.

В.В.Докучаєв – носій наукової думки світового значення про ґрунтоутворення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
8 12474
Скачать документ

Реферат на тему:

В.В.Докучаєв – носій наукової думки світового значення про
ґрунтоутворення

Розвиток наукових ідей щодо ґрунтознавства взагалі і ґрунтоутворення
зокрема тісно пов’язаний з Україною. Одна з перших наукових експедицій
Василя Васильовича Докучаєва з вивчення чорноземів Півдня Росії
працювала у Полтавській губернії. Можна припустити, що перші ідеї про
закони ґрунтоутворення зародилися саме на Полтавщині. У Полтаві
В.Докучаєв організував перший у Росії природничо-історичний музей
ґрунтів. Харківський сільськогосподарський інститут носить ім’я Василя
Докучаєва. Він працював у цьому інституті директором і заснував там
першу у світі кафедру генетичного ґрунтознавства, яку очолив його учень
і помічник М.Сибірцев.

Життю і науковій творчості В.Докучаєва присвячена велика кількість праць
на різних мовах, у тому числі декілька монографічних життєписів (І.А. та
Л.А.Крупенікови [1], Б.Полинов і ін.[2], Л.Чеботарьов [3]), змістовних
статей учнів і співробітників великого вченого (В.Вернадський [4],
К.Глінка [5], Н.Дімо [6], С.Захаров [7], П.Отоцький [8], Л.Прасолов [9],
Г.Танфільєв [10]) та багато інших значних публікацій (Л.Берг [11],
Д.Віленський [12], І.Герасимов [13], В.Заварицький [14], С.Соболєв [15],
Л.Яковлєва [16], А.Ярилов [17]). Є солідна література про Докучаєва і
його праці на англійській, французькій, німецькій, чеській, словацькій,
польській, болгарській, румунській та інших мовах (J.Ableiter [18],
E.Bruckner [19], A.Demolon [20], A.Dudal [21], R.Fleczarowa [22],
J.Joffe [23], Ch.Kellog [24], Emm.deMargerie [25], V.Novak [26],
E.Ramann [27], R.Simonson [28]); слід особливо виділити прекрасну книгу
французького вченого X.Маргуліса «Про джерела ґрунтознавства»,
присвячену Докучаєву і Сибірцеву [29].

Ім’я Докучаєва згадується в десятках національних і спеціальних
енциклопедіях, у тому числі в «Міжнародних персоналіях» (M.Arnim [30]),
а також у «Загальній історії наук» (R.Tarton [31]). На різні мови
перекладені роботи про нього Д.Віленського, І.А. і Л.А.Крупенікових,
Б.Полинова, Л.Прасолова, С.Соболєва, Л.Чеботарьової, А.Ярилова. Багато
для популяризації ідей Докучаєва на міжнародній арені зробив його учень
– академік К.Глінка (Glinka [32, 33, 34]). Буквально в кожному
підручнику ґрунтознавства, землеробства, фізичної географії згадується
ім’я Докучаєва. Його роль була широко висвітлена в першому вітчизняному
курсі тропічного ґрунтознавства [35]. Висока оцінка заслуг Докучаєва,
його біографія і портрет подані в одному з найбільш капітальних курсів
ґрунтознавства, виданих у США [23]. Найвизначніший американський
ґрунтознавець К. Марбут, говорячи про роль Докучаєва в історії
ґрунтознавства, прирівнював його до К.Ліннея в історії біології та
Ч.Лайєля в історії геології [36].

У даній статті розкривається діяльність В.Докучаєва – засновника науки
про ґрунтознавство і її невід’ємну частину – ґрунтоутворення,
характеристика його як людини і вченого.

У науковій творчості Докучаєва можна виділити основні логічні й почасти
хронологічні етапи: експедиції по чорноземній смузі, створення сучасної
наукової концепції про чорнозем, обґрунтування принципу «ґрунт –
особливе тіло природи»; практична перевірка цього принципу при
докладному вивченні ґрунтів Полтавської й Нижньогородської губерній,
обґрунтування методів польового дослідження ґрунтів та їхнього
картографування; формування школи натуралістів-однодумців, з яких багато
хто стали творцями новітніх наук про природу; вивчення причин посухи й
складання першого комплексного плану перетворення природи; створення
генетичної класифікації ґрунтів і принципів їх бонітирування; боротьба
за реформу вищої університетської й агрономічної школи та організація
першої кафедри генетичного ґрунтознавства; обґрунтування вчення про
горизонтальні і вертикальні природні й сільськогосподарські зони;
передбачення майбутнього розвитку ландшафтоутворення й екології,
центральне положення в яких належить вченню про ґрунт [37, 153 – 154].

