.

Українська освіта і наука на сучасному етапі: проблеми і перспективи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5 13285
Скачать документ

Реферат

не тему:

Українська освіта і наука на сучасному етапі: проблеми і перспективи

На слуханнях у Верховній Раді України 16.Х.2002 р. було відзначено і
певні відрадні явища в розвитку сучасної освіти, часом дуже суттєві, –
однак загальний висновок був практично одностайним: вона, система
освіти, перебуває в стані глибокої, широкомасштабної кризи. Ознаками та
причинами тієї кризи є: насамперед – відсутність дійсно наукової
концепції та програми розвитку; недостатність фінансування та
матеріально-технічного забезпечення (проблема інноваційних технологій);
невідповідність як наявних кадрів педагогів сучасним вимогам, так і
системи набору до ВНЗ, підготовки та підвищення кваліфікації; і це – не
тільки в межах України, а й зарубіжних країн, у яких існують школи з
українською мовою й програмами викладання та українознавчі наукові й
культурологічні центри.

Проблема проблем – створення української національної системи освіти,
яка б: по-перше, відповідала завданням і характеру розвитку України як
суверенної держави; по-друге – відбивала тенденції сучасної світової
педагогіки – української і зарубіжної; поєднувала традиційні і новочасні
засади, патріотизм і професіоналізм, виховні і пізнавальні аспекти. Усе
те – цілком закономірно. І нині на всіх перехрестях планети то
зливаються, то протистоять віки і покоління, національний і зарубіжний
досвід. Як писав Поет, –

Все йде, все минає – і краю немає,

Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

і дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе… умирає… одно зацвіло.

А друге зав’яло, навіки зав’яло…

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім…

«Гайдамаки». Тарас Шевченко.

Попливуть не тільки зорі.

А й наші літа, думи і долі, надії і мрії… Такий закон вічності. Одначе
нам не байдуже: – Куди припливуть?! І чи зможемо ми та якою мірою і
ціною впливати на характер та наслідки того Плину?

«Попливуть і потім, і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю, І в море безкрає і будеш сіять, Як
над Вавилоном, над його садами і над тим, що буде з нашими синами. Ти
вічний без краю!., люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять
з тобою, Співать тобі думу, що ти ж нашептав».

Людина і Природа, Час і Простір, Минуле, Сучасне й Майбутнє,
щонайгуманістичніша Мрія і реальна Доля – все постає для геніального
Т.Шевченка в органічній єдності. А головне, що, думаючи про Майбутнє,
Поет усім єством вглиблюється у Минуле.

Чи не тому, що не думає про майбутнє і не має ідеалу Грядущого? Якраз –
навпаки! Саме націленість на прийдешнє спонукає Т.Шевченка – аналітика й
пророка – шукати шлях до грядущого, а тому – Міру істинності вибору.

Тоді й постають минуле та сучасне як критерій та провісник майбутнього,
як дитинство і зрілість, розкриття генотипу яких має допомогти розкриттю
уречевлених тисячоліттями таємниць сутності етнонації, її характер,
долю, історичну місію.

Прикметні знаки та орієнтири, які бачить Т.Шевченко на тому шляху з
минулого у грядуще: «Нічого кращого не має, як тая мати молодая з своїм
дитяточком малим»; сім’я, рід у лоні рідної природи, – бо «в своїй хаті
своя й правда, і сила, і воля»; свобода! – особова, соціальна,
національна як основа людської щасливої долі, гідності та честі,
моральності і краси; етнонаціональна єдність («обніміться, брати мої,
молю вас, благаю!»); міжнародні солідарність, рівність, взаємозбагачення
як основа розквіту людини, культури і цивілізації.

Де порушуються зазначені принципи – чи в Україні, Росії чи Польщі, у
стародавніх Вавилоні, Греції чи Римі, у Німеччині чи Туреччині, у
Вашингтоні чи на Кавказі – скрізь запановує неправда і зло, розпад
особистості і суспільної справедливості, свідомості і моралі, гуманізму,
культури, світлої віри в майбутнє, – ось кредо Т.Шевченка, що визначає
його ставлення до проблеми минулого. Тому й педагогічна парадигма: до
майбутнього, до світу можна йти лише через національні традиції, ідеали
та інтереси, бо інакше виховуватимемо чи то французів, чи «куцих
німців», людей без характеру, а людина чи нація без характеру – то є
кисіль і дуже несмачний кисіль («Близнецы»).

Тому минуле – це досвід, пам’ять і пророцтво! Критерій істинності і
краси.

Цілком природно, що минуле посідає особливе місце у творчості літописців
усіх епох, у Котляревського і Максимовича, П.Куліша і Костомарова,
Франка і Лесі Українки, Грушевського і Винниченка, Яворницького і
Вернадського, Тичини й Довженка, що понад усе волів написати епопею
«Золоті ворота», у якій би втілилася багатотисячолітня українська
дорога, доля і мрія, органічно зв’язана з усім світом «Українська Хата».

«Зачарована Десна», як і «Звенигора» О.Довженка, «Циклон» О.Гончара, –
це символи, що окреслили в середині XX ст. новий рівень почуттів та
свідомості суспільства, які ґрунтувалися на багатовекторності знань і
минуле, сучасне та майбутнє кореспондентували в «зачароване коло»
філософії цілісності та гармонії, а тому вимагали принципово нового типу
виховання й освіти .

І то – не лише в Україні чи СРСР. Відчуттям вагітності новим
світосприйняттям та світорозумінням сповнюються всі країни планети –
Японія, Франція, Велика Британія, Німеччина, США: помисли їхніх лідерів
звертаються до синтезу національних систем освіти з найновішими
технологіями, а паралельно – до бачення синтезу майбутнього і минулого.

і то – з причин не так невідворотної еволюційності теоретичного
мислення, як характеру розвитку дійсності, практики розв’язання життєвих
проблем; зокрема – у зв’язку з кризою як мислення, так і життєдіяльності
в постіндустріальну епоху, іменням якої стало: «тимчасовість».
Тимчасовість, що випливала з одномірності підходів, а вивершувалася в
одномірному тлумаченні категорій Часу та Простору, а відтак справжнього
і уявного, добра і зла, поступу і застою, гуманізму і вандалізму. А
найголовніше – Людини. І це – за умови, що вже були епохи Просвітництва
й НТР, людство вважало, що знання й наука розв’яжуть усі проблеми, – але
доходило до крайніх меж кризи свідомості та віри.

