблем у діяльності
юриста.

У ході роботи над книжкою автор використовував публікації з проблем
юридичної психології і матеріали досліджень, а також досвід юридичної
практики і досягнення галузевих юридичних наук. При аналізі окремих
теоретичних, методологічних і практичних питань юридичної психології
висловлено власний погляд автора на їх порозуміння і розв’язання.

І. Загальна частина

Розділ 1

ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І СИСТЕМА ЮРИДИЧНО ПСИХОЛОГІ

Психологічна наука, вивчаючи психічне життя людини, відкриває
закономірності, знання яких необхідне кожному, хто покликаний впливати
на людей, спрямовувати їхні діяння, виховувати їх. Сказане повною мірою
стосується діяльності юридичних кадрів. Видатний російський вчений, який
вже понад сорок років працює в царині юридичної психології і
правознавства, доктор юридичних наук, професор О. Ратінов відзначає:
“Правова теорія не відмовлялася і не могла відмовитися від використання
даних психології. Реальна потреба в цьому була настільки очевидною і
настійною, що вона змушувала юристів у наукових дослідженнях звертатися
до тверджень загальної психології, котрі прикладалися і пристосовувалися
до розв’язання правових питань або до самостійного психологічного
вивчення і узагальнення слідчої і судової практики і розробки на цій
основі психологічних рекомендацій. Досить сказати, що
кримінально-правова наука не змогла б вирішити питання про підстави
кримінальної відповідальності без дослідження психічного ставлення
суб’єкта до своїх дій та їх результатів. У покаранні виховна, виправна
функція також має свій важливий психологічний аспект”1.

Юридична психологія як окрема психологічна дисципліна має свої особливі
завдання, вивчає ті закономірності людської психіки, що пов’язані з
участю людей в галузі суспільних відносин, які регулюються правом
(правовідносини).

§ 1. Предмет ізавдання юридичної психології

1 Ратинов А. Р. Судебная психология как наука // Юридическая психология:
Хрестоматия. — М.: Юристъ, 2000. — С. 9-10.

Юридична психологія є прикладною наукою. Її “батьківськими” дисциплінами
в рівній мірі є психологія і юриспруденція. В галузі суспільних
відносин, які регулюються нормами права, психічна діяльність людей має
своєрідні риси, психічні закономірності виступають тут в особливих
проявах і сполученнях, котрі невластиві іншим умовам людського життя. Як
приклад можна навести психічні процеси (пізнавальні, емоційні, вольові),
що лежать в основі виправлення злочинців, чи психічні процеси і стани,
пов’язані з участю у кримінальному судочинстві.

Слідчий, проводячи попереднє слідство, з’ясовує складні й такі, що важко
піддаються врахуванню психічні та психологічні якості людей, їхні
взаємини, умови життя і діяльності, індивідуальні особливості
потерпілого, підозрюваного (обвинуваченого), свідків та ін. Без
психологічних знань дуже важко орієнтуватися у тих конфліктах і
ситуаціях, з котрими йому, а також судді, співробітникові органів
дізнання, прокурору та іншим учасникам юридичного процесу, доводиться
стикатися у своїй роботі. Психологічна компетентність юриста допомагає
“запобігти чреватим іноді важкими наслідками помилкам, що можуть
виникнути при судженні про людські вчинки внаслідок неврахування
психологічних моме-нтів”1.

Психологічні знання необхідні юристам-практикам і для того, щоб
розвивати в себе такі важливі професійні якості, як гостра
спостережливість і міцна пам’ять, гнучкість розуму та інтуїція,
врівноваженість і витримка, рішучість і наполегливість, доброзичливість
і принциповість тощо.

Отже, юридична психологія — галузь психологічної науки, яка вивчає
закономірності та механізми психічної діяльності людей у сфері відносин,
що регулюються правом.

Об’єктом психологічної науки є психіка особистості як властивість
високоорганізованої матерії, яка є особливою формою відображення
суб’єктом правовідносин об’єктивної реальності, саморегуляції на цій
основі своєї поведінки і діяльності.

В історії психології мали місце різноманітні підходи при визначенні її
предмета (душа, свідомість, поведінка, особистість, психічна діяльність
та ін.).

1 Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — 2-е изд. — М.: Учпедгиз,
1946. — С. 26.

По-різному визначають і предмет юридичної психології. Так, О.
Брусиловський відносить до предмета юридичної психології злочин, особу
злочинця після його засудження, психологію кримінального судочинства,
психологію всіх учасників судової процедури1.

О. Ратінов вважає, що предметом юридичної психології виступають психічні
явища, механізми і закономірності людської психіки, пов’язані з
виникненням, зміною, виконанням, порушенням і застосуванням права2.

Дулов предметом судової психології називає особливості розвитку та
прояву психологічних закономірностей, пов’язаних із процесом діяльності
щодо здійснення правосуддя:

а) виникнення, розвиток психічних властивостей особистості, які

призводять до протиправної поведінки;

б) зміна розвитку психічних властивостей в результаті здійснення

злочину й участі у процесуальній діяльності;

в) процеси зміни (виправлення) психіки тих осіб, які скоїли зло-

чини3.

Васильєв як предмет юридичної психології виділяє психологічні основи
особистості та діяльності в умовах правового регулювання, систему
“людина — право”, основною ланкою в якій є особистість як суб’єкт
діяльності4.

На думку О. Глоточкіна і В. Пирожкова, предметом юридичної психології є
граничні проблеми психології та права, соціальні проблеми, пов’язані з
виникненням і динамікою причин, умов і передумов скоєння злочину і
розшуком злочинця, проведенням кримінальних справ на стадії попереднього
розслідування, судового розгляду, виконанням покарання, виправленням і
перевихованням засуджених5.

1 Брусиловский А. Е. Судебно-психологическая экспертиза. — Харьков:
Юриздат УССР, 1929. — С. 17.

2 Ратинов А. Р. Методологические вопросы юридической психологии //
Психол. журн. — 1983. — Т. 4, № 4. — С. 111.

3 Дулов А. В. Судебная психология. — Минск: Вышэйш. шк., 1975. — С. 16.

4 Васильев В. Л. Психология юридического труда и юридическая психология
// Проблемы повышения эффективности применения юридической психологии. —
Тарту: Изд-во Тартуского ун-та, 1988. — Вып. 815. — С. 90.

5 Глоточкин А. Д., Пирожков В. Ф. Исправительно-трудовая психология. —
Рязань: Высш. шк. МВД, 1995. — С. 19.

Є й інші позиції щодо предмета юридичної психології. Їх різноманітність
підкреслює складність цього питання, що обумовлюється необхідністю
пояснити предмет юридичної психології і з позиції юридичної науки, і з
позиції психологічної науки.

Автор дотримується думки, що предметом юридичної психології є

вивчення психічних явищ, механізмів і закономірностей особистості
(особи), які проявляються у сфері дії права.

Завдання, котрі ставить перед собою юридична психологія як наука,
прийнято ділити на загальні й одиничні.

Загальними завданнями юридичної психології є:

науковий синтез юридичних, психологічних і соціально-психологічних
знань;

розкриття психологічної сутності фундаментальних понять і категорій
права;

вивчення методологічних і теоретичних основ юридичної психології;

розробляння методик (і нових методів) теоретичних і прикладних
досліджень у царині юридичної психології;

створення професіограм і психограм юридичних професій;

розробляння методики профорієнтації й профвідбору юристів та ін.

Одиничні завдання юридичної психології пов’язані з розробкою теоретичних
підходів і практичних рекомендацій щодо найефективнішого здійснення
правочинної діяльності. Серед них можна виділити такі:

дослідження психологічних аспектів ефективності правових норм і
розробляння психологічних основ щодо нормативної регуляції різних
правовідносин;

психологічне дослідження особистості злочинця, розкриття мотивації
злочинної поведінки;

розробляння методів і заходів психологічного впливу з метою викриття
злочинців;

дослідження психологічних закономірностей діяльності різних видів
професійної юридичної діяльності;

розробляння соціально-психологічних основ профілактики злочинів;

дослідження психологічних закономірностей діяльності виправно-трудових
закладів для розробляння системи заходів щодо виправлення і
перевиховання засуджених.

Поряд із вищезазначеними завданнями можуть ставитися і тимчасові,
зумовлені конкретними життєвими обставинами (наприклад, теоретичне і
методичне забезпечення навчальної дисципліни “Юридична психологія” і
окремих її спецкурсів; розробляння практичних рекомендацій для юристів з
окремих напрямів їхньої діяльності тощо).

При реалізації завдань юридичної психології повинні враховуватися певні
вимоги1. По-перше, юридична психологія має дати, так би мовити,
соціально-психологічну “фотографію” стану і динаміки державно-правових
явищ, аналізувати їх з урахуванням досягнутого рівня розвитку держави і
права. По-друге, дослідження юридичної психології мають встановлювати
“діагноз” розвитку психологічного аспекту правових явищ. По-третє,
важливою вимогою до реалізації завдань юридичної психології є вивчення
психологічних факторів, які впливають на державні та правові процеси.

§ 2. Історія розвитку юридичної психології2

Юридична психологія — порівняно молода галузь психологічної науки. Але
правова регуляція людської поведінки досліджувалася ще видатними
давньогрецькими філософами: Сократ (469-399 рр. до н.е.) висунув ідею
про необхідність збігу справедливого і законного; Платон (427-347 рр. до
н. е.) вперше вказав на дві категорії психології, які лежать в основі
соціального розвитку — потреби і можливості людей; Аристотель (384-322
рр. до н. е.) висловив положення про право як мірило справедливості.

У період формування нової прогресивної буржуазної ідеології в Європі
відбувся поворот у розумінні суті права. Одним із принципів правового
світогляду нового часу став принцип гарантій особистіс-ного розвитку,
забезпечення автономності її поведінки.

1 Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и
теоретические проблемы. — К.: Выща шк., 1990. — С. 105.

2 При підготовці матеріалу цього параграфа автор спирався на монографію
М. В. Кос-тицького “Введение в юридическую психологию: методологические
и теоретические проблемы”. — С. 40-68.

У ХУШ-ХІХ ст. зароджується кримінальна, потім — судова, а пізніше
юридична психологія. Вперше факти стосовно психології злочинної
поведінки, психології особистості злочинця і психології показань свідків
широко вивчалися в Німеччині. Основоположник криміналістики австрієць Г.
Гросс (1847-1915) створює фундаментальну працю “Кримінальна психологія”
(він же творець першого в світі музею криміналістики в Граці). У цій
праці Г. Гросс використав багатий матеріал із галузі експериментальної
психології (дослідження німецького психолога і фізіолога В. Вундта,
французьких психологів А. Біне і Т. Рібо, німецького психолога Г.
Еббінгауза та ін.).

Наприкінці ХІХ ст. розширюються уявлення про психологічну сутність
злочинної поведінки, а в ХХ ст. з’явилися фундаментальні дослідження з
цієї проблеми: Р. Луваж “Психологія і злочин” (Гамбург, 1956 р.), Г. Тох
“Правова і кримінальна психологія” (Нью-Йорк, 1961 р.), О. Абрахамсон
“Кримінальна психологія” (Нью-Йорк, 1961 р.) та ін.

Слід назвати антропологічний підхід у кримінології, закладений
італійським психіатром Ч. Ломброзо (1835-1909) і його послідовниками Е.
Феррі (1856-1929) і Р. Гарофало (1847-1926). У книжці “Злочинна людина,
вивчена на основі антропології, судової медицини і тюрмознавства” (1876
р.) Ч. Ломброзо робить висновок про те, що злочини не можна виправити,
боротьба зі злочинністю повинна здійснюватися шляхом фізичного знищення
чи довічної ізоляції “вроджених” злочинців. Біологізаторський підхід у
поясненні природи злочинної поведінки був підданий серйозній критиці.

У Росії про необхідність враховувати психологію злочинців висловлювався
І. Посошков (1652-1726). В його працях давалися психологічні
рекомендації про способи допиту обвинувачених і свідків, розглядалася
класифікація злочинців.

Князь М. Щербатов (1733-1790) один із перших авторів вказував на
необхідність підготовки законів із урахуванням психології народу,
позитивно оцінював фактор праці у перевихованні злочинця, порушив
питання про можливість дострокового звільнення злочинця від покарання.

У Росії в третій чверті ХІХ ст. з юридичної психології з’явилися праці
І. Баршева “Погляд на науку кримінального законознавства”, К.
Яновича-Яневського “Думки про кримінальну юстицію з точки зору
психології і фізіології”, А. Фрезе “Нариси судової психології”, Л.
Владимирова “Психічні особливості злочинців по новітніх дослідженнях”, в
яких висловлювалися ідеї чисто прагматичного використання психологічних
знань у конкретній діяльності судових і слідчих органів.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. пов’язані з інтенсивним розвитком
психології, психіатрії, інших галузей права (насамперед —
кримінального). Деякі вчені, які представляли ці науки в той період,
займали прогресивні позиції (І. Сєченов, В. Бехтерев, С. Познишев, С.
Корсаков, В. Сербський, А. Коні та ін.).

З’явилися перші спроби обґрунтування окремих кримінально-правових
позицій психологічними знаннями. У підручнику Б. Спасови-ча “Кримінальне
право” (1863 р.) вже використовуються психологічні дані про злочини. У
Казані публікується перша монографія з судової психології — праця А.
Фрезе “Нариси судової психології”(1874 р.).

Розвиток психології, психіатрії та права привів до необхідності
оформлення юридичної психології як самостійної наукової дисципліни. П.
Ковалевський 1899 р. порушив питання про поділ психопатології та
правової психології, а також введення цих наук у курс юридичної освіти.

На початку ХХ ст. в юридичній психології з’являються експериментальні
методи дослідження. Значна кількість праць цього періоду присвячена
психології показань свідків. Це праці І. Холчева “Мрійлива брехня” (1903
р.), Г. Португалова “Про показання свідків” (1903 р.), Є. Кулішера
“Психологія показань свідків і судове слідство” (1904 р.). На цю ж тему
були доповіді М. Хомякова “До питання про психологію свідка” (1903 р.),
А. Завадського і А. Єлістратова “Про вплив питань без навіювання на
достовірність показань свідків” (1904 р.), О. Гольдовським “Психологія
доказів свідків” (1904 р.).

1902 р. експерименти щодо визначення достовірності показань свідків
проводив німецький психолог В. Штерн. Його завданням був не пошук
науково обґрунтованих прийомів отримання показань свідків, як у А. Біне,
а встановлення ступеня достовірності свідчень. Спираючись на свої дані,
В. Штерн стверджував, що показання свідків принципово недостовірні,
хибні, оскільки “забування є правилом, а спогад — винятком”. Підсумки
свого дослідження В. Штерн доповів на засіданні Берлінської
психологічної спілки. Вони викликали велику зацікавленість в юридичних
колах багатьох країн Європи. Згодом В. Штерн створив персональну
концепцію пам’яті, яка мала яскраво виражений ідеалістичний характер.
Згідно з цією концепцією пам’ять людини не є відображенням об’єктивної
реальності, а виступає лише як її викривлення на догоду вузько
егоїстичним інтересам особистості, її індивідуалістичним намірам, її
гордості, пихатості, честолюбству тощо.

Доповідь В. Штерна викликала бурхливу реакцію і у російських юристів.
Затятими прихильниками В. Штерна в Росії стали професор Петербурзького
університету О. Гольдовський, професори Казанського університету А.
Завадський і А. Єлістратов. Вони самостійно провели серію дослідів,
подібних дослідам В. Штерна, і зробили аналогічні висновки. Сам О.
Гольдовський зазначав, що психологічні основи помилок дуже відмінні і
висновок із зіставлення картини, відтвореної свідком, з дійсністю
виходить дуже сумний. Свідок не дає точної копії, а тільки її сурогат.

Над питаннями психології показань свідків у Росії працювали також М.
Хомяков, М. Бухвалова, А. Бернштейн, Є. Кулішер та ін. 1905 р. вийшов
збірник “Проблеми психології. Брехня і показання свідків”. Багато статей
збірника пронизувала ідея про недостовір-ність показань свідків.

Значну увагу розвитку юридичної психології приділив великий
вчений-фізіолог, психіатр і психолог В. Бехтерев (1857-1927). Під його
керівництвом було здійснено перше експериментальне дослідження
малолітніх злочинців, результати якого знайшли відображення в праці “Про
розумову працездатність малолітніх злочинців” (1903 р.) Саме він за
допомогою експериментальних методів вивчав злочинність як психологічне
явище і особистість злочинця. Підсумки дослідження були викладені в його
працях “Про експериментальне психологічне дослідження злочинців” (1902
р.) і “Об’єктивно-психологічний метод у застосуванні і вивченні
злочинності” (1912 р.).

Значний внесок у розвиток юридичної психології зробив А. Коні
(1844-1927) — юрист і громадський діяч, видатний судовий оратор.
Узагальнивши свій практичний досвід, він висловив багато цікавих
положень і порад із психології судової діяльності та психології судді як
головної фігури в кримінальному процесі, про психологію прокурора і
адвоката. У праці “Достоєвський як криміналіст” А. Коні розкрив важливе
значення для слідства і суду вивчення внутрішнього світу злочинця. Він
читав курс лекцій “Про злочинні типи”, закликав ввести на юридичному
факультеті Петербурзького університету курси психології і
психопатології.

1908 р. з ініціативи В. Бехтерева і Д. Дриля був створений
Науково-навчальний психоневрологічний інститут, до програми якого
входила і розробка курсу “Судова психологія”. На базі цього інституту
1909 р. створюється Кримінологічний інститут. Судовою психологією почали
займатися професійні психологи, визначилося коло специфічних проблем —
вивчення психіки злочинця, свідків та інших учасників кримінального
процесу, діагностика брехні, судово-психологічна експертиза та ін.

1920 р. при Московському університеті було створено Інститут радянського
права, до якого вже наступного року увійшов відділ кримінології. 1924 р.
при юридичному факультеті Київського інституту народного господарства
відкривається кримінальна клініка.

Розвитку юридичної психології в перші роки після 1917 р. надто сприяв
великий суспільний інтерес до питань здійснення правосуддя, особистості
злочинця та ін. У країні почався пошук нових форм запобігання
злочинності та перевиховання правопорушників. Юридична психологія брала
активну участь у розв’язанні цих проблем. 1925 р. вперше у світі
створено Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця. Упродовж
перших п’яти років Інститут опублікував багато праць із юридичної
психології. Спеціальні кабінети з вивчення злочинця і злочинності було
відкрито в Москві, Ленінграді, Саратові, Києві, Харкові, Мінську, Баку
та інших містах. Одночасно проводилися дослідження з психології показань
свідків, психологічної експертизи та деяких інших проблем.

Цікаві дослідження провів психолог А. Лурія в лабораторії
експериментальної психології, створеної 1927 р. при Московській
губернській прокуратурі. Він вивчав можливості застосування методів
експериментальної психології для розслідування злочинів і сформулював
принципи роботи пристрою, що згодом отримав назву “викривача брехні”
(лай-детектор).

Суть судово-психологічних шукань того періоду сучасний радянський
психолог А. Петровський охарактеризував так: “У 20-ті роки “судова
психологія” — це авторитетна і обширна галузь науки, яка має за предмет
вивчення психологічні передумови злочину, побут і психологію різних груп
злочинців, психологію показань свідків і судово-психологічну експертизу,
психологію ув’язненого (тюремна психологія) і т. п.”1

1 Петровский А. В. История советской психологии. — М.: Просвещение,
1967. — С. 181.

2 Брусиловский А. Е. Судебно-психологическая экспертиза; Брусиловский А.
Е. Немые свидетели (из очерков по судебной психологии) // Право и жизнь.
— 1928. — № 2.

У цей же період багато уваги приділяв питанням психології показань
свідків відомий судовий психолог харківської школи О. Бруси-ловський2.
Слід особливо зупинитися на дослідженнях А. Тагера, який немало зробив
для судової психології взагалі і для психології показань свідків
зокрема. Він вважав, що кримінальний процес — це найбільш реальний
дослідницький процес і що формування і вивчення наукових основ його
передумов не може не дати значного матеріалу для законотворчості.

17 грудня 1928 р. А. Тагер виступив на раді Психологічного інституту з
доповіддю “Про підсумки і перспективи вивчення судової психології”.
Разом з О. Брусиловським, С. Познишевим, С. Геллерштей-ном він брав
активну участь у роботі І Всесоюзного з’їзду з вивчення поведінки людини
(Москва, 1930). З’їзд мав спеціальну секцію з судової психології, де
обговорювалися різні питання вивчення психологічних проблем, які
стосуються боротьби зі злочинністю. Були заслухані доповіді А. Тагера
“Про підсумки і перспективи вивчення судової психології” і О.
Брусиловського “Основні проблеми психології в кримінальному процесі”.

Достатньо серйозна робота в 20-30-ті роки велася з вивчення психології
ув’язнених. Так, учений-криміналіст М. Гернет (1874-1953) 1925 р. видав
працю “У в’язниці”, в якій розкриваються особливості психології людей,
що відбувають тюремне покарання.

З досліджень того часу цікавими є праці К. Сотоніна, в яких
висвітлювалися психологічні аспекти діяльності слідчого і судді, питання
отримання правдивих показань свідків, методи виявлення в них мимовільної
брехні.

На початку 30-х років через негативні політичні зміни і посилення
комуністичного тоталітарного режиму дослідження з судової психології,
так само, як і дослідження в царині трудової, соціальної, медичної
психології, були призупинені. І лише починаючи з 60-х років стали знову
обговорюватися пекучі проблеми юридичної психології.

1964 р. була прийнята постанова ЦК КПРС “Про заходи щодо подальшого
розвитку юридичної науки і поліпшення юридичної освіти в країні”, котра
відновила юридичну психологію в усіх юридичних вищих навчальних закладах
країни. У 1965-1966 рр. почалося викладання спеціальних курсів юридичної
психології в юридичних вузах Москви, Ленінграда, Мінська та деяких інших
містах. 1966 р. Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти СРСР
було проведено Всесоюзний семінар із питань викладання юридичної
психології і основних проблем цієї науки.

У травні 1971 р. в Москві відбулася перша Всесоюзна конференція із
судової психології, а в червні 1971 р. в Тбілісі на 4-му Всесоюзному
з’їзді психологів судова психологія була представлена окремою секцією.

Восени 1986 р. в м. Тарту (Естонія) пройшла Всесоюзна конференція з
юридичної психології. На цій конференції зібралися і виступили з
доповідями і повідомленнями представники всіх республік і регіонів
Радянського Союзу. У цих доповідях широко обговорювалися проблеми
методології і структури юридичної психології, завдання її окремих
галузей (кримінальна психологія, психологія потерпілого, психологія
попереднього слідства та ін.), а також структура курсу цієї дисципліни,
що передбачається, і методика її викладання у вищому навчальному
закладі.

Після розпаду СРСР юридична психологія поступово розвивається на теренах
новостворених суверенних держав.

Нині юридична психологія розвивається насамперед з таких проблем:

загальні питання юридичної психології (система, методи, зв’язки з іншими
науками);

психологічні проблеми протиправної поведінки;

психологія слідчого і слідчої тактики;

психологічні особливості неповнолітніх правопорушників;

психологія організованої злочинності тощо.

§ 3. Система юридичної психології

” Під системою юридичної психології розуміється логічне розташування
проблем і питань, що вивчаються нею і які відображають рівень її
розвитку, тенденції і перспективи”1.

Аналізом системи юридичної психології займаються різні спеціалісти —
юристи, психологи, юридичні психологи. Розглянемо окремі підходи щодо
розв’язання цього питання.

К. Платонов виділяв у юридичній психології правову психологію (предмет —
правосвідомість), кримінальну (предмет — причини злочинності, пов’язані
з якостями особистості), судову психологію і ви-правно-трудову2.

О. Ратінов вважає, що до системи юридичної психології входять:

1 Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и
теоретические проблемы. — С. 160.

2 Платонов К. К. Система психологии и теория отображения. — М.: Наука,
1982. — С. 291.

загальні питання (предмет, система, методи);

правова психологія (психологія нормативно-правової регуляції);

кримінальна психологія (психологія злочинності і особистості злочинця);

судова психологія (психологія слідчої і судової діяльності);

виправна психологія (психологія виправлення і перевиховання
правопорушників)1.

А. Дулов як прихильник самостійної юридичної психології висловлював
думку про те, що юридична психологія складається із загальної і
особливої частини. Загальна частина охоплює її предмет, методи,
завдання, психологічну структуру діяльності щодо здійснення правосуддя,
психологічний аналіз злочинної діяльності, а особлива частина —
психологічні основи попереднього слідства, судової діяльності,
діяльності виправно-трудових закладів2.

Досить поширеною є система юридичної психології, запропонована В.
Васильєвим. Вона складається з таких блоків3.

Загальна частина включає предмет і завдання юридичної психології,
методи, історію розвитку, зв’язок з іншими науками, основи загальної і
соціальної психології, правосвідомість, психологію юридичної праці та
психологію правовідносин у сфері підприємництва.

Особлива частина містить такі дисципліни: психологія потерпілого,
психологія неповнолітнього, кримінальна психологія, слідча психологія,
психологія судового розгляду кримінальної справи, виправно-трудова
психологія, адаптація особистості звільненого до умов нормального життя,
судово-психологічна експертиза.

Не вдаючись в детальну наукову суперечку, можна висловити незгоду з
такою системою юридичної психології по кількох пунктах. Не зрозуміло,
чому проблема правосвідомості виявилася в загальній частині системи? Чим
пояснити необхідність виділення проблеми, пов’язаної з адаптацією
особистості звільненого з місць позбавлення волі до умов нормального
життя, з дисципліни виправно-трудова психологія? Нарешті, чому особлива
частина носить назву “Судова психологія”, хоча включає в себе і
кримінальну психологію, і слідчу, і виправно-трудову?

1 Ратинов А. Р. Советская судебная психология. — М.: Знание, 1967. — С.
5-6.

2 Дулов А. В. Судебная психология. — С. 43-46.

3 Васильев В. А. Юридическая психология. — СПб.: Питер Ком, 1998. — С.
13.

З погляду організації навчального процесу у вищому навчальному закладі
необхідно більш точно і логічно побудувати систему юридичної психології.
Чим же керуватися, розв’язуючи це питання?

“При розгляді системи юридичної психології необхідно виходити з того, що
вона є самостійною галуззю знання, яка знаходиться на стику психології і
юриспруденції, і як будь-яка наука повинна мати: методологію, теорію,
історію, технологію практичного застосування теоретичного знання,
спрямованість практичного застосування цього знання”1.

Враховуючи наведені вимоги до системи юридичної психології і
сьогоднішній рівень її розвитку, пропонується такий варіант системи
юридичної психології (див. рис. 1).

Щодо особливої частини юридичної психології, то її основні складові
вирішують свої специфічні завдання:

правова психологія, яка вивчає психологічні особливості відображення
людиною правових явищ, досліджує психологічні аспекти ефективної
правотворчості, психологію правової соціалізації особистості, психологію
індивідуальної і суспільної правосвідомості;

кримінальна психологія вивчає психологічні механізми правопорушень і
психологію правопорушників, проблеми освіти, структури, функціонування і
розпаду злочинних груп;

судова психологія розглядає коло психологічних проблем, які стосуються
судочинства (психологію суддів, слідчих та інших працівників
правоохоронних органів і адвокатури, психологічний зміст їхньої
діяльності; психологію звинувачених, підозрюваних, потерпілих, свідків;
психологічні основи слідчих дій; методологію і методику
судово-психологічної експертизи);

виправна (пенітенціарна) психологія досліджує умови і особливості
виправлення і перевиховання правопорушників переважно у
виправно-трудових закладах (процес адаптації цих осіб до перебування у
виправних закладах; їхній психічний стан, викликаний позбавленням волі;
формування установки на виправлення; реадаптація звільненого до життя на
волі та ін.).

Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и
теоретические проблемы. — С. 165.

Синтез психології та юридичних наук в юридичній психології повинен
привести до взаємного збагачення і більш успішного розв’язання складних
і актуальних проблем, пов’язаних із підвищенням ефективності
правоохоронної і правозастосовної діяльності.

Предмет, завдання, історія розвитку

Методологічні основи і методи

Загальнопсихологічні та соціально-психологічні основи

Психологія юридичної праці

II. Особлива частина

Психологія судочинства

Правова психологія

Кримінальна психологія

Судова психологія

Психологія слідчих дій

Виправна (пенітенціарна) психологія

Судово-психологічна експертиза

Рис. 1. Система юридичної психології

Розділ 2

МЕТОДОЛОГІЧНІ основи

І МЕТОДИ ЮРИДИЧНО ПСИХОЛОГІ

Постійною інформацією для юридичних працівників є факти, події, явища
про правопорушення, котрі відображаються у зовнішньому середовищі у
формі матеріально зафіксованих слідів, різних образів у свідомості
людей. Виявлення інформації, її аналіз і оцінка складають суть
пізнавального аспекту в діяльності юриста, спрямовану на розкриття,
розслідування і запобігання будь-яким злочинам.

Слід відзначити специфіку соціального пізнання: людина не завжди має
можливість спостерігати те, що пізнає, мати безпосередній контакт із
тим, що доступне при пізнанні природних об’єктів. Для соціального
пізнання характерно й те, що явище, подія не лише може не збігатись із
сутністю, а й викривляти її. Коли ті чи інші явища, які лежать на
поверхні, наприклад, предмети, виявлені на місці події, викривляють
дійсну суть явищ.

Результатом пізнавальної діяльності юриста є встановлення об’єктивної
істини, під якою розуміється адекватне відображення того чи іншого
об’єкта людиною, відтворення його таким, яким він є незалежно від
суб’єкта, який пізнає цей результат, і його свідомості. Встановлення
істинності пізнання відбувається за допомогою доведення, яке
здійснюється шляхом визначених логічних роздумів і чуттєвого сприйняття
предметів і явищ. Доведення в юридичній психології як процес, що
складається з єдності розумових і практичних операцій щодо відтворення
реальної картини значущого з будь-якої юридичної справи фрагмента
дійсності, визначення його правових властивостей і наслідків,
засвідчених висновків, пов’язано і з теорією пізнання, і з логікою —
наукою про мислення.

1 Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Юрид.
лит., 1991. — С. 138-140; Дулов А. В. Судовая психология. — С. 52;

Ратинов А. Р. Судебная психология для следователей. — М.: Юрид. лит.,
1967. —

С. 41.

Пізнавальну і засвідчувальну сфери діяльності юриста відзначають видатні
дослідники В. Васильєв, А. Дулов, О. Ратінов та ін.1

У зв’язку з цим підвищується роль методології пізнання в юридичній
психології. Чіткість методологічної позиції юридичного працівника не дає
можливості йому надмірно захопитися збором лише емпіричного матеріалу,
віддати себе у володіння фактам на шкоду теоретичних узагальнень,
відволіктися на побічні явища, збитися з основної лінії пошуку істини.
Вона також не дасть можливості обмежуватися лише теоретичними шуканнями,
спонукає слідчого і прокурора, суддю й інспектора, адвоката і захисника
вникати в соціальні реальності, вивчати правову проблему в самій
дійсності, керуючись при цьому суворими науковими критеріями оцінок.

§ 1. Методологічні принципи в юридичній психології

Доцільно зупинитися насамперед на розгляді загального і відмінного у
змісті трьох доволі близьких понять: методологія, методика і метод.
Особливо важливо з’ясувати, у чому полягає зв’язок методики і
методології, бо від цього безпосередньо залежить як якість
психолого-правового дослідження, так і успішність практичних дій
юридичного працівника.

Метод визначається як спосіб досягнення будь-якої мети, вирішення
конкретного завдання, сукупність прийомів і операцій практичного чи
теоретичного засвоєння (пізнання) дійсності. Метод виконує результативну
функцію, вказує юристу, як він повинен поводити себе стосовно об’єкта
пізнання, які пізнавальні та практичні операції повинен здійснити, щоб
досягти поставленої мети.

Методика — це система методів і процедур, яка застосовується в юридичній
діяльності. Науково обґрунтована методика вивчення, наприклад,
особистості правопорушника припускає сукупність правил, що регулюють
послідовність здійснення юристом відповідних операцій і застосування при
цьому певних методів. Методика — ніби модель дослідження, розгорнута у
часі. Вона завжди конкретна й унікальна, бо визначається характером
об’єкта вивчення, цілями і завданнями, зовнішніми обставинами тощо.

Найважливішим і найскладнішим з трьох аналізованих понять є поняття
“методологія”, яке трактується так: методологія — це система принципів і
способів організації і побудови теоретичної та практичної діяльності, а
також вчення про цю систему.

Щодо питання про структуру методології відповіді спеціалістів
неоднозначні. Загальноприйнятим є виділення кількох рівнів методології.
Автор вважає, що найбільш повно і чітко суть поняття “методологія”
дослідження сформульована викладачами кафедри психології Міжрегіональної
Академії управління персоналом за участю чле-на-кореспондента АПН
України, доктора психологічних наук, професора Л. Бурлачука. У структурі
методологічного знання вони виділяють чотири рівні1:

рівень філософської методології;

рівень загальнонаукової методології;

рівень конкретно-наукової методології;

рівень процедур і методики дослідження.

Рівень філософської методології — це загальний спосіб пізнання реальної
дійсності. З погляду філософської методології, ядром якої є діалектика,
гносеологічні принципи (принципи розвитку, загального зв’язку,
системного підходу, єдності теорії і практики), а також основні закони і
парні категорії діалектики служать основоположними вимогами будь-якого
дослідження з будь-якої наукової дисципліни. Це пояснюється тим, що
науку цікавлять не лише самі явища, а й їх походження (джерела),
внутрішній взаємозв’язок, причинна обумовленість.

Рівень загальнонаукової методології характеризує сукупність тих
методологічних принципів, які можуть застосовуватися для цієї науки
(наприклад, у психології, управлінні, педагогіці, математиці тощо).
Загальнонаукова методологія вирішує, виходячи з вимог філософської
методології, загальні для цієї наукової дисципліни проблеми, виділяючи
при цьому свої основоположні ідеї.

Рівень конкретно-наукової методології — це сукупність тих принципів і
теорій, котрі притаманні і можуть застосовуватися для цілком конкретного
напряму (галузі) тої чи іншої науки (наприклад, для загальної
психології, соціальної психології, юридичної психології тощо).

1 Програма вивчення дисципліни “Методологія соціально-психологічних
досліджень”. — К.: МАУП, 1997. — С. 3.

Рівень процедур і методики дослідження визначає вимоги, котрі необхідно
враховувати юридичному працівникові, коли він звертається до будь-якого
методу чи техніки (процедури) вивчення конкретного явища.

Перед тим, як розглядати методологічні філософські принципи, необхідно
докладніше розкрити поняття “принцип”. Це важливо ще й тому, що чимало
студентів мають труднощі на семінарах і екзаменах, щоб дати правильну
відповідь на поставлене запитання.

Найзагальніше визначення принципу представляє його як початок, основу,
вихідне положення (першопочаток, основоположення) явищ дійсності та їх
пізнання. Принципи характеризують як об’єктивну реальність, так і
реальність суб’єктивну. Наприклад, у принципах зв’язку і розвитку, у
принципах вищої нервової діяльності відображено буття речей і явищ
об’єктивного світу, їх властивості й відносини. Принципи становлять
основу для побудови системи знань, для викладення того чи іншого вчення.
Як гносеологічне явище принцип багатогранний і має двояку природу,
виконує дві різні функції:

а) принцип — це знання про дійсність. Розумова діяльність дослід-

ника, обробляючи емпіричний матеріал, описуючи результати

досліду, приводить до утворення наукових понять, а потім,

здійснюючи синтез знань, підводить судження і поняття під

принципи й ідеї;

б) принцип — це засіб пізнання дійсності. Виступаючи в цій якості,

принцип виражає методологічну вимогу, яка ставиться до пізнан-

ня, своєрідне правило здійснення пізнавальних операцій. Напри-

клад, принцип єдності логічного та історичного в пізнанні вима-

гає, щоб теоретичне пізнання предмета проводилося з урахуван-

ням історії як самого предмета, так і з урахуванням його пізнання.

Принципи виникають у результаті узагальнення досвіду пізнання. В
об’єктивній дійсності принципів немає, і тому вони не можуть з’явитися
як відображення самої дійсності у свідомості людини. Вони є
відображенням пізнавальної діяльності, практики наукового пізнання.

Велике значення для юридичної психології має філософський принцип
розвитку, бо явища, що вивчаються нею, відзначаються високою
динамічністю. Суть цього принципу полягає в направленій, необоротній,
закономірній зміні матерії і свідомості. У результаті розвитку виникає
новий якісний стан суспільного об’єкта.

Об’єктом юридичної психології є людина як суб’єкт правоохоронної
діяльності і учасник суспільних правовідносин, а також група людей
(колектив). Принцип розвитку вимагає вивчати окрему особистість чи
психолого-правові явища в групі (колективі) в їхньому розвитку, в
динаміці. Оцінюючи, наприклад, звинуваченого, юрист-практик повинен
простежити життєвий шлях цієї людини: час, місце народження і
проживання, дитинство, навчання в школі, трудову діяльність, сімейне
життя і т. д. Використання принципу розвитку дасть йому змогу з’ясувати,
як змінилася свідомість звинуваченого в часі, які причини і тенденції
цих змін, що собою представляє ця людина сьогодні. Якщо мова йде про
оцінку будь-якої групи людей, то принцип розвитку вимагає розглядати
розвиток цієї спільноти як обумовлений розвитком спільної діяльності її
членів із урахуванням специфіки завдань, які розв’язуються, і
особливостями групи. При цьому сам розгляд “руху” групи повинен
відбуватися в досить широкому часовому діапазоні.

Нарешті, вивчаючи окрему особистість чи групу людей, вибираючи той чи
інший метод психологічного впливу на них, важливо завжди пам’ятати, що
психіка особистості й психологія групи не є щось застигле, нерухоме.
Вони безперервно змінюються, знаходяться в постійному русі. Зміни
психіки особистості й психології групи обумовлені вирішенням різного
роду суперечностей під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів.
Тому логіка психолого-правового пізнання повинна відтворювати логіку
розвитку явища, що вивчається, історію його виникнення і розвитку.

Гносеологічний зміст принципу загального зв’язку полягає в тому, що,
вивчаючи ті чи інші соціальні явища, необхідно брати не окремі факти, а
всю сукупність фактів, які стосуються явища, що розглядається. Важливо
виявити ієрархію зв’язків між елементами, які входять до структури
явища, що вивчається, виділити в них головні й другорядні. Важко
говорити про розуміння того чи іншого соціального явища, про можливість
прогнозувати його подальший розвиток у тому разі, коли не визначені
основні зв’язки його з іншими явищами.

Насправді, будь-який юридичний феномен пов’язаний багато в чому з іншими
явищами, і його ізольоване однобічне вивчення безперечно призводить до
викривленого, помилкового висновку. Для прикладу: одне із завдань
юридичної психології — виділення криміногенних особистісних якостей і
передумов. Вивчення цього явища може привести до успіху лише в тому
разі, коли аналізуються у взаємозв’язку всі фактори, що діють на
особистість: її взаємозв’язок із середовищем, у котрому ця особистість
здійснює свідому діяльність; цілі і цінності, моральні норми й інтереси
особистості; характер взаємин в сім’ї і з тими, хто нас оточує; потреби
і можливості їхнього задоволення професією, яку має ця людина, та ін.

Системні зв’язки в предметі пізнання існують об’єктивно і притаманні
всім галузям соціальної дійсності, в тому числі і тим, які вивчаються
юридичною психологією. За допомогою принципу загального зв’язку
досліджуються психологічна сторона права і правосвідомості, правомірна і
протиправна поведінка людей, діяльність злочинної групи тощо. Принцип
системного підходу в загальному випадку припускає1:

розгляд явища, що вивчається як система, тобто як система багатьох
взаємодіючих елементів;

визначення складу, структури, організації елементів і частин системи,
виявлення провідних взаємодій між ними;

виявлення зовнішніх зв’язків системи, виділення серед них головних;

визначення функції системи і її ролі серед інших систем;

виявлення на цій основі закономірностей і тенденцій розвитку системи.

В юридичній психології принцип системного підходу означає розгляд
психології державних і правових утворень як сукупності елементів, кожен
із яких прямо чи побічно залежить від інших, впливає на них, породжує
разом із ними відносно самостійне державне чи правове установлення більш
високого порядку.

Системне вивчення, наприклад, дає можливість представити юридичну
психологію, з одного боку, як систему, яка входить в системи більш
високого порядку — в психологію і правознавство, а з іншого — як
систему, котру можна поділити на підсистеми більш низького рівня —
правову психологію, кримінальну, судову, пенітенціарну.

Принцип системного підходу в юридичній психології дозволяє
юристу-практику встановити механізм визначального впливу соціального
середовища (його особливостей) на правомірну чи протиправну поведінку
окремої людини і соціальної групи. За допомогою цього принципу
вивчається якісний характер, цілісність об’єкта і предмета пізнання
юридичної психології, вплив змін у державно-правовій системі на психіку
окремої особистості, її діяльності та поведінки.

1 Аеерьяцее А. Н. Системное познание мира. — М.: Политиздат, 1985. — С.
9.

Філософський принцип єдності теорії і практики випливає з самого змісту
ставлення людини до навколишнього світу. Людина не пристосовується до
природи, як тварина, вона активно діє, і ця її діяльність є способом і
формою ставлення до об’єктивного світу як до природного, так і до
суспільного. Така діяльність представляє собою процес
практико-теоретичного перетворення і освоєння навколишнього світу.
Теорія і практика — дві нерозривно пов’язані і взаємо-обумовлені сторони
життєдіяльності людини.

Принцип єдності теорії і практики розкриває діалектику руху людського
знання до істини і визначальну роль практики в процесі пізнання.
Практика — критерій істинності того чи іншого теоретичного положення.
Теорія, що не спирається на практику, виявляється абстрактною,
безплідною. Практика, яка не спрямовується теорією, страждає
стихійністю, відсутністю необхідної цілеспрямованості. Саме в цьому
виявляється єдність теорії і практики.

Сказане характерне і для юридичної психології. Результативне вирішення
завдань, які ставить перед юридичною психологією практика, можливе лише
на основі добре розробленої теорії. Більше того, чим ширше і складніше
коло практичних завдань, тим гостріше відчувається потреба в теорії.
Разом з тим, постійно відчувається необхідність переходу від емпіричного
рівня осмислення психологічної реальності до теоретичного.

Будь-яке вивчення психолого-правового явища починається з аналізу
практики, життєвих ситуацій. Але робиться це не навмання, а з наукових
позицій, котрі мають бути продумані, вироблені юристом ще до постановки
завдань вивчення. Отримавши в результаті дослідження сукупність фактів,
він проводить теоретичне узагальнення і пояснення цих фактів, завершуючи
свою роботу висновками, покликаними втілитися на практиці в конкретні
заходи і дії.

Принцип конкретно-історичного підходу у філософії виступає як загальний
принцип пізнання, який однаковою мірою застосовується як при дослідженні
явищ природи і суспільства, так і при вивченні свідомості й мислення
людини. Вимоги цього принципу діалектики — розгляд предметів і явищ
дійсності в їхніх конкретних історичних зв’язках і відносинах. Він
передбачає аналіз предмета чи явища пізнання як такого, що виникає,
функціонує і розвивається, відмирає в часі, коли кожний теперішній стан
цього предмета чи явища обумовлений попереднім.

Специфіка застосування принципу конкретно-історичного підходу в
юридичній психології полягає в тому, що за його допомогою простежується
поетапний розвиток особистості правопорушника чи злочинця,
індивідуальної і соціальної правосвідомості з урахуванням місця, часу,
обставин, що склалися, та інших факторів. Слід відзначити, що
конкретно-історичний підхід у дослідженні дає змогу проаналізувати
психологію різних правопорушників, які жили в різні епохи, виділяти їхні
особливості, спільні і відмінні риси.

Розглянуті принципи методології філософського рівня — принципи розвитку,
загального зв’язку, системного підходу, єдності теорії і практики,
конкретно-історичного підходу — однаково справедливі, необхідні і дійсні
при пізнанні проблем біології і математики, соціології і економіки,
психології й управління, педагогіки й інформатики і т. д.

На базі загальних філософських принципів склалися методологічні принципи
психології, котрі безпосередньо стосуються і юридичної психології. Які ж
ці принципи? В чому їхня суть? Як вони впливають на вивчення і оцінку
психолого-правових фактів і явищ?

Суть принципу детермінізму полягає в тому, що свідомість окремої
особистості обумовлена загальним буттям, яке формує її поведінку. У
застосуванні до юридичної психології це означає, що соціальне оточення
(і “макросередовище”, і “мікросередовище”) впливає на свідомість як
окремої особистості, так і малої групи. Це виявляється у формуванні
потреб, соціальних установок, ціннісних орієнтацій особистості і малої
групи, у розвитку і функціонуванні певних взаємин та ін. Цей принцип
означає, що психіка людини обумовлена умовами її існування. Практична
діяльність і соціальне середовище, в якому знаходиться індивід, є
основними факторами, що визначають і формування її психіки, і специфічні
особливості її властивостей.

Принцип детермінізму орієнтує юриста, по-перше, на пояснення багатьох
психолого-правових явищ, виходячи з життєдіяльності людини і тих
соціальних груп, членом котрих він є. По-друге, принцип націлює на те,
що, змінюючи матеріальні, соціальні, духовні умови життя і діяльності
людей, можна добиватися необхідних змін у поведінці людини, в її
відносинах із законом.

Принцип детермінізму вимагає від юристів-практиків враховувати вплив
різних факторів буття на розвиток психолого-правових явищ. Він спонукає
слідчого і суддю, адвоката і прокурора, працівника кримінального розшуку
і відділу по боротьбі з економічними злочинами тощо спрямовувати зусилля
на з’ясування конкретної причинної обумовленості тих чи інших
психолого-правових явищ об’єктивними суспільними відносинами, на пошук
зв’язків індивідуальної чи групової свідомості з умовами праці та побуту
людей, з характером виробництва, з тим господарським механізмом, який в
цей момент діє.

Принцип єдності свідомості та діяльності розкриває складну діалектику
людської свідомості та діяльності як особливого виду людської
активності.

Психіка, свідомість кожного конкретного індивіда в цей момент
представляє собою продукт розвитку особистості в процесі всього її
життя. При цьому основним фактором, який формує психіку, розвиває
свідомість людини, є діяльність (гра, навчання, праця і спілкування як
специфічний вид діяльності). Чим глибше і детальніше відомий життєвий
шлях людини, діяльність, якою вона займалася, її результати, тим більш
точно і всебічно можна оцінити її особистість.

Свідомість і діяльність взаємопов’язані і взаємообумовлені. С.
Ру-бінштейн так розкривав суть цього принципу: “Основний позитивний
зміст положення про єдність свідомості і діяльності полягає в
утвердженні їх взаємозв’язку і взаємообумовленості: діяльність людини
обумовлює формування її свідомості, її психічних зв’язків, процесів і
властивостей, а ці останні, здійснюючи регуляцію людської діяльності, є
умовою їх адекватного виконання”1. В іншій праці він підкреслив:
“Діяльність і свідомість — не два в різні боки обернені аспекти. Вони
утворюють обмежене ціле — не тотожність, але єдність”2.

Група людей здійснює ту чи іншу діяльність, психологічну структуру якої
складають цілі, мотиви, засоби і способи їх досягнення. Зміст і характер
спільної діяльності справляє формуючий вплив на психіку кожного члена
групи і психологію групи в цілому, котрі, в свою чергу (і психіка
індивіда, і психологія групи), виявляються в діяльності.

Для юридичного працівника вкрай важливе розуміння того, що психіка
особистості й психологія групи формуються і розвиваються в процесі
діяльності, в діяльності вони і виявляються.

Прикладне значення цього принципу для юридичної психології дуже велике:

1 Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — М.: Изд-во АН
СССР, 1959. — С. 251.

2 Рубинштейн С. Л. Основы психологии. — М.: Гос. учеб.-педагог. изд-во,
1935. — С. 51.

аналіз спільної діяльності, її результатів, а також вчинків і дій членів
групи дають змогу юристові робити висновки про рівень не лише свідомості
та інших властивостей окремої особистості, а й про зміст, розвинутість і
спрямованість психолого-правових явищ, притаманних цій групі;

зміни, корекція самої діяльності людей в позитивний бік може сприятливо
відобразитися на розвитку індивідуальної свідомості й групових
психологічних феноменів;

• враховуючи офіційні й неофіційні ролі конкретної особистості в тій чи
іншій групі, можна повніше вивчати процес формування цієї особистості.

Принцип особистісного підходу розробляється у вітчизняній психології
давно. “У відповідності з особистішим підходом жодне з психічних явищ,
чи то процес, стан чи властивість особистості, яке проявляється в
діяльності, а відповідно, і сама ця діяльність, і її елементи — дії і
вчинки, не можуть бути правильно зрозумілі без урахування особис-тісної
їх обумовленості”1.

Принцип особистісного підходу передбачає розгляд конкретної особистості
як пов’язаної в єдине ціле системи внутрішніх умов (елементів структури
особистості), які відображають всі зовнішні впливи. Єдність зовнішніх
впливів і внутрішніх умов потребує, писав С. Рубінштейн, “…йти до
пізнання внутрішнього змісту особистості, її переживань, свідомості,
виходячи із зовнішніх даних її поведінки, зі справ її і вчинків”2.

Психолого-правовий аспект у наведених положеннях полягає в тому, що
вчинки, поведінка і справи здійснюються в соціальному середовищі, в
певній групі. Більше того, мікросередовище (соціальне оточення, групові
феномени) справляють на дії і поведінкові вчинки особистості людини
великий вплив.

При врахуванні принципу особистісного підходу розглядаються в єдності
якості людини як представника певної соціальної групи й індивідуальні
особливості її способу мислення і почуттів.

Особистіший підхід не просто пов’язаний з іншими методологічними
принципами психологічної науки, а й вбирає всі основні принципи
психології (недарма в окремих працях використовується термін
особистісно-соціально-діяльнісний підхід). Він орієнтує дослідника на
цілісне вивчення особистості в її залученні до групи у поєднанні
головних факторів її розвитку — соціального середовища, діяльності
особистості, її внутрішньої активності.

1 Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука,
1969. — С. 198.

2 Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — М.: Изд-во АН
СССР, 1959. — С. 183.

Знання методологічних принципів філософського і загальнонау-кового рівня
і вміле застосування їхніх вимог дозволяє уникнути грубих помилок у
роботі юриста, підвищити якість вивчення юридичної проблеми і скоротити
час. Методологічні принципи наукового пі

знання практики є основою, базою, на якій будується змістовний аналіз
об’єкта і предмета юридичної психології.

§ 2. Методи пізнання в юридичній психології

Роль методів у розвитку будь-якої науки величезна. “Метод, — писав І.
Павлов, — найперша основна річ. Від методу, від способу дії залежить вся
серйозність дослідження. При хорошому методі і не дуже талановита людина
може зробити багато. А при поганому методі і геніальна людина буде
працювати марно і не отримає цінних, точних даних”1.

Можна стверджувати, що розвиток юридичної психології як науки
безпосередньо залежить від її методичної оснащеності. Тому кожен
дослідник, пошуковець, практик повинен уявляти методичні можливості
юридичної психології, вміти вибрати, а коли необхідно, і розробляти у
відповідності з метою і завданнями дослідження конкретні методики. Для
цього потрібно мати чітке уявлення про систему методів, яка
використовується для пізнання в юридичній психології.

Оскільки метод є способом досягнення певних результатів у пізнанні та
практиці і він завжди містить дві органічно пов’язані сторони —
об’єктивну і суб’єктивну2, виділяють теоретичні й емпіричні методи
дослідження (рис. 2).

гі о

ял но

аи

нс

із п

С

и но

дч ои

т ди

71

е ид Мри ю

Спостереження

Експеримент

Опитування: бесіда, інтерв’ю, анкетування

Аналіз результатів діяльності

Тестування

1 Павлов И. П. Полн. собр. соч. — М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1951. — Т. 5.
— С. 26.

2 Копнин П. В. Гносеологические и логические основы науки. — М.: Мысль,
1974. —

С. 512.

Рис. 2. Класифікація методів пізнання

Теоретичні методи психолого-правових досліджень дозволяють за
зовнішньою стороною соціально-психологічних явищ розглянути їхню суть, в
одиничному знайти загальне, виявити внутрішній зв’язок і закономірність.
Розглянемо стисло зазначені теоретичні методи дослідження.

Загальнонауковий логічний метод дозволяє, спираючись на дані конкретного
вивчення будь-якої юридичної справи, виявити ті психологічні
закономірності державно-правових явищ і процесів, які не лежать на
поверхні, а проявляються як їхня тенденція, сутність. У
психолого-правовому дослідженні логічний метод виражається через аналіз
і синтез, порівняння і класифікацію, систематизацію і узагальнення,
абстрагування і конкретизацію.

Достоїнство теоретичного аналізу і синтезу полягає в тому, що
застосування діалектичної логіки при якісному вивчення фактів дає
можливість охопити одночасно велику кількість даних і проникнути в їхню
суть, провести мислену реконструкцію досліджуваного, вичленити ознаки,
властивості, сторони, які цікавлять. Теоретичний аналіз дозволяє
юридичному працівникові розкласти явище, що вивчається, на елементи,
викрити його структуру і специфіку. При психолого-правовому аналізі
встановлюються причинні зв’язки із зовнішніми і внутрішніми факторами і
протиправною поведінкою. Аналіз конкретних обставин, наприклад злочину,
психологічних особливостей особистості злочинця чи потерпілого є першим
кроком в установленні психологічної сутності скоєного злочину.

Теоретичний синтез дозволяє досліднику чи практику відтворити
психолого-правове явище в цілому, в системі найбільш суттєвих зв’язків і
опосередкувань, обґрунтувати ту чи іншу концепцію. Синтез допомагає
спеціалісту в царині юридичної психології виявити загальні положення,
наприклад особливості психологічного аспекту скоєного правопорушення,
показань свідків тощо.

Аналіз і синтез використовуються під час всього процесу вивчення
предмета пізнання. Найактивніше цей метод застосовується при зборі й
опрацюванні емпіричних фактів, розкритті зв’язку між ними, що дає змогу
зробити певні висновки і практичні рекомендації. Для того щоб дослідник
успішно використовував аналіз і синтез, йому необхідно оволодіти
законами логіки, основними формами і прийомами пізнання
психолого-правових явищ. Лише тоді він зможе зробити обґрунтовані
судження і висновки, надати висунутим положенням переконливість і
доказовість, забезпечити передбачення результатів дослідження, визначити
способи перевірки цих результатів.

Аналіз і синтез, як правило, проявляються в різних розумових операціях,
серед яких слід назвати порівняння і класифікацію. Порівняння — це
зіставлення одного поняття (явища, факту) з іншим поняттям (явищем,
фактом) для встановлення схожості чи відмінності. На початковому етапі
вивчення будь-якого психолого-правового явища багато психологічних
моментів виявляється шляхом порівняння з типовими, відомими спеціалісту
загальними й особливими тенденціями. У ході класифікації на основі
виділення головних і другорядних ознак визначаються групи чи класи тих
або інших явищ. Зокрема, за допомогою класифікації можна встановити
характер психічного розвитку підлітка, стан психіки правопорушника,
рівень розвитку малої групи, члени якої не додержують правові вимоги та
ін.

Використовуються в юридичній психології і такі розумові операції, як
систематизація й узагальнення. Систематизація — це групування,
приведення в систему тих чи інших особливостей і проявів за будь-якими
ознаками (як правило, для систематизації виділяють основні, головні й
додаткові, другорядні ознаки).

Узагальнення — це об’єднання різних фактів, які характеризують
психолого-правове явище, що вивчається, виділення на цій основі головних
із них.

