.

Визволення… смертю (Марія Крушельницька) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4269
Скачать документ

Реферат на тему:

Визволення… смертю (Марія Крушельницька)

Усе, що сьогодні може пробитися до спраглих сердець через опубліковане
про Марію Крушельницьку, – то лише нерозквітла ще уквітина пізнання
історичної правди про всесвітньої сили трагедію української сім’ї-родини
Крушельницьких-Левицьких. Ще на велетенському генеалогічному дереві цих
двох родоводів – не один досі невпізнаний дослідниками й меланхолійними
державотворцями забрунькований у високий талант плід, що його так
дочасно висушила й знищила рука страшної системи, що, нарешті, з волі
Всевишнього захлинулася у морі крові та олжі.

Віриться, що молода поросль дослідників ось-ось наблизиться до ще вчора
заблокованих важких дверей архівних сховищ – і видобуде на світ пізнання
нацією унікальні документи про життєтворчість Антона і Марії
Крушельницьких, їхніх синів Івана, Тараса, Остапа, Богдана, дочки
Володимири, а поряд з цим – обпікаючі душу документальні свідчення –
листи, що їх зберегла наша знедолена доля, – їх сотні!..

Крушельницька Марія Степанівна (08.12.1976, с.Ульгівці Рава-Руського
повіту на Львівщині – 28.08.1935, м.Харків; псевдоніми та криптоніми:
Слобода-Крушельницька Марія; Слободівна Марія; Слободівна; Марія
Степанівна; М.С.; М.) увійшла в історію української культури як
драматична акторка, публіцист, мемуарист, редактор та прозаїк.

Крушельницька осягнула, мабуть, найвищі сходинки життєвих університетів
в сімейному колі: тут панувала глибокоморальна християнська традиція,
культ матері і батька. Навчалася в українській гімназії (м.Львів), а з
1893 до 1902 рр. – засвітила небуденний талант в українському театрі
товариства “Руська бесіда”, де виконувала головні ролі у п’єсах
І.Франка, І.Крашевського, І.Тобілевича, М.Старицького, Г.Зудермана,
Л.Толстого.

З виставами театру об’їздила Галичину, гастролювала у Польщі.

Після одруження з Антоном Крушельницьким Марія покинула сценічну працю
(прощальна роль 1901 р. у п’єсі Л.Толстого “Власть тьми”), повністю
віддалася сім’ї, дітям (про це детальніше див.: Крушельницька Лариса.
Рубали ліс…: Спогади галичанки //Дзвін. – 1990. – № 3. – С. 119 – 133;
№ 4. – С. 121 – 132; № 5. – С. 118 – 131; її ж: Рубали ліс…: (Спогади
галичанки). – Львів, 2001. – 260 с., 34 с. іл.). І хоча Марія
Крушельницька немовби відійшла у тінь від отого бравого-святочного, що
чекало на неї мало не щодня на театральних сценах, все ж вона ніколи не
була байдужою до суспільно-культурного, просвітницького, педагогічного
та літературно-пресового життя. За майже тридцять п’ять літ заміжнього
життя ця жінка неодноразово сприймала фібрами тонкої поетично-музичної
душі ангельське раювання як мати І кохана дружина; 11 ноги в сімейних
радощах і таких, на жаль, нерідко повторюваних побутових
невлаштованостях та сприкреннях від знайомих-незнайомих та випадкових
стрічних, – мірчили галицькі гостинці й обрінки Городенки і Винник,
Коломиї і Рогатина, Нижнього Березова і Бережан, Львова і
далекого-близького Відня (1915 – 1916, 1919 – 1925); вона нерідко
перетворювалася на чорнового підручного чоловіка, бо вважала, що він
творить особливої потреби роботу: редагує часописи, укладає і видає
численні українські читанки переважно для сільських шкіл. І вона, Марія
Крушельницька, будучи зразковою матір’ю-українкою, націоналісткою не у
словесних мітингових гаслах, а в щоденному прикладічині, докладала
повсюдно зусиль для створення театральних гуртків, поширення ідей
емансипації жінки, популяризації національної історії, культури і,
зокрема, книжки (на цьому полі залишила помітний слід, друкуючись в
таких періодичних виданнях, як: “Жіноча доля”, “Діло”, “Буковина”,
“Літературно-науковий вісник”, “Нова хата”, “Нові шляхи”, в
коломийських, львівських та чернівецьких альманахах).