Слід відмітити, що створивши нову науку про ґрунт, Докучаєв багато років
читав курси мінералогії та кристалографії. Про ці лекції найкраще сказав
його учень П.Отоцький: «Мова без пафосу, без жестів, без усяких
ораторських красот, але спокійна, ясна, небагатослівна, кришталево
точна, влучна й образна… Думки й факти, завжди ясні й точні, самі
собою, мимо волі, укладаються в голові у стрункому порядку й діють із
непереборною переконливістю. Цілком ймовірно, чарівні були не стільки
факти й думки, скільки самий процес легкого засвоєння їх і особливо та
таємнича сила, властива лише великим і сильним людям, що мимоволі
вимушує їх слухати… З моїх учителів я знаю ще тільки одного, що
володів таким же даром переконання, – Д.І.Менделєєва» [8, 328].

В.Докучаєв був яскравою, самобутньою особистістю, одним з найкращих
представників плеяди вчених і громадських діячів, що вийшли із самої
гущавини народу. Один з його учнів, Ферхмін, писав: «Незабутнє враження
робила його висока широкоплеча ставна фігура, його характерна голова з
великою, рано посивілою бородою, що широко опускається на груди, із
прекрасними живими проникливими очима, у яких завжди світилася схована в
глибині насмішкуватість із домішкою деякої частки лукавства, його
голосний, трохи хриплуватий бас, його широка хода…, але ще сильніше
діяли на оточуючих його щиросердечні якості: у кожному слові відчувалася
величезна сила, упевненість у собі й у правоті своєї справи, якій він
віддавав себе; у всьому його розумовому складі вражали надзвичайна
енергія, що не знала втоми, що не визнавала перешкод, що домагалася
наміченої мети будь-що-будь» [38, 3].

«У природі все – краса, – писав Докучаєв. – Усі ці яри нашого сільського
господарства: вітри, бурі, посухи й суховії страшні нам як тільки тому,
що ми не вміємо володіти ними. Вони не зло, їх тільки треба вивчити й
навчитися управляти ними, і тоді вони ж будуть працювати нам на
допомогу» [39, 75].

Він відзначав, що «всі геологічні факти щодо чорнозему збиралися дотепер
випадково, попутно, не за єдиним планом й не завжди належно критично.
Виходить, користуватися подібним матеріалом для рішення питання про
походження чорнозему потрібно щонайменше з найбільшою обережністю» [8,
320 – 321].

Збираючи матеріали, які згодом лягли в основу вчення про ґрунти,
В.Докучаєв пройшов пішки більше 10 тис. км по чорноземній смузі, описав
велику кількість геологічних оголень і ґрунтових розрізів, зібрав зразки
ґрунтів і підстилаючих порід.

Залежно від накопичення матеріалів, Докучаєв виступав зі звітами перед
Вільним економічним товариством, публікував їх. Заслуговує на увагу його
звіт за підсумками другого року польових досліджень, у якому дається
визначення чорнозему, що суттєво розширило розуміння сутності і
властивостей цього ґрунту. Визначення сформульоване так, що його й зараз
не можна спростувати. За Докучаєвим, чорнозем – «це такий
рослинно-наземний ґрунт, товщина якого в середньому – близько 1 – 2
футів; він багатий гумусом (який перебуває в ньому і може бути в
особливому стані), внаслідок чого має більш-менш темне забарвлення і
сприятливий до теплоти й вологи; утворився при більш сприятливих, ніж
ґрунти північні і південно-східні (каштанові), кліматичних, рослинних і
ґрунтових умовах; … він порівняно багатий розчинними поживними
речовинами, які розподілені тут більш вигідно для рослин, ніж в інших
ґрунтах». Далі говориться, що «чорноземні ґрунти дуже тонкозернисті,
розсипчасті і взагалі робляться застиглими (у сільськогосподарському
значенні) набагато скоріше, ніж інші ґрунти; містять багато фітолітарій
злаків і зовсім позбавлені (за наявними даними) деревних залишків,
звідки можна зрозуміти, що ліси при їхньому утворенні грали взагалі
незначну роль… Зрозуміло, що деякі із згаданих ознак не тільки можуть,
але й повинні зустрічатися порізно в інших ґрунтах, але їхня сукупність
винятково належить чорнозему» [39, 57].

