ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ
АЛЛИ ГОРСЬКОЇ
ГОРСЬКА АЛЛА ОЛЕКСАНДРІВНА
(нар. 18.09.1929, м. Ялта — п. 28.11.1970, м. Київ)
Видатна художниця, відомий діяч правозахисного руху 60-х років в
Україні. Автор численних художніх творів: “Автопортрет з сином” (1960),
“Портрет батька” (1960), “Абетка” (1960), “Біля річки” (1962-63),
“Портрет В.Симоненка” (1963) та ін.
Українська культура багата на видатні особистості. Друга справа, що
більшу їх частину замовчували у радянські часи, багато з них потерпіли
від рук радянського тоталітаризму, демагогії, партійної брехні та
пресингу.
Серед видатних імен 60-их років є і ім’я Алли Горської – митця і
поборника за правду і честь, за Україну і за людську незалежність. Хто ж
була така Горська і який шлях вона пройшла по тернистим дорогам
української історії?
Горська народилася в Ялті в радянізованій номенклатурній родині.
1941—1943 пережила в Ленінграді зі своєю матір’ю дві блокадні зими.
Навчалась в художньому інституті в Києві. Закінчила художній інститут за
фахом живопис.
Горська була одним із організаторів Клубу творчої молоді “Сучасник”
(1959-1964).
Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці
щорічних Шевченківських свят та ін. Плідно займалась мистецькою
діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт.
Разом із В.Симоненком і Л.Танюком відкрила місця поховання розстріляних
в НКВС на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у Биківні (1962 —
1963), про що вони заявили в Київську міськраду (“Меморандум №2”). Після
цього В.Симоненко був жорстоко побитий, унаслідок чого помер від
швидкоплинної хвороби нирок у 1963.
1964 Горська в співавторстві з П.Заливахою, Л.Семикіною, Г.Севрук та
Г.Зубченко створила в Київському університеті вітраж “Шевченко. Мати”.
Вітраж був знищений адміністрацією університету. Скликана після цього
комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий. Горську і Л.Семикіну
виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.
1965 було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської Цей рік став
для неї початком діяльної участі в русі опору. 16.12.65 Горська
надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів.
Горську викликали в КДБ на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де
велися специфічні “кагебістські розмови” з попередженнями й погрозами.
Належачи до групи “шестидесятників”, брала активну участь в українському
правозахисному русі. За участь в акціях протесту в 1965-68 проти розправ
над українськими правозахисниками – Б. і М.Горинями, П.Заливахою,
С.Караванським, В.Морозом, В.Чорноволом та ін. ГОРСЬКА була знову
виключена зі Спілки художників і зазнала переслідувань з боку радянських
органів безпеки.
Матеріально й морально підтримувала родини політв’язнів, листувалася з
ними, систематично — з П.Заливахою. У квітні 1966 подала клопотання на
його захист. Правозахисники, які поверталися з ув’язнення, зверталися до
неї за допомогою.
Горська була на процесі В.Чорновола 15.09.67 у Львові, де з групою киян
заявила протест проти незаконного веденння суду. 1968 Горська підписала
“Лист-протест 139” на ім’я керівників КПРС і радянської держави з
вимогою припинити незаконні процеси. Почалися адміністративні репресії
проти “підписанців”, кагебістський тиск. Києвом і Україною пішли чутки
про існування підпільної терористичної бандерівської організації,
керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації
називали Горську.
За участь в акціях протесту в 1965-68 проти розправ над українськими
правозахисниками – Б. і М.Горинями, П.Заливахою, С.Караванським,
В.Морозом, В.Чорноволом та ін. ГОРСЬКА була знову виключена зі Спілки
художників і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки.
За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи.
1970 Горську викликали на допит в Івано-Франківськ у справі
заарештованого В.Мороза, але вона відмовилася давати покази. За декілька
днів до смерти склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і
жорстокість вироку.
28.11.70 Горська вбита у м. Василькові Київської обл.
Похорон Горської 7.12.70 на Мінському (Берковецькому) кладовищі в Києві
перетворився в демонстрацію протесту проти існуючого комуністичного
режиму в Україні.
