Реферат
на тему:
Українське суспільство у пошуках шляхів національної єдності (з історії
української духовної культури XVII ст.)
Важливою передумовою досягнення українським суспільством національної
єдності в різні періоди історичного розвитку було утвердження духовної
спільності народу. Існування останньої, її усвідомлення стало потужним
засобом національної консолідації, становлення історично перспективних
форм людського співжиття та громадянської солідарності.
Потреба національного духовного усвідомлення набувала надзвичайної
актуальності в переломні епохи, коли перед Україною поставала
необхідність вибору шляхів свого подальшого розвитку, пошуку адекватних
засобів національної та культурної ідентифікації. До таких переломних
часів нашого національного виміру, поза сумнівом, може бути віднесена
перша половина XVII ст. – час великих змін у свідомості та
суспільно-політичному бутті народу, насичений драматичними подіями,
громадянськими конфліктами, різного роду соціальними катаклізмами. Стан
громадської свідомості, перебіг процесів у духовному житті українського
суспільства є предметом аналізу багатьох відомих дослідників, передусім
М.В.Кашуби, В.Д.Литвинова, М.І.Михальченка, В.М.Нічик, І.В.Паславського,
М.В.Поповича, Ю.І.Римаренка та ін. В даній статті здійснена спроба
осягнути роль суспільних інститутів та організацій в утвердженні
процесів національної єдності.
Однією з найважливіших рис українського життя Х\/І – Х\/ІІ ст. було те,
що воно відзначалося особливими типами організації, які, у свою чергу,
стали наслідком підвищення ролі особистості у культурно-історичному
процесі. У свідомості українського суспільства того часу міцно
вкорінилися цінності вільного розвитку, людської гідності, поваги до
особистості, демократичних принципів рівноправ’я та співжиття. У виборі
людиною соціальних зв’язків велике значення надавалося міжособистісним
стосункам, міжособистісній взаємодії, що, власне, свідчило про
неможливість тотальної формалізації та регламентації відносин між
людьми.
Важливим фактором культурно-історичного розвитку України того часу стали
неформальні угруповання української інтелігенції та духовної еліти –
літературні гуртки, зібрання ерудитів, культурно-освітні об’єднання
тощо. Коло однодумців Петра Могили, літературно-філософське угруповання
Лазаря Барановича, зібрання освічених людей в маєтках Костянтина
Острозького, Яна Замойського, гурток українських книжників і друкарів в
Києво-Печерській лаврі – своєрідні зразки діяльності неформальної
організації в українській історії. Вони мають одну спільну рису – це
спільності однодумців, які виникли і функціонували на основі засвоєння і
дотримання спільно виплеканих цілей та ідеалів, це об’єднання різних
людей, несхожих за здібностями і талантами, але єдиних у баченні
ідеалів, спроб їх осягнення та матеріалізації. Організаційні засади
функціонування цих спільностей і об’єднань пов’язуються не з приписами
офіційної влади чи з формальними ролями, а з активністю особистостей.
Об’єднання української духовної, літературної та інтелектуальної еліти
стали надзвичайно яскравим фактом українського життя Х\/І – Х\/ІІ ст.,
оскільки сприяли гуртуванню української спільноти, сприяли зміцненню
атмосфери духовного порозуміння та єднання в українському суспільстві.
Неформальні спільності акумулювали в собі творчу енергію передових
українських сил, яка спрямовувалась на утвердження зразків людської
взаємодії, співжиття, відмінного від традиційного стилю мислення та
життя. Вони стали виявом нової соціальності, що приходила на зміну
старим, традиційним формам середньовічного життя, а також суттєвою
передумовою втіленння (в історичній перспективі) ідеалів і цінностей
громадянського суспільства.
