.

Українці мають керуватися лише загальноукраїнським часом (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3655
Скачать документ

Реферат на тему:

Українці мають керуватися лише загальноукраїнським часом

Хіба той, хто хоче правити, як наголошує багато політиків, мусить вміти
хитрувати і, разом з тим, вдавати із себе праведника, а також
утверджувати переконання перспектив правом сильнішого, пустивши за
вітром всі існуючі сили природної етики, честі та порядку?!

Є містерії року, десятиліття, сторіччя і, навіть, – тисячоліття чи ери!
Усі ми, люди, є свідомими (несвідомих значно більше) свідками й
учасниками таких містерій. Хоча, можливо, що найдивовижнішою містерією
Всесвіту є містерія “Генеза Планети Земля”. Вірогідно, вона є містерією
Галактики?! Хто знає, проте й не менш відомих містерій вистачає…

Психоідеологічний фантом “волі і правди” надихнув народ на здвиг
подолання стресу у переході до активної націогенези, який перетворив
міфологеми минулого в реальність: наразі «разом нас багато і нас не
подолати» – як колись Світ усвідомив, приміром, «но пасаран», «патріа о
муерте» або «рот фронт!» Проте аж бринить запитання: “Чи потрібні зміни
стереотипів?”

Більшість українців, практично, сприймає усі дії, пов’язані зі змінами,
вороже і достатньо агресивно, хоча на рівні побутових “теревенів” (без
залежності від соціального стану) немовби і прагнуть змін, більше того,
навіть імітують, що конче потребують їх. Проте врахуймо, що кожне
відходження від сталого, звичного – спричиняє стресовий стан психіки, і
дехто потребує періодично такого стану, а дехто страждає, хворіє і
навіть гине… Далебі, новий устрій неможливий без нової людини – це знали
усі, хто прагнув чи закликав до змін, не більше того. “Наперекір тому,
що деякі думають, революція – це не стандартизація колективної волі та
колективної ініціативи, скоріше дещо зовсім протилежне: звільнення
індивідуальних здібностей людини…” – приблизно так висловлювався
засновник психофілософської течії “геваризму” Ернесто Че Гевара.

Енциклопедичні видання свідчать, що міфи є лише переказами минулого, які
набули свого втілення як опоетизовані (залежно від рівня природної
психоетнічності) світоуявлення давніх народів стосовно Всесвіту,
довкілля та дійсно уявних подій, що поміж ними відбувалися. Нині міцно
утвердилось уявлення стосовно міфа, міфології та міфологем як про
надуманість, неправдиве перекручування дійсних фактів і зведення їх до
звичайнісінького домислу. Звернімось, приміром, до Геродота, який родом
з Галікарнасу, з терену Малої Азії (приблизно 484-425 рр. до н.д.), і не
має на меті підтвердження “історичності”. У безпосередньому перекладі
його творів маємо переповідання минулого як дуже давнього, з чиїхось
слів, а також розповідь про події, що відбувалися за його життя. Та це
зовсім не означає об’єктивності викладу певних подій чи дослідження
процесів розвитку суспільств.

Нині багато науковців-етнологів піддають різнобічному аналізу, який
відповідає сучасному технолого-методичному, більш досконалому за рівнем
та науковим інтерпретуванням, накопичені у достатній кількості
археологією за минулі роки артефакти і дослідницькі спостереження з
давно минулих епох.

Одночасно певна плеяда істориків (я веду мову лише про тих, які
функціонують на Україні) з відверто суб’єктивних позицій (які, зокрема,
обґрунтовуються як досить виважені і глибоко наукові, а не політично
заангажовані) прагне довести, що український терен – це немовби
гігантський могильник, який поглинає усі ті племена (чи союзи племен або
інші оригінальні психополітичні структури), котрі приносили сюди,
мігруючи з інших теренів, культурні надбання з найрізноманітніших шарів
людської генези. Бо ж тут усе закопується та поглинається землею! Ніщо
ні з чим та ні з ким не сполучається та органічно не оригіналізується.
Випадковість й привнесеність, на їх думку, – головні риси цього терену…
Просякнуті ідеями культурогенези, з’являються тут прахаттсько-хурритські
мовно-політичні угрупування з певними предметними відповідниками певній
культурі у вигляді прикрас, зброї… Тут ніби хетти й афро-азійці несуть
досягнення натуфійської культури, а ще й урартійці! Поза сумнівом, що
цей терен побачили, а, можливо, й безпосередньо на ньому побували
картвелці, уральці, алтайці, вірогідно, що й протоевенки. Це все висліди
мовного надбання, яке розглядається через різноманітні існування
нинішніх лексем чи їхніх слідів у минулому. (Кортить запитати: а чи вони
всі вимандровували зі свого терену, чи, може, лише якась структура того
ж часу, міцно психоетнічно лишаючись загалом в материзні?!) Приміром,
записані на о. Крит прадавньою мовою джерела мають ознаки спорідненості
з деякими полінезійськими та давньояпонською!

