Реферат на тему:
Зародження політичного освітнього руху на лівобережній Україні в 1900 –
1902 рр.
Прогресивна громадськість Лівобережної України вела боротьбу за
введення у народні школи української мови навчання, українознавчих
дисциплін, забезпечення їх українськими підручниками і книгами для
читання, за українознавчу підготовку вчителів на початку ХХ ст. Але ця
тема належним чином не висвітлена у вітчизняній літературі, проте окремі
аспекти відображені у чималій кількості праць. Особливо це стосується
спогадів учасників українського руху початку ХХ ст. С. Русової, М.
Галагана, О. Лотоцького, Ю. Колларда, Є. Чикаленка, М. Чеботаріва, а
також робіт науковців сучасної України Г.М. Надтоки, В.Й. Борисенка,
Г.А. Непорожньої, В. Головченка, С. Телешуна, Л.П. Вовк, В.Ф. Колесника,
О.О. Рафальського, О.П. Тимошенко, А.І. Павка, С.С. Рум’янцевої, В.А.
Савченка та інших.
Народна освіта на Лівобережній Україні (Полтавська і Чернігівська
губернії) наприкінці ХІХ ст. перебувала у жалюгідному стані. Незважаючи
на значне збільшення кількості народних шкіл порівняно з серединою ХІХ
ст., їх украй було недостатньо. На 1893/94 навчальний рік у Полтавській,
Чернігівській та Харківській губерніях працювало 3 424 однокласні та
двокласні (міністерські) школи основних типів. З них земські становили
приблизно 46, 9%, школи грамоти – 25,8%, церковнопарафіяльні – 18%,
міські однокласні – 6,2%, міністерські двокласні – 1,9% [1, 38].
Відповідно, рівень грамотності серед дорослого населення на 1897 р.
становив у Чернігівській губернії 18,4% і в Полтавській губернії –
16,9%. За цими показниками губернії Лівобережної України значно
поступалася Таврійській, Херсонській та Катеринославській [11, 42 – 48].
Однією з головних причин низької грамотності жителів Лівобережжя була
русифікаторська політика уряду Російської імперії. Заборона вчити дітей
у школах рідною українською мовою стала головною перешкодою в освіті
українців. Через незрозумілу російську мову вони не могли як слід
опанувати елементарні знання, а отримані – швидко забували.
Російськомовна школа відривала дітей від свого національного середовища,
закладала основи денаціоналізації, русифікації, становила все більшу
загрозу існуванню самої української нації. „Царизм не тільки духовно
нищив українську націю, – вважає чимало сучасних вчених, – але й
жорстоко переслідував будь-які прояви українського руху взагалі” [10,
77].
Небезпеку російськомовної школи для майбутнього українського народу
добре розуміла демократична громадськість України. Однак, тільки
культурницька діяльність, постійно наштовхуючись на протидії уряду,
інтелігенції протягом 2-ї половини ХІХ ст. не могла зарадити цій
національній небезпеці. Тільки з початком дії українських політичних
партій починається новий період у виборені Україною тієї школи, яка б
відповідала її національним інтересам.
Початок цього процесу пов’язаний з виникненням у 1900 р. Революційної
Української Партії, біля джерел якої стояли Д. Антонович, Б. Камінський,
Л.Мацієвич і М. Русов [5, 26]. Характерно, що ініціаторами її створення
стали представники студентської і семінарської молоді Полтави та
Харкова, міст, що були найважливішими осередками національного
відродження на Лівобережній Україні. На початковому етапі РУП поєднувала
в собі різні політичні течії – соціал-демократичну,
культурницько-аполітичну, федеративну, народницьку і власне
політико-державницьку, які на той час були досить нечіткі. Головним було
те, що РУП ставила революційно-національні завдання, які підтримувала
прогресивна українська інтелігенція.
У першому партійному документі „Самостійна Україна”, підготовленому М.
Міхновським у 1900 р., культурно-освітні проблеми України нерозривно
пов’язувалися з проблемами державно-політичними. Основою висновків М.