Приклади функціонування неформальних угруповань національне свідомих
людей у XVI – XVII ст. засвідчують, що в Україні, як і в Західній
Європі, відбувалися значні зрушення, пов’язані із становленням і
формуванням нової людини, людини-творця і носія нової культури, нового
розуміння світу і свого призначення в ньому. Це був час усвідомлення
людиною своєї автономності, своєї свободи, однак, натомість, і
загостреного розуміння потреби в об’єднанні, досягнення духовної згоди
між людьми заради високих цілей. Неформальні спільності української
людності виявилися тією соціальною силою, яка підтвердила можливість
продукування оптимальних для кризових ситуацій форм людської інтеграції
і духовної співпраці. В умовах соціальних потрясінь, політичних і
релігійних конфліктів саме на ці спільності покладалася функція
компенсації недовершеності та неефективності дії окремої людини,
насамперед, перед загрозою руйнування суспільних зв’язків, у добу
межичасся, війни та Руїни.
Одним із найважливіших наслідків діяльності неформальних угруповань в
Україні стало утвердження зразків високоморальнісного духовного життя.
Приклади функціонування спільностей однодумців і соратників у Києві,
Чернігові, Острозі, Львові та інших містах України є підтвердженням
однієї очевидної істини: для того щоб вистояти в цьому світі, людина
мусить духовно і морально зміцнитися, знайти порозуміння із собі
подібними.
Зважаючи на позитивну роль, яку відіграли неформальні угруповання у
розвитку української культури, у посиленні процесів соціальної та
духовної інтеграції українського народу, варто відзначити, що подібні
організаційні вияви українського життя були багато в чому передумовою
наступних процесів формалізації та інституалізації, передусім, у царині
влади, права та церкви. Було б природно, якби вони завершилися
утворенням власної національної держави, утвердженням єдиної церкви.
Потреба в національній державі та церкві давно усвідомлювалася в
українському суспільстві. Вона фіксувалася у відомих літературних та
філософських пам’ятках української культури, починаючи з XII ст. На
досягнення національної єдності спрямовувалися зусилля відомих
політичних та релігійних діячів. Ідеям державотворення присвячені
численні сторінки відомих творів українських гуманістів Х\/І – Х\/ІІ ст.
– “Апокрисису” Христофора Філарета, “Палінодії” Захарії Копистенського,
поеми “Про Острозьку війну під П’яткою” Симона Пекаліда, “Дніпрових
каменів” Івана Домбровського та ін. Тема духовної та національної
єдності українського народу є однією з головних у “Требнику” митрополита
Петра Могили. Можна констатувати, що в українському суспільстві
відбувалося досить активне обговорення проблем, які торкалися формування
української національної ідеї. На середину XVII ст. національна ідея
ототожнювалася з ідеєю державності. Ідея національного державотворення
стала своєрідною домінантою у шкалі цінностей української суспільності
того часу. Саме вона була спроможна об’єднати в єдиному руслі
патріотичні почуття най ширших верств суспільства – від рядового козака
до гетьмана, від неписьменного селянина до рафінованого інтелігента. А з
початком Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького
особливої актуальності набули процеси національної самоідентифікації.
Новий етап у розвитку українського суспільства вимагав усвідомлення
самоцінності духовної спільності, яка б об’єднувала людей різних станів,
статків і походження. Така спільність, безперечно, виступає передумовою
державотворчих процесів у суспільстві. Духовна консолідація нації,
виразниками якої були, зокрема, неформальні організації української
інтелігенції та українські братства, була, до певного часу, своєрідною
компенсацією нереалізованості ідеї національної держави і церкви.
Сподівання на власну державу знайшли своє втілення і в українській
гуманістичній літературі. Цікава спроба осмислити шляхи, можливості та
нереалізовані історичні перспективи українського державотворення
представлена у творі Касіяна Саковича “Вірші на жалосний погреб. Петра
Конашевича-Сагайдачного”. В тексті достатньо виразно проглядаються
сподівання (певною мірою обґрунтовані) на майбутню українську державу.