Хто знає, якої довжини могла б бути життєво-творча дорога цієї
дивовижного характеру українки, якби нею, як і її чоловіком, не оволодів
міф віри у щасливу велику Україну, що мала б закорінюватися там, на
сході нашої прадавньої території. Той міф і оциганив усю сім’ю
Крушельницьких, як і сотні інтелектуально потужних родин, що складали
золотий генофонд нації й у майбутньому мали вифундаментувати Українську
соборну незалежну державу. Наївна віра у справедливість у Радянській
Україні там, за Дніпром, і привела Марію Крушельницьку до трагічного
відкидання-несприйняття тієї забреханої “ніби правди”, яка на
усвідомленому відчутті жінки-матері скрокодилила не лишень тіла її
чоловіка та дітей, а й увібгала у невимірну трясовину більшовицької
“правди-справедливості” нотки надії й христянських сподівань. Вона,
Жінка, стопилася, немов свіча, у напівусвідомленні сенсу її і рідних
буття (подаю найактуальніше до біографії цієї постаті: Лозинський М. І
хто ж вона була? // Діло. – 1901. – 17 лип.; Некролог // Новий Час. –
1935. – 4.209. – С.2; Громова В. Марія Слободівна // Літ. Україна. –
1966. – 13 груд.; Громова Валентина, Дубина Микола. Марія Слободівна –
акторка і письменниця//Укр. театр. – 1987. – № 5. – С.24 – 25;
Погребенник Федір. Життя і смерть Марії Слободівни //Дзвін. – 1990. – №
1. – С. 37 – 38; Енциклопедія українознавства: Словникова частина / За
ред. проф. В.Кубійовича: Перевидання в Україні. – Львів, 1994. – Т. 3. –
С. 1194; Крушельницька Лариса. Слободівна-Крушельницька Марія Степанівна
// УЇЖ. – Львів, 1994. – Вип. І. – С. 172 – 173; Медведик П.К.
Крушельницька (Слобода) Марія Степанівна // УЛЕ. – К., 1995. – Т. 3. –
С. 77; Українські періодичні видання для жінок в Галичині: Анотований
каталог. – Львів: Мета, 1996. – С. 154 (тут помилково названо дату
смерті 28.03); Крушельницька Лариса. Бібліографічний покажчик / Укладач
Л.С.Заяць. – Львів, 1998. – С. 29; Паламарчук Оксана. Тріумфальні дороги
і тернисті шляхи // За вільну Україну. – 2001. – 12 груд.; архівні
матеріали див.: ДАІФО. – Ф. 2. – Оп. 3. – Спр. 308. – Арк. 196 – 196
зв.; Ф.2. – Оп. 1. – Спр. 1523. – Арк. 110; Ф.2. – Оп. 3. – Спр. 298. –
Арк. 143; ЦДІАЛ. – Ф.361 (А.Крушельницького). – Оп. 1. – Спр. 176. –
Арк. 1. – 180 (листи М.Крушельницької до чоловіка за 1901 – 1923 рр.);
Там само. – Оп.1. – Спр. 65. – Арк. 1 – 168 (листи М.Крушельницької до
чоловіка за 1926 – 1932 рр.); Там само. – Оп. 1. – Спр. 180. – Арк. 1 –
200 (листи М.Крушельницької до сина Івана за 1923 – 1925 рр.); Там само.
– Оп.1. – Спр. 181. – Арк. 1 – 86 зв. (листи М.Крушельницької до сина
Івана за 1927 – 1929 рр. та до сина Тараса за період: 15.07.1930 –
28.08.1932 рр.); Там само. – Оп. 1. Спр. 178. – Арк. 1 – 540 (листи
М.Крушельницької до чоловіка за 1925 р.)…

Хто знає, яких висот у мистецькому сходженні сягнула б Марія
Крушельницька, коли б доля не перекопала їй дорогу?..

Принаймні навіть те, що вже вдалося визбирати сьогодні, підтверджує, що
Крушельницька – авторка п’єс та прозових творів, гостросоціальних
публіцистичних виступів, тонкопсихологічних і таких неповторних у
побутових подробицях листах до чоловіка та синів Івана й Тараса –
заповідалася на неабиякої сили письменницьку особистість.

Відомо, що Марія Крушельницька не тільки блискуче грала на сцені, а й
пробувала власні сили у драматургії. Так, її перу належить п’єса “Вона”
(1911).

Але у теці її доробку є п’єса на 3 дії “Мачуха” (у 1-ій дії 8 сцен; у
2-ій – 6; у 3-ій – 18), досі не опублікована й у хроніках галицького
сценічного життя не значиться (рукопис див.: ЦДІАЛ. – Ф.311 (“Нові
шляхи”). – Оп.1. – Спр. 186. – Арк. 1 – 62).

Написано твір восени 1899 р. й названо комедією, хоча нічого комедійного
у змістовій структурі та фіналі баченої авторкою вистави немає.

На загальну канву соціально-емансипаційної теми, що в часи розквіту
письменницького та артистичного таланту М.Крушельницької була
актуальною, драматург вкидає два приклади із “вічних сімейних” сюжетів:
перший – це одруження за волею матері 18-річної Галі Синевської з
50-літнім заможним вдівцем Теодозієм Ганкевичем. І проводить цей приклад
авторка у розвитку: від суцільного спротиву покоритися – до
усвідомленого сприйняття Галею свого тихого, забезпеченого “ніби щастя”.

На другому полюсі сюжетної інтриги, її розвитку – приклад другий, через
який дещо новелістичне і відбувається дія: молоденьку Надію (виховану на
зразках: “там щастя, де багатство!”) Ганкевич віддає за 55-річного
багача Петра, що вертів мільйонами, мав у власності село. У фінальній
сцені Петро втікає до Америки, передавши Ганкевичу листа, у якому
зізнається, що усе пропито, програно в карти, ліцитовано. Крутити далі
немає сили. Зосталося, як каже герой, – “кулька в лоб або забрати, що ще
дасться, і втікати за море” (Там само. – Арк. 52).

Щоби “зв’язати” ці основні “полюси” в один тугий клубок сценічної дії,
авторка розгортає досить таки аргументований фон: у першій дії Галя
разом з іншими дівчатами в пансіонаті. На відміну від цих легковажниць
та дрібноміщанської моралі і розрахункових поглядів на заміжжя та
сімейне щастя дівчат Синевська наділена раціональним мисленням (“…
самі можемо розпізнати, що для нас добре, а що зле!”; “Коли будем
любитися (з рівнею у парі. – В.К.), будем працювати для себе, будем себе
обопільне піддержувати, заохочувати до борби з недолею, осолодимо собі
кожду прикру хвильку, а Бог буде допомагати, благословити нам!!!”), а
також вродою, лагідністю характеру. І хоча вона не сприймає насилля над
щастям, все ж в результаті покори усталеним принципам родинної моралі
(“вустами матері промовляє сам Бог”) вийде заміж за того, на котрого
вказано родичем.

Але, ставши дружиною, Галину невдовзі наречуть і мачухою Надії. І як не
намагалася бути матір’ю все одно довкілля обзивало її мачухою, вкладаючи
у це слово традиційно найгірший зміст.

І все ж: коли життя Галини з Ганкевичем і можна умовно вважати щасливим,
то Надії з Петром – аж ніяк. Вона втратила все: і майно, що було для неї
основним, і товариство, і Петра, і, щонайголовніше, – надії на майбутнє
(від неї відмовився хлопець Володимир Злотовський, на якого мала надію,
бо ж кохала), молоді літа.

Для фонової сценічності Крушельницька вводить певну кількість
епізодичних осіб, як доктор Олекса Малікевич, Маршалкова, Совітникова,
графиня Яновська, сестра Єлизавета, монахині – вчителі пансіонату,
дівчата.

За темою, що її авторка вклала у сценічну мову, – це глибоко соціальна
драма, хоча у першій дії можна вловити деякі елементи комедійного жанру.

За стилістикою бачимо, що це не був остаточний, досконало відпрацьований
текст, а борше всього – перший варіант того, що вихлюпнуло з-під пера
авторки. Скупість діалогів на оригінальні думки (монолог практично
відсутній), деякий надмір дидактичності, певна перевантаженість
оповідними прозаїзмами у мові однієї з головних героїнь – Галі – це,
очевидно те, що, можливо, і перепинило зелене світло до опублікування
твору.

Та все ж таки і кількісно, і якісно зблиснув талант М.Крушельницької у
прозі, особливо ж – у циклі оповідань (“І хто ж вона була?”, “Прощання”,
“Хвилі туги”, “Поезія молодих її літ”, “Штука”), об’єднаних збіркою “І
хто ж вона була?” (Чернівці, 1901. – 203 с.; під зарядом Володислава
Сєкерського, з друкарні товариства “Руська бесіда”).

Кожне з оповідань має осібну стилістику, тональність, певний ключ до
сприйняття змісту. І в той же час усі вони ніби ув’язані не тільки
тематикою, а й концептуальним дивовижним умінням саме жіночого пера так
згрупувати окремішні долі-характери, так їх “зсилянкувати”, що перед
читачем розгортається логічна повість з так мало й досі літераторами
обсервованої сфери життя митців.

Здавалось би, що можна сказати про жінку-маляра, яка прагне слави і
водночас сімейної ідилії? А М. Крушельницька, ніби зачерпнула з власної
творчої біографії, зуміла подати у першому оповіданні збірки своєрідну
мозаїку-перепад високого й буденного, мрійливо-поетичного й
прозово-раціоналістичного, ідеально-духовного і приземлено-житейського.
Постійна філософська парадигма: хто ти, яке твоє призначення, чи справно
відпрацьовуєш вдаровані тобі задатки на талант – творить амплітуду
думки, міркувань, за якими обов’язково має своє продовження читацька
допитливість, дошукуваність.

Фабула твору нескладна. Наче в новелі, початок інтригує: молодесенькій
16-річній красуні, що вдало проявляє свій хист у малярстві, майбутній
лікар Костянтин пропонує руку і серце. Як і слід чекати, юнка відмовляє.
Вона відтак відмовить не одному, бо в її голові “слава росла з кожним
майже днем, з кождою новою працею”, вона вирішує: не піде заміж, “має
штуку – досить із неї”.

І ось дивний збіг обставин: у місті Н. влаштовують сценічний вечір на її
честь. А вона? “До рідного міста приїхала вночи. Не повідомила про свій
приїзд навіть родичів. Хотіла сховатися від людей, сховатися, як казала,
від тої ненависної слави. Кілька днів, крім родичів, не знав ніхто, що
вона вернула. Цілий день замикалася дома. Читала троха, решту дня
пересиджувала, згорнувши руки на колінах, задивлена у простір… А як
стемнілося, виїздила на прохід. І тоді давала собі волю. Казала гонити
кіньми щосили і, розпершися на подушках, любувалася шумом вітру, що
попри її уха розбивався. І забувала про світ… Нерви її неначе терпли,
замлівали…”

І треба ж – внутрішнє відчуття не підвело: вона стріла того, чиє обличчя
малювала з пам’яті.

Сиділи поруч, сум’яття душ. Врешті мовчанка розривається, і жіночі вуста
щось пояснюють: “Я була занята виключно одними гадками. Не лише з вами,
але взагалі з ніким, хто не був професором чи артистом, я не хотіла
говорити… Тепер горячка проминула. Я перебуваю радо з людьми і говорю
з ними. От і ви передовсім простіть мені всьо лихе, яке я коли заподіяла
вам… Розповіджте мені, що поробляєте, як живете… Богато, богато
говоріть про себе…”.

Мабуть, кохання обидвох було настільки романтично сильне, що він полишає
молоду дружину і в’яже своє життя у провінційному глухому містечку із
“своєю царицею”.

Авторка блискуче знала, бо й сама пережила блискотіння сценічної слави,
життя-буття митця.

І не дивно, що так психологічно вмотивовано показала надводні сили й
підводні нурти молодого життя інтелігенції, його узвишшя й падіння.
Поволі-поволі наша героїня стає сумною, чоловік – байдужіє.

Робиться спроба: після того, як її голова зважкуватіла від роздумів біля
хреста у полі в негоду, – взятися знову за пензель, пересилити себе – і
наново відродитися у творчій праці: “Підклад вже готовий, контури
пустого поля з хрестом на горбку вже зарисувалися. Але на тім і стануло.
Уся поезія, яку вона бачила колись у тім сумнім полі,в хресті з
розпнятєм, щезла. Картина ся видалася їй тепер такою звичайною, такою
без глубшоїдумки… І вона сердилася на себе за те, що колись думала
інакше…”.

Але цього пориву не досить. Утрачено основну лінію – сірі будні глухої
провінції мовби нейтралізували талант. Митець не справилася сама з
собою, не зуміла витримати іспиту долі. Врешті-решт безсилля
прочервоточило душу й тіло – і вже реально змарнований талант згас
фізично.

“Тихо, Константине, тихо, глянь тут! Бачиш? … Вона, вона знов прийшла
до мене… Глузує, сміється із мене! Не смійся! Не смійся! Не смійся!..
А, ні, смійся, глузуй, глузуй, кажи: се помста твоя за те, що любов
звичайного чоловіка перенесла я над тебе, що тебе, вірну коханку свою, я
зрадила для земскої любови, що із зваляними болотом байдужності руками я
зважилася приступити до твого престола… Смійся з мене!.. Ти
зненавиділа мене силою колишньої любові і за зраду заплатила зрадою!
Так, так, бери тепер життє моє… Пусти того твого приятеля з косою…
Чого придержуєш його? Пусти, пусти, кажу… Чи мало тобі моєї муки!..”
(С.4 – 45).

Десь отой песимістично-меланхолійний настрій, що заполонив життя колись
красивої дівчини Ольги, що уже два роки заручена, ніби прошиває
оповідання “Прощання” (С.49 – 68).

Може, сьогоднішній читач-раціоналіст не зовсім сприймає авторську
позицію, що “пускає” героїню, по суті, шукати молодого чоловіка, який
покинув її, передаючи її внутрішнє страждання, якийсь дивнуватий намір:
знайти його і почути з його вуст, чому покинув?

Отим спогадово-монологічним, якимось внутрішньо-сповідальним покинутої
“пахне” і в наступному творі цієї збірки – “Хвилі туги” (С.71 – 92).
Весь зміст обертається навколо стрижня-думки героїні: він живе щасливо з
молодою дружиною, а вона – уже рік як покинута – ніяк не вгасить вогонь
минулого кохання.