Серед різних розумових операцій, притаманних логічному методу пізнання,
в юридичній психології застосовуються абстрагування і конкретизація.
Вони тісно пов’язані з аналізом і синтезом, але виконують своє
специфічне призначення. Відомо, що абстрагування — це мислене
відволікання будь-якої ознаки, властивості предмета від самого предмета
чи інших його властивостей або ознак з метою більш глибокого вивчення
складних психолого-правових явищ, де застосування технічних засобів,
апаратури обмежене чи неможливе. Наприклад, можна створити ідеалізований
об’єкт, який не існує в реальній практиці, але дає уявлення про ідеал
(модель “ідеальної психіки людини”), а потім використовувати
ідеалізований об’єкт при оцінці психіки особистості, яка постала перед
судово-психологічною експертизою. Конкретизація — це застосування
теоретичних знань стосовно конкретної ситуації з тим, щоб уточнити,
поглибити її розуміння. Як приклад конкретизації можна навести
використання теорії акцентуації характеру до конкретного правопорушника
чи використання теоретичних положень про темперамент для виявлення типу
темпераменту конкретного підсудного і т. ін. Взаємозв’язок абстрагування
і конкретизації зумовлений самим процесом пізнання: від чуттєвого
сприйняття конкретного до абстрактного мислення. Коли окремі ознаки,
сторони предмета вивчені, починається новий етап у пізнанні: рух від
абстрактного до конкретного. Саме це конкретне і дає результатам
дослідження вихід у суспільну практику.

За останні роки все активніше в психолого-правових дослідженнях
застосовують метод моделювання. Суть його полягає в установленні
схожості явищ (аналогії), адекватності одного об’єкта іншому в певних
відносинах і на цій основі перетворення простого за структурою і змістом
об’єкта в модель більш складну (оригінал). Спеціаліст у царині юридичної
психології отримує можливість перенесення даних за аналогією від моделі
до оригіналу. Модель — це допоміжний засіб, який в процесі пізнання дає
нову інформацію про основний об’єкт вивчення. При цьому дослідник,
виявивши характерні риси, властивості, ознаки існуючих
психолого-правових явищ, починає пошук нового їхнього компонування,
поєднання, моделює принципово новий стан явища, що вивчається. Так
виникають мо-делі-гіпотези, які носять передбачливий характер і
потребують перевірки, моделі-концепції, що перетворюються в науково
обґрунтовані теорії. У психологічній літературі виділяється розумовий
експеримент — особливий вид моделювання. В його зміст вкладається
співвідношення між теоретичними й експериментальними даними, отриманими
в дослідженні, і моделлю, яка імітує ті ситуації, котрі могли б
виникнути при реальному експериментуванні. Така ідеальна модель дає
змогу виявити найважливіші зв’язки і співвідношення в об’єкті, що
вивчається, пояснити і конкретизувати вже наявні прийоми і правила.

Моделювання — складний процес через різноманітність і складність самих
психолого-правових явищ і процесів, що вивчаються. Однак необхідність
застосування цього методу стає все відчутнішою і нагальнішою.
Моделювання є сенс здійснювати в тих умовах, коли:

а) експеримент над об’єктом, який цікавить спеціаліста, з якихось

причин неможливий безпосередньо (наприклад, недоступний

фізично в даних умовах, існують перепони морального чи ін-

шого характеру);

б) експеримент над об’єктом вимагає невиправдано великих ви-

трат часу і засобів;

в) експеримент над моделлю забезпечить точніші результати.

Метод моделювання дозволяє вивчати психологічні явища за допомогою
моделей матеріальних, знакових та ідеальних (уявних).

В юридичній психології, як показує практика, більшою мірою застосовні
ідеальні моделі, а не матеріальні. Вони будуються у свідомості
дослідника, тому їх можна вважати певною формою мислення, за допомогою
котрого чуттєво-наочні уявлення строго логічно об’єднуються в цілісний
образ.

Метод моделювання має велике значення для практичної юридичної
психології, що вивчає такі проблеми, як предмет і місце, результати і
наслідки правопорушення за допомогою моделей психологічних особливостей
особистості звинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка, модель
психологічних особливостей скоєного злочину тощо.

Останнім часом до теоретичних методів в юридичній психології стали
відносити і кібернетичний метод1. Раніше кібернетичний метод
інтерпретувався як спосіб, за допомогою якого можна пізнати предмет, що
цікавить під кутом зору можливості керування ним. Не випадково метод
знайшов досить широке застосування в криміналістиці для вивчення
можливостей управління поведінкою злочинця в ситуації виявлення злочину
і викриття винного. Пізніше кібернетичний метод став використовуватися
для інформаційного забезпечення правоохоронної і правозастосовної
діяльності. Поширенню цього методу сприяло впровадження в діяльність
органів юстиції і правоохоронних органів електронно-обчислювальної
техніки. В юридичній психології застосування кібернетичного методу дає
можливість проводити опрацювання різноманітної інформації, котра
пов’язана, по-перше, з психологічним аспектом правової поведінки,
по-друге, з психологічними особливостями особистості конкретного
злочинця, по-третє, з психологічною стороною професійної діяльності
юридичних кадрів. Цілком природно, що кібернетичний метод дозволяє також
вирішувати задачі теоретичного характеру: висувати наукові гіпотези,
проводити психологічне обслідування великої кількості різних верств і
груп людей в регіоні та ін.

1 Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Новый
юрист, 1998. — С. 51-52.

Близький до кібернетичного математичний метод, який широко і успішно
використовується в таких науках, як соціологія, економіка, управління,
маркетинг тощо. Цей метод відрізняється від багатьох розглянутих раніше
теоретичних методів насамперед тим, що є кількісним способом вираження
тих чи інших ознак, властивостей, явищ, які вивчаються. В юридичній
психології математичний метод дозволяє виразити кількісно різні
психологічні вияви чи психолого-правові явища. Наприклад, психічні
процеси, стани, що вивчаються, можна зобразити математичними символами і
визначити кореляційний зв’язок між ними і тенденції їхнього розвитку,
моделювати окремі психолого-правові явища. Елементи математичної
статистики, теорія ймовірностей, теорія експертних оцінок, теорія
рефлексивного управління та інші напрями математичної науки знаходять
все більше застосування в юридичній психології.

Емпіричні методи пізнання психолого-правових явищ різноманітні. В
юридичній психології в тій чи іншій мірі використовуються всі вказані на
рис. 2 методи. Розглянемо їхній зміст, сфери застосування і вимоги,
котрі слід враховувати в практичній діяльності юриста, який звертається
до того або іншого методу.

Спостереження як метод пізнання передбачає цілеспрямовану фіксацію
проявів поведінки однієї людини чи групи людей або ж окремих
психолого-правових реакцій. Це складний процес: можна дивитися, але не
бачити; в звичному, буденному побачити нове і т. д. Досвідчений
спеціаліст оцінює конкретну особистість чи групу за сумою іноді ледве
помітних зовнішніх проявів.

С. Рубінштейн відзначав: «У повсякденному житті, спілкуючись із людьми,
ми орієнтуємося в їхній поведінці, оскільки ми нібито “читаємо” її,
тобто розшифровуємо значення її зовнішніх даних і розкриваємо зміст
тексту, отриманого таким чином у контексті, який має свій внутрішній
психологічний план. Це “читання” проходить поверхнево, оскільки в
процесі спілкування з присутніми у нас виробляється більш-менш
автоматично функціональний психологічний підтекст до їхньої поведінки»1.

При використанні методу спостереження в умовах процесуальної діяльності
все набагато складніше, тому що людина спостерігається частіше за все в
незвичній для неї обстановці і при цьому має бажання приховати свої
справжні властивості й стан особистості.

1 Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — С. 179-180.

Предметом психологічного спостереження виступають лише зовнішні
компоненти поведінки чи діяльності:

моторні (рухові) елементи практичних і гностичних дій: рухи, переміщення
і нерухомі стани людей; швидкість і напрямок руху; дистанція між людьми;
спільні дії групи і т. п.;

мовні акти, їхній зміст, спрямованість, частота, тривалість,
інтенсивність, експресивність, особливості лексичної, граматичної і
фонетичної будови;

міміка, жести, поза, пантоміміка, експресія звуків;

зовнішні прояви деяких вегетативно-судинних реакцій: зблід-нення чи
почервоніння шкіри, зміна режиму дихання, потовиділення тощо.

Предметом психологічного спостереження можуть виступати і ситуації, що
виникають, наприклад, в умовах попереднього розслідування, при допиті
звинуваченого, в ході бесіди зі свідками, при виконанні роботи
засудженими та ін.

Спостереження може бути включене (спостерігач є учасником
життєдіяльності групи; відомі випадки, коли в камеру до ув’язнених
спеціально підсаджують людину, котра проводить спостереження за
засудженими) і невключене (спостереження з боку), суцільне чи вибіркове,
постійне чи тимчасове. Для отримання об’єктивних результатів при
спостереженні необхідно заздалегідь визначити, яке психо-лого-правове
явище буде вивчатися, скласти програму спостереження, визначити місце
спостереження і його роль у середовищі осіб, які вивчаються, правильно
фіксувати виділені ознаки, зовнішні прояви. Для реєстрації результатів
спостереження можуть бути використані щоденники чи карточки
спостереження, а також технічні засоби (магнітофон, фото- і
кінознімання). Слід при цьому враховувати, що в умовах попереднього
розслідування технічні засоби можуть застосовуватися лише в рамках
процесуального закону.

В юридичній психології розрізняють також неопосередковане і
опосередковане спостереження. У першому випадку спостереження здійснює
особа, котра робить відповідні висновки за результатами спостереження.
Так робить спостереження, наприклад, слідчий, інспектор ДАІ,
співробітник відділу боротьби з економічними злочинами, інспектор митної
служби та ін. Опосередковане спостереження суттєво відрізняється від
неопосередкованого тим, що юрист отримує відомості про результати
спостереження, зробленого іншими особами — психіатром, психологом і т.
д. Характерна особливість опосередкованого спостереження полягає в тому,
що його результати завжди оформляються документально (наприклад, у
висновку психіатричної експертизи чи у висновку психолога). Важливо
підкреслити, що зафіксовані в документах результати опосередкованого
спостереження можуть бути використані як доказовий матеріал, тоді як
результати неопосередко-ваного не можуть бути зафіксовані процесуально.

Успіх у використанні методу спостереження юридичними працівниками багато
в чому залежить від об’єктивних, обстановочних і суб’єктивних факторів.
Вирішальне значення належить суб’єктивним факторам, тобто якостям,
здібностям, знанням, навичкам і вмінням особи, яка здійснює
спостереження. Доцільно у зв’язку з цим згадати слова академіка А.
Лосєва: “…Ніяка діалектика не врятує вас, якщо живі очі ваші… не
побачать справжньої дійсності, яка зобов’язує вас”.

Експеримент обґрунтовано вважається одним із важливих методів в
юридичній психології. Під експериментом розуміється таке дослідження,
коли навмисно чи планомірно викликається зміна психологічних станів,
процесів, явищ, що вивчаються, і враховуються умови, в яких вони
проходять. Експеримент дає змогу варіювати фактори, котрі впливають на
людину чи групу людей, дає можливість відтворювати психолого-правове
явище, що вивчається неодноразово.

Основна відмінність експерименту від спостереження в тому й полягає, що
експериментальний метод передбачає активне втручання в діяльність чи
поведінку досліджуваної особи або групи людей. Як відзначав І. Павлов,
“…спостереження збирає те, що йому пропонує природа, досвід же бере у
природи те, що йому потрібно”1. Інакше кажучи, при спостереженні
дослідник повинен очікувати настання того чи іншого психічного чи
психологічного явища, а при експерименті він може за чітко визначеною
програмою зміни зовнішньої ситуації навмисно викликати потрібний
психічний процес чи психологічне явище.

Методологічною базою експерименту в психолого-правовому дослідженні є
концепція соціального детермінізму. Оскільки психічне і
соціально-психологічне обумовлено сукупністю факторів, які детермінують
конкретне явище, остільки, впливаючи на ці фактори і вивчаючи
причинно-наслідкові зв’язки, дослідник може виявити структуру
детермінації цього явища і роль окремих факторів.

Таким чином, експеримент дає змогу:

1 Павлов И. П. Полн. собр. соч. — Т. 2; Кн. 2. — С. 274.

• створювати умови, в яких виявляється психіка особистості й психологія
групи;

варіювати в потрібних напрямках самі умови проходження
психолого-правового явища, яке вивчається, тобто виділяти вплив окремих
факторів, встановлювати зв’язки і систему взаємоза-лежностей і
спостерігати дійсні його закономірності;

суворо дозувати кількісно психолого-правові явища, що аналізуються, і
умови їхнього проходження.

Залежно від характеру експериментальної ситуації виділяють експеримент
лабораторний і природний. Особливістю лабораторного експерименту є те,
що він проводиться в спеціально обладнаній лабораторії, оснащеній
необхідною апаратурою. У ході такого експерименту діяльність і поведінка
людини проходить у штучних умовах, створених дослідником. Лабораторний
експеримент дає змогу за допомогою приладів вимірювати окремі психічні
процеси, фіксувати їхні прояви в поведінці і діяльності індивіда.
Наприклад, за допомогою реєстраційних приладів можна досить точно
виміряти швидкість реакції людини на зовнішній подразник, ступінь її
емоційної стійкості, швидкість формування тих чи інших навичок та ін.

Слід зазначити: успіхи сучасної психології, в тому числі і юридичної,
були б неможливими без результатів лабораторних експериментів. Однак не
можна вважати, що лабораторний експеримент є універсальним і надійним
засобом пізнання психіки людини. Найсуттєвіший недолік цього виду
експерименту — його певна штучність, котра може призвести до порушення
природного ходу психічних процесів, а відповідно, до неправильних
висновків. Крім того, багато проблем юридичної психології не можуть
вивчатися в лабораторних умовах.

Лазурский А. Ф. Естественный эксперимент и его школьное применение. —
Пб.: Изд-во К. Л. Риккеръ, 1918.

Природний експеримент, ідея якого належить великому
психоло-гу-дослідникові О. Лазурському1, покликаний усунути окремі
недоліки лабораторного експерименту. Його суть у тому, що діяльність і
поведінка людини чи групи людей вивчаються в природних, звичних умовах
життєдіяльності (на робочому місці досліджуваного, в соціальних групах,
членом котрих він є, і т. д.), а зміні піддаються деякі фактори у
відповідності із задумом експериментатора. Наприклад, проведення
суттєвих експериментів має на меті перевірити і оцінити психофізичні
якості потерпілого, свідків та інших осіб. У ході його слідчий може
активно втручатися в ситуацію і створювати такі умови, в яких
виявляється психолого-правовий факт.

Залежно від ступеня втручання експериментатора в проходження психічних
процесів і явищ експерименти поділяються на констатуючі і формуючі.
Констатуючий експеримент пов’язаний з вирішенням такого завдання:
виділити серед сукупності факторів один чи кілька й оцінити їхній вплив
на психолого-правове явище. У ході подібного експерименту дослідник
отримує відповідь на питання про те, який вплив різних факторів на
предмет, що вивчається, і за спрямуванням (позитивний чи негативний), і
за силою, і за стійкістю. Формуючий експеримент (в окремих працях він
носить назву навчального чи виховного) передбачає суттєву зміну позиції
дослідника: перехід від вивчення фактів і їх психологічного пояснення до
процесу формування необхідних якостей і властивостей особистості
(ціннісних орієнтацій, соціальних установок, норм поведінки, рис
характеру і т. п.). Прикладом формуючого експерименту можуть бути
експерименти відомого педагога-дослідника А. Макаренка, пов’язані з
перевихованням ді-тей-правопорушників у дитячих колоніях під Полтавою і
поблизу Харкова.

Отже, експериментальний метод забезпечує глибше вивчення
пси-холого-правових явищ, ніж спостереження.

Для збору первинної інформації в юридичній психології використовуються
різні види опитувань: бесіда, інтерв’ю, анкетування.

Бесіда діагностична як спосіб пізнання психічних процесів, станів,
властивостей особистості має давні традиції. Ще стародавні філософи
Сократ, Платон, Аристотель надавали великого значення накопиченню знань
про характер і поведінку різних верств населення, їх запити і потреби
шляхом групових та індивідуальних бесід з людьми. Як метод юридичної
психології бесіда основана на безпосередній взаємодії між юридичним
працівником і опитуваним. Її суть полягає в тому, що одній чи кільком
особам ставляться запитання, на які вони відповідають усно. При цьому
зміст запитань розкриває ту психолого-правову проблему, котру виділив
дослідник або юрист-практик. Цей метод широко застосовується при
вивченні особистості і є досить легким і результативним способом
отримання інформації про особливості психічних явищ співрозмовника в
процесі мовного спілкування з ним. Приміром, у бесіді можна отримати
дані про загальноосвітній і культурний рівень людини, його ставлення до
себе і людей, соціальних цінностей, фактів і подій, оцінити особливості
його моральної і правової свідомості, виявити інтереси, вольові та
емоційні якості. Розмова сам на сам із людиною дає змогу юристові
розкрити її задуми і почуття, зрозуміти мотиви і установки, джерела її
активності чи пасивності, специфіку сприйняття нею фактів, почути оцінки
і судження за цими фактами.

Дієвість бесіди багато в чому залежить від того, як формулюються
запитання. Якщо запитання явно передбачають односкладові відповіді
(наприклад, запитання “Чи були ви свідком вчорашньої сварки ваших колег
по роботі Р. і Н.?” потребує малоінформативних відповідей “Так” чи
“Ні”), то отриманої інформації, як правило, недостатньо для аналізу
психолого-правової проблеми. Щоб відповіді співрозмовників були повніші,
слід ставити запитання на зразок: “Що ви знаєте про вчорашню сварку
ваших колег по роботі Р. і Н.?”, “Що ви думаєте з цього приводу?”, “Як
ви оцінюєте цей випадок?” та ін. Запитання такого типу не лише дають
більше потрібної інформації, а й розкривають позицію, установки
співрозмовника.

Дієвість бесіди визначається також виконанням таких вимог до її
підготовки і проведення, як: цілеспрямованість і плановість;
невимушеність і довірливість; вибірковість та індивідуальність;
уважність, терпіння і такт; умілий вибір часу і місця проведення.

У практичній діяльності юридичних працівників бесіда в умовах
процесуальної діяльності майже завжди характеризується високою психічною
напруженістю осіб, які виступають у ролі співрозмовників. І це не дивно:
бесіда зі слідчим чи прокурором є для людини дуже значною подією, що
змінює її психічний стан (підвищена збудливість, почуття тривоги тощо).
Тому використання бесіди в подібних випадках потребує ретельної
підготовки, створення відповідного клімату у стосунках між
співрозмовниками.

При всій простоті бесіда як метод пізнання інших людей має суттєвий
недолік: висновки про особливості психіки людини робляться на основі їх
власних відповідей. Ось чому так важливо в процесі бесіди
використовувати спостереження: юридичний працівник, отримуючи вербальну
і невербальну інформацію, порівнюючи її, може зробити більш правильні
висновки про психічні процеси, властивості й стани особистості.

Інтерв’ю як різновид опитування досить широко використовується в
юридичній практиці, особливо на початковій стадії дослідження з метою
розширення, уточнення, доповнення інформації, отриманої за допомогою
інших методів.

З погляду організації розрізняють формалізоване інтерв’ю (відзначається
досить суворою, запрограмованою і незмінною тактикою поведінки
інтерв’юера і змістом запитань) і вільне (опитуваний може не лише
варіювати запитання та їх послідовність, а й сам створювати ті чи інші
вербальні ситуації взаємодії). Вільне інтерв’ю за своїм характером є
динамічним і гнучким, що вимагає доброї підготовки юридичного працівника
(вміння швидко орієнтуватися в ситуації, звертати свою увагу і мислення
на різні аспекти однієї і тієї ж теми інтерв’ю та ін.). Перевага
вільного інтерв’ю полягає в тому, що ситуація взаємодії інтерв’юера і
опитуваного більш природна, бо вони не зв’язані якимись жорсткими
рамками як в постановці запитань, так і у відповідях на них.

Проводячи інтерв’ю, спеціалісту в царині юридичної психології корисно
враховувати психологічний тип респондента. Цікаві рекомендації висловлює
французький соціолог М. Гравітц у праці “Методи соціальних наук”1:

а) якщо досліджувана особа належить до так званого наївного ти-

пу, то до неї можна підходити прямо. Люди цього типу щиро-

сердно розказують про себе, про суспільні події і викладають

точно те, що знають, а також свою точку зору;

б) людина егоцентричного типу вимагає підвищеного інтересу до

своєї особи. Вона любить говорити про ті речі, в яких особисто

зацікавлена. Однак вона не викривляє факти, а лише посилює

їхнє значення, щоб возвеличити саму себе. Досвідчений інтер-

в’юер завжди може відсіяти перебільшення і визначити точну

міру речей;

в) при типі, який прагне сповіді, не потрібна особлива зацікавле-

ність в його особистості. Досить почати розмову і дати можли-

вість людям цього типу говорити. Вони розповідають із най-

дрібнішими подробицями про свої вчинки, про своє середови-

ще, про все, з чим вони стикалися;

г) найважче мати справу з науковим типом. Він говорить лише в

ім’я істини, любить обґрунтованість, логічну несперечливість

думки.

1 Гравитц М., Пэнто Р. Методы социальных наук: Пер. с фр. — М.:
Прогресс, 1972. — С.146-147.

Використовується в юридичній психології і анкетування як один із
найбільш оперативних способів отримання інформації з будь-якої
психолого-правової проблеми. Наприклад, анкетний метод досить широко
застосовується при вивченні механізму утворення злочинного наміру, а
також при дослідженні професіограм слідчого, судді, прокурора,
оперативного працівника та ін.

Суть анкетування полягає в тому, що опитувані відповідають на
заздалегідь підготовлені і продумані запитання в письмовому вигляді.
Зміст і форма запитань визначаються, по-перше, завданнями вивчення того
чи іншого психолого-правового феномена і, по-друге, особливостями
опитуваних осіб. Розрізняють питання про факти свідомості (питання про
життєві факти, про знання, про думки, погляди, оцінки, ціннісні
орієнтації та ін.), про факти поведінки, про особистість опитуваного
(вік, стать, освіта, професія і т. д.). За формою запитання анкети
можуть бути закритими (опитуваному пропонується набір варіантів
відповідей, з котрих він має вибрати один чи кілька варіантів), відкриті
(запитання не містять ніяких варіантів відповідей) і напівзакриті
(пропонується готовий набір варіантів відповідей і зберігається
можливість опитаному повідомити свою думку). У результаті анкетування
отриманий матеріал піддається статистичному опрацюванню і якісному і
кількісному аналізові.

Одним із методів опосередкованого вивчення психіки особистості і
психолого-правових явищ є аналіз результатів діяльності окремої людини
чи групи людей. Його методологічною основою виступає принцип єдності
свідомості та діяльності, одна із сторін якого полягає в тому, що
психіка і психологічні явища виявляються головним чином у діяльності.
Тому, аналізуючи результати діяльності, а також сам процес досягнення
цих результатів, способи діяльності, можна отримати необхідну інформацію
про численні психічні явища конкретної людини чи психологію групи. Для
психолого-правового вивчення інтерес мають продукти, процес і способи як
фізичної, так і інтелектуальної праці.

За допомогою цього методу можна вивчати рівень знань, навиків і вмінь
особи, яка цікавить дослідника чи юриста-практика, особливості
проходження пізнавальних, вольових і емоційних процесів, окремі риси її
характеру (наполегливість, відповідальність, цілеспрямованість,
рішучість та ін.) Результатами праці можуть бути об’єкти, які стосуються
особистості законослухняної людини чи правопорушника, а також до
розслідуваного чи розглядуваного судом правопорушення.

Для вивчення особистості в юридичній психології з успіхом застосовується
метод тестування. Як метод психологічної діагностики тестування
використовує стандартизовані запитання і завдання (тести), які мають
певну шкалу значень1.

Тести використовують не лише для отримання будь-яких нових психологічних
даних про людину чи групу людей, але частіше для оцінювання рівня
розвитку будь-якої психологічної риси цієї особистості в порівнянні з
середнім рівнем (встановленою нормою чи стандартом). Вони дають змогу
вивчати здібності людини, індивідуальні особливості проходження
психічних процесів (сприйняття, пам’яті, мислення, мови), уваги та інших
психічних станів, вид темпераменту, риси характеру та ін.

Тестування займає своє місце і в арсеналі юридичної психології. Відомий
спеціаліст у цій сфері М. Костицький вважає, що для цілей попереднього
розслідування, судового розгляду, профілактики правопорушень можуть
застосовуватися тестові методики2.

Усю сукупність тестів можна поділити на три види: тести-запи-тальники,
тести-завдання і проективні тести.

Тест-запитальник ґрунтується на системі заздалегідь відпрацьованих і
перевірених із огляду їхньої надійності запитань, за відповідями
досліджуваних можна судити про їхні психологічні та
соціально-психологічні риси. Прикладом тесту-запитальника може бути тест
Т. Лірі. Він багатоаспектний і спрямований на дослідження
міжосо-бистісних відносин і взаємного сприйняття. Тест включає в себе
перелік із 128 характерологічних властивостей-тверджень, які можуть бути
згруповані у 8 психологічних тенденцій, що визначають різні особистісні
риси:

1 Краткий психологический словарь / Ред.-сост. Л. Карпенко; Под общ.
ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. — 2-е изд. — Ростов н/Д:
Феникс, 1998. — С. 383.

2 Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию. — С. 229.

1-ша тенденція — домінантність — владність — деспотичність (відображає
лідерські дані, прагнення до домінування, здатність брати
відповідальність на себе);

2-га тенденція — упевненість у собі — самовпевненість — самозакоханість
(відображає впевненість у собі, діловитість, незалежність, у крайньому
вияві — егоїстичність і черствість);

3-тя тенденція — вимогливість — непримиримість — жорстокість (дає змогу
оцінити дратівливість, критичність, нетерпимість до помилок партнера);

4-та тенденція — скептицизм — упертість — негативізм (характеризує
недовірливість, підозріливість, образливість, злопам’ятність);

5-та тенденція — поступливість — покірність — пасивна підлеглість (дає
змогу оцінити критичність до себе, скромність, сором’язливість);

6-та тенденція — довірливість — слухняність — залежність (оцінює рівень
шанобливості, вдячності, намагання принести радість партнеру);

7-ма тенденція — добросердність — несамостійність — надмірний конформізм
(характеризує здатність до взаємодопомоги, комунікабельність, уважність,
доброзичливість);

8-ма тенденція — чуйність — щирість — жертовність (відображає
делікатність, ніжність, прагнення турбуватися про близьких, терпимість
до недоліків інших).

Тест Т. Лірі можна використовувати, наприклад, при вивченні сімейних
стосунків: виявити ідеальні та реальні уявлення про себе й один про
одного всіх членів сім’ї, з’ясувати причини незгод між батьками і т. ін.

Тест-завдання передбачає оцінку психологічних властивостей, якостей і
поведінки людини не на основі того, що вона говорить (стверджує), а на
базі того, що вона робить. У тестах цього типу дається серія спеціальних
завдань, за підсумками виконання яких судять про якість, що вивчається.
Прикладами тестів-завдань є відомі бланкові тести “Кількісні відносини”
(вивчення мислення, логічності висновків), “Розстановка чисел”
(дослідження обсягу, розподілу і переведення уваги), “Пам’ять на числа”
і “Пам’ять на слова” (вивчення тимчасової зорової пам’яті) та ін. Слід
зазначити, що за допомогою бланкових тестів-завдань важко оцінити
будь-яку одну “чисту” якість людини. Так, бланковий тест “Пам’ять на
числа” дозволяє дослідити не лише пам’ять, а й увагу, логічність
мислення, психомоторику досліджуваного.

Критерієм при оцінці відповідей на запитання (завдання) тесту, як
правило, є кількість і характер помилок і час, витрачений на їх
вирішення. Вимірювання частіше всього роблять за допомогою будь-якої
бальної системи. За кожну відповідь нараховують певну кількість очок
(балів). Загальна оцінка виражається в сукупності набраних очок (балів).
Природно, що бальна система не має сили абсолютної міри. Вона має силу
лише в цій системі вимірювання і не ґрунтується на будь-якому
абсолютному критерії. Незважаючи на цю свою обмеженість, така система є
серйозним засобом вимірювання і застосовується досить часто.

Проективні тести призначені для вивчення тих психологічних і
по-ведінкових особливостей людини, що нею слабо усвідомлюються чи
викликають до себе з її боку негативне ставлення. В основі проективних
тестів лежить механізм проекції, згідно з яким не усвідомлені людиною
позитивні й особливо негативні характеристики вона схильна приписувати
не собі, а іншим людям, “проектувати” їх на інших. При застосуванні
проективних тестів про досліджуваного складають думку на основі того, як
він оцінює ситуації, інших людей, які властивості їм приписує. Прикладом
проективного тесту є тест американського психолога Г. Мюррея (він уперше
описав процес проекції в ситуацію зі стимулами, яка допускає їх різну
інтерпретацію). Тест складається з 30 картинок, на котрих зображені
люди, які знаходяться в ситуації, що допускає кілька тлумачень.
Досліджувана особа має придумати будь-який випадок для цих людей.
Інтерпретація відповіді робиться за змістом розповідей випадків на різні
теми, ставленням досліджуваного до навколишнього середовища, навіть за
змінами тону голосу, за ваганнями при відповідях та ін. Гіпотеза полягає
в тому, що досліджувана особа ідентифікує себе тією чи іншою мірою з
головним героєм картинки. Отже розкриття риси і потреби героя, тема
розказаної історії інтерпретуються як характерні для неї самої. Тест Г.
Мюррея — перший додаток поняття проекції до психологічного дослідження.

Велику увагу проективним тестам приділив Л. Франк, який вперше розробив
класифікацію проективних методик:

конститутивні (досліджуваному пропонується будь-який аморфний матеріал,
якому він має надати змісту. Приклад — тест шведського психіатра Г.
Роршаха, котрий полягає в інтерпретації досліджуваним набору чорнильних
плям різної конфігурації та кольору, які мають певний зміст для
діагностики прихованих соціальних установок, спонукань, властивостей
характеру);

конструктивні (пропонуються оформлені деталі — фігурки людей і тварин,
моделі їхніх помешкань тощо, з котрих потрібно створити усвідомлене ціле
і пояснити його);

інтерпретативні (необхідно витлумачити, інтерпретувати будь-які події чи
ситуації. Приклад — згаданий тест Г. Мюррея);

катартичні (пропонується здійснення ігрової діяльності у спеціально
створених умовах. Наприклад, психодрама дає можливість досліднику
виявити винесені поза імпровізоване уявлення конфлікти);

рефрактивні (особистісні особливості, приховані мотиви вивчаються за
довільними змінами, які вносяться в мову, почерк та ін.).

Цю класифікацію Л. Франка доповнив український психолог, доктор
психологічних наук, професор В. Бурлачук1:

експресивні (здійснення досліджуваним зображувальної діяльності,
наприклад, малюнок на задану чи вільну тему);

імпресивні (вивчення результатів вибору стимулів з ряду запропонованих.
Наприклад, кольоровий тест Люшера, в якому як стимули виступають
кольорові квадрати, а інтерпретації виходять із символічного означення
кольорів);

адитивні (у цих тестах від досліджуваного вимагається завершення
початого речення, оповідання, історії. Наприклад, тест Розенцвейга:
закінчити незакінчені речення чи висловлювання однієї з дійових осіб на
сюжетному малюнку).

Тести проективного типу представляють підвищені вимоги до рівня
підготовки і розвитку досліджуваних і вимагають високої професійної
кваліфікації дослідника.

Отже, розглянуті методи пізнання в юридичній психології використовуються
комплексно як єдина система, за допомогою якої відбувається отримання
конкретних фактів про окрему особистість чи групу людей. Надійні факти в
руках дослідника чи практика дозволять їм проникнути в суть
психолого-правових явищ, які вивчаються.

§3. Методи психологічного впливу на особистість

У діяльності будь-якого юридичного працівника завжди має місце
психологічний вплив на особистість чи групу людей. Виступ судді перед
підлітками в школі, бесіда слідчого з потерпілим чи свідками, діалог
інспектора митниці з правопорушником — ці і подібні ситуа-

Бурлачук В. Ф. Введение в проективную психологию. — К.: Ника-Центр,
1997. — С. 9-13.

ції в діяльності юриста пов’язані не лише із з’ясуванням суті конкретної
справи, але і з впливом на людей. Метою психологічного впливу є
виховання чи перевиховання особистості, стимулювання її до
законослухняної поведінки, мотивування будь-якої особи до відкритості і
щирості при свідченні і т. п. Психологічний вплив на окремих осіб у
процесі розслідування кримінальної справи покликаний блокувати чи
зменшувати протидію тих людей, котрі свідомо викривляють чи приховують
істину.

Методи психологічного впливу, які використовуються юридичними
працівниками, відрізняються від методів пізнання, розглянутих вище.

Розкриємо методи психологічного впливу як спосіб впливу на психіку
правопорушника, потерпілого чи свідка з метою спонукання їх до свідчень
із приводу обставин правопорушення.

Складним, але дієвим є метод переконання як спосіб словесного впливу,
котрий включає в себе систему доведень, побудованих на законах логіки.
Успішне переконання веде до прийняття і наступного включення нових
аргументів у систему поглядів, яка склалася у правопорушника, до певної
трансформації світогляду в цілому і оцінки конкретної ситуації, а
значить, і зміни мотиваційної основи поведінки. Переконання ґрунтується
на усвідомленому прийнятті людиною висловлюваних юристом ідей, на їх
аналізі й оцінці. При цьому висновок може бути зроблений як самостійно,
так і слідом за тим, хто переконує. Процес переконання вимагає іноді
великих часових затрат і використання різноманітних відомостей і
елементів ораторського мистецтва. Прикладами застосування переконання
стосовно правопорушників є непоодинокі випадки добровільної здачі в руки
правоохоронних органів осіб, які захопили повітряне судно із заручниками
на борту чи банк. Багатогодинні, а часом і багатоденні бесіди з ними,
використання вагомих аргументів, які мають емоційну забарвленість,
залучення до бесід родичів дають можливість працівникам правоохоронних
органів досягти бажаного, уникнути кровопролиття і людських жертв.

Механізм переконання спрямований безпосередньо на мислення людей, їхні
знання і досвід. Використовуючи цей механізм, можна викликати у
правопорушника не лише розуміння ситуації і висунутих доведень, а й
готовності діяти у відповідності з цим розумінням.

Умовами успішного впливу механізму переконання є апеляція до почуттів
людини для збудження у неї відповідних емоцій, ясність і доступність
думок юридичного працівника, його вміння привернути правопорушника,
потерпілого чи свідка до себе і завоювати його довіру. Практика показує,
що переконання як метод психологічного впливу доцільно використовувати
при індивідуальному спілкуванні з людиною. Це пов’язано насамперед з
тим, що для переконання дуже важлива концентрація уваги на
обговорюваному предметі. Звичайно, механізм переконання застосовується і
тоді, коли юристові доводиться працювати з групою людей.

Застосовується метод переконання в тих випадках, коли необхідність дій,
які вимагаються від правопорушника чи іншої особи, може бути доведена.
Саме в цьому випадку правопорушник із більшою ймовірністю прислухається
до доводів працівника правоохоронних органів, усвідомить корисність
того, що йому рекомендують.

У цілому процес переконання повинен допомагати людині розібратися в
іноді складній і суперечливій ситуації, що склалася, виявити допущені
помилки у своїх діях, усвідомити їхні наслідки і прийняти правильне
рішення. При попередньому розслідуванні і в діяльності щодо здійснення
судочинства метод переконання, справляючи вплив на моральну
правосвідомість правопорушника, змушує його переосмислити і змінити своє
ставлення до скоєного. Відзначимо також: переконання в роботі із
засудженими повинно допомагати їм сформувати лінію своєї поведінки на
майбутнє.

Заслуговують на увагу роздуми спеціаліста в царині юридичної психології
Ю. Чуфаровського про використання в юридичній практиці з метою
психологічного впливу на особистість методу передачі (приховування)
інформації1. Під передачею інформації мається на увазі цілеспрямована
передача певних відомостей про факти, події, знання в процесі
спілкування з людиною. В умовах здійснення правосуддя метод передачі
інформації призводить до зміни спрямованості розумових процесів особи,
на котру чиниться вплив. Заздалегідь зібрана і вміло подана інформація,
впливаючи на проходження інтелектуальних, емоційних і вольових процесів,
може дати позитивний результат. Наприклад, часто правопорушник,
потерпілий чи свідок не можуть згадати про якісь важливі для слідства
деталі; шляхом передачі цій особі певної порції інформації можна
стимулювати його спогади. Якщо людина дає неправдиві свідчення, то в
цьому разі передача інформації також може змінити його погляди і

Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 80-82.

оціночні судження. Звичайно, у цьому разі інформація, яка передається
юридичним працівником, повинна мати об’єктивні джерела: офіційні
документи (протоколи оглядів і обшуків, характеристики і т. п.) і
висновки спеціалістів. Лише за цієї умови, отримавши інформацію, винний
може переглянути свою позицію і дати правдиві свідчення.

На практиці досить часто між юридичним працівником і правопорушником
складаються нещирі, складні, а часом і конфліктні стосунки. Щоб добитися
позитивного результату, інформація, що передається правопорушнику,
повинна створювати в нього враження повної чи хоча б достатньої
обізнаності юриста. Тоді вибраний раніше варіант поведінки визнається
правопорушником недієздатним, після чого настає або зізнання, або
придумування нової моделі своєї поведінки щодо юридичного працівника.
Важливо підкреслити: необхідність негайної зміни своєї поведінки
підвищує ймовірність помилок у діях правопорушника, а значить, полегшує
розкриття брехні в його вербальних і невербальних формах спілкування.

Приховування інформації від правопорушника, свідка чи потерпілого з боку
працівника юриспруденції переслідує інші цілі психологічного впливу на
особистість. У цьому разі співробітник правоохоронних органів, володіючи
даними, котрі викривають правопорушника, потерпілого чи свідка в брехні
чи приховуванні, не використовує їх до певного моменту. Тим самим у
зазначених осіб може виникнути ілюзія про те, що слідчий чи інспектор не
обізнаний про суть і деталі юридичної справи. На цій основі у них
виникає оманливе уявлення про переслідувану працівником правоохоронних
органів мету і про своє становище, що породжує, в свою чергу, переоцінку
своїх можливостей, а також необережність у висловлюваннях і поведінці.
Як результат — людина без необхідності відкривається, стає уразливою для
передачі в потрібний момент юридичному працівникові раніше приховуваної
інформації.

Використовуючи метод передачі (приховування) інформації як спосіб
психологічного впливу на особистість, необхідно враховувати низку
факторів:

а) умови передачі інформації, обстановка самого процесу мають
забезпечувати зосередженість уваги саме на інформації, що подається, а
якщо ні, то сила психологічного впливу цієї інформації буде знижена;

б) спосіб передачі інформації (усна чи письмова, документи і т. п.)

визначається, виходячи з конкретної мети психологічного

впливу, передбачуваного інтересу до інформації і реальних об-

ставин;

в) форма передачі інформації може бути окличною, розповід-

ною, ствердною і запитальною. Її вибір визначається специфі-

кою реагування особи, котрій адресована інформація. Якщо

інформація розрахована на миттєву реакцію людини, то, як

правило, використовується оклична і запитальна форми пере-

дачі інформації, а у разі коли передбачається період осмислен-

ня і продумування, — розповідна форма викладення інфор-

мації;

г) послідовність і швидкість подання інформації. Юридична прак-

тика показує, що логічна послідовність і пов’язаність в переда-

чі інформації, несподіваність її подання підвищують силу пси-

хологічного впливу на особистість;

ґ) доказовість і переконливість інформації. Ця умова безпосередньо
сприяє активізації розумових, емоційних і вольових процесів особи, на
яку впливає слідчий, інспектор або інший представник правоохоронних і
правочинних органів;

д) постійний контроль за впливом інформації, що здійснюється за

допомогою спостереження за реакцією (міміка, жести, поза, по-

гляд і т. п.) правопорушника, потерпілого, свідка й аналізом їх-

ніх мовних висловлювань.

Одним із психологічних методів впливу на особистість правопорушника є
метод рефлексії, про використання якого в практиці розкриття
правопорушень вказує М. Костицький. У чому суть цього методу?

Поняття рефлексія (від лат. гв/івхіо — обернення назад) — процес
самопізнання суб’єктом внутрішніх психічних актів і станів. У соціальній
психології рефлексія виступає у формі усвідомлення дійовою особою того,
як вона сприймається і оцінюється іншими людьми. Метод рефлексії в
юридичній психології обґрунтований саме на з’ясуванні, як правопорушник
знає і розуміє юридичного працівника, його особистісні особливості,
емоційні реакції і пов’язані з пізнанням уявлення.

Вплив на правопорушника за допомогою методу рефлексії може здійснюватися
різними шляхами. Наприклад, поведінкою правопорушника можна керувати за
допомогою маскування дій, яке проводиться з метою надання цій особі лише
певної інформації, а також створенням удаваної загрози. В останньому
разі юрист-практик виявляє активність, проводить опитування людей,
неодноразові огляди одних і тих самих об’єктів, очні ставки одних і тих
самих осіб. Правопорушник, сприймаючи дії юридичного працівника і
приймаючи уявну загрозу як реальну, змінює свою поведінку в потрібному
для юриста напрямку.

В оперативно-розшуковій діяльності, а також у слідчій і судовій роботі
способом реалізації методу рефлексії може бути передача рішення.
Здійснюючи передачу рішення, наприклад, у формі підказки неправильної
відповіді на суттєво важливе питання, слідчий, інспектор примушує
правопорушника або прийняти її, або відмовитися від підказування. У
будь-якому разі він повинен змінити своє ставлення і поведінку до
процесу розкриття правопорушення: погоджуючись з юридичним працівником,
правопорушник буде спійманий на брехні, а спростовуючи його
підказування, він повинен навести дійсні факти й аргументи.

Психологічний вплив на особистість правопорушника за допомогою методу
рефлексії здійснюється і шляхом створення в нього за допомогою
сукупності дій удаваного уявлення про наявні в юридичного працівника
засоби і можливості, а відповідно, і про подальші його дії. Така
обізнаність правопорушника викликає посилення психічного напруження,
страху, що спонукає його до певних дій. Створюючи таку уявну загрозу в
обманному напрямку, слідчий, працівник суду, інспектор добивається
певної переваги в своїй позиції над правопорушником (не можна забувати й
про те, що зустрічаються правопорушники з немалими інтелектуальними
здібностями і досвідом протиправних дій, які також здійснюють рефлексію,
тобто розрахунок своїх дій, виходячи з можливих дій працівника
правоохоронних органів).

Підбиваючи підсумок розгляду методу рефлексії, слід зазначити: вплив на
правопорушника має здійснюватися не грубим примушенням, а шляхом
передачі підстав, з яких він міг би вивести своє, не передбачене
юристом, рішення.

Деякі вчені і практичні працівники в царині юриспруденції, наприклад, А.
Дулов, О. Ратінов, А. Столяренко, включають у психологічний арсенал
впливу працівників правоохоронних органів на особистість правопорушника
метод навіювання (суперечка про можливість застосування цього методу в
процесі розкриття правопорушень триває серед спеціалістів до сьогодні).

За своєю суттю навіювання — цілеспрямований, неарґументова-ний вплив
однієї людини на іншу чи групу людей. При навіюванні відбувається
некритичне сприйняття інформації, чужого погляду чи позиції, прийняття
її як своєї власної. Ще великий фізіолог, невролог, психіатр, психолог
В. Бехтерев у своїх дослідженнях довів, що навіювання безпосередньо
викликає певний психічний стан людини, не вимагаючи доказів і логіки
міркувань. Тому навіювання — це переважно емоційно-вольовий вплив юриста
на правопорушника.

Навіювання може здійснюватися у вербальній і невербальній формі
(гримання, тихий шепіт, наказ і т. п.). Побічне навіювання досягається
за допомогою передачі інформації і відомостей про життєдіяльність
правопорушника, котрі створюють в нього уявлення про повну, вичерпну
інформованість працівника правоохоронних органів (нейтральні за формою
висловлювання, наприклад, слідчого про деталі взаємин правопорушника з
його спільниками, нюанси про його роботу чи захоплення і т. п.).
Навіювання як метод психологічного впливу на особистість (до речі,
навіювання може бути використане і стосовно потерпілого, свідка)
розраховане на придушення волі людини, підпорядкування її вимогам особи,
яка здійснює навіювання.

Ефект навіювання підвищується, якщо юридичний працівник враховує такі
фактори:

1 Андреева Г. М. Социальная психология: Учебник. — 2-е изд. — М.: Изд-во
МГУ, 1988. — С. 161-165; Битянова М. Р. Социальная психология. — М.:
Междунар. пед. академия, 1994. — С. 72-73; Деркач А. А., Селезнева Е. В.
Идеологическое воздействие: социально-психологические и педагогические
аспекты. — М.: Мысль, 1985. — С. 224-229; Теоретическая и прикладная
социальная психология / Отв. ред. А. К. Уледов. — М.: Мысль, 1988. — С.
94-95; и др.

вік людини. Наприклад, підлітки більшою мірою піддаються навіюванню, ніж
дорослі;

психічний і фізичний стан правопорушника, потерпілого чи свідка.
Практика показує, що люди втомлені піддаються більшою мірою навіюванню,
ніж люди з хорошим самопочуттям;

авторитет слідчого, інспектора чи іншого юридичного працівника. У
численних дослідженнях соціальних психологів виявле-но1, що вирішальною
умовою ефективності навіювання є авторитет тієї особи, котра намагається
навіяти щось іншій. Пояснюється це тим, що авторитет створює додатковий
елемент впливу на джерела інформації.

Серед методів психологічного впливу на особистість слід назвати метод
прикладу. Суть цього методу полягає в тому, що в процесі виховної роботи
відтворюються дії, прийоми, манери, правила поведінки в спілкуванні.
Здавалось би, метод прикладу є чисто педагогічний спосіб впливу на інших
людей. Але в основі цього методу лежить психологічний феномен —
наслідування. Схильність людей до наслідування не можна вважати сліпим,
механічним копіюванням дій і вчинків інших людей (сказане стосується
насамперед підлітків і дорослих людей, в дитячому віці наслідування
часто має не-усвідомлений характер).

Методом прикладу юрист передає своє ставлення до об’єктів, явищ життя,
до діяльності, до інших людей через власну роботу, дію і поведінку. В
юридичній психології за допомогою методу прикладу можна викликати
критичне ставлення до правопорушника, потерпілого, свідка до себе за
рахунок зіставлення конкретних дій, вчинків і висловлювань тієї особи,
що чинить вплив, зі своїми власними. Особливу важливість цей метод
набуває в роботі з неповнолітніми і тими правопорушниками, які порушили
закон вперше.

Отже, в арсеналі юриста досить багато методів вивчення особистості, яка
його цікавить, і психологічного впливу на неї. У зв’язку з цим перед ним
постає завдання добре засвоїти ці методи і вміло ними користуватися в
конкретних ситуаціях.

Розділ 3

ЗАГАЛЬНОПСИХОЛОГІЧНІ

ТА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ

ОСНОВИ В ЮРИДИЧНІЙ ПСИХОЛОГІ 1

Юридична психологія, як самостійна галузь психологічної науки, широко
використовує теоретичні положення, розроблені в загальній і соціальній
психології. Це стосується насамперед таких понять, як психіка і
свідомість особистості, її психічні процеси, властивості і стани,
соціально-психологічні явища (поведінка, спілкування, взаємодія людей і
т. п.). Без знання загальнопсихологічних і соціально-психологічних основ
неможливо вивчати конкретні психолого-правові явища.

§ 1. Поняття про психіку ісвідомість особистості

На відміну від неорганічної природи, будь-який живий організм взаємодіє
з навколишнім середовищем. Психіка — вища форма взаємозв’язку живих
істот із навколишнім світом, виражена в їхній здатності реалізовувати
свої спонукання і діяти на основі інформації про нього. За допомогою
психіки тварина і людина активно відображає об’єктивний світ і на цій
основі здійснює регуляцію своєї поведінки і діяльності.

Психічне відображення виникло в процесі довготривалого розвитку живої
матерії, кори головного мозку і найпростіших суб’єктивних явищ —
переживань, емоцій, а також найпростішої форми пізнання — відчуттів.

1 При підготовці матеріалу розділу автор використав працю професора
кафедри психології і педагогіки Закарпатського інституту ім. А. Волошина
МАУП А. О. Мали-шева “Психология личности и малой группы”. — Ужгород,
1997.

В основі роботи мозку лежить рефлекс, тобто закономірно виникаюча
відповідь організму на подразнення, яке йде із зовнішнього середовища чи
з внутрішніх органів. Видатний фізіолог і психолог І. Сєченов пояснював,
що “всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є
рефлексами”. Він виділив в них три основні ланки:

а) початкова — зовнішні подразнення і перетворення їх органами

почуттів у процес нервового збудження, яке передається в мозок;

б) середня — процеси збудження і гальмування в мозку і виник-

нення на цій основі психічних станів (відчуттів, думок, почут-

тів і т. п.);

в) кінцева — зовнішнє подразнення.

Цей механізм рефлекторної діяльності характерний для простих рефлексів.
Останні дослідження фізіологів показали, що складним рефлексам
відповідає ще один, четвертий елемент — зворотний зв’язок. Він інформує
мозок про характер тих змін, які відбулися в даний момент в організмі, і
якщо мозок виявляє відхилення від заданої ним програми (дія у відповідь
виконана невдало), він відразу ж посилає нові сигнали про корекцію дії.

Таким чином, анатомо-фізіологічний механізм рефлекторної діяльності
забезпечує:

а) прийом зовнішніх і внутрішніх впливів;

б) перетворення їх у нервові імпульси і передачу в мозок;

в) розшифровку і переробку прийнятої інформації, видачу команд

у вигляді нервових імпульсів до м’язів (залоз);

г) прийом і передачу в мозок інформації про результати здійсне-

ної дії (зворотний зв’язок), і за необхідності — корекцію пов-

торних дій.

Рефлекторний принцип психічної діяльності дав змогу І. Сєчено-ву зробити
дуже важливий для психології висновок про детермінованість, причинну
обумовленість усіх дій і вчинків людини зовнішніми впливами.

Ідеї І. Сєченова про рефлекторний характер психіки та її регулятивну
роль у поведінці людини і тварин були експериментально підтверджені й
конкретизовані І. Павловим — творцем учення про вищу нервову діяльність.

Рефлекси за походженням бувають двох видів: вроджені й набуті, або, за
класифікацією І. Павлова, — безумовні й умовні. Безумовні рефлекси є
функцією головним чином нижчих відділів центральної нервової системи,
котрі розташовані в підкіркових утвореннях головного мозку і в спинному
мозку. Безумовний рефлекс здійснюється на основі постійного, генетично
обумовленого нервового зв’язку між чуттєвими (сприймаючими) елементами
нервової системи і виконавчими органами. Прикладами безумовних рефлексів
є звуження зіниць під дією світла, кашель при попаданні в гортань
стороннього тіла, смоктальні рухи новонародженого та ін.

Умовний рефлекс здійснюється вищими відділами головного мозку і
оснований на часових зв’язках, які утворюються між певними нервовими
структурами в індивідуальному досвіді тварини і людини. Він виникає при
неодноразовому поєднанні (збігу) байдужого для організму подразника з
безумовним подразником. Класичним прикладом умовного рефлексу є
поведінка тварини: якщо поєднати звучання дзвінка (спалах електролампи)
з годуванням, наприклад, собаки, то вони починають викликати харчову
реакцію (слиновиділення, повертання голови і т. п.), яку без поєднання
ніколи не викликали.

Безумовні й умовні рефлекси виконують функції зв’язку організму тварини
і людини з навколишнім середовищем, забезпечують його пристосування до
цього середовища і нормальну життєдіяльність у ньому.

Кора великих півкуль мозку відчуває вплив різноманітних сигналів, які
йдуть як іззовні, так і з самого організму. У зв’язку з цим І. Павлов
розрізнив дві принципово відмінні сигнальні системи.

Перша сигнальна система включає в себе сигнали, які йдуть від предметів
і явищ навколишнього світу. До неї відносяться різні зорові, слухові,
нюхові, смакові, дотикальні подразники. Перша сигнальна система є в
людини і тварин.

Друга сигнальна система притаманна лише людині і пов’язана зі словами і
словосполученнями, котрі також сигналізують про певні предмети і явища
світу. Причому слово виступає в трьох видах — як слово, яке чується, яке
бачиться (написане) і промовлене про себе. Найважливіше полягає в тому,
що людина реагує не на звукову (графічну) оболонку слова, а на його
змістове значення. Друга сигнальна система є фізіологічною основою
людського мислення.

Вища ступінь розвитку психіки, властива лише людині, називається
свідомістю. Свідомість визначає розумну і цілеспрямовану поведінку
людини, засновану на глибокому розумінні законів і закономірностей
об’єктивного світу, на ставленні до світу зі знанням його власних
об’єктивних властивостей і можливостей. Саме наявність свідомості
дозволяє людині попередньо обдумувати і планувати свої дії, ставити
свідомо перед собою цілі, відповідні задоволенню тієї чи іншої потреби,
і досягати їх, подумки наперед уявляти собі результат дій.

Людина народжується, не маючи свідомості, але вже має індивідуальні
особливості своєї психіки. У процесі спілкування з іншими людьми і
діяльності психіка особи розвивається і з’являється свідомість. В її
розвитку вирішальну роль зіграла праця як особливий вид взаємодії людини
і природи.

Тому можна дати інше визначення: свідомість є вищою формою психіки,
котра виникла в процесі суспільної трудової діяльності людей при
постійному спілкуванні їх між собою за допомогою мови.

Якщо розглядати структуру людської психіки з погляду обізнаності
процесів, які відбуваються в ній, то можна виділити несвідомість,
підсвідомість, свідомість і надсвідомість (рис. 3).

Несвідомість — це сукупність психічних процесів, актів і станів, які не
усвідомлюються людиною. Прикладом несвідомості є агресивний потяг. До
несвідомості відносять все те, усвідомлення чого потребує значних зусиль
чи взагалі неможливе.

Підсвідомість — сукупність актуально не усвідомлених психічних процесів
і станів людини. Термін “підсвідомість” близький до несвідомого, але все
ж між ними існує й різниця: до підсвідомого відносять ті психічні явища
і процеси, про наявність яких людина або не підозрює в цей момент, або
не знає про них протягом тривалого часу, або взагалі ніколи не знала.

Надсвідомість — це психічні явища, котрі здатна викликати в себе людина
в результаті цілеспрямованого і довготривалого саморозвитку своєї
психіки.

Слід особливо підкреслити, що свідомість людини носить суспільний
характер. Її розвиток обумовлений соціальними умовами. За допомогою
свідомості кожен із нас відображає об’єктивну дійсність.

Відображальна діяльність людини представляє собою єдність об’єктивного і
суб’єктивного. Об’єктивний характер відображення виражається в тому, що
воно за своєю суттю є результатом впливу об’єктивного світу, реальних
предметів, об’єктів, фактів. Водночас відображення має і суб’єктивний
характер, бо відтворює реальний світ конкретної людини зі всіма її
особливостями (досвід, знання, цілі й завдання, стан та ін.).

“Будь-який психічний факт, — писав С. Рубінштейн, — це і шматок реальної
дійсності і відображення дійсності, не або одне, або друге, а й одне й
друге; саме в тому і полягає своєрідність психічного, що воно є і
реальною стороною буття і його відображенням — єдністю реального та
ідеального”1.

Важливою особливістю психічного відображення є й те, що воно носить
випереджальний характер (“випереджальне відображення” — П. Антохін).
Випереджальний характер психічного відображення є результатом
накопичення і закріплення досвіду. Як тільки жива істота потрапляє в
стан, аналогічний тому, що траплявся раніше, перші ж впливи середовища
викликають всю систему реакції у відповідь.

Усі вказані особливості психічного відображення приводять до того, що
психіка виступає в ролі регулятора поведінки живих організмів.

Нарешті, слід відзначити, що психіка, психічна форма регуляції життєвих
процесів “усередині” організму і його взаємодії з навколишнім
середовищем, зі світом речей, ідей і людей не стоїть на місці. Як і все
живе, вона розвивається. На відміну від тілесних фізіологічних функцій,
психічні явища розвиваються не тільки і не стільки за законами генетики,
скільки в результаті ускладнення різних видів діяльності (фізичної,
розумової, сенсорної та ін.).

Психологічну структуру особистості складають психічні процеси, психічні
властивості і психічні стани. Розглянемо суть, види і особливості цих
психічних явищ.

