.

Звичаї нашого народу і рослинність: весняні обряди (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
460 4016
Скачать документ

Реферат на тему:

Звичаї нашого народу

і рослинність: весняні обряди

Місце рослин у весняних обрядах займали чимале місце. Багато рослини
виступали своєрідними народними символами благополуччя, достатку,
святенності.

Серед весняних свят найбільшим багатством обрядових дій виділявся
великодній цикл. Встановлене християнською церквою на честь “чудесного
воскресіння Ісуса Христа” свято Пасхи (Великодня) у народному побуті
чіпко утримувало язичницькі традиції. До них можна віднести випікання
обрядового печива, фарбування яєць, весняні ігри і танці молоді, культ
предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо. Після “середпістя”, яке
ділило Великий піст на дві рівні половини, у народному календарі подолян
виділяли “білий”, “вербний”, “страсний” тиждень. На “білому” тижні
білили хати й сіяли розсаду капусти. У “вербну” неділю приносили з
церкви освячену вербу і шмагали нею всіх членів сім’ї й худобу,
приговорюючи: “Лоза б’є, не я б’ю, за тиждень Великдень”. Пізніше цією
гілкою перший раз виганяли корів у череду.

Від “вербної” неділі починали активну підготовку до Великодня: варили
яйця і розписували “писанки”, красили “галунки”, начиняли ковбаси,
випікали обрядове печиво, включаючи обов’язкову пшеничну паску й солодку
бабу. Освячені у церкві великодні страви вважались сильнодіючим магічним
і лікувальним засобом. Так свяченим маком на Юрія обсипали обору, щоб
застерегтися від відьом, свяченим салом лікували вим’я корови, цілушку
свяченого хліба давали покуштувати, коли боліло горло, тощо. Існувало
повір’я, що рештки великодніх страв – кістки та інше, закопані на межах
ланів, можуть врятувати їх від граду.

У “страсний”, або “чистий” четвер перед Великоднем на Поділлі було
заведено “чистити” жеребців і свиней. Увечері цього дня кожна господиня
намагалась принести з церкви запалену свічку (“страсну”). Нею випалювали
хрести на стелі й дверях, сподіваючись таким чином захистити свій дім
від злих сил. За допомогою “страсної” свічки прагнули лікувати лихоманку
і бешиху (рожу), її давали в руки конаючим, щоб полегшити предсмертну
агонію. За народними повір’ями, свічка могла врятувати від громової
зливи чи пожежі, що виникає від блискавки.

В ніч з суботи на неділю, на пагорбах чи коло церкви розкладали
багаття.кожна сім’я у селі мала виділити дрова для спільного вогнища.
Тих, хто забував про цей обов’язок, карали тим, що викрадали яку-небудь
дерев’яну річ з двору. Підготовкою великого колективного багаття, яке
мало горіти всю ніч, звичайно займалась парубоча молодь.

Весною древні слов’яни-хлібороби весело відзначали свято пробудження
землі від зимового сну, появу першого листя на деревах. Свято це
відбувалось у священних гаях, де виконувались ритуальні пісні й танки –
гаївки. Коли християнська церква не змогла знищити цієї традиції, вона
була вимушена пристосувати її до Пасхи.

Масове великоднє гуляння відбувалось у дворі біля церкви – на кладовищі.
На “гаївки” збиралось усе село. Люди вдягали найкращий одяг,
обмінювались традиційними привітаннями: “Христос воскрес!” – “Воїстину
воскрес!”, дарували один одному писанки та крашанки (галунки). Дівчата
повертали своїм обранцям “колодки”.

Різноманітними були віликодні забави. Починаючи з неділі протягом трьох
днів усім парафіянам дозволялось дзвонити у церковні дзвони. Найбільше
цим правом користувались діти. Пасхальному дзвону приписувалась певна
ритуальна роль. Вважалось, що він відлякує “нечисту” силу і сприяє тому,
“щоб гречка родила”. Крім дзвонів ритуальний шум створювали за допомогою
всіляких саморобних пристроїв. Хлопці-підлітки стріляли на Пасху з
самопалів – “моздирів”. Найважливішою частиною великодневого масового
гуляння просто неба вважались ігри, пісні й танці. Молодь сусідніх сіл
змагалась між собою в тому, хто краще організує гаївки. Розрізняли ігри
дитячі, парубочі, дівочі, змішані й загальні. Популярною дитячою грою
було “цоканє” – биття яйцями. Спочатку “цокались” носками, а потім
“гузками”. Той, кому пощастило розбити яйце суперника, забирав його собі
як виграш. Парубочі ігри – “піп”, “чорт”, “харлай”, “каши варити”,
“довгої лози” та інші мали здебільшого характер змагання у спритності,
швидкості й силі. В дівочих іграх – “шум”, “жельман”, “кострубонька”,
“мак”, “кривий танець” – випробовує художні здібності учасниць – вміння
перевтілюватись у певний образ, вміння співати і танцювати. Недарма
великодні ігрища у народі вважалися справжнім ярмарком наречених.

Кожна гаївка виконувалась як драматична сценка. Найчастіше в них
обігрувались мотиви весняного оновлення природи, кохання, шлюбного
життя. Нерідко водили хороводи – кругові та ключові. До кругових
відносились танки “мак сіяти”, “перепілка”, “зайчик”, “ящірка”,
“король”, “нелюб” тощо., до ключових – “галка”, “чечітка”, “горобчик”,
“кривий танець”, “шум”, “просо сіяти”. У грі “Горошок”, наприклад,
співали:

Вийся, горошку, в два стручки,

Зароди, Боже, чотири,

Щоб ся парубки женили,

Та на весілля просили.

