Вирощування злаків
Другою складовою частиною традиційного хліборобства є агротехнічний
процес. Його суть полягає у вирощуванні культурних рослин із
застосуванням різних технологічних прийомів і навичок та використанням з
цією метою відповідних знарядь праці.
Агротехнічний процес становить суму операцій, кожна з яких окреслюється
як суттєва частина процесу вирощування злаків: системи рільництва,
удобрювання поля, обробіток ґрунту, сівба, догляд за рослинами, жнива.
Системи рільництва. Це своєрідна стадія агротехнічного процесу
вирощування культурних злаків, технологічний ряд якої насамперед
організовано хліборобом у міру набутих ним знань і досвіду. Вона
відбиває ступінь пізнання властивостей ґрунту, природного середовища, що
свідчить про загальний етнокультурний рівень.
Водночас системи рільництва — це специфічний обсяг технологічних
прийомів, що не обмежуються якоюсь певною процедурою — удобренням,
оранкою чи зміною поля, а базуються на їх певних дозах, якими оперує
хлібороб, тобто він здійснює організацію усіх заходів, спрямованих на
підтримання родючості ґрунту. Організаційний чинник — основний компонент
системи рільництва, оскільки хлібороб на певному етапі історичного
розвитку суспільства виражає суму соціальних потреб, відбиває рівень
продуктивності сил, акумулює в собі традиційні знання, які формують його
світоглядні уявлення про предмет праці.
Черговість хліборобського використання поля з відповідними періодами
його відпочинку прийнято називати системою рільництва: це двопілля,
трипілля та ін. Організована зміна посівних і парових ділянок як
ефективний агрономічний захід щодо відновлення природних сил ґрунту
свідчить про поглиблення знань хлібороба про справжню природу ґрунту,
ботаніку рослин.
Первісні системи рільництва базувалися на таких трьох елементах:
відпочинок експлуатованої ділянки (польової чи лісової), обробіток
ґрунту і певна черговість висівання культур. Перший елемент виступав у
відносно пасивній формі, тоді як активність другого і третього залежала
від рівня загальної аграрної культури, що, у свою чергу, зумовлювалося
рівнем розвитку продуктивних сил.
На ранніх стадіях вирощування зерна в умовах лісового ландшафту, в зонах
Лісостепу і Степу, коли відбувалось лише визначення природної родючості
землі, однією з умов існування і розвитку хліборобства був переліг. Це
первинна найпростіша форма, спрямована на підтримання природної
агрономічної сили ґрунту. Йдеться про певну організаційну систему, коли
виснажену ділянку землі залишають на природне відновлення плодючості.
Час експлуатації ділянки при перелоговій системі залежав від природної
потужності ґрунту. Вона засівалася у довільній послідовності,
здебільшого відповідно до потреб господарства.
?
Oe
®
?
?????&???????i?Застосування парового обміну стало переломним моментом в
історії розвитку хліборобства. Враховуючи усвідомлену необхідність
підтримання родючості землі, емпірично було знайдено досить простий
спосіб вдосконалення процесу зерновирощування.
Однією з умов виникнення парової системи було застосування тяглових
орних знарядь — і не лише спушувальних, а й таких, за допомогою яких
можна було якщо не перевертати ґрунт, то хоч горизонтально підрізати
його, щоби домогтися часткового знищення бур’янів, проникнення
атмосферних мікроелементів у ґрунт тощо. Найпростішою паровою системою
було двопілля.
Двопільною паровою системою рільництва послуговувалися на етнічній
території України, у її степовій частині, ще у XVIII — на початку XIX
ст. Як анахронізм найпростішого варіанта двопілля (коли відпочинкове
поле облогувало) зустрічаємо його в умовах гірського карпатського
рільництва у своєрідній толоко-царинній формі, коли частину поля
розорюють і на ній висівають виключно овес, а на другий рік там
випасають худобу. Такі землі були розміщені поза основним рільним
масивом, і монокультурна дворічна парова система була функціонально
доцільною з огляду на особливості господарсько-культурного типу
гірського хліборобства. На паровому двопіллі переважно вирощували
зернові культури. Наприклад, одного року висівали жито, тобто озимий
посів, на другий рік поле відпочивало. Існувала своєрідна черговість
культур, коли половину поля засівали не один рік, а два-три роки поспіль
(залежно від родючості ґрунту), потім стільки ж часу воно облогувало.
В епоху Київської Русі існували усі об’єктивні передумови Для поширення
і вдосконалення трипільної парової системи рільництва, коли рільне поле
поділялося на три рівні ділянки: одну з яких постійно залишали під пар,
а інші послідовно засівали озимими і яровими культурами. Проте
економічна ефективність трипілля у виробництві зернових культур у різних
місцевостях була неоднаковою і запровадження його у практику селянських
господарств було неодночасним.
Трипільна система рільництва у процесі зерновирощування видозмінювалася
щодо тривалості періоду ротації, черговості висівання культур та
збільшення терміну парування поля тощо. Подекуди від трипілля залишалась
лише ідея парового клину бо поле інколи членувалось на 4, 5 чи навіть 6
і 8 ділянок. Вбачаємо у цьому не застиглість схеми ужиткування землі, а
творчий соціально-економічно і агрономічно детермінований підхід.
На Поділлі поділ рільних площ називали «змінами», або «руками». На
Стародубщині (Слобідська Україна) кожну зміну іменували «нивами», або
«перемінами». На Полтавщині розмежоване дорогою на три частини поле
називалося «озимий стовп», «ярий стовп» і «толока».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