«Тимчасовість, – писав з цього приводу Епвін Тоффлер, – це нова
«короткочасність» у повсякденному житті, вона викликає почуття
непостійності. Філософи і теологи, зрозуміло, завжди усвідомлювали, що
людина ефемерна. У цьому загальному смислі тимчасовість завжди була
частиною життя. Але сьогодні відчуття непостійності є більш глибоким і
гострим» («Шок майбутнього», М., 2002, с.58).

І так думав не тільки Е.Тоффлер. «Ніхто із нас не займає безпечного
житла – справжнього дому. Ми є «скрізь людьми» в квартирах по найму», –
наголошував і Харольд Клерман.

Людство живе в стані душевної кризи, зумовленої тотальною відчуженістю
людини від сім’ї і роду, природи й історії, культури й традицій, бо воно
переобтяжене пресом ненависті за свій завтрашній день, а відторгнуте від
минулого – живеш відчуттям тимчасовості і свого роду «одноразовості», –
вважають і інші найпопулярніші аналітики та футурологи середини XX ст.
Тому й бачення наслідків: темп життя, як пише Е.Тоффлер, «прокреслює
лінію по людству, розділяючи нас на табори, викликаючи гірке нерозуміння
між батьками й дітьми, між людністю – авеню і майн-стріт, між чоловіками
й жінками, між американцями і європейцями, між Сходом і Заходом» («Шок
майбутнього»).

Запановує страх перед зовнішнім світом і перспективами. Лейтмотивом
одного з мюзиклів США стало: «Зупиніть світ – Я хочу зійти»… Отже:
«Коли речі починають змінюватися зовні – у вас відбуваються паралельні
внутрішні зміни» (Криштофер Райте). Постає проблема не так вибору, як
маси життєвих виборів, – і тоді оголюється болюча реальність: без знання
минулого – людина без керма і без вітрил, оскільки не має критерію
відбору.

Тоді й запановує психіка непевності та нетривкості існування. Навіть
домашнє вогнище стає схожим «на велику переробну машину, в яку предмети
зливаються, потім використовуються і зникають з усе більшою швидкістю. З
дня народження дитина виявляється зануреною в одноразову культуру».

Це – пік процесу гонки за власним успіхом, бо «одноразова культура»
породжує «одноразову людину»; і вона стає аналогом модуля (як модулями
стають і будинок, робота, палац розваг), «людиною напрокат».

Частина філософів та політологів закликає не лякатись такого
майбутнього, а адаптуватись до нього; глобалізм, динаміка, мовляв, –
невідворотні, а тому маємо коритися їх детермінізму. Однак і вони не
можуть не помічати можливих і далеко не обов’язкових наслідків:
«Надіндустріапьна революція приречена на забуття більшої частини наших
уявлень про демократію та про майбутні можливості людського вибору»
(Е.Тоффлер), запанує стандарт; зникнуть навіть «тиранія географії» (як
антипод свободи) та родинно-дружні душевні стосунки; люди ставатимуть
«друзями від понеділка до п’ятниці»… Спрацьовуватиме хіба що «інстинкт
повернення додому».

і – як підсумок: занурення в просторово-часовий вакуум неминуче призведе
до втрати почуття причетності до інших людей, поколінь, епох,
цивілізацій, культур, – а це обмежить досвід, інтелект, почуття лише
ситуаційними рамками існування, що зумовить фантом «тимчасовості», тобто
– розмитості, необов’язковості, винятково суб’єктивного тлумачення
категорій моралі, етики, людяності та краси.

Уже було: зневір’я в цивілізаційно-культурний поступ на межі ХІХ – ХХ
ст. спровокувало Ніцше підносити типи надлюдини та протилежної
традиційній культури, а Бодлерові заявити: апостол Петро зрікся Христа –
і правильно вчинив, бо фактично ніякі гуманістичні принципи не є
реально-дієвими…Мораль, етика, естетика – символи, що втратили
реальний зміст. Людина не є вже вінцем природи. Він шкодував за тим,
але…

Патентовані партіями та імперіями інтернаціоналісти пішли ще «далі»:
оголосили необхідним знищити «старий» світ (нині ми аналогічно
поводимося з природою і культурою, а тим самим – з душевністю й
людяністю) «до основанья», а затем (а зачем?!) – досягли в цьому
катастрофічних успіхів – і тим поставили вселюдство перед дилемою навіть
фізичного виживання.

Забувши про це, сучасні «інтерглобалісти» провокують підфарбувати той
шлях і йти по ньому знову.

Але – йти куди? У гуманістичний вакуум? У «порожнечу душі»? і в ім’я
чого? Щоб стати «великим Ніщо, котре вийшло з великого Нічого і йде у
велике Нікуди» (Ж.-П.Сартр)?!

Закономірно, що людство включилося в інерцію технотронного виробництва,
в утечу від ілюзій в ім’я утвердження… нових ілюзій.

Але закономірне й чуття небезпеки, бо може не спрацьовувати й природний
механізм балансу протидіючих сил та тенденцій: японці і німці ще по
завершенню Другої світової війни ідеологію гегемонізму та месіанізму
замінили комплексом національно-гуманістичної освіти та технологічної
реформації. Цим шляхом пішли і французи, британці, канадці, американці.
А росіяни і ми? Особливо з огляду на те, що початок XXI ст. став
поворотним у всій системі життя народів?

Однією з історично-значущих віх на цьому шляху став Чорнобиль. Другою –
розпад комуністичної (СРСР) та інших імперій. Третьою – теракт 11
вересня 2001 р. у США. Мотиви вибору історичних віх (природно ж, не
єдиних, але символічних) зрозумілі: Чорнобиль розкрив перед світом
загрозу технотронної ідеології, вихолощеної від
національно-гуманістичного та культуротворчого змісту; розпад імперій
підтвердив архаїчність імперських моделей та месійницьких ідеологій;
теракт у США возвістив початок нового типу світової війни, спровокованої
надміром суперечностей вселюдської цивілізації, а головне – диктатурою
старого мислення, деформованого несумісністю теоретичних «інновацій» з
практикою реальної еволюції різних не лише народів, а й континентів.
Повчально: в усіх випадках шукали винних – і не знайшли, бо ракові
пухлини лише спочатку мають личину зародка, а потім охоплюють весь
організм.