Дж.Грабович, аналізуючи твір українського гуманіста, наголошує, що
“Вірші” К.Саковича визначали велику й масштабну модель, яку ми зараз
назвали б “державотворчою”. “Важливо, – наголошує дослідник, – що за
сприятливих історичних обставин, ця модель мала шанси стати вирішальною
у переосмисленні європейських реалій, місця України в Європі” [4,260].
Проте, як відомо, їй в той час не судилося бути зреалізованою.
Носієм ідеї державності в XVII ст. було українське козацтво на чолі із
своїми провідниками-гетьманами. Гетьман Конашевич-Сагайдачний був одним
із перших, хто об’єднав козацтво з міщанством і українською елітою того
часу. Це стало важливим кроком до становлення реальної консолідації
різних станів і груп українського суспільства задля високої мети –
української держави. Той факт, що П.Конашевич-Сагайдачний вступив до
київського братства і вписав своє військо до нього, можна розцінювати як
вершину державного мислення і розумне діяння козацької доби: “вперше і,
мабуть, востаннє козацька військова сила була структурно пов’язана з
цивільною і духовною владою, з українською владою” [4, 261].
Крім того, у “віршах” декларуються цінності, органічні для
державомислення. Зокрема, К.Сакович значне місце відводить поняттю
“вольность”, хоч насправді в поемі йдеться про “вірність”:
Найбольшую реч межи всіми сужу вольность,
Которой в стосуванню уступуєт годность.
Леч она не кождому может бити дана,
Только тим, што боронять ойчизни і пана
Мензством її рицарі в войнах доступують.
Не грошми, але крв’ю ся її докупують.
Войсько Запорозькеє волности набило
Тим, же вірне ойчизні і кролю служило [73, 221].
?
???????¤?¤?$?????????ю чергою, витворюється не тільки поняття закону,
але й поняття гедпит, тобто отчизни, що стоїть вище самого короля, не
тільки гетьмана й війська, і, як абсолют, гарантує те, що ми тепер
називаємо “правовою державою” [4, 264]. Отже, К.Сакович мислить державу,
що побудована на засадах легітимності й законності, де кожний відчуває
себе частиною загального державного цілого.
На жаль, в реальній українській історії далеко не завжди
підтверджувалися пріоритети держави і постійно відчувався брак досвіду у
створенні легітимних порядків. Але досить показовим є те, що утворі
К.Саковича високо цінуються громадянські чесноти гетьмана Сагайдачного –
відвага, гідність, мужність, обов’язок служіння “отчизні” “для вольності
Отчизни”. У кінцевому підсумку поняття вірності, добра “отчизни”
поширюється на весь соціальний організм. Стає очевидним, що у чеснотах
гетьмана, особливо в його поєднанні особистих і громадянських якостей,
меценатській діяльності вбачається запорука цілісності суспільства.
Окрім того, з формуванням в Україні національне свідомої еліти
з’являється прагнення до створення власної держави як найвищого прояву
етносу [10, 102]. Одним із родоначальників ідеї української держави в її
теоретичному виразі можна назвати митрополита Петра Могилу, який вважав,
що духовна єдність має закласти засадничі підвалини усвідомлення
українським народом своїх загальнонаціональних інтересів.
Роздуми Петра Могили, як і інших українських мислителів, про державну і
церковну владу опиралися на ідею неперервного історичного розвитку
України, її спадкоємного церковного та культурного зв’язку із Київською
Руссю. Усвідомлюючи ціннісну значущість таких зв’язків, видатні діячі
української культури вважали за можливе творення різноманітних форм
духовності, державного устрою України. Так, ідею великого Князівства
Руського використали й намагалися організаційно зреалізувати Богдан
Хмельницький, Іван Виговський, Юрій Немирич. Ідея української
державності була закладена до підвалин Гадяцького трактату, серед
творців якого були Іван Виговський та Юрій Немирич. Проте, в XVII ст.
