.

Українці на теренах Польщі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2559
Скачать документ

Реферат на тему:

Українці на теренах Польщі

Минуло 60 років від трагічних для українців подій, відомих під назвою
військова операція «Вісла». Гортаючи сторінки історії двох сусідніх
народів, знаходимо не вирішені до кінця міжнаціональні проблеми та
територіальні претензії, які не залишають байдужими наших сучасників і
будуть предметом дискусій для майбутніх поколінь, адже в історичну
пам’ять України та Польщі вкарбовані депортаційні акти, спрямовані проти
етнічних українців.

У перші повоєнні роки на теренах Польщі активно розпочався рух «народної
демократії» за відбудову Польської республіки. Очолювана новим урядом,
визнана більшістю держав світу як демократична держава, отримавши
«повернуті землі», а, отже, розширення кордонів, Польща значно
змістилася територіально на захід, що, у свою чергу, викликало великі
міграційні рухи як добровільного, так і примусового характеру. Тепер
країна займала територію у 311,7 тис. кв. км з населенням 23,9 млн осіб.
Багато корінних поляків залишалися проживати на сході від так званої
«лінії Керзона», чимало було вивезено до Німеччини, частина мігрувала на
Захід. Водночас у східних районах проживало понад 600 тисяч етнічних
українців та білорусів. За рішенням Потсдамської конференції у 1945 році
розпочалася примусова депортація німців з приєднаних або «повернутих
земель» — у цілому близько 2,5 млн осіб. На звільнені терени
передбачалося повернути 700 тисяч поляків з Німеччини. Міграційна
кампанія спричинила перенаселення території Польщі, що, врешті,
спонукало польський уряд переглянути варіанти відселення. Перш ніж
зупинятися на вимушених заходах стосовно депортації етнічних українців,
наведемо історичну довідку про їх переселення на східні польські землі
ще на початку ХХ ст.

22 листопада 1918 року польський уряд видав декрет, який проголошував
Польську республіку. У маніфесті нового уряду підкреслювався народний
характер влади і проголошувалося проведення соціальних реформ. У той час
у Східній Галичині тривала польсько-українська війна. Польським
військовим формуванням вдалося окупувати Львів і Перемишль, витіснити
Українську Галицьку армію й уряд ЗУНР на Схід. Ю. Пілсудський —
Тимчасовий Начальник Держави, мав свої плани на Сході: створення між
Росією та Польщею смуги незалежних національних держав, пов’язаних із
країною федеративними зв’язками. Ця смуга повинна була гарантувати
безпеку Польщі з боку Росії. Серед цих держав мали бути Литва, Білорусь,
Україна. Водночас перешкодою для реалізації такого плану стала проблема
розмежування територій. Значну частину населення становили українці,
яких планувалося приєднати за допомогою силових методів. Передбачалося
також включення до складу Польщі більшої частини Литви, Білорусі та
України (майже до Дніпра) на підставі кордонів Речі Посполитої 1772
року.

Виправдовувалися такі претензії тим, що на тих теренах проживало до 25
відсотків поляків, які представляють єдину інтелектуальну й економічну
силу краю. Про ці свої територіальні претензії було заявлено на
Паризькій світовій конференції, що відбулася 18 січня 1919 року. У
складі польської делегації були політики, історики, географи,
економісти, які мали забезпечувати наукову і пропагандистку підтримку
польських пропозицій щодо включення до Польщі всієї Галичини і Волині,
Полісся і Поділля. Але проти польських претензій виступив французький
дипломат Жюль Карбон, англійський прем’єр Д. Ллойд Джордж, які поставили
під сумнів право на включення до складу Польщі територій, де поляки
становили меншість населення. Проте польська делегація представили в
комісію величезну кількість матеріалів на користь своїх претензій.

Після тривалих дискусій 28 червня 1919 року був підписаний Версальський
договір з Німеччиною. У договорі зазначалося про відходження 45 тисяч
кв. км з населенням 3 млн. осіб. Водночас Польща взяла на себе
зобов’язання виконувати умови договору про права національних меншин.
Проте справа ускладнювалася неясністю політичної ситуації в Росії.
Лідери держав Антанти, сподіваючись на усунення влади більшовиків,
підтримували антибільшовицький «білий» рух.

Справа східного кордону Польщі відкладалася також з причин продовження
польсько-української війни. Так, наприкінці лютого 1919 року Паризька
конференція спрямувала до Галичини військову місію на чолі з французьким
генералом С. Бертельмі. Перед воюючими сторонами було висунуто вимогу
про перемир’я та запропоновано демаркаційну лінію, за якою третина
Східної Галичини зі Львовом і Бориславом залишається за Польщею. Уряд
ЗУНР не прийняв цієї пропозиції і подав скаргу до конференції. За цей
час польський уряд готував новий наступ у Галичині, який розпочався у
травні і завершився витісненням УГА за річку Збруч, де вона об’єдналася
з частинами армії Директорії Української Народної республіки під
проводом Симона Петлюри. Його війська вели водночас війну проти
більшовиків, «білої» армії генерала О. Денікіна і поляків. Врешті, з
метою співробітництва в боротьбі проти Червоної армії 1 вересня 1919
року С. Петлюра підписав перемир’я з поляками на Волині. А вже 25
листопада Верховна Рада затвердила Статут Східної Галичини, яка
оголошувалася підмандатною територією Ліги Націй, а Польща отримувала
мандат на управління нею впродовж 25 років за умови запровадження
автономії з окремим сеймом, судочинством, військом.

Наступне рішення ВР встановлювало кордон етнічного розмежування між
поляками, українцями та білорусами. Він проходив по лінії, відомій під
назвою «лінія Керзона». (Д. Керзон — міністр закордонних справ
Великобританії). Заборонялося також полякам творити адміністрацію на
схід від цієї лінії, проте польський уряд не погоджувався з цією ухвалою
і, як наслідок, у засобах масової інформації розгорнулася кампанія
засудження такого рішення. Врешті Україна погодилася із втратою Галичини
і Західної Волині та забезпеченням польської власності на українських
теренах. Оскільки умови співпраці диктувала польська сторона, то це
означало нерівноправне партнерство. С. Петлюра не погодився на польські
умови, за що його разом із міністрами заарештували. А 22 квітня 1920
року під тиском польського уряду було підписано Договір між Польщею і
Україною. Цей договір передбачав надання уряду УНР матеріальної та
військової допомоги. Польща взяла на себе зобов’язання забезпечити
українських вояків не лише необхідною зброєю і спорядженням, а й згодом
передати владу на звільнених теренах українцям.

25 квітня союзні війська перейшли в наступ проти Червоної Армії, яка
поспіхом відступила. Поляки поводилися в Україні, зокрема в Києві, як
господарі, вимагаючи матеріальної компенсації за надану допомогу. Але
вже 5 червня Червона Армія прорвала фронт, змусивши польські та
українські війська з тяжкими боями відступити на територію Польщі.
«Союзники» вживали термінових заходів для відсічі, розгорнулася хвиля
патріотичної пропаганди, залучаючи добровольців до війська, збиралися
пожертвування на зміцнення оборони. Вдалося поповнити «союзне» військо
на 100 тисяч вояків, перегрупувати сили. На початку вересня 1920 року
польські війська розпочали новий наступ у напрямку річки Німан. Фронт
стабілізувався на лінії рік Двіни, Случі, Збруча.

Восени 1920 року польсько-радянська війна завершилася. Всі територіальні
вимоги Польщі було задоволено і закріплено підписанням 12 жовтня у Ризі
мирного договору з Росією, Україною та Білоруссю. За Польщею залишилися
українські землі до річок Збруч і Дністер. Сторони зобов’язувалися
створити належні умови для вільного культурно-національного розвитку
національних меншин. Поразка більшовиків поклала край плану експорту
комунізму до Західної Європи. Ризький договір був вигідний Польщі тим,
що закріпив за нею велику територію з непольським населенням. Українці
Галичини, у свою чергу, заперечували польські претензії; уряд ЗУНР на
чолі з Є. Петрушевичем, домагався скасування прав Польщі на управління
Галичиною і Волинню. У середині краю зберігався напружений стан, тривали
акти саботажу і диверсій українського населення проти польської
адміністрації. На противагу цьому, польський уряд влітку 1922 року
ухвалив рішення про запровадження воєводського самоврядування в
східногалицьких воєводствах. А в березні 1923 року Рада Послів Ліги
Націй ухвалила рішення про визнання східного кордону Польщі. Цей
відсталий сільськогосподарський край за національні контрасти називали
«Польщею Б» на противагу розвиненій, етнічно більш однорідній «Польщі
А», між теренами цих частин держави по р. Вісла проходив умовний кордон.

Незважаючи на певні здобутки, позиція Польщі в Європі була слабкою. Вона
посідала одне з останніх місць на континенті за рівнем життя. Нагальною
проблемою стало підвищення статусу європейської країни, піднесення
добробуту населення Польщі. Виникла гостра потреба переглянути
національне питання, зокрема, справу українців.