Усі три події-явища знаходяться не в окремих (локальних) місцях, а в
усіх порах цивілізованого часо-простору.

І це – також ще один вселюдський урок: конкретні приводи катаклізмів та
катастроф можуть бути календарезовані й поіменовані (убивство в Сараєві
як поштовх до Першої і окупація Польщі до Другої світової воєн, теракту
США – до Третьої), – але причина і привід не є адекватними. Тож щоб
добре усвідомити стан і долю сучасної цивілізації необхідно не тільки
мудро спроектувати грядуще, а й усвідомити комплекси причин як розквіту,
так і загибелі цивілізацій минулого, щоб справді не здійснилося похмуре
провісництво футурологів: ми розвивалися по висхідній: від первісної
людини до homo sapiens, homo faber і людини-інтелектуала та від
первісної цивілізації до технологічно-інформаційної, – але далі –
повертаємося до цивілізації печерної та до культури й людини
«одноразової»…

Так і набула універсального значення проблема Минулого в єдності з
Сучасним та Майбутнім, що означає: в органічному співвіднесенні Часу і
Простору; Буття і Мислення; людини-сім’ї-роду-нації-вселюдства;
природничо-технологічних та гуманітарно-суспільних сфер виховання й
освіти; науки, мистецтва і культури; ідеології й державного управління;
філософії і релігії; етики, моралі й естетики. А тим самим – цілісної
системи людинознавства, що органічно трансформується в народознавство,
яке в Англії буде Англієзнавством, у Росії – Росієзнавством, у Франції –
Францієзнавством, в Україні – Українознавством як генами
загальнолюдської генеалогії та історії, скарбівні світового досвіду.

Уже зазначалося: японці, німці, англійці, французи, росіяни, австрійці
стали на шлях розвитку людино-народознавства в первинних ланках
суспільства – сім’ї та в системі освіти – ще в середині XX століття.

Україна-держава розгорнула відновлення великої традиції з 90-х років XX
ст.: розроблено історико-теоретичні та методологічні основи
українознавства, схвалені учасниками одинадцяти Міжнародних конференцій,
проведених Науково-дослідним інститутом українознавства Міністерства
освіти й науки, у яких брали участь представники понад 30-ти країн.
Згідно з пропозицією Колегії Міністерства освіти й науки Кабінет
Міністрів 1998року затвердив Державний стандарт освіти, до інваріантної
частини якого включено й українознавство як самостійний предмет. Згідно
з рішенням Колегії МОН в НДІУ МОН відкрито аспірантуру, а Державною
Акредитаційною Комісією видано ліцензію на підготовку і підвищення
кваліфікації: педагогів середніх і вищих навчальних закладів з
українознавства та на його основі – з історії, філології і філософії.
Все зміцнюються творчі зв’язки із зарубіжними українознавчими центрами.
Узагальнено великий досвід ведення українознавства в столиці України
Києві (де Міська рада визначила, що основою всієї системи виховання та
навчання має бути українознавство), у Чернівецькій та в інших областях.
Підготовлено й видано збірник навчальних Програм з українознавства для
дошкільних, середніх і вищих навчально-виховних закладів, у якому
опубліковано Програму з українознавства й для відповідних шкіл США та
Канади.

Видано підручник та посібники.

Це реально вплинуло на принципову трансформацію виховного й навчального
процесу в Україні на засадах національно-державницької ідеології.

І все ж загальна ситуація ще далеко не оптимістична: більшість садків,
шкіл, вищих навчальних закладів працює за прорадянськими чи
проросійськими програмами й навчальними планами; навіть підручники й
посібники спотворені імперських часів ідеологією, що деформує не тільки
дитячий світогляд, а й теорію та практику державного будівництва; і то
не лише тепер, а й у проекції на майбутнє. А це загрожує погіршенням не
тільки мовної чи культурної ситуації в країні, а й
гуманістично-ідеологічного клімату: активізацією тенденцій на ще
гострішу партійну й конфесійну конфронтацію, на пропаганду версій
федералізму чи регіоналізму, нігілізму щодо національно-державницьких
пріоритетів, – що межує з антидержавною діяльністю та орієнтацією
молоді.

Первісне суспільство – цивілізація – постцивілізація – знову варварство
– невже прагнемо такої історико-цивілізаційної й культурної парадигми?!

А в цьому зв’язку: не володіючи рідною мовою чи можна оволодіти рідною,
а синхронно з нею – зарубіжною мовою й культурою? відкрити душу,
історію, характер, долю народу? А не оволодівши культурою, спадщиною
минулого чи можна розвинути аграрну, технологічну та інформаційну сфери
життя? Чи можна усвідомити своє місце у світі? Збагнути: станеш або
суб’єктом історії, творцем власної долі, або – знаряддям, погноєм,
пальним для сусідів?

Камо грядеши?

І тоді ключовою постає проблема кадрів вихователів.

«…З некращих випускників досить важко зробити найкращих педагогів»
(В.Кремень). А не найвищого рівня педагоги та малокультурні й
непатріотичні, отже – неморальні батьки і керівники суспільства чи
можуть виховати покоління, здатні гідно відповідати на виклики часу?!

Тому не робимо висновків, особливо – «остаточних»: шлях до правди-істини
– це все життя людини і людства. Однак його необхідно пройти, бо поза
тим шляхом щастя не буває.

Як не буває його поза рідними мамою й татом, Землею і Небом, історією,
мовою та культурою, – а тим самим поза самопізнанням і
самоідентифікацією, національно-державною гідністю, гордістю, честю.

Щоб стати європейцями – необхідно стати українцями; а щоб стати
українцями – необхідно стати Людьми.

Станьмо і будьмо!