§ 2. Психічні процеси

1 Рубинштейн С. Л. Основы психологии. — С. 12.

Психічними процесами в психологічній структурі особистості називають
окремі форми чи види психічної діяльності людини. Розрізняють:

а) пізнавальні психічні процеси, спрямовані на пізнання людиною

навколишньої дійсності. До них належать відчуття, сприйнят-

тя, уява, пам’ять, мислення, представлення, мова;

б) емоційні процеси, за допомогою котрих людина відбиває на-

вколишню дійсність у переживаннях. Емоційні процеси і почут-

тя людини в її життєдіяльності відіграють роль внутрішньої ре-

гуляції кожної особистості;

в) вольові процеси, що забезпечують перехід від пізнання і пере-

живань людини до практичної діяльності. Вольові процеси, ви-

конуючи спонукальну і гальмівну функцію, дають змогу люди-

ні контролювати свої вчинки та дії.

Слід підкреслити, що саме поняття “процес” характеризує динаміку
вказаних психічних явищ.

Пізнавальні процеси

Відчуття — це відбиття в корі головного мозку окремих властивостей,
предметів, об’єктів і явищ навколишнього світу, які впливають у цей
момент на органи почуття людини.

Фізіологічним механізмом відчуттів є діяльність різних аналізаторів:
зовнішніх (зорові, слухові, шкірні, смакові, нюхові) і внутрішніх
(сигналізують про голод, спрагу, рівновагу і т. д.).

Кожен аналізатор складається з трьох елементів:

а) рецептора у вигляді органів почуття (око, вухо, ніс, рот, шкіра

і рецептори, закладені у внутрішніх органах і м’язах тіла). Ре-

цептори реагують на зовнішні чи внутрішні подразники;

б) аферентних і еферентних нервових волокон, які проводять нер-

вове збудження від рецептора до центрів спинного чи головно-

го мозку (аферентні) і назад (еферентні);

в) кори головного мозку, де відбувається управління процесом

взаємодії людського організму з навколишнім середовищем.

Аналізатор не пасивно реагує на подразники, а змінює функціональний стан
рецепторів під впливом отриманих із відділів мозку сигналів.

Розрізняють зорові, слухові, нюхові, смакові, шкірні і органічні
відчуття.

Для юриста-практика важливо знати, що відчуття характеризуються такими
показниками, як чуттєвість і пороги.

Чуттєвість — це здатність людини відчувати слабкі подразнення (абсолютна
чуттєвість) і здатність відчувати слабкі відмінності між подразниками
(чуттєвість до розрізнення).

Абсолютним порогом відчуття є мінімальна величина подразника, при який
вперше виникають відчуття. Наприклад, відстань, з якої людина починає
чути тікання наручного годинника, що знаходиться в іншому кінці кімнати.
У табл. 1 наведені відчуття для зору, слуху, смаку, запаху і дотику1.

Таблиця 1

Дані таблиці свідчать про те, що чуттєвість основних аналізаторів людини
досить висока.

Порогом розрізнення називають найменші зміни в силі подразника, котрі
можуть бути відображені цими аналізаторами. Наприклад, щоб помітити
(відчути) зміни ваги предмета, покладеного на руку, потрібно до
початкового вантажу додати приблизно 1/30 його ваги2.

1 Немое Р. С. Психология: Учеб. пособие. — М.: Просвещение, 1990. — С.
115.

2 Платонов К. К., Голубее Г. Г. Психология: Учеб. пособие. — М.: Высш.
шк., 1977. —

С. 135.

Відчуття людини вдосконалюються в результаті її практичної діяльності.
Люди, які присвятили себе музичному мистецтву, вміють розрізняти
найменші відхилення при слуханні хору чи оркестру, в той час як для
звичайних слухачів ці відхилення залишаються непоміченими.
Майстер-шліфувальник може за допомогою пальців визначити найменші
шорсткості на поверхні деталей, котрі він обробляє. Те, що неможливо
зафіксувати очима, він розпізнає за допомогою тактильних відчуттів.

Уся робота аналізаторів людини спрямована на взаємодію з навколишньою
природою і соціальним середовищем, на пристосування людей до них, а
іноді і на зміну зовнішнього середовища. Тому зазвичай діють не окремі
аналізатори, а весь людський організм в цілому.

Сприйняття представляє собою відображення в свідомості людини предметів
і явищ об’єктивного світу при їхньому безпосередньому впливі на органи
відчуттів. На відміну від відчуттів, у процесі сприйняття формується
цілісний образ предмета, явища, ситуації і т. д. Дивлячись на знаряддя
вбивства, наприклад сокиру, слідчий сприймає її як цілісний предмет; у
той же час органи почуттів інформують його про окремі властивості сокири
(форма, величина, ступінь гостроти леза та ін.).

Основні види сприйняття:

а) залежно від ведучого аналізатора, який бере участь у побудові

образу, традиційно виділяють зорове, слухове, дотикове (так-

тильне), смакове, нюхове сприйняття;

б) залежно від об’єкта сприйняття розрізняють сприйняття мате-

ріальних предметів, простору, часу, руху, швидкості, основних

соціальних життєвих явищ і т. п.

Психологічну суть сприйняття об’єкта можна уявити через опис його
властивостей, до основних з них відносять: предметність, цілісність,
осмисленість, константність і вибірковість.

Предметність сприйняття полягає в тому, що отримані із зовнішнього світу
враження людина завжди відносить до тих чи інших предметів явищ. Вона
чує не просто звуки, але звуки людського голосу, оркестру, птаха і т. п.
У разі коли джерело вражень людині не відоме, вона намагається його
визначити хоча б за допомогою здогадок.

Цілісність сприйняття виражається в тому, що образи сприйняття
представляють собою цілісні, закінчені предмети. Цілісність предмета
визначається його функціональним призначенням в діяльності чи житті
людини.

Осмисленість сприйняття фіксує його зв’язок з мисленням і пам’яттю. Річ
у тім, що сприйняття — це не просте механічне відображення мозком людини
того, що знаходиться перед її очима, чи того, що чує її вухо. Сприйняття
завжди пов’язане з минулим досвідом людини, з осмисленням і
усвідомленням предмета чи явища. Зокрема, велику роль у процесі
сприйняття відіграє упізнавання: людина нібито накладає образ попередніх
сприйняттів, які зберігає її пам’ять. Включення словесно-розумової
діяльності в процесі сприйняття сприяє більш повному і всебічному
пізнанню предмета сприйняття.

Константність сприйняття — відносна постійність сприйманої форми,
величини, кольору предмета незалежно від умов, в котрих воно
відбувається. Людина бачить величину і форму предмета правильно, такими,
якими вони є насправді, незалежно від відстані і розташування в
просторі.

Вибірковість сприйняття — це переважне виділення одних предметів і
об’єктів у порівнянні з іншими, обумовлене особливостями людини: її
досвідом, потребами, установками і т. д. Наприклад, розмовляючи на
багатолюдній вулиці зі своїм другом, людина бачить у натовпі лише свого
співрозмовника, а вся маса людей є для неї фоном. Кожен спеціаліст
здатний сприймати в предметах і явищах головним чином те, що його
цікавить.

І. Сєченов розрізняв два види сприйняття:

сприйняття як реакція охоплення. Ця реакція спрямована на те, щоб
пізнати предмет чи визначити будь-яку його якість. Наприклад, при
переході через вулицю людина охоплює оком автомобіль, що рухається
трасою, миттєво визначає відстань і т. д.;

сприйняття як реакція детального бачення. Воно спостерігається при
глибокому пізнанні предметів і явищ (вивчення слідчим хатинки на дачній
ділянці, де стався злочин).

Особливості сприйняття визначаються станом особистості: при емоційному
піднесенні, радісному переживанні процес сприйняття загострений;
засмучення, відчуженість “затуляють” вуха і очі, людина мало що чує і
бачить.

Помилкове сприйняття спостерігається при явищах ілюзії (від лат. Штіо —
помилка), суть яких — неадекватне відображення предмета, що
сприймається, чи його властивостей.

Уявлення — це образи предметів чи явищ реальної дійсності, котрі в цей
момент людина не сприймає. В основі всякого уявлення завжди лежить
відтворення минулих відчуттів і сприйняттів. На думку І. Сєченова,
уявлення за своїми нервовими механізмами відрізняються від сприйняття
лише різницею у збудниках. Для процесу сприйняття збудником є предмет
зовнішнього світу, котрий індивід чує, бачить, якого торкається і т. д.;
для уявлення збудником є слово чи думка про предмет або явище. Слово чи
думка викликає образ, оживляє збережені мозком сліди фізіологічних
реакцій, які відповідають минулим процесам сприйняття.

Таким чином, уявлення є, по суті, відтворюючим сприйняттям. Однак воно
часто відрізняється від початкового сприйняття:

уявлення, звичайно, слабкіше за сприйняття. Лише в окремих людей
уявлення бувають дуже яскравими: деякі письменники, художники,
композитори нібито бачать і чують персонажів своїх романів, картин,
опер;

уявлення не бувають стійкими і незмінними образами того чи іншого
предмета. Уявлення є процесом, а не зафіксованим нерухомим образом.
Кожен відчув на собі процес “танення” того чи іншого образу з плином
часу, коли одні деталі предмета виступають на перший план, а інші
зникають.

Люди помітно відрізняються один від одного за колом своїх уявлень.
Індивідуальні відмінності виявляються в переважаючих видах уявлення. Є
люди, в яких дуже яскраві уявлення, вони “бачать” все те, про що їм
розповідають, “бачать” героїв книг, які читають, і т. п. Інші люди мають
яскраві слухові уявлення, вони нібито перебувають у світі слухових
образів.

Живі, конкретні й точні уявлення не виникають самі по собі, вони
розвиваються лише в процесі певної діяльності, в тому числі у процесі
навчання і сприйняття.

Уявлення пов’язані з усіма психічними процесами і відіграють велику роль
у психічному житті людини. Процеси мислення, пам’яті й уяви ніколи не
проходять без участі уявлень. Суттєва роль уявлень і в емоційних
реакціях, і у вольових виявах людини.

Пам’ять — це процес організації і збереження минулого досвіду, який
робить можливим його повторне використання в діяльності чи повернення в
сферу свідомості. У визначенні дуже точно вказується на часову сутність
пам’яті, її віднесеність до минулого, теперішнього і майбутнього.

Те, що сприймається людиною, не зникає безслідно: в корі великих півкуль
головного мозку зберігаються сліди від процесу збудження. Ці сліди
створюють можливість виникнення збудження і тоді, коли подразник
відсутній. На основі цього людина може запам’ятати і зберегти, а потім
відтворити образ відсутнього предмета чи відтворити засвоєні раніше
знання. Фізіологічним механізмом пам’яті є асоціації, в основі яких
лежить зв’язок між окремими фактами і явищами, відображеними у
свідомості людини. Пам’ять засновується на асоціаціях за схожістю,
спорідненістю і контрастом.

Як і сприйняття, пам’ять є процесом відображення. Однак особливість
пам’яті в тому, що вона має справу з отриманими раніше образами і
поняттями. Інакше кажучи, якщо сприйняття відображає матеріальні
предмети і явища безпосередньо, то пам’ять відображає образи (поняття),
котрі сприймалися (осмислювалися) в минулому.

Основними процесами пам’яті є запам’ятовування, збереження (забування) і
відтворення.

Запам’ятовування визначається як процес, що забезпечує зберігання
отриманих вражень (матеріалу) в пам’яті. Воно виступає як важлива умова
наступного відтворення матеріалу. Запам’ятовування починається із
затямлення, котре здійснюється мимоволі (ненавмисно). Потім людина може
ставити за мету свідоме затямлення значущого матеріалу. У цьому разі
відбувається довільне (навмисне) запам’ятовування. Запам’ятовування само
собою, якщо воно пасивне, якщо в ньому не бере участь наше “Я”, — це
накопичення багатств у лабіринті, ключі від скарбниці якого знаходяться
у величезній заплутаній зв’язці. І ключі ці безликі. Образно кажучи,
запам’ятовування без мети, без особистісного значення — це стрілянина в
порожнечу.

Емоційне забарвлення матеріалу сприяє його запам’ятовуванню. Людина
пам’ятає образи, з дитинства береже неповторні миттєві радощі. Вона на
довгі роки запам’ятовує куточки міст чи лісові стежки, якщо з ними було
пов’язане щось значуще, важливе для її серця.

Збереження і забування представляють собою дві сторони єдиного процесу
довготривалого утримання сприйнятої інформації. Збереження — це
динамічний процес, який здійснюється на основі активної переробки,
узагальнення і систематизації матеріалу. Зберігається і пам’ятається
добре все те, що лежить у системі свідомо організованого, спланованого
життя. Забування — процес випадання певної інформації з пам’яті людини.

Забувається насамперед те, що перестає бути для людини суттєвим і
значущим. Крім того, швидко забувається інформація в тому разі, якщо
вона при запам’ятовуванні була погано “укладена” в пам’ять.

Відтворення — процес, який полягає у відновленні й реконструкції
актуалізованого змісту пам’яті. Відтворення пов’язане з розумовими
діями, котрі й здійснюють реконструкцію відтворюваного матеріалу (зміна
плану, перестановка, переконструювання матеріалу і т. п.). Саме в
реконструкції виявляється неможливість трактування процесу відтворення
лише як процесу згадування, в його відокремленні від мислення, мови,
установок людини. По суті, людина ніколи не відтворює зміст пам’яті в
тій формі, в якій він запам’ятовувався.

а) об’єкт запам’ятовування. Розрізняють образну пам’ять (па-

м’ять на образи), котра поділяється на окремі підвиди залежно від

аналізаторів: зорову, слухову, смакову, дотикову і нюхову пам’ять;

рухову (моторну), що проявляється в запам’ятовуванні, збереженні

та відтворенні рухів і дій; словесно-логічну — виражається в запа-

м’ятовуванні, збереженні та відтворенні думок, понять, словесних

формулювань; емоційну пам’ять на пережиті людиною емоції і по-

чуття;

б) ступінь вольової регуляції пам’яті. Розрізняють довільну пам’ять

(людина ставить перед собою свідому мету на запам’ятовування, на

утримання потрібного змісту для наступної дії, що потребує вольо-

вих зусиль) і мимовільну (фіксація вражень від навколишнього світу

без спеціально поставленої людиною мети). Мимовільно запам’ято-

вується те, з чим індивід активно працює, що йому цікаво і т. п.;

в) тривалість збереження інформації. Розрізняють пам’ять коротко-

часну (забезпечує втримання інформації на час, необхідний для вико-

нання будь-яких операцій; крім того, виявляється тоді, коли матеріал

запам’ятовується на короткий строк, а подальше збереження його вва-

жається непотрібним) і довготривалу (забезпечує довготривале — го-

дини, дні, роки, десятиріччя — збереження інформації).

Продуктивність пам’яті визначається багатьма причинами як об’єктивного
(характер матеріалу, його кількість, обставини та ін.), так і
суб’єктивного порядку. Серед суб’єктивних причин виділимо такі:

ступінь завершеності дій запам’ятовування;

ставлення людини до тієї чи іншої діяльності;

попередній досвід індивіда;

емоційне налаштування людини;

вольові зусилля, які докладаються в ході запам’ятовування.

Мислення — процес пізнавальної діяльності індивіда, яка характеризується
узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності. Мислення — вищий
пізнавальний процес, властивий лише людині. Воно відображає світ в його
суттєвих зв’язках і стосунках. Мислення розкриває те, що безпосередньо у
сприйнятті не дано — закономірні зв’язки і суттєві взаємовідношення між
предметами та явищами. Так, спостерігаючи одні явища, людина судить про
інші, котрі певним чином із ними пов’язані (за зовнішніми ознаками
людини можна судити, хоча б наближено, про її внутрішній стан).

В основі процесу мислення лежать тимчасові нервові зв’язки двох видів:

першосигнальні нервові зв’язки, які виникають під впливом зовнішніх
подразників і пов’язані з відчуттями, сприйняттями й уявленнями;

другосигнальні нервові зв’язки, які утворюються в корі головного мозку
за допомогою слів і відображають суттєві зв’язки між предметами.

Мислення включається з того моменту, коли під впливом потреби
визначається мета і в певній ситуації виникає перепона до її досягнення:
не вистачає чи знань, чи засобів, чи методів для того, щоб досягти мети
і задовольнити потребу. Воно являє собою оперування в голові
образами-символами, знаками для того, щоб прийняти правильне рішення
(виробити той порядок дій, що приводить до бажаного результату).
Розумова діяльність людей здійснюється за допомогою розумових операцій:
аналізу і синтезу, порівняння, абстракції і конкретизації.

Аналіз — це уявне розкладення предмета чи явища на частини, що їх
утворюють, тобто виділення в них окремих частин, ознак і властивостей.
Будь-який аналіз починається з попереднього загального ознайомлення з
предметом чи явищем, тобто виникає спочатку в практичній діяльності
людини, а потім переростає в розумовий акт. Наприклад, щоб розумово
розкласти мотор автомобіля на відповідні частини, потрібно кілька разів
його розібрати.

Слід пам’ятати, що аналіз не є простим механічним переліченням усіх
складових елементів, ознак і властивостей предмета. Він завжди є
цільовим, спрямованим на вирішення якогось певного теоретичного чи
практичного завдання.

Синтез — це розумове поєднання окремих елементів, частин і ознак в єдине
ціле. Як і процес аналізу, синтез виникає спочатку в практичній
діяльності. Щоб зберегти в розумі той самий мотор, необхідно навчитися
збирати його на практиці.

Аналіз і синтез нерозривно пов’язані, знаходяться в єдності один із
одним у процесі пізнання. Аналіз дає знання про окремі елементи предмета
(об’єкта, явища), а синтез, спираючись на результати аналізу, забезпечує
знання предмета (об’єкта, явища) в цілому.

Порівняння — розумове встановлення схожості та відмінності між
предметами дійсності. Порівняння завжди відбувається з певної точки
зору, під якимось кутом зору, задля вирішення якогось завдання.
Наприклад, на допиті слідчий чи працівник слідства завжди порівнює
свідчення потерпілого і підозрюваного (звинуваченого) для того, щоб
знайти спільне, а також відмінності, правдиве і нещире і т. д.

За допомогою розумової операції порівняння людина набуває певних знань,
отримує необхідний матеріал для наступного аналізу і синтезу,
абстрагування і конкретизації. Стаючи складовим елементом інших операцій
мислення, порівняння обумовлює розвиток розумових здібностей
особистості.

Абстракція — це таке пізнання дійсності, котре полягає в розумовому
відволіканні від ряду несуттєвих ознак (властивостей) предметів і
відносин між ними з метою виявлення суттєвих ознак (властивостей). Без
процесу абстракції неможливе проникнення “в глибину” явища чи предмета,
вивчення його суті. Так, вирішуючи будь-яку юридичну проблему,
спеціаліст розкладає її на складові огляду впливу на проблему, що
вивчається (операція порівняння), виділяє в ній найбільш суттєві,
головні складові, виключаючи при цьому другорядні, несуттєві елементи
(операція абстракції). Виявлені суттєві частини (ознаки) проблеми стають
основою майбутнього рішення.

Конкретизація — розумова операція, котра означає перехід від загального
до одиничного (одиничне при цьому відповідає цьому загальному).
Конкретизувати — значить навести приклади, факти, ілюстрації, які
підтверджують загальне теоретичне положення, закон, те чи інше
психолого-правове явище. Конкретизація пов’язує знання людини з реальною
практикою і допомагає правильно зрозуміти дійсність.

Розумові операції абстракції і конкретизації взаємопов’язані між собою —
і ті й інші як підсумок пізнання є проникненням в суть предметів
(об’єктів) і явищ.

Залежно від способів виконання розумових дій виділяють три види
мислення:

предметно-дійове — вид мислення, пов’язаний з практичними діями над
предметами. Це найбільш елементарний вид мислення, який представляє
собою безпосереднє сприйняття предметів у процесі дій з ними. Основними
умовами розв’язання розумових задач у цьому разі є правильні дії
(прийоми) людини з відповідними предметами. Цей вид мислення широко
репрезентований у людей масових робітничих професій;

наочно-образне — мислення, що ґрунтується на сприйнятті й уявленні.
Людина оперує наглядними зображеннями предметів і об’єктів через їхні
образні уявлення. Наприклад, переставлення меблів на місці злочину.
Слідчий може уявити собі, як стояли меблі в кімнаті до моменту скоєння
вбивства, що змінилося в розташуванні меблів під час бійки і т. д.
Образи слугують тут способом вирішення поставленого перед юристом
завдання. Добре розвинуте наочно-образне мислення — серйозний помічник у
діяльності юриста;

абстрактно-логічне — мислення поняттями шляхом розмірковувань.
Розмірковувати — означає пов’язувати між собою різні поняття, щоб у
підсумку одержати відповідь на питання, яке постає перед людиною,
розв’язати розумову задачу. Абстрактно-логічне розмірковування
використовується при розв’язанні задач із математики і фізики, хімії і
теоретичної механіки і т. п. У цьому разі людина послідовно аналізує
умови задачі, з’ясовуючи, що їй відомо, що невідомо і як можна на основі
відомого розв’язати конкретну задачу. Абстрактно-логічне мислення —
головне в мисленні юридичного працівника, на котре він спирається при
складанні версій події, що відбулася в оперативно-розшуковій діяльності,
під час допиту, слідчого експерименту і т. д.

Процес мислення починається загальним логічним законом. І все-таки у
різних людей мислення неоднакове. Індивідуальні особливості розумової
діяльності людини — насамперед результат розвитку його розуму в процесі
навчання, діяльності, життя.

Відмінності в мисленні людей проявляються в різноманітних якостях
мислення, найбільш суттєвими із них є:

широта розуму (виявляється, з одного боку, в широкому кругозорі,
різносторонній допитливості, а з іншого — характеризується всебічним і
творчим підходом до пізнання теорії і практики);

глибина розуму (виявляється в умінні проникнути в сутність складних
питань життя і діяльності, зрозуміти причини виникнення подій і явищ,
передбачити їх розвиток і т. д.);

самостійність мислення (вміння людини висувати нові завдання і знаходити
потрібні рішення і відповіді без допомоги інших людей, але спираючись на
їхні знання, думки і досвід);

критичність розуму (характеризується вмінням людини строго й об’єктивно
оцінювати свої і чужі думки, старанно доводити і перевіряти всі
положення і висновки, що висуваються);

гнучкість розуму (самостійність і свобода думки при виборі способу
розв’язання нових задач; це розум, якому чужі трафарети і шаблони);

швидкість розуму (здатність людини швидко розібратися в складній
ситуації, швидко обдумати і негайно прийняти правильне рішення).

Усі названі якості мислення розвиваються в процесі пізнавальної та
практичної діяльності людей.

Уявлення того, що в минулому людина не сприймала створення образів
предметів і явищ, з якими раніше вона не зустрічалася, виникнення ідеї
того, що лише буде створено, складає особливу форму психічної діяльності
— уяву.

Уява — це створення людиною чогось нового: нових образів і думок, на
основі яких виникають нові дії та предмети.

Хоча уява відноситься до пізнавальних процесів, вона служить людині не
лише для пізнання навколишнього світу, а й для його перетворення.

Фізіологічною основою уяви є процес утворення нових поєднань і
комбінацій з тих тимчасових нервових зв’язків у корі головного мозку,
які вже склалися за минулий досвід. Важливу роль в утворенні нових
зв’язків відіграє слово, котре оживляє нервові зв’язки, які раніше не
вступили в поєднання один із одним, сприяє виділенню в предметах нових
ознак.

Залежно від активності й усвідомленості людиною створення нових образів
виділяють такі види уяви:

мимовільна уява. У цьому разі нові образи виникають під впливом
малоусвідомлених чи взагалі неусвідомлених потреб і намірів людини. Уява
виникає “сама собою”, без будь-яких спрямованих зусиль. Наприклад,
дивлячись на дивакуваті хмари, що пливуть на небі, людина “бачить” обрис
тварини, якусь конструкцію. Мимовільна уява найчастіше виникає у
сновидіннях, у стані напівсну, “бездумного” відпочинку і т. п.;

довільна уява. Вона являє собою процес навмисної побудови образів у
зв’язку зі свідомо поставленою метою в тій чи іншій сфері діяльності.
Наприклад, адвокат, очікуючи індивідуальної бесіди зі своїм підзахисним,
будує уяву про те, як може відбуватися спілкування. При цьому образи в
нього виникають у результаті спеціального наміру — створити щось
конкретне в ході бесіди для з’ясування певних питань.

Залежно від оригінальності є:

відтворювана уява. Її суть у тому, що уява нового — для цієї людини —
образу предмета чи явища відтворюється на основі словесного опису,
сприйняття зображення у вигляді карт, схем, креслень і т. п. Прикладом
відтворюваної уяви може служити реконструкція слідчим події, що
відбулася за окремими фактами, деталями і слідами, які збереглися;

творча уява — самостійне утворення нових образів, які реалізуються в
нових предметах, об’єктах, ситуаціях, явищах. Тут людина не спирається
на якийсь готовий опис чи умовне зображення.

Уява більше, ніж інші пізнавальні психічні процеси, пов’язана з
почуттями людини. Можна холоднокровно, безсторонньо сприймати світ,
думати про щось, але не можна без емоцій уявляти. Часом уява не лише
виникає під впливом почуттів, а й сама стає одним із найбільш могутніх
їхніх джерел. Це дуже важлива властивість уяви, тільки через неї людина
може оцінити, що значать для неї ті чи інші обставини.

І ще про один зв’язок слід обов’язково згадати. Образи уяви завжди
включають елементи тих знань і навиків, які необхідні для здійснення
творчої діяльності. Основними блоками тут є:

а) виникнення ідеї, задуму;

б) “виношування” задуму, в ході якого ідея уточнюється, а часом

і видозмінюється;

в) вивчення вимог і умов для реалізації ідеї;

г) накопичення необхідного матеріалу;

ґ) процес реалізації задуму.

Мова — це процес індивідуального її використання з метою насамперед
спілкування з іншими людьми. Мова забезпечується периферичними (рухові,
голосові, артикуляційні) і центральними (кора мозку) апаратами, органами
сприйняття і розуміння слів та їх сполучень, відтворення і використання
їх у житті. Людині властиво вживати знаки для позначення предметів і
осмислення дійсності. Людська мова є знаковим відображенням у мозку,
одним зі способів кодування і передачі інформації. Для розуміння мови
інших людей необхідне її перекодування, переведення у внутрішній зміст,
на основі якого встановлюються змістові елементи. Це результат
аналітико-синтетичної діяльності мозку.

Фізіологічний механізм людської мови розкривається у вченні І. Павлова
про другу сигнальну систему. “Слово, завдяки всьому попередньому життю
дорослої людини, пов’язуючи з усіма зовнішніми і внутрішніми
подразниками, які приходять у великі півкулі, всі їх сигналізує, всі їх
заміняє і тому може викликати всі ті дії, реакції організму, які
обумовлюють ті подразники”1.

Дослідження психологів Л. Виготського, О. Леонтьєва, П. Гальпе-ріна та
інших показали, що мовна діяльність є засобом перетворення предметних
дій в розумові. Важливими етапами формування розумових дій поряд із
попереднім ознайомленням із порядком зовнішніх дій є їхнє мовне
виконання (зовнішнє і внутрішнє).

Слова здатні активізувати кору мозку, багато тимчасових зв’язків,
включити попередній досвід у діяльність. Вони впливають не лише на другу
сигнальну систему і навіть підкірку. За допомогою словесних впливів (при
незмінному в цей момент комплексі безпосередніх подразників) можна
викликати активний стан кори мозку, всієї нервової системи, впливати в
потрібному напрямку на психіку і діяльність людини.

1 Павлов И. П. Поли. собр. соч. — Т. 4. — С. 429.

Мова в діяльності юриста виступає як носій інформації і як засіб впливу
як на окрему людину, так і на групу осіб.

Діалогічна мова має місце в бесіді. Наявність контакту зі
співрозмовником допомагає випустити окремі моменти в мові. Вираз
обличчя, очей, інтонація, жести, паузи, наголоси — все це дозволяє
розуміти один одного з півслова. Але в деяких випадках потрібне повне і
точне оформлення діалогічної мови: коли ведеться допит потерпілого,
свідків, підозрюваного, обвинуваченого, коли відбувається слухання
справи в суді і т. п. У цих випадках потрібні закінчені речення, більш
повне досягнення змістовності і виразності мови.

Монологічна мова — виступ однієї людини (лекція юриста в школі чи на
фірмі, обвинувальний виступ прокурора та ін.). Тут безпосередній контакт
слабший, важче оцінюється, мало переживається ситуацією (вузькість
зворотного зв’язку). Монологічна мова вимагає великих знань, загальної
культури, правильної вимови, володіння собою, активної передачі
інформації, точних описів, визначень, умілого оперування порівняннями
тощо.

Прояв і використання усної мови (головним чином діалогічної) у
повсякденному спілкуванні отримало назву мови спілкування. Вона впливає
на взаємини, на формування громадської думки і порівняно вільна у виборі
слів, інтонацій.

Письмова мова — передача мовної інформації за допомогою бук-вених
позначень, яка дає змогу означати звуки, слова, фрази. Цей вид
спілкування найважчий. Для передачі психічного стану, емоцій, думок
необхідно якнайповніше, послідовно і зрозуміло викласти відомості,
факти. Відсутність інтонації потрібно заповнити використанням образних
виразів, умілим добором розмірів речень, розділовими знаками і т. д. В
усній мові можна повторитися, а в письмовій — ні. Майстерності усної
мови людина вчиться через письмову, але для цього потрібні і спеціальні
усні вправи.

Внутрішня мова вимовляється повільно, не виконує функції спілкування, а
служить для здійснення процесу образного мислення, є основою формування
розумових дій. Нерідко людина промовляє про себе те, що хоче сказати
іншим людям.

Розглядаючи мовний процес, не можна не відзначити його нерозривний
зв’язок з мисленням. У словесно-логічному мисленні мова є єдиною формою,
в якій здійснюються розумові акти, вона полягає в установленні зв’язків
між значеннями понять, які виражаються словами. Наочно-образне і
предметно-дійове мислення також включає зовнішню чи внутрішню мову —
словесне означення виконуваних рухів і їх результатів, словесну
характеристику використовуваних образів.

Однак, говорячи про єдність мислення і мови, не можна робити висновок,
що вони тотожні. Мисленню і мові притаманні свої особливості, якості і
характеристики.

Кожному юридичному працівникові необхідно навчитися стрункості й
логічності мови, її виразності й грамотності, енергійності й
естетичності, адже ці якості мови безпосередньо впливають на особистість
іншої людини, її думку, настрій, поведінку і т. д.

Емоційні процеси

Емоції являють собою різні форми відображення реального світу. На
відміну від пізнавальних процесів, які відображають навколишню дійсність
у відчуттях, образах, уявленнях, поняттях, думках, емоції відображають
об’єктивну реальність у переживаннях. В них виражається суб’єктивне
ставлення людини до предметів і явищ довкілля. Одні предмети, явища,
речі радують людину, вона захоплюється ними, інші — засмучують чи
викликають огиду, треті — залишають байдужими.

Механізм виникнення емоцій можна уявити таким чином. Джерела активності
людини, спонукання до діяльності лежать у середовищі потреб і мотивів.
Їхнє задоволення передбачає постановку цілей, вирішення конкретних
життєвих завдань. Саме у відповідності чи невідповідності предметів,
явищ, речей реального світу потребам і цілям особистості слід шукати
джерела емоцій.

Різноманітні позитивні емоції (задоволення, радість і т. ін.) виникають
при задоволенні потреб людини, і навпаки, негативні емоції
(розчарування, сум та ін.) виникають при незадоволенні потреб
особистості. Якщо предмети і явища не пов’язані з цілями і задоволенням
потреб людини, то вони не викликають її емоційного ставлення, є
байдужими для неї.

Як відзначав О. Леонтьєв, “особливість емоцій полягає в тому, що вони
відображають зв’язки між мотивами (потребами) і успіхом чи можливістю
успішної реалізації діяльності суб’єкта, яка відповідає їм”1.

1 Леонтьев А. Н. Избр. психолог. произведеиия. В 2 т. — М.: Педагогика,
1983. — Т. 2. — С. 209-210.

Своєрідність емоцій виявляється в особливій суб’єктивності, яка залежить
від особистісної значущості предметів і явищ довкілля, що впливають на
людину. Один і той самий предмет, ситуація, випадок у різний момент
можуть викликати у людини різні переживання.

Це свідчить про складний взаємозв’язок емоцій з потребами та цілями
людини і пояснює джерело суб’єктивності емоцій.

Отже, емоції — це особливий клас психічних процесів, пов’язаних із
потребами і мотивами, які відображають у формі безпосередньо-чуттєвих
переживань значущість впливу на людину явищ і ситуацій.

Емоції характеризуються полярністю і пластичністю. Кожній емоції
протистоять протилежні переживання, між якими існує багато переходів.
Так, радості протистоїть горе, любові — ненависть.

Позитивні емоції найсприятливіші для життя і діяльності особистості,
вони активізують діяльність і служать фактором здоров’я і довголіття.
Встановлено, що радість та інші позитивні емоції стимулюють роботу
серцевого м’яза, розширюють кровоносні судини, поліпшують м’язову
активність. Не випадково кажуть: радість омолоджує людину. Вона стає
працездатнішою, ініціативнішою і винахідливішою у вирішенні теоретичних
і практичних завдань, легше переборює перепони на шляху до мети.
Позитивні емоції впливають і на взаємини людей: вони стають добрішими,
уважнішими один до одного, щирішими.

Негативні емоції несприятливо відбиваються на органах і тканинах, в
кінцевому підсумку — на здоров’ї людини. Буває так, що від переляку
серце б’ється слабше, порушується і може тимчасово зникнути пульс,
судини звужуються, звідси збліднення шкірного покриву. Сильний страх
типу афекту може призвести до порушення діяльності серцево-судинної
системи. Журба призводить до ослаблення серцевої діяльності,
почастішання пульсу при слабкому наповненні судин кров’ю. Звідси
зітхання, призначення яких — подолати гальмування дихальної системи.
Негативні емоції також активізують людину. Однак ця активність,
по-перше, імпульсивна, тобто непродумана, по-друге, часто призводить до
змін багатьох внутрішніх функцій організму. Негативні емоції
дезорганізують не лише фізіологічні, а й психічні процеси. У тривозі,
печалі людина стає менш чутливою, перестає цікавитися зовнішнім світом,
гальмується її мислення, сповільнюються інтелектуальні реакції.
Негативні емоції відбиваються і на взаємодії людей. Стривожена людина
стає менш комунікабельною, проявляє безсердечність, безтактовність і
навіть грубість (жорстокість).

Водночас одні й ті ж емоції можуть переживатися людиною з різною
глибиною, залежно від причин, що їх викликали й особливостей її
діяльності.

Для емоцій характерне й те, що особистісна і суспільна значущість
(оцінка) переживань, які відчуваються людиною, можуть при певних умовах
не збігатися.

Емоційні процеси відіграють роль внутрішньої регуляції діяльності та
поведінки людини (рис. 6).

Емоції, виконуючи функцію оцінки, безпосередньо через переживання
оцінюють і виражають значущість предметів, явищ і ситуацій для
досягнення цілей і задоволення потреб людини. Вони є тією системою
сигналів, через яку особистість дізнається про значущість того, що
відбувається.

З оцінки того, що відбувається, витікає друга функція емоцій —
спонукання до дії. Залежно від знака оцінки (позитивного чи негативного)
дія може бути спрямована чи на привласнення, оволодіння потрібної, чи на
припинення неуспішної дії, чи на вибір іншої.

Емоції виконують регулювальну функцію, впливаючи на спрямування і
здійснення людиною відповідної діяльності. Регуляція дій здійснюється як
через емоційну оцінку певних подій, так і через актуалізацію
індивідуального досвіду. Минулий досвід успішних чи неуспішних дій і
вчинків людини визначає відповідний вибір у конкретній ситуації.

Експресія як функція емоцій пов’язана з тим, що переживання дуже часто
супроводжуються органічними змінами (почервонінням, зблідненням,
почастішанням дихання, серцебиттям і т. п.), проявляється в так званих
експресивних (виразних) рухах. До останніх відносяться міміка — рухи
обличчя, пантоміміка — рухи всього тіла, вокалізація — зміна інтонації і
тембру голосу. Не лише в повсякденному житті, а й в діловій обстановці
за виразними рухами можна досить точно оцінити зміни в психологічному
стані людей.

З часів Ч. Дарвіна і до наших днів панує теорія універсальності
емоційних лицевих виразів, підкріплена експериментальними даними. Емоції
виражаються одними й тими ж способами, внаслідок чого вони служать
засобом розуміння внутрішнього стану іншої людини і предметом
наслідування, засобом зараження тією чи іншою емоцією. Не можна не
відзначити, що на вираження емоцій впливає культура (люди однієї
культури можуть бути більш стримані у вираженні емоцій в порівнянні з
людьми іншої культури) і національні особливості. Міміка є важливим, а
іноді незамінним засобом передачі переживань, думок і волі від однієї
людини до іншої, знаряддям впливу на групи людей.

Емоції розрізняються за змістом, спрямованістю, а також за силою,
тривалістю, глибиною, швидкістю виникнення і дієвістю. Виходячи з цього,
емоції можуть проявлятися у формі дуже рухомих емоційних процесів і
більш стійких емоційних станів.

Емоції бувають1:

позитивні — задоволення, радість, піднесеність, гордість, захоплення,
симпатія, полегшення та ін.;

негативні — незадоволення, горе, журба, сум, туга, відчай, засмучення,
тривога, переляк, страх, жалість, співчуття, розчарування, презирство
тощо.

У процесі суспільно-історичного розвитку, соціального життя людей в
сфері їхніх переживань з’являється особлива форма — почуття. Вони
виникають як узагальнення емоцій, на відміну від останніх, які
відображають ситуативне значення предметів у конкретних умовах, що
склалися, виділяють ті явища, котрі мають постійну мотиваційну
значущість.

Почуття — стійке емоційне ставлення людини до інших людей, до самого
себе, до суспільства в цілому.

Вони є вищим продуктом розвитку емоцій. Почуття породжуються об’єктивною
дійсністю, але при цьому вони суб’єктивні, оскільки одні й ті ж явища
для різних людей можуть мати різне значення.

1 Лук А. Н. Эмоции и личность. — М.: Знание, 1982. — С. 24-25.

Нерідко емоції і почуття позначаються одним і тим самим терміном, хоча
зміст їх різний. Наприклад, страх в умовах небезпеки для життя може
виявлятися у вигляді переляку чи боязні (емоції). Страх втратити повагу
в колег по роботі — це вже почуття, в основі якого лежить діяльність
другої сигнальної системи.

Почуття людини — це ставлення її до світу, до того, що вона робить, що з
нею відбувається в її безпосередньому переживанні. Вони відрізняються
відносною стійкістю і постійністю.

Почуття — могутня сила особистості. Той, хто любить чи ненавидить, не
знає перешкод; він добивається мети навіть у тих випадках, коли потрібно
подолати величезні труднощі.

Виокремлюють моральні, інтелектуальні, естетичні й практичні почуття.

Моральні (етичні) почуття виражають ставлення людини до інших людей, до
Батьківщини, до сім’ї, до самої себе. До них належать: гуманізм,
патріотизм, честь, достоїнство, совість, сором та ін. Різноманітність
моральних почуттів відображає різноманітність людських стосунків.
Наскільки в етичних почуттях закладені моральні норми, настільки вони
регулюють поведінку людини.

До сфери почуттів відносять почуття довіри і прихильності до людей,
почуття товариськості й дружби.

Особливе почуття, яке виникає у людини і між людьми, — любов, яку Б. Шоу
визначив як величезне перебільшення відмінностей між однією людиною і
всіма іншими1. Любов породжує дуже великий спектр переживань — від
блаженства і захоплення до горя, приниження, ревнощів, відчаю і
ненависті.

Інтелектуальні почуття виражають і відображають ставлення особистості до
процесу пізнання. Приклади інтелектуальних почуттів: допитливість,
подив, радість відкриття нового та ін. Предметом інтелектуальних
почуттів є як сам процес пізнання, так і його результат.

Інтелектуальні почуття — могутній стимул пізнання, навчання, наукової
творчості. З повсякденної практики відомо, що учні (студенти), які
втратили внаслідок тих чи інших причин цікавість до предмета, починають
гірше вчитися, проявляють меншу здатність оволодіння знаннями. І
навпаки, любов до знань, радість відкриття нового веде до піднесення
всіх інтелектуальних сил особистості; людина при цьому легко засвоює
навчальний матеріал і творчо мислить.

1 Див.: Лук А. Н. Эмоции и личность. — С. 80.

Естетичні почуття виникають у людини у зв’язку із задоволенням чи
незадоволенням її естетичних потреб. У них відображаються і виражаються
ставлення суб’єкта до різних факторів життя, іншої людини, картин
природи, творів мистецтва (почуття насолоди і захоплення, презирства і
огиди, трагічного і комічного і т. д.).

Людство ввело у свій духовний вжиток поняття прекрасного. Саме прекрасне
як цінність створює відповідні орієнтації людей на естетичні почуття.

Естетичні почуття ушляхетнюють особистість, впливають на її моральність,
роблять її чутливішою до переживань іншої особистості. Вони впливають і
на інтелектуальні почуття: естетично вихована людина в самому процесі
пізнання і в знаннях знаходить прекрасне.

Практичні почуття — це позитивне емоційне ставлення до діяльності,
практичної роботи, подолання труднощів. Активний працівник, борець
відчуває величезну радість перемоги, досягнувши бажаної мети. Практичні
почуття органічно пов’язані з волею людини і проявляються в специфічних
емоціях рішучості, сміливості й дерзання. Вони допомагають долати
труднощі, що трапляються, недоліки в собі, здійснювати вчинки, на які в
інших ситуаціях людина не спромоглася б.

Емоції та почуття відіграють велику роль у спілкуванні юриста з іншими
особами. З одного боку, дають змогу краще розв’язати проблему контакту з
людьми, привернути їх до себе, але з другого — негативні емоції
юридичного працівника можуть негативно відбитися на його діяльності.
Керувати емоціями — одне із складних завдань у роботі юриста.

Вольові процеси

Воля — це свідома організація і саморегуляція людиною своєї діяльності
та поведінки, спрямована на подолання труднощів при досягненні
поставленої мети.

У психічній діяльності людини воля виконує дві взаємопов’язані функції —
спонукальну і гальмівну. Воля — це здатність контролювати свою
діяльність і активно спрямовувати її на досягнення своїх цілей. Вона
представляє особливу форму не лише вміння чогось добитися, а й вміння
відмовитися від чогось, коли це потрібно (А. Макаренко).

Воля забезпечує перехід від пізнання (пізнавальні процеси) і переживання
людини (емоційні процеси) до практичної діяльності.

Значення вольових процесів у житті й діяльності людей велике. Якщо
безвольна людина в праці нікчемна, то у складній, критичній ситуації
вона може бути і небезпечна. За допомогою волі людина організує свою
діяльність і керує своєю поведінкою.

Рухи і дії, які здійснюються людиною, за ступенем участі в них волі
поділяють на мимовільні (поворот голови на звук раптового пострілу) і
довільні (перехід через підвісний міст у гірському яру). У довільних
рухах і діях виділяють вольові, свідомі дії, спрямовані на певну мету
(критичний виступ на діловій нараді).

Мимовільні рухи і дії людина здійснює без заздалегідь усвідомленої і
поставленої кимось (чи собою) мети, не відчуваючи ускладнень і не
докладаючи зусиль. Вони імпульсивні за характером, не мають чіткого
плану. Причина руху тут цілком зовнішня, а самі дії — автоматичні; в них
виявляються орієнтувальні, захисні та інші вроджені реакції організму.

У довільних діях людина наслідує певну мету, долає перешкоди різного
ступеня складності. Вольові дії характеризуються фізичними і психічними
зусиллями, які викликані подоланням значних труднощів, перепон.

Вольовий процес, як правило, включає три етапи — підготовчий, основний і
кінцевий (рис. 7).

На підготовчому етапі виникають спонукання (мотиви) і ставиться
конкретна мета. Перед тим як діяти, людина осмислює ситуацію:
розмірковує, обговорює мету і способи її досягнення, обмірковує всі “за”
і “проти”, проводить значну розумову роботу у відборі та обґрунтуванні
своїх бажань, відчуваючи при цьому певний психічний стан.

Справжній вольовий акт починається з моменту переростання бажання в
спонукання, коли в людини виникає установка на досягнення поставленої
мети і намір здійснити вольову дію.

Особливо напружено відбувається цей процес, коли стикаються несумісні
спонукання, і людині доводиться вибирати між вузькоособис-тими мотивами
і суспільним обов’язком, між доводами розуму і почуттями. Зіткнення
взаємовиключаючих чи розбіжних спонукань, з яких людина повинна зробити
вибір, називається боротьбою мотивів.

У результаті боротьби мотивів людина приймає рішення, що виявляється в
обмеженні одних спонукань від інших і в кінцевому оформленні мети
діяльності, яка іноді зовсім не збігається з початковою.

Прийняття рішень виступає як особлива стадія вольової дії, яка вимагає
не тільки максимального усвідомлення, а й рішучості, відповідальності
особистості.

З прийняттям рішення настає розрядка (різна за ступенем і глибиною).
Вона полягає у спаданні напруження, яке супроводжує боротьбу мотивів.
При цьому, якщо в прийнятому рішенні виявлялися здійсненими найбільш
потаємні помисли людини, у неї виникає почуття задоволення, знімаються
всі сумніви і внутрішнє напруження. Навіть якщо прийняте рішення не
повністю відповідає внутрішнім спонуканням людини, то і тоді воно
допускає деяку емоційну і вольову розрядку, з’являється почуття
полегшення.

Найважливішим етапом у вольовому процесі є виконання прийнятого рішення.
Воно пов’язане з подоланням часом серйозних зовнішніх (об’єктивних) і
внутрішніх (суб’єктивних) труднощів.

До зовнішніх відносяться ті перешкоди, які не залежать від суб’єкта:
ускладнення в роботі, опір інших людей, різного роду перепони і т. д.
Внутрішні — це труднощі особистого порядку, які залежать від фізичного і
психічного стану людини (наприклад, відсутність знань, досвіду;
зіткнення закоренілих старих і нових звичок, що зароджуються; боротьба
негативних уявлень і бажань, прагнень і почуттів: совісті, сорому,
обов’язку, які склалися в минулому). У більшості випадків зовнішні та
внутрішні ознаки проявляються в єдності.

Виконання прийнятого рішення з психологічного погляду можна розглядати
як виникнення і розв’язання ланцюжка внутрішніх конфліктів, ситуацій
шляхом подолання внутрішнього напруження і постійного вольового зусилля.

Кінцевий етап вольового процесу характеризується підбиттям підсумків
зробленого. Здійснивши вольовий вчинок, людина замислюється над його
результатами, аналізує свої удачі і похибки. Осмислюючи успіх чи
невдачу, вона може переживати, що призводить до появи відповідних
почуттів, емоцій і станів: досади за промах, радості за успіх, стану
заспокоєння, спаду напруження, стану розкаяння тощо.

Успішна діяльність юридичного працівника передбачає знання сукупності
вольових рис, необхідних йому. Зупинимося на деяких із них.

Рішучість — це вольова риса, завдяки якій юрист здатний своєчасно
приймати навіть складні рішення і без зайвих сумнівів виконувати їх. При
виявленні цієї вольової риси відображаються два моменти — своєчасна
ухвала рішення і його виконання. Рішучій людині притаманні такі риси, як
критичність розуму, сміливість думки, стійкість у рішеннях і постійність
у діях для досягнення мети. І навпаки, нерішучій людині властиві
поспішність, сумніви, прагнення якнайшвидше позбутися важкого для неї
процесу прийняття рішення.

З рішучістю тісно пов’язана така вольова риса, як ризик, без якого
слідчому і дільничному інспектору, співробітнику відділу боротьби з
економічними злочинами та іншим часом неможливо вирішувати свої
професійні завдання. І тут важливі такі вольові прояви, як сміливість
думки і вчинків, незалежність суджень, готовність взяти відповідальність
на себе. Однак ризик повинен спиратися на точну базу передбачення
результатів. Стосовно ризику можна виділити три типи людей:

а) ті, хто боїться ризику;

б) ті, хто спокійно, часом навіть нейтрально ставиться до ризику;

в) ті, хто відчуває радість співпереживання ризику.

Нестандартність рішень і вчинків, схильність до експерименту,
динамічність, з одного боку, і тверезий розрахунок, швидка оцінка
обстановки, моментальне реагування на ситуацію, з іншого, ось умови для
виправданого ризику.

Енергійність і наполегливість — риси, в яких виявляється ступінь
активності людини. Зазвичай, люди енергійні бувають і наполегливими.
Вони здатні до довгого і непослабного напруження енергії. Вольове
зусилля в міру подолання перешкод і труднощів у них не послаблюється, а
зростає. Оцінюючи ситуацію, енергійний і наполегливий юрист знаходить в
ній те, що допомагає досягненню мети; спосіб дій не сковує його і
застосовується до того часу, поки є найкращим із можливих, а потім
негайно замінюється іншим, тільки-но буде встановлено, що новий спосіб
швидше веде до мети.

Ще один характерний штрих у діяльності енергійної та наполегливої
людини: вона може тимчасово припинити виконання завдання, виждати, щоб у
більш сприятливій обстановці успішно його розв’язати. Ненаполегливі люди
не здатні вичікувати, вони відступають перед невдачами, піддаються
постійному почуттю сумніву, а стикнувшись з перепоною, часто
відмовляються від прийнятого рішення.

Витримка і самовладання — це здатність людини стримувати свою психічну і
фізичну активність у різних ділових і життєвих ситуаціях. Уміння юриста
володіти собою, стримувати себе від дій, викликаних почуттями
роздратованості, досади, гніву, злості і т. п., дуже позитивно впливає
на його діяльність, насамперед на процес спілкування з різними
категоріями людей.

Самостійність виявляється в діях, які здійснюються юридичним працівником
з твердим переконанням у правильності своєї поведінки. Вона передбачає
впевненість у своїх силах, здатність взяти на себе відповідальність за
свої дії, наполегливість у досягненні мети. Для несамостійного
спеціаліста характерні легка підвладність зовнішньому впливу, некритичне
сприйняття порад інших, очікування розпоряджень “зверху”, побоювання
брати відповідальність за прийняте рішення на себе.

Старанність — вольова риса, яка виявляється в ретельному, систематичному
і своєчасному виконанні розпоряджень і рішень керівництва. Вона
передбачає також ініціативу з боку юридичного працівника при виконанні
ним отриманого завдання.

Упевненість у своїх силах. Без упевненості у власних силах жодна людина
не може виконати вольової дії. Той спеціаліст, який не впевнений, що
може справитися з поставленим перед ним завданням, здебільшого виявляє
метушливість, вносить дезорганізацію в роботу і, як правило, в підсумку
— провалює завдання. Ще великий О. Суворов говорив: “Надійся на себе, в
цьому полягає основа хоробрості”. Важливо підкреслити, що невпевненість
юриста передається оточуючим, у тому числі і тим, хто ставить завдання
ввести в оману слідство, приховати наявну інформацію, перекласти вину за
скоєне на інших і т. д.

Для багатьох юристів-практиків (наприклад, слідчого, інспектора карного
розшуку, співробітника відділу боротьби з організованою злочинністю,
інспектора ДАІ та ін.) важливими вольовими рисами є сміливість і
хоробрість, стійкість і мужність.

Сміливість і хоробрість виявляються в готовності людини при виконанні
своїх обов’язків боротися і долати небезпеку (боротьба з озброєним
злочинцем, допомога дітям і старшим у разі пожежі будинку чи квартири і
т. д.). Сміливість відрізняється від хоробрості тим, що вона не
припускає нерозсудливості, а враховує реальну небезпеку.

Стійкість і мужність характеризують духовну і фізичну витривалість
людини. Стійкій особистості притаманні принциповість, цілеспрямованість,
самостійність, витримка і самовладання. Мужність як показник духовної
зрілості людини пов’язана зі збереженням розумного підходу в різних
ситуаціях, в умінні керувати своїми почуттями, потребами і спонуканнями.

Розвинення вольових рис невіддільне від самовиховання, яке починається
із самопізнання. Тому важливо “подивитися на себе” ніби з боку, побачити
ступінь сформування вольових рис і прагнути до вольового
самовдосконалення. Формуванню волі сприяє поступове наростання тих чи
інших розумових, фізичних дій. У тому разі, коли вони граничні, але
подоланні, вольове зусилля супроводжується позитивними емоціями,
посильність породжує впевненість в успіху.

Дії і вчинки людини регулюються всіма розглянутими психічними процесами.
Але вищою формою психічної регуляції поведінки і діяльності людини є
воля.

§3. Психічні властивостіособистості

Психічними властивостями особистості називають найбільш суттєві і стійкі
індивідуально-психологічні особливості людини. До них належать
спрямованість особистості, її темперамент, характер і здібності.

Темперамент — характеристика індивіда щодо динамічних особливостей його
психічної діяльності (темпу, ритму, інтенсивності психічних процесів і
станів).

Наукові дослідження засвідчили, що темперамент людини обумовлений її
біологічними (фізіологічними) особливостями. Академік, лауреат
Нобелівської премії І. Павлов експериментально встановив, що темперамент
залежить від особливостей вищої нервової діяльності, основних процесів —
збудження і гальмування — і від їх співвідношення. Він довів, що процеси
збудження і гальмування у різних людей можуть відрізнятися за силою,
рухомістю, врівноваженістю.

Сила нервових процесів є показником працездатності нервових клітин і
нервової системи в цілому. Сильна нервова система витримує велике і
довготривале навантаження, в той час як слабка при цих умовах
“ламається”.

Врівноваженість нервових процесів — певний баланс процесів збудження і
гальмування. Ці процеси можуть бути врівноважені один з одним за силою,
а можливо, і неврівноважені — один із них може бути сильніший.

Рухомість нервових процесів — це швидкість і легкість зміни одного
процесу на інший. Вона забезпечує пристосування до несподіваних і різких
змін обставин.

На основі вивчення властивостей нервової системи І. Павлов розробив
учення про типи вищої нервової діяльності (ВНД), кожному з яких
відповідає певний тип темпераменту (табл. 2).

Підкреслимо відмінність ВНД від темпераменту:

а) тип ВНД — поняття фізіологічне, а темперамент — поняття

психологічне;

б) тип ВНД — це природна, вроджена властивість. Вона є фізіо-

логічною основою темпераменту.

Властивості типу нервової системи, за І. Павловим, упродовж життя
змінюються, але змінюються дуже повільно і лише в обмежених рамках. Тому
властивості темпераменту зберігаються протягом довготривалого відрізку
життя і змінюються лише повільно і поступово.

Таким чином, темперамент — це індивідуальні властивості людини, які
визначають динаміку її психічної діяльності і поведінки.

Виділяють дві основні фундаментальні характеристики динаміки проявів і
поведінки:

загальна психічна активність, яка визначає енергетичну напруженість
людини (темп, ритм, швидкість, інтенсивність, пластичність та ін.);

емоційність, котра визначає знак (позитивний чи негативний) і характер
емоцій і почуттів (вразливість, збуджуваність, чуттєвість та ін.).

У зв’язку з цим однією з властивостей темпераменту є
екстраверсія—інтроверсія. Поняття екстраверсія—інтроверсія були введені
швейцарським психологом К. Юнгом для означення двох протилежних
психологічних типів особистості. В основі цього поділу лежить
спрямованість особистості або на світ зовнішніх об’єктів, або на явища
власного суб’єктивного світу.

Екстраверт — психологічний тип людей, психіка яких спрямована на
предмети і явища навколишнього світу. Екстравертам властиві
імпульсивність, товариськість, гнучкість поведінки, ініціативність. Вони
легко входять у контакт із новими людьми, швидко адаптуються в
незнайомій обстановці.

Інтроверт — психологічний тип людей, психіка яких спрямована всередину,
у свій власний внутрішній світ, котрому вони надають вищу цінність. Для
інтроверта характерні замкнутість, схильність до самоаналізу,
ускладнення в контактуванні з іншими людьми. Він почуває себе комфортно,
коли знаходиться наодинці зі своїми думками, переживаннями.