Значно пізніше ситуація, створена вищезгаданою плеядою істориків, стає
ще напруженішою та заплутанішою через спорідненість, наприклад,
празької, пенківської, колочинської, дзедзицької груп, культур і
діалектів тощо. “Зазначимо, що, так звані етновизначальні риси
матеріальної та духовної культур, а також мови народу протягом його
історії суттєво, іноді до невпізнанності, змінюються. Однак, завдяки
згаданій тяглості етноісторичного розвитку, зберігається генетичний
зв’язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етнічного
організму протягом усього його життя. Тобто головним етновизначальним
елементом для власного етносу є навіть не якийсь постійний набір ознак,
а тяглість його етнокультурного розвитку.” Мова не може слугувати
беззаперечним показником належності не лише до етносу, а навіть  до
племені!

Сучасні тоголезці або дагомейці (колись колонізовані Францією
африканські народи) не належать до франків, як і аборигени Австралії –
до саксів чи єнісейці до слов’ян. Проте у своїх психополітичних
структурах-імперіях, вони були франкомовними, англомовними та
російськомовними народами. Мовлення у щонайтіснішому поєднанні із
мисленням є визначальним у становленні людини як істоти унікальної на
момент її утвердження в генезі Планети: так і своя оригінальна мова є
найістотнішою ідеологемою націогенези. Якщо навіть на момент становлення
своєї окремішності певний народ не має своєї мови, то опісля набуття
суверенності-незалежності нація обов’язково спроможеться мати свою мову,
поновить (як чехи), відродить із забуття (ізраїльтяни), змонтують із
діалектів (більшість африканських держав) або народять (у державах
Люксембург, Монако). Це станеться обов’язково, а після становлення нації
(мову) розпрацьовуватимуть-розцяцьковуватимуть, як новорічно-різдвяну
ялинку: бо що ж то за нація, яка не опікується, не гордує, не
переймається своєю мовою?! Для нації української цей процес розвитку
літературної мови розпочали І.Котляревський та Т.Шевченко, гарно
розпочали, а надалі не гірше продовжили інші… Мене здивував один
“публіцист”, який з єтакім заліхватським пафосом кидає: “Неможливо
уявити, щоб в Україні символом нації став італієць”. Можливо, автор
натякає на Растреллі в Петербурзі? Так п. Вікентій Беретті постать не
менш значуща для нас, проте врахуймо, що Київ – не Санкт-Петербург на
злеті імперської столиці, та й бароко в його українському варіанті –
більш характерне нашій духовності. Чи ж бо Діонісій Міклер, який за своє
життя створив більше унікальних витворів садово-паркового мистецтва на
Україні, ніж хто інший у більшості “розвинених” країн, у Європі загалом.
А якщо про інших “пророків”, то хіба постать великого Петра Могили –
малий символ?! А Архип Куїнджі в живопису, а Драгоманов, Русова, Хвойко,
Кримський…

Хочу звернути увагу на обставину, яка “ховається” між федералізацією,
унітарністю та моводержавністю. Приміром, Німеччина має 16 федеральних
земель єдиномовних, тож і спільноту вони мають –“німці”, а от Бельгія не
має спільноти “бельгійці” (хіба що для іноземців у зовнішньополітичному
вжитку), проте має аж три державні нації: валлони (франкомовні),
фламандці (голландомовні) й німецькомовні. З 1970 р. по 1993 р. у
Бельгії відбулися 4 ґрунтовні перегляди конституції країни. Цей
прецедент створила федеративна держава зі складним адміністративним
устроєм. Складним, бо спрямований він на уникнення щонайменших
мовно-національних непорозумінь, виникнення яких відразу може спричинити
гальмування економічного розвитку держави. Врахуймо, що Бельгія має 30,5
кв.км і населення 10 млн., а Україна – 603,7 кв.км з населенням близько
47 млн. У Бельгії для політичного гумору користуються такою оповідкою:
одноманітність плоского рельєфу терена держави достатньо компенсується
розмаїттям національного “ландшафту”. За цією логікою, Україна має
найцікавіший європейський природний та найрізноманітніший соціоприродний
(квазіприродний) ландшафти, а тому витворювати штучним шляхом мовну
строкатість та “бавитись” нині федеративністю є політичною недолугістю.