Тим більше, що не можемо закривати очі на те, що критичною є ситуація з
найголовнішими педагогами-вихователями – батьками. Вони мають впливати
на дітей постійно, до того ж не лише словом, порадами, а й власним
прикладом, усім способом свого життя: родинного, інтимного, виробничого,
культурно-естетичного, громадсько-політичного. Але хто в Україні нині
виховує батьків?! А точніше, хто перевиховує їхню проімперську, отже
рабську психоідеологію?

Часом конфесії чи партії. Тотальний вплив справляють засоби масової
інформації, зокрема телебачення. Але яким є той вплив, коли всі
телеканали в основному насичені «інформацією» про господарські негаразди
та державно-політичні конфлікти, а головне – про вбивства, розтління
малолітніх, про мафіозні структури та бандитизм, садизм, корупцію і
проституцію? Секс став idea fix як єдина відрада життя. Цнотливий
український народ виштовхують на панелі, і його жінки стають ринковим
товаром. Не романтична еротика, а брудна порнуха стала візитною карткою
навіть найвищого обожнювання століть – жінка. Як не дивно, але й жінки
самі навіть позами добровільно демонструють не принади розквітлого тіла
й обличчя, а – сідниці… Нормою стає культ бульварщини.

Підступність, зрадництво, антипатріотизм та правовий, конституційний
нігілізм демонструє частина партій. І навіть деякі конфесії вражають
брутальним цинізмом: в ім’я пріоритету своєї релігії та церкви вони
готові зігнорувати не лише Батьківщину, а й Бога! Що там народ, його
мова, культура, мораль, коли на приходи й життєві гаразди благословляє
чужа держава та церква?! Навіть найвищі релігійні святині України –
Лаври (Київська і Почаївська) заселені привезеними проросійськими
місіонерами, агресивно ворожими до всього українського, починаючи з
мови.

От і потрапляє дитина в трагічну тріаду: з одного боку – батьки, з
іншого – садок чи школа, а посередині – ЇЇ вразливе, спрагле до ласки та
світлого знання, але нерідко ще на порозі життя уже пошарпане,
зневірене, озлоблене серце: дитина натикається на контрасти, а тим самим
– і на неправду, бруд. Та на пояснення, що причиною наших нещасть є…
державна незалежність.

Садок, їх зменшилося останніми роками майже на 10 тисяч. А коли й є, то
що і хто жде дитину в садку?

Зрозуміло, мала б бути мудра, добра, як мати, вихователька та сповнена
добра, змістовна книжка, відеотека, іграшка.

Але що жде дитину насправді?

Часом і райський порятунок від сирітства при живих батьках та від
домашньої тиранії або байдужості чи й культурної порожнечі. Добро, на
щастя, усе ще є. і це тримає наше суспільство в надії. Але разом з тим,
де воно в нашій пресі, культурі, книжковій справі? Може, в народних
університетах? Так немає таких університетів!

Героїчних зусиль докладають такі видавці, як Я.Гоян чи І.Малкович, щоб
до дитини потрапила гуманістично-патріотична книжка, – але на дорозі
постають незчисленні бар’єри, у тому числі й видавнича політика, що
надає пільги чужоземному товару й економічно давить вітчизняну культуру;
батьківські злидні, а то й суспільна байдужість: є мільйонери та надто
заможні люди, котрі, обібравши своє суспільство, невтомно теревенять про
необхідність піднімати економіку заради культури, – але насправді на
культуру не дають ламаного гроша. Не можемо не бачити: українська
культура гине! Чиновництво дбає лише про бариші та закордонних
баришників від естради. Байдужі до долі народу працівники мистецтва,
подібно частині науковців, без жалю кидають свою землю, а воістину
народні, патріотичні митці нидіють на грані фізичного виживання. Кобзони
й Ротару атестуються як Герої, а воістину героїчні подвижники, як
Є.Мірошниченко, Д.Гнатюк, Н.Матвієнко, А.Мокренко, Р.Кириченко,
Д.Петриненко, ждуть хоч би доброго щирого слова. Нерідко ждуть марне, бо
привласнені народні гроші, як зазначала з болем народна артистка Ольга
Сумська, українські меценати переправляють на підтримку… російських
центрів культури.

Як же має розвиватися етнонаціональна свідомість поколінь?! Чи дивно, що
наша молодь шукає ідеалів будь-де, тільки не в своїй історії?

І: кого передадуть батьки та садок – школі?:

А також: хто нині зустріне в школі дітей? Ще так недавно ми співали як
гімн чи молитву: «Вчителько моя, Зоре світова…» У тих словах А.Малишка
й П.Майбороди, як і в їхній пісні «Рідна мати моя» та в пісні Д.Павличка
й О.Білаша про вишиту Мамою сорочку, було відбито тисячолітню ніжність і
мудрість, неперервність культурно-естетичної традиції української
етнонації, її шевченківську велич та вічність.

Сьогодні навіть частина педагогів, віддавши дань офіційному етикету, не
соромлячись переключається на іноземні, зокрема російські шлягери. І
двостандартна одномірність душі не сприймається як біда. Особливо в
містах. Виходить, що навіть педагог (свідомо не говоримо – Вчитель)
ділить себе на людину й офіційного функціонера-заробітчанина, котрий не
розуміє, що тим розколює покоління, село і місто, минуле й сучасне,
слова й діла, совість і честь, Україну на різні регіони та сторони
світу, а головне – дитячу душу. І роблять часом підсвідомий вибір на
користь не відродження, а збанкрутілої орієнтації «совків».

Діти бачать і запам’ятовують все. У тому числі й феномен зради: зради
найсвятішої – учительської професії, громадянських ідеалів,
морально-етичних норм, відповідальності перед батьками і дітьми, перед
собою й майбутнім.

Без джерел сохнуть і наймогутніші дуби.

Чи може вистояти етнонація без джерел питомої культури?

І разом з тим: чи маємо й чи готуємо ми еліту, спроможну виконати
історичну місію?!

Не можемо виступати як прокурори, що ставлять за мету знайти злочин та
злочинців, особливо – де їх і немає. Ми всі – як судді, так і підсудні,
бо ми – в одному процесі і від кожного з нас залежить доля поколінь.

Останнім часом Міністерство освіти й науки, його міністр В.Г.Кремень
чимало зробили для осмислення й розв’язання проблем школи. Надзвичайно
обнадійливим стало слухання про розвиток середньої освіти на сесії
Верховної Ради. Важливою подією стало прийняття Київською радою програм
з освіти та «Рідній столиці – рідну мову».

Однак не випадково говориться: бійся змії спереду, бо вжалить, а коня
ззаду, бо вдарить, а чиновників – з усіх боків. Саме чиновництво,
забувши батьків своїх і вчителів, поставило освіту на підножний корм,
знехтувавши відомим: загублені мільярди можна повернути, загублені
покоління – то втрата навіки.

Учитель поставлений на рівень служанки усіх панів, і хоч саме на ньому
тримається поступ – винен перед усіма. Тому правильно бунтує проти свого
приниження.

Хоча мусимо бачити й інший бік справи: а чи кожний сучасний педагог
відповідає священному імені Вчитель?

І знову алгоритм парадигми: чиновник і вчитель.

????¤?¤?$???????’?Сучасний чиновник пішов навіть на те, що дезавуював
Постанову Кабінету Міністрів від 21,VII.1998 р. «Про державний стандарт
освіти», у якому чітко і ясно записано: до інваріантної частини належать
такі обов’язкові предмети: українська мова, історія України, всесвітня
історія, українознавство.., – а впроваджуватися в навчальний процес вони
мають з 1 вересня 2001 року. І впроваджуються, й не тільки перші три. А
далі…

Спочатку чиновник трансформував Постанову Кабміну у напряму заміни
українознавства на курс для I – IV класів «Я і моя Україна», а далі – не
тільки зняв саме поняття «українознавство», а й курс «Я і моя Україна»
наповнив елементами знань лише про довкілля.

Виходить: одному чиновнику непотрібна Україна й свідома своєї народності
та державності дитина.

Іншому – навіть державна відповідальність. Тому в списку належних для
вивчення дисциплін він пропонує «країнознавство» (народознавство) та
вивчення всіх народів, країн, історій, літератур, культур світу і люто
воює з декретованим Колегією Міносвіти та Кабінетом Міністрів
українознавством.

Дунька в Європі не хоче бути Дунькою. Тільки Дідро…

Тому й наслідки: справжніми педагогами – реформаторами українознавство
ведеться в тисячах середніх та сотнях вищих навчальних закладів, і ті
заклади в Києві, у Криму, Дніпропетровщині і Чернігівщині, Кривому Розі
й Івано-Франківщині стали лабораторіями справжнього новаторства, але в
збірнику «Освіта України за роки незалежності: стан, факти, події»,
випущеному до II Всеукраїнського з’їзду освітян (2001 р.), воно навіть
не згадане. Чиновник боїться його як чуми. Боїться, зауважимо,
об’єктивних, синтезованих наукових знань про свою Батьківщину!

І це за умови, що цей чиновник боязкий не завжди. Бо візьміть там хоч би
перший розділ: «Автономна Республіка Крим», і ви подумаєте, що ви в
царстві кривих дзеркал.

«Відновлена в 1991 р., Автономна Республіка Крим успадкувала струнку
систему освіти», – не кліпнувши віями, заявляють автори цього розділу. І
не менш «відповідно» до викликів Часу, як надреформатори продовжують: з
огляду на нові умови заклади освіти Криму працюють за напрямами:

– усунення суперечностей у розвитку сфери освіти;

– збереження досягнень минулого;

– приведення системи освіти відповідно до нових наукових досягнень;

– приведення нормативно-правової бази відповідно до нових законів;

– забезпечення розвитку освіти відповідно дооновлення показників і вимог
сучасної динаміки розвитку освіти;

– розв’язання проблеми забезпечення освітою та благоустрою депортованих
громадян…;

– реалізація вимог модернізації освіти;

– досягнення стабільної роботи закладів освіти…»Ось так: від
«збереження досягнень минулого» до

«досягнень стабільної роботи»… Де? Хтозна: може в Україні, а може й в
Нігерії, бо поняття суверенної України в тексті відсутнє.

Відсутні й такі поняття, як мета, зміст, ідеали освіти, її
національно-державницька сутність та відповідні їй форми; навіть –
українська школа…

Та й це ще не все: далі криві дзеркала стають гіперболоїдами, бо
зазначивши, що в «Криму відбулися значні кількісні та якісні зміни»,
автори переходять до цинічної міфології: у Криму, мовляв, «забезпечено
вільний вибір мови навчання «; «з 1 вересня 1997 р. державна мова
вивчається як обов’язковий предмет усіма учнями загальноосвітніх
закладів»; «у 2000 р. надійшло понад 400 тис. підручників…
Забезпеченість підручниками української мови й літератури становить 85%
…»; «новий імпульс надано патріотичному вихованню»… і т. д., і т. п.

У написаному – ідилія, гідна захоплення.

Але що – насправді?!

По-перше, принцип решета: коли потрясти, то зерно випаде, а полова,
сміття залишаться.

Як зерна постануть факти, виявлені делегацією Української Всесвітньої
Координаційної Ради, очолюваної її головою М.Горинем: програми розвитку
освіти як української в Криму немає; кадри для різних ланок освіти в
Криму з урахуванням суверенності України на українознавчій основі і в
належних масштабах не готуються, зате очевидно виражається тенденція
формувати їх силами московських ВНЗ, навіть юристів; у більшості з 408
шкіл українських підручників не те що 85, а й 50% немає; державна –
українська мова практично функціонує в єдиній – Сімферопольській
українській гімназії (директор Н.Руденко), жевріє ще в трьох школах і
попелюшкою почувається в усіх інших.

Педагогічні кадри потребують принципових змін у підготовці й
перепідготовці, – але ж, як ви чули, там пишаються тим, що «зберегли
досягнення минулого».

Не дивно, що і в формах виховання панує навіть домострой і, як висвітлює
ж. «Педагогіка толерантності» (2002 р, № 2), одні вчителі вдаються
навіть до рукоприкладства, терору над дітьми, атестують учнів
«ничтожествами», «подонками», «ублюдками», а інші – захищають поборників
традиціоналізму. І це – не одиничний приклад, так, на жаль, і не тільки
в Криму. «Многие наши читатели, – фіксує згаданий журнал, – указывают…
на важную причину (зазначеного). По их мнению, которое основано на
широких контактах с коллегами в разных регионах, многие, если не
большинство, учителей, преподавателей, коллективов, руководителей
учебных заведений всех уровней все еще исповедуют авторитарную
педагогику прошлых десятилетий и сами идеи толерантности, толерантной
педагогики встречают в штыки, хотя и не в открытую».

«В открытую» – страшнувато. Філософсько-гуманістичні засади педагогіки
толерантності розвиває міністр-академік В.Кремень. Але щоб їх
впроваджувати, необхідно по-новому почувати і мислити, органічно
поєднувати людяність, професіоналізм і патріотизм. А це, як засвідчує
той же журнал, дається не легко навіть щирим симпатикам ідеї.

Так, учасники конференції з проблем толерантності на Київщині щиро
покликалися на її засади, але нерідко зводили принципи лише до сфери
етикету. Тому переважала відсутність аналізу процесів і наслідків
виховання, практично майже не згадувались діти, не бачилася їхня
еволюція. Досі панують імена зарубіжних наукових авторитетів різних
епох, зате відсутнє бачення дітей у процесі розвитку їх у сім’ї, і не
якійсь, а українській, у селі і в місті, серед реальної природи, в
дотичності до сфер етнонаціональної ґенези, природи, мови, рідної
культури. Не кажемо: взятих у взаємозалежності, – загалом! Тоді й
постають, як і в підручниках, плюсклі фантоми «світової» літератури,
географії, історії, культури, цілковито автономізовані від реальної
дійсності.

Пропонуються або оголошені новочасними такі схеми: «всі діти мають право
на власну думку; всі діти мають право на освіту; кожна дитина має право
навчатися в чистих кабінетах; всі діти мають право на відпочинок…»;
або як взірець толерантності – інновації відомого працівника на
педагогічній ниві І.Г.Єрмакова, що зважив за справедливе виголосити таку
сентенцію: «Питання діалогу культур, толерантного, терпимого ставлення
до інших мов і культур, полі-культурного виховання стало головним,
найактуальнішим для нашої школи і всього нашого суспільства, адже кожен
день ми бачимо (?! – П.К.) приклади негативного, не толерантного
ставлення до інших мов і культур. Особливо останнім часом це
проявляється у ставленні до російської мови, літератури й культури».

Це по відношенню до українського народу принаймні неморально.

Певне, п.Єрмаков дивився на життя в підзорну трубу з викривленою лінзою.
А до всього забув, що толерантність неодмінно включає в себе етику не
лише об’єктивності, а й відповідальності. А може, гадав, що бере участь
у засіданні ради в Дніпропетровську, чи в Криму, де, порушуючи
Конституцію, ухвалювали започаткувати референдум про надання мові
сусідньої держави статусу державної і тим самим цілком «толерантно»
остаточно витіснити українську.

Толерантність – це, як і українознавство, що органічно еволюціонує в
українолюбство та українобудівництво, – категорія Часу і Простору,
ґрунтовані на філософії любові, честі і совісті, рівності і свободи;
чесності у ставленні до себе й до інших. Вони непримітне співвідносяться
з цивілізаційно-культурними цінностями вселюдства, але в інтересах і на
ґрунті кожної людини та нації, і щонайперше – рідної землі, на ґрунті
людинолюбства.

Ідеологією любові до абстрактного людства ми вже наситилися. Пожинаємо
її плоди.

Пора повернутися до любові і людей реальних; на жаль, досі відчужених
від себе такого роду академічною педагогікою.

Чи не тому ми нерідко неспроможні за життя оцінити справді толерантних
педагогів, як те бачимо, до прикладу, з долею Олександра Антоновича
Захаренка, поширити їхній воістину новаторсько-традиційний досвід?

І тут з гіркотою доведеться говорити про стан і українознавства, і
педагогіки в частині вищих навчальних закладів. До глибокого розуміння
філософії національної ідеї.

Нагадаємо: університети та інститути, як засвідчує досвід В.Каразіна,
М.Максимовича, М.Грушевського, І.Огієнка, традиційно на чільне місце
ставили педагогіку українознавства та українотворення, бо вони, – як і
М.Драгоманов, В.Вернадський, А.Кримський, С.Єфремов, Г.Ващенко добре
знали зарубіжний досвід, а тому й те, що його сутність завжди була
людино-, націє-, державоцентричною. Різного роду інтерглобалістичні
тенденції вражали підлеглі народи, бо нав’язувалися їм, і побутували
хіба що окремими елементами, як додаток, у націй суверенних, сильних.

Мавпування – це жереб недостатньо розвинутих. А бути причетним до
світової культури – це бути здатним не тільки брати, а й передовсім
ділитися власним, змагатися за торжество свого. Звичайно ж не так тому,
що своє, скільки тому, що воно органічно вистраждане, перспективне. Що
дамо іншим, підрізуючи коріння свого, автохтонного, етнонаціонального?..
А відтак, для кого ми становитимемо реальний інтерес?

І нині маємо продовження неминущих традицій у багатьох закладах Києва й
Львова, Дніпропетровська й Острога, Донецька і Харкова. Переконливий
доказ – розробки кафедри історіографії та археології Національного
університету імені Тараса Шевченка, очолюваної талановитим вченим проф,
Я.С.Калакурою, про який ви можете дізнатися з ж. «Українознавство» 2002
р. ч. 4. Але завелика частина навіть національних університетів є такими
тільки за статусом. Навіть там освіту не реформовано в дусі та в
інтересах України як суверенної держави, – а де нема реально розвинутої
практики, там і не може бути й яскравої новаторством педагогіки та
оригінальних мислителів-педагогів. Тому не випадково ми не маємо
належної як кількості, так і якості українознавчих програм, навчальних
планів, підручників та педагогічних праць, а тенденція «українізувати»
їх за рахунок додавання окремих імен та подій з українського життя є
подібним до того, як жінка задля краси одягає прикраси, не зачіпаючи
внутрішньої сутності.