Міхновського про пригноблене становище української культури, мови,
освіти був глибокий аналіз історії України з часів Переяславської ради
1654 р. Відповідаючи на поставлені питання про те, „на ґрунті якого
права з наших дітей по школах готують заклятих ворогів і ненависників
нашому народові, через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів”,
основоположник українського самостійництва взагалі відкидав право Росії
управляти Україною, видавати для неї закони. М. Міхновський доводив, що
Україна часів Б.Хмельницького мала власну державу, і, добровільно
прилучаючись до Московії, за умовами Переяславського договору зберігала
і надалі, свої права, які ніхто не мав права ліквідувати в
односторонньому порядку „без виразно висловленої волі другого” [6, 316].
За переконаннями М. Міхновського, якщо у держави відібрані державні
права, то вона перестала бути державою, а її громадяни позбулися всіх
елементарних політичних прав, навіть права на власну мову. Тому просвіта
народу занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні.
Відкидаючи звинувачення української нації у безкультурності, безсиллі й
інертності, М. Міхновський наголошує на тому, що це неправда, що її
культура фактично завмерла на тому рівні, на якому вона була в 1654 р.,
і винна в цьому Московщина: „Усі ті релігійно-культурні рухи, що були
наслідком високої освіченості й хвилювали наше суспільство у ХVІІ
віці…, були задавлені силоміць, були знівечені навіть елементарні
політичні права, як право особистої свободи (панщина), і нація кинена у
безодню темряви. Тоді була вбита стародавня культурність української
нації, культурність така інтензівна, що кількома своїми проміннями вона
могла покликати до життя і могутності націю наших нинішніх господарів”
[6, 319]. М.Міхновський вбачав необхідність поставити на перший план
політичне визволення української нації. При цьому він наголошував, що
український народ не зможе розвиватися, не маючи права повністю
розпоряджатися собою, і поки влада використовуватиме темряву громадян як
спосіб тримати українську націю у неволі [6, 319].
Такого підняття освітньої проблеми з усією її гостротою та у поєднанні з
визвольною боротьбою української нації Україна ще не знала. Постановкою
культурно-освітніх проблем як головної причини вирішення долі
української нації М. Міхновський різко відрізнявся від українофілів,
діяльність яких давала тільки частковий результат і не могла вирішити
політичні проблеми України. Висунуте ним гасло „Одна, єдина,
нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по
Кавказькі” одночасно означало й перетворення України на освічену,
висококультурну національну державу.
У програмному документі „Самостійна Україна” М. Міхновський визначив й
ту суспільну силу, яка, на його думку, мала здобути Україні державну
самостійність. Визначний теоретик українського націоналізму вбачав, що
здобути її має національна інтелігенція нового покоління. Розглядаючи
історичний шлях її розвитку, М.Міхновський стверджував, що вона часто
грала „ганебну й сороміцьку ролю”, зраджувала, інтригувала, ніколи не
служила своєму народові. Для прикладу він наводив імена
зденаціоналізованої частини української еліти часів Речі Посполитої й
Російської імперії аж до Т.Шевченка включно. Саме Т. Шевченка М.
Міхновський вважав провісником сучасного йому політичного українства,
протиставляв йому українофільство з його аполітичними методами
діяльності й нездатністю вирішити національну проблему України. Тільки
інтелігенція третьої формації, спадкоємиці ідей Т. Шевченка, І. Мазепи,
П. Полуботка, наголошував М. Міхновський, „стає до боротьби за свій
нарід, до боротьби кривавої і безпощадної” [6, 321]. Вбачаючи в
інтелігенції єдину свідому силу українського народу, М. Міхновський
вважав, що тільки вона через партію здатна домогтися „найближчої мети” –
повернення Україні тих прав, які вона мала за Переяславською угодою 1654
р.
Основні положення „Самостійної України” не могли викликати одностайного
сприйняття усіма членами новоствореної РУП. Одних відлякував максималізм
лозунгу „Україна – для українців”, інших – ігнорування
соціально-демократичних чинників під час вирішення політичної проблеми,
невизнання вирішальної ролі робітничого класу в історії. Тому
становлення молодої партії відбувалося в умовах обговорення програмного
документу, гострих політичних дискусій з приводу основних його положень.