У Природі існує ще достатньо багато аспектів генези, які названі
людством законами, і хоча вони допоки ще не пізнані – це не свідчить, що
аспектів генези не існує. Зокрема, таких факторів, як ефект Кирліані або
“пам’ять поля”, себто збереження у повітряному просторі довкілля
візуального образу людей та речей, рослин тощо. Не слід зазначеного
поєднувати з оптичним міражем, це, на думку фізиків, виникає через
різницю в насиченості  різних шарів повітря (щось на кшталт викривлених
дзеркал чи лінз). Ефект, зокрема, дозволяє спостерігати події чи факти,
які відбуваються чи існують на далеких відстанях від місця міражу.
Найвідомішим міражним видінням є великі природні (зрідка штучні) водойми
в пустелі. Нині свідченням очевидності факту “пам’яті поля” є фіксована
присутність предмета на знімках, здійснених в ультрафіолетовому
діапазоні. Той ефект, який я називаю “пам’ять про ландшафт”, є збігом
реального ландшафту з візуальним образом, зокрема,  традицією! Терени
високої стабільності утримання “психообразу” (психоенергетичної
стабільності, візуальної та геопсихічної пасіонарності) існують у Світі
нарівні із теренами низьких рівнів цих показників, характеристик, типів
тощо. Приміром, про весь Великий Терен (Подунав’я, Балкани, Карпати,
Українське Межиріччя, Крим, Поазов’я й Малу Азію), який потрібно
розглядати як спільну антропоформуючу структуру, як  терен-носій високої
стабільності, складно говорити, бо це питання ніколи, навіть
гіпотетично, не розглядалося. [2, 6]. Про фрагмент українського терену,
а саме про Волинь, насмілюся зауважити, що він, певне, несе на собі таку
стабільність. Зауваги про якусь особливість цих місць знаємо з
подорожніх записів середньовічних арабських мандрівників та й деяких
натяків пізніших слов’яномовних літописців, з певних легенд, переказів.
Є і роботи антропологів, які свідчать про певну стабільність тілобудови,
певно, що й рис характеру людності (психотиповості) регіону. От Греція
не є тереном високої стабільності стосовно Геллади, бо ще за часів
міграції до неї зі Східного Середземномор’я вона набула досить високої
антроповаріабельності. Мені здається, що, приміром, територія о. Таїті
мала (чи має) достатньо високу та стабільну геопсихіку й “пам’ять поля”,
про це свідчить майже незмінна психотиповість місцевого населення, яке
утримується попри постійні малі хвилі мігрантів, що довготривалий час
заселяють територію маленького острова. Якщо ж уважно спостерігати за
виявленням псевдоміражів чи аномальних феноменів, то можна помітити їхню
більшу сконцентрованість у межах сучасних чи минулих найбільш виразних
психополітичних структур, чи протоцивілізаційних центрів, яким,
наприклад, є центр Азов-Кубань-Крим.

Так, Північна Індія у своїй міфології фіксує факти різноманітних
очевидних людських перевтілень у тварин, переважно, в сакральних істот.
Відомо, що культ богів людино-тварин на рівні з культом мертвих як
державну ідеологію утвердив Давній Єгипет. Хоча прозаїчно ці образи
людино-тварино-богів є носіями певних психотипових особливостей.
Домінування культу богочоловіка існує у свідомості багатьох
східносередземноморських суспільств. Надалі – культ героя-чоловіка,
естетичне милування оголеним тілом чоловіка, його естетична ідеалізація
і повна другорядність жінки (достатня відраза до її тіла), виключення –
гетери. Інтелект – вільність чоловічого мислення – Егеїда – перенесено
на божественні стосунки, в сонмі яких ще достатньо істотними є культи,
ідеологеми й світобачення інших епох, не менш виразних, ніж
фіксовано-історичні, хоча і значно віддаленіші, аніж примітивне мовне
доіндоєвропейське світоосмислення. Те, що називають “матріархатом”, у
вигляді ребусів-ієрогліфів, психоідеологічно-ізотеричних натяків у
мовно-розпливчастій формі присутнє в існуючих зафіксованих міфологемах –
виразних витворах домінування суспільного світоіснування архетипу
“богочоловіка” з виразною більшістю або повним превалюванням ідеології
архетипу “людина-тварина”. Реалістичних свідчень “матріархату” не існує,
вони системно і тотально винищені протилежною психосвідомістю існування
на Планеті. Стосунки в деяких традиційних, недорозвинених, доетнічних,
непрогресуючих племено-зграє-суспільствах не можуть ні про що свідчити.
Глибоким аналітикам у співпраці із зоопсихологами варто спільно
розглянути стосунки “зграї” гієн, щоб умовно скласти ідеологію поведінки
психоструктури з біологожіночим.

Трипілля не було “твердим матріархатом”, воно ще утримувало як культ
згадку про нього, втілену в артефактах-статуетках (Великої
Матері-рожениці чи Діви, або антагоніста – чоловічої голови з грубезним
носом). Ідею загибелі “матріархату” закладено в “Атлантиді” –
образоострові із сонячноколовими містами, проте в розповіді її
спотворено суб’єктивізмом архетипу “богочоловіка”.

Щонайменша порошинка й земля, рослина й тварина – усе наділене
відчуттєвістю. Тому в масштабі Всесвіту ми можемо розглядати мільйони
космічних тіл, які летять своєю дорогою простором, як дещо споріднене
організмам, які мають певне історичне минуле та прогресивну еволюцію в
майбутньому. Тоді ми прийдемо до розуміння того, що космічні тіла не
позбавлені відчуттєвості брил, які несуть смерть, а активні організми, “
чиє дихання, вірогідно, це розпечені пари заліза, чия кров –
розплавлений метал і чия їжа – злива метеоритів”. Кожен крок науки
здійснюється включенням того, що здавалося суперечливим і незрозумілим,
у нове і гармонійно просте. Передова наука завжди рухається до виразного
розуміння всезагальної єдності видимих протиріч. Так висловлювався сто
років тому Дж. Ч. Бос, індійський оригінальний вчений-фізіолог,
підводячи до того, що принцип доцільної гармонійності й відчуттєвості є
провідним серед мислячого людства, бо саме цей принцип світосприйняття і
є Бог. Тому у давньої людини він і був ОДИН. Цей бог – Природа, а в ній
розчинена Людина. Природне ж – це і є Краса, яку уявляє людина не
насолодою із саду едемського, а є Дух, а духовість – це Здоров’я, воно ж
єднало і єднає у зграю-суспільство, де щось спільно подобається або
спільно не подобається…

“Опісля смертельного удару життя не відновлюється на цьому боці Великого
Екрану, в якому ми спостерігаємо відображену Природу, тож, вірогідно, й
тут відбувається повернення свердлика шляху генези  й оновлення на
іншому боці, відвернутому від нас? Як Місяць: не бачачи його звороту, ми
розповідаємо про те, що там відбувається.” (Дж. Ч. Бос) …Як, знаючи лише
про три виміри у просторі і один у часі, дехто зазіхає на заперечення
п’ятого чи іншого вимірів у часопросторі! Якості “часу” ще не відомі
людству, через те що довколишній “часопростір” не є суцільним, а є
неоднорідним…

По кожному питанню людина має “особисту” думку. Ще й не закінчиш
висловлюватись стосовно чогось, а у співрозмовників уже готові
заперечення. Проте все ж є одна ідея, яку закладено в національному
міфі, і ця ідея – незаперечна. Мені ж кортить поглянути на неї, І Д Е Ю,
як на духову сентенцію, в основі якої лежить такий глибинний аспект
національної психіки, вибудуваний на психоетнічних особливостях, у свою
чергу, спертих на геопсихологію регіону та, обов’язково, на один з
парних першоджерельних психоархетипів: “людина-рослина –
людина-тварина”; “богожінка – богочоловік”. Проте, маю обов’язково
наголосити на дуже великий залежності від правого-лівого, себто від
домінуючої ролі в усій діяльності певного суспільства людської більшості
із домінуючою мозковою діяльністю правої чи лівої півкуль мозку. Саме ця
обставина сильніша за будь-які інші подразники і шкодить суспільству або
надихає. Приміром, показова ситуація: два суспільства слухають
англомовні пісні по радіо: одна група розуміє зміст, а інша – ні, бо не
розуміє ані англійської мови, ані її ірландського чи американського
діалектів. При цьому включаються різні мозкові центри: один аналізує
зміст і, відповідно, вибудовує свою реакцію на конкретну ситуацію,
створює свій “мовообраз” та своє світосприйняття, інший – не розокремлює
музику і голос, сприймає їх однаково, як музично-звукові вібрації,
себто, – а капела. Це і є безпосереднє “включення” різних півкуль:
музика – права, мова – ліва. Права півкуля контролює сенсорні й рухові
функції лівої половини тіла, а ліва здійснює контроль над правою
половиною тіла. Неочікувано це стає важливим для творчої уяви.
Наприклад, “Чорний квадрат” К. Малевича. Чи можливе його “поцінування” у
Східній Європі, тодішній Російській імперії? Очевидно, ні. Через те, що
естетично недорозвинені? Також – ні. Треба зважати на різні
світоуявлення через активну задіяність різних центрів головного мозку, у
даному випадку інших, ніж у суспільствах Західної Європи.

Вже на початку 90-х рр. XX ст. уява допомагає якомусь мистецтвознавцеві
“видивитись” сутність “Чорного квадрата”: «чотири сторони чорного (тобто
жалобного) квадрата Малевича геніально передбачені творцем на початку
20-х, означали чотири “чуми” XX ст.: війну, концтабори, вигнання з
батьківщини та рак (сьогодні назвали б іншу невиліковну хворобу –
СНІД)”. У цьому зв’язку, можна згадати вислів відомого кінорежисера
Луїса Бунюеля: “Уява вільна, людина – ні”.

Суб’єктивна уява тих, хто розглядає певний мистецький витвір,
дизайнерський проект, технічну конструкцію тощо, крім ужитковості (для
людей, у яких ці центри більш розвинені і будуть превалювати), можуть
вбачати які завгодно ситуації, також і значно відмінні від творчих
задумів автора. Творча ж уява вимальовує не лише нові й оригінальні
образи та ідеї, а й архаїчні, застарілі, консервативні, навіть психічно
ущербні та хворобливі, більше того – “дикі”, які переслідують і лякають
саму людину, в уяві якої вони постійно, без її бажання, виникають. Усе
це може доповнювати творче мислення майстра чи того, хто спостерігає
витвір, або заважати і навіювати “потворність”. Продуктом творчої уяви є
художній образ. Він залежний від розвитку психіки людини, який певним
чином відбувається не через зміну анатомо-фізіологічної структури мозку,
а завдяки формуванню на його основі нових “функціональних органів” (як
вважають багато психологів). Я ж вбачаю, що розвиток психіки людини
залежить від певного терену перебування і терену протоетнічного
формування та спільності або розрізнення між ними.

Формування практичного й абстрактного інтелекту прадавніх людей
відбувалося за умов складної групової та (меншою мірою, проте
обов’язкової) індивідуальної предметної поведінки щодо пристосування до
навколишнього середовища, спочатку лише природного, а згодом і штучного.
Нові ж форми психіки, які формуються, а не лише зароджуються (понад
свідомість, геніальна творча особистість, надособистість та інші, що
виникають у геометричній прогресії) під тиском сучасної глобальної
творчої поведінки технологізованих суспільств із залученням елементів
сфери розуму (ноосфери) Всесвіту тощо, є впливовими. Як це не дивно, усі
процеси, як і нинішні – подібні. Виходячи з того ж таки “Чорного
квадрата”, і війни були, і тортури були, і вигнання з терен материзни чи
за межі племені (а це ще трагічніше) були, та й жахливих хвороб (не
“слабкіших” за рак та СНІД) вистачало. Себто, “геніальні передбачення”
Малевича, як і біблійні, чи М. Нострадамуса –однаково вічні. Як сталося
із передбаченням майя, то “доживем – побачим”, як Бог дасть, бо вже
недовго… Дослідники ж аномальних явищ (приміром, псевдоміражів), що нині
вже не сприймаються як “мракобіси”, свідчать про “занурення” у майбутні
просторові структури або про “потрапляння” у минулі.