Отже, відмінності за темпераментом — це відмінності не за рівнем
можливостей психіки, а за своєрідністю її виявів. Темперамент накладає
відбиток на індивідуальний стиль діяльності та поведінки кожної
особистості.

Коротко розглянемо психологічну характеристику темпераментів.

Сангвінік — це живий, рухливий, гарячий, дуже продуктивний тип людини,
але лише тоді, коли в неї багато цікавої справи, тобто постійне
збудження. Вона швидко реагує на зовнішні подразники і прагне зміни
вражень. Невдачі і неприємності переживає порівняно легко. Настрої
сангвініка мінливі, але переважає серед них почуття душевної рівноваги,
благополуччя. Товариський, володіє різноманітністю і багатством міміки,
швидким темпом мови.

Холерик — як правило, поривчастий, швидкий, нетерплячий. Відрізняється
високою реактивністю і активністю. Швидкий психічний темп переживань.
Реактивність переважає над активністю. Тому він винятково пристрасний в
роботі, але нерідко неврівноважений, схильний до різкої зміни настроїв,
емоційних спалахів, при недостатній вихованості — запальний і різкий.
Дуже товариський; мова швидка, енергійна, супроводжується яскравою
мімікою і жестами.

Флегматик — це людина на вигляд спокійна і врівноважена, повільна і
неповоротка, незворушна. Зовні почуття, настрої, як правило, стійкі,
емоції свої виражає у виняткових випадках. Довго приймає рішення, але
проявляє наполегливість в його виконанні. Взявшись за будь-яку справу,
доводить її до кінця. Важко змінює один вид діяльності на інший,
відчуває складності в адаптації до нової обстановки. У спілкуванні
вибірковий, мова зважена, емоції скупі. І. Павлов називав флегматиків
“трударями життя”.

Меланхоліком називають людину, схильну до глибоких переживань, болісно
чутливу, з пониженою активністю, з нестійкою увагою. Меланхолік
уразливий, недовірливий, болісно реагує на найменші образи, замкнутий.
Як вважав І. Павлов, він чи не найнещасніший серед інших людей. Для
меланхоліка кожне явище життя стає гальмівним його агентом, він ні в що
не вірить, ні на що не сподівається, в усьому бачить і очікує погане,
небезпечне. За неблагополучних обставин у меланхоліка може розвинутися
відчуженість. У контакт із іншими людьми входить дуже вибірково. Мова
в’яла, міміка і жести часто відсутні.

Чому кожній людині корисно знати особливості свого темпераменту? З якою
метою юристу слід вивчати темперамент обвинуваченого, підозрюваного,
потерпілого та інших?

По-перше, виявлення особливостей темпераменту дає можливість людині
вибрати для себе більш підходящу сферу діяльності, яка відповідає його
типу ВНД. Не існує “поганих” чи “хороших” темпераментів, оціночний
підхід у цьому разі недоречний. Кожен темперамент у конкретних видах
діяльності має свої достоїнства і недоліки. Навряд чи меланхолік успішно
справиться з обов’язками начальника відділу боротьби з організованою
злочинністю. Можна вважати невдалим вибір професії прокурора чи судді
для холерика.

По-друге, існування в психіці людини стійких динамічних характеристик,
які формуються на основі біологічних факторів, дозволяє їй
найоптимальніше витрачати свої енергетичні можливості. Знаючи свій
темперамент, будь-який працівник може усвідомлено регулювати режим,
ритм, інтенсивність різних сфер діяльності.

По-третє, темперамент зумовлює індивідуальний стиль діяльності
особистості. Саме особливості темпераменту визначають шляхи і способи
роботи слідчого, інспектора карного розшуку, начальника митної служби та
ін.

По-четверте, знання свого темпераменту і темпераменту інших людей
дозволяє юристові більш правильно будувати взаємини з ними, впливати на
них силою прикладу. Так, поривчастість холерика можна усунути
тактовністю, стриманістю. Висловлювати критичні зауваження меланхоліку
доцільно лише наодинці, в делікатній формі, торкаючись його ділових чи
особистих якостей тощо.

Для віднесення тої чи іншої людини до певного виду темпераменту слід
вивчити у нього ступінь виразності, насамперед таких рис, як активність,
емоційність, особливості психомоторики (зв’язок психічних процесів із
рухами і діяльністю людини). Для цього використовуються різні методи
психології (спостереження, експеримент, психологічні тестування та ін.),
котрі розглянуті в розділі 2.

Характер — це інтегральна (єдина ціла) властивість, яка включає
найрізноманітніші психічні явища особистості.

У перекладі з грецької “характер” означає “печать”, “чеканка”. У виразі
“це характерно для нього” міститься таке: певні дії, вчинки людини є для
неї типовими, закономірними. Характер особистості ніби накладає певний
відбиток на її поведінку, на її стосунки з іншими людьми. Він визначає
склад особистості, визначеність людини як суб’єкта діяльності,
спілкування, пізнання.

“Риси характеру, — писав С. Рубінштейн, — це ті суттєві властивості
людини, з яких із певною логікою і внутрішньою послідовністю випливає
одна лінія поведінки, одні вчинки і якими виключаються як не сумісні з
ними, протилежні їм, інші”1.

1 Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — 1.2. — С. 220-221.

Які ж суттєві властивості, що виділяються і закріплюються в людині,
стосуються її характеру?

Щодо характеру, то йому притаманні лише ті властивості (риси, якості),
котрі виражають ставлення людини до основних аспектів життя і
діяльності. Характер може проявитися як в цілях, які людина ставить
собі, так і в засобах і способах, якими вона прагне досягти їх. При
цьому виділяють:

ставлення людини до суспільства, навколишнього світу і до окремих людей
(чуйність, гуманність, агресивність, альтруїзм чи асоціальність і т.
д.);

ставлення до діяльності (працелюбство, активність, ініціативність,
діловитість, організованість чи антиподи цих рис);

ставлення до речей (акуратність — неохайність, бережливість —
марнотратство, сумлінність — халатність та ін.);

ставлення до самого себе (скромність — пихатість, самокритичність —
некритичність тощо).

Таким чином, у психології під характером розуміється сукупність
особливостей (рис) людини, котрі складаються і проявляються в діяльності
та спілкуванні і визначають своєрідність її поведінки в певних життєвих
ситуаціях.

Не можна погодитися з думкою тих дослідників, які розглядають характер
як щось незмінне в психіці особистості, незалежне від суспільних умов.
Як стійке цілісне утворення, характер людини формується всім укладом
життя, що включає в себе певний спосіб дій в єдності з об’єктивними
умовами. Спосіб же дій людини завжди виходить із певних потреб і
мотивів, включає спосіб думок, почуттів і спонукань. Відповідно, в
характері людини завжди можна виділити:

інтелектуальні риси: допитливість, кмітливість, критичність розуму,
глибина думок та ін. Їхній високий розвиток багато в чому визначає
відповідне ставлення людини до навколишньої дійсності (принциповість,
упевненість, самостійність і т. п.);

емоційні риси: рвучкість, уразливість, гарячковість, байдужість та ін.
Ці риси характеру також відіграють велику роль у житті людини. Річ у
тім, що її ставлення до світу, діяльності, речей, інших людей і до себе
завжди переживається, тобто виражається в почуттях і емоціях;

вольові риси: цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, самовладання
та ін. Вольові риси є складовими характеру, його твердістю. Від
Аристотеля йде ототожнення характеру з вольовими рисами особистості,
тобто характер поділяється на сильний і слабкий залежно від прояву
вольових рис. Виражаючи своє ставлення до будь-чого чи будь-кого, людина
здійснює певні дії і вчинки, котрі потребують вольових зусиль. За
словами С. Рубін-штейна, у вольових вчинках характер, з одного боку,
складається, а з іншого — проявляється.

Як властивість особистості характер тісно пов’язаний з темпераментом. У
деяких випадках їх важко відділити один від одного. Фізіологічний
механізм, основа характеру, за висловом І. Павлова, отримав назву
“сплаву” типологічних властивостей вищої нервової діяльності
(темпераменту) і складних, стійких систем тимчасових зв’язків, які
утворюються в корі головного мозку людини в результаті життєвого
досвіду, під впливом умов її життя і діяльності. Водночас характер
людини справляє сильний вплив на виявлення темпераменту, на його зміну і
вияв у діяльності людини.

Основна відмінність між ними полягає в тому, що темперамент визначений
переважно природженими біологічними властивостями нервової і ендокринної
системи людини, тоді як у становленні характеру відіграють визначну роль
середовище і виховання. Характер людини формується упродовж життя, в
процесі діяльності і спілкування.

У характері кожної людини потрібно бачити єдність стійких і динамічних
властивостей. Основа характеру закладається поступово, закріплюється в
процесі життя і стає типовою для цієї людини, а конкретні вияви
характеру можуть видозмінюватися залежно від ситуації, в якій
знаходиться людина, під впливом людей, з якими вона спілкується.
Залишаючись сама собою, вона може виявляти то більшу, то меншу щирість
чи замкненість, рішучість або нерішучість, твердість чи м’якість.
Помітні зміни в поведінці людини обумовлюються і тимчасовими станами
психіки. Життєрадісна людина може стати похмурою, спокійна — афективною
і т. ін.

Проблема типології характерів дотепер повністю не розв’язана. Одна з
найбільш повних і цікавих типологій характеру розроблена К. Леонгардом
(Берлінський університет ім. Гумбольдта) і А. Личко (Ленінградський
психоневрологічний інститут ім. В. Бехтерева). Основою типології є
поняття акцентуації характеру — крайні варіанти норми, за яких окремі
риси характеру надмірно посилені, що відбивається на всій поведінці
людини, створює особливий стиль її дій і вчинків. Враховуючи практичну
значущість для юриста типології характеру при вивченні людей і
врахуванні особливостей їхнього характеру в юридичній діяльності, цей
матеріал досить повно наведено в додатку 1.

При розв’язанні проблеми виховання характеру слід виходити з того, що
характер людини визначається тими соціальними умовами, в яких вона живе
і діє. Тут важливі два моменти. З одного боку, риси характеру
представляють собою продукт суспільно-історичних умов в їхньому
загальному вигляді. Загальні соціальні, типові обставини життя людей,
однакові суспільні умови формують загальні сторони і риси їхнього
характеру. З іншого боку, індивідуальна, неповторна своєрідність
життєвого шляху, умов життя і діяльності кожної окремої людини викликає
індивідуальні особливості характеру, приводить до розвитку і закріплення
в характері індивідуальних особливих рис.

Спонукання, які породжуються обставинами життя, є тим “будівельним
матеріалом”, з якого складається характер. Тому формування і розвиток
характеру пов’язані з відбором і закріпленням в людині соціально
ціннісних мотивів поведінки. Витоки характеру і ключ до його формування
— в мотивах його діяльності та поведінки.

У виробленні рис характеру людини суттєву роль відіграє колектив.
Співдружність, розуміння, взаємодопомога, а також вимоги, які висуває
колектив щодо поведінки своїх членів, розвивають у людей моральні норми,
котрі стають критерієм їхніх вчинків і дій, перетворюючись із часом у
риси характеру. Видатний німецький філософ І. Кант з цього приводу
зауважив: “…Тутголовне не те, що робить із людини природа, а те, що
вона робить із себе, бо перше стосується темпераменту. і лише друге
свідчить про те, що в неї характер”.

Здібності — психічна властивість особистості, яка представляє собою
сукупність індивідуально-психологічних особливостей людини, які
дозволяють їй успішно оволодівати чи займатися тією чи іншою діяльністю.
Здібності характеризують можливості особистості для досягнення успіхів у
навчанні і в праці. С. Рубінштейн, якому належить заслуга в розробці
основних положень психології здібностей, відзначає: “…Здібності людини
— це вияви, сторони його здатності до навчання і праці”1.

1 Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — Т. 2. — С. 126.

Заперечуючи тотожність здібностей і таких суттєво важливих компонентів
діяльності, як знання, вміння і навички, психологія підкреслює їхній
взаємозв’язок, єдність. Взаємозв’язок виявляється у тому, що освоєння
знань, вироблення умінь і навичків передбачає наявність здібностей, а
формування і розвиток здібностей до певної діяльності передбачає
освоєння пов’язаних із нею навичків, умінь і знань. Таким чином,
здібності виявляються не в знаннях, уміннях і навичках, а в динаміці їх
набуття, тобто в тому, наскільки швидко, легко засвоюється процес
оволодіння знаннями, вироблення вмінь і навичок, необхідних для цього
виду діяльності.

У структурі особистості здібності тісно пов’язані з такими рисами, як
специфічні особливості пам’яті, емоційні властивості, риси характеру,
якості інтелекту. Існують підходи, в основі яких здібності тлумачаться
тільки як біологічний феномен (вроджені) чи тільки як набуті властивості
особистості. Яка ж природа здібностей насправді?

Усі перелічені види здібностей не даються людині у готовому вигляді як
щось вроджене. Вони формуються і розвиваються в процесі життєдіяльності
людини. Але здібності несуть у собі природні передумови розвитку у
вигляді задатків. Задатки — це вроджені анатомофізіологічні особливості
мозку, нервової системи, органів чуття людини, які ставлять природну
основу розвитку її здібностей. Задатки як природні особливості
особистості багатозначні і можуть реалізовуватися в різних видах
здібностей. При цьому розрізняють вроджені (природжені) і спадкові
задатки. Перші можуть бути зумовлені не лише спадковістю, а й умовами
розвитку; другі включають в себе те, що передається індивіду від його
предків.

Здібності відчуттів, емоціональної збудливості, психомоторики
розвиваються на основі вроджених, але не обов’язково спадково схожих з
батьківськими, задатків. Педагогічні, управлінські здібності задатків не
мають і формуються лише в процесі навчання, виховання і практичної
діяльності.

Усі здібності людини як психічні явища можуть бути класифіковані в
чотири групи: елементарні, складні, загальні й особисті.

Елементарними загальними здібностями, притаманними всім людям, хоча і
різною мірою їх вияву, є основні форми психічного відображення:
здатність відчувати, сприймати, думати, переживати, приймати і
здійснювати рішення і запам’ятовувати. Кожен елементарний вияв цих
здібностей є відповідною дією, яка виконується з різним сенсорним,
розумовим, вольовим, мнемонічним успіхом. Ці елементарні загальні
здібності лежать в основі трьох інших груп.

Елементарними особистими здібностями, які властиві вже не всім людям і
які мають у різних осіб значні індивідуальні особливості, є такі,
наприклад, як окомір, музичний слух, критичність мислення, смислова
пам’ять, спостережливість. Такі складні властивості індивіда виявляються
у відповідній специфічній діяльності, якість якої і залежить від цих
особливостей особистості.

Складними загальними здібностями, якими в тій чи іншій мірі наділені всі
люди, є здібності до загальнолюдських видів діяльності: праці, гри,
навчання, спілкування один з одним, естетичної і моральної діяльності.
Кожна з тих, що входить у цю групу здібностей, являє собою складну
структуру властивостей особистостей. Тому на відміну від елементарних
здібностей, про які говорять в однині: “здібність мислення” — про
складні здібності говорять у множині: “здібності до навчання, до праці”
і т. д.

Складні особисті здібності в історії людства розвивалися спочатку до
ремесел, а потім до професій. Їх іноді називають професійними,
специфічними, спеціальними, особливими. До них належать педагогічні
здібності, організаторські, конструкторські і т. д.

Залежно від рівня розвитку здібностей можна говорити про обдарованість,
талант, геніальність.

Обдарованість — це якісно своєрідне поєднання здібностей, від яких
залежить можливість досягнення успіху у виконанні тої чи іншої
діяльності. Решта здібностей не просто співіснує поряд одна з одною і
незалежно одна від одної, а змінюється, набуває якісно іншого характеру
залежно від наявності й ступеня розвитку інших здібностей. Обдарованість
зумовлює широту можливостей людини до чого-небудь, до якої-небудь
діяльності.

Талант — це сукупність здібностей (насамперед спеціальних), які дають
змогу отримати продукт діяльності, що відрізняється оригінальністю і
новизною, високою досконалістю та суспільною значущістю. Талановитим
можна бути в найрізноманітніших видах діяльності. Особливістю таланту є
високий рівень творчості при виконанні діяльності. Творчість — робота,
яка породжує щось нове, яке ніколи раніше не існувало. Це нове
орієнтоване не на пристосування до соціальних, логічних, психологічних
та інших умов, які склалися, а на їх перетворення, нерідко пов’язане
навіть із ризиком.

Геніальність — вищий рівень розвитку як загальних, так і спеціальних
здібностей, що дає можливість здійснити принципово нове в тій чи іншій
сфері діяльності. Творчість геніальної людини має для суспільства
історичне й обов’язково позитивне значення. Тому відмінність генія від
таланту не стільки в ступені обдарованості, скільки в тому, що геній
створює епоху суспільства в розвитку культури, техніки. З усіх відомих
визначень “генія” можна виділити слова І. Канта: “Геній — це талант
винаходу того, чого не можна навчити чи навчитися.

Так, можна навчитися від іншого, як потрібно робити хороший вірш; але
від інших не можна навчитися тому, як створити хороший віршований твір,
бо це само собою повинно випливати з природи автора”1.

Однією з важливих особливостей психіки людини є можливість надзвичайно
широкої компенсації одних властивостей іншими. Суть цього явища в тому,
що відносна слабкість якої-небудь однієї здібності зовсім не виключає
можливості успішного виконання навіть такої діяльності, котра найбільш
тісно пов’язана з цією здібністю. Відсутня здібність може бути в дуже
широких межах компенсована іншими, високо розвинутими у цієї людини.

У професії юриста суттєве значення має багато видів здібностей:
здібність до узагальнення фактичного матеріалу у встановленні зв’язків
між окремими фактами (явищами), здібність знаходити нову точку зору на
виявлені обставини, здібність швидко оцінювати обстановку, здібність
установлювати психологічний контакт у спілкуванні, здібність до
організації діяльності інших людей, здібність бачити проблему там, де
все здається ясним, тощо.

Спрямованість — складна властивість особистості, яка включає систему
спонукань, що визначає активність людини, і вибірковість її стосунків.

Спрямованість включає в себе різні компоненти, котрі взаємопов’язані та
взаємообумовлені. У наукових джерелах вони називаються: погляди і
переконання, потяги і бажання, потреби і мотиви, світогляди і цілі,
інтереси і схильності, установки й ідеали, звички і мрії і т. д. Щоби
більш строго підійти до їхнього аналізу, досить, на наш погляд, як
основні, провідні елементи спрямованості виділити потреби, мотиви,
світогляд, мету і цінності особистості.

Розглянемо докладніше суть виділених компонентів спрямованості
особистості.

1. Потреба визначається як стан людини, який створюється потребою в
об’єктах, необхідних для її існування, і які виступають джерелом її
активності. Потреба — це завжди психічне відображення потреби в чомусь,
у предметах чи умовах, необхідних для підтримки життєдіяльності людини.

1 Кант И. Соч. В 6 т. — М.: Мысль, 1964. — Т. 2. — С. 201.

Слід зазначити, що потреба, як стан людини, носить пасивно-активний
характер: пасивний, оскільки в ньому виявляється залежність людини від
того, в чому вона відчуває потребу, і активний, оскільки він включає в
себе прагнення до її задоволення і того, що може її задовольнити.

Історія розвитку людини пов’язана з історією розвитку її потреб. У
психології існують різні класифікації потреб людини. Найбільш розширеною
є ієрархія потреб, запропонована американським психологом А. Маслоу
(рис. 8).

Усі рівні потреб взаємообумовлені. З нейрофізичного погляду, потреба
являє собою утворення механізмів головного мозку, котрі пов’язані з
регулюванням поведінкових актів.

2. Проблема спрямованості — це насамперед питання про динамічні
тенденції, що як мотиви визначають людську діяльність.

Мотиви не лише спонукають і спрямовують діяльність людини, але й надають
її вчинкам і діям суб’єктивний характер. Здійснюючи однакові за формою
вчинки, люди нерідко керуються різними, навіть протилежними мотивами,
надають особистісного значення своїй поведінці; відповідно й оцінка цих
вчинків повинна бути різною.

Існують різні форми мотивів, одні з них носять спонукальний характер
(потяг, бажання, установка, переконання), інші — притягальний (інтереси,
мрії, ідеали).

Установка — це психологічний механізм регуляції поведінки; схильність
людини до сприйняття тої чи іншої інформації або її готовність діяти у
відповідному напрямі.

Установка є своєрідною формою відображення, коли взаємо-об’єднуються
потреби людини і ситуація, в якій вона задовольняється. Вона
представляє, як писав Д. Узнадзе, цілісний стан особистості,
спрямованість на певну активність.

Установка як внутрішня готовність особистості до певної діяльності надає
цілісності діяльності особистості і суттєво впливає на її ефективність.
Людина з виробленою сильною установкою на запам’ятовування повніше і
краще засвоює інформацію, яка сприймається, ніж та, у кого такої
готовності немає. Якщо, наприклад, поставити будь-яке ділове завдання
перед працівником, який психологічно не готовий для його сприйняття, і
якщо це завдання не збігається з його установкою (по суті з
психофізичним настроєм людини), то він, як правило, займає негативну
позицію. Установка має велике значення в життєдіяльності людини не лише
при сприйнятті інформації (рішення), а й оцінці іншого індивіда.

Потяг являє собою психічний стан, який виражає неусвідомлену чи
недостатньо усвідомлену потребу індивіда. Потяг безпредметний. Поки
людина лише відчуває потяг, не знаючи, який предмет цей потяг
задовольнить, вона не знає, чого вона хоче, перед нею немає усвідомленої
мети, на яку вона повинна спрямувати свої дії. Потяг є перехідним
станом: у міру того як він усвідомлюється чи знаходиться предмет
задоволення потреби, на який спрямовується потяг, він переходить у
бажання.

Бажання є переживанням і усвідомленням можливості чимось володіти або
щось здійснити. Бажання як мотив діяльності характеризується чітким
усвідомленням предмета потреби і можливих шляхів його задоволення. Як
емоційно забарвлене, бажання загострює усвідомлення мети майбутньої дії
і побудови її плану. Тому не випадково мету визначають іноді як
усвідомлений образ результату, що передбачається, на досягнення якого
спрямоване бажання.

Переконання — усвідомлена потреба особистості, яка спонукає її діяти
відповідно до своїх ціннісних орієнтацій та ідеалів. Окрім усвідомлення,
переконання характеризується зв’язком зі світом почуттів. Інакше кажучи,
переконання є системою усвідомлених і просякнутих почуттями життєвих
принципів. Вони виступають як сильні збудники, як життєво важливі мотиви
поведінки.

Переконання — це своєрідний “сплав” із пізнавальних, емоційних і
вольових компонентів, вони мають силу внутрішньої необхідності.

Інтерес — форма вияву пізнавальної потреби людини, зосередженість на
певному змісті, який викликає прагнення зрозуміти його. С. Рубінштейн
визначає інтерес як спрямованість помислів особистості на певний
предмет. Під помислами при цьому розуміється думка-турбота,
думка-залучення, яка всередині себе містить і певний емоційний заряд.
Інтерес — це мотив, який діє в силу усвідомленої значущості й емоційної
привабливості.

Особистісні інтереси мають суттєве значення в житті людини. Вони є
найбільш дійовими стимулами розширення кругозору, набуття нових
професійних знань, служать однією з умов творчого ставлення до справи.

Мрія як мотив поведінки є усвідомленим в уяві образом бажаного. Мрія
виражає потребу людини в таких предметах чи умовах існування, які не
представлені в наявній ситуації, але які можуть бути створені в
результаті її діяльності. Мрія — це певною мірою відстрочене бажання.
Вона завжди спрямована на майбутнє, на перспективи життя і діяльності
людини.

Ідеал — це уявлення людини про те, що для неї є більш досконалим, чого
вона прагне.

Ідеали являють собою сукупність норм поведінки, які втілюють найцінніші
та найпривабливіші людські риси. В ідеалі людина особливо цінує те, що
їй, як правило, не вистачає. Ідеал виражає не те, ким насправді людина
є, а те, якою б вона бажала бути. Це кращі тенденції, котрі, втілюючись
у відповідному образі, стають мотивом і регулятором розвитку людини.

3. Світогляд — узагальнена система поглядів, переконань і ідеалів, в
яких людина виражає своє ставлення до навколишнього природного і
соціального середовища. Світогляд є узагальненням знань, досвіду й
емоційних оцінок, у котрих відображені особливості суспільного буття
людини, її місце в системі суспільних відносин. Він безпосередньо і
визначає життя і діяльність особистості.

Особистісний світогляд — це міра розуміння людиною природи і
суспільства, соціальних відносин і цінностей, її погляд на світ і своє
місце в ньому. Він відображає довкілля через призму цілей та інтересів
людини. У свідомості особистості світогляд нероздільний від моралі і
здатності до саморегуляції.

З психологічного погляду в структуру світогляду включені філософські,
соціально-економічні, моральні, правові, естетичні та інші погляди,
переконання та ідеї.

Світогляд особистості оцінюється за змістом, повнотою, логічною
послідовністю, ступенем дійсності.

4. Цілі та цінності. Поняття особистісних цілей пов’язане з освоєнням
конкретним індивідом суспільних і групових цінностей. Соціальні
цінності, переломлюючись крізь призму індивідуальної життєдіяльності,
входять у структуру особистісних цінностей (часто їх називають “ціннісні
орієнтації особистості”).

Цінність — це те, що представляє для цієї людини зміст, значення.
Важливо підкреслити, що індивід в обстановці, що склалася, як правило,
обирає такий спосіб поведінки, який приводить до утвердження його
цінностей.

Основний зміст ціннісних орієнтацій людини складають його світоглядні
погляди, ідеї і переконання, глибокі та постійні уподобання, моральні
принципи, визначеність і послідовність поведінки, постійність стосунків
із навколишнім світом та іншими людьми.

Система ціннісних орієнтацій становить основу життєвої концепції і
філософії життя особистості. Які ж цінності заслуговують на те, щоб до
них прагнути? Зазначимо найважливіші загальнолюдські цінності:

активне дійове життя;

фізичне і психічне здоров’я;

можливість розширення свого світогляду, підвищення освіти, загальної
культури;

наявність хороших і вірних друзів;

кохання;

цікава творча робота;

суспільне визнання (повага близьких, колективу);

щасливе сімейне життя;

свобода суджень і вчинків;

прагнення робити добро і дарувати радість близьким людям тощо.

Доводиться із сумом констатувати, що є люди, в яких ціннісні орієнтації
зводяться до “трійці” — гроші, речі, влада. Увесь сенс життя вони бачать
в накопиченні. Така одноманітна спрямованість негативно відбивається на
розвитку особистостей цих людей.

Усвідомлення своїх мотивів і цінностей приводить людину до поставленої
мети. Мета — уявне передбачення результату діяльності.

Зв’язок між мотивом і метою людини такий: мета — це те, що досягається
діями людини (інакше кажучи, це об’єкт, який може задовольнити ту чи
іншу потребу), а мотив — це те, заради чого необхідне досягнення саме
такої, а не інакшої мети.

На основі цілей і мотивів у людини формується перспектива своєї
життєдіяльності. Цінність особистості багато в чому визначається
актуальністю, привабливістю і суспільною значущістю її перспектив.

Спрямованість особистості як психічна властивість, розкриваючи
організацію внутрішнього життя людини, дає змогу в ході вивчення
психологічного образу конкретного індивіда отримати відповідь на
запитання: чого хоче ця людина? що для неї цінне і привабливе? до чого
вона прагне? Відповіді на ці запитання мають велике значення для
практичної діяльності юридичних працівників.

Формування і розвиток спрямованості людей — складний і довготривалий
процес, який охоплює всі сторони життя і діяльності людини. У цьому
процесі важливо все: гармонійне співвідношення в неї суспільних
(колективних) і особистих цілей і перспектив, широта інтересів і
захоплень, піднесеність ідеалів і мрій, повнота світоглядних знань і
переконань тощо.

І все ж таки провідне місце, на наш погляд, у формуванні і розвитку
спрямованості особистості займають потреби. Саме вони виступають
джерелом мотивів, що спонукає людину до певних вчинків і дій.

§ 4. Психічністаниособистості

Психічні стани — особлива характеристика психічної діяльності людини за
певний період. Вони викликаються зовнішніми обставинами, самопочуттям
цієї особистості, її індивідуальними особливостями і впливають на її
поведінку і дії. Саме поняття “стан” характеризує статику явища (на
відміну від психічних процесів) і його мінливість (на відміну від більш
стійких психічних властивостей).

Що таке стан, найпростіше зрозуміти на прикладі. Упродовж дня людина
щось відчуває, сприймає нові предмети, про щось думає, радіє удачам,
непокоїться перед серйозним заходом, відчуває напруження, якщо
доводиться вирішувати складні питання, і т. п. Ось вам і калейдоскоп
процесів сприйняття, пам’яті, мислення, вольових та емоційних,
психомоторних дій і т. п., які змінюють одне одного. Але от щось
трапилося, пов’язане з роботою чи особистим життям. Поведінка людини
змінюється, певні психічні процеси з динамічних стають відносно
статичними. Людина задумлива, стурбована, засмучена… Процес чи процеси
перейшли (трансформувалися) в стан.

Таким чином, на основі психічних процесів виникають і розвиваються більш
стійкі і довготривалі психічні стани. Це складні, суцільні, динамічні
явища, які багато в чому визначають своєрідність всієї психічної
діяльності особистості на цьому відрізку часу (проходження процесів,
виявлення властивостей). Вони підвищують чи знижують активність
психічної діяльності людини.

До психічних станів належать вияви почуттів (настрої, афекти, тривога,
фрустрація та ін.), уваги (зосередженість, розсіяність), волі
(рішучість, розгубленість, упевненість), мислення (сумнів) і т. д.

Психічним станам притаманні такі особливості.

Цілісність. Хоча стани і відносяться переважно до певної сфери психіки
(пізнавальної, емоційної, вольової), вони характеризують психічну
діяльність у цілому за певний відрізок часу.

Рухомість і відносна стійкість. Психічні стани мінливі: мають початок,
кінець, динаміку. Вони менш постійні, ніж властивості особистості, але
стійкіші і вимірюються більшими одиницями часу, ніж психічні процеси.

Прямий і безпосередній взаємозв’язок із психічними процесами і
властивостями особистості. У структурі психіки стани розташовуються між
процесами і властивостями особистості. Вони виникають у результаті
відображальної діяльності мозку. Але виникнувши один раз, стани, з
одного боку, впливають на психічні процеси (визначають тонус і темп
відображальної діяльності, вибірковість відчуттів, сприй-няттів,
продуктивність мислення індивіда і т. д.), з іншого — представляють
собою “будівельний матеріал” для формування властивостей особистості.
Психічні стани служать фоном, який сприяє вияву особливостей особистості
чи маскування їх.

Індивідуальна своєрідність і типовість. Психічні стани кожної людини
своєрідні, оскільки нерозривно пов’язані з індивідуальними особливостями
особистості, її моральними та іншими рисами. Так, людині з сангвінічним
темпераментом властиво частіше перебільшувати успіхи і тлумачити все в
мажорному світлі, бо найтипо-вішим для неї є піднесений стан. Риси
особистості та психічні стани, які переживаються, не завжди відповідають
один одному. Те, що приймається іноді за рису особистості, видається
нетиповим для цієї людини, тимчасовим станом. Наприклад, пригніченість
може бути не лише стійкою рисою особистості меланхолійного темпераменту,
а й проявлятися як стан, викликаний в неї неприємностями на роботі, в
побуті.

Крайня різноманітність психічних станів. Стверджувати це дозволяє
неповний їхній перелік: розгубленість і зосередженість, надія і
безнадійність, віра і зневіра, піднесення і спад, нерішучість і
рішучість, напруженість і спокій.

Полярність. Кожному психічному стану відповідає протилежний. Так,
активності протистоїть пасивність, впевненості — невпевненість.
Полярність станів, швидкий перехід людини з одного стану в протилежний
особливо яскраво виявляються в незвичайних (екстремальних) умовах.

Психічні стани мають рефлекторну природу. При цьому одні з них
безумовно-рефлекторного походження (стан ситості чи стан голоду), а інші
(переважна більшість) — умовно-рефлекторні (наприклад, у людини, яка
звикла починати роботу в один і той же час, перед її початком виникає
стан оптимальної готовності до діяльності).

Психічні стани зовнішньо виявляються в зміні дихання і кровообігу, в
міміці, пантомімі, рухах, ході, жестах, інтонаційних особливостях мови і
т. д. Так, дихання у збудженому стані стає частим і глибоким; в
напруженому — сповільненим і слабким; у стані страху — різко
уповільненим; при несподіваному здивуванні дихання миттєво частішає, але
зберігає нормальну амплітуду.

У збудженому стані чи стані напруженого очікування може підвищуватися
частота і сила пульсу, величина кров’яного тиску в дуже широкому
діапазоні (залежно від значущості для людини ситуації, що виникла).
Зміна кровообігу зазвичай супроводжується зблідненням чи почервонінням
тіла людини.

Індикатором психічного стану людини нерідко служать її рухи і дії (за
невпевненими чи в’ялими рухами судять про втому, за різкими і
енергійними — про бадьорість).

Настрій — це відносно слабко виражені позитивні чи негативні емоції та
почуття, які відрізняються значною тривалістю і деякою неясністю,
слабким усвідомленням причин і факторів, які їх викликають. Настрої
носять дифузний характер, вони охоплюють всю психіку в цілому і
впливають на проходження психічних процесів і діяльність людини. На
настрій людини впливають органічні процеси (хвороба, втома, голод,
фізична активність, бадьорість і т. д.), зовнішнє середовище (дратівливі
звуки і тиша, бруд і чистота, спека і холод та ін.), характер стосунків
між людьми і ситуації взаємодії (привітність і грубість, уважність і
байдужість, довіра і недовіра та ін.), особливості розумових процесів
(образи, в яких відображається позитивне чи негативне ставлення до
предметів, речей, явищ).

Зазвичай настрій людини формується як результат окремих життєвих подій —
удач, зустрічей, прийнятих рішень і т. п. і представляє собою емоційну
реакцію не на безпосередні наслідки цих подій, а на їхні значення в її
житті, в реалізації її інтересів і очікувань.

Настрій — дуже динамічне і заразне психічне явище. Завдання юридичного
працівника — підтримувати в собі позитивний настрій і тим самим
створювати такий психічний стан у тих, з ким йому доводиться
спілкуватися і діяти.

Пристрасть — сильне, глибоке і стійке переживання, з яскраво вираженою
спрямованістю на досягнення мети чи предмета потягу. Пристрасть,
спрямована на суспільно важливі цілі, збагачує особистість, веде до
видатних досягнень. Безмірна любов до науки, техніки, мистецтва — це теж
вияв пристрасті.

Пристрасть являє собою сплав емоцій, мотивів, почуттів, сконцентрованих
навколо певного виду діяльності чи людини (предмета). Часто пристрасть
викликає перезбуджений стан людини. Тому там, де потрібен точний
розрахунок, велика уважність і точність рухів, розумові дії,
перезбуджений стан, безумовно, шкідливий, бо призводить до напруженості,
до поганих думок.

Страх — це стан тривоги і викликаного нею пригнічення (збудження)
психіки і діяльності людини, пов’язаний з усвідомленням небезпеки. Як
психологічна реакція страх впливає на фізіологічні, нервові й психічні
процеси і прояви людини. Він визначає проходження пізнавальних,
емоційних і вольових процесів. Людина перестає володіти своєю увагою, не
може правильно оцінити звичайну ситуацію, її дії і рухи стають
імпульсивними. Треба зазначити, що стан страху однієї людини може
викликати страх в інших.

Страх переживається в різному ступені і перехідних формах. До емоційних
реакцій типу страху відносять занепокоєння. Воно притаманне будь-якій
людині, яка знаходиться в небезпеці. Занепокоєння може вилитися в
негативну чи позитивну реакцію. Воно може зробити людину (групу людей)
скутою, порушити нормальне проходження фізіологічних і психічних
процесів. У цьому разі людина нервуєть-ся, погано орієнтується в
обстановці, допускає неточні й неправильні рухи та дії. Але занепокоєння
може викликати в неї і робочу енергію, мобілізувати сили і діяти
успішно.

З часом занепокоєння може перетворитися в переляк, побоювання
(зазначимо, що переляк може бути викликаний і раптово як реакція на
несподіваний, сильний подразник). Переляк, побоювання — більш складний
психічний стан, який має, як правило, виражений елемент пригнічення.

Неконтрольований переляк, побоювання можуть перерости в глибокий страх.
Цей стан надовго паралізує психіку людини, робить її практично
непрацездатною. Людина зазвичай тимчасово втрачає навіть вироблені
навики. Людина, яка перебуває в стані глибокого страху, повинна бути
ізольована, бо вона негативно впливає на інших. Панічний страх одного
індивіда може перерости в паніку групи людей.

Особливе значення для юридичної практики мають конфліктні емоційні стани
— стрес, афект, фрустрація.

Стрес (від англ. stress — напруженість) — нервово-психічне
перенапруження, викликане значним за силою подразником, адекватна
реакція на який раніше не сформована, але повинна бути знайдена в
ситуації, що склалася.

Поняття “стрес” було введене канадським патологом Г. Сельє (1936). Він
визначив стрес як сукупність адаптаційно-захисних реакцій організму
людини на впливи, які викликають фізичну чи психічну травму.

Стрес виникає в екстремальній життєвій ситуації і вимагає від людини
мобілізації нервово-психічних сил. Він з’являється в ситуаціях
небезпеки, загрози, образи і т. п. Стрес призводить до змін у
проходженні психічних процесів, трансформації мотиваційної структури
діяльності, порушення рухової і мовної поведінки. Г. Сельє вважає, що
стрес проходить у своєму розвитку три етапи:

“етап тривоги”, під час якого мобілізуються захисні сили організму;

“етап опору”, який відображає повну адаптацію до стресора;

3) “етап виснаження”, який виникає неминуче, якщо впливає на людину
тривалий час.

Сильними подразниками можуть бути фізіологічні (дуже високі і низькі
температури, гострі хімічні і механічні впливи) і психічні (повідомлення
про передсмертний стан близької людини, хуліганський вчинок,
несподіваний напад озброєного злочинця тощо). Психічний стрес
супроводжується надмірно підвищеним емоційним напруженням, яке може або
посилити працездатність, активність особистості або, навпаки, різко
знизити їх і навіть стати причиною хвороби. Людина здатна навчитися
адекватній поведінці в різних стресових ситуаціях, і таке завдання
стоїть перед тими юридичними працівниками, які у сфері своєї діяльності
досить часто стикаються з подібними ситуаціями.

Афектами (від лат. а//гсїш — душевне хвилювання, пристрасть) називаються
переживання великої сили, з коротким періодом проходження. Вони
характеризуються значними змінами у свідомості, порушенням вольового
контролю і т. д. Прикладами афектів є відчай, сильний гнів, страх. Афект
викликається несподіваним чи дуже сильним подразником, до якого людина
зразу не може пристосуватися. Часто це буває в результаті конфлікту з
іншими людьми, довготривалої неуваги до будь-якого прохання, перевтоми,
грубого фізичного насилля.

Афект найчастіше виникає у неврівноважених, слабохарактерних людей.
Зовнішньо він може виявлятися у надмірній активності, яка у цьому разі
недоречна, жестах, вигуках чи, навпаки, у затримці рухів, які доходять
до заціпеніння.

У стані афекту відбувається зміна звичної поведінки людини, деформується
її установка, “звужується свідомість” через порушення нормальної
взаємодії процесів збудження і гальмування. Порушення свідомості може
призвести до нездатності в майбутньому згадати окремі епізоди події, яка
викликала афект, а в окремих випадках — завершитися втратою свідомості і
повною амнезією1.

1 Амнезія (від грецьк. а — заперечна частка і тпете — пам’ять) —
порушення пам’яті, яке виникає при різних локальних ураженнях мозку.

Слід зазначити: стан афекту не є станом неосудності, бо афект — це не
патологічна дезорганізація психіки. Імпульсивні дії, здійснені в стані
афекту, малоусвідомлені, але це зовсім не означає, що вони повністю не
пов’язані зі свідомістю (вони є необдуманими, але не випадковими). Тому
злочин, скоєний у стані афекту, кримінально карається (цей стан підлягає
в ході розслідування доведенню, і для його встановлення потрібне
проведення судово-психіатричної експертизи, але він (стан афекту) може
враховуватися як обставина, яка пом’якшує відповідальність.

Фрустрація (від лат./гшїїМю — обман, розлад планів) — складний психічний
стан, що характеризується наявністю стимульованої потреби, яка не
знайшла свого задоволення. Стан фрустрації супроводжується різними
негативними переживаннями: розчаруванням, роздратованістю, тривогою,
відчаєм, апатією та ін. Фрустрація викликається об’єктивно неподоланними
(чи суб’єктивно так зрозумілими) труднощами, що виникають на шляху до
досягнення мети. Виникає фрустрація тоді, коли ступінь незадоволення
вище того, яке людина може стерпіти. Високий рівень фрустрації
призводить до дезорганізації діяльності і зниження її ефективності. Крім
того, вона негативно впливає на взаємини людей. Річ у тім, що якби хоча
б одна людина знаходилася в стані фрустрації, вона може виявляти
агресивність, апатію, байдужість і т. п. В одних випадках це може
призвести до передконфліктної’ ситуації, в інших — порушити емоційний
контакт у спілкуванні.

Особливе місце серед психічних станів займає увага (деякі автори
відносять увагу до психічних процесів, інші розглядають увагу як
психічний стан людини).

Увага — це зосередженість і спрямованість психічної діяльності людини на
якийсь предмет чи явище дійсності.

Наша думка з цього приводу така: увага — це процес, але, зберігаючись
довго, вона стає вже станом (уважність чи неуважність). Без уваги
неможлива ефективна робота чи спілкування, тим більше в такій складній і
важливій діяльності, як юридична.

Увага нероздільна зі спрямованістю особистості та її інтересами, вона
може виникати за мотивами пізнавальними і моральними. Часто увага людини
виявляється як риса характеру, як вираження звичної форми поведінки.
Уважність виражає ставлення людей один до одного, виявляється у
ставленні до праці, навчання, у ставленні до себе.

Увага може бути (див. рис. 10):

а) мимовільною (ненавмисною). Вона виникає внаслідок особливостей діючих
на людину подразників. До таких особливостей належать сила подразника
(сильний звук, різкий запах, великий предмет серед маленьких та ін.),
новизна і незвичайність подразника, його динамічність (рухливість).
Початковою формою мимовільної уваги зазвичай є орієнтувальний рефлекс —
рефлекс на новизну. І. Павлов називав його (рефлекс) “Що таке?”.

Підкреслимо ще раз — мимовільна увага мобілізується автоматично, без
участі свідомості. Подразником, спонукальним сигналом для нього
виступають фізичні властивості предметів і явищ: їхня новизна,
яскравість, контрастність, несподіваність, сила вияву та багато інших;

б) довільною (навмисною). Цей вид уваги виникає внаслідок сві-

домо поставленої мети: спрямувати увагу на певний об’єкт чи явище

дійсності. Вона пов’язана з вольовим зусиллям людини. Спонукаль-

ною причиною активізації психіки тут виступають не фізичні якості

подразника, а внутрішня психічна причина — свідома воля людини.

Будь-яка трудова діяльність потребує зосередженості уваги на цілком

певному предметі праці. Збереження стійкої довільної уваги залежить

від усвідомлення обов’язку при виконанні діяльності, чіткого розу-

міння мети і завдання цієї діяльності, інтересів і звичних умов робо-

ти, а також від сприятливої обстановки;

в) позадовільною. Щоб зрозуміти природу вищої форми уваги, роз-

глянемо приклад. Студент ледве примусив себе сісти за написання

контрольної роботи з цивільного права. Виявляючи довільну увагу,

він починає розумові і моторні дії. Однак примусити себе довго сиді-

ти над контрольною важко, і природа приходить на допомогу. З’яв-

ляється позадовільна увага (іноді її називають вторинно-довільною).

Які її властивості? По-перше, вона не вимагає великих вольових зу-

силь. По-друге, замість волі на роль двигуна виходить пізнавальний

інтерес, логіка дій. Інакше кажучи, затягує сам процес вивчення норм

цивільного права і розв’язання практичних завдань, і студент працює

задоволено, не відчуваючи важкого напруження.

Основні властивості уваги:

зосередженість — виділення обмеженого кола об’єктів, на які спрямована
увага, з відвертанням від усього побічного. Зосередженість забезпечує
заглибленість у роботу, ясність і чіткість усіх пізнавальних процесів;

обсяг — кількість однорідних об’єктів, які сприймаються водночас. Обсяг
уваги залежить від досвіду, особливостей діяльності, від поставленого
завдання. Встановлено, що обсяг уваги людини дорівнює 7±2 об’єкти;

розподіл — одночасна спрямованість свідомості людини на кілька
різнорідних об’єктів (чи дій), об’єднаних однією діяльністю (наприклад,
керівник, який виступає на діловій нараді, спрямовує увагу на зміст
мови, слідкує за часом і реакцією учасників);

переключення — перебудова, переміщення уваги з одного об’єкта на інший.
Швидкість переключення залежить від особливостей попередніх і нових дій
людини (якщо попередні дії були цікаві, викликали сильні почуття,
вимагали великих затрат, то переключити увагу важко);

стійкість — час утримання уваги на предметі чи будь-якій діяльності.
Коливання уваги — це періодичне відволікання і послаблення уваги до
цього предмета чи діяльності. Стійкість уваги залежить від характеру
діяльності, від того, наскільки вона захоплює людину, а також від мети і
завдань, які стоять перед нею, її психічного стану (втома,
роздратованість тощо).

Протилежним станом уважності людини є розсіяність. Розрізняють два види
розсіяності:

а) перший — розсіяність, яка виникає внаслідок мимовільного від-

волікання від основної діяльності через незначні причини. Людину з

такою розсіяністю ніщо не може привернути надовго, вона ні на чо-

му не може довго зосередитися, навіть цікава робота іноді перерива-

ється повністю чи частково через часте відволікання уваги. Як наслі-

док — помилки і огріхи при виконанні завдань;

б) другий вид розсіяності пов’язаний з надмірною, вузькою зосе-

редженістю людини на роботі, що викликає відволікання уваги від

усього довкілля. При цьому виді розсіяності гальмується вплив усіх

подразників, які не стосуються цієї діяльності.

Увага людини завжди помітна зовні: у міміці, рухах, спрямованості
погляду, позі.

До чого призводить неуважність у діловій сфері? Неуважний водій рано чи
пізно потрапить у дорожньо-транспортну пригоду (те ж саме стосується, до
речі, і пішохода).

Неуважність слідчого призведе до того, що поза полем зору залишаться
окремі сліди злочину, речові докази тощо, що може викликати серйозні
наслідки у розслідуванні. Відсутність необхідної уваги інспектора митної
служби при огляді особистих речей чи вантажу пасажира не дозволить йому
виявити контрабанду в місцях її переховування.

А чим обертається неуважність у сфері спілкування? Без неї не
сформується ні симпатія, ні емпатія. Важко розраховувати на
взаєморозуміння співрозмовників, якщо один з них не виявляє уваги до
іншого. Складно вирішити суперечливу ситуацію, що виникла під час
розмови, коли немає необхідної уважності з боку співрозмовників.

Ступінь організації уваги визначається і характером діяльності, і її
змістом. Увага може бути низькою і навіть знизитися до рівня розсіяності
з різних причин:

вплив одноманітних, монотонних і незначних подразників;

незадоволеність своєю роботою, усвідомлення її малозначності і навіть
непотрібності;

перевтома через довготривалу і безперервну роботу;

апатія як стан байдужості до зовнішніх впливів тощо.

* * *

Підсумовуючи аналіз психологічних станів, зазначимо, що вони багато в
чому залежать від психологічної атмосфери в групі (колективі), стосунків
між людьми, організації праці та відпочинку.

§ Б.Соціально-психологічніаспекти юридичної діяльності

Розгляд окремих питань діяльності юридичних працівників із позиції
соціальної психології є важливим як з погляду виявлення резервів
підвищення її ефективності, так і з погляду формування і розвитку
особистості юриста.

Психологічна структура діяльності юриста

Професійна діяльність — вид трудової діяльності людини, яка володіє
комплексом теоретичних знань, практичних навиків і вмінь.

При всій своєрідності діяльність — це об’ємне і багаторівневе явище,
включене до системи суспільних відносин. Як зазначає О. Леон-тьєв, “поза
цих відносин людська діяльність взагалі не існує”1. У зв’язку з цим слід
особливо підкреслити: діяльність юриста має яскраво виражений соціальний
характер.

Психологічна структура будь-якої, в тому числі і юридичної діяльності
включає в себе такі елементи: потреби, мотиви, цілі, засоби і кінцевий
результат (рис. 11).

Терміном “потреба” зазвичай позначають три феномени:

а) об’єктивні потреби людей в певних умовах, які забезпечують їх-

нє життя і розвиток;

б) властивості особистості, які визначають її ставлення до дійс-

ності і власних обов’язків;

в) певні стани психіки людини, які відображають її потребу як ор-

ганізму чи особистості.

1 Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М.: Политиздат,
1975. — С. 82.

Потреби — це вихідне спонукання до діяльності, джерело активності
особистості. Вони виражають залежність людини від світу і спрямованість
на нього. Потреби людини різноманітні; серед них виділимо ті, що мають
соціальний характер: у праці, суспільному житті, спілкуванні, творчості
тощо.

Мотиви — це те, що спонукає діяльність людини, заради чого вона
здійснюється. Будь-яка діяльність виходить із певних мотивів (інтерес,
потяг, емоції, установка, ідеал та ін.). Для юриста мотив виступає як
безпосередня спонукальна сила, що суб’єктивно переживається, як
безпосередня причина його діяльності. Причому мотиваційна сфера
особистості юриста являє собою ієрархію мотивів, які в процесі роботи
можуть змінюватися, посилюватися чи, навпаки, послаблюватися.
Найхарактернішими мотивами вибору професії юриста є: усвідомлення
необхідності захисту прав і свобод особистості та збереження власності
(державної і приватної), глибокий інтерес до юридичної діяльності,
престиж цієї професії, наслідування сімейної традиції, матеріальні
міркування та ін. Є молоді люди, для яких вибір професії юриста
зумовлений випадковими мотивами. Аналіз мотивів і потреб, які лежать в
їхній основі, дає відповідь на запитання, чому та чи інша людина
присвятила себе юридичній діяльності. Але якою саме буде ця діяльність,
що робитиме випускник вищого навчального закладу на практиці — залежить
від третього елемента психологічної структури діяльності, від мети.

Мета (ціль) — передбачуваний результат діяльності, спрямованої на
предмет, за допомогою якого людина прагне задовольнити ту чи іншу
потребу. Мета — своєрідний образ бажаного результату, який визначає
характер і спосіб дій людини.

Цілі, які ставить перед собою юрист у часі, так само як і мотиви,
являють собою складну ієрархічну систему, що розвивається. Те, яка мета
виявиться в тому чи іншому випадку, залежить від конкретних умов
розвитку особистості юриста та його соціально-психологічних якостей.
Виявляються цілі в конкретній ситуації взаємодії юридичного працівника.

Цілі діяльності юриста можуть розглядатися в плані їх відношення до його
мотиваційної сфери. Але існує й інший підхід до проблеми визначення
мети: в якій формі мета діяльності представлена її суб’єкту. Мета, яка
розглядається в цьому аспекті, — ідеальний або такий, що уявляється,
результат діяльності: те, чого реально ще немає, але що повинно бути
отримане в підсумку конкретної діяльності. Наприклад, на підприємстві
сталося велике розкрадання готової продукції. Інспектор карного розшуку
має розкрити цей злочин — це і є мета майбутньої діяльності. Результату
ще немає, але інспектор по-думки вже уявляє можливий результат, і
досягнення його на практиці складе конкретні дії юриста.

Підкреслимо таке: мотив і мета утворюють напрям діяльності людини, а
також ті зусилля, яких вона при цьому докладає. Мотив належить до
потреб, спонукальної діяльності, а мета — до об’єкта, на який спрямована
діяльність і який повинен бути в ході цієї діяльності перетворений.

Наступним елементом у психологічній структурі є засоби, які дають змогу
юридичній особі здійснювати ті чи інші конкретні дії (до засобів
належать способи, методи, заходи та ін.). Будь-яка діяльність як ціле
складається з багатьох взаємопов’язаних дій. Дія — це частина
діяльності, в процесі якої досягається конкретна, не розкладена на
простіші, усвідомлена мета. Інакше кажучи, дія — це процес, спрямований
на реалізацію будь-якої проміжної мети. Конкретна проміжна мета
досягається шляхом розв’язання задачі, яка і є суттю окремої дії. Так,
якщо мета діяльності інспектора карного розшуку — розкрити злочин, то
його діями можуть бути виїзд на місце події, участь в огляді, бесіди із
зацікавленими особами і т. д. При цьому дії можуть чергуватися у часі
або у випадковому порядку, але образ — мета зберігається в
юри-ста-спеціаліста упродовж усього періоду здійснення моторних
(рухових), розумових, вольових і сенсорних (чуттєвих) дій.

Важливо зазначити, що діяльність юриста не є простою сумою перелічених
вище елементів дій. На практиці співвідношення дій в структурі
діяльності юриста являє собою складний процес. У ході її виконання
відбувається об’єднання і розділення дій на окремі операції,
перетворення, переходи одного в інше і т. д. Конкретна дія як основна
одиниця аналізу діяльності може виконуватися різними способами,
методами, заходами, що визначається індивідуально-психологічними
особливостями особистості юриста, його професійною кваліфікацією,
минулим досвідом. Звичайно, способи, методи, заходи дій юриста будь-якої
спеціальності прямо пов’язані з тими знаннями, навиками і вміннями, які
він отримує в стінах вищого навчального закладу.

Вкажемо ще одну суттєву обставину: кожна дія містить у собі психічні
акти. Приклади психічних актів у діях юриста: акт зорового сприйняття,
акт переключення уваги з одного предмета на інший, руховий акт, акт
судження тощо. Високе сформування і розвиток психічних актів змінює
характер дій юридичного працівника, робить їх більш економними, точними,
гнучкими для швидкого виконання.

Результат як елемент психологічної структури діяльності — це той
продукт, що отримано, той фактичний ефект, що досягнуто людиною.
Результат діяльності завжди пов’язаний з її метою, і він оцінюється за
ступенем досягнення поставленої мети.

Аналізуючи побудову професійної діяльності юриста з позиції психології,
потрібно мати на увазі той факт, що ця діяльність далеко не завжди
здійснюється наодинці. Частіш за все має місце соціальна взаємодія,
зв’язки в якій соціально обумовлені. Тому постають нові запитання: з
якими людьми працюватиме юрист-спе-ціаліст, які їхні
індивідуально-психологічні особливості, як із ними спілкуватися і
формувати спільну мету, координувати свої дії, керувати спільною
діяльністю і т. д. У соціальній взаємодії виникають такі
соціально-психологічні явища, як взаєморозуміння, стосунки, настрій
тощо, які впливають на ефективність індивідуальної діяльності.

Соціально-психологічні особливості роботи юриста

У вітчизняній психологічній науці встановлено, що психологічний аналіз
діяльності відображає її зовнішні умови (об’єкт і предмет діяльності,
середовище, результати та їхній вплив на психіку), внутрішні умови
(розглянуті вище потреби, мотиви цілі, способи), а також можливості
управління і самоуправління. Характеристика психологічних особливостей
діяльності юриста передбачає дослідження як специфіки вказаних
компонентів, так і специфіки взаємодії цих компонентів. Виходячи з
вказаного підходу, можна зазначити такі соціально-психологічні
особливості роботи юриста.

Насамперед слід підкреслити, що юридична діяльність відрізняється
надзвичайно високою відповідальністю. У руках юриста (наприклад,
прокурора, судді, слідчого, оперативного працівника та ін.) зосереджені
особливі владні повноваження, право і обов’язок застосовувати владу від
імені держави. Як відзначає Ю. Чуфаровський, у багатьох юридичних
працівників розвивається “професійне почуття підвищеної відповідальності
за наслідки своїх дій”.1 З психологічного погляду складність розв’язання
практичних завдань юристом полягає в тому, щоб почуття відповідальності
не придушувало його активності, не спонукувало до надмірної обережності
й не сковувало його мислення.