Розгляд першого періоду докучаєвських досліджень чорнозему показує, що
саме цей період дав фундаментальні рішення проблеми в цілому. При цьому
нові факти про чорнозем негайно використовувалися для обґрунтування
найважливішої ідеї про самобутність і генетичну самостійність ґрунту як
природного тіла. Таким чином, нове рішення чорноземної проблеми було
синхронним з виокремленням ґрунтознавства в окрему галузь
природознавства.

Робота Докучаєва представлялася Вільному економічному товариству як
підсумковий звіт, що був захищений її автором у Петербурзькому
університеті як докторська дисертація; опонентами виступали Д.Менделєєв
і А.Іноземцев. Академія наук присудила авторові «Російського чорнозему»
вищу нагороду – «Макарівську премію», а Вільне економічне товариство
вручило йому вдячну адресу. Найголовніші результати, викладені в
«Російському чорноземі», можна сформулювати так: тверде обґрунтування
поняття про рослинно-наземні ґрунти; вирішення чорноземної проблеми,
запропонованої у формі розробленого вчення; створення цілком нового
методу грунтово-географічних досліджень; опис окремих частин
чорноземного краю.

Висновки докучаєвського вчення про походження чорноземних ґрунтів
зводяться до наступного:

1) головним вихідним матеріалом для утворення маси чорноземних та інших
рослинно-наземних ґрунтів є органи наземної рослинності й елементи
материнської породи;

2) в утворенні маси саме чорноземних ґрунтів бере участь рослинність
трав’яних степів, особливо її коренева система;

3) у процесах утворення всіх рослинно-наземних ґрунтів, у тому числі й
чорноземних, істотну роль відіграє виникнення з рослинних та інших
органічних залишків перегною, або гумусу, тобто продуктів неповного
розкладу органічних залишків, які фарбують ґрунт у темний колір;

4) специфічними процесами при утворенні чорноземів є: накопичення
великої кількості перегною, що має нейтральну реакцію, його розподіл
серед мінеральної маси, з якою він в достатній мірі перемішаний, його
глибоке поширення по профілю ґрунтів;

5) у зв’язку з цим, чорнозем при «нормальному його заляганні має
профіль, що чітко розчленовується на генетичні горизонти»;

6) ці особливості (п.2 – 4) є наслідком кліматичних умов, властивостей
ґрунтоутворюючої рослинності, діяльності тварин, що населяють ґрунт, та,
певною мірою, рельєфу і характеру материнської породи;

7) відома сукупність цих умов визначає зону поширення чорнозему, її межі
і характер його географічних контактів з іншими ґрунтами;

8) тільки таке наукове розуміння чорноземних ґрунтів може бути гарною
основою для їх «нормальної експлуатації» і взагалі для вирішення
будь-яких прикладних, особливо агрономічних питань [38, 161].

За словами А.Ферхміна, нижньогородський і полтавський періоди життя й
діяльності В.Докучаєва мають особливо важливе значення; їх варто визнати
навіть найважливішими серед всіх інших періодів, „саме у цю епоху
остаточно склалися найголовніші погляди його на ґрунт і ґрунтознавство;
сформувався його характер як ученого й громадського діяча; виробився
вчитель і керівник молоді; покладено початок школи ґрунтознавців, що
носить його ім’я; знайдений і розроблений метод природничого вивчення
ґрунтів з метою застосування результатів такого дослідження в оцінці
земель; вироблена перша природничо-історична класифікація ґрунтів, що
обіймає всі найголовніші ґрунти Європейської Росії; широко поставлена й
уперше виконана задача всебічного систематичного вивчення й опису
порівняно великої місцевості (цілої губернії) в природничому відношенні;
заснований перший природничо-історичний земський губернський музей з
науковими й, разом з тим, прикладними завданнями в інтересах місцевого
населення…” [39, 343].