Слідство, яке вела прокуратура Київської області, дійшло висновку, що
Горську вбив її свекор з мотивів особистої неприязні, а потім покінчив
самогубством.
В Україні поширювалися жахливі чутки про ці смерті, зарубіжне радіо
подавало свої версії. Розмови про смерть Горської й обставини її
загибелі присікалися владою.
Трохи більше, ніж через рік, у січні 1972, здійнялася найбільша хвиля
арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську
духовну та інтеллектуальну еліту.
Після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, гребуючи
вимогами громадськості, не оприлюднили ніякої інформації про загибель
Горської. Відкрита тільки слідча справа. Аналіз справи показує, що
розслідування було неповним, воно суперечливе, велося з порушеннями
слідчих норм, тобто було сфабриковане. Прослідковуються також загальні
риси вбивства з іншими політичними вбивствами в СРСР.
5У підсумку життя і творчості Алли Горської хочеться сказати, що
визначною подією 60-х років стала поява нового покоління письменників,
митців і поетів, котрі вимагали виправити «помилки», яких у минулому
припустився Сталін, і надати гарантії того, що
культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд,
найкраще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З
нетерпінням спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони
вимагали припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва,
визнати право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити
центральну роль української мови в освітній і культурній діяльності в
республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в
літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише відкидали
втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і
надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві,
спрямованому одночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших,
ці талановиті молоді люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим
рамки лібералізації. До того ж нова мистецька когорта користувалася
значною й дедалі ширшою підтримкою, особливо серед молодої інтелігенції.
Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не
стурбувати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він
викликав до себе групу провідних російських письменників і застеріг їх
від надмірного радикалізму. Через кілька місяців дошкульній критиці в
пресі було піддано ряд представників російської інтелігенції. Стало
зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.
Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися
приструнити «незрілі елементи» в українській культурній громаді.
Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний
чиновник, відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши
творчість таких літературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо
Дзюба. Валентин Маланчук, головний охоронець ідеології на Україні,
застерігав громадськість від молодих і недосвідчених письменників, котрі
виступають у «ролі перших борців проти
культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду
і, більше того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового
заклику до боротьби з усіма виявами українського «буржуазного
націоналізму», він з гордістю оголошував
про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята
на такі радянські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої
слави».
Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму,
стала поява кількох неофіційних антисемітських публікацій.
Найхарактернішою з них був трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964
р. опублікувала Академія наук Украї-ни, цілком ймовірно, за вказівкою
Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна
пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати
близькізв’язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та
сіоністами. Ліберальна українська інтелігенція піддала книгу суворій
критиці. Але справжній вибух обу-
рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів
відділ бібліотеки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі
безцінних книжок і документів з української історії та культури. У
вчиненні цього «нечуваного в історії світової культури злочину»
признався якийсь Погружальський — русофіл зі схильностя-
ми психопата.
Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити
дисципліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої
руки» було запізно. Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед
яких провал ракетної конфронтації навколо Куби, розрив з Китаєм,
безладдя, породжене реформами, й катастрофічний неврожай 1963 р.,
фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні 1964 р. його
колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі реформ,
експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.
Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської
історії. Час надій і розчарувань, час сподівань і відчаю. Алла Горська –
яскравий представник тих людей, які прагнули кращого.
Використана література
Алла Горська. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті. Редакція та
упорядкування Олексія Зарецького та Миколи Маричевського.— К.: Спалах.
ЛТД, 1996.
Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х
років.— К.: Либідь, 1995.
А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім.
О.Теліги.— 1998
Український вісник. Вип. IV— Париж-Балтимор: Смолоскип, 1971
Хроника текущих событий. — Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 44.— С. 121.
Білокінь С. Життя і смерть Алли Горської. // Розбудова держави, 1992, №
4.— С. 45-55.
О.Зарецький. Мої батьки. // Україна, — 1994.— № 22-24, 1995.— № 1-2.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter