.

Зародження українського націонал-комунізму в КП(б)У на прикладі діяльності групи «федералістів» (1919 – 1920 рр.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3344
Скачать документ

Реферат

не тему:

Зародження українського націонал-комунізму в КП(б)У на прикладі
діяльності групи «федералістів» (1919 – 1920 рр.)

Початок ХХ ст. має багато спільного з періодом кінця ХІХ і початку ХХ
ст. для України. Багато важливих моментів початку минулого століття не
втратили свою актуальність і до сьогодні. В першу чергу, це пояснюється
тим, що і в період революції 1917 – 1920 рр. і в 1990 – 1991 рр. на
порядку денному стояло питання утворення національної держави. Об’єднує
ці два періоди і спільність окремих процесів, що мали місце як у ті
буремні часи, так і нині.

На початку ХХ ст. домінуючими в українському суспільстві, як і в
європейському вимірі, стали різноманітні ліві рухи. Почала зростати
вагомість націоналізму. Це найяскравіше проявлялось у багатонаціональних
імперіях Східної Європи. Процес усвідомлення народами своєї етнічної
окремішності почав набирати обертів. Таким чином, необхідною умовою для
вироблення політичною елітою тієї чи іншої країни, лідерами партії і
т.д. життєздатної політичної програми стало поєднання в ній національних
і соціальних вимог.

Досвід 1917 – 1920 рр. із перманентними розколами у таборі українських
соціалістичних партій підтверджує те, що, навпаки, соціальне і
національне питання стали дестабілізуючими факторами у суспільстві. Ці
процеси відбились і на більшовицькій партії в Україні, хоч і не призвели
до значних організаційних розколів.

Розглянемо діяльність Г.Лапчинського та групи «федералістів», щоб
показати їх розбіжності з офіційною лінією КП(б)У, виокремити причини
утворення групи, проаналізувати основні програмні положення
«федералістів», дослідити взаємовідносини групи «федералістів» із
КП(б)У.

Найбільш повно розглянули діяльність групи «федералістів» Д. Мейс [5, 49
– 53] та М. Дорошко [1, 119 – 126]. Окремі аспекти проблеми знайшли
відображення у спільній праці Д.Мейса та М. Панчука [6, 42 – 43].
Найяскравіше націонал-комуністичний рух у КП(б)У можна прослідкувати на
прикладі діяльності “Організаційного Бюро групи федералістів, членів
КП(б)У”, утвореного влітку 1919 р. П. Поповим, Я. Ландером та Г.
Лапчинським [2, 41].

 Члени групи, поряд із складною зовнішньополітичною ситуацією,
пов’язаною з наступом Денікіна, констатували наявність кризи всередині
більшовицької партії в Україні, викликану, на їх думку, передовсім,
помилками самої партії у політиці в Україні. На думку «федералістів»,
йшлося про ігнорування Москвою українського партійного і державного
центру та зневажання значення національного питання в Україні.

 Підтвердження цих положень вони віднайшли у ліквідації, під тиском
Москви, 2 жовтня 1919 р. практично не діючих в умовах денікінського
наступу ЦВК і Раднаркому УСРР та розподіленні українських працівників на
чолі з головою уряду X. Раковським “по губерніях РСФРР або по
центральних установах у Москві” [2, 36 – 37]. Зрозуміло, що результат
таких дій, зважаючи на зростання розмаху українського партизанського
руху, не міг задовольнити місцевий партактив, який, особливо в районах,
не зайнятих білими, порівнював дану ситуацію із самоусуненням радянської
влади з території України [11, 69].

Один із лідерів «федералістів», Г. Лапчинський, який прибув на партійну
роботу в Галревком, зіткнувся з подібною ситуацією у волинській
більшовицькій організації. Він констатував, що серед волинців наявний
“український радянський патріотизм”, особливо підкреслював, що більшість
місцевих більшовиків не розмовляли українською і часто не були
українцями за походженням. Вагому причину такого стану речей Г.
Лапчинський пояснював необхідністю рахуватися із «сильними політичними
противниками в особі боротьбистів…” [2, 41].

Саме тоді, 9 листопада 1919 р., Волинський губком скликає нелегальну
конференцію в Гомелі, яка “була спробою вирішити партійні питання,
минаючи офіційні партійні інстанції”, тобто без дозволу московського
центру. Очевидно, дружні відносини з боротьбистами дозволили їм
надрукувати свою програму в газеті УКП(б) “Пролетарська боротьба”. Ця
програма також вийшла окремою брошурою під назвою “Наша сучасна
політика”. В Гомелі мали обговорити, в першу чергу, наявні тенденції в
партії і виробити свою точку зору на комплекс питань державного
будівництва в Україні. Зокрема, за спогадами Г. Лапчинського, серед
українських комуністів активно обговорювалося питання про відновлення
КП(б)У. Час наради було приурочено так, щоб після неї делегати могли
відразу поїхати на Всеросійську конференцію РКП(б).

Реакція з боку Москви на таку несанкціоновану ініціативу не примусила
себе чекати: терміново до Гомеля було відправлено повноважну делегацію у
складі С. Косіора та Д. Мануїльського (останній певний час працював на
Волині). В роботі наради взяли участь і представники партійних
організацій КП(б)У всіх районів УРСР, не зайнятих денікінцями, зокрема
Ю. Коцюбинський, І. Мусульбас, В. Порайко, О. Одінцов (усього понад 15
чоловік). Надійшло привітання учасникам наради від імені ЦК УКП(б) [7].

Як згадує Г. Лапчинський, щодо питання державного устрою УСРР –
особливих дискусій не виникло. Всі учасники наради вважали за необхідне
існування суверенної Української радянської республіки, рівноправної з
іншими радянськими республіками. Об’єднання з іншими радянськими
республіками могло бути тільки на базі дійсної федерації, з повним
набором повноважень місцевих органів влади [2, 44].

Коли ж обговорення підійшло до проблем найближчого партійного і
державного будівництва, виникли значні протиріччя. “Федералісти”
висунули програмову резолюцію,  в якій ситуацію, що склалася в Україні, 
передусім, у партії, пропонувалося змінити, утворивши єдину комуністичну
партію на Україні на нових засадах. По-перше, Українська комуністична
партія повинна була стати цілком самостійною секцією інтернаціоналу, її
юрисдикція мала поширюватися на всю Україну по обох сторонах Дніпра.
Вищим органом партії мав бути загальнопартійний з’їзд. По-друге, УКП(б)
мала об’єднати в собі усі партії, що працюють в Україні та розділяють
принципи комуністичного інтернаціоналу, а саме: “здорові елементи
КП(б)У”, боротьбистів та укапістів. Усередині самої партії керівництво
мало бути збережене за старим більшовицьким ядром як витриманим,
найбільш рішучим і найбільш теоретично вірним комунізму, але без
організаційної спадкоємності з КП(б)У. Звичайно, національний принцип
при вступі до партії не повинен відігравати жодної ролі, проте члени
партії мають пам’ятати, що 90% населення становила саме українська
національність. Виходячи з цього факту, першочерговими завданнями партії
визначалися: підняття культурного рівня мас,  залучення їх до активного
будівництва комуністичного суспільства, що можливо лише шляхом поширення
вживання української мови і підняття її статусу,  освітнього рівня мас.
“Тому члени партії повинні рішуче порвати з успадкованим від часів
царату презирством до всього місцевого, національного, з поглядом на
Україну не як на самостійну країну, населену одним зі значних за своєю
чисельністю європейським народом, а як на придаток до Росії”. По-третє,
для вирішення всіх невідкладних питань партійного життя ставилася
вимога, щоб ЦК скликав широку партійну конференцію [2, 43].

Цікаво відзначити, що ця резолюція прямо суперечила курсу більшовицької
партії, окресленого: а)постановою VIII з’їзду РКП(б) “З організаційного
питання”, прийнятої 19 березня 1919 р., в якій визнавалося “необхідне
існування єдиної централізованої Комуністичної партії з єдиним ЦК, що
керує всією роботою партії… Центральні Комітети українських, латиських,
литовських комуністів користуються правами обласних комітетів партії і
цілком підпорядковані ЦК РКП”; б) рішенням Всеросійського ЦВК, прийнятим
на його засіданні 1 червня 1919 р., про військовий і економічний союз
радянських республік. Нагадаємо, що рішення передбачало: створення
спільних збройних сил із єдиним командуванням, об’єднання рад народного
господарства, залізничного транспорту, фінансів і комісаріатів праці під
управлінням відповідних наркоматів РСФРР.

Безперечно, звинувачення в опортунізмі і невиконанні затверджених
з’їздами рішень, в умовах складної зовнішньополітичної обстановки, мали
відіграти свою роль. Як наслідок, Д. Мануїльському та С. Косіору вдалося
заблокувати вищенаведені пропозиції. Вагомим аргументом, використаним
проти резолюції, стало їх звинувачення у посібництві боротьбистам, які
нещодавно висунули радикальне гасло про необхідність утворення окремої
української армії [2, 47].

Кидається в очі те, що Д. Мануїльський і С. Косіор цілком спокійно
відреагували на вимогу створення практично незалежної від РСФРР 
Компартії України і в той же час засудили спроби провести рішення про
самостійність від РКП(б) Української комуністичної партії.

Резолюція, прийнята нарадою, не тільки не включала положень про
“самостійність секції Комінтерну”, але прямо відкидала можливість
об’єднання з боротьбистами і навіть блокування з ними, “поки вони не
відмовилися від гасла окремої української Червоної армії. І застерігала
проти небезпеки ”військових частин місцевого походження” [2, 46]. Також
більшістю була відхилена ідея створення бюро, яке мало скликати
пропоновану резолюцією конференцію. Замість нього було створено комісію
у складі Мануїльського, Затонського, Лапчинського.

Пізніше будь-яку правочинність існування комісії було анульовано
прийняттям рішення про створення у Москві Всеукраїнського ревкому у
складі трьох більшовиків (X. Раковський, В. Затонський, Д.
Мануїльський), одного боротьбиста (Г. Гринько) й одного борбиста (В.
Качинський). Тому не дивує, що федералісти прагнули інформувати
керівників партії про свої погляди. Про основні зауваги і пропозиції
виправлення наявного становища можна судити з листа члена групи П.
Попова в ЦК РКП(б).

???????¤?¤?$?????????их фактів, він зробив висновок, що “все це
продиктоване не прагненням як можна швидше і легше дійти до радянської
влади на Україні, а прагненням за будь-яку ціну зберегти її єдинство з
Росією” [12, 43]. Домагався він також автономії українського
раднаргоспу, твердячи, що у російського уряду завжди залишаться важелі
впливу на українську сторону [12, 43].

Особливу увагу було приділено військовому питанню. Не сумніваючись у
необхідності утворення регулярної армії, П. Попов критикував прагнення
розчинити українські загони в армії РСФСР і вважав, що мають бути
утворені окремі українські загони з обов’язковим використанням
української мови [12, 51].

Федералісти намагалися донести свою точку зору  до Ленiна. Але, коли 13
грудня  1919р. П.Попов і Я. Ландер вiд iменi 32 українських партійних
діячів підписали заяву, в якій  критикували практику мобiлiзацiї
партійних працівникiв із росiйських губернiй для України, Ленiн
запротестував. “Пропоную або оголосити догану…, або зауважити їм, –
писав вiн до Оргбюро ЦК РКП(б), – що їх пересуди щодо полiтики ЦК РКП(б)
є порушенням  дисциплiни… Авторiв треба взяти пiд нагляд i розподiлити
порiзно серед тямущих працiвникiв” [3, 95].

18 грудня 1919 р. Оргбюро ЦК РКП(б) оголосило догану групі українських
комунiстів, частині з них було відмовлено в поверненні на  Україну. “На
залишення мене в Росiї, – апелював П. Попов до Оргбюро, – я дивлюся, як
на висилання i затикання менi рота як представнику опозицiї. І висилання
моє може заставити опозиційно настроєних товаришiв перейти до масових
переходiв до боротьбистiв i розвалювання партiї” [13, 28].

Проте, незважаючи на офіційне оголошення догани і критичні зауваження
самого Леніна, “федералісти” продовжили свою діяльність. У лютому 1920
р. на зібранні Міського району в Києві Г. Лапчинський  запропонував
резолюцію з питання завдань партії в Україні, яка при поіменному
голосуванні зібрала всього 10 голосів із 400 присутніх. Після цієї
невдачі він виступив із цією ж декларацією на загальноміській партійній
конференції, проте практично з тим же результатом. Конференція
запропонувала ЦК розглянути питання про виключення Г. Лапчинського з
партії. І як наслідок – 1 березня 1920 р. вищий орган КП(б)У заслухав
питання про дії Г. Лапчинського й ухвалив таке рішення:  “Зважаючи на
ренегатство з боку Лапчинського, що виразилося у відкритому виступі і
солідарності з боротьбистами, виключити з партії” [9, 20]. 4 березня
політбюро підтвердило попереднє рішення, незважаючи на те, що думки
членів політбюро розділилися: Г.Петровський і X. Раковський
проголосували за виключення, Д. Мануїльський і секретар засідань
політбюро Рафаїл (Р. Фарбман), який мав право дорадчого голосу, – проти
[9, 20].

Проте, і після цього “федералісти” продовжили свою діяльність, яка все
більше починала нагадувати відверте протистояння. У травні 1920 р. вони
провели таємну нараду, на якій відновили свій партійний центр –
“Оргбюро” – у складі 5 чоловік. У листі до своїх прибічників
“федералісти” пропонували створити в повітах “тісні дисципліновані групи
з осіб, що поділяють погляди, викладені в брошурі “Наша політика”,
добиватися партійних і радянських постів. ЦК РКП(б), дізнавшись про це,
вжив рішучих заходів щодо ліквідації цієї групи і у квітні 1920 р.
підтвердив рішення своєї української філії – виключив Г. Лапчинського з
лав партії “за складання та поширення декларації різко шовіністичного
характеру”, в якій Г. Лапчинський, зі слів секретаря ЦК КП(б)У Д.
Лебедя, заявляв, що РСФРР ставиться до УСРР, як західноєвропейські
імперіаліс¬тичні держави до своїх азіатських чи африканських колоній
[10, 63 – 63зв]. Окрім Г. Лапчинського, за “націоналістичний ухил” із
КП(б)У у липні 1920 р. було виключено й інших “федералістів” –
Криворотченка, Єрського, Попова і Слинька.

Питання про “федералістів” стояло на порядку денному ІV Конференції
КП(б)У (Харків, 17 – 23 березня 1920 р.). Делегати Волинського губкому
партії прагнули добитися реабілітації “федералістів” і скасування
рішення ЦК. Обстоюючи свободу фракцій і угруповань у партії, “децисти”
та їх лідер Сапронов взяли Лапчинського під свій захист. Вони провели на
конференції своє рішення, згідно з яким Лапчинського пропонували
залишити в рядах КП(б)У, обмежившись оголошенням від імені конференції,
що в подальшому “виступ із подібною позицією в рядах нашої партії
ставить члена партії поза її рядами, а всій групі, що підписала заяву
про солідарність з резолюцією Г. Лапчинського, винести догану” [8, 353].

Особливо занепокоїла делегатів конференції теза Г. Лапчинського про
зацікавленість російського пролетаріату в експлуатації українського.
Розглядаючи цю проблему, Г. Лапчинський зосередив увагу на тому, що
найбільше його непокоїть невизнання цієї тенденції з боку партії, а
відповідно і невизнання того, що «російська шовіністична дрібнобуржуазна
інтелігенція» зацікавлена в збереженні свого культурного впливу на
український пролетаріат, у продовженні збереження гегемонії російської
культури над українським народом, а РКП виявляє поблажливість до таких
настроїв. Також була засуджена делегатами конференції вимога
“федералістів” утворити окремі українські збройні частини з українським
командним і комісарським складом, щоправда, в об’єднаній
українсько-російській армії [8, 36].

Симптоматично, що подібні “опозиційні настрої” продовжували
сповідуватися, зокрема, у волинській парторганізації, члени якої чи не
найбільше долучилися до скликання Гомельської наради. Так, у листопаді
1920 р. на розгляд V Конференції КП(б)У від імені волинських комуністів
було подано тези, в яких зазначалося, що “КП(б)У, вийшовши із надр
неукраїнської стихії …, яка ніколи не пережила національного гніту і
розуміючи свою роль як нерозривну і невіддільну частину всеросійського
революційного потоку, не зв’язаної органічно із українськими масами, із
національною революцією, пішла з самого початку згубним шляхом. Вона
спиралась і орієнтувалась лише на великоруський центр і прийшла на
Україну як зовнішня, чужа сила, котра несла революцію згори, котра
розглядала національний рух як петлюрівщину і виключно як рух
контрреволюційний, з котрим треба боротися …” [4].