У цьому творі М.Крушельницька знову ж таки по-новелістичному на початку,
ніби мимохідь, вкладає метафоричну фразу у вуста героїні: “Ціле житє моє
– то повісмо мук і терпінь”, а відтак, як на веретено, намотує
“припливи” і “відпливи”, що їх висотує душа персонажу.

Великою материнською любов’ю виписано оповідання “Поезия молодих її літ”
(С. 93 – 142), в якому авторка прекрасно поєднала принципи сімейної
дидактики (раціональний зріз тканини твору) з казковістю традиційного
сюжету про гарну бабину й погану дідову дочок – про улюбленицю й
ненависну усім (емоційно образний зріз).

Граючи рефреном: “Не любили її… Не любили від маленької дитини. Ще на
світі її не було, а вже мати ненавиділа, кляла-проклинала…”,
М.Крушельницька тепло і щиро, з жіночою прихильністю змальовує дитинний
світ маленької Міні, проводить читача поміж тим колюччям, що його
словесне зростила матір дівчинки. І як це нерідко буває у житті,
дівчинка, хоч і заповідалася вродженими задатками на цікаву особу, не
мала в довкіллі любові до себе, бо ж, видно, надто важке материнське
прокляття.

І закінчує авторка: “Не любили її!

Міня знала вже про те, але не див_увалася тому. Не вимагала від нікого
любови, бо рідна мати, батько, брат і сестра також її не любили – хоч
вона житє своє віддала би була за них!..

Міня не плакала, не нарікала. Одинокою її потіхою була бабуня і книжка,
з якою не розлучалася, йдучи навіть до городу.

Заслухана не раз у шум листя, з гадками там, там, далеко серед лугу з
цвітами, схоплювалася нагло, стямлювалася і ловила книжку.

Смуток, задума і туга малювалися все на лиці її, блестіли в очах великих
сльозавих…” (Там само. – С. 141 – 142).

Досить майстерно проявилися обсерваторські здібності літераторки у
шестичастинному творі “Штука” (С. 144 – 202). На протиставленні
характерів артистки Ядвіги і закоханого в неї Льонка, через проникнення
у внутрішній світ героїв, монологічно й діалогічне насичуючи психологізм
розповіді, письменниця тонко вводить читача у складну атмосферу
сценічного й поза ним життя акторів, їхнього побуту.

На відміну від деяких дрібніших оповідань на цю тему, де, як правило,
ескізне відтворення якихось граней життя-буття, у цьому розлогому, що
наближається до повісті, творі маємо вмотивований розвиток дії, оті
“вогненьці” кульмінаційної амплітуди, що мусить своєю логікою привести
до задуманого фіналу.

Тут авторка менше, якби сказати, замикає на розповіді “від себе”, тому й
оте описово-споглядальне, що присутнє у стилістиці оповідань
М.Крушельницької, ніби відступає на другий-третій план. Натомість герої
твору мовби само-формуються, удосконалюються, вивершуються в оригінальні
типи.

В оповіданні добре прочитується філософсько-естетичне кредо літератора:
справжнє щастя не можна розполовинити між сценою і сімейною втіхою (“Дві
любови в однім серци не мають місця”).

Ще один гостросюжетний соціального почерку малюнок з’являється обрисами,
а відтак уява читача домальовує людський біль у фатальному його
вивершенні, коли прочитано оповідання “Через кури” (Жіноча Доля. – 1926.
– 4.19. – С. 6 – 7).

У класичній манері новелістів-попередників М.Крушельницька уміє так
подати опис природи, що він є і органічним містком-переходом до основної
сторінки фабули твору, і в той же час є камертоном тональності, в якій
розгортається сюжет, формуються характери. Авторка без зайвого
нанизування, але як тонкий знавець сільського побуту, подає такі факти,
що, власне, не уявити собі й інших, аби саме ось так склалася розповідь:
плавна, логічна, поетична й правдива.

Здавалось би, звичайний, поширений випадок з сільського життя-буття:
кури обов’язково підуть у чужий город – і такі кури в Горпини. Але ж
коли Горпина разом із Василем проганяють чужих курей, то сусіда з
чоловіком Гнатом не просто гонять дріб зі своєї обори, вони, засліплені
заздрістю й ненавистю, побили кілька курок Горпини. А коли ця, виведена
з рівноваги, хотіла бодай словами віддати обмовниці за її жорстокість,
“… великий кіл, що його сусід обтісував, полетів у голову Горпині”.

Трагічний кінець кардинально змінив початковий затакт твору, що
заповідався з елементами легкого гумору.