?Найбільший осередок РУП у 1900-1902 рр. утворився і діяв у Полтаві. До
його складу входило щонайменше 50 осіб з числа студентів, учнівської
молоді, вчителів, лікарів, дрібних чиновників і службовців [7, 113 –
115]. Для обговорення політичних і національно-освітніх проблем вони
збиралися на квартирах С. Третьякова, О. Волкенштейн, С. Грюнера, А.
Кучерявенка, С. Русової, М. Орлова, Ю. і С. Цідербаумів, А. Семиренка
[7, 111]. Так, 1901 р. колишній студент Московського університету В.М.
Зас підозрювався полтавською поліцією в належності до
соціал-демократичної партії на тій підставі, що він спілкувався з
піднаглядними М. Орловим і Кохановським [9, 253 – 254]. Якщо зважити на
те, що і перший, і другий були близькими до РУП, то можна припустити, що
і В. Зас входив до соціал-демократичного крила партії.
Головною темою дискусій були положення програмного документа партії,
насамперед про соціальне обличчя РУП, основні революційні сили. Вже на
цьому організаційному етапі творення партії все чіткішими ставали
соціал-демократичні тенденції, внаслідок чого полтавська жандармерія
кваліфікувала гурток РУП як соціал-демократичний, хоча в дійсності всі
члени партії на той час дотримувалися націоналістично-революційного
напрямку діяльності, заявленому в програмному документі.
Саме націоналістично-революційні положення програми лежали в основі
дискусій рупівців з непартійною учнівською молоддю та інтелігенцією
Полтави. Зокрема, в розмові з письменником В. Короленком члени РУП М.
Русов, М. Кучерявенко і С. Петлюра відстоювали право України на
самостійний культурний розвиток, її особливе національно-культурне
становище в Російській імперії та Європі [12, 132].
У своєму національному світогляді В. Короленко був непоодиноким, його
погляди поділяли й так звані полтавські малороси, інтелігенти, що
зовнішньо сприймали російську культуру, бачили її русифікаторський
вплив, але не наважувалися розірвати це трагічне коло. Подібну позицію
займала і частина полтавського демократичного вчительства та
меценатства. Як приклад С. Русова наводить діяльність однієї поміщиці
з-під Полтави, яка відкрила у своєму селі школу для дітей, утримувала
її, забезпечувала книжками, ввела у ній демократичні порядки,
організувала народну бібліотеку, але вагалася щодо доцільності введення
у навчальний процес української мови та українських книжок [12, 133]. У
такій обстановці РУП доводилося переборювати значні труднощі в
реалізації своїх програмних положень у національно-культурній та
освітній сферах.
Великий пропагандистський вплив на громадськість Полтави мала промова М.
Міхновського в 1900 р. з приводу заборони представниками влади
україномовного напису на пам’ятнику І.П. Котляревському. Розвінчуючи
багатовікову політику гноблення Росії щодо України, М. Міхновський
заявив: „Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони
огиджують саму душу нації… Мусить добути своє визволення з рабства
національного та політичного, хоч би пролилися ріки крові” [6, 316].
Така постановка проблеми передбачала не стільки боротьбу за українізацію
культури й освіти, скільки виборювання державної самостійності як
головного гаранта національного існування українського народу.
Національно-революційні ідеї РУП пропагувалися як партійними гуртками і
групами, так і окремими пропагандистами. Одними з найпалкіших
прихильників вирішення культурно-освітньої проблеми виявилися учні
Полтавської духовної семінарії, значною мірою вже загітовані подіями у
місті. У 1901 р. полтавські семінаристи активно включилися у
культурно-освітній рух семінаристів Російської імперії, спрямований на
кардинальну зміну навчання в середніх духовних закладах. Координатором
цього руху стала Казанська духовна академія, яка виробила і розіслала по
семінаріях петицію до Синоду такого змісту: урівняння програм семінарій
з програмами світських навчальних закладів; дозвіл вступати до
університетів після закінчення чотирьох класів семінарій; відміна
екзаменів при переході з одного класу до іншого; скорочення
богословських предметів і збільшення світських; відсторонення осіб з
числа монахів від управління семінаріями і повна зміна ставлення
начальства до учнів; відміна обов’язкового відвідування богослужінь,
причасть, постів [2, 32]. Після цього у ряді семінарій, у тому числі й
Одеській, Катеринославській, Харківській, відбулися виступи учнів, які,
проте, не супроводжувалися національними вимогами. Виняток у
загальноімперському культурно-освітньому русі становила позиція учнів
Полтавської духовної семінарії. На початку 1902 р. серед семінаристів
посилилася агітація членів РУП К.Шаревським, О. Міштою, І. Рудичевим, М.