ідея створення національної держави ще не стала загальною справою
українського громадянства. Однією з причин цього було деформування
національної свідомості української еліти від часів прийняття
Люблінської унії.
Геополітичне становище України у XVII ст. багато в чому визначало
пріоритет ідеї сильної влади в Україні, її домінанту, обумовлювало її
актуальність. Але українському життю були чужими форми правління зразка
візантійського цезаризму чи московського авторитаризму. В українському
суспільстві Х\/І – Х\/ІІ ст. було значно більше свободи, ніж, наприклад,
у сусідній Московії; в ньому органічно сприймалися традиції
демократичності й республіканізму. П.Могила, скажімо, мислив таку
українську державу, яка б не підкорялася ні Речі Посполитій, ні Москві.
І в такій ідентифікації власної історичної самодостатності він вигідно
відрізнявся від тих, хто у православ’ї вбачав підставу йти під руку
Москви (Йов Борецький, Ісайя Копинський, Інокентій Гізель). П.Могила
усвідомлював, що державний устрій Московії достатньо деспотичний, а її
політика щодо інших народів – підступна й загарбницька. Логічним
продовженням, а то і втіленням роздумів П.Могили про власну українську
державність, була політика Івана Мазепи та Пилипа Орлика. Розгалужена
мережа організацій (братств, неформальних угруповань української
інтелігенції) структуризувала суспільство, утверджувала відносини
співробітництва і взаємодопомоги, що значною мірою унеможливлювало
розвиток авторитарних тенденцій в українському суспільстві. Слід
враховувати також і ту обставину, що від середини XVII ст. функції
національного державотворення перебрало на себе українське козацтво.
Соціальні ідеали козацтва, які були співзвучними демократичним принципам
рівноправ’я і соціальної справедливості, міцно закріпилися у свідомості
українського народу.
Потужним чинником українського національного життя у XVII ст. була
православна церква. Видатні її діячі докладали значних зусиль до того,
щоб перетворити православну церкву у стабільну, організаційно міцну
інституцію, однією з головних функцій якої має бути об’єднання людей.
Зокрема, станом православної церкви, її проблемами та завданнями
опікувався митрополит П.Могила, який бачив у ній велику силу, що сприяє
єднанню, духовному відродженню української нації [8]. Церква, за його
переконанням, має бути цілісним духовним організмом і тією організацією,
яка могла б консолідувати народ. Віддаючи належне церкві, він разом з
тим добре розумів значення, самоцінність міжособистісних відносин у
суспільстві того часу.
Яскравим захисником ідеї української державності був також видатний
український поет другої половини XVII ст., чернігівський архієпископ
Лазар Баранович. Його завжди цікавила доля України та її народу.
Відсутність злагоди у державі (а саме “злагодою держави зростають”)
Л.Баранович пояснював затьмаренням душі й розуму українців. “Єдність від
Бога, а роз’єднання від злого духа”, – пише він в листі до свого друга й
однодумця Ф.Софоновича (1699) і продовжує: “Давно замишляють на Русь аби
розділити її і таким чином знесилити” [2, 92]. Авторитетною постаттю
залишався Л.Баранович і в роки хаосу й безладдя. Він намагався примирити
ворогуючі сторони, об’єднати всіх навколо православної церкви. Саме
церква, на його думку, є інтегруючим началом українського життя. І в
цьому відношенні він продовжував ідеї та справу своїх відомих
попередників – Єлисея Плетенецького, Йова Борецького, Захарії
Копистенського і, звісно, Петра Могили.
Л.Баранович був переконаний у тому, що зброя і меч не можуть бути
достатнім аргументом у протистоянні світові зла, неправди й хаосу. Він
вчив людей покладатися на слово Боже, прислухатися до голосу совісті.