1 Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 216.

Безпосередня практична діяльність юриста включає в себе різноманітні
інтелектуально-пізнавальні, оціночні, комунікативні дії, які полягають у
вивченні людей і ситуацій, що виникають (цивільні спори, конфлікти,
злочини та ін.), в ухвалі рішень і розробці плану їх реалізації, в
координації дій з іншими спеціалістами тощо. Аналіз роботи слідчих,
суддів, адвокатів, інспекторів митних служб та інших показує, що вона
відрізняється наявністю значних інтелектуальних навантажень, пов’язаних
зі складністю завдань, що вирішуються, врахуванням великої кількості
різноманітних (часом суперечливих) факторів. Інформаційні навантаження
створюються через необхідність постійно тримати в полі зору цілу
сукупність питань, які складають зміст юридичної справи, яка
розглядається. Юрист не може, зосередившись на вирішенні одного питання,
випустити з-під контролю інші. Більше того, кожне питання потрібно
вирішувати з урахуванням численних взаємозалежних проблем. А якщо ні, то
можливе обманне вирішення проблеми, що завдає шкоди і державі, і
конкретним людям, і престижу професії юриста.

Характерна особливість діяльності юриста — наявність у ній оціночних
психічних процесів, мета яких полягає у визначенні своєї позиції, свого
ставлення (позитивного чи негативного) до оцінюваної заяви, події,
факту. Частіше оціночний процес з боку юридичного працівника являє собою
розгорнуте зіставлення фактичних даних із оціночними критеріями —
правовими нормами і вимогами. У ряді випадків оціночне судження залежить
від безпосередньої, часом беззвітної емоційної реакції. Іноді вибір
визначається емоційною привабливістю альтернативи1. У підсумку оціночних
психічних процесів формується рішення про бажаний чи небажаний розвиток
подій, про значущість соціально-правової проблеми, що виникла, про
відносну роль різних факторів і умов, які впливають на хід і результати
юридичної справи. Оціночне судження специфічне тим, що воно залежить не
лише від об’єктивної ситуації, від об’єктивного стану справ, а й від
потреб, інтересів і намірів юриста, від його особистих переваг. Звідси
випливає: в юридичній діяльності значну роль відіграють такі якості
юриста-спеціаліста, як принциповість, об’єктивність, неупередженість,
послідовність тощо.

Теплов Б. М. Ум полководца: Избр. труды. В 2 т. — М.: Педагогика, 1985.
— Т. 2. — С. 233.

Особливе місце в структурі юридичної діяльності займають комунікативні
дії, спілкування юриста з колегами за професією, з керівниками
підприємств (фірм) і закладів, начальниками відділів (служб) і рядовими
співробітниками, а також із потерпілими, обвинуваченими, підозрюваними,
свідками, злочинцями та іншими особами. Комунікативні дії включають
різні види контактів:

бесіди з метою отримання важливої інформації, необхідної для прийняття
рішення;

директивна взаємодія, пов’язана з постановкою завдань, доручень,
стимулюванням активності та ініціативи від окремих осіб;

переговори з різною категорією людей;

колективне (групове) мислення як форма пошуку найкращого рішення в
складній ситуації;

спостереження за мовою і діями співрозмовників тощо.

Оскільки обсяг комунікативних дій в роботі юриста надто суттєвий, з
одного боку, і дуже важливий — з другого, для успішного спілкування з
людьми представнику юридичної служби необхідні розвинуті комунікативні
якості: чуйність, сприйнятливість, товариськість, спостережливість,
впливовість та ін. Окрім зазначених рис, у професійного юриста повинні
бути добре розвинуті комунікативні вміння: привертати людей до себе,
слухати і формулювати запитання, “читати” невербальні сигнали і
порівнювати їх з мовою співрозмовника, використовувати у своїй мові
психологічний закон краю (закони першого і останнього місця) та ін.

Особливість юридичної праці виявляється і в тому, що вона вимагає
високих організаторських здібностей. Чим це пояснюється? У чому
виражається? Річ у тім, що для багатьох юридичних професій характерною
рисою є організаційний бік діяльності, а саме: а) організація власної
роботи протягом різних часових проміжків (часом в умовах ненормованого
робочого дня); б) організація спільної роботи з іншими посадовими
особами, правоохоронними органами1. Важливість організаційного боку в
діяльності юриста полягає також у тому, що він повинен швидко
розібратися в ситуації, що склалася, виділити найсуттєвіші, головні
ситуаційні фактори, прийняти найдоцільніше рішення. Зробити це без
високої самоорганізованості і координації спільних зусиль дуже важко.

1 Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Юрид.
лит., 1991. — С. 137.

Ще одна психологічна особливість юридичної діяльності полягає в тому, що
в багатьох випадках результат діяльності в конкретних рисах невідомий.
Працівник — спеціаліст виробничої сфери завжди має образ кінцевого
продукту у вигляді конкретної речі, предмета і т. п.

Навіть менеджер “бачить” плоди своєї праці ще на етапі планування. Для
юриста, скажімо слідчого, результат майбутньої роботи здебільшого
невідомий. Він шукає людину, яка скоїла злочин, але ще не знає, що і де
знайде і чи знайде взагалі цього разу, які будуть знайдені речові докази
і т. п. Тому в роботі юриста знання майбутнього продукту виступає як
знання вимог, критеріїв, норм, яким відповідає пошуковий результат.

Для більшості юридичних професій характерні висока емоційність праці і
значні вольові зусилля. Такі зовнішні подразники, як вигляд убитого чи
покаліченого тіла, спалений будинок чи обкрадена квартира викликають у
людини негативні емоції: страждання, сум, горе, ненависть, гнів та ін.
Навпаки, успішне вирішення юридичної справи, надання юридичної допомоги
людям, попередження правопорушень і злочинів виявляється в позитивних
емоціях: задоволення, радість, щастя. Вольові зусилля юрист виявляє і на
етапі розумової дії (коли обмірковуються цілі, визначаються шляхи і
засоби їх досягнення і приймається рішення), і на етапі виконання
прийнятого рішення. Юридичний працівник нерідко може відчувати боротьбу
мотивів у вольовій дії — боротьбу між почуттям обов’язку і спонуканнями,
які йому суперечать. Воля виявляється саме в умінні примусити себе
зробити те, що диктує почуття обов’язку, вгамувати спонукання, які
суперечать обов’язку.

Не можна не зазначити, що в окремих юридичних професіях (слідчий,
інспектор митної служби, суддя та ін.) як особливість діяльності
виступає постійна психічна напруга. Очікувана загроза нападу злочинця,
недостатність інформації про наміри осіб, які проходять митний контроль,
ризик для власного життя, розуміння відповідальності за прийняті рішення
суддею тощо, активізують всю психіку юриста, мобілізують його сили і
резерви. Природно, що перебувати в такому стані, відчувати велику
психічну напругу, працювати на межі розумових і фізичних сил довгий час
дуже важко. У зв’язку з цим юридичний працівник повинен виховувати в
собі психологічну стійкість, здатність до самоконтролю (під
самоконтролем розуміється процес жорсткого регулювання вчинків, мотивів,
установок і пониження на цій основі негативного впливу на юридичного
працівника різних факторів психічної напруги).

Важливою психологічною особливістю в діяльності, наприклад, прокурора,
судді, працівника митної служби, співробітника відділу боротьби з
економічними злочинами та інше є проблема вибору в ситуації підкупу.
Вибір здійснюється між бажанням збагатитися і професійним обов’язком. У
такому виборі беруть участь смислові ціннісні орієнтації, раніше
закладені під час вивчення особистості та її професійного життя. В
умовах соціальної ситуації, що склалася, коли морально-етичні норми
поведінки розмиті, ця проблема є особливо складною. На наш погляд,
ситуація підкупу посадових юридичних осіб може бути розв’язана:

• встановленням спеціального контролю за антисоціальною поведінкою
відповідального працівника;

• розвитком моральних і ціннісних орієнтацій. Найпродуктивнішим є другий
спосіб вирішення ситуації підкупу.

Закріплені у свідомості ціннісні орієнтації можуть виконувати сигнальні
функції. І при серйозному закріпленні цієї функції можна говорити про
рефлексну основу законослухняної форми поведінки.

Юридична робота проходить у рамках правового регулювання, чинне
законодавство регламентує діяльність юриста. Проте специфікою юридичної
діяльності є її творчий характер. Це зумовлено різноманітністю завдань,
що вирішуються, особливостями кожної юридичної справи, а також
індивідуально-психологічними рисами тих людей, які залучені в юридичну
справу, що розглядається. Творчий характер у діяльності юриста
виявляється в тому, що, керуючись нормами права, він обирає найбільш
прийнятні способи дій, методи роботи, які відповідають конкретній
ситуації.

Таким чином, діяльність юриста насичена практичними
соціально-психологічними проблемами. Ці проблеми необхідно враховувати і
щодо навчання студентів юридичної спеціальності, і в самій реальній
діяльності, і в процесі перепідготовки юридичних кадрів.

Встановлення психологічного контакту у спілкуванні

Одна із соціально-психологічних проблем спілкування — встановлення і
розвиток психологічного контакту з людьми.

У роботі юридичного працівника спілкування займає значне місце. Воно
відбувається в рамках різноманітних професійних дій, таких, як
спілкування з громадянином, який звернувся за юридичною консультацією,
профілактична бесіда, адміністративний розгляд правопорушень, у ході
допиту, очної ставки, інших слідчих дій, у процесі судового розбору
тощо. У кожній дії відображені особливості професійного спілкування.

Спілкування юриста здебільшого не просто його розмова з іншою людиною, а
акт поведінки і дій, які здійснюються для вирішення певних професійних
завдань. Особливості спілкування слідчого, інспектора, судді, захисника,
адвоката визначаються тим результатом, який має бути досягнутий
(свідчення, встановлення істини, зміна поведінки громадянином та ін.),
проходженням в режимі права і правовідносин, контактом, зазвичай, з
непростими людьми, обстановкою напруженості, часто — конфліктності й
протиборства.

Одна із суттєвих особливостей юридичного спілкування — зацікавленість
юриста в тому, щоб більше говорив його співрозмовник. Людину, яка
активно говорить, можна легше і краще зрозуміти, отримати необхідну для
вирішення питання інформацію, простежити її позицію і тактику розмови.

Значення психологічного контакту юриста з громадянами, з якими йому
доводиться спілкуватися, у стосунках і взаємодії з якими він вирішує
професійні завдання, важко переоцінити. Річ у тім, що слова того, хто
говорить, належать не лише йому, а й тому, хто його слухає. І якщо думки
і почуття однієї людини не викликають відповідних думок і почуттів у
співрозмовника, то ні про який психологічний контакт говорити не можна.
Наступає невидимий розрив між співрозмовниками і, цілком природно,
ефективність спілкування буде вкрай низькою.

Психологічний контакт установлюється в тому разі, коли наявне
співміркування, виникло співпереживання, взаєморозуміння між
співрозмовниками. Основа психологічного контакту — загальна
зацікавленість у предметі розмови, близькість в оціночних судженнях.
Слід підкреслити: психологічний контакт не означає, що інтереси,
потреби, оцінки людей, які спілкуються, повністю збігаються. Але єдиний
зацікавлений підхід до обговорення того чи іншого питання обов’язковий.

Можна дати таке визначення: психологічний контакт в юридичній діяльності
— це вияв юристом і громадянином взаєморозуміння і поваги цілей,
інтересів, доводів, пропозицій, яке приводить до взаємного довір ‘я і
сприяння один одному.

Розвиток контакту між людьми в психологічному плані проходить три
стадії:

1 Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 192.

взаємне оцінювання;

взаємна зацікавленість;

уособлення в діаду1.

У ході оцінювання відбувається зовнішнє сприйняття один одного,
формування першого враження, яке складається на основі сприйняття
зовнішнього образу людини, її експресивних реакцій (хода, поза, жести,
міміка та ін.), мови і особливостей голосу. Вже у процесі взаємного
оцінювання між людьми виникають симпатія чи антипатія (зазвичай на
підсвідомому рівні). Розвиток контакту продовжується, безперечно, лише
за наявності позитивного ставлення один до одного, тобто коли є взаємна
симпатія. Тому юристові для розвитку психологічного контакту необхідно
викликати до себе почуття симпатії будь-якої особи, з якою йому
доводиться спілкуватися. Щоб викликати симпатію до себе, іноді
доводиться грати роль зацікавленої людини. Бо люди шукають зближення з
тими, хто їх підтримує. Вони тягнуться до того, хто розглядає їх як
особистість, в якої є певні позитивні риси.

Найбільший інтерес до себе і до процесу майбутнього спілкування юрист
може викликати у людини під час бесіди. Якщо він показує своєму
співрозмовнику, що уважно слухає його, виявляє співчуття і
зацікавленість до предмета розмови, демонструє повагу до його
особистості, то можна розраховувати на успіх у встановленні
психологічного контакту.

У юриста, наприклад, слідчого, інспектора карного розшуку, співробітника
відділу боротьби з економічними злочинами, досить часто розмова носить
неприємний характер. Щоб встановити психологічний контакт у цій
ситуації, слід показати співрозмовнику при всіх відмінностях позицій і
розбіжності поглядів готовність його зрозуміти й обговорити його
аргументи. Не чинити прямого тиску, не демонструвати силу власного “Я”,
а виявити прихильність до людини і готовність її вислухати, зрозуміти і
розібратися в суті того чи іншого питання.

Важко запропонувати якийсь алгоритм, наслідування якого гарантовано
забезпечує встановлення психологічного контакту в будь-яких ситуаціях
діяльності юриста. Занадто багато причин і факторів впливають на цей
процес. Але розкрити, виходячи з наявних теоретичних досліджень,
узагальнення досвіду юридичної практики, у тому числі й особистої,
сукупність психологічних прийомів з метою розв’язання проблеми
налагодження психологічного контакту, уявляється можливим.

По-перше, зазначимо суттєві психологічні фактори, які зумовлюють
установлення психологічного контакту:

психологічна складність, об’єктивна чи суб’єктивна оцінка небезпеки тих
прав, проблем, з приводу яких юрист намагається встановити психологічний
контакт;

психологія співрозмовника (потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого,
свідка, який бажає отримати юридичну консультацію та ін.), зайнята ним
позиція, вибрана тактика поведінки;

психологічні особливості обстановки, в якій здійснюється спілкування;

психологія особистості юриста;

психологічна ефективність способів спілкування і встановлення контакту,
які застосовуються юридичним працівником.

Прийняття до уваги цих факторів, визначення сприятливих для
психологічного контакту характеристик, виключення негативних моментів
виступають основними психологічними умовами успіху в установленні
контакту.

По-друге, справедливе ставлення до особистості співрозмовника. Авторитет
юриста створюється роками, його сумлінною працею, уважним ставленням до
людей і тих проблем, які їх хвилюють. Поголос про кожного юридичного
працівника доходить до більшості громадян, і в них складається установка
на довіру чи недовіру, повагу чи неповагу до юриста. Тому про свій імідж
як про справедливого, порядного, розумного, розуміючого представника
влади юрист повинен турбуватися при кожному спілкуванні, підтверджуючи і
закріплюючи добре ім’я або прагнучи виправити помилки своєї попередньої
роботи.

Відомо, що перше враження найсильніше, і його необхідно послідовно і
наполегливо поліпшувати, щоб людина, яка прийшла чи була викликана до
юриста, могла йому довіритися. Для цього потрібно:

а) зовнішньо виражена увага до громадянина, до проблем, які його
турбують, до пошуку виходу зі складної ситуації, в яку він потрапив;

нагадування про те, що лише він, юрист, може допомогти йому, показати
реальні можливості цієї допомоги;

в) неодноразове нагадування, що лише довірившись юридичному працівнику,
громадянин зможе розв’язати свої проблеми.

Якщо спілкування відбувається з особами, які належать до злочинного
світу, то можна підвищити свій авторитет, продемонструвавши добре знання
“блатного” жаргону, субкультури злочинного середовища, інформованість
про структуру і діяльність злочинних груп у регіоні, про конкретних
їхніх представників. У цьому разі викликаний на бесіду відразу зрозуміє,
що має справу не з новачком, якого можна легко ошукати, а з юристом,
який знає злочинний світ.

По-третє, явна демонстрація своєї об’єктивності, відсутність
пристрасності і “обвинувального нахилу”. На шляху психологічного
контакту зазвичай стоять психологічні бар’єри побоювань, настороженості,
оборонної позиції, недовіри, а часом і ворожості. Недовіра людей
стимулюється різними причинами:

справою, з приводу якої здійснюється спілкування (найчастіше вона є
складною, небезпечною);

невизначеністю ситуації, яка може завершитися переважно неприємними
наслідками;

побоюванням зустріти в особі юридичного працівника ворога, який лише й
думає про притягнення до відповідальності;

незвичною офіційною обстановкою, яка не налаштовує на щирість;

уявлення про особистість юриста як про нечесну, глуху до людського болю
людину;

помилкова тактика бесіди юриста, неправильно вибраний підхід та ін.

Послаблення настороженості, неспокою, підвищення довіри до себе
досягається конкретними діями і словесними запевняннями про
об’єктивність позиції юриста, посиланнями на закони, які зобов’язують
обидві сторони до пошуку істини, заявами про готовність шукати такі
обставини, які можуть мати місце і бажані для прийняття рішень на
користь громадянина (або мають характер пом’якшувальних обставин для
підозрюваного і обвинуваченого).

По-четверте, накопичення погоджень — добре відомий і здавна, з часів
Сократа, застосовуваний психологічний спосіб. Його суть полягає в тому,
що на початку бесіди юрист ставить перед співрозмовником ряд запитань,
на які він, звичайно, відповідає “так”. Це можуть бути запитання із
приводу способу прибуття до правоохоронного органу (“Ви отримали нашу
повістку?”, “Ви приїхали до нас з роботи?” і т. п.), з приводу погоди чи
різних подій (“Ви дивилися вчора футбольний матч Європейської ліги
чемпіонів?”, “Одяг у Вас мокрий, певно, потрапили під дощ. Так?” і т.
п.), з приводу анкетних даних (“Мені відомо, що Ви недавно приїхали в
наше місто. Це так?” та ін.), з приводу стану співрозмовника (“Напевно,
Ви трохи здивовані моїм запрошенням?” та ін.) тощо. Важливо, що на перші
5-7 запитань людина відповідає “так”, і це налаштовує її психіку на
погодження, настроює до зближення поглядів і оцінок у майбутній після
цих запитань розмові. Пошук і підкреслювання всього спільного, що лише
може бути між співрозмовниками, що створює “ниточки зв’язку” між ними,
веде до утворення діади “ми”, що полегшує обговорення складних проблем,
з’ясування в тому числі й кримінальних подій.

По-п’яте, використання прийому “психологічне погладжування”. За своїм
змістом цей прийом являє собою визнання юридичним працівником позитивних
моментів у поведінці й особистості співрозмовника, наявність правоти в
його позиції і словах. Застосування цього способу заспокоює людину,
підвищує в неї почуття впевненості, формує уявлення про те, що юрист
справедливий, помічає хороше, не налаштований негативно. “Психологічне
погладжування” як прийом спрямований на спонукання співрозмовника до
визнання достоїнств і позитивних рис юриста у відповідь, що відбивається
і на встановленні психологічного контакту, і на характері проходження
бесіди. У змістовному плані “психологічне погладжування” — це вираження
глибокого розуміння переживань співрозмовника, його почуттів і тривог,
визнання його рівності з іншими людьми і права вести розмову на рівних,
визнання його інтелекту, підходу до подій, що відбуваються, похвала за
витримку і самовладання, вміння вести себе в складній ситуації тощо.

По-шосте, актуалізація у співрозмовника мотивів щирості. Поява у людини
бажання “говорити” є головним моментом при встановленні психологічного
контакту. Зазвичай прийняття такого рішення стримується іншими мотивами,
відбувається внутрішня боротьба мотивів “говорити — не говорити”.
Завдання юриста в тому й полягає, щоб надати психологічну допомогу у
потрібному виборі, змінити позицію скритності на відвертість. Тут
доречно спертися на мотив наслідування принципам свого достойного життя
(звернути увагу на наявність у людини хороших життєвих принципів і
достойного способу життя в минулому), на мотив самоповаги (аналіз
сильних сторін особистості, проявів сміливості, волі, стійкості в
складних ситуаціях тощо), на мотив любові до ближнього (нагадування про
близьких і коханих, про її обов’язок стосовно них), на мотив особистої
вигоди (пояснення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному прикладів із
правоохоронної практики, коли щирість сприяла задоволенню інтересів цієї
категорії людей).

Розглянуті прийоми — досить прості і разом із тим дієві способи
встановлення психологічного контакту зі співрозмовником, які здебільшого
приводять до успіху. Бувають, безумовно, складні ситуації, коли
конфронтацію, наприклад між юристом і підозрюваним, не вдається подолати
— допитуваний продовжує брехати, приховує правду. У такому разі юристу
доводиться переходити до більш енергійних мір викриття брехні,
використовуючи різні психологічні прийоми впливу (про це йтиметься в
розд. 8).

На закінчення зазначимо: психологічний контакт і довірчі стосунки, що
виникають на його основі, мають локальний характер. Частіше всього це
довір’я, обмежене якоюсь інформацією, буває тимчасовим, яке не виходить
за рамки будь-якої частини конкретної ситуації. У цьому разі не можна
вести мову про довіру, яка буває при дружбі між людьми. Однак
встановлення і такого обмеженого, разового контакту і довірчих стосунків
дуже важливе для юридичного працівника, бо він часто стає початком
серйозного успіху в його професійних діях.

Вивчення і оцінка особистості, яка цікавить юриста

Спілкування юриста з людьми незалежно від предмета розмови багато в чому
визначається знанням їх особливостей, таких, як характер проходження
психічних процесів (пізнавальних, емоційних, вольових), структура
спрямованості особистості, її характер, мотиви діяльності та багато
іншого. Ось чому будь-який юрист-практик до процесу спілкування і в ході
його постійно вивчає і оцінює свого співрозмовника. Це дозволяє йому
зрозуміти вчинки і дії людини, з’ясувати причини зміни її поведінки,
правильно будувати стосунки, визначати шляхи і способи психологічного
впливу і т. п. В юридичній психології вивчення особистості
підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка, засудженого
розглядається як необхідна умова подальшого впливу на неї для здійснення
цілей слідства і правосуддя.

У розд. 2 вже розглядалися наукові методи пізнання: спостереження,
бесіда, експеримент, інтерв’ю, аналіз результатів діяльності, тестування
та ін. Ці методи можуть із успіхом застосовуватися і для вивчення
конкретної особистості, яка цікавить юридичного працівника. А тут
розкриємо зміст інших методів вивчення особистості.

Метод вивчення документів — це спосіб збору інформації про особистість,
орієнтований на отримання даних про соціальні факти, цінності, норми
поведінки і т. п. Такими документами є: характеристика з місця роботи
(навчання), медична довідка, листи, щоденники, заяви, скарги, книги,
брошури, а також кіно- і аудіоплівки, фотографії тощо. З різним ступенем
повноти, відбиваючи матеріальне і духовне життя людини, документи
надають юристові як об’єктивні факти, так і закріплені в них прояви
індивідуальної свідомості. Річ у тім, що будь-яка соціальна і
соціально-психологічна інформація, джерелом якої виступає документ,
являє собою результат певної соціальної дійсності і відображає ставлення
людини до світу, діяльності, інших людей, розкриває її інтереси, нахили,
бажання, думки і т. п. За допомогою аналізу документів можна виявити
психологічні механізми формування соціальних установок особистості та
їхні зміни, виявити мотиви поведінки і їхню спрямованість, отримати
інформацію про залежність індивіда від того середовища, в якому він
перебував чи перебуває, тощо.

Важливо підкреслити: юриста цікавить не лише подія, інформація, а й
психологічний її аспект. Тому, вивчаючи документи, необхідно враховувати
й те, про що в них йдеться, і те, як про це пишеться, і те, чому так
говориться.

Аналізують документи традиційним і формалізованим способом. Традиційний
аналіз документів (його ще називають якісним) — це вся різноманітність
розумових операцій, спрямованих на інтерпретацію відомостей, які
містяться в документі. Коротше кажучи, традиційний аналіз документів —
це їхнє читання і аналіз змісту тексту. Формалізований метод аналізу
документальних джерел (його інша назва — контент-аналіз) пов’язаний з
якісно-кількісною обробкою масиву інформації. Техніка контент-аналізу
зводиться до ряду операцій, головними з яких є: виділення одиниць
аналізу, відбір одиниць аналізу в тексті і статистичне опрацювання1.

Корисним і інформативним при вивченні особистості, яка цікавить юриста,
є біографічний метод, який дає змогу вивчити життєвий шлях людини. Цей
метод заснований на вивченні історії життя особистості і соціальних форм
її індивідуального розвитку. Автобіографічні дані, свідчення очевидців,
насамперед батьків, братів і сестер, дають можливість юристу простежити,
в яких умовах мікросередови-ща проходило життя індивіда, які фактори
найбільше впливали на розвиток у нього психологічних властивостей,
станів.

1 Див. докладніше: Лекции по методике конкретных социальных исследований
/ Под ред. Г. М. Андреевой. — М.: Изд-во МГУ, 1972. — С. 77-82; Методы
социальной психологии. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1977. — С. 43-60.

Теорія і практика показують, що структура життєвого шляху має свої фази
і генетичні переходи між ними. Саме на стиках фаз, переходах
відбуваються важливі життєві зміни. Наприклад, найбільш ранні
переживання дитинства, початок усвідомлення свого власного “Я” пов’язано
з трирічним віком. Які умови сімейного життя були у цієї людини в цьому
віці? Якого характеру програми майбутнього життя закладалися трирічній
дитині батьками і найближчим оточенням? Які особливості навчання і
поведінки в школі, у вищому навчальному закладі? Ці та інші запитання
дають можливість оцінити індивідуально-психологічні особливості людини
як відображення її індивідуального досвіду.

Як об’єкти вивчення є автобіографії, листки з обліку кадрів та інші
письмові документи, власна розповідь потерпілого, свідка, підозрюваного,
обвинуваченого і дані бесід із його близькими. Встановлення часу
будь-яких психологічних проявів, тих чи інших ціннісних орієнтацій,
соціальної деградації, елементів психопатології тощо допоможе юридичному
працівникові визначити особистісне ставлення (самовиправдання,
задоволення, каяття, байдужість і т. п.) співрозмовника до певного
психолого-правового факту.

Метод незалежних характеристик полягає в оцінці за єдиною шкалою кількох
опитуваних незалежно один від одного, особисті-сних якостей людини і в
подальшому узагальненні їх незалежних оцінок. В узагальненій оцінці
певною мірою взаємопогашаються можливі суб’єктивні відхилення, що
забезпечує достатню об’єктивність отриманих результатів. Як зазначав
відомий психолог К. Платонов, “…характеристика — це не тільки (а
точніше, не стільки) те, що написано про людину, а те, що про неї відомо
і може бути ска-зано”1.

1 Платонов К. К., Голубев Г. Г. Психология: Учеб. пособие. — С. 22.

Наприклад, у розкраданні на овочевій базі шляхом створення неврахованих
надлишків підозрювався її завідувач. У процесі розгляду справи слідчий
отримав сім незалежних характеристик від службовців і працівників бази,
в яких вони дали оцінку своєму керівникові за такими психічними рисами
його особистості, як добросовісність, чесність, здир-ництво, самовілля,
брехливість, лукавство і вивертливість. Всі опитувані добре знали ділові
й особистісні риси завідувача бази. Отримані результати показали, що
слідство йде правильним шляхом і підозри стосовно цієї людини мають під
собою ґрунт. Подальше слідство підтвердило припущення юриста.

При використанні цього методу слід мати на увазі важливу обставину:
окремі характеристики можуть бути неповними, однобічними, відображати
суб’єктивне ставлення до цієї особи залежно від формальних і
неформальних стосунків, що складаються між цією особою і особою, яка її
характеризує. Це зобов’язує юридичного працівника надто обережно
використовувати кожну характеристику, ретельно її аналізувати. У цілому
метод незалежних характеристик у руках досвідченого юриста є дійовим
засобом вивчення ділових і моральних якостей особистості.

Процес оцінки особистості починається із загального сприйняття — з
першого враження, яке відбувається на підсвідомому рівні.

Від точності “прочитання” зовнішніх особливостей і “вирахування”
особливостей внутрішнього світу співрозмовника залежить успішність
взаєморозуміння. Як же відчувається проникнення у внутрішній світ
іншого? Навіть поверховий погляд дозволяє досвідченому юристові багато
побачити в людині: її зовнішній вигляд, вираз обличчя, статура, зачіска,
манери поведінки — все це характеризує людину з погляду її психічного
стану, готовності вести розмову, рівня її культури і т. д.

Разом з тим, перше враження приховує в собі можливість зробити неточну
оцінку, а часом і неправильну. Річ у тім, що при першій зустрічі основна
роль відводиться різним стійким схемам сприйняття і оцінювання іншої
людини. У психологічній літературі описуються найтиповіші схеми
формування першого враження про людину. У кожній схемі спрацьовує цілком
визначений фактор, який так чи інакше присутній в ситуації знайомства.
Які ж це фактори?

Фактор переваги починає працювати в ситуації нерівності партнерів (коли
один з партнерів у спілкуванні відчуває перевагу іншого з важливого для
нього параметра — розуму, матеріального становища, зросту та ін.). У
цьому разі, людина, яка переважає над іншою з важливого параметра,
оцінюється цією іншою значно вище і за іншими значними параметрами.
Інакше кажучи, відбувається її загальна особистісна переоцінка.

Фактор привабливості пов’язаний із сприйняттям партнера у спілкуванні як
надзвичайно привабливого зовні. Помилка, яка допускається в цьому разі,
полягає в тому, що зовні привабливу людину партнер переоцінює і за
іншими важливими психологічними і соціальними параметрами. Так, в
експериментах показано, що гарніших по фотографіях людей оцінюють як
більш впевнених у собі, щасливих і щирих, турботливих і порядних.

Фактор ставлення спрацьовує тоді, коли людина відчуває характер
ставлення до себе партнера у спілкуванні. Помилка сприйняття в такому
разі проявляється в тому, що людей, які добре до неї ставляться чи
поділяють якісь важливі для неї ідеї, вона схильна оцінювати вище і за
іншими показниками.

Фактор поблажливості проявляється в тому, що людина сумнівається в
позитивних якостях іншого, ставиться до нього з поблажливістю. Її
філософія така: поки ти не доведеш своєї порядності, тебе не можна таким
вважати. Якщо ефект поблажливості виявляється надмірно, то цілком
резонно припустити наявність у такої людини певних психічних відхилень.

Фактор психологічного стану пов’язаний з тим, що людина в хорошому
настрої сприймає оточуючих насамперед у світлих тонах (до речі, вона й
сама часто викликає у них симпатію). Людина в стані роздратування,
гніву, затяжної депресії сприймає навколишній світ, у тому числі й
людей, в сірому чи темному кольорах. Тому психічний стан індивіда може
бути джерелом помилок в оцінюванні незнайомої особистості.

Таким чином, причини помилок сприйняття і оцінки особистості, яка
цікавить юриста, обумовлені:

а) особливостями особистості людей, які сприймаються;

б) ненавмисним чи навмисним впливом людей, що сприймають-

ся, на юриста;

в) особливостями особистості самого юридичного працівника.

Найдоступніший і такий (що найбільш широко застосовується)

шлях отримання психологічної інформації про незнайому людину, яка
представляє професійний інтерес для юриста-практика, — спостереження за
цією людиною при зустрічі, при встановленні психологічного контакту, при
розмові. Саме візуальна експрес-діагностика і формує перше враження про
людину за зовнішнім виглядом і поведінкою.

Успіх юриста у сприйнятті, вивченні й оцінці особистості потерпілого,
підозрюваного, обвинуваченого, свідка та інших залежить від його
особливої підготовленості до психологічного спостереження, від рівня
сформування навиків і вмінь “читати” іншу людину.

Насамперед необхідно знати, що серед зовнішніх ознак до психологічно
інформативних належать:

1) мова — її зміст, манера, логіка, вимова, словниковий запас, тембр,
експресія, гучність тощо. Однак багатьом вдається приховати свої думки,
сказати не те, що думає, тому предметом психологічного спостереження
повинні бути й інші зовнішні прояви психології особистості;

міміка, жести, поза, пантоміміка, погляд. Кожен співробітник —
спеціаліст у сфері юриспруденції (слідчий, оперативний працівник,
дільничний інспектор, адвокат та ін.) зобов’язаний вміти “читати” мову
зовнішніх проявів психології особистості, бо вона щиріша за мову слів.
Зміст фраз люди, як правило, більш-менш ретельно контролюють, у той час
як невербальні прояви майже не піддаються усвідомленому контролю. Жести
і міміка виражають душевні хвилювання, істинний стан людини, її
ставлення до предмета розмови. Не випадково славетний співак Ф. Шаляпін
говорив: “Жест — це не рух тіла, а рух душі”. В експресії людини, її
міміці, позі, жестах проявляються думки, почуття, наміри, що так важливо
знати юридичному працівникові. Навіть хода може немало сказати про
психологію конкретної особистості; розрізняють ходу людей впевнених у
собі і невпевнених, зарозумілих і невимогливих, розпущених і неохайних,
схвильованих і стурбованих, настроєних рішуче і боязливо, відпочилих і
тих, що готуються до якоїсь дії і т. д.;

зовнішність. Зовнішній вигляд людини дозволяє оцінити її охайність,
підтягнутість, стриманість, акуратність, уміння вести себе з
достоїнством чи, навпаки, неохайність, неакуратність і т. д.;

анатомічні особливості фізичного образу — форма обличчя, контур тіла,
статура, положення голови.

1 Див. докладніше: Ниренберг Дж., Калеро Г. Читать человека как книгу:
Сокр. пер. с англ. — М.: Экономика, 1990; Пиз А. Язык жестов: Пер. с
англ. — Воронеж: НПО “Модэк”, 1992; Щёкин Г. В. Как читать людей по их
внешнему облику. — 2-е изд. — К.: Украина, 1993; та ін.

Уміння помітити інформативно важливі елементи зовнішнього образу
конкретної людини і його експресивні реакції, індивідуально
діагностувати їх — складне психологічне завдання. Його складність
пояснюється тим, що психологічні значення мови зовнішніх проявів
багатозначні1. Крім того, багато осіб (підозрювані, обвинувачені,
засуджені) намагаються маскувати свої справжні думки, стани, наміри.
Однак можна стверджувати, що справжній юрист-професіонал може відрізнити
удаване від реального, щире від брехливого тощо.

Щоб скласти психологічний портрет конкретної особистості на основі
спостереження, юристові-практику корисно дотримуватися таких правил:

вибірковість і цілеспрямованість;

комплексність. Це правило попереджує про недопустимість категоричних
психологічних оцінок на основі одиничної фіксації будь-яких ознак.
Необхідно збирати інформацію за широким колом ознак, перевіряти її,
використовувати всю сукупність можливих у цій ситуації методів вивчення
особистості;

психодіагностика змісту висловлювань. У мові людини міститься
психологічна інформація, яка характеризує її інтереси, погляди,
переконання, життєві цінності, установки, звички, спосіб життя, культуру
та інші особливості. Щоб зрозуміти їх, потрібно, як кажуть, слухати
слова, а чути душу;

оцінка виразу очей людини. Важко судити про особистість, жодного разу не
подивившись пильно їй в очі. Один досвідчений юрист підмітив: “Потрібно
вдивлятися не лише в Кримінальний кодекс, а й в очі людини”;

оцінка поз, жестів, міміки, загального вигляду людини та її зовнішності
(про це згадувалося вище);

оцінка ознак криміналізації мови. Кримінальний жаргон характерний для
осіб, які належать до кримінального середовища (щоправда, за останні
роки такий жаргон став притаманним і деяким категоріям молоді, яка
вважає його “модним” і “сучасним”). Слова і вирази типу “ворожбит” —
слідчий, “фуфлогон”, “шапіро” — адвокат, “западло” — нижче злочинного
достоїнства, “ксіва” — документ, паспорт, “перо” — ніж, “кент” — друг, ”
потрапити в колір” — уміло збрехати та інші повинні насторожити юриста і
пильніше придивитися до людини, яка часто вживає такі слова;

звертати увагу на татуювання. Як правило, татуювання не просто прикраси
і прояв викривлених смаків, а мають у собі смислове навантаження, яке
видає належність до злочинного світу, ставлення до закону, працівників
правоохоронних органів, статус у кримінальному середовищі і т. д.
Наприклад, могильний хрест за плечима — вбивство, ворог до смерті;
кинджал, обвитий змією, — зухвалий хуліган; абревіатура БОСС — “был
осужден советским судом”; КОТ — “коренной обитатель тюрьмы”; СЛОН —
“смерть легавым от ножа” і т. д. Татуювання і абревіатури не повинні
залишитися непоміченими юристом, і він повинен їх психологічно
інтерпретувати;

виявлення і пояснення незвичайної поведінки людини. Часом поведінка і
зовнішньо виражений психологічний стан явно не вкладаються у звичну
схему (наприклад, прихід до слідчого людини, яка підозрюється в злочині,
з посмішкою, бравурними мелодіями, без настороженості і розгубленості);

виявлення суперечливості особистості. Цілком допустимо, що не будь-яка
суперечливість свідчить про кримінальну схильність людини. Але в
юридичній практиці нерідко зустрічають -ся особи, в яких суперечливість
(наприклад, невідповідність виявлених якостей зовнішньому образу, який
намагається надати собі людина, підвищена готовність до самозахисту і
підозріливість до інших тощо) є наслідком скритності, дволичної
поведінки, маскування злочинного способу життя. Якщо така суперечливість
юристом виявлена, то вона повинна підштовхнути його до поглибленого
вивчення її причин;

спостереження за зовнішніми ознаками психічних станів індивіда, якого
вивчає юридичний працівник. Такими ознаками є: а) інтонація голосу,
зміна його темпу, пауз, тембру; б) колір обличчя; в) вираз очей і
напрямок погляду; г) спітніння; ґ) рухи рук та ін. Схвильованість і
страх, радість і тривога, напруженість і розслабленість, злість і
розгубленість — всі ці види станів можуть багато чого сказати
спостережливому юристові.

У сприйнятті й оцінці особистості, яка цікавить слідчого, інспектора,
суддю, адвоката, захисника та іншого юридичного працівника, проявляються
такі соціально-психологічні феномени, як експек-тації, ідентифікація і
емпатія.

Експектації (від англ. expectation — очікування) — це система очікувань,
вимог щодо норм поведінки і виконання індивідом соціальних ролей.
Експектації носять неформалізований і не завжди усвідомлений характер.
Юристові-спостерігачу іноді правильно здається, що ця людина збирається
щось зробити, відбувається нібито очікування його поведінки. Така
здатність формується в тих людей, які не лише постійно спілкуються з
іншими, але завжди аналізують кожен акт спілкування, підмічають елементи
поведінки співрозмовників аж до тонкощів.

Ідентифікація (від лат. identificare — ототожнювати) у соціальній
психології означає стати на місце іншої людини, подивитися на світ її
очима, оцінити ту чи іншу ситуацію його можливостями, його розумом.
Ідентифікація таким чином визначає психологічну здатність відкинути
вантаж власного досвіду і лише своїх поглядів, відійти від свого “Я” і
наблизитися до “Я” іншої людини.

Використовуючи цей механізм у спілкуванні з людьми, юристові вдається
викликати співрозмовників на відверту розмову, краще засвоїти відповідні
оцінки, норми, ідеали як окремої людини, так і групи людей. Саме тому до
ідентифікації корисно звертатися завжди тоді, коли треба добитися
взаєморозуміння, проявити одностайність.

Емпатія (від грецьк. етраікеіа — співпереживання) — це розуміння іншої
людини через емоційне проникнення в її внутрішній світ, в її почуття і
думки; це співпереживання, співчуття.

Просто чи складно вивчати і розуміти людей за допомогою емпа-тії?
Відповідь не може бути однозначною. Просто для тих, у кого цей механізм
працює, і складно для тих, у кого він не працює. Низька ем-патійність —
синонім нечуттєвості, бездушності, черствості. Людина, в якої не працює
психологічний механізм емпатії, не здатна відповісти на почуття іншого,
запалитися чужою радістю чи зажуритися чужим сумом. Вона робить багато
помилок у стосунках із людьми.

Як тут не згадати мудрі слова великого українського педагога В.
Сухомлинського про те, що треба починати з елементарного, але разом із
тим найскладнішого — з формування здібності відчувати душевний стан
іншої людини, вміти ставити себе на місце іншого в найрізноманітніших
ситуаціях… Глухий до інших людей — залишиться глухим до самого себе;
йому буде недоступне найголовніше в житті — емоційна оцінка власних
вчинків.

Нормальна емпатійність — величезна перевага. Юрист, у якого механізм
емпатії розроблений, володіє ніби додатковими органами почуттів,
додатковим зором і слухом. Він краще визначає, наскільки співрозмовник
м’який чи суворий, спокійний чи напружений, впевнений чи невпевнений в
собі тощо.

Однак надто висока емпатійність може стати причиною деяких психологічних
труднощів. Мається на увазі занадто велика залежність деяких людей від
психічного стану і настрою оточуючих. Така людина не господар свого
власного емоційного стану. Вона ніби потрапляє в залежність від
пристрастей інших людей.

Усі люди сприймаються по-різному, тому що мають свої
індивідуально-психологічні особливості. Юристові корисно знати, що серед
його співрозмовників можуть бути такі типи людей:

“черепахи” — їхній душевний світ захований під “панциром” особистості;
важко здогадатися, про що вони думають, що і як переживають у цю хвилину
(найчастіше до цього типу належать інтелектуали, люди сором’язливі або
недалекі);

” дикобрази” — постійно когось підозрюють, завжди чимось не-задоволені й
стривожені. Вони чекають звідусіль неприємностей, тому завжди напружені
й до всіх налаштовані вороже;

” леви” — люди справи, їхній внутрішній світ схований за метою дій і
операцій. Вони завжди відчувають свою перевагу над іншими і пишаються
цим;

“хамелеони” — люди, які вміють “тримати ніс за вітром”, пристосовуватися
до обставин. Вони можуть, якщо цього вимагає ситуація, лестити чи
обурюватися, бути сумирними чи бунтарями;

” безколірні” — категорія людей, яка не піддається будь-якій
характеристиці. Ці люди (їх ще називають “сірі”) розчиняються в натовпі,
не залишаючи в пам’яті іншої людини ніяких слідів про свій образ.

Тому, вивчаючи нову людину і оцінюючи її, юристу бажано:

а) перед початком розмови зорієнтуватися у зовнішньому образі

співрозмовника (слід зазначити, що найбільш інформативною,

з психологічного погляду, є перша хвилина зустрічі);

б) у процесі спілкування постійно спостерігати за людиною і вло-

влювати найменші зміни в її поведінці за рухом обличчя, мімі-

кою, жестами, позами;

в) аналізувати і усвідомлювати “психологічні сигнали” за зовніш-

нім рисунком поведінки потерпілого, підозрюваного, обвину-

ваченого, свідка і будь-якої іншої людини;

г) змінювати власну систему спілкування у зв’язку зі змінами в

зовнішній поведінці співрозмовника.

Отже, діяльність юриста охоплює велике коло проблем психологічного й
соціально-психологічного характеру, тому знання основ загальної і
соціальної психології по праву вважається передумовою глибокого
засвоєння теоретичних і практичних положень особливої частини юридичної
психології.

II. Особлива частина

Розділ 4

ПРАВОВА ПСИХОЛОГІЯ

Правова психологія — розділ юридичної психології, який вивчає
правосвідомість, принципи її формування і розвитку, причини її
реформації.

Основними проблемами правової психології є:

психологія правової соціалізації особистості;

психологічні умови ефективності правових норм;

асоціальні стереотипи поведінки;

психологічні аспекти ефективної правотворчості.

§ 1. Правова соціалізація

Процес складання основних параметрів людської особистості (свідомості,
почуттів, здібностей та ін.) відбувається в певних соціальних умовах
шляхом засвоєння і перетворення індивідами соціального досвіду,
накопичення людством досягнень культури. Ще у ХІХ ст. англійський
письменник В. Годвін відзначав: “Все, чим людина зі своїм розумом
відрізняється від тварини, є результатом життя в суспільстві”.

1 Андреева Г. М. Социальная психология. — С. 334.

Соціалізація особистості — це процес і результат засвоєння і відтворення
людиною соціального досвіду, який здійснюється в ході діяльності й
спілкування. З цього визначення випливає, що соціалізація є двостороннім
процесом, який включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом
соціального досвіду (як соціальне середовище впливає на людину за
рахунок її входження в систему соціальних зв’язків), а з другого —
відтворення соціального досвіду (як сама людина впливає на середовище за
рахунок власної діяльності). Важливо підкреслити, що “…людина не
просто засвоює соціальний досвід, а й перетворює його у власні цінності,
установки, орієнтації”1.

Соціалізація особистості — процес багатогранний. Одним із основних його
напрямів є правова соціалізація, під якою мається на увазі вироблення в
ході освоєння соціального досвіду ціннісно-нормативної орієнтації
особистості, за якою приписи суспільних норм сприймаються нею як власні
життєві установки.

Правова соціалізація як процес включає в себе:

а) засвоєння критеріїв оцінок юридично значущих ситуацій;

б) вивчення законів і соціальних вимог, які визначають міру мож-

ливої і належної поведінки в суспільстві;

в) усвідомлення своїх прав та обов’язків і способів їх реалізації;

г) оволодіння необхідними соціальними навиками шляхом на-

вчання того, як користуватися правовими знаннями, вимогами,

правилами.

Кожен громадянин повинен не лише з’ясувати, що в суспільстві діють
конкретні закони і правила, а й віднести їх до самого себе, тобто
усвідомити, що вони означають для нього, що йому дозволяють, а що
забороняють (у тому числі усвідомити і ті покарання, які він може
понести за порушення законів).

Існують різні способи засвоєння норм права і правових цінностей у ході
соціалізації особистості. Зазначимо деякі з них1:

предметний спосіб. Засвоєння відповідного способу дій, шаблонів
поведінки відбувається в процесі тієї чи іншої діяльності людини, її
взаємодії з іншими людьми;

традиційний спосіб, коли людина, спостерігаючи дії і поведінку людей в
різних ситуаціях, засвоює відповідні звички і шаблони поведінки в
ситуаціях соціальної взаємодії, що найчастіше трапляється;

раціональний спосіб. У цьому разі людина дізнається про правові
цінності, стандарти правової поведінки на уроках у школі, із бесід з
іншими людьми, з книжок і по каналах засобів масової інформації.

1 Шиханцов Г. Г. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Изд-во
МГУ, 1988. — С. 28.

Усе людське життя проходить у рамках певних соціальних груп. Ів школі, і
на роботі, і на відпочинку людина весь час вступає у взаємодію з
оточуючими. Тому значний арсенал навиків соціальної поведінки формується
завдяки стійким емоційним реакціям оточуючих на ті чи інші способи
поведінки.

У соціальній психології виділяють три основні стадії процесу
соціалізації:

дотрудова стадія охоплює період життя людини до початку трудової
діяльності. Ця стадія поділяється на ранню соціалізацію (від народження
дитини до вступу до школи) і на весь шкільний період життя людини, її
навчання в технікумі, коледжі, вищих навчальних закладах;

трудова стадія включає період трудової діяльності людини;

післятрудова стадія охоплює пенсійний період життя.

Процес засвоєння правових норм, оволодіння стандартами правової
поведінки проходить послідовно, згідно з виділеними вище стадіями
соціалізації особистості.

Перші елементи правової культури дитина набуває вже в ранньому віці.
“Вона включається в правоподібну діяльність, набуває навиків і засвоює
стандарти нормативно-оціночної поведінки, отримує перші юридичні
уявлення з казок, набуває в рольових іграх поняття про функції права і
його представників і поступово формує, хоч і примітивну, дитячу, але
власну картину правового життя. З віком, у міру розширення кола
спілкування, ускладнення діяльності, відбувається інтенсивне збагачення
і розвиток цієї та інших сфер свідомості”1.

Головне завдання правової соціалізації — забезпечення правомірної
поведінки особистості, що передбачає формування і розвиток у неї
правосвідомості. У широкому розумінні слова під правосвідомістю
розуміється весь правовий досвід поведінки особистості чи групи людей.
Правосвідомість виступає як одна з форм суспільної свідомості, зміст і
розвиток її обумовлені матеріальними і духовними умовами існування
суспільства. Як орієнтовна основа правознавчих дій правосвідомість
визначає поведінку людини в сфері найсуттєвіших соціальних відносин. Її
основа — не стільки знання численних правових норм, скільки усвідомлення
і прийняття соціальних цінностей, які знаходять своє відображення в
праві.

1 Ратинов А. Р., Ефремова Г. X. Правовая психология и преступное
поведение. — Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1988. — С. 43.

До основних ознак правосвідомості можна віднести такі: а)
правосвідомість не лише відображає соціальну реальність, але й активно
на неї впливає;

б) як механізм правосвідомості виступає мовно-розумова діяль-

ність людей; саме друга сигнальна система відображає систему

правових знань і понять, яка регулює суспільні відносини;

в) правосвідомість не може існувати без конкретного носія — люд-

ської особистості чи групи (категорія групової правосвідомості

виникає тоді, коли за ознакою єдності усвідомлення своїх право-

вих норм у суспільстві відбувається об’єднання людей у групи);

г) правосвідомість не лише відбиває правовий досвід особистості,

а й мотивує її поведінку. Інакше кажучи, вона виконує функ-

цію регулятора поведінки людей.

Правова інформованість і мотивація правомірної поведінки залежить від
соціальних зв’язків людини, від ступеня її залучення в правову культуру
суспільства, а також від залучення в соціальні групи, які істотно
впливають на розвиток правосвідомості.

Як один із компонентів свідомості особистості правосвідомість включає в
себе три елементи:

когнітивний (пізнавальний) — характеризується сукупністю правових знань
і вмінь;

емоційний — визначається оціночними судженнями і ставленням людини до
норм права (позитивне, нейтральне, негативне);

поведінковий (вольовий) — припускає наявність психологічної установки на
правослухняну поведінку, звички до виконання норм права і нетерпимого
ставлення до правопорушників.

Щоб стати справжнім регулятором правослухняної поведінки, правові знання
повинні отримати позитивне емоційне забарвлення і перейти в ціннісні
установки особистості, перетворитися в її внутрішні переконання, у
звичну форму поведінки.

Дуже важливими інститутами правової соціалізації є сім’я і школа. При
цьому основними психологічними механізмами формування правосвідомості у
дітей і підлітків є наслідування (усвідомлене чи неусві-домлене)
будь-якого прикладу чи зразка і навіювання (неусвідомлене відтворення
індивідом досвіду тих людей, з якими він спілкується). Морально-правові
ціннісні орієнтації для дитини персоніфіковані у фігурах її батьків,
родичів. Саме від них вона дізнається, як необхідно себе поводити в
різних ситуаціях, копіює з них моделі соціальної поведінки. При цьому
ступінь засвоєння правових норм і установок, зразків поведінки суттєво
залежить від ставлення дитини до батьків чи родичів, які виступають
носіями певних соціальних цінностей і норм права. Якщо до батьків,
родичів, учителів у дитини сформоване позитивне емоційне ставлення, то
вона засвоює відповідно з механізмами наслідування та навіювання і
конкретний зміст процесу спілкування, а також їхній спосіб мислення,
звички, ставлення до речей, явищ, подій. Важливо підкреслити, що в цьому
разі засвоюються і ті морально-правові цінності, якими керуються в
своєму житті батьки, родичі, вчителі, формуються основні
морально-правові категорії.

Якщо ж ставлення дитини до батьків, родичів, учителів негативне, то вона
не визнає не лише конкретних осіб, а й систему морально-правових
цінностей, носіями яких вони є. У молодої, ще не до кінця сформованої
людини відбувається переорієнтація на інших людей з іншою, часто
деформованою, системою цінностей.

Правова соціалізація продовжується на спеціальних уроках у школі і на
навчальних заняттях у вузах. Вона здійснюється не лише у вигляді
розповідей-бесід, а й у формі зустрічей школярів і студентів із
представниками правоохоронних органів. На заняттях і зустрічах учні
отримують інформацію про принципи державного устрою, про роль і функції
права в суспільному житті, про права та обов’язки громадян, про сумні
наслідки недотримання правових норм тощо. Слід зазначити, що в останні
роки в Україні стали значно більше уваги приділяти правовому вихованню.

Розвиток правосвідомості відбувається також під час трудової стадії
процесу соціалізації. Тут основним інститутом правової соціалізації
виступає трудовий колектив. Поведінка людини в групі залежить від
розуміння нею своєї соціальної ролі, а регламентується системою
соціальних норм і системою соціальних заходів впливу. Широка система
заходів схвалення і примушення, аж до використання заходів припинення,
використовується для впливу на особистість у тих її проявах, які
стосуються інтересів суспільства.

Сфера морально-правових відносин у людини безпосередньо пов’язана з
поняттям соціальної справедливості, яке характеризує міру можливостей
для самореалізації особистості в цих суспільних умовах. Кожна людина
звертається до цього поняття в ситуації зіткнення належного і бажаного.
Соціальна несправедливість унеможливлює самореалізацію особистості (а це
вищий рівень її соціалізації), звідки й виникає соціальна напруженість у
вигляді агресивності, заздрощів та ін.

Справедливість — категорія морально-правової свідомості, поняття про
належне, пов’язане з історично мінливими уявленнями про необмежені права
людини. Вона містить вимогу відповідності між реальною значущістю
відмінності індивідів (соціальних груп) і їхнім соціальним становищем,
між їхніми правами й обов’язками, між діянням і віддачею, працею і
винагородою, злочином і карою і т. п. Будь-яка невідповідність у цих
співвідношеннях оцінюється людиною як несправедливість1.

Соціальна справедливість — категорія, яка має відношення не лише до
права взагалі, а й до окремих його галузей і правових інститутів. Одним
із прикладів дії принципу соціальної справедливості при правовому
регулюванні майнової відповідальності робітників і службовців за шкоду,
завдану підприємству (організації), є звільнення від обов’язку
відшкодовувати збитки, яка може бути віднесена до категорії нормального
виробничо-господарського ризику. Оправданий виробничий і господарський
ризик, спрямований на досягнення суспільно корисної мети, не може
вважатися злочином і, значить, тягнути за собою повну і підвищену
майнову цивільно-правову відповідальність.

Соціальної справедливості часто-густо не вдається досягти при нанесенні
шкоди, оскільки неможливо виявити того, хто її заподіяв, або через
некредитоспроможність. Наприклад, аварія на Чорнобильській АЕС показала,
що самому власнику джерела підвищеної небезпеки не під силу відшкодувати
багатомільйонні суми збитків, тому втрати, заподіяні аварією,
залишаються невідшкодованими.

Отже, правова соціалізація включає в себе засвоєння правових норм і
вимог, формування навиків правослухняної поведінки, усвідомлення
особистістю обов’язку перед суспільством і розуміння необхідності
дотримання соціальних норм, що в кінцевому підсумку повинно
забезпечувати високий ступінь правової вихованості людини і її
нормативну поведінку.

§ 2. Правова соціалізація

і правослухняна поведінка особистості

1 Див.: Советский энциклопедический словарь. — М.: Сов. энцикл., 1983. —
С. 1255.

Кожна особистість включена залежно від видів діяльності та спілкування в
різноманітні соціальні групи, в яких вона виконує певну соціальну роль.
Соціальна роль не зводиться лише до правового статусу індивіда, вона
характеризується як його певними правами і обов’язками, так і комплексом
нормативних вимог до поведінки. Річ у тім, що формальна і неформальна
соціальна група є носієм тих чи інших соціальних цінностей, норм
поведінки, а також служить джерелом примусового впливу, спрямованого на
забезпечення відповідності поведінки членів групи вказаним нормам.