Розробка вчення про зони природи є однією з найбільш великих наукових
праць В.Докучаєва. Це логічний висновок з його концепції про сутність
ґрунтоутворення, про ґрунт як особливе природно-історичне тіло, «яке,
обволікаючи земну поверхню суцільною завісою, є продуктом сукупної
діяльності складних ґрунтоутворювачів…». «Через те, що…, – твердить
В.Докучаєв, – усі найважливіші ґрунтоутворювачі розташовуються на земній
поверхні у вигляді поясів або зон, витягнутих більш-менш паралельно
широтам, то неминуче, що й ґрунти – наші чорноземи, підзоли та ін. –
повинні розташовуватися по земній поверхні зонально, у найсуворішій
залежності від клімату, рослинності та ін. [50]. У цих словах і полягає
вся сутність зональної концепції В.Докучаєва.

Дві обставини допомогли вченому обґрунтувати ідею зональності ґрунтів:
погляд на ґрунт як на самостійне природне тіло та встановлена ним
залежність ґрунту від «факторів ґрунтоутворення», тобто інших елементів
природи. Ці думки привели його до висновку, що «ґрунти й підґрунтя є
дзеркало, яскраве й цілком правдиве відбиття, так би мовити,
безпосередній результат сукупної, досить тісної вікової взаємодії між
водою, повітрям, землею…, з одного боку, та рослинними і тваринними
організмами й віком країни – з іншого, цими довічними й понині діючими
ґрунтоутворювачами… А через те, що всі названі стихії: вода, земля,
вогонь (тепло й світло), повітря, так само, як рослинний і тваринний
світи, завдяки астрономічному положенню, формі й обертанню нашої планети
навколо її осі, несуть на собі… риси закону світової зональності, то не
тільки цілком зрозуміло, але й неминуче, що й у географічному поширенні
цих віковічних ґрунтоутворювачів, як по широті, так і по довготі,
повинні спостерігатися постійні й, по суті, всім і кожному відомі,
строго закономірні зміни, особливо різко виражені з півночі на південь,
у природі країн полярних, помірних, екваторіальних та ін. А коли так,
коли всі найважливіші ґрунтоутворювачі розташовуються на земній поверхні
у вигляді поясів або зон, витягнутих більш-менш паралельно широтам, то
неминуче, що й ґрунти – наші чорноземи, підзоли та ін. – повинні
розташовуватися по земній поверхні зонально, у найсуворішій залежності
від клімату, рослинності та ін. Дійсність виправдовує це, можна сказати,
більшою мірою, ніж це можна було очікувати…» [40, 399 – 400].

Ґрунтознавство введене Докучаєвим у коло наук як самобутній вітчизняний
напрям вчення про землю. Ґрунти, за цим вченням, є «дзеркалом» природи,
а наука, присвячена властивостям ґрунтів і законам їхнього утворення або
генезису, їхнього розповсюдження, становить центр багатьох розділів
природознавства. Вона охоплює і живу, і мертву природу. Докучаєв
впроваджував цю науку в життя, як у теорії, так і у практиці, активно
прагнув досягти визнання сформульованих ним понять про ґрунт і
ґрунтознавство, про ґрунтознавство як науку, яка виходить із самого
поняття про ґрунт.

«Ґрунт, – як визначав Докучаєв, – це постійно змінювані функції від:
клімату (вода, температура, кисень, вуглекислота повітря та ін.);
материнських гірських порід; рослинних і тваринних організмів – особливо
нижчих; рельєфу й висоти місцевості; ґрунтового, а частково й
геологічного віку країни» [44, 5]. Це твердження становить основу
генетичного ґрунтознавства, воно говорить про взаємозалежність ґрунтів
та інших явищ і речовин у природі [9, 337].

Перша схема «ізогумусових смуг» чорнозему, за Докучаєвим, могла показати
тільки дуже грубе наближення до дійсності. В той час вона викликала
різку критику П.Костичева. Але пізніше, коли ми докладно вивчили
чорноземи, що становлять на нашій території три чверті посівних площ, то
переконалися, що вона вірна, а деякі винятки не порушують загальної
картини зон [9, 338].

