Реферат
на тему:
Відображення важливості утворення Києво-Руської держави для національної
культури у сучасній українській освіті
Київська Русь – давньоукраїнська держава з центром у Києві, яка виникла
на рубежі VIII–IX ст. внаслідок тривалого процесу економічної,
політичної та етнокультурної консолідації східнослов’янських племінних
князівств. Вона займала територію Східної Європи від Балтійського моря
на півночі до Чорного моря на півдні, від Сяну на заході до Волги та Оки
на сході, її площа становила близько 800 тис. кв. км. Це була одна з
наймогутніших держав світу, яка вела широкомасштабну зовнішню політику,
спрямовану на зміцнення свого становища та престижу на міжнародній арені
в політичній, торгово-економічній, релігійній, культурно-освітній
сферах.
Український етнос формувався на території Київської, Переяславської,
Чернігівської, Галицької і Волинської земель. Колонізуючи північні
землі, слов’янське населення змішалося з угро-фінськими племенами.
Північно-східні та північно-західні союзи племен стали основою
формування білоруського і російського народів. У період політичної
роздробленості Києво–Руської держави (кінець ХІ–ХІІІ ст.)
мовно-культурні відмінності українського, білоруського і російського
народів ще більше поглибилися.
Видатний український вчений, член-кореспондент АН України, В. Баран
вважає основою утворення Київської держави південну групу
східнослов’янських племен – предків українського народу,
соціально-економічний розвиток яких був вищим, порівняно з іншими
східнослов’янськими племінними групами. Зокрема, він зазначає: «Кожний
із східнослов’янських народів має свої глибокі додержавні витоки і право
лише на частину східнослов’янської спадщини і на ту частину
східнослов’янських земель, корінних або освоєних у процесі розселення,
де жили його безпосередні предки. А жили вони в різних географічних
межах, у різних економічно-політичних нішах, у різному етнографічному
середовищі. Незважаючи на періоди, коли їхньою долею розпоряджалися
київські князі чи московські царі, кожний з них творив свою історію» [1,
141-142]. Вчений вважає, що не було предків східнослов’янських народів,
а були різні хронологічні стадії етнічного розвитку слов’ян, різні групи
яких у різний час і в різних районах Європи формувалися в народи, а
потім – у нації.
Високого рівня досягла культура Київської Русі ще до ІХст.: місцеве
населення користувалося абеткою із 27 літер (класична кирилиця нараховує
43 літери). Для письма використовувалися берест і пергамент. Прекрасними
зразками писемності на Русі є Остромирове Євангеліє (1053-1056),
Ізборники Святослава (1073-1076). У роки правління Володимира
Святославича у Києві, Новгороді та інших містах засновані перші школи. У
1086 р. онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна заснувала у Києві при
Андріївському монастирі жіночу школу. При Софії Київській Ярослав Мудрий
створив першу бібліотеку. Розвивалися літописання і література. У Києві
було укладено перший Літописний звід (1037-1039), тут створювалася
«Повість минулих літ». До визначних літературних пам’яток належать
«Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям»
Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» тощо. Визначними
філософами Київської Русі були митрополит Іларіон, Климентій Смолятич,
Кирило Туровський, Феодосій Печерський, Лука Жидята та інші. В ХІ ст. на
Русі засновані перші лікарні. Широке визнання здобули лікарською
практикою ченці Києво-Печерського монастиря Антоній, Агапіт, Пимен.
Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат «Мазі». Одне з
провідних місць у мистецтві Київської Русі належало архітектурі, що у
своєму розвитку пройшла ряд періодів. Був витворений унікальний тип
споруд, у яких поєднувалися передові досягнення будівничих інших країн і
самобутній національний стиль. Відомий зодчий Петро Мелоніг досяг вершин
дерев’яного зрубного будівництва. До визначних пам’яток церковного
будівництва належала Десятинна церква (989-996), Спаський собор у
Чернігові (1036), Софійський собор у Києві (1037). У ХІІ ст.
сформувались оригінальні київський і галицький будівельні стилі. У
церковному будівництві широко використовувалися фрески і мозаїки.
Визначним майстром іконопису був Алімпій Печерський. Київські майстри
оволоділи багатьма видами ювелірного мистецтва: зернь, скань, чернь,
перегородчаста емаль. Важлива роль у Київській Русі відводилася
музичному мистецтву: відомі декілька видів струнних, духових і ударних
інструментів, що побутували у Х–ХІІІ ст. Широкого поширення набуло
мистецтво скоморохів та співців.