Оповідання “Щоб люди не сміялись…” (Наша книга: Альманах “Жіночої
долі” з додатком календаря на рік 1929. – Коломия, 1928. – С.111 – 115)
написано у традиційному ключі соціальної прози, де в центрі художньої
обсервації авторки одвічна тема нещасливого подружжя. Фабула твору
нескладна: Ганна, ошукана молодиком, “для котрого пожертвувала все, а
він живе щасливо з другою…”, вийшла за підстаркуватого, аби лишень не
посивіти у дівках. Дмитро – типовий сільський п’яничка, усю господарку
звалив на її плечі. А вона, “хоч і бунтується душа, та руки хапають за
роботу, може з привички, а може із вродженого замилування до праці…
Праця завсігди розважує Ганну. Та тільки це не праця, це ярмо. Стільки
літ вона не знає відпочинку, зимою й літом сама оре, сама сіє і жне,
косить і звозить, ба’, й молотить, хиба часами хто із сусідів поможе, бо
її п’яниця все в корчмі, а як не в корчмі, то спить де-небудь під
оборогом або в стайні. Проспиться – зараз чіпається за що-небудь, поб’є
її й знов до корчми…”.

Авторка веде так розповідь, що за спадної сили описом поперемінне
наростає психологізм характеру, навіть з’являється новелістична
“рваність” діалогу (прихід злої Феськи-намовниці утопити чоловіка),
внутрішнього монологу, що, власне, і “тримає” читача в напрузі.

Очевидно, Ганна, вихована на традиційних канонах християнської моралі,
не здатна на злочин, хоча деякими селянками він вважавбися справедливою
помстою. Та Ганна… “Ганна скипіла. Тільки образи на одну хвилю
забагато! Вона насилу піднеслася з порога й, наче непритомна, з криком
кинулася за чоловіком, що пішов до хати.

Лють, викликана образою, додала їй сил; вона відплачувала чоловікові за
всі побої, її спрацьовані руки аж омлівали від натуги. Вона била його,
обтовкаючи собі руки до його твердих костей, що викликувало в неї біль і
ще гіршу злість. Він оборонявся, як міг, а більш кричав і ганьбив її, й
вона кричала, як непритомна. Врешті, сили покинули її, вона впала, з
чого скористав її п’яниця: вхопив з кута палицю й був би вбив, коли б на
крик не збіглися сусіди й не оборонили нещасну.

Його вивели з хати, її поклали на постіль, обмили з крови й холодною
водою приводили до пам’яти…”.

І, нарешті, авторка пропонує розв’язку: просто втекти від гріха.
Звичайно, жаль надбаного в господарстві, але є щось вище – вивільнення з
фізичного й духовного рабства.

“Ганна не спала. Поволі вертала рівновага до її зболілої душі. Вона
згадала свою гарну молодість, згадала й те, що примусило її добровільно
зломати своє життя… Вона не знає, що сказати про своє життя за тих
останніх п’ять років, що живе з Дмитром, бо се не життя, це одна мука,
це неволя, а ще на кінці вона має стати душогубкою?!

Знов здавило в грудях, у льодові окови взяло й серце й душу.

Все життя своє віддати на посміх… Засміють, аж тепер засміють її й
стареньку матір!..

Нізащо! Нізащо в світі!

На Ганну повіяло жаром, полумінь вдарила в лице, обняла голову. Вона
зірвалася з постелі, забігала по хаті.

Геть, геть з тої хати! В світ за очі від страшних думок! До мами, до
рідної хати!..

Аж радісно зробилося на згадку рідної хати. Ганна закинула сердак на
плечі, зав’язала хустку й, не оглядаючися, вибігла з хати. Ноги під нею
вгиналися, голова крутилася, йшла наче п’яна, але поспішала, швидче,
швидче…”.

Перо Марії Крушельницької було освячене щедрим умінням тонко виписувати
жіночі характери, “прясти” основну нитку, попри яку мережилися інші,
дрібніші й тонші, але разом, у сув’язі створювали цікавий зміст. І в
“Прокльоні” (ЦДІАЛ. – Ф.311 (А.Крушельницького). – Оп.1. – Спр.187. –
Арк. 1 – 7), як і в подібних за задумом оповіданнях, письменниця обстоює
той креглик жіночої долі, що зветься сімейним щастям (першопублікація:
Нові шляхи. – 1931. – 4.4. – С.40 – 45; 4.5. – С. 161 – 165; 4.6. –
С.257 – 261; 4.7 – 8. – С.348 – 351).

Моральні зрізи людських душ, взаємин у сім’ї та суспільстві прочитуються
в оповіданнях та новелах “Мати”, “Скарб Оксани”, “Вона”.

По суті, “вічні” питання соціальної та майнової нерівності, підупалих
моральних устоїв сім’ї, родини продовжує розробляти письменниця в
оповіданні “Також голова родини” (1903) (аналізую за публікацією: Дзвін.
– 1990. – № 1. – С.35 – 38).