Крім теорії зональності ґрунтів, сприйнятої геоботаніками і географами,
Докучаєв установив ряд загальних положень ґрунтознавства, які він назвав
його «законами».

Розвиток науки, нагромадження фактичних матеріалів змушує внести ряд
доповнень і виправлень у теорію зональності ґрунтів, у закони
співвідношень між ґрунтами, їхніми властивостями й іншими природними
явищами. Деякі уточнення, наприклад, заміна біокліматичних зон
розподілом на окремі місцеві області ґрунтів або «фацій», уточнення
зональності залежно від обрисів суходолу й морів або від впливу морських
течій, тільки підкреслюють фронтальну правильність і послідовність
(закономірність) розподілу ґрунтів на земній поверхні. Ще М.Сибірцев
вважав ґрунтові зони тільки загальною схемою. Імовірно, новітні уявлення
про клімат, з погляду руху повітряного океану й кількості енергії,
одержуваної землею від променів сонця, також змусять нас внести істотні
доповнення в теорію зональності ґрунтів [9, 339].

Учення Докучаєва змушує нас дивитися на землю, як на цілісне утворення,
що саморозвивається (особливий планетний організм), а на ґрунт – як на
найбільш діючу його частину. В ньому визначено основні фази процесу
самотворення землі: дожиттєва; прижиттєва – з моменту встановлення
обміну речовин між мертвим і живим; олюднений ґрунт – арена прикладання
праці людини, творця господарства, техніки, науки; фаза активної участі
праці й розуму у саморозвитку ґрунту. Людина при цьому набуває роль
геологічного фактора, пізнає могутність і владу над землею, здатність
перетворювати світ. Ця влада і ця здатність все більше зростають [17,
375].

В. Докучаєв підготував подальший творчий розвиток проблем нашої науки,
рішення таких життєво важливих проблем, як освоєння і перетворення
ґрунтового покриву країни і планети в цілому. Слід відзначити, що
горизонти ґрунтознавства в наш час незмірно зросли, розширилися й
поглибилися, зародилися й успішно розвиваються нові його напрями й
розділи. Життя й технічний прогрес висунули нові завдання в освоєнні
ґрунтових ресурсів для забезпечення зростаючих потреб людства у
продовольстві й технічній сировині. Гігантський розмах освоєння ґрунтів
породив такі нові аспекти значимості ґрунтів для людства, як
рекреаційний ресурс, або базис, без якого неможливе задоволення
культурних і естетичних потреб людини.

Широкі можливості науки і техніки зумовили появу такого нового напрямку
техногенного ґрунтознавства, покликаного розробляти проблеми створення
штучних ґрунтів або перетворювати їх на територіях, що зазнають корінних
порушень або гранично шкідливих забруднень, як субстрати, що можуть
забезпечувати людство ресурсами споживання. Успіх вирішення цих проблем
пов’язаний з досягненнями у вивченні генезису й еволюції ґрунтів. Ці
розділи ґрунтознавства становлять необхідну базу для палеореконструкцій,
процесів розвитку й реставрації закономірностей розподілу ґрунтів і для
наукового передбачення майбутніх ефектів їхнього перетворення [45, 5].

Ця концепція створювалася В. Докучаєвим протягом досить тривалого часу.
Джерела її можна виявити в «Російському чорноземі» [44], у главах,
присвячених «походженню рослинно-наземних ґрунтів», «віку чорнозему й
причинам його відсутності в північній і південно-східній Росії», а також
у карті ізогумусових смуг.

Вчення В.Докучаєва про зональність ґрунтів, точніше, про зони природи,
було прогресивним досягненням вітчизняної науки. Воно мало суттєвий
вплив на подальший розвиток ґрунтознавства, геоботаніки, фізичної
географії та інших наукових дисциплін. Однак не вірно було б вважати, що
докучаєвське вчення про зони природи не мало тривалої «передісторії», не
опиралося на велику кількість фактів, спостережень і думок, що
передували цьому узагальненню [47, 353]. Воно було підготовлене досвідом
народу, працями численних мандрівників. Але з’явилося науковим
одкровенням ученого у плані наукової ідеї, у плані широкого наукового
узагальнення, яке привело до єдиної, стрункої системи різноманітні факти
і суперечливі судження.