Г. Лапчинський же, маючи змогу залагодити справу виключення з КП(б)У
шляхом відходу від своєї позиції, викладеної на Гомельській нараді та
загальноміській конференції в Києві, не скористався нею, продовжуючи
дотримуватись попередньої точки зору. Вихід із ситуації, що склалась,
він знайшов у вступі до ідеологічно близької йому політичної сили –
Української комуністичної партії (УКП), членом Центрального комітету
якої він став у серпні 1920 р. Не випадково, що вимоги групи
федералістів  значною мірою співпадали з політикою УКП (б), а один з
ідеологів УКП  А. Річицький назвав «федералістів» “боротьбизмом” у
КП(б)У” [14, 20зв].

Отже, підсумовуючи позицію Г. Лапчинського та групи “федералістів»,
можна стверджувати, що:

– «федералісти» постійно наголошували на вагомості національного питання
і різко протестували проти його ігнорування більшовиками, одночасно не
меншу увагу приділяючи боротьбі проти великоросійського націоналізму. Ця
теза може виступати своєрідним загальним фоном, який підходить до інших
положень «федералістів»;

– конкретні вимоги групи загалом не виходили за межі утворення нової
Комуністичної партії України, яка стала б цілком самостійною партією і
секцією Інтернаціоналу. До неї мали входити «всі дійсно комуністичні
сили в Україні, включаючи УКП(б) та УПСР(б)»;

– у питанні українсько-російських відносин за українською стороною мало
зберігатися право на певні повноваження при формуванні й керуванні
українськими військовими частинами. До того ж, ці частини мали
користуватись українською мовою в статутних відносинах;

– група відстоювала економічну самостійність України, що мала включати в
себе керівництво українського раднаргоспу, безпосередньо
підпорядкованого українському уряду.

Вищенаведені положення цілком зіставимі, наприклад, із програмою партії
боротьбистів, що і дозволяє нам об’єднати в один блок ці організації.
Однак, на відміну від боротьбистів та укапістів, що вийшли з української
національної стихії, група «федералістів» вела своє походження з РКП(б),
в якій завжди були сильні інтернаціоналістські мотиви.

Таким чином, представники більшовицької партії (часто етнічно не-
українці), не маючи організаційного відношення до українського
національного руху і відповідно особливих сентиментів до національних
його вимог, дотримувались схожих поглядів щодо представників
українського національного руху в тій її частині, яка стосується
національного питання. Іншими словами, члени групи «федералістів» до
певної міри, але прийняли українську ідентичність, що вступала в
конфлікт з ідентичністю російською. Разом з тим, не варто забувати, що
цей рух у більшовицькій партії аж ніяк не був масовий і ніколи не
виходив за межі «клубу однодумців».

Література

Дорошко М. Георгій Лапчинський: від професійного революціонера до
націонал-ухильника // Київська старовина. – 2003. – № 4. – С.119 – 126.

Лапчинский Г. Гомельское совещание (Воспоминание) // Летопись революции.
– 1926. – № 6. – С.36 – 50.

Ленiн В. До оргбюро ЦК РКП(б) // ПЗТ. – Т.51. – С.95.

Марченко В. Георгій Лапчинський, лідер групи “федералістів” у КП(б)У //
komukr.kpu.net.ua/2005.01/7.htm

Mace J. Communism and Dilemmas of National Liberation: National
Communism in Soviet Ukraine. 1918 – 1983. – Cambridge, 1983. – 337p.

Мейс Д., Панчук М. Український національний комунізм. Трагічні ілюзії:
Монографія. – К., 1997. – 82 с.

Пролетарська боротьба (Житомир). – 1919. – 27 листопада.

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України. 17 – 23
березня 1920 року. Стенограма. Редакційна колегія: С.І. Губенко
(голова), Г. Крючков, В. Лозицький, В. Матвєєв, В.Солдатенко. – К.,
2003. – 528 с.

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 57.

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 44.

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 47.

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 129.

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 396.

ЦДАГО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 38.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020