Отже, з огляду на вищевикладене, утворення Києво-Руської держави заклало
глибокі корені для майбутнього розвитку української культури, науки і
освіти, що мало значний вплив на формування етнодержавотворчих процесів.
Саме культура є мірою розвитку як окремих людей, так і суспільства,
держави. Тому слід окремо висвітлювати і аналізувати рівень культурного
розвитку Київської держави у підручниках для середньої та вищої шкіл.
Адже підручник є одним із ключових компонентів у системі не тільки
української, а й загальноєвропейської освіти.
Академік П. П. Кононенко вважає, що поняття «культура» є одним із
ключових у цивілізаційному часопросторі. Зокрема, він стверджує:
«Культура є мірою розвитку й окремих людей, і суспільства, держави, а
міра прогресу визначається мірою розвитку людської сутності, як і тип
народу, держави – типом людини. Для частини не лише аматорів, а й
дослідників вона постає тільки як творчість у площині мистецтва,
літератури, освіти, гуманітарно-духовних сфер життя народу. Історія ж
засвідчує іншу реальність: культура – явище всеосяжне й охоплює сфери як
свідомості, так і буття людини, суспільства, її і духовної, і
матеріальної життєдіяльності» [5, 173].
Більшість російських учених (як у минулому, так і зараз) вважають
спадщину Києво-Руської держави власністю своєї країни. Одним з
найголовніших завдань, яке стоїть перед вченими-українознавцями та
освітянами, є донесення до школярів і студентів пріоритетного права
українського народу на цей культурний спадок. Звичайно, не можна
заперечити того факту, що культура Київської Русі стала також важливим
підґрунтям матеріальної і духовної культури як російського, так і
білоруського народів. Однак, якщо українці були прямими нащадками
людності Києва, Галича, Чернігова, Переяслава та інших українських
територій, то російські й білоруські етнічні особливості були продуктом
їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій далеко за
межами первісної Русі.
?????????A?Проблема культури Київської Русі та її державотворчі аспекти
тією чи іншою мірою привертали увагу українських учених. Їх
переосмислення в контексті модерних міждисциплінарних досягнень дасть
змогу збагатити вітчизняну науку та освіту, а використання комплексного
українознавчого підходу дозволить всебічно висвітлити цю проблематику.
Хоча питанню Київської Русі було присвячено багато досліджень, а в
загальних оглядах і підручниках вона завжди була предметом особливої
уваги, питання важливості її утворення для розвитку сучасної
національної культури розроблено недостатньо. Проблема якісного
підручника з історії була і залишається на сьогоднішній день важливим
предметом обговорення і критики педагогічною громадськістю. Адже
підручник усе ще зберігає статус домінуючого засобу навчання не лише в
Україні, але й у інших країнах Європи. Сьогодні завдання – виробити
загальні критерії до підручника з історії, що дозволить співвідносити
суспільно схвалені і прийняті педагогічні вимоги до шкільного курсу
історії та способи їх практичної реалізації.
Історична закономірність утворення політичних об’єднань – держав (і
національних, кордони яких в основному збігаються з межами відповідних
етнічних територій, і імперій, до яких входять різні народи) – полягає в
тому, що започатковує їх один конкретний етнос, якому й належить ця
держава, незважаючи на можливі розширення її території в майбутньому за
рахунок земель інших етносів. Так було не тільки з національними
державами (Францією, Німеччиною, Чехією та ін.), але й зі світовими
імперіями (Візантійською, Османською, Російською, де державотворчими
етносами були відповідно греки, турки, росіяни) [10, 247]. Стосовно
етнічної належності Давньої Русі, увагу неупередженого дослідника має
привернути, насамперед, те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі
на Середній Наддніпрянщині, тобто вона не виходила за межі території, на
якій жили стародавні українці. Кандидат історичних наук Л. Залізняк
наголошує на тому, що більшість великих народів Європи починають
національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ–Х ст. Перші
незалежні Французька та Німецька держави виникли 843 року внаслідок
розпаду імперії Карла Великого на французьку й німецьку частини.
Найдавніше Англійське королівство утворилося в IX ст. Рівночасно виникло
Празьке князівство чехів. А в X ст. починається державна історія поляків
і мадярів. Тоді ж середньовічна держава утворилася на українських
етнічних землях [3, 127].