З. Фройд був переконаний, що думки й поведінка людини, головним чином,
мають позасвідоме походження і найчастіше виникають в результаті
конфлікту між нав’язаною реальністю свідомістю та підсвідомими
сексуальними або агресивними спонуканнями. Повернемось до «праве-ліве»:
які центри більше задіяні, ті й будуть активнішими. Якщо в глибинах
психіки групи племен “засіли” ще з часів “рослинного” виживання, коли
фактом було тотальне природне нищення чоловіків (як ми це спостерігаємо
у формі робочих бджіл, а, особливо, мурах) та їхня хворобливість, що
призводило до низької сексуальності (племена відновлювалися й
формувалися загалом, головно, завдяки “сусідам”,  “старшим друзякам” і
“гостям” з більш сприятливих кліматично регіонів, що спричиняло вже й
тоді певні психічні проблеми), то вони будуть обов’язково виникати
позасвідомо, за умови, що свідомість, довкілля буде сприяти активності
тих півкуль, де знаходяться центри сексуальних та агресивних спонукань
або активної творчої уяви, потворно-ущербних її виявлень. Поза сумнівом,
що значна частина психічного життя людини не усвідомлюється нею, бо
“лежить” поза межами свідомості. “Когнітивною передумовою розвитку
свідомості є інтелектуальна можливість людини робити порівняння
оточуючих її явищ. Ця можливість творення “уявних” порівнянь є
серцевиною інтелектуального розвитку. Евентуальне засвоєння національної
свідомості має передумовою розуміння того, що є “своє” і що є “чуже”,
себто відношення одиниці до середовища у контексті мови, культури,
спільної історії. У праісторичні часи глибоко закоріненими рисами людини
були дві: інстинктивна тенденція зближення і довіри до близьких осіб та
недовіра і ворожнеча до невідомих осіб чи явищ. З часом згадана
тенденція сприяла виникненню більших суспільних груп, приміром, родів і
племен” [1].

Неодмінно слід зауважити, що усі ті особливості людської психіки, на
яких так настирливо наголошував З. Фройд, існують беззаперечно, проте
вони не є домінантними у поведінці всіх людських суспільств – від
найдавніших угрупувань і до нинішніх націй. Більше того, у формуванні
давніх людських структур важливу, а іноді й визначальну роль,
відігравали хвороби, особливо, інфекційні пандемії або така незначна, на
поверховий позирк, риса, яка допомагала в несприятливих обставинах
пристосовуватись до переможців, як мовно-психічна “консервативність”
(природна нездатність до вивчення чужої мови), у цій ситуації призводила
до трагічних наслідків. Приміром, Г. Фостер, відомий вчений, мандруючи
із Дж. Куком, звертав увагу на те, що серед багатьох островів Тихого
океану деякі жителі островів мали значну пластичність мовного апарату і
легко засвоювали різноманітні мови сусідів, а у інших “їхнім органам
мовлення не вистачало рухливості”, що було гальмом у прогресі тих
суспільств, те є і нині…

Особливості психіки (на формуванні яких ми не будемо зупинятись)
визначають певну психотиповість, яку відповідно до архетиповості
“оцінюють” у символах довкілля, тож весь світ людства, як духовий, так і
матеріальний, – побудований на символах. Чи були вони складніші за часів
первісності, чи змістовно досконаліші – нині однозначно визначити
складно. Проте, на моє переконання, найдавніші були “добріші”, генеза ж
людства в своєму поступальному рухові набула багато зла за часів
активного прогресу і т.зв. науково-технічного становлення ще з часів
неолітичного вибуху, але нині має “добрішати” доросліючи. Лише через
гуманність можливо прибути до сфери розуму. Спіраль – безконечник
прогресу…

Цю останню тезу треба сприймати як візуальний символ генези у с ь о г о!
Це не гіпотетичний символ, а реальний, як існуюча мушля спіральної
форми, як у равликів лісових, поширених у нас, тощо. Бо надає нам
можливості реалістично сприймати як біологічні процеси, так і суспільні:
бурхливий розвиток одних регіонів на тлі занепаду інших. Саме тому й
відбувається г е н е з а, а не постійний застій. І сорокасантиметрові
заввишки динозаври протягом ста мільйонів років стають багатотонними
фабриками по виготовленню органічних добрив, а “гола” істота габіліс
стає будівником космічних ракет, комп’ютерів, штучних добрив та одягу
міні-бікіні. У мільйонних відтинках планетної генези в одних регіонах
суходолу чи океану відбувалися прогресивні формобудуючі процеси
(приміром, динозаври в південній частині сучасної Південної Америки,
квіткові рослини Південно-Східної Азії, габіліси  в Східній Африці), а в
інших – психомисленнєве становлення та подальші процеси генези мозкової
дії відбувалися в зовсім інших, більше того, – протилежних умовах.