O

ь українців, що стало передумовою організованого опору шляхом розвитку
партизанського руху, диверсій та саботажу. У 1922 році на зазначених
теренах діяли 19 партизанських загонів, було здійснено 2300 підпалів
польських маєтків. В українському національному русі відбулося
розмежування позицій, виникли серйозні проблеми в суспільно-політичному
житті Польщі. Польський уряд був змушений інтернувати українських вояків
союзної армії УНР та цивільних емігрантів і розмістити їх у восьми
таборах для інтернованих. З часом становище української еміграції
погіршилось, і чимало емігрантів виїхали в інші країни Європи. Польський
уряд категорично заборонив українським емігрантам встановлювати контакти
з галицькими українцями.

Перегорнемо ще одну сторінку історії і розглянемо події ХІХ ст., коли
відбувалася польська еміграція на українські землі. Зазначимо, що згодом
саме з тих українських теренів, на які потрапили польські емігранти у
зв’язку зі збройними повстаннями на теренах Польщі, у 1946 році
польський уряд вдався до вимушеного переселення етнічних українців з
автохтонних прадавніх українських земель.

Суспільно-політичні процеси, що відбувалися в Речі Посполитій в добу
збройних повстань, істотно вплинули на тенденцію до еміграції
провідників польського національно-визвольного руху на українські землі.
Історичною передумовою виникнення осередків з підготовки збройних
повстань стало важке економічне і політичне становище польського народу.
Провідну роль у піднесенні польського національного руху відіграли
таємні товариства, які діяли на території Польщі та України. Польська
еліта прагнула відродити Велику Польщу «в кордонах від моря до моря».
Проте, після придушення польського повстання 1830-1831 рр. переважна
більшість таємних товариств перебазувалася на територію правобережної
України, де в умовах нелегального становища продовжувала свою підпільну
діяльність. Це було зумовлено прагненням всіляких таємних товариств до
патріотичної мети і завдань, а одне з них — відбудова польської держави.

Підготовчий етап польського визвольного руху проходив переважно в
українській еміграції. Прикладом того була діяльність польської
конспіративної політичної організації, що діяла під девізом: «Віра,
надія і любов», Рівненської, Київської та Одеської під назвою
«Демократичне товариство». Під час нелегальної діяльності в українській
еміграції члени осередку розповсюджували програми визвольної боротьби,
закликали до збройного повстання.

Перехід на нелегальну діяльність в еміграції був зумовлений утисками
польського уряду, тому група радикальних членів польського
демократичного товариства діяла в умовах еміграції, спираючись переважно
на селянські маси. Активісти, що перебували в еміграції, заснували
демократичне товариство «Люд польський», яке складалося з трьох громад.
Керівниками товариства були Т. Кремповецький, Л. Прушинський, С.
Ворцель, З. Свєнтославський. Останній був провідним ідеологом
товариства, розробив програмно-теоретичний документ під назвою «Закони
загального костелу». Зокрема, пропонувалося здобути незалежність Польщі
шляхом всенародного повстання проти іноземних поневолювачів і шляхти,
встановлення народної республіки, в якій буде ліквідовано приватну
власність, а вся земля перейде в руки народу. Активісти товариства «Люд
людський» з’являлися в українських землях, привозили літературу,
створювали таємні гуртки. Діяльність таємних товариств на теренах
України не обмежувалася підготовкою збройних повстань у Польщі.
Перебуваючи в Україні, члени товариства «Люд людський» мали змогу
знайомитися з новими суспільно-політичними ідеями, культурними течіями і
через їхню призму осмислювати минувшину і тогочасний соціальний стан
поляків.

Польський уряд вдався до дій, що примусили учасників повстанського руху
залишити Польщу й емігрувати на західноукраїнські землі. Еміграція була
досить численною, після чого на ці терени посягнули у 20–30 роки
польські магнати, а у 40–50 роки — польські демократи. Чи не забагато
претензій з боку польського уряду до українського народу? І чи маємо ми
право закривати очі на історичні факти неправомірних дій проти етнічних
українців? Якою ціною можна виміряти втрати, яких зазнала Україна з вини
сусідньої держави?

Наведемо ще одну історичну довідку. 22 серпня 1945 року у Міністерстві
громадянської адміністрації Польщі була проведена нарада за участю
начальника Генерального штабу генерал-полковника Курчиця для вирішення
питання переселення українських громадян з країни. Ухвалили виділити 3
дивізії Війська Польського для того, щоб прискорити організацію у всіх
населених пунктах органів нової польської влади, добитися виконання
українцями розпоряджень і законів польського уряду, негайного утримання
всіх боргів по грошових податках і натуральних поставках. Крім того, у
прикордонних повітах було попереджено українців, що вони протягом двох
тижнів повинні виїхати з цієї місцевості, бо в разі невиконання вони
будуть виселені у примусовому порядку.