Є різні органи тіла. Але тіло – не сума, а єдність, структура. Цілісною
структурою має бути кожен навчальний предмет, уся система освіти та
виховання. І аналогічно: як у структурі людини генеруючими сутність є
серце і мозок, так і в структурі освіти в цілому, у кожній ланці
виховання й освіти є гуманістична, національно-державна ідея, українська
мова й українознавство як її структурні форми, як філософія і політика
держави,

Якось на похоронах один чоловік, вказуючи на покійника, сказав
І.Франкові: «яка красива людина!» На що Іван Якович відповів: – не
людина, а труп. Не дише.

Не дише без українознавства й освіта, бо вона може культивувати
насправді нові форми, але не доторкнеться до душі й інтелекту дітей.
Вона може допомогти створити ще досконаліші комп’ютери, але людини – ні!
Не витворять поколінь патріотів-професіоналів курси типу «світових»
літератур, культур, історій, бо вони, даючи знання, не побачені
співвідносно з Україною, реальним життям дітей, не розкривають їм
змісту, уроків, перспектив розвитку. І навпаки: коли процеси зарубіжної
дійсності розглядати через призму вітчизняної історії, тоді задихає і
зарубіжна реальність та водночас глибше розкриє наше Буття: і те, які
маємо землі та небо, географію й клімат, які, як показують проф.
В.С.Крисаченко, П.О.Масляк, В.В.Сніжко трансформуються в проблему
геополітики та геостратегії; і те, як походження української етнонації
співвідносилося з світовим цивілізаційним процесом та визначало нашу
загальнолюдську роль і місію, – що переконливо показано нашими вченими
В.Д.Бараном та С.І.Наливайком; і те, як наша мова, культура, право, що
переконливо показано проф., народним артистом А.Ю.Мокренком, проф.
А.Погрібним збагачували духовну культуру людства; і те, що означає бути
українцем у Європі сьогодні. А це – окультурення (як екстракт олюднення)
почуттів, мислення та свідомості поколінь – і є основним завданням
освіти.

Що маємо в реальності? На колегії Головного управління освіти й науки
Київської держадміністрації аналізувався стан викладання біології.
Виявилась одностайність думки академіків Д.М.Гродзинського та І.А.Зязюна
й освітян: стан є критичним передовсім тому, що в підручниках з біології
для України здебільшого немає України; її природи й людей; є
нагромадження біотехнологічної фразеології, розрахованої не так на
учнів, як на фахівців.

Принагідне подібне відзначалося й щодо підручників з історії: вони і
написані «суконним» стилем, і грішать надмірною затеоретизованістю та
відірваністю курсів з «світової» історії від української. Мовби
українська історія упродовж віків розвивалася ізольовано від
загальнолюдської (загальноцивілізаційної й загальнокультурної).

Можна сказати: але чи можна писати підручники і, зрозуміло, для дітей, і
науково глибоко та масштабно?

Спочатку наведемо один уривок:

«На схід від Волині і від Поділля простягається Придніпровська височина
– осередок Земель української національної території, простір, на якому
перед тисячею літ виросла перша українська держава, відтак всередині
землі нашої славної Гетьманщини – свята земля українського народу,
сполохана кров’ю й засіяна його кістками. Від сходу межує вона з
Дніпром, від північного заходу – з річкою Тетеревом, а від південного
заходу з Бугом. До південного сходу переходить непомітно, так само, як
Поділля в Чорноморську низовину.

Загальний краєвид правобічної височини зовсім інший, як сусіднього
Поділля чи Волині. Це легко хвиляста, до сходу і півдня щораз плоскіша
високорівня. Річкові долини тут не глибокі й доволі широкі, їх узбіччя
пологі, то знову круті, то болотисті, в кінці ж величний Дніпро зі
своїми набережними «горами», широким надрічковим низом. Просторі, мов
степ, лани збіжжя міняються лугами і гайками, «там синіє байрак, а там
висока могила з вітром розмовляє» (Т.Шевченко, – авт.), тут старезне
городище, там довжелезний Змієвий вал – оце загальний краєвид
правобічної височини. Подих історії буяє над усім простором правобічного
Подніпров’я, цього серця України..,»

Так написано Мироном Дольницьким підручник «Географія України» (Детройт,
«Батьківщина», 1953, с. 20 – 21).

Професійно? Безумовно! А до того – як поетично, закохано, гуманістично й
патріотично!

А тепер прочитаємо наші підручники з біології та історії, у яких можна
не зустріти не те що поняття (образу), а й слова Україна, «та й спитаймо
тоді себе, що ми? чиї сини, яких батьків?» І авторів підручників та
міністерських чиновників, котрі ті підручники благословляють: нащо їх
«мати привела: чи для добра, чи то для зла…»

А тепер звернімося до історика Д.І.Багапія, який показує, як
співвідносити освіту й науку, виховання й навчання задумувалися не лише
Т.Шевченко й І.Франко, а й маститі вчені: О.Потебня й В.Антонович,
М.Грушевський і В.Вернадський. Тому відповідали: хто хоче вчити – має
усвідомити методологію синтезу, а тим самим «Різницю між елементарною
науковою історією. Еволюцію історії як науки. Історичну критику.
Допоміжні знання. Культурний елемент в історії. Мистецтво й психологію в
історії. Історичні закони. Суб’єктивізм та об’єктивізм в історії.
Значіння історії» (Д.І.Багалій. Вибрані праці. Т. 2. – X. , «Золоті
сторінки», 2001).

Тоді стане зрозуміло: «Неможливо не згодитися з тим, що в основі
елементарної (для широких кіл суспільства, – авт.) історії мусить лежати
науковий ґрунт, і, значить, признати, що є єдина тільки історія як
наука. Але ж треба прийняти й те, що при викладах елементарної історії
(наприклад, у початковій школі, в першому її концентрі) необхідно
звертати увагу на те, щоб виклади її були зрозумілі для учнів…»
Професійно – патріотично-поетичні!

Зрозуміло, що для усвідомлення й викладання історії (як і географії,
біології, літератури…) «потрібний не тільки високий розвиток людини,
але й багатий запас ідей та думок про життя взагалі і життя людини
зокрема» (2, 33).