У навчальному, трудовому, спортивному, військовому та іншому колективі,
а також у дворовій компанії чи іншій неформальній групі людей, окрім
вказаних, спрацьовує такий соціально-психологічний механізм
соціалізації’, як конформність1. За своєю суттю — конформність — це
прагнення пристосувати свою поведінку до вимог решти членів колективу чи
групи людей. Від інших механізмів правової соціалізації кон-формність
відрізняється тим, що виникає конфлікт між тим, що думає людина, і тим,
як поводить себе насправді, між тим, що вона говорить, і тим, як діє
реально. Інакше кажучи, конформність фіксується там, де є конфлікт між
власною думкою індивіда і думкою групи (колективу), до якої він
належить, якщо подолання цього конфлікту здійснюється шляхом згоди з
думкою групи (колективу).

Розглядаючи співвідношення конформності й дотримання норм права, О.
Яковлєв виділяє такі ситуації:

а) особистість схвалює правові норми і підкоряється їм, тому що

внутрішньо приймає їх зміст;

б) людина не схвалює ті чи інші правові норми, але підкоряється їм;

в) індивід не схвалює (не приймає) правові норми і не підкоряється їм;

г) людина погоджується зі змістом правових норм, але не підко-

ряється їм2.

Якщо особистість свідомо дотримується соціальних норм, враховує їх у
своїй взаємодії з іншими людьми, — наявний свідомий конформізм, який
характеризує морально-правову зрілість особистості, її здатність оцінити
норми права і на цій основі будувати свою поведінку.

1 Конформність (від лат. соп/огтія — подібний, відповідний) — тенденція
людини змінювати свою поведінку під впливом інших людей таким чином, щоб
вона відповідала думкам оточуючих.

2 Яковлев А. М. Преступность и общественная психология. — М.: Юрид.
лит., 1967. — С. 168.

Якщо ж особистість дотримується соціальних норм, у тому числі й норм
права, під впливом групового тиску і факторів зовнішнього порядку, — це
підкорений конформізм, який може стати на шлях протиправного типу. Це
пояснюється тим, що, використовуючи “сприятливу” для себе ситуацію
(наприклад, відсутність соціального контролю членів групи), особа з
конформізмом, який підкоряється, може обрати незаконні засоби для
досягнення своєї мети.

За соціальною спрямованістю групи поділяються на соціальні й
антисоціальні. Можливі випадки деградації нормальної соціальної групи
(наприклад, у рамках трудового колективу об’єднуються особи — розкрадачі
майна, а водночас нормальна сім’я перетворюється в аморальну та ін.).

Як уже зазначалося, сім’ї належить особлива роль у правовій
соціалізації. Тому дефект соціалізації в сім’ї найнебезпечніший.
Порушення в засвоєнні морально-правових норм, прийнятих у суспільстві,
спостерігається “з вини” сім’ї у таких випадках1:

батьки словесно і своїми вчинками стверджують аморальні і навіть
антисоціальні способи поведінки (відбувається пряме засвоєння дитиною чи
підлітком норм асоціальної поведінки);

батьки словесно дотримуються загальноприйнятих моральних норм поведінки,
але здійснюють дії і вчинки, які їм суперечать (у дітей виховується
лицемірство, з’являються асоціальні установки);

батьки словесно і на ділі дотримуються загальноприйнятих по-ведінкових
норм, але при цьому не задовольняють емоційних потреб дитини (підлітка),
що значно ускладнює нормальний процес соціалізації;

батьки застосовують як основні методи виховання такі: насилля,
примушування, приниження особистості дитини (підлітка).

Сім’ї, для яких характерні дефекти правової соціалізації, що провокують
дитину (підлітка) на скоєння правопорушень і злочинів, кримінологи
називають неблагополучними. Виділяють такі види не-благополучних сімей (
рис. 12):

Розглянемо особливості кожного виду неблагополучної сім’ї з окремими
прикладами із життя Закарпаття та інших країв і областей.

Криміногенна сім’я відрізняється тим, що її дорослі члени скоюють
злочини. Злочинна поведінка батька чи старшого брата демонструє дітям
(підліткам) зразки антигромадської поведінки, породжує внутрішньосімейні
конфлікти і суттєво збільшує ймовірність здійснення злочину
неповнолітніми1.

П’ятнадцятирічний Іван М. має на своєму рахунку вже два звірячих
убивства. 11 січня 2001 року він убив у п’яній сварці бомжа, який
запросив його до свого “будинку”, а 28 січня — 13-річного Женю
Стародубцева, учня московської школи № 267, в якій раніше вчився й сам.
Разом зі своїм приятелем Миколою і двома юнками він сидів на лавці біля
під’їзду одного з будинків і нахвалявся своєю “крутизною”, переконуючи
подруг, що запросто може “замочити” будь-кого. Побачивши Женю, який
проходив мимо, він схопив його за руку, потяг у бік поліклініки, знаючи,
що там у такий час не повинно бути людей, і по-звірячому його вбив.
Потім повернувся до своєї компанії, з гордістю доповів про скоєне і
навіть показав труп своєї жертви…

З’ясувалося, що він ріс у сім’ї, в якій батько відсидів 10 років за
вбивство людини. Його старшого брата, який вчився в тій самій 267-й
школі, досі з жахом і тремтінням згадують учителі. В юному віці Іван
пристрастився до алкоголю, бавлячись водночас різноманітними “дурницями
” — від токсичних речовин до наркотиків. Гроші на розваги добував
дрібними крадіжками, грабуючи іноді власну матір.2

1 Згідно з кримінологічними дослідженнями судимість одного з членів
сім’ї збільшує ймовірність скоєння злочину неповнолітніми в 4-5 разів.
Див.: Шиханцов Г. Г. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С.34.

2 Пятнадцатилетний убийца // Мир новостей. — 2001. — 13 лют. — № 7(373).

Для аморальної сім’ї характерні пияцтво й алкоголізм її дорослих членів,
систематичні конфлікти (скандали та бійки), розпусні дії батьків.
Виховання в таких умовах дітей, як правило, деформоване (батьки
залучають своїх дітей до випивки, застосовують до них тілесне покарання,
часом навіть у жорстокій формі, та ін.). Такі сім’ї калічать дітей,
формують психопатичні риси характеру, розвивають у них озлобленість і
агресивність. Так формується потенційний правопорушник.

Руслан К. (12 років) засуджений за жорстоке побиття свого однокласника.
Батько, який неодноразово лікувався, — хронічний алкоголік, постійно бив
хлопця. Мати Руслана сама боялася свого чоловіка і тому не могла
захистити сина. Вчився Руслан погано, ні в яких громадських справах
участі не брав, часто прогулював шкільні уроки. Щодо однокласників вів
себе озлоблено, грубо, часто бив їх (особливо тих, хто слабший за
нього). Був неввічливий і в стосунках із учителями — дозволяв собі грубі
жести, плювався.

Відчуваючи, що клас його відкидає, набув нових “друзів”, серед яких один
був раніше судимий, а двоє перебували на обліку в дитячій кімнаті
міліції. Утік з дому, весь вільний від школи час проводив разом з
дружками, почав вживати спиртні напої. Коли один із його “друзів” в
стані алкогольного сп ‘яніння сказав йому, що він не може побити свого
однокласника Ігоря, тому що той вищий за нього і сильніший фізично,
Руслан “завівся ” і того ж вечора жорстоко побив його металевим прутом.

Проблемна сім’я характеризується суперництвом між батьками за головне
становище в сім’ї, роз’єднаністю, ізоляцією між батьками і дітьми.
Постійна атмосфера напруженості між батьками призводить до того, що
дитина (підліток) прагне якомога менше перебувати вдома, втрачає
емоційний контакт із батьками, виходить з-під соціального контролю
дорослих. І в цьому разі створюються умови для криміногенного формування
дітей (підлітків).

Неповна сім’я з дефектами в структурі часто створює певну складність у
правовій соціалізації дітей і підлітків. Це пов’язано насамперед з тим,
що дитина (підліток) відчуває емоційний дискомфорт, який виявляється в
емоційному голоді, почутті власної неповноцінності, “ущербності”.

Ольга С. (14 років) вчиться в сьомому класі. Сім’я розпалася, живе з
матір ‘ю. Стосунки у них конфліктні. Вчиться в школі незадовільно, всі
її інтереси спрямовані на придбання нових речей, косметики. До інших
людей байдужа, часто каже неправду, не вміє співчувати іншим, подавити
небажані емоційні прояви, злісно жартує, лається. Щоб задовольнити свої
потреби в одязі, дорогих речах та ін., щосуботи і щонеділі стала
виїжджати в районний і обласний центри і займатися проституцією. При
черговій зустрічі вкрала у чоловіка гаманець із документами і грошима,
була швидко затримана і відправлена в колонію для неповнолітніх.

Псевдоблагополучна сім’я відрізняється безперечним домінуванням одного з
батьків, наявністю жорстоких стосунків між членами сім’ї, застосуванням
насильства, фізичного покарання як основних методів виховання. Часом
трапляються сім’ї, в яких виховання дітей можна назвати варварським.
Часті фізичні покарання призводять, по-перше, до появи у дитини
(підлітка) дратівливості, озлобленості, агресивності, по-друге, до
заниженої самооцінки особистості дитини (підлітка), по-третє, до втрати
чуйності і здатності співпереживати іншим людям, по-четверте, до появи
ворожості стосовно батьків. У подібних сім’ях діти часто тікають із
дому, вступають в якесь злочинне угруповання і скоюють правопорушення аж
до злочину.

Алік Д. (15 років) засуджений за розбійний напад у складі групи і зараз
знаходиться в колонії для неповнолітніх. Ріс у повній сім “ї з непоганим
матеріальним достатком. Починаючи з п ‘яти-шести років батько за
найменшу провину його суворо карав, часом застосовував фізичну силу.
Хлопчик ріс боязливим і лякливим, щодо батька у нього виникло почуття
ненависті. У13 років уперше втік з дому і повернувся лише через 2 тижні.
Як тільки він зайшов до хати, був побитий батьком. Через місяць, не
витримавши образ, погроз і побоїв, знову втік. У сусідньому районному
центрі познайомився з такими ж, як він, кинутими напризволяще хлопцями.
Щоб якось виживати, вони крали продукти на ринку, відбирали гроші у
малолітніх дітей і, нарешті, зважилися на розбійний напад. Всі, в тому
числі й Алік, швидко були затримані й засуджені.

Таким чином, дефекти сімейної правової соціалізації призводять до
формування в особистості викривленої структури потреб і до
соціально-негативних відхилень у поведінці.

Нерідко стають правопорушниками, а потім і злочинцями так звані важкі
учні через те, що для них школа перестає бути місцем, де вони
задовольняють потреби в пізнаванні, спілкуванні, належності до групи.
Річ у тім, що здебільшого шкільні педагоги ставляться до “важких” учнів
негативно, в роботі з ними використовують лише методи покарання,
повчальних бесід, уражають самолюбство дітей, виставляючи перед класом
напоказ усі негативні риси цих учнів. Через невмілі дії вчителів
стосунки “важких” учнів із класом порушуються, що наносить їм душевну
травму і налаштовує їх проти “всіх і вся”. Конфліктні стосунки з
педагогами і адміністрацією школи, розрив взаємин із однокласниками,
стан відкинутого штовхають дітей на розваги і розвивають у них потяг до
алкоголю, наркотиків і т. п. Рано чи пізно вони поповнюють ряди
правопорушників, для яких характерні зв’язки з тими особами, які мають
аналогічні погляди на життя, близькі ціннісні орієнтації і поведінку.

Важливо мати на увазі, що у таких підліткових (а часом і дитячих) групах
різко послаблюється соціальний контроль однієї з функцій процесу
правової соціалізації — спадкоємність між поколіннями. Річ у тім, що
морально-правові норми і цінності (повага до закону, працелюбс-тво,
соціальна відповідальність, справедливість та ін.) можуть бути засвоєні
лише у процесі спілкування з дорослими, в ході спільної діяльності з
ними. В разі коли підлітки знаходяться в контакті лише зі своїми
ровесниками, то зразки правослухняної поведінки, зумовленої правовими
нормами і культурними традиціями, ними не засвоюються. Такі групи за
несприятливих соціальних умов можуть переростати з розважальних в
асоціальні, а поведінка їхніх членів — спочатку в аморальні вчинки, а
потім в серйозні правопорушення.

Законослухняна поведінка індивіда формується соціальними устоями
конкретного суспільства. Саме соціальне середовище створює передумови
для реалізації тих чи інших правових норм. Законослухняна поведінка є
результатом правової соціалізації, у ході якої відбувається засвоєння
особистістю моральних і правових заборон, соціальних стереотипів
поведінки. Вона визначається почуттям соціальної відповідальності,
соціальної справедливості, повагою до права. При формуванні особистості
в нормальних умовах соціалізації правові заборони приймаються людиною і
стають звичними нормами її поведінки. У неї розвивається механізм
соціального саморегулювання, під яким розуміється звична готовність
чинити і діяти в конкретній обстановці певним чином.

Що ж лежить в основі правового регулювання? Воно базується на
співвідношенні прав і обов’язків особистості та суспільства. Повнота і
ступінь реалізації прав багато в чому залежать від соціальних установок
особистості, її ціннісних орієнтацій та інших психологічних явищ.

Отже, як зазначалося, розвиток правосвідомості завжди зумовлений
навколишнім соціальним середовищем. На його формування впливають
численні фактори макросередовища (політика, економіка, ідеологія,
культура та ін.) і мікросередовища, які переломлюються через конкретні
умови життєдіяльності особистості. Регулятивна сторона правосвідомості
пов’язана з інтересами і потребами особистості, а також із волею.
Схильність людини дотримуватися в своїй поведінці загальноприйнятих у
суспільстві норм, її готовність дати звіт за свої дії та вчинки
пов’язана з соціальною відповідальністю. Її суть — зіставлення вчинків
людей з тим, як вони повинні поступати за цих обставин. Особливо
виділимо правову відповідальність як визначену законом міру обов’язкових
вимог, які ставляться державою до кожного члена суспільства. Правова
відповідальність — це примусовий спосіб впливу на поведінку тих осіб,
які ухиляються від виконання основних вимог суспільства.

§ 3. Психологічніумовидієвостіправових норм

Вивчення ефективності правових норм — одне з серйозних завдань правової
науки, тому що соціальні норми є важливим засобом впливу на індивіда.
Розуміння законів соціального розвитку, ролі права у формуванні
особистості, знання тих шляхів і способів, якими право виконує завдання
розвитку правосвідомості громадян, дає змогу ліпше виявити
соціально-психологічні й психологічні причини, скоєння правопорушень.

Оскільки правова норма завжди пов’язана з людськими стосунками, то
оцінити дієвість правової норми можна лише на основі аналізу соціальних
факторів, у тому числі й тих, які мають психологічне забарвлення.

Спеціалісти в галузі юридичної психології виділяють такі групи умов
дієвості правових норм1:

макросоціальні умови (рівень соціально-економічного розвитку
суспільства, правова система і культура, соціальні інститути, ідеологія
і т. д.);

мікросоціальні умови (найближче оточення людини — формальні і
неформальні малі групи);

1 Див.: Васильев В. Л. Юридическая психология: Учебн. для вузов. — С.
110-122; Еникеев М. И. Общая и юридическая психология: Учебн. для вузов.
— М.: Юристъ, 1996. — С. 234-238; Шиханцов Г. Г. Юридическая психология:
Учебн. для вузов. — С. 49.

3) особистіші умови суб’єкта, який реалізує право.

Розглянемо ці групи умов дієвості правових норм докладніше.

Право як сукупність правил поведінки (норм), санкціонованих владою,
здійснення яких забезпечено заходами державного примусу з метою охорони
захисту і розвитку суспільних відносин, що відповідають об’єктивним
потребам суспільства та інтересам народу, буде ефективним на практиці.
Суть і зміст правових норм визначаються характером економічних відносин,
рівнем соціально-економічного розвитку суспільства. Ефективність
правових норм залежить також від політичної стабільності держави, від
роботи державних і суспільних інститутів, правової культури членів
суспільства.

Істотно впливає на реалізацію правових норм громадська думка, під якою
розуміється виражене у формі певних суджень, уявлень і оцінок ставлення
соціальних груп до різних явищ чи проблем соціального життя, які
стосуються загальних інтересів. Суспільна думка виникає як продукт
усвідомлення назрілих і тих, що потребують розв’язання, соціальних
проблем і проявляється в зіставленні, а іноді й у зіткненні різних
поглядів і позицій щодо правового акта (закону), який обговорюється, в
схваленні, підтримці чи, навпаки, запереченні тих або інших правових
норм, які приймаються законодавцями. Тому не випадково при розробці того
чи іншого правового акта в Україні проводяться опитування, спрямовані на
з’ясування громадської думки щодо правової норми. Завдання законодавців
при цьому — виявити міру погодження з основними положеннями нормативного
акта тієї частини суспільства, інтересів якої він торкається. Цілком
очевидно, що наявність погодження з правовим актом у суспільній думці,
підтримка його громадянами країни створює сприятливі
соціально-психологічні умови для його реалізації. І навпаки, якщо
законодавці ігнорують суспільну думку, не прислухаються до неї і не
враховують у своїй роботі, то прийнятий правовий акт виконуватиметься
далеко не в кожному конкретному випадку.

Наприклад, відсутність повних правових гарантій щодо запобігання шкоді
від діяльності атомних електростанцій викликає негативну реакцію
широкого загалу громадськості. Необгрунтованим юридично і несправедливим
по суті є твердження, що катастрофа ядерних реакторів є неподоланна
сила1, а значить, власник не зобов’язаний відшкодовувати втрати.

1 Див.: Юридический справочник для населения. — М.: Юрид. лит., 1988. —
С. 282.

Часом соціальні норми закріплюються в документах без будь-якого
обговорення з громадянами країни.

Значно впливає на дієвість правової норми престиж права в суспільстві.
Високий ступінь поваги до права в суспільстві дозволяє реалізувати різні
нормативні акти без суворого використання інструментів санкцій і
контролю. Повага до права, внутрішня згода з правовими вимогами і
впевненість у необхідності дотримання правових норм, свідоме ставлення
до них — свідчення того, що рівень правосвідомості членів суспільства
досить високий. Повага до права лежить у самій суті правового виховання,
мета якого полягає в тому, щоб добитися такого ставлення громадянина до
правових норм держави, коли вона у своїй практичній діяльності та
спілкуванні визнає особистісну цінність закону, конкретного правового
припису.

Значущою соціально-психологічною умовою дієвості правових норм є
соціальна орієнтація особистості як система ціннісного ставлення до
об’єктів соціальної дійсності. В основі соціальних орієнтацій лежить
сукупність потреб і установок особистості, які формують схильність до
певного сприйняття і оцінки дійсності. Відповідно, соціальні орієнтації
є одним із джерел соціальної, в тому числі й правової, діяльності
особистості. У процесі взаємодії з макросередовищем, зокрема з наукою,
культурою, традиціями і звичаями, людина вступає в так звані ціннісні
відносини чи відношення значущості (здатність того чи іншого явища або
предмета задовольняти певні потреби особистості).
Соціально-психологічною формою виявлення ціннісних відносин виступають
ціннісні орієнтації. У зв’язку з цим слід відзначити, що правопорушникам
притаманна нестійка система ціннісних орієнтацій, яка відзначається
гіпертрофованим характером основних її елементів, серед яких головне
місце займає егоцентризм, що оснований на уявленнях особистості про себе
як про найважливішу соціальну цінність. Завищена оцінка значущості своєї
особистості нерідко супроводжується негативним ставленням до суспільного
порядку, норм моралі та права.

Друга група психологічних умов ефективності правових норм —
мікросоціальні умови — виконує функцію соціально-психологічного
забезпечення правореалізації. В чому особливість мікросоціальних умов?
Як вони проявляються в реальному житті людини?

Мікросоціальні умови пов’язані з найближчим оточенням людини, із тими, з
ким вона безпосередньо контактує (формальні малі групи — сім’я,
навчальний клас, робоча бригада, співробітники відділу фірми і т. д.,
неформальні малі групи — коло друзів, компанія відпочивальників у
санаторії тощо). Основне призначення малої соціальної групи —
цілеспрямоване регулювання міжособистісних відносин з метою реалізації
інтересів групи. Маючи в наявності певні санкції (міри впливу),
внутрішньогрупові стосунки впливають на поведінку людини. Якщо норми
права схвалюються і визнаються цією соціальною групою, то її члени
свідомо дотримуються правових приписів. У цьому разі ефективність
правореалізації підвищується за рахунок того, що соціальні норми, які
склалися, самої групи доповнюють, закріплюють правові. Можливий варіант,
коли в соціальній групі офіційні правові приписи не схвалюються, виникає
спокуса їх порушити, але загроза покарання змушує людей цього не робити.

Дієвість правових норм знижується в тому разі, коли людина потрапляє в
малу групу антисоціальної спрямованості, члени якої не визнають норм
права і порушують їх у своїй життєдіяльності. Серед
соціально-психологічних підтримок, які безпосередньо впливають на
виконання членами такої групи правових норм, слід вказати на прояви
уваги мікрооточення до особистості правопорушника у зв’язку з його
конкретними діями, а також заохочення, схвалення цих дій, чи, навпаки,
їх засудження. Найбільш сильними криміногенно значущими негативними
підтримками, які стимулюють антигромадську поведінку правопорушників, є
алкоголізм і наркоманія. Задоволення цих викривлених потреб об’єктивно
суперечить інтересам суспільства, послаблює соціально корисні зв’язки
правопорушників, створює напружену мікросоціальну обстановку, часто
штовхає людину на злочин.

Досить важливу роль у механізмі антигромадської поведінки
правопорушників відіграє конкретна життєва ситуація. Вона являє собою
сукупність обставин життя особи, які сприяють виникненню в неї за певних
умов рішучості вчинити суспільно небезпечне діяння. Володіючи невеликою
протяжністю у часі й просторі, конкретні життєві ситуації
характеризуються також різним ступенем їх психологічної напруженості,
взаємозв’язком із соціальним середовищем і впливом на особистість
правопорушника. На відміну від мотиву — внутрішнього спонукання,
конкретна ситуація в усвідомленні особи виступає як привід, який
потребує прийняття певного рішення. Багато спеціалістів зазначають, що
вплив соціального середовища як життєвої ситуації носить актуалізований
характер, оскільки особистість взаємодіє з ним у цей момент перед
скоєнням злочину1. У цьому, по суті, й полягає відмінність життєвої
ситуації від несприятливих умов формування особистості, які володіють
відносно великою протяжністю у часі та поступовим характером накопичення
негативної інформації.

Третя група умов ефективності правових норм відноситься до
індивідуально-психологічних особливостей індивіда, який ухвалює рішення
про правильність поведінки. Річ у тім, що вибір варіанта поведінки
залежить не лише від сили впливу зовнішніх обставин (макросоціальні
умови), а й від особистості, зокрема від її інтелектуальних, емоційних і
вольових особливостей, системи потреб, нахилів, інтересів, психічного
стану тощо, які є як наслідком середовища і виховання, так і особисто
вроджених якостей.

Мотиви правослухняної поведінки особистості різні:

а) переконаність у суспільній корисності вчинку, який здійснюється;

б) правовий обов’язок, обов’язок перед суспільством;

в) професійне почуття відповідальності;

г) практична корисність вчинку для інших людей;

ґ) стереотип, звична поведінка;

д) конформізм (підкорення більшості);

е) боязнь правової чи моральної відповідальності;

є) особиста користь від здійснення вчинку;

ж) егоїстичні інтереси;

з) негативні мотиви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються пра-

вомірними засобами2.

Найвищим рівнем мотивації правослухняної поведінки слід вважати
переконаність особистості в соціальній цінності вчинку, який
здійснюється, корисного для суспільства і найближчого соціального
оточення.

Відповідно, дієвість нормативного акта визначається тим, наскільки він
відповідає об’єктивним потребам суспільства в цілому, підтримується
різними соціальними групами і якою мірою реалізується громадянином, який
з повагою ставиться до права.

1 Антонян Ю. М. Взаимодействие личности и конкретной ситуации //
Механизм преступного поведения. — М.: Наука, 1981. — С.76-77; Волков
Б.С. Мотивы преступления. — Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1982. — С. 134.

2 Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология права. — М.:
Юристъ, 1995. — С. 169.

Водночас у житті нашого суспільства існують ситуації опору закону,
неприйняття правових норм різними соціальними групами і окремими
індивідами. Основні фактори, які зумовлюють негативне ставлення до права
і його норм, наведено в табл. 3.

Таблиця З

Фактори, які негативно впливають на дієвість правових норм

Групи умов дієвості правових норм Основні фактори

І. Макросоціальні умови 1. Війна законів, викликана кризовими явищами в

політичній, економічній і правовій сферах

2. Важке матеріальне становище більшості населення

країни, його різке розшарування на багатих і бідних

3. Певна криміналізація та корумпованість окремих

гілок влади

4. Корумпованість правової системи

ІІ. Мікросоціальні умови 1. Наявність у суспільстві соціальних груп зі

специфічною субкультурою:

• групи організованої злочинності

• владно-кланові угруповання

• молодіжне і підліткове середовище

• групи, основними потребами яких є вживання алкоголю і наркотиків

2. Прагнення окремих антисоціальних впливових груп

до влади

ІІІ. Особистісні умови 1. Неповага окремих громадян до основних
морально-

правових норм

2. Правовий нігілізм (заперечення загальноприйнятих

цінностей)

Представлені в табл. 3 фактори, які негативно впливають на ефективність
правових норм, — це основні напрями в діяльності державних органів,
законодавчої і виконавчої влади з вирішення поставлених перед
суспільством завдань для закріплення правопорядку.

Інтереси особистості і суспільства дуже різноманітні, і не всі
взаємовідносини між членами суспільства піддаються правовій
регламентації. Особливість правових норм полягає в тому, що вони
відображають найсуттєвіші стосунки між людьми.

Отже, у ході соціалізації особистості відбуваються засвоєння людиною
норм і цінностей соціального середовища, входження в нього і відтворення
соціальних норм. Цей об’єктивний процес засвоєння соціальних функцій,
ролей, норм, обов’язків і набуття навичок соціально

1 Бурчак Ф. Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые
проблемы. — К.: Выща шк., 1986. — С. 26.

значущої поведінки проходить на раціонально усвідомленому і емоційному
рівнях шляхом формування індивідуального і засвоєння соціального
досвіду. Він супроводжується взаємним впливом навколишнього середовища
на особистість і — в порядку зворотного зв’язку — особистості на
середовище та інших учасників суспільних відносин. Скоєння
правопорушення, однак, свідчить про неефективність попередньої, до
злочину, соціалізації, наявність дефектів у взаємодії з середовищем.
Така неузгодженість у соціалізації виявляється часом у незначних за
своєю соціальною значущістю проступках і антигромадських діях. Але, якщо
залишати такі дії без коригування соціальним середовищем, це призводить
до подальшого відсторонення особистості і формування в неї суб’єктивної
готовності застосувати в критичних ситуаціях засвоєний нею протиправний
варіант поведінки. Чим вужчі зв’язки особистості з навколишнім світом,
відзначає Ф. Бурчак, чим обмеженіша її предметна діяльність, тим слабше
діятиме соціалізуючий механізм і тим однобокішою буде особистість1. Тому
цілеспрямоване регулювання і всебічне стимулювання оптимального процесу
соціалізації є важливим напрямом ранньої профілактики правопорушень.
Неопосеред-кованими провідниками такої соціалізації особистості виступає
сім’я, трудовий (навчальний, військовий та ін.) колектив, неформальні
дружні групи та інші елементи мікросередовища.

Розділ 5

КРИМІНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Кримінальна психологія — сфера юридичної психології, яка вивчає
психологічний механізм правопорушень і психологію правопорушників,
проблеми утворення, структури, функціонування і розпаду злочинних груп.

Кримінальна психологія вивчає ті психічні закономірності, які
проявляються в процесі формування злочинної установки особистості, в
ході задуму, підготовки і скоєння злочину. Вона досліджує особистість
злочинця, структуру і психологічні особливості злочинних груп.

У вітчизняній кримінальній психології відкидається підхід про
“природженого злочинця”, реалізується діалектичний погляд, в якому
повинні враховуватися і біологічне, і соціальне в цій конкретній
особистості. При цьому провідне місце у формуванні психологічних
особливостей злочинців відводиться соціальним факторам. Навіть суто
вроджені і спадкові властивості індивіда позбавлені від впливу макро- і
мікросередовища. Але існують і біологічні передумови протиправної
поведінки. До них належать (дані дослідження Г. Ава-несова)1:

патологія біологічних потреб (причина багатьох сексуальних викривлень і
сексуальних злочинів);

неврастенія, психопатія та інші нервово-психічні захворювання;

спадкові захворювання (особливо захворювання дітей, викликані
алкоголізмом батьків);

психофізичні навантаження, конфліктні ситуації, використання нових видів
енергії, які призводять до різних захворювань і служать кримінальним
фактором.

1 АеанесоеГ. А. Криминология и социальная профилактика. — М.: Изд-во
Акад. МВД СССР, 1980. — С. 226-230.

Отже, при вивченні злочинної поведінки необхідно враховувати
співвідношення соціального і біологічного в структурі конкретної
особистості, пам’ятаючи про те, що злочинність зумовлена насамперед
соціальними факторами, але завжди слід мати на увазі й
індивідуально-психологічні, біологічні особливості особистості злочинця.

§ 1. Поняттяособистостізлочинця ітипологіязлочинців

Аналіз психологічної і криміналістичної літератури показує, що вивченню
особистості злочинця приділяється досить велика увага (праці В.
Васильєва, А. Дулова, В. Глазиріна, М. Єнікеєва , К. Ігоше-ва, М.
Костицького, О. Ратінова, Ю. Чуфаровського та ін.).

Як сприймати поняття “особистість злочинця”? В окремому правопорушникові
не можна абсолютизувати будь-які злочинні його особливості. Водночас у
кожного злочинця можна виявити те спільне, що характерне для всіх
злочинців певної категорії. Лише в цьому аспекті правомірний термін
“особистість злочинця”. Злочинець — це особа, яка скоїла злочин і
визнана винною в результаті судового розгляду.

Злочинна поведінка зумовлена взаємодією особистості із соціальним
середовищем. Політичні, соціально-економічні, духовні сторони
суспільства справляють зовнішній вплив на формування механізму злочину,
а психічні особливості формують механізм злочину зсередини. Важливо
підкреслити, що будь-які соціальні, зовнішні умови проявляються в
злочині, переломлюючись через особистість, тобто через її внутрішній
світ. Тому особистість злочинця не просто відображає зовнішні умови
життєдіяльності, але є активною стороною взаємодії з тим чи іншим
середовищем.

У психіці людини не існує якихось особливих “злочинних рис”. Ще видатний
психолог ХІХ-ХХ ст. О. Лазурський у своїх працях підкреслював, що
викривлений розвиток людської особистості пов’язаний не з відсутністю
або недостатністю тих чи інших психічних якостей (розуму, волі, емоцій),
а більшою мірою з невідповідністю (виділено мною. — В. Б.) між
особливостями психіки і тими зовнішніми умовами, в яких відбувається
розвиток людини1.

1 Лазурский А. Ф. Классификация личностей. — Л.: Госиздат РСФСР., 1924.
— С. 27.

Вивчення особистості злочинців і законослухняних громадян дає змогу
спеціалістам дійти висновку, що злочинці гірше засвоїли вимоги правових
і моральних норм, вони більше відчужені від суспільства і його
соціальних цінностей, від малих груп — сім’ї, трудових чи навчальних
колективів, у них погана соціальна адаптованість. Злочинці відрізняються
від законослухняних людей не “злочинними рисами” їхньої психіки, а тими
негативними рисами характеру, тією спрямованістю особистості, які
склалися в умовах їхнього життя, навчання і діяльності. Для злочинця
характерні агресивність у поведінці та імпульсивність у діях,
відчуженість від суспільних цінностей і духовної культури, високий
рівень тривожності й невпевненості в собі. Усі ці риси формуються в
рамках індивідуального буття, а також біологічно зумовлених
особливостей. Особистіші якості людини, які проявляються в злочинному
діянні, — свідчення її морально-психологічних недоліків (жорстокість,
соціальний негативізм, жадібність тощо).

Отже, відмінність злочинної поведінки від правомірної зумовлена
ціннісними орієнтаціями, поглядами і соціальними установками індивіда.
Загальновизнано, що саме в координатах ціннісно-нормативної системи
особистості та соціального середовища, їхній взаємодії слід шукати
безпосередні причини злочинної поведінки1.

У типології особистостей злочинців виділяють:

а) загальний тип злочинця;

б) особистість злочинця певної категорії;

в) особистість злочинця певного виду.

Ці градації відносяться між собою як загальне, особливе й одиничне.
Вивчаючи злочинця, юридичні працівники досліджують його індивідуальність
(одиничні, неповторні риси), його особливі риси (ті, які притаманні,
наприклад, шахраям чи учасникам розбійних нападів) і загальні (ті риси,
які наявні майже в усіх представників злочинного світу).

Типологія особистості злочинців проводиться на кількох підставах:
залежно від ціннісно-орієнтаційної деформації особистості, за змістом
ціннісно-орієнтаційної спрямованості і на психорегулятивній підставі2
(див. рис. 13). Пояснимо типології особистості злочинців.

Асоціальний тип злочинця (менш злісний) відзначається несфор-муванням у
людини позитивних ціннісних орієнтацій, позитивних соціальних установок,
які не лише впливали б на його поведінку, а й утримували від можливої
протиправної поведінки у складних, часом конфліктних ситуаціях.

1 Васильєв В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 222-224.

2 Еникєєв М. И. Основи общей и юридической психологии: Учеб. для вузов.
— М.: Юристь, 1996. — С. 302-304.

Антисоціальний тип (злісний) притаманний професійному злочинцю, який
виявляє постійну готовність до злочинів, до злочинної поведінки. Як
правило, ці люди неодноразово скоювали злочини і мають стійкі підсвідомі
кримінальні спонукання.

Корислива категорія злочинців, які посягають на матеріальні блага
суспільства й окремих громадян, поділяється на види:

а) корисливо-господарські злочинці (незаконне підприємництво,

ухиляння від сплати податків, фальсифікації товарів і т. д.);

б) корисливо-службові злочинці (хабарництво, розкрадання шляхом

зловживання службовим становищем, обман споживачів і т. п.);

в) крадії, розкрадачі (корисливі посягання на чужу власність);

г) шахраї (підробка документів, грошових знаків та ін.);

ґ) ненасильницькі вимагачі.

Корисливо-насильницька категорія злочинців характеризується поєднанням
корисливих посягань із насиллям над особистістю. Виділяють чотири види
корисливо-насильницької категорії злочинців:

а) грабіжники;

б) учасники розбійних нападів;

в) насильницькі вимагачі (рекетири);

г) убивці з корисливою метою.

Насильницька категорія злочинців, яка відрізняється агресивною,
антигуманною спрямованістю до життя, здоров’я і особистої гідності інших
людей, це:

а) хулігани;

б) злісні хулігани;

в) особи, які посягають на честь і гідність особистості шляхом об-

рази і наклепу;

г) особи, які здійснюють агресивно-насильницькі дії проти особи-

стості — вбивства, зґвалтування, нанесення тяжких тілесних

ушкоджень та ін.

Випадковий тип особистості злочинця пов’язаний з дефектами психічної
саморегуляції. Це особи, які скоїли злочин уперше через випадковий збіг
обставин, бо не змогли протистояти криміногенній ситуації через низький
рівень самоконтролю. Скоєний злочин суперечить загальній поведінці цієї
особистості і є випадковим.

Для різних видів злочинів (корисливих, корисливо-насильницьких,
насильницьких, випадкових) характерні викривлення в мотиваційній сфері
правопорушника. Тому, оцінюючи особистість людини, яка скоїла злочин,
юристові необхідно виявити домінуючі мотиви його життя і діяльності. Без
цього важко, а часом і неможливо, розкрити суб’єктивну сторону
особистості злочинця, бо злочинні діяння, однакові за юридичними
ознаками, можуть бути зумовлені різними спонуканнями. Цікавий приклад у
зв’язку з цим наводить харківський спеціаліст А. Зелінський:
“Розкрадання, наприклад, в одному випадку виявляє хижацьку і
при-дбавальну спрямованість винного (є яскраво виражений мотив у
поведінці цієї особистості. — В. Б.), а в другому — слабовілля і
навіюваність. Від першого швидше за все можна очікувати повторного
розкрадання, від другого — найрізноманітніших вчинків”1.

1 Зелинский А. Ф. Рецидив преступлений: Структура, связи,
прогнозирование. — Х.: Выща шк., 1980. — С. 50.

2 Див.: Щёкин Г. В. Основы психологических знаний: Учеб. пособие. — 2-е
изд. — К.: МАУП, 1996. — С. 28-29.

Здійснюючи вчинки і дії, люди виходять із різних спонукань, нерідко
керуються прямо протилежними мотивами, які відіграють винятково важливу
роль у життєдіяльності кожного індивіда. Сукупність стійких мотивів, які
орієнтують діяльність особистості, Г. Щокін справедливо вважає ядром
спрямованості особистості2. Саме потяги і бажання, інтереси і
переконання, установки та ідеали виступають механізмом регуляції
поведінки людини. Теоретичні дослідження і кримінальна практика
показують, що мотиваційна сфера особистості злочинця характеризується
егоцентризмом, неприйняттям ним соціальних цінностей, стійким конфліктом
із частиною представників навколишнього середовища, виправданням себе. В
особистості злочинця переважає викривлена система цінностей, яка
формується в ході соціалізації, бо не є вродженою. Багато злочинів
пов’язані із заздрістю, що є передумовою для розкрадань, грабіжництва і
розбою.

Одним із найнебезпечніших різновидів викривлених потреб є потреба в
алкоголі та наркотиках, які виступають каталізатором злочинних дій.
Вивчення осіб, засуджених за вбивства (500 чоловік), свідчить про те, що
майже половина з них почала вживати спиртні напої і наркотики з раннього
віку. І як наслідок — відзначалися найбільшою агресивністю. Агресивні
дії в основному проявлялися в погрозах, побиттях, образах і бійках,
тобто були спрямовані проти осо-бистості1.

На підлозі кухні однокімнатної квартири в калюжах крові лежали два
трупи. 44-річна уродженка Тернополя Галина Денисенко і її
співме-шканець-земляк Анатолій Стасюк були по-звірячому зарізані, кожній
з жертв убивця наніс десятки ножових поранень, понівечивши тіла до
невпізнанності. Їх виявив місцевий дільничний, який прийшов перевірити
квартиру. Сусідка, яка ввечері чула несамовиті крики з квартири Галини
Денисенко, повідомила про це в міліцію…

Вже наступного дня головний підозрюваний у цій справі — 21-річ-ний
Олексій Смолін — був оголошений в розшук. Смолін, уродженець і житель
Брянської області, останні місяці мешкав у Москві на квартирі у матері.
Надивившись під час служби в Чечні на всілякі жахи війни, парубок,
намагаючись упоратися з депресіями, став пити. Як відомо, алкоголь у цій
справі поганий помічник, але людина, яка спивається, як правило, розуміє
це занадто пізно. Алкогольне сп ‘яніння викликало в нього злість і
ненависть до горілчаних братів чи випадкових перехожих. Якщо раніше все
закінчувалося банальним мордобоєм без особливо важких наслідків, то 13
грудня 2000 р., відзначивши день народження приятеля, Смолін пішов в
“запій”…

1 Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 267.

Як і слід було очікувати, деталі того фатального вечора, коли було
скоєне вбивство, Смолін пам’ятає досить невиразно. У гості він прийшов
напідпитку, його щедро частували, потім, як йому здалося, Анатолій
образив його неуважним висловлюванням (після того як гість почав надто
звертати увагу на Галину), парубок розлютився і схопив ножа…1

На ґрунті викривлених потреб виникає відповідна система інтересів, яка є
сходинкою від потреби до поведінки людини. Наприклад, у більшості
розкрадачів, шахраїв, хабарників матеріальні інтереси, так званий
інстинкт накопичення, є основним сенсом їхнього життя і діяльності. І
вони, духовно обділені, намагаються компенсувати це грошима, речами,
розгульним життям. Важливо підкреслити, що головною антисоціальною
стороною цих викривлених потреб є вишукування неправомірних джерел
їхнього задоволення.

Особливу небезпеку для суспільства представляють запеклі злочинці —
вбивці, насильники, бандити, грабіжники. Найнебезпечнішими є
рецидивісти, для яких злочинна діяльність є стійкою орієнтацією в
їхньому житті. Вони відзначаються крайньою жорстокістю та
імпульсивністю, відсутністю почуття милосердя до людей, низьким рівнем
культури. Більшість злочинів скоюється запеклими злочинцями з прямим
наміром. Разом зі сферою свідомості у них починає функціонувати
підсвідома спрямованість на скоєння певних злочинів, що штовхає їх на
все нові.

Глибоке вивчення юридичними працівниками психологічних особливостей
особистості обвинуваченого дає можливість, по-перше, правильно
кваліфікувати злочин, по-друге, здійснювати вибір найбільш придатних
психологічних способів впливу на обвинуваченого в процесі проведення
слідчих дій, по-третє, більш успішно виявляти причини та умови злочину.

Із психологічного погляду, вивчення особистості звинуваченого включає в
себе дослідження його внутрішнього світу, потреб, інтересів, мотивів,
які визначають вчинки та дії людини, емоційної і вольової сфери,
індивідуальних особливостей мислення, пам’яті, сприйняття, уяви та інших
психічних явищ.

§ 2. Соціально-демографічна характеристика особистостізлочинця

1 Чеченский синдром // Мир новостей. — 2001.— 6 янв. — № 2 (368).

Однією з найважливіших соціально-демографічних ознак, які характеризують
особистість злочинця, є вік. Спеціалісти-психологи розглядають його як
якісно визначений етап становлення і розвитку особистості, як період із
притаманними йому психологічними особливостями сприйняття людиною
навколишнього світу. Через це вікові особливості не можуть не впливати
на злочинну поведінку. Вікові особливості повинні цікавити слідчого,
суддю, адвоката, прокурора та інших юридичних працівників як результат
соціальних змін особистості, її соціальних функцій, соціального досвіду,
способів реагування на конфліктні ситуації та ін. Відповідно,
соціально-психологічні особливості того чи іншого віку так чи інакше
виявляються в певних формах злочинної поведінки, що передбачає
необхідність диференційованого вивчення певного контингенту
правопорушників за віковою структурою.

Дуже важливою характеристикою особистості злочинця є освіта. Прямої
кореляційної залежності між рівнем освіти і формою антигромадської
поведінки немає, однак рівень освіти впливає і на правосвідомість, і на
формування світоглядних поглядів, і на здатність вибору того чи іншого
варіанта поведінки. Так, серед осіб, які скоїли злочини в Закарпатті за
період 1999-2000 рр., початкову освіту мали 3 %, неповну середню — 27 %,
середню — 65,8 %, вищу 4,2 %.

Звертає на себе увагу той факт, що ця група злочинців мала відносно
високий рівень освіти. Пояснення цьому бачиться в тому, що оскільки
освітній рівень населення в цілому в країні постійно підвищується, то це
стосується і осіб, які причетні до злочинних діянь. Значна частина
досліджуваного нами контингенту правопорушників є люди молодого віку.
Слід підкреслити: в порядку загальної кореляції, як і раніше,
відзначається стійке відставання правопорушників від своїх
законослухняних ровесників за рівнем освіти та культури. Значний інтерес
представляє питання про співвідношення пізнавального і морального
моментів у процесі формування особистості, про те, що є носієм
цілісності людської особистості — знання чи моральність. Практика
свідчить, що висока освіченість не є бар’єром, який розділяє
правопорушників і законослухняних громадян, і не гарантує соціально
схвальної поведінки. Найчіткіше це проявляється в екстремальних умовах
криміногенної ситуації, яка впливає не лише на свідомість особистості,
її раціональні елементи, а й на глибинні емоційні компоненти психіки.
Таким чином, не слід переоцінювати освіченість, набагато важливіше
світоглядна і моральна спрямованість знань (особливо гостро ця проблема
постає перед молоддю). Отже, стає зрозумілим, чому особи з порівняно
високим рівнем освіти можуть скоювати злочини. На наш погляд,
найперспективніший шлях розв’язання цієї проблеми — забезпечення
(посилення) моральної, гуманістичної спрямованості освіти як єдності
знань, моралі, інтересів і поведінки особистості.

Суттєве значення для характеристики особистості злочинця мають відомості
про його соціальний стан і рід занять. Стосовно досліджуваного
контингенту злочинців ці відомості дозволяють встановити, в яких
соціальних прошарках найбільш розповсюджені злочини. Наприклад, особи
які скоїли злочини в Закарпатті за 1999-2000 рр. за соціальним станом
характеризуються так: робітники — 50,3 %, службовці та
інженерно-технічний склад — 25,2 %, учні — 4,5 %. Аналіз кримінальної
практики показує, що не можна просто пов’язувати характер праці і
протиправну поведінку. Необхідно враховувати складну взаємодію виділених
факторів з іншими — культурно-освітній рівень, потреби, інтереси тощо.
Особливої уваги заслуговують ті особи, які на момент скоєння злочину
ніде не працювали і не навчалися. Негативне ставлення до праці та
схильність до паразитичного існування негативно відбиваються на розвитку
їхньої особистості, загострюють відносини з оточуючими і певною мірою
зумовлюють виникнення криміногенної ситуації.

Всього за добу правоохоронці Хмельницького розкрили жахливе вбивство
сім’ї місцевого підприємця. В озері на околиці одного з мікрорайонів
були знайдені покалічені тіла чоловіка і жінки — подружжя, які торгували
на місцевому речовому ринку. При огляді квартири вбитих працівники
міліції виявили, що вхідні двері не закриті, в одній кімнаті були явні
сліди пограбування, а в спальні в ліжку акуратно накритий, ніби він
спав, їх дев’ятирічний син. Однак виявилося, що хлопчик задушений…

Коло підозрюваних помітно звузилося, коли з’ясувалось, що серед знайомих
потерпілих був 34-річний житель Хмельницького, безробітний, раніше
судимий за квартирні крадіжки і хуліганство. Під час затримання
наступного дня після трагедії “знайомий ” цинічно заявив: “Я цих двох
порішив, а малого задушив”.

1 Див.: 34-летний наркоман убил всю семью предпринимателей // Фактьі. —
2001. — 2 февр. — № 27.

Підозрюваний розповів, що раніше бував у гостях в цій сім’ї і вирішив
поживитися добром. Заздалегідь все обдумав і підготував (упакував у
сумку одноствольну рушницю, сокиру, молоток) і, як він зізнався потім,
“вколовши кубів п ‘ять наркоти “, пішов на “ділову ” зустріч. На околиці
міста злочинець влаштував справжню бійню…1

Значний інтерес представляє вивчення особистості злочинця в системі
конкретних форм її соціальної діяльності. Утверджений в психології
дієвий підхід у вивченні явищ психічного життя особистості дозволяє
вивчити її “.. .в деякому здійснюваному процесі життєдіяльності, який
стосується саме її. За цієї умови можна виявити, які суспільні процеси і
форми безпосередньо впливають на формування осо-бистості”1 і, певна річ,
з’ясувати роль особистості в становленні свого “Я”.

Злочинцям властиве суперечливе поєднання негативних і позитивних рис
особистості і таке ж суперечливе за своїм змістом поєднання форм
соціальної діяльності. А це означає, що при вивченні способу життя
злочинця слід уникати однозначних характеристик і прагнути вивчення в
системі його різних за соціальною значущістю видів діяльності.

Вузьке розуміння діяльності може призвести до теоретичних помилок у
дослідженні особистості злочинця, які, в свою чергу, можуть потягнути за
собою помилки в практиці боротьби зі злочинністю, зокрема в роботі щодо
виправлення і перевиховання злочинців. У зв’язку з цим автор не може
підтримати концепцію О. Ковальова, який при побудові типології
особистості злочинців як одного з типів виділив так званий глобальний
тип особистості з повною кримінальною зараженістю. “Всі їхні помисли,
почуття, — стверджує О. Ковальов, — пов’язані із замислами скоєння
злочинів.”2. Висловлювання означає, що вся життєдіяльність такої
особистості має антигромадський характер, підпорядкована злочинним цілям
і, відповідно, невиправна. Якщо всі елементи структури особистості
злочинця набули явно виражений антигромадський характер (повна
кримінальна зараженість), тоді доведеться констатувати приреченість цієї
особистості на скоєння злочинів і в майбутньому. А це є, по суті,
визнання обумовленості поведінки, яка давно піддана справедливій критиці
і відкинута вітчизняними кримінологами і психологами.

1 Абулъханоеа-Слаеская К. А. Диалектика человеческой жизни. — М., 1977.
— С. 8.

2 Ковалев А. Г. Психологические основы исправления правонарушителя. —
М.: Юрид. лит., 1968. — С. 50.

Твердження, що все життя того чи іншого злочинця, всі конкретні форми
його прояву є кримінальними, не доведене. Припущення про “тотальну
кримінальну зараженість”, стверджує О. Яковлєв, не доведено, воно
ґрунтується на прямій аналогії з фізичними захворюваннями організму і
несе на собі відбиток понять, прийнятих у сфері побутової свідомості1.
Повністю асоціальні особи не зустрічалися навіть серед обстежених
рецидивістів — такий висновок зробили в свій час спеціалісти-юристи, які
вивчали причини і профілактику сімейно-побутових злочинів та інших
правопорушень у м. Києві і трьох областях України2.

У соціальній дійсності життєдіяльність людини представляє собою
сукупність різноманітних форм рольової і нерольової поведінки. Причому
перші становлять більшість форм соціальної активності особистості, в
тому числі й особистості злочинця. Наприклад, дослідники відзначають
дуалістичний (подвійний) характер поведінки сімейно-побутових злочинців:
з одного боку, людина дисциплінована на роботі, а з другого — дебошир і
деспот у сім’ї (60 % вивчених осіб характеризувалися за місцем роботи
позитивно, водночас за місцем проживання — лише 20 %).

У структурі особистості злочинця особливий інтерес представляють
психічні властивості, які дають найбільш повне уявлення про глибинні
процеси, які безпосередньо визначають її поведінку, і серед них
провідною є соціальна спрямованість особистості. Оскільки про ядро
спрямованості особистості — її мотиви — йтиметься в наступному розділі,
зупинимося на інших її компонентах.

1 Див.: Яковлев А. М. Теория криминологии и социальная практика. — М.:
Наука, 1985. — С. 97.

2 Див.: Предупреждение семейно-бытовых правонарушений. — М.: Наука,
1989. —

С. 106.

У злочинній поведінці істотну роль відіграє такий компонент
спрямованості особистості, як соціальна установка. За результатами
досліджень, заснованих на загальнопсихологічному понятті соціальної
установки, до наукового обігу введено поняття антигромадської установки
як одного з факторів, що визначає злочинну поведінку. Для багатьох
правопорушників характерна особистісна установка на злочинну діяльність
(в особи з викривленими потребами, антигромадськими поглядами і
звичками). Особистісна установка на злочинну діяльність обумовлює
здійснення правопорушниками діянь, як правило, агресивного,
насильницького спрямування. Характерно, що прояв агресивності цих осіб
не є реакцією на обставини конфліктної ситуації, а виражає насамперед
прагнення особи реалізувати агресивні спонукання незалежно від того,
сприятлива ситуація чи ні.

Багато злочинів скоюються особами, які мають ситуативну установку на
злочинну діяльність. Вона виражається в емоційній обумовленості особи до
конфліктного реагування на певні життєві обставини, за яких стикаються
протилежні потреби та інтереси конфліктуючих. Ситуативна установка
найбільш властива для правопорушників підліткового і молодого віку, що є
відображенням їхньої загальної соціальної незрілості, внутрішньої
суперечливості, емоційно-вольової нестійкості, які зумовлюють
невідповідні реакції особи на об’єктивні обставини. Це твердження, що
має під собою теоретичну і практичну основу, вимагає окремого розгляду
психології неповнолітніх злочинців.

§ 3. Психологія неповнолітніхзлочинців

Напружена, нестійка соціальна і економічна обстановка, яка склалася нині
в Україні, зумовлює зростання різних відхилень в особисті-сному розвитку
і поведінці дітей. Серед них особливу тривогу викликають не лише
відчуженість, яка прогресує, підвищена настороженість неповнолітніх, а й
їхній цинізм, жорстокість, агресивність. Найбільш гостро цей процес
виявляється у перехідному — підлітковому — віці.

Сучасний підліток живе у світі, складному за своїм змістом і тенденціями
соціалізації. Це пов’язано, по-перше, з економічною і екологічною
кризою, яка вразила наше суспільство, що викликає у дітей почуття
безнадійності й роздратування (додамо — при відсутності почуття
особистої відповідальності). По-друге, з темпом і ритмом
техні-ко-технологічних перетворень, які ставлять до підлітків нові
вимоги. По-третє, з насиченим характером інформації, що глибоко впливає
на дитину, яка ще не виробила чіткої життєвої позиції (варто особливо
зазначити у зв’язку з цим серйозний дефіцит позитивної інформації в
засобах масової інформації, в кіно- і телефільмах). У підлітків бурхливо
розвивається почуття протесту, часто неусвідомленого, відбувається
втрата загальносоціальної зацікавленості, що призводить до егоїзму. Річ
у тім, що підлітки більше, ніж інші вікові групи населення, страждають
від нестабільного соціального, економічного і морального становища в
країні, втративши сьогодні необхідну орієнтацію в цінностях та ідеалах,
— старі зруйновані, нові лише створюються. Підлітки не лише не знають у
що вірити, а й вважають, що більшість дорослих зазвичай говорить
неправду, що “зараз кожен живе для себе, намагається якось викрутитися,
обдурити іншого”1.

Типовий стан агресивності підлітка характеризується гострим, часто
афективним переживанням гніву, імпульсивною безладною активністю,
бажанням на комусь чи навіть на чомусь “зірвати зло”. Агресивні дії
неповнолітніх виступають як:

засіб досягнення якої-небудь значущої для цього підлітка мети;

спосіб психічної розрядки, заміщення, задоволення блокованої потреби і
забороненої діяльності;

спосіб задоволення в самореалізації і самоутвердженні.

Агресивність в особистісних характеристиках неповнолітніх формується в
основному як форма протесту проти нерозуміння дорослих, через
незадоволеність своїм станом у суспільстві. Водночас на розвиток
агресивності підлітків впливають і окремі природні особливості
(наприклад, збуджуваність і сила емоцій), а також найближче оточення.
Суттєво те, що агресивність неповнолітніх виявляється не лише в
деструктивних формах поведінки (бійки, сварки, злі жарти і т. п.), а й в
злочинах — бандитизм, убивство, зґвалтування і т. д.

1 Семенюк Л. М. Психологические особенности агрессивного поведения
подростков и условия его коррекции: Учеб. пособие. — М.: Флинта, 1998. —
С. 37.

Справжній маніяк-душогуб в особі 12-річного підлітка був затриманий 22
грудня 2000р. в Підмосков’ї. Довгий час Олександр Тимошин, який вважався
важкою дитиною, тероризував своїх ровесників, знахабнів від безкарності,
по-звірячому вбив 13-річну дівчинку. Але цій трагедії можна було
запобігти. Адже ще 25 листопада батьки іншої дівчинки подали заяву в
міліцію про спробу зґвалтування, яку вчинив малолітній “відмо-розок”.
Напавши на однокласницю, намагався зґвалтувати її, а коли дівчинка
вчинила опір, навіть полоснув її ножем по шиї, до крові порізав шкіру. А
через три тижні він мало не задушив у порожньому класі першокласницю,
котра врятувалася лише завдяки батькам, які в той момент заглянули в
кімнату. Але, не бажаючи тягатися з “малолітками”, не-передбачувані
працівники районного УВС чомусь не вжили ніяких профілактичних заходів
щодо нейтралізації небезпечного для суспільства підлітка. В результаті у
селі сталася трагедія. Підстерігши в безлюдному місці восьмикласницю Л.,
яка поверталася додому разом з п’ятирічною племінницею Настею, Тимошин
накинувся на школярку. Настя побігла по допомогу, але коли батьки
прибігли, усе вже було скінчено.