У цьому творі авторкою вдало виведено тип чоловіка нижчого за етичними
нормами, бездушного й безбожного. Більше двадцяти літ він “жив цілою
губою”, а шестеро дітей не мало й що в рот узяти. Доведена до фізичного
та морального розладу жінка, прикута хворощами до ліжка, видихає з
останніми силами словесне прокляття чоловікові, жене його з хати.

Читач, звісно, шукає відповіді на одвічне: хто винен?

Авторка через діалог доні Ольги з батьком, помираючої – з чоловіком
утверджує художню правду життя, узагальнює: “Ой, така вже наша доля…”.

Прозаїк Крушельницька кохалася у малих формах, де, наче в сонцем
осягнутій рамці, вміщувалося змістове ядро її образної думки,
метафоричного висловлювання, нерідко – якогось модерново-метафоричного
“видиху” пережитої миті, хвилевого зранення душі. І тоді, як у Осипа
Турянського чи Леся Гринюка, на поверхні образного малюнка були нібито
словесні чічкування, насправді ж – поміж рядками глибинно кільчилася
оригінальна думка. А це вже – майстерність.

Вчитаймося в оці два безсюжетні й безконфліктні зариси письменниці з
циклу “Думки” (Жіноча доля. – 1935. – 4.19. – С.6 – 7) і відчуємо, як
наше око вертить невидимим промінцем пізнання взаглиб, звідки слово
виймає думку, обпалену і часом, і пережитим, і надіями.

“На дні душі в мене ховаються скарби, скарби неоцінені. Я їх бережу не
тільки перед руками, пожадливими на чужу власність, але й перед очима
нахабних, що ті мої скарби мірили б своєю мірою, обезцінювали б я
тандиту, що подибується на кожному кроці, у кожній придорожній
крамничці…

Мої ж скарби небагато ріжняться на око від багатьох шкляних прикрас, що
ними прикрашуються всі жадні похвал та уваги химерної юрби – як дивитись
на них байдужо, як недооцінювати їхньої вартости…

Я ж бережу їх на дні душі, бо тільки тоді вони мої, тоді їх блиск радує
мої очі й гріє серце серед холоду щоденного життя.

Та бувають хвилини, що заворушаться в душі, – не містяться вони тоді на
дні душі, а силоміць пруться на світло денне.

Несміло рукою розгортаю їх тоді й кладу перед очі моїх друзів і дивлюся,
як вони приймуть ті мої скарби у невибагливих обгортках, не в шовком
сланих скриньочках.

Скарби душі моєї – вони сірі, звичайні, треба для них вражливого ока,
ніжного дотику.

Друзі?.. Друзів не може бути там, де треба ставити ціну чужим скарбам…
Я боюся їх жорстокої правди, їх здорової, тверезої думки, утікаю із
своїми скарбами на дно душі… Жахливо дивлюся на ті дрібненькі
жемчужинки, що вже попали в чужі руки… Чи вернуться вони до мене
такими, як я їх леліяла на дні душі?..

Часами попадаю в одчай і тоді хочеться той недоторканий скарб розкинути
з буйним вітром, нехай падають його дрібні кришечки, як кришталики роси
на зсохлі билинки, на чутливі, як моя, душі, невибагливі, а щирі… Може
привітають вони їх так ніжно, сердечне, як я берегла їх на дні душі…
(“На дні душі”).

Самота… Але чи та, коли доля лишить людину без веселого товариства,
саму, саму, самітню?..

Ні, ні! Я не ту самоту маю на думці, а ту стократ важчу, до смерти
подібну, вбивчу самоту, яку почуваєш серед юрби, серед розбурханих хвиль
тисячної юрби… Довкола тебе розсміяні лиця, веселі очі, спів і гомін,
а в тебе на душі так самітньо… Тобі так важко, ти не в силі
прокинутися із своєї задуми. Жвава розмова, спів та криклива музика
лунає мимо твого вуха, як щось чуже, далеке від тебе. Самота лягла на
твою душу важким каменем. Вона пригнітає тебе додолу…

Як часто така самота находить на мене, а як мало довкола мене таких, що
розуміли б мене!.. (“Самота”).

У численних ескізах, етюдах, шкіцах, зарисовках і нарисах, що розсипані
у галицьких періодичних виданнях газетно-журнального типу, Марія
Крушельницька демонструє дивовижне вміння препарувати настрій природи до
настрою людини. Чи вона пише про старість (“Осіння думка”), чи про пору
в природі й житті людини (“Золото осені”), чи про інші параметри душі
(“Крик тиші”, “Моє квіття”, “На дні душі”, “Чар музики”), – всюди
майстерне вивершення: від баченого, спостереженого – до
художньо-філософського узагальнення.