Таким чином, створене В.Докучаєвим струнке вчення про зони природи,
органічним елементом якого став «закон» ґрунтової зональності, стало
найважливішим етапом у розвитку ряду наукових дисциплін, що вивчали
природу та її окремі елементи. Було узагальнено величезну кількість
різноманітних географічних фактів, спростовано багато помилкових уявлень
і створено прогресивну теоретичну базу для подальшого розвитку багатьох
природничо-історичних наук.

Одним з найважливіших, встановлених Докучаєвим законів ґрунтознавства, є
закон зональності ґрунтів, що, незважаючи на спроби обмеження його, на
нашу думку, зберіг і назавжди збереже своє значення. Крім зональності
ґрунтів, Докучаєв встановив також зональність ґрунтоутворюючих порід,
яку назвав «зональністю в мінеральному царстві», поклавши тим початок
геохімії гіпергенних процесів, пізніше блискуче розробленій А.Ферсманом.
Цей закон зональності ліг в основу всіх ґрунтово-географічних і
загальногеографічних концепцій Докучаєва, став теоретичним базисом
розвитку географії ґрунтів як науки, тому що з часу Докучаєва й дотепер
географія ґрунтів завжди трактується на основі цього закону. Створення
Докучаєвим теоретичної основи для розвитку географії ґрунтів Вернадський
вважав однією з основних його заслуг.

Розробивши основні положення теорії ґрунтознавства, Докучаєв з усією
властивою йому пристрастю й енергією займався практичним застосуванням
їх для підняття народного господарства. Він ніколи не відокремлював
дослідження ґрунту як природничо-історичного тіла від вивчення його як
засобу виробництва. Для нього пізнання ґрунтоутворення було способом
«опанувати ґрунтом і управляти ним з цілями суто прикладними –
сільськогосподарськими, лісовими, гігієнічними». Для Докучаєва ґрунтові
дослідження були природничо-історичною основою, необхідною для рішення
питань про випробування мінеральних добрив і спеціальних методів обробок
землі, про штучне зрошення і найкращу утилізацію ґрунтової вологи,
залісення степів, пісків, ярів і гір, про розведення в різних смугах
Росії тих або інших промислових рослин, про відвід казенних земель
переселенцям і багато чого іншого.

Вся діяльність Докучаєва як ученого була спрямована на вирішення
виробничих завдань, вирішуючи які, він на їхньому матеріалі творив науку
[49, 350 – 351].

Через своїх учнів Докучаєв безпосередньо вплинув на ряд інших наук –
геологію, петрографію, мінералогію, геохімію, географію, геоботаніку,
гідрологію, кліматологію, агрономію, лісівництво. Школа Докучаєва являє
собою, безсумнівно, виняткове явище в історії світової науки.

Отже, на основі всього добутого попередниками, Докучаєв створив сучасне
ґрунтознавство як науку, що стоїть у центрі нового комплексного напрямку
пізнання природи, що є, за його висловом, «ядром учення про
співвідношення між живою й мертвою природою, між людиною й іншим як
органічним, так і мінеральним світом». Ця наука вивчає ґрунт як
самостійне тіло природи, що утворюється в результаті сполучення
геологічних процесів з біологічними, має певне географічне розміщення,
залежить від навколишніх умов (кліматичних і геоморфологічних), що є, у
свою чергу, умовою існування і відтворення організмів, у тому числі й
людини, для якої вона служить місцем для поселення і засобом
виробництва.

Після Докучаєва у вітчизняному ґрунтознавстві виникло кілька напрямків,
основаних на переважному вивченні якої-небудь однієї сторони ґрунту й
ґрунтоутворення, – геолого-географічної, агробіологічної, хімічної. Але
це не було штучним анатомуванням ґрунту німецької школи, тому що в
основі кожного напрямку лежало докучаєвське комплексне розуміння природи
ґрунту і ґрунтоутворення. Вітчизняна школа ґрунтознавства у всіх її
напрямках виявилася надзвичайно життєздатною і плідною, внаслідок чого
вплив її поширився у всій світовій науці про ґрунт, а її методи й навіть
російські назви ґрунтів були прийняті у всіх країнах [49, 351].