Отримавши більше десятка ножових поранень у спину, шию, живіт, Л.
померла до приїзду “швидкої допомоги “1.

Безумовно, не всі правопорушення неповнолітніх настільки злісні та
трагічні. Багато правопорушень молодших школярів і підлітків скоюються
на ґрунті бешкетництва, неправильно зрозумілої романтики (наприклад,
крадіжка яблук чи груш у чужому саду). Але водночас треба мати на увазі,
що більше 50 % злочинців-рецидивістів свій перший злочин скоїли у
підлітковому віці.

У середовищі неповнолітніх останнім часом поширюються нові види
злочинів, які раніше були притаманні лише дорослим. Це торгівля
наркотиками, розбійні напади на підприємців, комп’ютерні злочини, рекет
у своєму середовищі та ін.

Нетовариськість підлітка і конфліктні ситуації, в які він потрапляє,
дуже часто є наслідками його неправильної самооцінки. При цьому
перешкодою для нормального розвитку особистості підлітків із завищеною
самооцінкою є занижена критичність до себе, до своїх дій і вчинків, а із
заниженою — підвищена самокритичність.

Відомо, що в людському житті найскладнішим перехідним етапом є саме
підлітковий вік, коли людина відзначається підвищеною вразливістю до
всього того, що робить її дорослою. У цьому віці відбувається формування
і розвиток моральних уявлень, понять і переконань, засвоєння моральних
норм, цінностей, суспільних вимог до поведінки, в тому числі і правових
норм. У віці 11-15 років закладаються самосвідомість, самооцінка, які є
важливими факторами в процесі особистісного самовизначення і
саморегулювання. І будь-які несприятливі соціально-економічні умови, в
яких знаходиться підліток, можуть привнести негатив у його моральну
позицію, життєві цінності (важко втриматися, щоб не навести приклад
негативного впливу на розвиток психіки дітей пияцтва їхніх батьків).

Для цього віку характерні поведінкові стереотипи, серед яких
найпоширенішими є такі2:

1 Див.: Малолетний маньяк // Мир новостей. — 2000. — 29 дек. — № 1 (367)

2 Еникеев М. И. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов.
— С.315-316.

• реакція опозиції, яка викликається завищеними вимогами до навчання,
поведінки підлітка, зайвими обмеженнями, неувагою до його інтересів
дорослих. Така реакція проявляється у втечах із дому, в браваді
сп’янілого стану, а часом і в антисоціальних діях;

реакція імітації за своєю суттю є наслідування певної особи. На жаль,
зразком для деяких підлітків може стати й антисоціальний герой;

реакція компенсації пов’язана з відшкодуванням невдач в одній сфері
успіхом в іншій (неуспіхи в навчанні багато підлітків компенсують
успіхами в бійках);

реакція емансипації проявляється в бажанні підлітка звільнитися від
надокучливої опіки батьків і вчителів (крайня форма — заперечення
загальноприйнятих цінностей і норм закону);

реакція групування пов’язана з об’єднанням ровесників у групи, які
відзначаються однорідною спрямованістю, боротьбою за панування на своїй
території;

реакція захоплення проявляється в найрізноманітніших формах (стиль в
одязі, азартні ігри, рокери та ін.).

Становлення підлітка багато в чому визначається тим, які соціальні
зразки він обирає, з якими стереотипами поведінки стикається, які норми
і цінності “вбирає” в себе, перебуваючи в сім’ї, на вулиці, у школі,
коледжі тощо.

Установлено, що межі підліткового періоду приблизно збігаються з
навчанням дітей у 5-8 класах загальноосвітньої школи і охоплюють вік від
11-12 до 14-15 років (фактичний вступ у підлітковий вік може відбуватися
на рік раніше або пізніше).

Особливий стан підліткового періоду зумовлений складністю і важливістю
процесів розвитку, що відбуваються в цьому віці. Перехід від дитинства
до дорослості — основний зміст і специфічна відмінність фізичного,
розумового, морального і соціального розвитку підлітка.

1 Зльконин Д. Б. Психическое развитие в детском возрасте. — М.; Воронеж:
НПО “МОДЗК”, 1995. — С. 66-86.

Найхарактерніше в особистості підлітка те, що в нього виникає уявлення
про себе уже не як про дитину, він починає відчувати себе дорослим,
прагне бути ним1. Почуття дорослості з’являється в результаті
усвідомлення і оцінки зрушень у фізичному розвитку і статевому
дозріванні, а також у результаті спілкування і спільної роботи з
дорослими, в ході яких “спрацьовує” феномен наслідування зовнішнім
ознакам дорослості (куріння, особливий лексикон, гра в карти та ін.).
Специфічна соціальна активність підлітка полягає у великій чутливості до
засвоєння норм і цінностей, способів поведінки, які існують у світі
дорослих та їхніх стосунках.

Дослідження показують, що особливості проявів і проходження підліткового
періоду визначаються конкретними соціальними обставинами життя і
розвитку підлітка, його суспільним становищем у світі дорослих людей і
найближчим оточенням (референтні групи, сім’я та ін.). найважливішою
умовою формування особистості “важкого” підлітка є негативне ставлення в
сім’ї, алкоголізм батьків чи родичів, їхня аморальна поведінка і т. п.
(слід зазначити, що іноді викривлену моральну атмосферу навколо підлітка
створюють і люблячі батьки, які надмірно плекають своє чадо).

Основні психологічні особливості підліткового віку — підвищена
конформність, навіюваність, групова залежність, демонстративна
незалежність від старших, бравада, недостатній соціальний контроль
власної поведінки, завищене наслідування кумирам та ін. Особистість ”
важкого підлітка” характеризується низьким рівнем соціалізації і
відображає прогалини в його вихованні в сім’ї, школі, які (ці прогалини)
заповнює особливе “виховне середовище” — вулиця, двір, вуличні групи з
негативною спрямованістю. Обмеженість життєвого досвіду, знань,
конфліктність у стосунках із дорослими, потреба в самоствердженні,
чутливе реагування на думку ровесників визначають особливості психіки
неповнолітніх.

Спілкування зі своїми ровесниками — провідний тип діяльності в цьому
віці. Саме у спілкуванні засвоюються норми соціальної поведінки,
встановлюються відповідні стосунки, розвивається почуття симпатії чи
антипатії. Якщо потреба у спілкуванні реалізується не в сприятливих
умовах, а у неформальних підліткових групах і вуличних компаніях, котрі
як цінність сповідують випивку, наркотики, хуліганство і т. п., то таке
спілкування може стати для підлітка небезпечним криміногенним фактором.

У зв’язку з цим необхідно відзначити, що для неповнолітніх характерне
скоєння злочинів у складі групи. Це пояснюється кількома причинами:

а) беручи участь у групових діях, підлітки сміливішають і нахабнішають
(група з аморальними і протиправними позиціями перетворюється на
“стадо”);

б) скоюючи правопорушення, члени групи всіляко “облагороджу-

ють” їх мотиви, викривлено оцінюють поведінку потерпілого;

в) у групі відбуваються схвалення скоєних дій та ігнорування вла-

сної відповідальності за протиправну поведінку;

г) в емоційній сфері підлітків, які скоїли злочин у групі, послаб-

люється почуття сорому, чутливість до страждань інших людей

(з великої кількості опитаних неповнолітніх правопорушників

40 % ні перед ким не відчували почуття сорому, а решта 60 %

відчували лише у зв’язку з покаранням, а не у зв’язку з амора-

льністю скоєного антисоціального діяння1.

Зазвичай, кримінальну спрямованість групі надають раніше судимі дорослі
або люди юнацького віку, які зловживають алкоголем чи наркотиками і
ведуть розгульне життя.

Наприкінці осені 2000 року із завидною регулярністю відбувалися зухвалі
нічні “візити ” злочинців у різні офіси. Злочинці виламували вхідні
двері або виривали решітки на вікнах службових приміщень, що, як
правило, знаходились на першому чи напівпідвальному поверхах…
Викрадаючи комп’ютери, принтери, телевізори та іншу велику апаратуру,
злодюжки якимось чином примудрялися проносити свою здобич вулицями,
залишаючись при цьому непоміченими. Наприкінці листопада оперативники
випадково звернули увагу на кількох молодих людей, які, ніде не
працюючи, жили на широку ногу і регулярно приторговували всілякою
технікою.

Дванадцятирічних В. Козлова і А. Решетилова та тринадцятирічного Є.
Власова затримали, вилучивши у них крадену апаратуру, яку вони прийшли
здавати на ринку перекупникам. Через малих слідчі вийшли на їхніх
старших спільників. Першим був взятий 15-річний учень ПТУ О. Агапов, на
квартирі в якого знайшли цілий склад ще не проданих крадених речей —
монітори, телефони, комп’ютерні запчастини. Подільниками виявилися
18-річний Д. Щербаков (“сидів” на героїні і в свій час притягався до
кримінальної відповідальності за зберігання наркотиків) і 17-річний А.
Баженов (раніше потрапляв під слідство за крадіжку).

1 Еникеев И. М. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов.
— С. 317.

2 Див.: Детская банда // Мир новостей. — 2000. — 29 дек. — № 1 (367).

На цей момент злочинці зізналися в шести крадіжках. За попередніми
підрахунками оперативників, молодики скоїли принаймні два десятки
подібного роду злочинів2.

Таким чином, антисоціальна поведінка неповнолітніх зумовлена впливом
багатьох факторів, серед них, на наш погляд, головними є:

несприятливі соціальні умови (особливо сімейні);

індивідуальні особливості особистості підлітка. У процесі проведення
судово-психологічних експертиз було проаналізовано 62 кримінальні справи
щодо сексуальних злочинів неповнолітніх у віці від 12 до 18 років,
вивчені механізми їхньої злочинної поведінки залежно від особистісних
характеристик. У структурі особистості більшості підлітків
діагностувалися акцентуації характеру. У групі тих, хто скоїв насильство
поодинці, переважали: епілептичний тип — 64 %, шизоїдний — 12 %,
нестійкий — 11 %, а серед тих, хто скоїв насильство в групі (48 осіб),
діагностувався гіпертимний тип характеру — 14 %, нестійкий — 13 % і
конформний — 10 %1;

безпосередній вплив ровесників чи дорослих людей, референтних груп;

соціальна неконтрольованість.

Підвищення уваги суспільства до життя, навчальної та ігрової діяльності
підлітків, поліпшення соціально-економічних умов, організація соціально
корисної та цікавої життєдіяльності можуть сприяти вирішенню проблеми
зниження і викоренення злочинності неповнолітніх.

§ 4. Психологіяорганізованоїзлочинності

Групові злочини, як показують дослідження, становлять понад 20 % усіх
злочинів. Суспільна небезпека організованої злочинності вища в
порівнянні з індивідуальними злочинами, що зумовлюється кількома
психологічними і соціально-психологічними факторами, а саме:

1 Васильев В. Л. Юридическая психология. — СПб.: Питер Пресс, 1997. — С.
424.

скоєння злочину в умовах групи психологічно полегшується, відчувається
вплив інших членів групи;

організована злочинність відрізняється просторовим розмахом (нерідко
охоплює цілі регіони, галузі господарства) і масштабом злочинного діяння
(розкрадання в особливо великих розмірах, контрабанда і т. п.);

є можливість залучення в злочинну діяльність нових осіб, у тому числі
державних службовців і неповнолітніх;

справляється певний вплив на діяльність злочинної групи і психічне
антисоціальне зараження.

Злочинна група має певну ієрархічну структуру (у більшості випадків
структура виглядає як піраміда, на вершині якої перебуває вожак) і
досить високий рівень саморегуляції. Вона відзначається системою своїх
норм поведінки і міжособистісних відносин:

а) у злочинній групі існує жорстка система безумовного підкорення,

за якою “нижчий” виконує розпорядження “вищого” в ієрархії;

б) взаємини засновані на егоїстичному розрахунку, на утверджен-

ні переваги шляхом грубої фізичної сили;

в) у злочинній групі відбувається поділ ролей і функцій, які вико-

нуються кожним членом групи (вожак, касир — утримувач “об-

щака”, зв’язківці, рядові бойовики, охоронці та ін.);

г) члени злочинної групи пов’язані круговою порукою, іноді скріп-

леною кров’ю (в багатьох бандах існує клятва мовчання як своє-

рідний “кодекс честі” бандита).

До сказаного можна додати: чим небезпечніші дії злочинної групи, тим
більш диференційовані ролі і функції кожного члена групи.

Психологія організованої злочинності відрізняється спільністю злочинних
цілей та інтересів. При цьому злочинна група створюється з метою скоєння
не одного-єдиного злочину, але для постійної і довготривалої злочинної
діяльності (юридична практика показує, що окремі злочинні групи
займаються антисоціальною діяльністю упродовж кількох років), інакше
кажучи, злочин перетворюється на ремесло членів злочинної групи, що
формує у них відповідну психологію, субкультуру. Якими є психологія
бандита, його моральне обличчя і людські якості, можна судити з такого
прикладу.

Банда Капущу з’явилася в Підмосков’ї 1995 року: саме тоді звільнився із
зони після восьмирічного ув’язнення за скоєне вбивство уродженець
Болгарії. Знаючи, що в нього важка форма туберкульозу і довго йому
прожити не вдасться, Микола, замість того щоб подумати про душу і
вічність, вирішив в останні свої роки заробити за всяку ціну багато
грошей і як слід “помститися” ненависному людству за свою долю, що не
склалася. Спочатку до банди входили чотири особи. А коли вчинили кілька
розбійних нападів на магазини і квартири, вожак вирішив позбутися своїх
помічників. Для початку запропонував заради “найбільш справедливого
поділу” двом подільникам, О. Волкову і Д. Сиротку, вбити “третього
зайвого” — С. Кулагіна. Потім спровокував Волкова на вбивство Сиротка —
ніби двом більше залишиться. А після цього вбив і самого Волкова,
привласнивши всі гроші собі.

Два роки потому Капущу завів дружбу з 22-річним В. Зобовим, разом з яким
почав грабувати автовласників. Влітку 1997року склад кривавої банди
поповнився запеклими кримінальниками В. Нікітіним, В. Гу-левським і С.
Росляковим. Ще двоє, які прийшли в угруповання трохи згодом, особливої
ролі в діяльності банди не зіграли і невдовзі були вбиті своїми ж за
“неблагонадійність”.

Багато злочинів скоїла ця банда. Лише за серпень 1997року ці нелюди
позбавили життя 9 людей. Найпідлішим їхнім злочином можна вважати
вбивство “човникарки ” Є. Ларіної і її домочадців. Ларіну та її чоловіка
в цивільному шлюбі О. Семикіна катували на очах трьох дітей… Забравши
наявні гроші, золоті прикраси і машину з товаром, головорізи пішли,
залишивши після себе п’ять трупів. Дітей — 11-річного Максима, 15-річну
Діану, 16-річну Оксану та їхню матір Нікітін і Ка-пущу порішили
пострілами впритул. Зв’язаного Семикіна облили бензином, і він згорів
живцем.

Через кілька місяців схопили вожака і решту бандитів1.

При аналізі злочинної діяльності окремої особистості у складі групи
жоден співучасник групового злочину, якщо він визнаний таким, не може
бути невинним. Але при оцінці особистості співучасника юридичні
працівники повинні мати на увазі, яка його роль у скоєному груповому
злочині, які його цілі і мотиви, якою мірою він міг передбачити наслідки
своїх дій і дій всієї групи в цілому, як він ставиться до самого факту
скоєння злочину, та ін. Особливу увагу необхідно приділити аналізу ролі
організатора, підбурювача, виконавця, помічника, з’ясувати значення дій
кожного з них у скоєному злочині. Якщо злочин скоєний з попередньою
змовою, то юристові важливо виявити ситуацію виникнення змови і місце
кожного з її учасників.

1 Див.: Кровавый шабаш // Мир новостей. — 2000. — 29 дек. — № 1 (367).

Як правило, злочинна група для її членів виступає як референтна, і
поведінка кожного визначається цілями та інтересами цієї групи, її
неписаними нормами, експектаціями групи, прагненням до позитивної оцінки
групою своїх дій і поведінки, конформністю стосовно вимог цієї групи до
її учасників. Причому в злочинній групі досить ефективно діють своєрідні
санкції як засіб примусу щодо дотримання проголошених “верхівкою” норм
поведінки. Санкції можуть бути позитивними (у разі, якщо член групи
виконає її сподівання) і негативними (стосовно тих, хто відхиляється від
групових стандартів).

Організована злочинність не має меж. За останні роки кримінал звив міцне
кубло злочинної спільноти, яка займається торгівлею новонародженими.
Наймані вбивці-кілери холоднокровно і безжально влаштовують точно
сплановану прицільну стрільбу, різанину; з’явилися так звані кілерські
групи. Кримінальні угруповання беруть участь у незаконному обігу зброї,
організовують кубла, використовуючи сексуальних рабинь і т. п. У
злочинне середовище все більше залучаються жінки і молодь.

Корислива мотивація — провідна мета злочинних дій. Як показують
дослідження, вона характерна для 75 % злочинних посягань1. Наприклад,
контрабанда, торгівля зброєю, кіднепінг (викрадення дітей з метою
шантажу і отримання викупу), наркобізнес, торгівля новонародженими,
підробка грошей, хабарництво, крадіжки, рекет та інше є корисливими
злочинами.

1 Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 272.

Кожен вид організованої злочинності, підкоряючись певним загальним
соціально-психологічним закономірностям, водночас має свої психологічні
особливості, свій соціально-психологічний механізм становлення і
функціонування, свою спрямованість і стійкість. Це ускладнює діяльність
працівників слідчих органів, судів, прокуратури та інших
юристів-спеціалістів. Кожен із них повинен володіти високими
професійними знаннями, навиками і вміннями, самоорганізованістю,
наполегливістю, відповідальністю, винахідливістю, витримкою,
самокритичністю, прагненням постійно поповнювати свій арсенал новими
способами і формами боротьби з організованою злочинністю. Зокрема,
останнім часом все більшого значення набувають переговори зі злочинцями,
які дозволяють в багатьох випадках забезпечити усунення небезпеки для
людей, уникнути застосування сили. Переговори зі злочинцями — новий
підхід у вирішенні боротьби з організованою злочинністю, який вимагає
відповідних знань і умінь від працівників сил правопорядку і громадської
безпеки.

Розділ 6

психологія злочинного діяння

Найнебезпечніша частина правопорушень, що мають явну антисоціальну
направленість, — злочинність. Будь-який злочин (державна зрада чи
терористичний акт, зловживання владою чи службовим становищем, службова
фальсифікація чи отримання хабара, контрабанда і бандитизм, посягання на
особу, її політичні, майнові та інші права тощо) є суспільно небезпечним
діянням, яке карається законом. Ефективна боротьба зі злочинністю з
психологічного погляду вимагає глибокого аналізу протиправної дії осіб,
які скоїли злочини, вивчення психологічної структури злочину, а також
причин, що спонукають людину до злочинної поведінки.

§ 1. Психологічні причинизлочинної поведінки

Кримінологічну суть злочинів складає їхня мотивація, яка в суб’єктивній
формі відображає всю сукупність об’єктивних причин і умов. Причинність
злочинної поведінки — складний об’єкт для вивчення. Вона може бути
різнобічно досліджена тільки в рамках комплексу наук про людину і
суспільство: соціології, соціальної психології, загальної психології,
психофізіології і біології. На соціально-психологічному рівні
досліджуються криміногенні властивості таких явищ, як соціальні
традиції, настрої, правосвідомість, ціннісні орієнтації, а також
механізмів — громадської думки, моди, міжособистісного спілкування,
психологічного впливу, конформізму та ін. Психологічний аспект розкриває
зв’язки психічних станів і процесів (пізнавальних, емоційних, вольових),
психічних властивостей (спрямованості, здібностей, характеру) зі
злочинною поведінкою. На психофізіологічному і біологічному рівнях
ставиться завдання виявити вплив властивостей нервової системи,
темпераменту і процесів фізіологічного характеру на злочинну поведінку.

Аналіз формування злочинної поведінки з позицій психології передбачає
пошук відповідей на такі запитання: чому скоєно злочин? що призвело чи
примусило цю людину обрати злочинний варіант поведінки в конкретній
ситуації? який психічний стан індивіда, його психічні властивості, які
проявились у злочинній дії?

Відповіді на ці запитання не можуть бути однозначними, бо злочин як
свідома дія людини завжди є результатом складної взаємодії
найрізноманітніших причин. Поведінка людини спонукується і регулюється
його індивідуальним, суб’єктивним сприйняттям і відображенням реальних
життєвих обставин і причетністю індивіда до цих обставин.

Об’єктивними причинами правопорушень є суперечності в соціальних і
економічних відносинах — низький рівень життя людей, недоліки
організаційного і адміністративно-господарського характеру, безробіття,
найближче соціальне оточення та ін.

Суб’єктивні причини злочину — соціальні позиції особистості, система
цінностей та інтересів, рівень соціалізації і правосвідомості, соціальні
установки і стереотипи поведінки, а також психодинамічні особливості
особи і тимчасові психічні стани.

Оскільки поведінка людини не буває прямим наслідком безпосередньо чинних
факторів (соціально-економічних умов життя, ситуативних обставин і т.
п.), то її неможливо розглядати за аналогією з причинністю в явищах
природи. Система зовнішніх обставин у поведінці особи переламується
через її внутрішній світ, через її психіку. Звідси випливає важливий
висновок: у злочинній поведінці проявляється єдність об’єктивних і
суб’єктивних факторів людської життєдіяльності.

1 Розин В. М. Психология для юристов. — М.: Изд. дом “Форум”, 1997. — С.
70.

2 Шнайдер Г. Й. Криминология: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1994. — С. 84.

Спроби наукового пояснення психологами особи злочинця і злочинної
поведінки беруть початок у ХХ ст. Одна з перших концепцій полягає в
тому, що злочинець має низку специфічних негативних рис характеру або
особистості в цілому. Так, П. Поллітц виділяв у злочинця такі психічні
особливості, як “відсутність співчуття”, “заниженість відчуття болю”,
“байдужість до покарання”, “пихатість”, “схильність до пияцтва”,
“сексуальна розпущеність” та ін.1 Під впливом досліджень психіатрів
(зокрема К. Шнейдера, який дав класифікацію психопатичних особистостей)
на початку 30-х років кримінологи зацікавились психіатричними
інтерпретаціями злочинця. Наприклад, А. Мерген відмічав, що тенденція до
злочину закладена в людині з самого початку, “психопат піддається їй
тому, що сила цієї тенденції дістає патологічну перевагу над всіма
іншими”2.

Послідовники біологізаторського підходу, і зокрема представники
фрейдистської та неофрейдистської шкіл, пояснюють природу агресивності
як першопричину насильницьких злочинів. Агресивність — поведінка, метою
якої є нанесення шкоди якомусь об’єкту або людині. Вона виникає, на
думку фрейдистів і неофрейдистів, унаслідок того, що з різних причин не
реалізуються окремі неусвідомлювані вроджені потяги, що збуджує
агресивну енергію, енергію нищення. Як такі не-усвідомлювані вроджені
потяги З. Фрейд розглядав лібідо, А. Адлер — прагнення влади, переваги
над іншими, Е. Фромм — потяг до нищення.

Очевидно, що при такому поясненні агресивність неминуче повинна
виникнути в будь-якої людини з вродженими, сильно вираженими
неусвідомлюваними потягами, які далеко не завжди здатні реалізуватися в
житті і тому знаходять свій вихід у деструктивній, нищівній поведінці.

Проте такі дослідники агресивності та її природи, як А. Бандура, Л.
Берковиць, А. Басс, Е. Квятковська-Тохович, С. Єніколопов та інші
суттєво змінили точку зору на природу агресії та її вираження.

Усе більша роль в природі агресії відводиться соціальним факторам, які
діють за життя. Так, А. Бандура вважає, що агресія — результат
спотвореного процесу соціалізації, зокрема результат зловживання
батьками покараннями, жорстоким ставленням до дітей. Л. Берко-виць
вказує, що між об’єктивною ситуацією і агресивною поведінкою людини
завжди виступають дві опосередковані причини: готовність до агресії
(злість) та інтерпретація, тлумачення для себе цієї ситуації.

Біологічні фактори не можна відокремлювати, відривати від соціальної
сутності особи, але разом з тим не можна їх і не враховувати. Біологічні
властивості людини взаємодіють із певними психічними утвореннями, є
умовою розвитку його психічних якостей в конкретних соціальних
обставинах. “Серед обстежених нами рецидивістів установлено 14 % осіб,
останні злочини яких значною мірою обумовлені, на наш погляд, генетично
і структурно нижчими властивостями: ексцесами темпераменту, патологією
психіки, підсвідомими потягами”1.

1 Зелинский А. Р. Рецидив преступлений: Структура, связи,
прогнозирование. — Х.: Выща шк., 1980. — С. 46.

Сьогодні кримінологи вважають, що шукати пояснення злочинній поведінці
особи треба не в фізіології і психіатрії, а в соціальній психології та в
психологічних теоріях особистості. Та й більшість спеціалістів доходить
думки, що злочинець — не якась особлива дефектна особистість, а одна з
можливих ліній розвитку подій1.

Тому причини злочинної поведінки слід розглядати в комплексі, враховуючи
і біологічні фактори індивіда, його індивідуально-психологічні
особливості, соціально надбані ним якості та зовнішні обставини, в яких
формується особистість та реалізується її життєдіяльність.

Серед причин злочинної поведінки необхідно розрізняти фактори, що
визначили розвиток спрямування особистості та її емоційно-вольові
регуляційні особливості. Стосовно останнього, то в злочинах, що
скоюються при домінуванні в поведінці емоційної сфери, певні дії
виникають раптово і мають імпульсивний характер. У структурі таких дій
різко зростає роль рухових (моторних) компонентів і знижується роль
оціночно-орієнтовних.

1 Розин В. М. Психология для юристов. — С. 70.

2 Шибутани Т. Соціальная психология: Пер. с англ. — Ростов н/Д: Феникс,
1998. — С. 82.

Розвиток особистості залежить від того безпосереднього середовища, яке
її оточує, від особистого досвіду, від її діяльності і т. д. Аце
безпосереднє середовище може бути носієм конкретних антигромадських
звичок, які через наслідування, зараження, навіювання і по-ведінкові
стереотипи впливає на людину, яка потрапила в таке мік-росередовище.
Таким чином, соціальне в людині зумовлене самим її існуванням у
суспільстві і різних малих групах, її діяльністю і спілкуванням, які
виникають на цій основі, потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями.
Саме соціальна взаємодія і комунікації формують поведінку людини та її
внутрішнє уявлення про саму себе. При цьому під соціальною взаємодією
розуміється прагнення людей до узгодженої поведінки, без якої неможливе
соціальне життя, а також наявність своєрідного зворотного зв’язку (його
роль відіграють уявлення індивіда про те, що, з його погляду, від нього
очікують інші люди, як вони його бачать і сприймають). У зв’язку з цим
американський психолог Т. Шибутані відзначає: “Особиста відповідальність
фіксується людиною в той момент, коли вона представляє собі, що від неї
чекають інші учасники. Лінії дії окремих індивідів взаємно підганяються
одна одній, оскільки кожен може приймати роль інших, формувати Я-образ
із приписуваною їм точкою зору і здійснювати пристосування до
приписуваних їм намірам і експектаціям”2.

Важливим елементом соціальної взаємодії є власна діяльність індивіда,
яка багато в чому зводиться до контролю за своєю поведінкою. Свідома
поведінка формується в процесі спілкування, спільної роботи. Узгоджена
дія у стійких ситуаціях залежить від кожного учасника комунікативного
процесу, який зберігає свою особисту автономію і контролює себе з
погляду групових експектацій. Найбільшою самосвідомістю володіє та
людина, яка слідкує за Я-образами і допускає менше спонтанності у своїх
вчинках.

Юрист завжди повинен пам’ятати про те, що детермінантів поведінки людини
у рамках соціальної взаємодії принаймні дві — група і особистість. Кожен
учасник соціальної взаємодії — особистість, продукт особливої історії.
Кожна група людей також має свою історію, яка не залежить від однієї
окремої людини (досить пригадати, що шаблони поведінки існували значно
раніше, ніж черговий індивід вступав у ту чи іншу соціальну групу).
Відповідно, щоб зрозуміти, що відбувається в ситуації правопорушення,
потрібно знати особливості як окремої особистості, так і закономірності
функціонування групи, членом якої є ця особистість.

Суттєво й інше: в реальній соціальній поведінці взаємодія не обов’язково
має узгоджений характер. Досить часто виникають конфлікти як “по
горизонталі”, так і “по вертикалі”. У ситуації конфлікту люди мимоволі,
а часто свідомо заперечують очевидне, забувають те, що до цього добре
пам’ятали, тлумачать події у бажаному для них напрямі, приписують іншим
властивості, які характерні для них самих, замість розумних дій учиняють
істерику і т. ін. Подібна поведінка у психологічній науці називається
“захисною”, а відповідні психічні механізми — “захисними”. У контексті
злочинної поведінки захист будується з метою уникнути усвідомлення
власних слабкостей чи небезпечної зовнішньої ситуації.

Тому багато спеціалістів обґрунтовано вважають, що протиправні дії
зумовлені, з одного боку, груповими ефектами (в тому числі й впливом
літератури, ЗМІ), а з другого — особистістю правопорушника. Наприклад,
О. Ратінов серед факторів, які зумовлюють формування у правопорушників
певного відчуття особистої безпеки, визначає такі:

“• надія на щасливий випадок, яка породжується прикладами інших
правопорушників, поганими зразками літературної і кіно-продукції і т.
п.;

• успішність минулих дій суб’єкта, схильність до ризику зростає
відповідно успіху;

“ризикованість” може бути властивістю особистості правопорушника, яка
виражається в пристрасті до гострих відчуттів;

визнання ризику “фатумом життя”, що особливо характерне для
фаталістичної позиції багатьох рецидивістів”1.

Отже, причини злочинів мають соціально-психологічний характер. Такий
підхід створює реальну основу для встановлення зв’язку між соціальними
умовами життя і психологічними властивостями окремих особистостей.
Біологічно успадковані якості людини є умовою розвитку її психічних
властивостей у визначенні певних соціальних обставин.

§ 2. Психологічна структура злочинного діяння

Психологічний аналіз злочинного діяння пов’язаний з аналізом
психологічного змісту структури злочинного діяння. Основними елементами
структури злочинного діяння є:

мотивація і мотиви злочинної дії;

формування мети злочинної дії;

прийняття рішення про здійснення конкретної злочинної дії; спрямованість
і зміст злочинного заміру;

способи, засоби і умови здійснення злочинного діяння;

досягнення результату і ставлення суб’єкта до цього результату.

Будь-яка вольова, свідома дія характеризується передбаченням майбутнього
результату — її мети. Мета як елемент злочинної дії виконує двояку
функцію: по-перше — усвідомлення правопорушником об’єкта, предмета чи
особи, на яку спрямовується його дія; по-друге — бажання досягнути
певного результату.

Мета дії є системоутворюваним фактором усіх структурних елементів дії,
вона регулює свідомість вибору відповідних способів і засобів для її
досягнення. Мета діяльності формується людиною, усвідомлюється нею як
щось необхідне і можливе за певних умов.

Взаємозв’язки між результатом і метою можуть виступати у формі:

1 Ратинов А. Р. Личность преступника и проблема ценностей // Вопросы
борьбы с преступностью. — М.: Юрид. лит., 1978. — Вып. 29. — С. 113.

а)”невиконання” мети (приготування до злочину і замах на скоєння
злочину, коли мета злочину, наприклад пограбування квартири, не
здійснюється до кінця з причин, які не залежать від волі злочинця);

б) “виконання” мети — злочинна (в результаті злочинного діяння

особа отримує те, на що вона розраховувала);

в) “перевиконання” мети (результат дії перевищує передбачувану

мету. Наприклад, навмисне нанесення тяжких тілесних ушко-

джень, які призвели до смерті, хоча це не входило у плани дію-

чої особи).

Із всіх елементів психологічної структури злочинного діяння найповнішу
інформацію про психологію злочинця дає суб’єктивна сторона, а в ній —
характеристика мотивів злочину. У зв’язку з цим доцільно глибше розкрити
психологічну суть мотиваційної сфери особистості. Під мотивацією
поведінки розуміється кількість спонукань людської діяльності, які
визначають поведінку людини в цілому. Виходячи з концепції про
ідентичність психічних процесів як в соціально корисній, так і в
злочинній поведінці, більшість дослідників розглядають мотив таким
спонуканням до злочинної поведінки, який є його рушійною силою,
психологічною причиною. В основі його лежить актуалізована потреба, яка
спонукає до дії. На формування мотиву впливають потреби, ціннісні
орієнтації, конфліктні ситуації, об’єктивні обставини та ін.1 При цьому
вирішальну роль відіграє ієрархія мотивів. Те, які мотиви в цій ієрархії
займуть провідне, а які підлегле місце, визначається, на думку Б.
Ломова, не спонтанним розвитком індивіда, а його становищем у
суспільстві2. Вказані фактори впливають на посилення чи послаблення
мотиву, його заміщення чи зміну, а також на боротьбу мотивів. Складний
характер процесів впливу такого роду факторів на поведінку особистості
викликає труднощі при встановленні мотиву злочинної поведінки.

1 Зелинский А. Р. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении.
— X.: Выща шк., 1986. — С. 41.

2 Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. —
М.: Наука, 1984. — С. 202.

Мотивація злочинної поведінки за своїм місцем і роллю є ключовою
інтегральною проблемою, в якій реалізується принцип комплексності
психологічного дослідження злочинної поведінки. Не випадково С.
Рубінштейн називав мотивацію через психіку детермінацією, що
реалізується. “Мотивація, — писав він, — це опосередкована процесом її
відображення суб’єктивна детермінація поведінки людини світом. Через
свою мотивацію людина вплетена в контекст дійсності”1.

Механізм відображення об’єктивних причин у мотивації злочинної поведінки
може бути представлений таким чином (рис. 14)2:

Мотивація злочинної поведінки може бути:

а) ситуативною, як правило, малотривалою, згорнутою у часі та

просторі, заздалегідь не підготованою, недостатньо усвідомленою,

яка багато в чому визначається стереотипами поведінки і психоло-

гічним станом особистості; така мотивація частіше всього нестійка;

б) навмисною, відносно тривалою, розподіленою в часі та прос-

торі, наперед підготованою, більш чи менш продуманою у можливих

деталях; така мотивація, як правило, відображає домінуючі орієнта-

ції суб’єкта, і тому вона більш стійка.

Мотивація виконує такі функції:

причинно-відображальну (формується у взаємодії соціального середовища і
особистості);

спонукальну (штовхає людину до активності);

смислоутворювальну (має для індивіда особистіше значення);

регулятивну (спрямовує дії людини відповідно до актуальних бажань);

контрольну (виступає як еталон складової у процесі зіставлення індивідом
бажаних і тих, що досягаються, результатів своїх дій).

Таким чином, мотивація злочинної поведінки може бути визначена, з одного
боку, як внутрішній стрижень її походження, а з другого — як
результативна взаємодія особистості правопорушника із соціальним
криміногенним середовищем.

Більшість злочинних дій полімотивовані. Наприклад, підліток, скоюючи
пограбування, бажає не лише роздобути грошей на розваги, а й
самоутвердитися в колі своїх ровесників. Організовані злочинці,
здійснюючи корисливі діяння, прагнуть до влади над своїм оточенням.
Однак у злочинній поведінці завжди можна виявити мотив, який домінує.
Німецький психолог Х. Хекхаузен відзначає: “Поведінка людини у певний
момент часу мотивується не будь-якими чи всіма можливими її мотивами, а
тим із найвищих мотивів в ієрархії (тобто з найсильніших), який при цих
умовах ближче всіх пов’язаний з перспективою досягнення відповідного
цільового стану чи, навпаки, досягнення якого піддано сумніву.

1 Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность: Пер. с нем. — М.: Педагогика,
1986. — Т. 1. — С. 34.

Такий мотив активізується, стає дієвим. У цьому разі ми стикаємося з
проблемою актуалізації мотиву, тобто з проблемою виділення ситуаційних
умов, які призводять до такої актуалізації”1.

Часом мотив, який домінує, має стійкий і тривалий характер. Так, на
Івано-Франківщині скоєно вбивство на ґрунті помсти, до якого злочинець
“йшов” тридцять років1.

Серед особливостей мотивів злочинної поведінки треба виділити:

їх відносну антисоціальність, що проявляється у вузькоособис-тісних
спонуканнях, які протиставлені більш високим суспільним інтересам;

переважання матеріальних і вітальних (природних) спонукань над
духовними;

домінування спонукань типу потягів, а не обов’язку;

панування спонукань із найближчими цілями, а не з життєво важливими
перспективами;

низький рівень спонукань в ієрархічній системі соціальних цінностей,
офіційно прийнятих у суспільстві.

На стадії мотивації злочинного діяння може виявитися розбіжність між
метою дії та її небажаними наслідками, що призводить до внутрішнього
конфлікту (боротьба мотивів). Наприклад, можуть зіткнутися такі
несумісні між собою спонукання, як негідні почуття і доводи розуму,
корисливий інтерес і посадовий обов’язок, ревнощі і кохання тощо.

Серед усіх елементів складу злочину мотиви є суб’єктивною стороною
злочину і в ході розслідування поряд із іншими елементами підлягають
обов’язковому виявленню і доведенню, через них можна визначити ступінь
суспільної небезпеки злочинного діяння і самого злочинця, вид і міру
покарання.

Етап мотивації завершується прийняттям особою рішення про скоєння
злочину чи відмову від нього. Прийняття рішення про скоєння злочину може
здійснюватися у різних формах:

а) воно може виділятися у свідомості індивіда як особлива фаза — у цьому
випадку рішення зводиться до усвідомлення мети злочину;

воно може наступити у стадії боротьби мотивів саме собою — у цьому разі
рішення є результатом розв’язання цієї боротьби (внутрішнього
конфлікту).

Психологічні умови, в яких людина приймає рішення про скоєння злочину,
також можуть бути різні:

1 Див.: Тридцать лет с мечтой о мести // Криминальные сюжеты. — 2001. —
№ 2 (47).

1) умови без стресів і сильного збудження, при достатній кількості часу
на його обдумування (наприклад, прийняття рішення на скоєння замовного
вбивства і терористичного акту). В цьому разі рішення породжує
розважливу поведінку злочинця, яка враховує логіку розвитку подій;

2) умови у вигляді сильного збудження, недостатній кількості часу на
обдумування рішення, наявність конфліктної ситуації. Рішення, яке
приймається при цьому, викликає необдуману поведінку, яка ґрунтується на
запалі, а не на точному розрахунку (наприклад, скоєння вбивства чи
зґвалтування на емоційній основі).

Спонукання, наміри, мотиви і цілі злочинної дії є складовими поняття
“злочинний задум”, у характеристиці якого виділяють:

спрямованість задуму (майбутній результат діяння, на досягнення якого
спрямоване злочинне діяння);

зміст задуму (відбиття у свідомості особистості всіх обставин, які
пов’язані з досягненням мети злочинного діяння).

До здійснення дій задум залишається внутрішнім психічним утворенням.
Тому суб’єкт несе відповідальність не за задум, а за скоєння (за
підготування) злочину. Необхідно зазначити: у структурі злочинного
діяння суттєве саме виникнення і формування задуму, тому що аналіз цього
процесу дає можливість виявити особистісні особливості злочинця.

Наступним елементом у психологічній структурі злочинного діяння є
способи, засоби і умови його скоєння. Важливість аналізу цього елементу
визначається тим, що межі дії залежать від умов дій, від
використовуваних знарядь і засобів. Наявні засоби впливають на способи
дії та на динаміку задуму. Спосіб скоєння злочину свідчить про
психофізіологічні особливості людини, його знання, навики, вміння,
звички тощо. Злочин набуває специфічної конкретності через спосіб його
скоєння, через ті знаряддя і засоби, які використані злочинцями. Спосіб
скоєння злочину вказує, в тому числі, і на ступінь його соціальної
небезпеки.

“Чорних” ріелторів, які займаються шахрайством, а часом і вбивствами,
відловлюють у різних містах. У грудні 2000 р. в передмісті
Ростова-на-Дону заарештували “спеціалістів з нерухомості”, на рахунку
яких три вбивства і ще ціла низка кримінальних злочинів.

На дачі в підвалі вони організували камеру тортур, де мали “переконувати
” одиноких квартировласників “добровільно ” віддати їм свою житлову
площу. Різноманітним садистським пристосуванням, напевно, могли б
позаздрити навіть середньовічні інквізитори. Так, першій жертві вони
розтрощили кувалдою пальці на лівій руці, підсмажили на вугіллях ступні
обох ніг і дали повисіти на “дибі” доти, доки полонений не виконав усі
їхні вимоги. А після “оформлення” угоди своїм нотаріусом його
зарізали…1

На цьому прикладі очевидна попередня усвідомлена підготовка до дій,
відбір знарядь і засобів, тобто злочинці передбачали розвиток подій.

Отже, злочинний задум об’єктивується в способах і результатах його
реалізації, а спосіб зумовлений метою і мотивами злочинного діяння,
психофізіологічними і психічними особливостями діючої особи.

Здебільшого скоєння злочину пов’язане з досягненням наперед планованого
злочинного результату, який оцінюється злочинцем із позиції вихідних
спонукань і намірів. Цей результат може викликати у нього задоволення (в
цьому разі образ здійснених дій і злочинної поведінки закріплюється і
полегшує його повторення у майбутньому) чи негативне ставлення (в цьому
разі можуть виникнути негативні емоції та розкаяння у скоєному).

Виявлення й аналіз психологічної структури злочинного діяння дає
можливість юридичному працівникові повніше встановити істину, визначити
ступінь суспільної небезпеки особистості злочинця, призначити вид і міру
покарання, а також визначити шляхи перевиховання осіб, які скоїли
злочин.

§ 3. Психологічні наслідкискоєногозлочину

1 Див.: Риэлторство на крови // Мир новостей. — 2001. — 16 янв. — № 3
(369).

Юридична практика свідчить, що кожен злочин справляє певний
психологічний вплив не лише на потерпілого чи очевидців, а й на особу,
яка скоїла злочинне діяння. Цей вплив може бути різним залежно від
особливостей психологічної структури конкретної злочинної дії, а також
від рівня сформування і розвитку психічних процесів, властивостей
особистості злочинця. Сам злочин, дії з його підготовки та скоєння
залишають сліди у психіці особистості злочинця, вносять зміни в його
свідомість і поведінку, призводять до інших психічних станів. Більше
того, скоєний злочин викликає певні зміни в особистіс-них якостях
злочинця: відбувається або закріплення антисоціальної спрямованості
особистості, або критична перебудова її інтересів, поглядів, потягів,
бажань та ін.

Одна з особливостей психічної діяльності особи після скоєння злочину
полягає в тому, що психічна напруженість не спадає, а навпаки,
посилюється. Це зумовлено такими факторами:

а) сприйняття злочинцем самого результату злочинного діяння,

яке завжди супроводжується сильним емоційним впливом;

б) поява оціночних суджень про здійснені дії;

в) страх перед покаранням і зниження рівня саморегуляції;

г) збудження підвищеної нерішучості, негнучкості мислення тощо.

Інакше кажучи, скоєний злочин, постійна загроза викриття і по-

карання створюють злочинну домінанту в психіці злочинця1.

Визначення свого ставлення до злочину, усвідомлення скоєного можуть
викликати у злочинця дії, спрямовані на приховування слідів злочину, на
вироблення такої лінії поведінки, яка доводила б його непричетність до
злочину. Бувають випадки, коли злочинець здійснює перестраховані дії:
приходить на місце події з метою маскування слідів злочину, проявляє
підвищений інтерес до ходу розслідування і т. д. Крім того, оцінка
здійснених дій і сприйняття наслідків можуть змінити ставлення злочинця
до мотивів скоєного злочину, до його задуму.

Під впливом цього злочину людина починає розуміти, що вона занижувала
соціальну цінність об’єктів чи обставин в результаті скоєної нею
злочинної дії, внаслідок чого у неї виникає почуття провини.
Усвідомлення своєї вини, причетності до матеріальної чи моральної шкоди,
заподіяної окремій особі, групі осіб чи суспільству, може викликати у
злочинця реакцію щодо надання допомоги слідству і правосуддю.

Разом з тим у деяких злочинців після скоєння злочину може посилитися
конфлікт із суспільством, протиставлення своєї особи соціальним вимогам.
Щоб відволікти свою свідомість від скоєного, такі злочинці у пошуку
необхідних чи емоційних станів планують нові злочини.

Психічні зміни в особистості злочинця після скоєння злочинного діяння
багато в чому визначаються психологічною структурою скоєного злочину:

1 Еникеев М. И. Общая и юридическая психология: Учеб. для вузов. — С.
352.

а) чи був він свідомо спланованим і підготовленим чи ситуативним,
імпульсивним;

б) чи реалізувалася в ньому усвідомлена потреба чи злочин був ре-

зультатом дефекту соціальної ролі;

в) який мотив із сукупності мотивів домінував;

г) які способи, засоби та знаряддя використовувались і т. д.

Приміром, якщо закоренілим злочинцем скоєний ретельно спланований і
підготовлений злочин, то емоційний вплив на нього результатів злочинного
діяння досить низький. Це пояснюється тим, що в ході планування,
підготовки злочину у людини виробляється певна підготовленість і до тих
негативних емоцій, які виникають після скоєння злочину. Сила емоційного
впливу набагато вища в тому разі, якщо людина скоює злочин уперше чи при
скоєнні злочину виникає необхідність у діях, які раніше не планувалися,
настають наслідки, які не очікувались.

Психічні стани, пов’язані з переживанням скоєного злочину, призводять до
того, що в поведінці злочинця і його діях проявляється загальмування
розумових процесів, утрачається автоматизм у вироблених раніше робочих
навиках, змінюється звична манера спілкування з оточуючими (з’являється
дратівливість, замкнутість). Однак може мати місце і підвищена
активність людини після скоєння злочину, що найчастіше виражається у
непродуманості дій, метушливості, неадекватності реакції на ситуацію.

У рецидивістів усвідомлення протиправності своїх дій призводить до
прагнення компенсувати негативне ставлення до себе з боку суспільства
спробою навіювання оточуючим власної винятковості, яка дає їм право
порушувати соціальні норми поведінки. Це породжує зовнішню браваду,
свідомий негативізм щодо оточення, посилене протиставлення себе іншим
людям в діях і вчинках. Такий негативізм є результатом внутрішнього
прагнення зняти психічне напруження, що виникло після скоєння злочину,
переключити свою увагу, думки і емоції на іншу діяльність. Потреба в
розрядці, викликана підвищеним психічним напруженням, реалізується у них
шляхом посиленого вживання алкоголю чи наркотиків, що знімає напруження
і заглушує стан тривоги, неспокою1.

1 Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 294.

Розглядаючи психологічні наслідки скоєного злочину, необхідно зупинитися
і на такому понятті, як правова відповідальність. У широкому розумінні
слова соціальна відповідальність — це обов’язок індивіда будувати свою
поведінку в конкретних обставинах відповід-

но до вимог суспільства. Під правовою відповідальністю розуміється
визначена законом міра обов’язкових вимог, які ставить держава перед
членами суспільства, тобто це примусовий спосіб впливу на поведінку тих
людей, які ухиляються від виконання основних вимог суспільства. В тому
разі якщо після скоєння злочину не наступає юридична відповідальність —
покарання, в особистості злочинця також відбуваються окремі психічні
зміни. Зокрема, може з’явитися усвідомлення безкарності, зниження
внутрішнього конфлікту як боротьби між “хочу” і “повинен” (у цій
боротьбі перемогу отримує мотив “хочу”, що спонукає особистість на нові
злочини).

Зміни в психіці злочинця після скоєного ним злочину повинні
враховуватися юристом як при проведенні слідчих дій (наприклад, у деяких
злочинців наявне психічне напруження призводить до того, що деякі деталі
злочину зникають з пам’яті, а багато обставин він не може зразу
пригадати), так і при розробці заходів щодо його перевиховування і
виправлення.

Розділ 7

ПСИХОЛОГІЯ слідчих дій

Слідча дія — цілеспрямований процес збору і перевірки доказів, який
здійснюється слідчим у певному порядку. При цьому основним елементом
психологічної структури діяльності слідчого виступає його пізнавальна
діяльність для вивчення найрізноманітніших фактів, на основі яких
проходить відтворення минулої події, пов’язаної з правопорушенням.
Суттєвим у діяльності слідчого при попередньому розслідуванні є її
нормативний характер: закон не тільки регламентує окремі слідчі дії, а й
встановлює порядок розслідування, регулює стосунки слідчого з учасниками
кримінального процесу, обмежує його роботу певними часовими рамками.

Залежно від конкретних обставин справи здійснюються певні слідчі дії,
серед них першочерговими є: огляд місця події, обшук і вилучення,
затримання підозрюваного (обвинуваченого), допит, пред’явлення до
впізнання, відтворення обстановки і обставин події. Враховуючи
важливість і складність допиту потерпілого, підозрюваного
(обвинуваченого) і свідків, а також специфіку цієї слідчої дії, це
питання докладно розглядається далі.

§ 1. Психологіяогляду місця події

Огляд місця події — це процес збирання інформації про злочинну дію на
місці вчинення за допомогою активного сприйняття, аналізу та синтезу
наявних предметів, об’єктів і явищ. Метою огляду місця події є виявлення
і безпосереднє використання матеріальних об’єктів, їхніх ознак і
взаємозв’язків, які мають суттєве значення для розслідування події.

Особливість огляду місця події як однієї із слідчих дій полягає в тому,
що інформацію, яка отримана в ході огляду, неможливо отримати шляхом
проведення інших слідчих дій (наприклад, сліди злому квартири, сліди рук
і ніг, розміщення предметів, зникнення окремих речей, наявність чи
відсутність деяких документів і т. п.).

Саме сприйняття обставин місця події дає можливість слідчому уявити
картину події, на основі отриманої емпіричної бази висунути версії та
організувати проведення інших слідчих дій.

З психологічної точки зору огляд місця події включає в себе емпіричне
спостереження, активну розумову діяльність (провідними розумовими
операціями є порівняння, аналіз і синтез, конкретизація й
абстрагування).

Огляду місця події притаманні:

невизначеність слідчої інформації (на початку розслідування в юриста
багато запитань, на які він не в змозі поки що відповісти: що сталося,
хто винен у злочині чи нещасному випадку, чому це сталося і т. ін.);

публічність слідчих дій (огляд місця події повинен проводитися в
присутності експертів, працівників органів дізнання, понятих та інших
осіб);

невідкладний характер (огляд місця події проводиться негайно, оскільки
будь-яка відстрочка може призвести до зміни обстановки, втрати слідів і
доказів, утрату важливої інформації від очевидців і свідків);

узгодженість дій оперативної групи (чітке розмежування функцій між
учасниками оперативної групи, керівником якої найчастіше є слідчий);

розподілення і переключення уваги слідчого (необхідність сприйняти
обстановку місця події в цілому і водночас, виділити найбільш значущі
групи об’єктів);

перевантаження оперативної пам’яті слідчого і висока психологічна
напруженість;

поєднання в діяльності слідчого пізнавального елементу (сприйняття
обстановки, фактів, явищ; виявлення між ними причинного зв’язку;
висунення версій), пошукового елементу (виявлення змін в обстановці,
викликаних діями злочинця, вилучення слідів та інших речових доказів),
організаційних елементів (дії з приводу керування оперативною групою) і
посвід-чувальних елементів (закріплення, посвідчення і фіксація
виявлених під час огляду слідів, встановлених фактів, речових доказів
шляхом складання протоколу, схем, креслень, проведення фото- і
кінознімання та аудіо- і відеозапису).

Названі характерні риси огляду місця події свідчать про те, що дана
слідча дія є активним пізнавально-інтелектуальним процесом, у ході якого
виявляються і вилучаються окремі стани, властивості й ознаки
матеріальних об’єктів та їхні взаємозв’язки для того, щоб установити
механізм минулої події, отримати інформацію про особистість злочинця,
про мотиви і мету вчиненого діяння.

Слідчий повинен прагнути того, щоб огляд місця події був точним, повним,
об’єктивним і цілеспрямованим. Подія злочину складає певну систему
слідів, які існують у просторі та часі. Успіх огляду місця події багато
в чому залежить від професійного і життєвого досвіду слідчого, його
знань у галузі криміналістики і такої важливої риси, як криміналістична
спостережливість. Криміналістична спостережливість юриста проявляється в
умінні помічати характерні, але малопомітні і, на перший погляд,
незначні особливості обстановки, людей, предметів і змін, що з ними
відбулися, які мають або можуть мати значення для вирішення завдань
слідства. Структуру спостережливості складають:

а) почуттєві основи — робота органів відчуття людини (зору, слу-

ху, дотику, нюху та ін.);

б) особисті основи — мислення і знання про об’єкт спостереження

(є таке прислів’я: “Людина дивиться очима, а бачить розу-

мом”); мотивація. Бажання і потяг пильно спостерігати і вияв-

ляти все те, що має значення; вольові якості, пам’ять, психічна

врівноваженість тощо.

Для досвідченого слідчого з розвинутою криміналістичною спостережливістю
всі деталі про щось “говорять”: пилинка на підвіконні, недопалки, сліди
губної помади, відломлені кусочки предметів, залишки їжі тощо. Доречно
згадати такі слова: “Спостережливість… — риса, без якої криміналіста
взагалі немає. Якщо криміналіст дивиться, але не бачить, бачить, але не
спостерігає, спостерігає, але не аналізує, доки за його милістю хоч
трохи досвідченіший злочинець буде веселитися на волі, а ні в чому не
винні люди опиняться за гратами або під підозрою, йому краще якомога
скоріше міняти професію”1.

1 Вансберг И. А. Преступник будет найден. — М.: Знание, 1963. — С. 37.

У ході огляду місця події слідчий критично розглядає різноманітні
предмети й об’єкти, а також їхні властивості та ознаки з різного
погляду, постійно запитуючи самого себе: “Що це означає? Чому це
сталося? Чим це могло бути викликано?” і т. д.

У квартирі Б., який разом із сім’єю поїхав відпочивати до Криму, було
здійснено крадіжку. При огляді місця події слідчий звернув увагу на
шпінгалети вікон і помітив на одному вікні сліди спеціального пристрою,
за допомогою якого шпінгалети були відкриті. Потім слідчий оглянув шафи,
ящики, трюмо і всюди виявив характерні сліди від ножа. Не пройшла повз
його увагу і така деталь, як запах одеколону на підлозі (слідчий відразу
припустив, що злочинець це зробив для того, щоб пошукова собака не могла
взяти слід). Слідчий вилучив два флакони, на яких пізніше були виявлені
відбитки пальців рук злочинця. Зібрані матеріали були в подальшому
використані для розкриття злочину.

Об’єкти і предмети, які спостерігає в процесі огляду місця події
слідчий, як правило, численні, складні і багатозначні. Здійснюючи огляд
місця події, юридичний працівник одночасно вирішує ряд питань:

виявити, зафіксувати, вилучити і дати оцінку слідам злочину та іншим
речовим доказам;

вивчити обстановку події в цілому для з’ясування характеру й обставин
події, що розслідується;

отримати початкову інформацію для висунення версій про механізм події,
його можливих учасників і особи злочинця;

спостерігати за поведінкою потерпілого і свідків;

слідкувати за діями інших учасників оперативної групи;

контролювати свої дії, висловлювання;

виявляти емоційну стійкість тощо.

Тобто під час огляду місця події потрібно нічого не випустити з поля
зору, слуху, нюху, дотику, постійно розподіляти і переключати увагу та
робити все це безпомилково. Окремі правила спостереження, які
забезпечують його інтенсивність, осмисленість і врівноваженість,
наведені в додатку 2.

При огляді місця події слідчий не повинен обмежувати себе пошуком
слідів, які відповідають його версії, необхідно шукати і вивчати кожен
факт, піддаючи сумніву ознаки спостереження.