І якщо дехто вважає “квінтесенцією ментальності нації, що не може
створити державу”, шевченкове: “Тяжко мені сиротою на сім світі жити”,
то це лишень період у загальній генезі “українства” і в становленні
модерної української нації, зокрема. Цей період, який Є.Маланюк
означував “малоросійством”, я ж – “шельменківщиною”, є значно
тривалішим, аніж здвиги на кшталт “помаранчевої революції” чи “кучмізму”
(завантаженого на “кравчучки”). У розмові про становлення та перспективи
совєтської літератури один з російських класиків (Корній Чуковський)
зауважив, що не слід лякатися словесної еквілібристики, яку молодь
використовує для самоутвердження в розмовній мові. Значно загрозливіше і
для самої мови, і для суспільства, яке нею послуговується, використання
брутальності, абсурдності та іншої “нісенітниці” з боку письменства,
зокрема тих, хто має можливості висловлюватись і писаними джерелами, і
назагал.

Тому я не погоджуюся із поважаним мною особисто і моєю ріднею (з яких
нікого вже немає) Володимиром Яворівським, що нині письменство пише те,
що треба, та ще й так, як треба. Бо ж ломить ще туга деяких українських
“публіцистів”, що нема в нашій українській поезії «того російського, що
йде від Русі – зметнутися, розправити крила, немає аналогів соколам
Суворова, пташенятам гнізда Петрова, буревіснику Горького. Нація
втратила цю “руськість” – цей стрижень, що бере початок від слова Русь,
втратила своє чоловіче начало, забула про настільки велику в
психологічному плані перемогу Добрині Микитовича над Змієм, забула і про
сина Іллі Муромця – Сокольника. Але ж це символи: переможи свого
дракона, ширни, як Сокіл! У цьому – причина приземленості, хтонічності
української культури”.

Та невже? Невже в цьому причина? Я переконаний глибоко й аргументовано,
що ні. А тому повернуся до початку статті – а чи потребуємо ми зміни
стереотипів?

За всіх щонайдавніших часів існування колоніалізму колоніальні імперії
успішно використовували своє панування, свою політичну волю задля
здобутку щонайбільшого зиску для себе у процесі нищівної експлуатації
колонізованих народів. Джерелом привласнення здобутків колоній серед
іншого був і розвиток торгівлі цих країн із колоніями на умовах,
встановлених метрополією, що сприяло збагаченню метрополії. Пряма
експлуатація колоній завжди включала обов’язкове оподаткування, тарифну
систему, обмеження на торгівлю, ввіз іноземного капіталу, а примусова
праця перетворювала більшість місцевого населення у потенційних рабів.
Колоніалізм має свою економічну експлуатацію метрополією колоній і для
цього метрополія прагне щонайістотніше духовно закріпачити місцеве
населення. Україна в складі Російської та більшовицької імперій була
об’єктом імперіалістичної колоніальної експлуатації та суцільного
духового закріпачення. Останнє було щонайважливішим, бо лише за
виконання його ставало можливим перше. “По краплині, – казав А.Чехов, –
вичавлювати із себе раба”. Це нам конче потрібно робити нині:
кожноденно, щорічно рухаючись у напрямку прогресу, – це і є генеза. Бо
дехто вирішив, що відбувши певні терміни на Майдані під гарну музику і в
колі порозуміння або навіть на більш прозаїчних та жорсткіших майданах,
“усе” разом станеться й цілком збудеться, як схотілося. Тож даваймо
замість шоу “Велікой Октябрьской соціалістіческой революції” творити
модерне шоу “Помаранчевої революції”. Вірогідно, що й увічнювати почнемо
нове паралельно із пам’ятниками, видатними постатями, сподвижниками,
гірляндами слави, музеями, експонатами на кшталт ленінського “брєвна”…
Немовби й не було тих подій, що сприяли з’явленню Української держави…
Не було й протистоянь навіть в останні совєтські дні СРСР?!

Слід уважно розглядати давньоєгипетські папіруси, що збереглися поза
волею правителів Давнього Єгипту, тогочасних
бюрократично-адміністративних творців-ідеологів та охоронців державної
ідеології. А папіруси є записами очевидних подій, які відносно правдиво,
хоч і з долею певного обов’язкового суб’єктивізму, зафіксували тогочасні
події. Якщо їх порівнювати із офіційною ідеологією, закарбованою на
гробницях, статуях, колонах та стінах палаців, що мали увічнити сина
божого, фараона, його поплічників і сподвижників, офіційних спадкоємців,
то впадає в очі очевидна невідповідність. Те саме стосується не лише
давніх царств, а кожної влади. Тому цілком слушними завжди були й
лишаються висловлювання, що політика не має нічого спільного з мораллю,
що той, хто хоче правити, мусить вміти хитрувати й атакувати правом
сильнішого,   пускати за вітрами всю існуючу моральність. Правила та
порядки, що склалися й були встановлені сильнішими попередниками, бо ж
лише переможці записують “історію” на стінах храмів та палаців, так от
їх та цю “історію” прагнуть як традицію продовжувати наступники, хоча б
як офіційну. Це було з Рамзесом III: віднайдені таємні папіруси
стосуються саме його, очевидного, а не офіційного правління, а офіційно
він хотів бути продовжувачем ідеологем Рамзеса Великого, який вів
загарбницькі війни весь час свого довгого (більше 60 років) правління.
Якщо загарбницькі війни вдалі, вони дають можливість розбагатіти
кожному, хто бере в них участь, і вони були такими в часи Рамзеса
Великого. У часи ж Рамзеса III такими вони виглядають лише в офіційних
написах, а в дійсності це були війни оборони від бідних і диких сусідів
лівійців. Офіційні написи – це те, що слабкий фараон бажав “бачити” у
своїй державі, у певній, не пов’язаній із дійсністю, інтерпретації.
Приміром, є зображення кастрованих ворогів, їхні пеніси і праві руки
зібрані докупи – символ того, що вони не зможуть ані працювати, ані
продовжити себе в нащадках. Вірогідно, молодого Рамзеса III готували як
воїна, а правити він не зміг би, якщо б правління було ускладненим
всередині держави.