Докучаєв став творцем генетичного ґрунтознавства як науки, очолив славну
плеяду однодумців-натуралістів, став їхнім натхненником нових
відкриттів. Він створив національну ґрунтознавчу школу, яскравими
представниками якої були: Н.Сибірцев, К.Глінка, С.Захаров, Н.Дімо,
Л.Прасолов, Б.Полинов. Значна кількість його безпосередніх учнів
(В.Вернадський, Ф.Левінсон-Лессинг, А.Краснов, Г.Танфільєв, Г.Висоцький
та ін.) стали творцями нових наук: біогеохімії, петрографії,
країнознавства, агролісомеліорації. Відомі слова В.Вернадського про те,
що вчення Докучаєва «належить до великих надбань наукового руху XIX
століття» [4, 5 – 6]. В «Міркуваннях натураліста» Вернадський, говорячи
про застосування нових ідей до вже відомих об’єктів, зауважує: «Як живий
приклад такого роду процесу (у якому мені в молодості довелося взяти
участь і в якому зростала моя думка) досить згадати й обміркувати
створення наприкінці XIX ст. могутнього руху в галузі становлення нового
поняття про ґрунт, що призвело до нового розуміння ґрунтознавства. У
літературі того часу, насамперед, під впливом думки великого натураліста
В.В. Докучаєва, ми знайдемо численні відголоси на з’ясування в новому
світлі старого поняття про ґрунт як про природне тіло, про яке говорили
задовго до Докучаєва, але якого не розуміли. Ідея про ґрунт як про
природне тіло, відмінне від гірських порід і мінералів, є центральною»
[50, 115 – 116].

Завдяки активній участі В.Докучаєва у всесвітніх виставках, його наукові
ідеї поступово стали відомі за рубежем. У 1889 р. російські ґрунтові
колекції вченого були експоновані на всесвітній паризькій виставці. Їх
помітили відомі французькі вчені – агрохімік Л.Гранде, геологи Г.Добре й
Менре. Останні запропонували організувати у Франції ґрунтові дослідження
за методом В.Докучаєва. Експонованим ґрунтовим колекціям присуджена
золота медаль, а Докучаєву – французький орден «За заслуги в
землеробстві». Повторна експозиція наукових матеріалів Докучаєва на
всесвітній виставці в Парижі відбулась у 1900 р. Саме для неї була
складена перша ґрунтова карта північної півкулі, а також написаний
відомий нарис про світові зони природи. В цих роботах одержали яскраве
вираження широкі наукові концепції В.Докучаєва. Експонати його були
визнані гідними вищої нагороди – Гран-прі, а визначний французький
географ де Маржері особливо відзначив «повний розквіт ґрунтознавства,
створеного дослідженнями Докучаєва». Цікаво, що досить великий інтерес
до робіт В.Докучаєва виявив у 1897 р. департамент землеробства США.
Начальник ґрунтового відділу департаменту, відомий американський учений
М.Уітней, спеціально просив надіслати йому «можливо більше число
друкованих праць В.В.Докучаєва» для практичного використання [38, 6].

Видатна постать В.Докучаєва стала взірцем для багатьох поколінь
українських вчених-ґрунтознавців, які збагатили вітчизняну науку і
культуру, розвинули і підняли на вищий щабель здобутки засновника
ґрунтознавства.

Література:

Крупениковы И.А. и Л.А. Василий Васильевич Докучаев. – М.: Молодая
гвардия, 1948. – 280 с.

Полынов Б.Б., Крупеников И.А., Крупеников Л.А. Василий Васильевич
Докучаев: Очерк жизни и творчества. – М.: Изд-во АН СССР, 1956. – 287 с.

Чеботарева Л.А. Василий Васильевич Докучаев (1846 – 1903): Биограф.
Очерк / В.В.Докучаев, Сочинения. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – Т. IX. –
С.40 – 152.

Вернадский В.И. Страница из истории почвоведения. (Памяти
В.В.Докучаева). – Научное слово, 1904. – Кн. 6.

Глинка К.Д. Несколько страниц из истории теоретического почвоведения //
Почвоведение. – 1902. – №2. – С. 117 – 152.

Димо Н.А. В.В.Докучаев – организатор высшей школы // Почвоведение. –
1946. – №6. – С.377 – 378.

Захаров С.А. Последние годы деятельности В.В.Докучаева // Почвоведение.
– 1939. – №1. – С.43 – 50.