І так само зрозуміло, що немає ні України, ні українознавства, ні
справжньої освіти ні там, де немає реальних людей, образів природи та
історії рідного краю, емоційного сприйняття світу, – ні там, де це
постає поза всіма органічними зв’язками людей і народів, мов та культур,
поза інтелектуальним баченням цілісності вселюдського буття.

Ось чому необхідна принципова реформа в системі програм і підручників, а
як підґрунтя того – інший характер набору на педагогічні спеціальності,
атестація, підготовка та перепідготовка кадрів – як педагогів, так і
управлінців. Необхідна принципова реформа державної ідеології та
політики, бо освіта – це підсистема в цілісній системі суспільного
розвитку.

Як наголошувалося на XI Міжнародній конференції з українознавства
(жовтень 2002 р.), необхідна принципова корекція в характері й
інтенсивності співробітництва із зарубіжними, зокрема – діаспорними
центрами освіти й науки. Інакше ми збідніємо, і той зарубіжний
український світ стане безбарвним та плюсклим, нецікавим як для нас, так
і для іноземців. А це – прірва.

Питанням питань є вивчення та поширення досвіду педагогів і
вчених-реформаторів, організаторів освіти й науки; дійсно освітянська
організація, яка б виражала й відстоювала свої інтереси, боролася за
роль, місію та авторитет освіти, бо то – найпріоритетніша сфера
суспільного життя, стратегічний напрям національної безпеки. Бо настав
час, коли сильнішою за обставини стає воля людини, – але не можемо не
думати: якими ідеалами, критеріями, інтересами та принципами
керуватиметься та людина?

У матеріалах парламентських слухань 16.Х.2002 р. зазначено:
«Загальнодержавним пріоритетом має бути розвиток загальної середньої
освіти, спрямованої на забезпечення всебічного розвитку особистості
шляхом навчання та виховання саморозвитку, самовиховання особистості, що
ґрунтуються на основі української загальнонаціональної ідеї, ідеалом
якої є демократична, суверенна, соборна, унітарна, незалежна Україна.

Досягнення визначеної мети можливе на ґрунті українознавства та
засвоєння на його основі загальнолюдських цінностей, принципів
науковості, громадянської відповідальності, українознавства,
полі-культурності, світського характеру освіти, системності,
інтегративності, єдності навчання й виховання, на засадах гуманізму,
демократії, громадянської свідомості, самоврядування, взаємоповаги між
націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави».

Ось чому й сприймаються як антидержавним, політикани без ґрунту і
перспективи українофоби з Дніпропетровської ради та Кримського
парламенту, котрі ініціюють референдум на користь надання мові Росії
статусу офіційної, отже – практично наддержавної, мови денаціоналізації
українського суспільства, перетворення його в безмовний, а тим самим
безправний придаток до уніфікованого російського суспільства. Знову під
машкарою «братерства» активізується денаціоналізація, антидержавна й
антинародна діяльність. Тотальний наступ імперіалізму на Український
Світ.

Схаменіться, недолюди,

Діти юридиві! –

волав до таких Т.Шевченко, тавруючи як фарисеїв, що закликають на чужині

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! – однак там

Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого…

От хіба що ще роз’їдаючу душі психоідеологію саморуїнництва, бо ж
відомо: навіть нову державу може створити народ, – а вимерла мова в
устах народу – вимер і сам народ (К.Ушинський). А коли асимілювався –
вимер народ – тип держави уже не має принципового значення: вселюдство
бідніє на етнокультурний феномен і котиться похилою площиною
саморуйнації.

Тому-то проблема українського етносу й підноситься як проблема
вселюдської цивілізації й культури, А перед українською нацією постає
все те ж невідворотне:

Нащо нас мати привела?

Чи для добра, чи то для зла?

Нащо живем?…

Від нашої відповіді на ті питання залежать і наша доля, і міра
здійснення історичної місії.

Досі, навіть після референдуму 1991 р., е охочі розпатякувати про
сентименталізм, сльозливість, безвольність, а тому й безвірність та
бездержавність української етнонації.

Та ще раз нагадаємо фальшивим співчутливцям:

Козацькому роду – не буде переводу! – такою філософією живе українство
віками,

…Вставайте! Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю волю окропіте! –

Тарас Шевченко

ось голос уярмленого, але нездоланного народу.

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля,

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля! –

Павло Чубинський

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать,

І, несучи вагу ту тяжкую,

Буду пісню веселу, співать! –

Леся Українка

таким був горос народної інтелігенції.

…Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, наче струпом вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу…

Однак не плачу й також «караюсь, мучуся, але не каюсь»;

О, ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духу

І в день воскресний твойого повстання…

…Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі,

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі, –

Іван Франко

так бачила грядуще українська етнонація на грані XIX – XX віків.

Навіть коли московський імперіалізм та німецький фашизм спільними
зусиллями нищили українську етнонацію, вона відповідала:

Я єсть народ, якого правди сила

Ніким звойована ще не була!

Яка біда мене, яка чума косила, –

А сила знову розцвіла!

Щоб жить – ні в кого права не питаюсь!

Щоб жить – я всі кайдани розірву!

Я стверджуюсь!

Я утверждаюсь!

Бо я – живу.

Павло Тичина

Природно, що й на межі ХХ – ХХІ віків на всі спроби роз’єднати народ,
убити його душу, трансплантувати в його Інтелект чужу свідомість,
українці всієї планети голосом незрівнянної Ніни Матвієнко відповідають:

Ой, роде наш красний,

Роде наш прекрасний,

Не цураймося! Признаваймося, –

Бо багато нас є!

Бо українська харизматична етнонація керується могутньою життєвою волею!

А та воля, окроплена кров’ю мільйонів борців, й вивершилася новим
відродженням державності та прийняттям Конституції на таких засадах:

Стаття 1

Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова
держава.

Стаття 2

Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Стаття З

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави.

Стаття 4

В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення
громадянства України визначаються законом.

Стаття 5

Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ
здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи
місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить
виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або
посадовими особами.

Ніхто не може узурпувати державну владу.

Стаття 10

Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови
в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Обов’язок кожного – жити волею народу, його ідеалами й інтересами.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020