В хороводі-пісні “Огірочки” дівчата зображували, як в’ється огірок і
приспівували:

А вийтеся і огірочки,

Зелені пупляночки,

Тож ся в’ют.

А другі ся приглядают,

Чи хороше розцвітают,

Тож цвітут.

Цікавою парубочою грою була “Башта”. Мистецтво “строїти башту” полягало
в тому, що на плечі п’ятьох найдужчих хлопців ставали чотири, на них –
три, ще вище – два і нарешті – один. Багатоярусна акробатична композиція
не просто стояла, а рухалась, що вимагало від виконавців великої
злагодженості у діях. Такою “баштою” завершувались гаївки. У багатьох
селах в останній день великодніх свят всі селяни, взявшись за руки,
“обіймали церкву” і три рази обходили її, наспівуючи обрядові пісні.

Пізніше кожна дівчина до Пасхи готувала для свого кавалера саморобну
прикрасу з матерії і картону, що мала форму квітки, букета або серця. Ця
прикраса (“котильон”) оздоблювалась бісером. На святковому вечері в
клубі, коли оголошували “котильоновий вальс”, дівчина вручала подарунок
хлопцю, заявляючи тим самим привселюдно про свою симпатію. Обдарований
кавалер повинен був протанцювати з дівчиною, а потім пригостити її
солодощами. Таким чином стародавній ритуал “колодки” перейшов у
“котильони”.

У деяких місцевостях у XIX ст. зберігався звичай виголошення великодніх
віршів. Ці твори мали гумористичний характер і були розраховані на те,
щоб повеселити натовп. Як правило, їх виголошували з дзвіниці мандрівні
школярі – “бакаляри”, заробляючи таким чином собі на прожиття.

На другий день після Пасхи чоловіки ходили поздоровляти попа, пана і
один одного. При цьому обмінювались писанками та крашанками. На третій
день ходили жінки поздоровляти попадю паню та одна других. Ходили вони з
калачами, христосувались і обмінювались писанками і крашанками.

Широко побутував звичай обливання на перший день Пасхи. Обливались водою
переважно молодь і діти. Пізніше було прийнято, щоб парубок обприскував
свою дівчину парфумами. За тадицією, дівчата могли відкупитись від
купання певною кількістю крашанок чи писанок.

У весняному циклі подолян значне місце займали обряди, пов’язані з
культом предків. На ранньому етапі після прийняття християнства
великодні ігрища – гаївки – проходили безпосередньо біля могил родичів.
Кладовища, виділені в окреме місце, були заведені порівняно недавно, до
того ж подоляни ховали своїх мерців у церковній огорожі. Померлих
родичів на Східному Поділлі провідували, як правило, у першу неділю
після Великодня, яка тут називалась “проводи”. На кладовище несли паску,
яйця, інші страви, обідали прямо на могилах. У деяких місцевостях було
заведено пов’язувати рушники на хрестах. У цей день обов’язково годували
старців і роздавали милостиню за “упокій душі”. Ці звичаї або окремі їх
частини і зараз побутують як і в селах, так і в містах.

З культом предків, очевидно, пов’язано і свято “Рахманський Великдень”,
яке подоляни приурочували до першої середи-четверга після Пасхи. За
міфологічними уявленнями, рахмани – християнський народ, який живе у
далекій таємничій країні, де панує вічне блаженство, тому люди не знають
ліку часу. Щоб повідомити їх про прихід “світлого воскресіння”,
необхідно буде неначебто кидати першу шкарлупу від великодніх яєць на
біжучу воду.

Комплекс звичаїв та обрядів був приурочений до дня Юрія (23 квітня).
Вважалось, що, якщо “на Юра сховається в житі кура”, буде хороший
врожай. Було прийнято кидати в озимину кістку від м’ясної страви
(частіше – кістки великоднього поросяти). А вночі господарі запалювали
свічки у хлівах, обсипали корів свяченим маком, виконували інші магічні
церемонії, аби захиститись від згубного впливу відьом.

Завершення весняеого і початок літнього циклу календарних свят у східних
слов’ян було пов’язане з троїцько-русальною обрядовістю. На зелені свята
українці обов’язково “обмаювали” подвір’я, хати, господарські будівлі
зеленими гілками дерев: клена, верби, акації, липи, берези, ясеня,
горіха, дуба. Небажаним деревом вважали осику, на якій повісився Іуда
Іскаріот. Зазвичай, гілки кріпили коло стріхи, вікон, за вікнами.
Одночасно підлогу стелили пахучими травами: осокою, любистком, м’ятою,
пижмою та ін. Особливою популярнісю користувався аїр (Acorus calamus),
відомий на Поділлі як татарське зілля. Розповідали легенди про те, що ця
трава росте там, де проходили шляхи татарських набігів на Україну.

Як бачимо, рослини – важливі символи українського народу. То ж
пам’ятаймо про це і бережімо те, що дає нам природа!

Список використаної літератури:

Українська обрядовість і природа. – Харків, 1999.

Рослини довкола нас. – К., 2000.

Словник українських символів. – К., 2001.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020