Огляд місця події дає можливість отримати певні відомості, в тому числі
і про особливості злочинця. Наприклад, про статеву належність злочинця
свідчить характер злочину (грабежі, зґвалтування, розбої, терористичні
акти частіше вчиняються особами чоловічої статі, а шахрайство, вбивство
новонародженої дитини — жінками); залишені на місці події речі
(запальнички, портсигар, люлька швидше за все належать чоловікам,
шпильки, приколки, посуд, одяг, губна помада — жінкам); викрадені речі
та інша, отримана в процесі огляду місця події інформація дасть змогу
зробити, нехай припущений, висновок про вік злочинця (дорослі при
крадіжках найчастіше крадуть дорогі речі, а підлітки — спортивні товари,
годинники, солодощі і т. п.); про його професію (у способах скоєння
злочину часто реалізуються професійні навики і вміння); про мотиви
злочину (так, зникнення грошей говорить про корисливий мотив, наявність
трупа без виявлення ознак пограбування дає змогу зробити припущення про
вбивство з хуліганських мотивів або в бійці); особливості його характеру
(жорстокість, злість, мстивість обережність, боягузливість і т. п.) та
емоційного стану, в якому він перебував у момент скоєння злочину
(наприклад, якщо злочинець потурбувався про знищення слідів, не порушив
порядку в кімнаті, загасив світло, зачинив за собою двері і т. п., то
можна припустити, що він людина обачна, холоднокровна).

Незважаючи на те, що чуттєва сторона вивчення місця події є домінуючою,
головну роль в огляді відіграють раціональні, логічні механізми
пізнавальної діяльності слідчого. Це вимагає від нього як абстрактного,
так і конкретного мислення, відтворюваного уявлення, сильних
інтелектуальних навиків, відтворення картини події, яка вже відбулася.

Досить часто слідчий стикається на місці пригоди з маскуванням злочину,
що скоюється злочинцем, а в окремих випадках і потерпілим. Психологічною
основою дій з приводу маскування злочину є вчинення їх в умовах дефіциту
часу, тому самі дії відрізняються неповнотою, недбалістю і т. д.

Існують різноманітні способи маскування злочину:

маскування. У цьому випадку злочинець прагне змінити свою зовнішність
(використання масок, елементів гриму, штучне створення особливих прикмет
у зовнішньому вигляді) і приховати сліди злочину (наприклад, знарядь
злочину, зміни положення тіла жертви та ін.);

фальсифікація передбачає створення удаваних слідів для того, щоб
спрямувати слідство на хибний шлях. З цією метою злочинці навмисно
залишають “сліди” рук і ніг, предмети, які належать іншим людям, сліди
крові, елементи одягу тощо, намагаючись надати “слідам” помітність і
чітку виразність (саме останні і сприяють викриттю фальсифікації);

• інсценування. За своєю суттю інсценування являє собою комбінацію
маскування і фальсифікації для штучного створення певної ситуації, з
метою маскування істинної події. Так, вбивству може бути надано вигляд
самогубства, підпалу — випадкове самозапалення, грабежу — крадіжка із
зломом і т. п. При інсценуванні думки злочинця і його дії спрямовані на
те, щоб посилити відмінності між тим, що сталося насправді, і тим, що
він намагався залишити після себе. Звичайно, інсценування — це
своєрідний психологічний вплив злочинця на діяльність слідчого,
намагання спрямувати його на хибний шлях;

• утаювання і знищення доказової інформації. Маскування, фальсифікація
та інсценування здебільшого можуть

бути розпізнані. Яким чином?

Перш за все слідчому необхідно постійно ставити перед собою запитання
“чому?” і “що це означає?”, обмірковуючи, припускаючи, піддаючи критиці
та перевірці всі свої думки і висновки1.

Версія про інсценування може бути висунута слідчим на підставі
характерних особливостей психології поведінки злочинця при маскуванні
злочину, одна з яких полягає в тому, що він проявляє надзвичайну
мобілізацію сил для створення хибних слідів (старанно розкидані речі,
багато поламаних і розбитих без всякої потреби предметів та ін.).
Досвідчений слідчий відразу помітить відсутність тих слідів, які
обов’язково випливають із логіки імітованої події. Справедливо звучать
слова Шерлока Холмса про те, що “нічого так не оманливе, як надто
очевидні факти”. Саме подібні, надто очевидні факти і стараються
підкинути слідчому деякі злочинці, щоб спрямувати його на хибний шлях.
Приклад, наведений з праці І. Вансберга, заслуговує на увагу.

1 Ратинов А. Р. Судебная психология для следователей. — С. 90.

Одному рецидивісту, який уявив себе великим спритником, прийшла в голову
ідея перехитрити “наївного ” юриста, який розглядатиме скоєне ним
злочинне діяння. Щоб відвести сліди від себе, він ініціював мальовничу
картину пиятики, яка нібито передувала злочину. Тоді слідчий повірить,
що його скоїв хтось із горілчаних братів… Інсценування виглядало так:
у кімнаті, де було скоєно злочин, “спритник” поставив на стіл недопиті
півлітровку та чвертку, два великих стакани, дюжину слив, розрізані
навпіл помідори, шматки хліба і рибу, столовий ніж.

Усе це виглядало цілком правдоподібно і простака повинно було б збити з
пантелику.

Але — простака! Слідчий Ковтун П. І., що оглядав кімнату, до їхнього
числа не належав. Йому було властиве гостре критичне відчуття, вміння
зіставляти й аналізувати. В обох пляшках, розмірковував слідчий,
залишилось зовсім мало горілки — десь не більше ста грамів. Важко
повірити, щоб люди стільки пили і не закушували, якщо закуска була під
рукою. А те, що ніхто й ложки не умочив, було очевидним. У кімнаті немає
жодної сливової кісточки, жодного кусочку недоїденої риби, жодної
хлібної крихточки. Можна було б подумати, що їх встигли прибрати, але
порох і загальна засміченість заперечували це. Тут уже давно ніхто не
прибирав.

Так, ще нікого не підозрюючи, ще не маючи ніякої версії злочину, слідчий
вже зрозумів, що його хотіли збити з пантелику надто очевидними фактами.
Не збили! Навпаки, це інсценування навіть допомогло — тільки не
злочинцю, а його викривачеві: плануючи хід слідства, слідчий у своїх
роздумах врахував і цю спробу обману1.

Слідчий, у ході огляду місця злочину, відтворюючи події, повинен
допускати найрізноманітніші варіанти поведінки злочинця, здійснювати
ретельну їхню перевірку, не обмежувати пошук судженнями типу : “цього не
могло бути тому, що це дуже нерозумно” або “цього не могло бути тому, що
для злочинця це дуже розумно”. Кожна подія індивідуальна, а в поведінці
злочинця можуть бути такі дії, які вступають у суперечність з логікою
“нормальної, звичайної, позитивної” поведінки.

Як правило, огляд місця події є слідчою дією з цілком конкретного виду
злочину. Аналітична діяльність слідчого залежатиме від виду злочину.
Вона повинна бути спрямована на виявлення тих слідів злочину, які
властиві грабежу, розбою, крадіжці, зґвалтуванню, вбивству. У додатку
розкриваються особливості огляду місця події залежно від виду злочину.

Для вдалого огляду місця злочину В. Васильєв рекомендує вирішувати такі
три завдання:

1 Вансберг И. А. Преступник будет найден. — С. 37.

1) зібрати всю інформацію, яка може мати відношення до події, що
розглядається (не обмежуючись збором відомостей для однієї версії);

проаналізувати зібрану інформацію і на її основі спробувати створити
версію, яка б пояснила попередню подію;

зіставити кожну висунуту версію із загальною обстановкою місця події і
об’єктивно відзначити всі суперечності. Якщо при перевірці кожної версії
виявлені суперечності, необхідно знову повернутися до розв’язання
першого, а потім другого завдання1.

Таким чином, психологія місця пригоди — це, по-перше, професійне
спостереження як навмисне, вибіркове і цілеспрямоване виявлення і
збирання інформації за допомогою органів відчуття; по-друге, розумова
діяльність слідчого, яка полягає в аналізі емпіричних даних як юридично
значущих фактів в їх синтезі; по-третє, реконструкція досліджуваної
події за її окремими проявами.

Основний зміст пізнавальної діяльності слідчого при огляді місця події
пов’язаний з розкриттям причинно-наслідкової обумовленості фактів. Успіх
огляду місця події значною мірою залежить від таких психологічних
якостей слідчого, як його спостережливість, знання
індивідуально-психологічних особливостей осіб, які належать до
кримінального світу, професійний та життєвий досвід, рівень розвитку
мислення й уяви, а також інтуїції. Про роль інтуїції в слідчій практиці
спеціалісти говорять так: “Слідча практика — це заснована на досвіді і
знаннях інтелектуальна здатність швидко, безпомилково знаходити
вирішення творчого завдання при обмеженому вихідному матеріалі. Вона
відіграє позитивну роль щодо істини, збору доказів, найбільш ефективних
прийомів слідства”2.

§ 2. Психологіяобшукуі вилучення

1 Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 352-354.

2 Гранат Н. Л., Ратинов А. Р. Решение следственных задач. — Волгоград:
Высш. следст. шк. МВД СССР, 1978. — С. 24.

Одним із основних елементів обшуку як слідчої дії, з точки зору
психології, є примус стосовно особи, яку обшукують. На відміну від
огляду місця події, обшук — це, як правило, відшукування свідомо
схованих предметів і документів, що мають доказове значення для
розкриття злочину. Інакше кажучи, при обшуку відома мета (у зв’язку з
чим і де він має проводитися, які предмети, цінності і документи
підлягають пошуку і вилученню), але наявна невизначеність шляхів
установлення місця знаходження предметів і документів, які цікавлять
слідство. На якому психологічному фоні проходить обшук? Відзначимо
найважливіші сторони:

примусовий характер обшуку, а також виникнення в деяких випадках
конфліктних ситуацій викликають підвищене психологічне напруження
учасників обшуку;

пошук схованих матеріальних предметів здійснюється в умовах
безпосередньої взаємодії суперечних сторін;

кожна сторона прагне якомога краще пізнати стратегію і тактику поведінки
іншої сторони, сама ж — уникнути будь-якої демаскуючої поведінки;

кожна сторона своєю поведінкою намагається вплинути на поведінку і дії
іншої сторони;

у психологічній діяльності особи, яку обшукують, інтенсивно функціонують
захисні механізми.

Проведення обшуку передбачає наявність і виявлення слідчим професійних
знань, навичок і вмінь, а також різноманітних психологічних якостей.
Насамперед слідчому необхідно мислено виконати завдання знаходження
предметів чи документів, які мають доказове значення для розкриття
злочину. Для цього він повинен побудувати мислену модель дій особи, яку
обшукують, з приводу схову цінностей чи знарядь злочину, “побачити”
можливі мислені процеси і послідовність його дій. Дуже важливо
попередньо вивчити особу, яку обшукують (вік, освіта, риси характеру і
звички, професія, схильність та інтереси і т. п.), поставити себе на її
місце, подумки відтворити поведінку і дії злочинця, коли він вирішував
питання про спосіб і місце переховування предметів чи документів. Цілком
зрозуміло, що в процесі обшуку, як і при огляді місця події, необхідна
професійна спостережливість юриста. Залежно від об’єкта, способу
організації та послідовності розрізняють певні види обшуку (див. рис.
15).

Своєчасному початку обшуку, плануванню його проведення, ко-ординованості
дій учасників обшуку (в разі коли обшук проводиться оперативною групою)
сприяє серйозна підготовка до обшуку. (У додатку вказані основні дії,
яких повинен вжити слідчий в процесі підготовки до обшуку.)

Страх перед вилученням створює в свідомості обшукуваної особи душевне
хвилювання, стан афекту. В основі афекту лежить переживання людиною
стану внутрішнього конфлікту, який викликаний суперечністю між вимогами,
які до неї ставляться, і можливостями

Рис. 15. Класифікація обшуку

виконання цих вимог. Для стану афекту характерним є звуження свідомості,
при якому увага людини повністю поглинається обставинами, що викликали
стан афекту. Афект дезорганізує нормальну психічну діяльність
індивідуума, при цьому в нього мимовільно формуються захисні механізми1,
які мають специфічні форми в залежності від складу особистості
обшукуваного, його індивідуально-психологічних особливостей (в одних це
може проявлятися у формі мовчання, замкнутості, в інших — у формі мовної
активності, навіть агресивності і т. д.). Завдання слідчого полягає в
тому, щоб, впливаючи на особу, яку обшукують, з одного боку, посилювати
її афективний стан, а з другого — знайти “слабке місце” в його захисних
механізмах.

Найбільше корисної інформації дають спостереження за поведінкою особи,
яку обшукують. У зв’язку з цим слідчому необхідно знати основні
психологічні закономірності в конфліктній ситуації обшуку:

1 Захист психологічний — це система регуляторних механізмів, які
слугують усуненню або зведенню до мінімуму негативних, травмуючих
особистість, переживань, викликаних станом тривоги, душевної тяжкості.

PAGE 194

а) у складній конфліктній ситуації обшуку людина прогнозує своє

майбутнє життя залежно від результатів обшуку, що призводить її в

стан сильного психологічного збудження (це збудження зовні може

виявитися в почервонінні обличчя чи зблідненні, в різко виражених

рухах, тремтінні і хрипоті голосу, зміні пози і т. п.);

б) наближення слідчого або іншого члена оперативної групи до

місця знаходження схованих предметів, цінностей чи документів при-

зводить до того, що в мозку обшукуваного активуються осередки, які

пов’язані з подією злочину і його наслідками. Ця обставина, як пра-

вило, обов’язково змінює поведінку людини, що проявляється в її екс-

пресії, змінюванні голосу.

По справі Г., притягнутого до кримінальної відповідальності за крадіжку,
в квартирі обвинуваченого був проведений обшук. У ході обшуку виявили
ряд предметів, які представляли інтерес для справи. У тайнику,
вмонтованому в письмовий стіл (шухляда з подвійним дном), були знайдені
золоті речі та великі суми грошей. Працівники слідчої групи вирішили на
цьому закінчити обшук. Уже виходячи із будинку, один із них почав
оглядати сіни. У цей час дружині обвинуваченого, яка до цього була
спокійна, раптово стало погано, вона вибігла у двір, знепритомніла і
почала битися в конвульсіях. Лікар швидкої допомоги, оглянувши її,
висловив припущення, що приступ вона симулює. Це насторожило працівників
оперативної групи. Вони повернулися в будинок і на цей раз ретельно
провели огляд сіней. Розглядаючи стіни, вони звернули увагу на те, що
всі стіни поштукатурені, а на одній із них хазяями було прикріплено
кілька вертикальних дощок, в які було вбито цвяхи. Вони, очевидно,
використовувались як вішаки для старої одежі і різних предметів. Коли
один із працівників потягнув за один із цвяхів, дошки відійшли, як
двері. За ними в схованці, вмонтованій між двома стінами, знаходився
родич Г., який сховався і якого шукали як вбивцю1.

1 Еникеев М. И., Черных Э. А. Психология обыска и выемки: Учеб. пособие.
— М.: ИМПЭ, 1994. — С. 39-40.

Подумки відгадати дії обшукуваної особи в разі приховання нею предметів
чи документів слідчому допомагає знання психологічних факторів, які
враховують злочинці при виготовленні тайників і сховищ. А. Дулов називає
такі фактори:

розрахунок на появу фактора втоми й автоматизму (наприклад, документ
часто кладуть у книжку, яка знаходиться в середині книжної полиці,
розраховуючи на те, що слідчий, почавши огляд книг із якого-небудь краю
полиці, швидко втомиться і в його роботі проявиться автоматизм);

розрахунок (сподівання) на бридливість (закопують предмети в перегній,
опускають в місце для відходів і т. д.);

розрахунок на виявлення такту та інших благородних проявів слідчого
(приховання предметів чи документів у ліжку тяжкохворої людини або в
ліжку малолітньої дитини та ін.);

навмисна недбалість приховання предмета (покладено його на видному
місці);

відволікання уваги слідчого виготовленням тайників-двійників (розрахунок
на те, що при виявленні першого порожнього тайника, такі ж тайники не
оглядатимуться);

розрахунок на організацію конфлікту під час обшуку з метою відволікання
уваги для переховування предмета чи документів.

Велике значення має поведінка самого слідчого або іншої особи, яка бере
участь в обшуку. Його витримка, самовладання, емоційна стійкість,
впливають не тільки на власну увагу, зосередженість, а й на поведінку
обшукуваної особи. Навіть у тому випадку, коли довгий час не вдається
добитися позитивного результату, слідчий не повинен допускати будь-яких
емоцій, які можуть негативно вплинути на процес обшуку. Для забезпечення
високої пошукової активності доцільно не приступати до огляду нового
об’єкта до повного огляду попереднього, припинити метушню і сторонні
розмови, за необхідності контактувати з обшукуваною особою коректно і
стримано, робити перерву для відпочинку при появі ознак утоми. Корисно
також міняти види діяльності: переходити від огляду однієї групи
предметів до огляду іншої, від вивчення дрібних предметів (книжок,
листів і т. п.) до огляду великих предметів (меблів, апаратури і т. п.).
Це дасть змогу слідчому зменшити вплив одноманітних подразників і
монотонності дій на стійкість його уваги.

Складним питанням проведення обшуку є встановлення мовного контакту з
особою, яку обшукують. Роль такого контакту суттєва, бо допомагає
переконувати, спостерігати за реакцією обшукуваної особи, встановлювати
взаємозв’язок виявлених об’єктів з іншими, їхнє значення для цієї особи
і т. ін. Практика слідчих дій показує, що в процесі обшуку необхідно
якомога ширше залучати обшукувану особу до бесіди, запитувати її про
призначення тих чи інших предметів, час і місце їх придбання та ін.
Слухаючи відповіді обшукуваної особи, слідчий одночасно спостерігає за
її станом. Словниковий подразник посилює процеси емоційного збудження
обшукуваної особи, міняє тембр її голосу, манеру розмови, а також
ускладнює можливість контролю за власною поведінкою та
психофізіологічними реакціями.

Багато слідчих у процесі обшуку схиляють обшукувану особу до дій,
наприклад, просять відкрити сховище або хлів, вийняти і показати речі і
т. п. Використовуючи цей прийом, необхідно враховувати, що обшукувана
особа може застосувати різні хитрощі, щоб відвести слідчого від об’єкта
пошуку (рис. 16).

Успіхові обшуку сприяє знання способів скоєння злочину, засобів злочину,
предметів, які мають відношення до злочину, і рівень володіння слідчим
пошуковими прийомами. Не випадково у працях з юридичної психології
відмічається, що обмеженість засобів обшуку, які застосовуються слідчим,
може бути використана особою, яка ховає в своїх інтересах. Тому
професійний розрахунок, а не метод проб і помилок — основа в діяльності
юриста при обшуку. Не можна при цьому забувати і про обачність. Складна
психологічна атмосфера обшуку, серйозні несприятливі наслідки для особи,
яку обшукують (виявлення в неї засобів злочину чи інших предметів, які
мають доказове значення у справі), можуть підштовхнути її або інших
зацікавлених осіб до застосування не тільки хитрощів і провокацій, а й
сили. Ось чому особистий обшук з метою вилучення зброї є одним із
необхідних засобів гарантії безпеки учасників обшуку і всіх присутніх
осіб, який проводиться перед початком слідчих дій. Оскільки обшук
пов’язаний із проникненням у приміщення, з обстеженням предметів і
документів особистого характеру, слідчий повинен дотримуватись певних
морально-етичних норм: не вдаватись до дій, які принижують честь і
гідність особи, яку обшукують, не розголошувати обставини інтимного
життя, проводити особистий обшук тільки особою тієї ж статі і в
присутності осіб тієї ж статі і т. ін.

Цілеспрямованість і правильна організація спільних дій оперативної
групи, стриманість і настійливість у діях кожного учасника цієї групи —
складові успіху при проведенні обшуку.

Виїмка — вилучення в окремих громадян, а також підприємств, установ і
організацій предметів і документів, необхідних для кримінальної справи.
Як слідча дія вона багато в чому подібна до обшуку, але в той же час має
свої психологічні особливості. Відзначимо деякі з них:

при вилученні немає необхідності в пошукових діях, бо воно здійснюється
щодо конкретних, заздалегідь відомих об’єктів, коли точно відомо, де і у
кого вони знаходяться;

як правило, вилучення проводиться за добровільною згодою осіб, у разі
опору вилучення може бути проведено примусово;

основні психологічні прийоми впливу при вилученні — навіювання і
переконання;

конфліктна ситуація, яка виникає при вилученні, має інше, більш м’яке
психологічне забарвлення;

найчастіше вилучення предметів і документів проводиться в закладах і
організаціях.

Після перевірки фактів, що підтвердили достовірність повідомлення про
незаконну видачу за відповідну винагороду головним лікарем центрального
пологового будинку Р. новонароджених дітей жінкам, які бажали їх
усиновити (удочерити), була порушена кримінальна справа за ознаками
отримання хабара.

Обшуком, проведеним відразу ж після порушення кримінальної справи, в
столі і сейфі службового кабінету Р. були виявлені гроші, походження
яких вона пояснити не змогла. Крім того, була виявлена записна книжка і
чернетки, які містили довгий список прізвищ та адреси жінок, які бажали
(як потім з’ясувалося) усиновити дітей.

У відділах РАГСу було проведено вилучення довідок про народження дітей,
виданих на них у центральному пологовому будинку міста. Виявилось, що
всі вони підписані (і видані) Р1.

Основним психологічним фактором є психологічний вплив на підозрюваного
чи обвинуваченого, бо їм стає відомо, якими документами, що їх
викривають, володіє слідство. Отримані при вилученні результати багато в
чому визначають всю подальшу тактику попереднього слідства, а також
конкретні дії слідчого.

§ 3. Психологія впізнання

З психологічної точки зору, впізнання — це процес, при якому особа
сприймає пред’явлені їй об’єкти, зіставляє, порівнює їх з уявними
образами об’єктів, які сприйняті нею раніше, і на основі цього доходить
висновку про їхню тотожність, схожість чи відмінність. Упізнання
здійснюється на підставі перцептивного порівняння образу поточного
сприйняття з образом, який зберігається в пам’яті. Об’єктами впізнання
можуть бути люди, трупи і частини трупів, тварини, різноманітні
предмети, документи, приміщення, ділянки місцевості та ін. Сам процес
упізнання здійснюється безпосереднім пред’явленням натуральних об’єктів
чи їхніх зображень. Суб’єктами впізнання виступають свідки, потерпілі,
підозрювані та обвинувачені.

1 Еникеев М. И., Черных Э. А. Психология обыска и выемки: Учеб. пособие.
— С. 72.

З позиції змісту впізнання виділяють дві стадії: 1) підготовча. На цій
стадії проходить попередній допит про обставини, при яких ті, що
впізнавали, раніше сприймали певне обличчя чи предмет, з’ясовуються
основні прикмети, особливості об’єкта впізнання. Важливо при цьому
враховувати психофізіологічні особливості особи, яка впізнає, її
психічний стан у момент сприйняття об’єкта, місце, час, умови
спостереження об’єкта, який впізнається, а також ступінь її
зацікавленості в результатах справи. При підготовці до впізнання людей,
особі, що впізнає, ставлять запитання за системою “словесного портрета”
(стать, зріст, статура, особливості форми голови, колір і довжина
волосся, ознаки обличчя і його відмінні особливості, особливі прикмети і
т. д.);

2) основна — саме впізнання. Впізнання може бути симультан-ним1 — це
впізнання відразу, в результаті миттєвого збігу образу людини
(предмета), що знаходиться в пам’яті особи, яка впізнає, і об’єкта, який
їй пред’явлений для впізнання. Впізнання може бути сукцесивним2 —
впізнання проходить поступово, шляхом мисленого порівняння, відбору,
зіставлення ознак об’єкта, відбитих в пам’яті і які сприймаються у
процесі впізнання. Впізнання пов’язане з властивістю людини виділяти в
об’єкті його стійкі особливості — ознаки (у криміналістиці ці стійкі
властивості об’єктів називаються ідентифікаційними ознаками). Всі
предмети мають характерні зовнішні властивості, прояви, які дають змогу
відрізнити один предмет від іншого. Ознаки можуть бути суттєвими і
несуттєвими, властивими і випадковими. Пояснимо це поняття:

суттєвою є ознака, яка обов’язково належить предмету за будь-яких умов,
ознака, без якої предмет не може існувати, яка відрізняє один предмет
від усіх інших;

властивою є та ознака, яка належить усім предметам цього класу, але не є
суттєвою.

Цілком зрозуміло, що достовірне впізнання може здійснюватися тільки на
підставі суттєвих і властивих ознак.

1 Симультанний (від лат. яітиі — в один і той же час) — термін, що
означає практичну одночасність проходження будь-яких психічних процесів
через їхню зверненість і автоматизованість.

2 Сукцесивний (від лат. шссєніо — наступність, спадкоємність) — термін,
що означає розгорнуту послідовність перебігу будь-якого процесу.

Крім того, розрізняють ознаки достатні й необхідні для впізнання
(наприклад, для впізнання людини за її зовнішніми достатніми і
необхідними ознаками є характерні особливості її обличчя, описані за
системою “словесного портрета”; ознаки тільки одягу не можуть бути
достатніми і необхідними). Психологія впізнання багато в чому
визначається особливостями особи, яка впізнає, її ставленням до події
злочину і самого правопорушника. Суттєво впливає на впізнання тривалість
первинного сприйняття: бачив той, хто впізнає, злочинця один раз
протягом короткого проміжку часу чи зустрічався з ним багато разів.
Складним є і психологічний стан того, хто впізнає, в момент упізнання.
Зокрема, він може відчувати страх, оскільки боїться помсти злочинця,
його родичів, друзів. Не виключено, що той, хто впізнає, може відчувати
і жалість до злочинця у зв’язку з його суворим покаранням у разі
викриття. Всі ці психологічні моменти необхідно враховувати слідчому в
процесі підготовки і проведення впізнання.

Здійснюваний на попередньому допиті процес опису ознак особи, що
впізнає, вимагає, як правило, певної допомоги з боку слідчого. Ця
допомога виявляється, як уже зазначалося, у формулюванні “словесного
портрета”, а також у використанні різноманітних засобів спостереження —
фотографій, малюнків, схематичних зображень, діапозитивів тощо.

Відомо, що найбільш інформативними ознаками людини є її обличчя.
Спостерігач найчастіше запам’ятовує форму обличчя, носа, величину і
форму лоба, брів, рота, губ, підборіддя і колір очей. Опорну базу для
впізнання людини за її зовнішністю становлять такі ознаки фізичного
вигляду людини, як зріст, колір волосся і очей, форма і величина носа,
конфігурація губ. Краще запам’ятовуються особливості зовнішнього вигляду
індивідуума в тому разі, коли вони мають відхилення від норми
(наприклад, шрам на обличчі, як особлива прикмета, сприятиме розшуку і
впізнанню злочинця)1.

На якість і кількість ознак, які сприймаються при спостереженні, а потім
використовуються при впізнанні, впливають такі фактори:

а) вік особи, яка впізнає. Так, неповнолітні, особливо малолітні

діти, багато ознак зовнішності дорослої людини при сприйнят-

ті оцінюють хибно. Дитина майже кожну дорослу людину вва-

жає високою; підлітки і юнаки нерідко людей у віці 35-40 років

називають старими; літні люди, які виступають у ролі особи,

що впізнає, часто применшують вік людей, які молодші за

них;

б) життєвий і професійний досвід. Наприклад, діти дуже часто

розказують про ознаки одягу, не розрізняючи назви кольорів,

тонів, важко і з помилками визначають розміри та відстань; фо-

тограф, унаслідок своїх професійних якостей, може легко визна-

чити риси зовнішнього вигляду людини;

в) загальна соціальна активність особи. Сприйняття будь-якого об’-

єкта і подальше його впізнання зумовлені розумовими процесами;

останні залежать від інтересів особистості, її психічної активності;

г) тип пам’яті і час, який пройшов з моменту сприйняття об’єкта

до моменту його впізнання.

1 Щёкин Г. В. Как читать людей по их внешнему виду. — С. 18-19, 58-73,
124-127.

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України впізнання
проводиться у присутності не менше трьох чоловік. Психологічно важливо,
щоб особи, які пред’являються до впізнання, суттєво не відрізнялися одна
від одної за віком, ростом, статурою, формою окремих частин обличчя,
кольору волосся і зачіскою. Особа, яку впізнають, має право зайняти
будь-яке місце в групі осіб, які будуть пред’являтися до впізнання.
Потерпілому, свідку, будь-якій іншій особі, яка впізнає, роз’яснюються
його права й обов’язки, а потім ставляться запитання: “Чи впізнаєте Ви
кого-небудь із цих громадян? Якщо впізнаєте, то вкажіть на цю особу і
поясніть, за якими ознаками Ви її впізнали, за яких обставин раніше її
бачили”.

Необхідно мати на увазі такий психологічний нюанс: у стоячому стані і в
русі проявляється більша кількість пізнавальних ознак (краще
сприймається і оцінюється зріст людини, її статура і фігура взагалі, вид
ходи, яка є індивідуально-виразною рисою людини та ін.).

Криміналісти і психологи останнім часом надають великого значення
використанню для впізнання особи її усної мови. Мова людини цілком
індивідуальна і відрізняється такими особливостями, як швидкість,
акцент, довгі чи короткі речення, діалекти, жаргонні слова, фонетичні і
словникові особливості. Яким чином відбувається впізнання злочинця за
його мовними особливостями? Наприклад, у сусідній кімнаті, при
відчинених дверях, слідчий перебуває в полі зору для особи, яку
впізнають, почергово розмовляє з пред’явленими для впізнання особами і
дає їм для читання завчасно підготовлений текст (у тексті містяться такі
слова, за якими може бути здійснено впізнання). Після цього він просить
особу, яка впізнає, повідомити, якою за рахунком у порядку черговості
відповідала особа, яку вона впізнала, і якщо так, то за якими мовними
ознаками вона її впізнала. Весь хід упізнання за усною мовою фіксується
з використанням звукозапису1.

У слідчій практиці застосовуються також фонотека голосу і мови.
Наприклад, телефонні розмови з терористом-вимагачем, записані на
магнітну плівку, дали змогу за особливостями його мови впізнати голос і
назвати ім’я людини, якій він належить2.

1 Еникеее М. И. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов.
— С. 514-515.

2 Ратиное А. Р. Судебная психология для следователей. — С. 261.

Трапляються випадки, коли немає можливості приставити підозрюваного чи
обвинуваченого на впізнання. Тоді впізнання проводиться за його
фотокарткою, яка пред’являється одночасно з фотокартками не менше трьох
осіб.

У всіх випадках результати пред’явлення для впізнання слідчий перевіряє
і оцінює, щоб не допустити помилок у цій важливій слідчій дії. Перевірка
правильності впізнання здійснюється шляхом зіставлення словесного опису
людини особою, яка впізнає при допиті і при впізнанні. При цьому
необхідно враховувати, що словесна реакція учасників процесу впізнання
може не збігатися з їхньою поведінкою.

Свою специфіку має впізнання предметів — знарядь і засобів трудової
діяльності, побутового вжитку, предметів безпосереднього оточення людини
та його особистих речей. Найбільш загальною побутовою ознакою предметів
є їхня форма, контур. Сприйняття предметів також цілком індивідуальне,
що пов’язане з психологічними особливостями особи, яка сприймає (окомір
людини, її спостережливість, тип пам’яті тощо, її позиції в момент
спостереження за погод-ними умовами та ін.). Не виключено, що сприйняття
може супроводжуватися ілюзіями (наприклад, ефект іррадіації1 призводить
до перебільшення розмірів світлих і добре освітлених предметів).

У процесі впізнання слідчий повинен контролювати свою поведінку (рухи,
позу, міміку та ін.) і мову, щоб дотриматися процесуальних правил
упізнання і виключити можливість будь-якого психологічного тиску на
учасників цієї слідчої дії. Особливо необхідно проявити такт при
впізнанні трупа, враховуючи те, що особами, які впізнають, є частіше за
все рідні та близькі. Витримка і самоорганізованість, відповідальність і
фактичність, комунікабельність і емоційна стійкість — всі ці професійні
якості повинні проявлятися в діях слідчого під час підготовки та
проведенні впізнання.

§ 4. Відтворенняобстановки іобставин події

Відтворення обстановки і обставин події — самостійна слідча дія, яка
проводиться з метою перевірки фактичної можливості здійснення будь-якої
події, дії чи явища за певних обставин і при відомих умовах.

1 Іррадіація (від лат. іггайіагє — сяяти, випускати промені) — оптичне
явище, яке полягає в тому, що світлі предмети на темному фоні видаються
більшими за їхні справжні розміри, а темні на світлому фоні — меншими.

Відтворення обстановки і обставин події спрямоване на перевірку доказів,
що є в оперативних працівників, та отримання нових.

Психологічна особливість відтворення обстановки і обставин події полягає
в тому, що при їх проведенні відтворюється, моделюється ситуація, яка
уявляється слідчим чи описана будь-ким (потерпілим, підозрюваним,
обвинуваченим, свідком), і здійснюються завчасно визначені дослідні дії.
Щоб підкреслити принципову відмінність відтворення обстановки і обставин
події від огляду, зробимо посилання на конкретний приклад. Упевнившись
твердо, що віконна кватирка легко відчиняється і достатньо велика для
того, щоб підліток зміг через неї залізти в пограбовану квартиру на
першому поверсі, слідчий констатує це як факт і зазначає його в
протоколі огляду. Але перевірка можливості підлітку середньої статури
піднятися на підвіконня, відчинити і пролізти через кватирку в будинок є
змістом експерименту як слідчої дії.

Так само суттєвою є відмінність відтворення обстановки і обставин події
від упізнання. Воно може проходити в спеціально створеній обстановці,
але при впізнанні відсутня основна риса відтворення обстановки і
обставин події — досвідчена перевірка можливості виконання будь-якої
дії, наприклад можливості впізнання конкретної людини за певних умов і
обставин спостереження. Тому для перевірки надійності попереднього
впізнання проводиться відтворення обстановки і обставин події щодо
виявлення можливостей розгледіти і впізнати людину за рисами обличчя на
далекій відстані в умовах туману. Моделюючи відповідну обстановку і
умови, слідчий встановлює1:

чи була можливість бачити, розрізняти і впізнавати певні предмети, їхні
форми, розміри, колір за даних умов їх віддаленості освітлення, кута
зору;

чи можливо здійснити певні дії за даних умов за певний час;

чи була можливість чути і розрізняти певні слова і звуки;

чи володіє дана особа певними здібностями вчиняти цю дію?

1 Еникеее М. И. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов.
— С. 519.

Чим повніше враховані всі фактори, які можуть вплинути на результати
відтворення обстановки і обставин події (наприклад, однорідність
погодних і кліматичних умов, наявність першочергових засобів дій —
знарядь, пристосувань, матеріалів та ін.), тим більш доказовими є ці
результати. Найскладніше в проведенні відтворення обстановки і обставин
події — моделювання суб’єктивних факторів. Загальновідомо, що афективна
діяльність людини і її окремих дій, а також особливості поведінки багато
в чому визначаються її тимчасовим психічним станом, відтворити який
неможливо. Звичайно, що в ході відтворення обстановки і обставин події
недоступне відтворення і самої події злочину.

До проведення відтворення обстановки і обставин події залучається широке
коло осіб: поняті, обвинувачений, потерпілий, спеціалісти різних галузей
знань, технічний персонал. Керує відтворенням обстановки і обставин
події слідчий: розміщує учасників і розподіляє між ними функції; створює
умови, максимально наближені до тих, в яких відбувалася подія або дія,
яка перевіряється; визначає черговість відтворення; зміст кожного з них;
оцінює результати, отримані в ході експерименту і т. д. Присутність
багатьох людей може певним чином вплинути на результати експерименту,
зокрема виникнення соціально-психологічного феномена інгібіції може
подавити активність людини. Необхідно також враховувати, що
обвинувачений (а інколи і потерпілий) не завжди виявляє наявні в нього
знання, навички і вміння, старається часом приховати можливість
правильного сприйняття будь-якого явища чи відтворення будь-якої дії.

Як правило, відтворення обстановки і обставин події проводиться на місці
події, що дає змогу змоделювати ситуацію з більшим ступенем
вірогідності. Більше того, відтворення на місці злочину сприяє
пожвавленню асоціативних зв’язків, кращому згадуванню обставин події
злочину1. Водночас у слідчій практиці трапляються випадки, коли
відтворення проводять за межами місця події. Найчастіше це відбувається
тоді, коли необхідно перевірити професійні знання і вміння
обвинуваченого.

У змістовному плані більшість відтворень обстановки і обставин події
являють собою вивчення і оцінку психофізіологічних, фізичних,
психологічних можливостей людини, а саме:

а) сприйняття будь-якого об’єкта чи предмета за певних умов (від-

чути запах, розрізнити або побачити об’єкт, почути звуки або

людську мову і т. д.);

б) здійснення тієї чи тієї дії (злом сейфа, проникнення в гараж че-

рез вирізаний отвір, виготовлення підробленої печатки і т. д.).

1 Глазырин В. Ф. Психология следственных действий. — Волгоград: Высш.
следст. шк. МВД СССР, 1983. — С. 118.

“…На одному із ринків Ташкента при спробі розрахуватися підробкою за
куплений пучок цибулі був затриманий реалізатор фальшивих купюр,
росіянин за національністю. Чоловік запанікував, зрозумів, що сильно
“вляпався”, спробував викинути свої сумки і втекти, але працівники
міліції його затримали. На першому ж допиті з’ясувалося, що це якийсь
Гурі-нов — житель Іркутська. В нього … виявили 211 казначейських
білетів п’ятирублевого номіналу, виготовлених не виробництвомДержзнаку.

Припертий до стінки, Гурінов визнав, що фальшиві грошові знаки друкував
сам, у себе вдома. А тим часом, в автоматичній камері зберігання
ташкентського вокзалу співробітники відділу боротьби з
фаль-шивомонетництвом Головного управління боротьби з економічними
злочинами знайшли сумку з речами Гурінова. Крім сорочок і штанів, на дні
сумки лежало триста новеньких 5-рублевих купюр. Гурінов сказав, що ні
сном ні духом не знає, чия це сумка, але викликана з Іркутська його
дружина впізнала сумку і речі чоловіка.

Дав свої результати і обшук на іркутській квартирі Гурінова: там знайшли
поліграфічні валики, ручний прес, фарби, клей і багато чого іншого.
Проведений слідчий експеримент показав, що Гурінов не міг діяти
самостійно. Багаторазові експерименти друкування грошей на квартирі
Гурінова закінчувалися невдачею. Отриманий в слідчому експерименті
результат переконав оперативних співробітників у тому, що в цій справі
замішана принаймні ще одна людина. Так вони вийшли на співучасника
Гурінова — якогось Варфоломєєва. Зрозумівши, що слідчі сіли йому на
хвіст, Варфоломєєв зумів знищити вдома підпільну лабораторію, а те, що
не встиг знищити, викинув в Ангару. Зовсім випадково, але шість кліше
для друкування 5-рублевих купюр були знайдені студентами, які
відпочивали на березі річки.

Отже, відтворення обстановки і обставин події щодо вивчення можливості
друкування фальшивих грошей однією особою в певних умовах дав змогу
слідству вийти на спільника і успішно завершити цю справу”1.

1 Див.: В поисках фальшивых купюр // Мир новостей. — 2000. — 11 нояб. —
№ 46(360).

2 Белкин Р. С. Теория и практика следственного эксперимента. — М.: Высш.
шк. МВД СССР, 1959. — С. 99.

Теоретичне вивчення і реальна практика слідчих дій переконує, що досліди
з відтворення обстановки і обставин події краще проводити багаторазово.
При цьому доцільно виконувати дослідні дії залежно від ступеня адаптації
людини в конкретних умовах, варіюючи окремі умови дії. Багаторазове
проведення одного й того ж експерименту дає змогу детальніше і глибше
пізнати явище, що вивчається, впевнитися в тому, що отримані результати
не є випадковими2. Повторні дослідні дії повинні бути проведені стільки
разів, скільки необхідно для того, щоб можна було впевнитися в
закономірності отриманого результату. Як зазначалося, в процесі
багаторазового проведення відтворення доцільно варіювати окремі умови
дій. Так, при перевірці можливості чіткого сприйняття обличчя людини
свідкам можна міняти місце спостереження, інтенсивність освітлення і т.
ін. Варіативність може бути пов’язана і зі змінами психологічного стану
осіб, які виступають у ролі досліджуваних.

У процесі відтворення обстановки і обставин події його учасники
перебувають у складному психологічному стані, мають, як правило, значне
емоційне напруження, що впливає на характер їхніх дій, поведінку і мову.
Це повинно враховуватися слідчим як при підготовці, так і в процесі
самого відтворення обстановки і обставин події. Річ у тім, що
відтворення обстановки і обставин події є сильним засобом психологічного
впливу на його учасників, оскільки його результати підозрюваному чи
обвинуваченому важко заперечити.

Так, підозрюваний у вбивстві шофера-експедитора в автофургоні ГАЗ-53 на
допиті заперечував свою причетність до злочину. Було проведено
відтворення обстановки і обставин події, у процесі якого вдалося
встановити: один ключ із вилученої при особистому обшуку підозрюваного
зв’язки ключів підходить до замка стартування автофургона потерпілого, а
другий — до замка його будинку, із якого зникли носильні речі та аудіо-
і відеотехніка. Заперечити результати відтворення обстановки і обставин
події підозрюваний не зміг, а після того як при обшуку в його квартирі
знайшли речі і апаратуру вбитого, визнав свою вину і почав давати
свідчення.

У відтворенні обстановки і обставин події головними є проведення
дослідів і правильна оцінка отриманих результатів. Щодо події, яка
проходить перевірку, отримані результати можуть бути:

а) позитивними (ця подія могла відбуватися);

б) негативними (ця подія могла не відбуватися).

Результати відтворення обстановки і обставин події інтерпретуються як
наявність об’єктивних можливостей здійснення певної події (дії) і як
суб’єктивна можливість виконання певної дії цією особою.

Позитивний результат відтворення обстановки і обставин події дає змогу
слідчому зробити вірогідний висновок про те, чи відбулася ця подія
насправді. Чому тільки вірогідний висновок, а не однозначний? Тому що
можливість розрізняти риси зовнішнього вигляду людини, можливість чути
крики або характерні звуки, можливість виконувати будь-які дії
(наприклад, самостійно зібрати тротилову шашку), сама собою не є ще
доказом того, що ця особа дійсно розрізняла, чула, зробила щось. Не
доводить цього і суб’єктивна можливість особи, яку випробовують. Такий
висновок буде правомірним у тому разі, коли він заснований на сукупності
наявних доказів, а не на оцінці результатів одного експерименту.

Спеціалісти вважають, що ще складнішою є оцінка отриманих результатів
відтворення обстановки і обставин події1. Для дослідів, які перевіряють
об’єктивну можливість існування певної події (дії), негативний результат
дає можливість найчастіше робити достовірний категоричний висновок про
те, що можлива подія (дія) не могла статися. Для отримання абсолютної
впевненості в такому висновку досліди проводяться багаторазово і зі
змінами виконавців цієї дії (необхідно враховувати, що психологічні
особливості окремих індивідуумів можуть значно відрізнятися від
посередніх людських можливостей). Що стосується негативних результатів
досліджень, які перевіряють суб’єктивні можливості певної особи, то вони
повинні оцінюватися, виходячи із зайнятої цією особою позиції. Зокрема,
якщо людина не бажає показувати свої навички і вміння, виконувати ті чи
інші дії, то експеримент втрачає сенс. А якщо в особи, яку випробовують,
є бажання досягти позитивного результату у відтворенні обстановки і
обставин події, то її нездатність виконати певні дії, які їй нібито
вдавалися раніше, може мати кілька причин:

1 Чуфароеский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Новый
юрист, 1999. — С. 387.

її твердження про те, що вона вчинила цю подію (дію) в минулому, не
відповідає дійсності;

навички і вміння, які були в минулому, з часом утрачені, а психофізичні
параметри втратили свою чутливість і гостроту;

неповторність психічних явищ — пізнавальних, емоційних, вольових
процесів, станів людини. Відомо, що в момент пригоди стан афекту, який
виникає, може викликати в індивідуума приплив незвичайної сили, різко
актуалізувати його здібності і чинити те, чого він повторити не зможе.
Крім того, необхідно мати на увазі, що дії людей в значній мірою
визначаються їхніми мотиваційними спонуканнями, які є різними в момент
вчинення події і в процесі відтворення обстановки і обставин події.

Отже, оцінюючи результати відтворення обстановки і обставин події, які
мають на меті перевірити суб’єктивні можливості виконання певних дій
цією особою, необхідно врахувати вплив описаних вище факторів.

§5. Психологія перевірки свідчень на місці

Слідча дія перевірка свідчень на місці проводиться для встановлення
відповідності або невідповідності свідчень допитаних осіб
(підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого або свідка) обстановці місця
здійснення події.

Основні завдання, які вирішує слідчий при перевірці свідчень на місці,
такі:

з’ясувати обізнаність чи необізнаність допитаної особи про досліджувану
подію, що дає змогу визнати (або не визнати ) її очевидцем або учасником
цієї події;

перевірити вже наявні свідчення;

отримати додаткову інформацію стосовно тієї, яка вже була отримана в
ході допиту підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого або свідка;

викрити особу, яка дає неправдиві свідчення.

За своїм змістом перевірка свідчень на місці включає елементи огляду
місця події, допиту, впізнання, слідчого експерименту, у зв’язку з чим
поєднує в собі психологічні особливості цих слідчих дій. Загальні та
відмінні риси перевірки свідчень на місці та вказаних слідчих дій
наведені в табл. 4.

Під час підготовки до перевірки свідчень на місці необхідно враховувати
ряд моментів, які мають психологічний аспект. По-перше, необхідно
визначити ті обставини, які підлягають перевірці. По-друге, правильно
вибрати час відтворення свідчень (якщо обвинувачений дає правдиві
свідчення, то через затримку з виїздом на місце події він може змінити
свою позицію). По-третє, вивчити психологічні особливості особи, чиї
свідчення перевіряються (важливість цього стану полягає в тому, що
хороші знання психіки цієї людини допоможуть встановити і підтримувати
потрібний психологічний контакт, уникнути конфліктних ситуацій).
По-четверте, підготувати запитання, які підлягають з’ясуванню.

У психологічному плані перевірка свідчень на місці споріднена з
психічним процесом упізнання. На місці події, перебуваючи серед
предметів, про які під час допиту людина говорила по пам’яті, вона в
змозі згадати такі факти і деталі, які в кабінеті слідчого забула. І сам
слідчий у ході відтворення свідчень на місці може отримати більше
інформації, бо він не тільки слухає (як при допиті), а й бачить
конкретні образи предметів і документів, порівнює і зіставляє. Це дає
можливість йому глибше сприймати й осмислювати подію, що вивчається.

Після прибуття на місце підозрюваний, обвинувачений, потерпілий або
свідок вільно викладає відповідні обставини, які пов’язані з подією, що
вивчається. Як правило, слідчий намагається встановити шлях проходження
до місця злочину, місцезнаходження предметів, які мають значення для
слідства, невідомих слідству осіб, обставини, які сприяли скоєнню
злочину, та ін.

Проводилося слідство у справі про зґвалтування та вбивство чотирирічної
Х. Як підозрюваний фігурував С. У результаті продуманої організації
слідства, висунення і перевірки обґрунтованих версій і психологічно
грамотно проведених допитів С. визнав себе винним у посяганні на
зґвалтування та вбивстві Х.

При виїзді на місце пригоди С. відтворив свої дії стосовно Х. аж до
запихання трупа у мішок. При перевірці свідчень він відтворив такі
деталі й обставини, які при початковому огляді місця події були
перекручені і неправильно відображені в протоколі огляду. Разом з іншими
доказами суд визнав С. винним у скоєнні злочину.

У процесі перевірки свідчень на місці пригоди слідчий може зіткнутися з
рядом труднощів психологічного характеру. Перш за все можливі неправдиве
впізнання і добросовісна омана від потерпілого, підозрюваного,
обвинуваченого чи свідка. У вкрай напруженому психічному стані особа,
яку перевіряють, може відчувати ілюзію повторного бачення тих обставин,
які в дійсності сприймаються нею вперше. Часом відбувається невпізнання
об’єктів і предметів із чітко вираженими впізнавальними ознаками. Все це
повинно враховуватися слідчим, викликаючи в одних випадках сумнів у
правдивості свідчень цієї особи, а в інших — зміну умов перевірки
свідчень на місці події чи викриття в брехні і т. д.

Сильний психологічний вплив на підозрюваного, обвинуваченого мають його
пояснення з “запобіганням”: до приходу на місце пригоди особа, яку
допитують, має розповісти слідчому, як вона виглядала, де відбувалася
подія, яка цікавить слідство, яка обстановка місцевості чи приміщення і
т. дСвідчення на місці пригоди з “упередженим” перешкоджає відмові
підозрюваного, обвинуваченого від правдивих показань.

Психологічне значення при перевірці свідчень на місці має і організація
фотографування, відеозапису, які відображають дії підозрюваного,
обвинуваченого на шляху проходження, при пошуку і свідченнях об’єктів і
предметів, виконанні ним окремих операцій і т. д.

Успішне відтворення свідчень на місці події вимагає від слідчого високих
організаторських здібностей, спостережливості, твердих навичок і вмінь
щодо психологічного аналізу обстановки, фактів і ситуацій.

§6. Судово-психологічна експертиза

1 Закатов А. А., Оропай Ю. Н. Использование научно-технических средств и
специальных знаний в расследовании преступлений. — К.: Выща шк., 1980. —
С. 71.

2 Експертиза (від лат. ехреМш — досвідчений) — дослідження і вирішення
за допомогою компетентних осіб будь-якого питання, що потребує
спеціальних знань.

Правильному розв’язанню завдань розкриття і розслідування злочинів, а
також перевихованню тих, хто скоїв злочин, сприяє використання
працівниками правоохоронних органів і правосуддя психологічних знань.
Однак юридична практика показує, що слідчий і суддя, інспектор карного
розшуку і адвокат та інші особи, які представляють правосуддя, не в усіх
випадках можуть користуватися в своїй роботі сучасними даними, методами
і методиками психологічної науки. Тому виникає необхідність звертатися
до експертів-психологів для проведення судово-психологічної експертизи2,
в ході якої професійний психолог отримує нові факти, корисні для
встановлення істини в кримінальній справі. Спеціаліст-психолог, який
виступає в ролі експерта, може надати слідчому, наприклад, інформацію
про особливості сприйняття пам’яті і мислення дітей певного віку чи
людей похилого віку, про характерний вплив на перебіг певних психічних
процесів особистості та її поведінки стану алкогольного сп’яніння чи
стресу тощо. У кримінальному процесі судово-психологічна експертиза
виступає як одна із основних форм практичного застосування спеціальних
психологічних знань в юриспруденції. Судово-психологічна експертиза є
одним із засобів встановлення істини в судочинстві, джерелом доказів.
Потрібно відрізняти судово-психологічну і судово-психіатричну
експертизи:

судово-психологічна експертиза вивчає суттєві для кримінальної справи
особливості психічної діяльності обвинувачених, потерпілих і свідків;

судово-психіатрична експертиза вивчає психічні прояви, які виходять за
межі норм, тобто є патологічними1.

Спроби використати судово-психологічну експертизу в кримінальному
судочинстві застосовувались давно. Так, ще 1928 р. А. Лурія, вивчаючи
психологічні процеси, розробив моторну методику діагностики афективних
слідів, яка виявилась прообразом детектора брехні. Але рівень розвитку
практичної психології в цей період відставав від потреб юридичної
практики, ефективних науково обґрунтованих методик всебічного
дослідження особистості не існувало, тому експертні завдання глибоко не
вирішувалися. Суттєвий внесок у встановлення і розвиток
судово-психологічної експертизи зроблено українськими вченими О.
Брусиловським, В. Внуковим, Я. Канторовичем2.

Першим вагомим дослідженням в галузі судово-психологічної експертизи
була праця О. Брусиловського “Судово-психологічна експертиза”.
Теоретичні положення, що містяться в ній, та практичні рекомендації не
втратили свого значення і дотепер.

Серед сучасних дослідників проблем судово-психологічної експертизи
необхідно назвати праці Ю. Грошевого, М. Костицького, М. Коченова, З.
Митрохіної, В. Нара та ін.3

1 Патологія (від грецьк. pathos — страждання і logos — вчення) — вчення
про хвороби, відхилення від норми. Патологічний — хворий, не нормальний.

Z

b

d

????$??C?d

h

j

A

E

Oe

TH

`

l

n

¤

°

?????????H?????????????”???????????????C?”?????????????????C?”??????????
???????C?”???????????????C??????…????????d8f8jA,C.C0C?CtD?H(N^P¦Q†S?TfU\
WueXoiiaeaeaIAo»»»»§?“

hYR»0J?

5

^„V`„?y 5

^„V`„?y

„%1$`„%

hYR»0J 

5

/„&1$^„V`„?y

„81$`„8

!1$

„% ¤&1$`„%

hYR»0J?

hYR»0J?

U

1$

hYR»0J?

^„M

hYR»0J?

hYR»0J?

. .

? ^

O

hYR»0J?

hYR»0J?

hYR»0J?

oiccaUOEAEi»?co—o

y1$

hYR»0J?

hYR»0J?

hYR»0J?

&

F

&

F

„ 1$`„

&

F

hYR»0J?

hYR»0J?

„ ¤&1$`„

`„%

„%1$`„%

|

=

ueneaaeeeaYYOIueeAE?ue?

„%1$`„%

hYR»0J?

31$

&

F

????????????????????????????????????F?&??????????????????H

hYR»0J?

hYR»0J?

oiUCC®C§ ™’?u

^„

*

T

*

?s

•‡}o•ae•i_aeX

cTHUA??FFF‹‚u

I

y1$

„%1$`„%

&

F

„ 1$`„

I

hYR»0J 

p

v

A

hYR»0J 0AE A

y1$

`„%

n” p” r” naOAEO????????Oc?OAEO?????????O?O?OcOcOcOcO?OAEOAEO‡?

hYR»0J 

A

A

hYR»0J 

®

°

I

Oe

hYR»0J 

hYR»0J 

hYR»0J?

oaoUoOoUoUoIA1/4A1/4¶????????????????oUoUoaox¶1/4¶x¶

hYR»0J 

&

F

c

hYR»0J?

c

????????????????????????????????B???????????????????C?c

¤

°

?

A

Ae

I

O

Ue

|

~

R#

h#

O#

?#

I

?

j$

Oe&

???????????????Oe&

h)

F+

4-

Ue0

v1

2

8

8=

X?

[email protected]

?D

¤H

xI

ueK

??????????????????#

3/4+

?+

Ue0

TH0

a0

e0

?0

oe0

o0

1

1

*1

21

D1

V1

v1

x1

–1

2

„5

†5

?8

?8

ae8

9

:

:

h?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????????fQ

hQ

‚Q

AeQ

AEQ

aQ

rR

:Z

NZ

0]

2]

i

i

zq

|q

eq

thq

t

t

$t

xt

v

v

Bv

Dv

w

w

vw

xw

THw

ow

uw

 x

¤x

?x

Ax

thy

z

I|

I|

i|

}

hYR»0J?

)?p

?q

t

t

t

xt

Au

v

Dv

w

xw

uw

Pz

L|

I|

}

*}

a}

O~

ae~

th~





$

,

D

p

–

?

ae‚

e‚

“?

$?

a‰

ae‰

?‹

o‹

?

3/4?

A?

U?

i‘

o‘

?™

E™

d?

v?

” 

– 

° 

ae 

P!

Ac

Ac

¤

hYR»0J?

4?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?R????R?????????…??D?????R???????????????????????????????????????…??????
??M???^”

0–

p–

t—

e—

r?

r™

<›” P!AEc¤?¤¤¤"«6«(\.±0±>±

·

>1/4

?1/4

”A

–A

?A

–A

?A

zAE

~AE

®E

UeE

?I

¬I

I

I

I

I

&I

(I

,I

>I

hYR»0J 

!?¤

?Y

–¦

<§?°??¬F®H?l°.±O±oe?ee?eeA?·°?“r??????$??C?I???????????????????C?oe?f¶\·$???»”A?A~AE’C-ElI?I?I¬II?I???B???????????????????C???????????????>I

FI

tI

~I

?I

U

U

¦ae

?ae

?ae

3/4ae

AEae