Гмирею, С. Петлюрою. Навесні 1902 р. 200 семінаристів підписали петицію
до ректора семінарії І. Пічети з вимогою відмінити застарілі методи
навчання і виховання, відмінити систему шпигунства і нагляду, звільнити
з посад кураторів-наглядачів тощо. На відміну від подібних вимог учнів
інших навчальних закладів Російської імперії, полтавські семінаристи
вперше в українському культурно-освітньому русі поставили вимогу ввести
до навчальної програми вивчення українознавчих дисциплін. Це було повною
несподіванкою не тільки для шкільного начальства, але й для
поліцейського відділення. Пов’язуючи цей виступ з діяльністю РУП,
начальник полтавського охоронного відділення кваліфікував його як
політичний виступ [8, 38 – 39]. Дії семінаристів супроводжувалися
ламанням столів і лав, образами учителів, биттям вікон тощо.
Виступ семінаристів набув широкого розголосу і резонансу в Полтаві та
міг перекинутися на інші навчальні заклади, зокрема на гімназії, учні
яких стежили за перебігом подій у семінарії. Щоб припинити його,
єпархіальне начальство виключило з семінарії близько 50 семінаристів,
тимчасово закрило саму семінарію та звільнило з посади влітку 1902 р.
ректора І. Пічету [4, 138].
Більшість виключених семінаристів роз’їхалися до батьків, а менша
частина вдалася до роз’єднаної революційної пропаганди. У квітні 1902 р.
вигнані полтавські семінаристи С. Петлюра, В. Яновський, В. Фідровський,
К.Шаревський, Г. Ткаченко, Любицький, а також акцизний чиновник
А.Лівицький вели пропаганду серед молоді містечка Решетилівка
Полтавської губернії. Останній з них мав у руках пакунок, в якому, як
підозрювала охранка, була пропагандистська література [3, 37 – 38].
Уперше в історії України полтавські семінаристи вдалися до пропаганди
національно-визвольних ідей, тим самим започаткувавши на політичній
арені революційний шлях вирішення культурно-освітньої проблеми в
Україні.
Таким чином, зародження політичного напряму в освітньому русі на
Лівобережній Україні почалося зі створенням Революційної української
партії. У програмному документі РУП „Самостійна Україна” вперше у
вітчизняній історії вирішення національної культурно-освітньої проблеми
було поставлене у залежність від здобуття Україною державної
самостійності. Головний осередок політичного освітнього руху на
Лівобережній Україні сформувався у Полтаві з числа місцевої інтелігенції
та семінаристів Полтавської духовної семінарії. Пропаганда ними основних
положень „Самостійної України” розширювала коло борців за політичні
методи українізації народної освіти.
Література:
Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в
60 – 90-х роках ХІХ ст. – К., 1980.
Борисенко В.Й., Непорожня Г.А. Суспільно-політична діяльність учителів і
учнівської молоді України в 1900 – першій половині 1907 рр. – К., 2002.
Він – з когорти вождів. – К., 1994.
Капельгородський П. Записки семінариста // Твори. – К., 1961.
Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного
відродження. Національне питання в програмах і діяльності українських
партій Наддніпрянщини 1900 – 1917 рр. – К., 1998.
Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи і
матеріали Довідник. У двох частинах. – Частина І. – К., 1997.
Підрахунки автора за: Полтавський обласний державний архів (Далі –
ПОДА). – Ф. 83. – Оп. 1. – Спр. 35.
ПОДА. – Ф. 138. – Оп. 1. – Спр. 78.
ПОДА. – Ф. 351. – Оп. 1. – Спр. 45.
Рафальський О. Національні меншини України у ХХ ст. – К., 2000.
Рашин А.Г. Грамотность и народное образование в России в ХІХ и начале ХХ
ст. // Исторические записки. – Т. 37. – М., 1951.
Русова С. Мемуари. Щоденник. – К., 2004.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