Наслідки дій частин Війська Польського були надзвичайно жахливими щодо
українців. Не менш трагічною була і подальша доля переселенців. Від 2
листопада 1944 до 12 липня 1946 року тривало так зване добровільне
переселення. За весь час евакуації було перевезено гужовим транспортом
13131 господарство, або 49263 особи з майном та 169491 родина з
кількістю 433717 осіб були відправлені залізничним транспортом. Всього
використано 49684 вагони. Польська влада не надавала від’їжджаючим
необхідної допомоги. Доставка від місця помешкання до станції вантаження
проводилася підводами самих евакуйованих.

Із свідчень самих очевидців дізнаємося, що евакуйовані з Польщі 1400
українських родин понад півтора місяці очікували прибуття ешелонів на
залізничну станцію Сокаль Львівської обл. Переселенці табором
розташувалися в неймовірно важких антисанітарних умовах, через що
траплялися випадки масових інфекційних захворювань, зокрема було 44
випадки із фатальними наслідками. А під час евакуації на станціях Белз,
Новий Сонч, Грилов, де збиралося понад тисячу українських родин
переселенців, їх очікування тривало більше місяця. Запаси продовольства
та фуражу спливали з кожним днем. Були випадки інфекційного захворювання
людей, зокрема тифом, та худоби. Траплялись пограбування, вбивства,
бандитські напади.

Надзвичайно складним став переїзд для тих, хто відправлявся у зимовий
період. Вагони здебільшого були без опалення, часто відчинені.
Враховуючи тривалість переїзду, виникало багато захворювань та епідемій.
Зрештою, переселенці прибували на місця помешкання вщент розбитими і
деморалізованими. Загалом же, евакуйовані українські громадяни залишили
у Польщі рухомого та нерухомого майна, а також посівів на загальну суму
635758135 злотих, що становило в середньому 6 545 злотих на одне
господарство. У зазначену вартість входила, перш за все, вартість
залишених житлових будівель на загальну суму 615 807 305 злотих.

Ніби відлунням добровільного переселення прокотилася репресійна хвиля
під назвою воєнна операція «Вісла», яка передбачала примусове
переселення українців на східні та північні землі. Розгорнулася офіційна
пропагандистська кампанія із звинувачення етнічних українців в
організації масових розправ з поляками. Їм інкримінували зв’язки з
гітлерівцями, ОУН та УПА.

Для проведення операції «Вісла» було створено оперативну групу, що
налічувала понад 20 тисяч солдат і офіцерів, якою керував генерал С.
Моссор. Влітку 1947 року впродовж трьох місяців польські військові сили
примусово переселили понад 140 тисяч етнічних українців, непокірних 1335
осіб полонили і знищили. Більшість переселенців пройшла через спеціальні
табори, де над ними чинили допити і знущання. Їхнє майно було
конфісковано, землі і житло відібрано, а декретом уряду Польщі 1949 року
було заборонено повернення на батьківські землі. Все це поглибило
взаємну недовіру, неприязні стосунки між поляками та українцями.

Отже, керівництво Польської держави завдало значну моральну і
матеріальну шкоду етнічним українцям як у 1920–1930 роки, так і у
повоєнні роки. Висновки надамо можливість зробити читачам, які з позиції
сьогодення оцінюватимуть ситуацію у стосунках з поляками.

Україна і Польща є суверенними державами, стратегічними партнерами,
добрими сусідами. На знак порозуміння встановлено військові меморіали у
Польщі та в Україні. Створено польсько-український миротворчий
батальйон. На державному рівні відбуваються зустрічі
польсько-української історичної комісії при Польській академії наук і
Національній академії наук України, члени якої вивчають суперечливі
події минулого і намагаються подолати непорозуміння та гіркоту, що
залишилася в історичній пам’яті багатьох українців. Адже пам’ятаючи про
трагічне минуле, ми повинні дбати про те, щоб уроки історії були
враховані майбутніми поколіннями українців, що розбудовують свою
незалежну, соборну державу.

Література

Збірник історичних нарисів «Україна — Польща». — Львів, 1992.

Крижанівська О. О. Таємні організації в Україні. — К., 1998.

Обушенкова Л. А. Статистика учасників повстань у Польщі. — Мінськ, 1959.

ЦДІАК України. Ф. 470, оп. 1, спр. 37,арк. 48.

ЦДАВО України. Ф. 4626, оп. 1, спр. 10, арк. 4.

Геник М. Проблема деформації національної структури населення
західноукраїнських земель у польській суспільно-політичній думці //Акція
«Вісла» в контексті українсько-польських відносин ХХ ст. —
Івано-Франківськ, 1997.

ЦДАГО України. Ф. 1, оп. 23, спр. 1466, арк. 55.

Щерба Г. Історична правда про переселення українців з Холмщини в
1944–1947 рр. у спогадах переселенців // Визвольний шлях. — 1991. — №
11.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019