Проаналізувавши сучасний шкільний курс з історії середніх віків, ми
виявили, що з нього виключено період Київської Русі. Це суперечить
логіці історичного процесу. Адже тим самим нівелюється зміст
національної освіти.
Подивимося на зміст хоча б двох підручників з «Історії середніх віків»
для 7-х класів: О.П. Крижанівський, О.О. Хірна «Історія середніх віків».
Тут розглядається народження середньовічної Європи, середньовічна людина
і природа, її матеріальний світ, релігійно-церковне життя середньовічної
людини, виникнення ісламу, світ норманів, середньовічні Франція, Англія,
Німеччина, країни басейну Середземного моря, Центральна і Східна Європа
і навіть мусульманський світ у середні віки, а також – Візантія,
Північно-Східна Русь, утворення і посилення Московської держави тощо. А
де ж відомості про Київську Русь? Хіба вона не була могутньою
середньовічною державою, яка впливала на загальну політичну й історичну
карту того періоду? Чи вона відноситься тільки до пріоритетних при
вивченні історії України?
Заради справедливості зазначимо, що одне речення все-таки було написане
– не про Київську Русь, а про Україну: «На схилку середньовіччя в
Східній Європі з’явилася і посилилася нова держава – Московська, з якою
історична доля пов’язала Україну. Склалася ця держава на Північному
Сході Русі, довкола Москви» [9, 172].
Краща ситуація склалася з підручником за редакцією О. Карліної –
«Історія середніх віків» для 7 класу, – де також вивчається загальний
курс цього періоду. Тут згадується про роздрібненість Київської Русі ХІ
– середини ХІІ ст., про Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха.
В підсумках хочеться нагадати кілька рекомендацій щодо вивчення історії
як в середній школі, так і у вищій, які запропонував П. Кононенко:
«– добитися справжньої інтеграції курсів всесвітньої історії та історії
України;
– скорегувати вивчення інтегрованого курсу історії для 6-го класу з
метою поглиблення вивчення ролі давньоукраїнського населення у світовій
історії;
– відбивати українознавчі аспекти у висвітленні тем із курсу всесвітньої
історії;
– збільшити кількість годин, відведених на вивчення ключових і
контраверсійних тем новітньої історії України» [8, 6].
Україна першою серед держав СНД створила повний комплект власних
підручників із всесвітньої історії та історії України, що викладаються у
загальноосвітніх навчальних закладах. Викладання історії в школі добре
віддзеркалює сучасну ситуацію в українській історіографії, її стан,
наукові досягнення, бо авторами програм, підручників та навчальних
посібників є, як правило, найвидатніші історики, які займаються
вітчизняною минувшиною. Вивчення історії в Україні є організованим
державою, а отже, відображає політичний курс країни і опосередковано
свідчить про її державотворчий потенціал.
Адже розуміння і знання власної історії молоддю залежить від того, як
вона буде відображена в навчальних посібниках, у підручниках.
Отже, багатогранна культура Київської Русі була одним із вагомих
чинників, які сприяли зародженню і розвитку української державності.
Саме вона стимулювала етнонаціональний державотворчий процес і
допомагала формуванню українського народу з його самобутніми духовними і
матеріальними цінностями у цій багатоетнічній імперії. Тому вивчати її
сьогодні вкрай необхідно.
Література
Баран В. Історичні витоки українського народу. – К.: Ґенеза, 2005.
Баран В. Сучасний стан наукових досліджень з археології та давньої
історії України // Українознавство. – 2006. – №1.
Залізняк Л. Від склавинів до української нації. – К.: Бібліотека
українця, 2004.
Карліна О. Історія середніх віків для 7 класу: Підручник. – К.: Ґенеза,
2000.
Кононенко П.П., Пономаренко А.Ю. Українознавство. – К., 2005.
Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм. – К., 2005.
Кононенко П.П. Українознавство. – К.: Ґенеза, 2006 .
Кононенко П.П. Українська освіта у світовому часопросторі // Освіта. –
2006. – №40.
Крижанівський О.П., Хірна О.О. Історія середніх віків для 7 класу:
Підручник. – К., 2001.
Півторак Г. Давньоруська народність: історична реальність чи ідеологічна
вигадка? – К., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