Український мислитель постійно наголошував на тому, що в часи жорстокої
війни, збройного протистояння перемогти душевних і тілесних ворогів
можна лише мечем духовним. На його думку, не войовничий дух, що панував
в українському суспільстві, а Меч духовний, Слово Боже є найбільшою
силою у справі консолідації [7, 1]. У своїх проповідях Л.Баранович
висловлював сподівання, що люди можуть не лише воювати справжнім мечем,
а навчитися мистецтву миролюбності, християнського смирення і
християнської любові. В міжусобних війнах Меч духовний допомагає людині
вистояти і дійти згоди із своїми супротивниками. Наслідком дієвості Меча
духовного мусить бути мир, братерство і злагода у суспільстві.
Л.Баранович був великим патріотом України і всі свої зусилля докладав до
справи її консолідації. Він перебував у центрі всіх значних політичних
подій другої половини XVII ст. За умов хаосу, коли в Україні панувало
кілька гетьманів, миролюбний і людяний архієпископ уособлював
представника всієї православної церкви, репрезентував
загальнонаціональні інтереси українського народу. Ставши
Чернігівсько-Сіверським єпископом ще за часів Богдана Хмельницького, він
поділяв соціально-політичну доктрину цього гетьмана і обґрунтовував
право України на незалежне від Польщі державне існування. Діяльність
Л.Барановича та його однодумців підводила українське суспільство до
усвідомлення потреби у власній державі й помісній, національній церкві.
Отже, в українській свідомості XVII ст. утверджувалася думка про те, що
православна церква є потужним засобом згуртування людей навколо високих
цілей духовного єднання, фактором національної консолідації. Церква
мислилась як ідеальна людська спільність, яка покликана виражати й
утверджувати релігійну й культурну єдність українського народу,
створювати атмосферу духовного розвитку, національного самоусвідомлення.
За умов іноземного гноблення й відсутності власної держави, церква була
інститутом, діяльність якого спрямовувалася на інтеграцію українського
суспільства, усвідомлення українською спільнотою своєї ідентичності.
Завдання своєї діяльності церква вбачала у досягненні духовної єдності
та згоди у суспільстві, стимулювала пошук різних варіантів національної
єдності в реальному житті. І в цьому відношенні завдання її діяльності
значною мірою співпадали з тими, що реалізовувалися неформальними
організаціями української інтелігенції.
Можна стверджувати, що піднесення високих завдань, інтересів і потреб
українського загалу над потребами та інтересами окремих груп і конфесій,
намагання досягти між ними злагоди й примирення для реалізації
вселюдських духовних цінностей вели, безперечно, до духовного й
громадянського єднання народу, започаткування в українській історії
процесів націєтворення. Саме виплекана нею, а також сформована
самоорганізаційними процесами, духовна спільнота стане в майбутньому
головним чинником державно-політичної консолідації українського народу.
Література:
БарановичЛ. Меч духовный. – К., 1666.
Вибрані листи Лазаря Барановича // Чернігівські Афіни. – К., 2002.
Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха М.П. Соціальний розвиток. –
Ірпінь, 2001.
Грабович Дж. Історія української літератури. – К., 2003.
Донцов Д. Дух нашої давнини. – Мюнхен-Монреаль, 1951.
Кононенко П.П. Українознавство. Підручник. – К., 1996.
Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець
Європи. – Дрогобич – Київ, 2004.
Могила П. Требник митрополита Петра Могили. У 2–хт. Репринтне видання
1646 р. – К.,1996.
Недюха М.П. Україна в контексті соціології ризику // Українознавство. –
2004. № 3 – 4. – С.218 – 221.
Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. – К., 1997.
Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1998.
Римаренко Ю. Національний розвій України. – К., 1995.
Українська література XVII ст. – К., 1987.
Феномен нації. Основи життєдіяльності / За ред. Б.Попова. – К., 1998.
Феномен української культури. Методологічні засади / За ред.
В.Шинкарука, Є.Бистрицького. – К., 1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