Державна система Давнього Єгипту мала за свою головну ідеологему
боротьбу хаосу і порядку. Фараон був тим, кого вищі сили наділяли
здатністю подолати Хаос і встановлювати та здійснювати Порядок. Зауважу,
що саме із вбивством фараона Рамзеса III, що завершило страйки
будівельників та гаремно-політичні інтриги, скінчилась визначна
містерія: “Давній Єгипет – країна великих фараонів – синів Бога”. За
офіційними записами, Рамзес III обіцяв своєму народу Порядок, навіть
обіцяв оберігати людей від богів. Але не сталося, як гадалося, і він
пристав до активної магії, до якої пристали і наближені до нього.
Почалися чвари, підозри, інтриги: параноя – вона знайома совєтським
громадянам за часів більшовицької імперії правління Сталіна, аналогічно,
як перед цим у Московському царстві – Івана IV.

Існує в пустелі оаза за певними правилами та з певним порядком.
Прийдешні, коли атакують оазу й перемагають, знищують тих, хто там живе.
Правителі під страхом цього, не маючи можливості самі атакувати,
починають у своїй діяльності більше звертати уваги не на добре чи
моральне, а на те, що для них є конечне та хосенне. “Історики” вважають,
що це боротьба “сильних” і “немічних” (за Гегелем “історичних” і
“неісторичних”) народів, а тому держава виникає лише після завоювання
гірше зорганізованих геопсихічно і слабких геополітичних структур краще
зорганізованими геопсихічно і сильніше вмотивованими. Тому, як
наголошував Лев Троцький, “мілітаризація праці є неминучим, головним
методом організації робочої сили у відповідності з потребами
соціалізму”.

“Історична правда виявляла: перше – що Київська Русь розпалася не так
через нашестя татаро-монголів, як, подібно Римській імперії та імперії
Карла Великого, на основі природної етнічної диференціації. І саме з
цієї причини українці і росіяни пішли різними державно-ідеологічними й
релігійними культурними шляхами та з XIII до XVII ст. розвивалися
абсолютно нарізно. Це були народи різних расово-етнічних груп, з різною
ментальністю – слов’янською і татарською, угро-фінською; різною
правовою, мовно-філософською та релігійною системами (хоча останні
покликалися на одне – візантійське – джерело, взяли з нього різні
засадничі орієнтири: українська – культурно-демократичний, російська –
державницько-тоталітарний)”[4].

Підготовка визначної містерії Російської імперії XX ст. почалася з
відтворення різними авторами, починаючи з М.Гоголя в російськомовній
літературі, душевних блукань “маленької людини”, особливо, у
Ф.Достоєвського з його, врешті-решт, “Бєсовою” прелюдією. Й інтелігенція
почала, за влучним висловом М. Волошина, знищувати основи імперії, хоча
основами її була сама інтелігенція! І все це втілилося в містерійному
театрі Станіславського – Немировича-Данченка, який готував, замість
сакралізації та героїзації “унікального явища” російської інтелігенції,
нового героя – “безгеройну масу”. Чи був у цій містерії бог? Спочатку
він був “богом літературних збориськ” (М. Цвєтаєва), а згодом, дещо
“Захід допоміг”, – творча містерія апокаліпсичного жаху (найістотніша
фольклорно-геопсихологічна риса західної психотиповості), яка дещо
уповільнено розгорталася у “крик душі”, що перетворився у “пафос, що
вилився в істеричні форми” (Л. Курбас). Стосовно бога… А. Бєлий
висловився ще на початку XX ст., що людство “підходить до містерії,
котра ніколи й не снилася давнім грекам”, зокрема, до містерії
тотального тоталітаризму. Тож, повернене гегелівське світосприйняття, що
мало державу виявленням світового абсолютного Духу, далебі, божеством,
утверджувалося як найочевидніша очевидність. Після оприлюднення “Першого
маніфесту футуризму” (1909) в Італії культ насильства та машинної
цивілізації разом із антикультурою не лише опановують театральні
містерії. Футуристичні суспільствознавці у театрі майбутнього «не
залишили місця людині та її проблемам і тому цілком логічно об’єдналися
зі своїми однодумцями – фашистами. Спільність ідей “людей майбутнього” –
футуристів, Леніна, Муссоліні, Гітлера – парадоксально виявлялася у
презирливому ставленні до міщанства, на спинах і підтримці якого вони й
будували оспіване майбутнє” [5].