Щедра художніми тропами стилістика письма, розкутий метафоризм оповіді
ставить кращі літературні спроби Марії Крушельницької в ряд ранньої
експресивно-модерної малої прози Ольги Кобилянської, Осипа Маковея,
Марка Черемшини, Михайла Яцківа, Катрі Гриневичевої, Михайла
Рудницького, Ірини Вільде, Осипа Турянського, Степана Чарнецького,
Богдана Лепкого.

Нерідко Марія Крушельницька виступала в періодичній пресі на педагогічні
теми. Читаючи її зарисовки, шкіци, етюди та ширші нариси переважно у
виданнях жіночого профілю, бачимо, як авторка вдало “експлуатує” досвід
родинної дидактики, експресивно вплітає у розповідь повчальні приклади з
власного пережиття (див. кореспонденцію: Про фахову освіту жіноцтва //
Наш Світ: Альманах “Жіночої долі” з додатком календаря на рік 1928. –
Коломия, 1927).

Приміром, у невеличкому шкіці “Ваші діти мудріші, як вам здається”
(Жіноча доля. – 1935. – 4.19. – С.7) “заміс” розповіді зроблено на
прикладі, з якого і розгортається, по суті, уся авторська концепція:
батьки часто-густо “говорять в присутності дітей таке, чого діти не
повинні б чути…”; “… малі істотки настільки хитрі, що вже навіть
п’ятилітня дитина потрапить “вдати”, що вона не звертає уваги на те, про
що між собою батьки говорять”; не розмовляти при дітях пошепки – це
моторизує їхню увагу й інтерес; “недомовки”, “балачки (часто
непристойного змісту)”, “перекручені слова”, “на миги”, “багатомовні
посмішки”, “чужі слова” – все це діти спритно “фотографують”, а відтак
(нерідко при сторонніх людях) – проявляють” так, що дорослим в’януть
вухо.

Через перебіг житейських прикладів-повчань М.Крушельницька доходить
повчального висновку: не деморалізувати власних дітей вдома, у сімейному
осідку.

По-філософськи пружинить думка у соціально-політичного виповнення
публіцистичній статті М.Крушельницької “Нова жінка” (Наша книга:
Альманах “Жіночої долі” з додатком календаря на рік 1929. – Коломия,
1928. – С.29 – 31), де авторка у полемічній тональності ставить,
обґрунтовує проблему “нової” жінки або нового типу жінки-українки. І це
новаторство бачиться авторці не стільки у зовнішніх оздобах, прикметах
та атрибутиці, а передусім – у змістовній зміні самої життєдіяльності
жінки, в її соціальному статусі. Отже, йдеться не про емансипаційність
жінки у давньо-галицькому, народовському означенні, а в широкому сенсі:
жінка як новий тип – це матеріально незалежна (“Жінка, що має свій хліб
у руках, може свобідно рішати про свою долю, бо вона не є й не буде
нікому тягарем”, рівноправна, самостійна (“визволена з дотеперішніх пут
пересуду, гніту в житті родинному й суспільному”) – юридичне захищена,
вона дійсно має стати душею народу. А ще й перш за все, така жінка –
зразок освіченості, патріотка не на словах, бо вона покликана до
виховання великого національного ідеалу.

Крушельницька містко й образно точно узагальнює й прогнозує: “Ми задовго
жили поневолені, нас відсували все на другий плян, ніхто не дбав про
наше виховання, нашу освіту, ніхто не сталив наших характерів. Тут і там
з’являлися світлі одиниці, що своєю вродженою силою, своїм огненним
словом розбуджували нас із твердого сну, роздували іскру любови до
свойого народу, та одиниць було мало, іскра спалахнула і згасла, а загал
жіноцтва ріс і потопав в забутті, знаючи тільки свої особисті терпіння,
особисті бажання. Чи ж дивно, що довоєнна жінка так мало причинилася до
здійснення нашого ідеалу? Чи ті жінки, що тремтіли за здоровля і життя
своїх чоловіків, синів, батьків і братів і залягали юрбами усякі
канцелярії і молили та просили, щоб їм не забирати тих невідступних
товаришів їх життя, їх одиноку “підпору” в ряди борців за волю, були тим
чинником, що додавав сил і відваги чи навпаки? Чи, може, ті, що ховали
здорових мужчин по всяких дірах і норах, щоб відтягти їх від сповнення
свого обов’язку супроти своєї батьківщини, того ідеалу усіх народів?!
Правда і в нас були геройки, що проміняли теплу, захисну хату на
невигоди в окопах, але це були краплини в морі. А загал? Та ні, не моя
річ вичисляти тут провини, показувати хиби, я згадала те свіже ще у
нашій пам’яті, щоб показати тим творцям “нових” типів жінок чи “нових”
жінок на цю щілину у нашому характері, на брак патріотизму, не того
патріотизму на словах, а того глибокого почування, що ніякі злидні,
ніяка заверуха не вирве з душі”.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019