Отоцкий П.В. Жизнь В.В.Докучаева // Почвоведение. – 1903. – №4. – С.319
– 342.

Прасолов Л.И. Докучаев – его жизнь и деятельность // Почвоведение. –
1946. – №6. – С. 333 – 340.

Танфильев Г.И. Географические работы. – М.: Сельхозгиз, 1953. – 676 с.

Берг Л.С. В.В.Докучаев как географ // Почвоведение. – 1939. – №2. – С.14
– 18.

Виленский Д.Г. История почвоведения в России. – М.: Сов. наука, 1958. –
236 с.

Герасимов И.П. Учение В.В.Докучаева о зонах природы // Почвоведение. –
1946. – №6. – С.353 – 360.

Заварицкий В.Н. Научно-организационная и общественная деятельность
В.В.Докучаева. – В кн.: В.В.Докучаев. Сочинения. – М.: Изд-во АН СССР,
1953. – Т.VII. – С.6 – 20.

Соболев С.С. Основные моменты творчества В.В.Докучаева. – В кн.:
Докучаев В.В. Избр. труды. – М.: Изд-во АН СССР, 1949. – С.521 – 560.

Яковлева Л.А. К вопросу о философской оценке некоторых сторон учения о
почве В.В.Докучаева. – Вопр. философии. – 1958. – №9.

Ярилов А.А. Докучаев и его учение // Почвоведение. – 1946. – №6. – С.374
– 376.

Ableiter J.K. Soil classification in the United States. – Soil Sci.,
1949, vol. 67, №3.

Bruckner E. Die russische Schwarzerde. – Naturforscher, 1886, N52.

Demolon A. A propos du centenaire de B. Dokoutchaiev. – C.r.Acad. agr.
France, 1946, N14.

Dudal R. 90 years of «Podzolic» soils. – In: Memoriam N C.Cernescu et
M.Popovaf. Buc., 1970.

Fleszarowa R. Postepowa dzialnose W. Dokucajewa i innych wybitnich
uczonych ziemioznawcow-demokratow rosyiskich w Polske. – Wiedza i zycie,
1952, N11.

Joffe J. S. Pedology. N. Brunswick (N.J.): Rudgers Univ. Press, 1936.

Kellog Ch. E. Soil and society. Soils and men. – In: Yearbook of
agriculture. Washington, 1938.

Margerie Emm. de. Critique et geologie. Contribution a 1’histoire des
sciences de la terre (1882 – 1942). P.: Libr. Colin, 1946, t.1.

Novak V. Vasil V. Dokucajev (Zivotopis). – Vest. Ceskosl. akad.
zemdelske, 1951, roc. 25, N10.

Ramann E. Bodenkunde. B.: Verl. Julius Springer, 1911.

Smonson R.W. Lessons from the first half century of soil survey.
I.Classification of soils. – Soil Sci., 1952, vol. 74, N3.

Margulis H. Aux source’s de la pedologie (Dokoutchalev – Sibirtzev).
Toulouse, 1954.

Arnim M. Internationale Personalbiographie.1800 – 1943. 2. Aufl.,
Leipzig, 1944, Bd.1.

Tarton R. Histoire generate des sciences. T.III. La science
contemporaine. Vol. II. Le XX-e Siecle. P., 1964.

Glinka K,. Bodenzonen und Bodentypen des
Euro????????????????????????????????????????????????????????????????????
??????????????????????????????????????????????

Зонн С.В. Почвообразование и почвы субтропиков и тропиков. М.: Изд-во
Ун-та Дружбы народов им. П.Лумумбы, 1974. – 439 с.

Marbut C. F. Introduction. – In: Joffe J. S. Pedology. New Bruswick,
1936.

Крупеников И.А. История почвоведения (от времени его зарождения до наших
дней). М.: Наука, 1981. – 327 с.

Герасимов И.П. Великий русский ученый В.В.Докучаев (К 125-летию со дня
рождения) // Почвоведение. – 1971. – №8. – С.3 – 7.

39 Прасолов Л.И. В.В. Докучаев – основатель современного научного
почвоведения // Почвоведение. – 1947. – №2. – С.74 – 76.

Докучаев В.В. Сочинения. – М.: Изд-во АН СССР, 1950. – Т.ІІ. – 606 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019