Суцільний мітинг-містерія тривав не лише “з лютого до осені сімнадцятого
року” в Росії, він тривав по всій Європі 1-ї половини XX ст. у певних
психополітичних інтерпретаціях, досягши найбільших своїх тоталітарних
виявлень у СРСР, Італії та III Рейху. «Справжнім шедевром ідейного
екстремізму виступають політичні постулати марксизму, які безапеляційно
закликають до використання крайніх засобів соціальних перетворень (через
мілітаризацію суспільства, його “революціонізацію”, тобто розпалювання в
ньому ворожнечі і класової боротьби) вимагають від своїх прибічників
сліпого підкорення і виконання будь-яких, навіть найабсурдніших
накреслень, “наукових” висновків та інструкцій» [7].

Більшовизм робив політичні міфи марксизму-ленінізму у сталінській
інтерпретації основою-основ духового життя совєтських людей, фасуючи їх
у суспільну масу – “совєтський народ”: “ходіння по муках” завершувалися
апофеозом “військового комунізму” зі своїми богами, скрижалями,
поводирями і юродивими, та сином Бога – батьком народів; трудові вахти
із боротьбою за врожай, ленінські уроки із засадами будівничих
комунізму, клятви “вірних ленінців”, ритуальні дні меліоратора, шахтаря,
рибалки, комунальника, артилериста, совєтського міліціонера,
прикордонника тощо, засудження «ворогів народу», «шпигунів» та їхніх
поплічників…

Сталінщина (містерія з містерій!) не закінчила свого буття із смертю
Сталіна, вона перетворилася у ще натхненнішу брєжнєвщину – масове
носіння “гірлянд Слави”, багатогодинні урочисті збори, всенародне
вивчення “скрижалей” (“Малая земля”, “Целіна” тощо)…

А що ж Україна? Який її внесок до справи містерій XX ст.? Україна з
перших днів подій сімнадцятого року минулого століття також по-своєму
долучилася (і досить ефектно). Приклад – трупа Садовського. “Всі
працівники театру були вбрані у національні костюми. Попереду колони
їхали три вершники: сам Микола Карпович Садовський у костюмі Тараса
Бульби – на білому коні, Олександр Ковальчук в образі Остапа – на
вороному коні, на коні в яблуках – Лесь Курбас у костюмі Андрія. Колони
демонстрантів ішли на Софійську площу до пам’ятника Богданові. Там
відбувся величезний мітинг… 1 квітня – перша всенародна маніфестація,
названа Святом Свободи…, під час маніфестації промовляв Михайло
Грушевський, закликаючи всіх скласти присягу перед образом Шевченка…, з
балкона міської думи Грушевський звернувся до маніфестантів із промовою.
12 червня у Києві відбулися урочистості (збори у Троїцькому народному
домові, військовий парад, демонстрація, молебень, мітинг на Софійському
майдані), пов’язані із оприлюдненням I Універсалу Центральної Ради. 9
листопада – урочисте оприлюднення III Універсалу Центральної Ради,
святкування проголошення УНР, мітинг на Софійській площі (виступ М.
Грушевського, читання III Універсалу, молебень, військовий парад).
Вельми скептично до подібних парадів ставився Володимир Вернадський”
[7]. Він навіть занотував, що у квітні 1918 р., коли німці вступили до
Києва, українці давали паради, скуповували залізо, шкіру, мануфактуру
тощо і відправляли все до Німеччини.

Згодом час дещо підправив у трагічні кольори (про що вже нині
назгадувано) суцільний антиукраїнський етноцид. Його припинено 1 грудня
1991 року, коли весь український народ сповістив, що він є Н А Ц І Є Ю і
має с в о ю   д е р ж а в у – У К Р А Ї Н У. Щоб не відбувалося після
цього, відбувається у своїй державі, різноманітні процеси неминучі, бо
ніщо з нічого саме-собою не утворюється. І Помаранчева революція, і
різноманітні як “газові”, так і більш радісні події, – це життя, це
процес державотворення, процес утворення, утвердження й становлення, і
він уже розпочався і йде, а перший день грудня 1991 р. (ці цифри можна
читати і зліва направо і справа наліво) – його лише задокументовано, і
відповідно з того моменту і розпочався український (а не київський,
дрогобицький, луганський, тузлинський чи ялтинський) час. Час – один для
всіх, хто вважає себе українцями, і він для них є радісним, а для тих,
хто не вважає себе українцями, однаково – час є українським.

Чи треба нам змінювати стереотипи минулого? Обов’язково, навіть, якщо
для цього треба переписати всю т.зв. історію! Лише треба остерігатися
бути втягненими як виконавці у новітню містерію, яка зветься “В И Б О Р
И”. Вибори, для чого б вони не здійснювались, є лишень звичайною
часточкою загального процесу, щоб нам про них не розповідали.

Література:

Головінський І. Національна свідомість як рушійна сила державотворення.
Психологічна інтерпретація. – К.: “Аконіт”, 2004.

Кононенко М.П. Побач (!) слово // Українознавство, 2003. Ч. 4 (9). – С.
113-117.

Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм // Українознавство,
2005. Ч. 3. – С. 6-50.

Кононенко П., Кононенко Т. Український етнос: ґенеза і перспективи. –
Обухів: ГНИП, 2003. – 516 с.

О. Клековкін. Містерія XX ст. // “День”, 2001, 4 січня, С. 5.

Сніжко В. Брама. – К.: Міленіум, 2005. – 386 с.

Скиба В., Горбенко В., Туренко В. Вступ до політології: Екскурс в
історію правничо-політичної думки – К.: Основа, 1998.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019