Реферат на тему:
Українознавство у змісті та структурі національної освіти
Для того, щоб сприйняти чи, навпаки, заперечити логіку запропонованої
формули подальшого реформування української освіти, необхідно, як
мінімум, мати чіткі уявлення: по-перше, про те, що таке освіта, яка її
мета та соціальні функції; по-друге, яким чином визначається її зміст і
головні напрямки розвитку; і, по-третє, яке відношення до всього цього
має українознавство.
У спеціальній і довідковій літературі термін «освіта» трактується,
головним чином, як процес і результат засвоєння систематизованих знань,
уміння і навичок, як необхідна умова підготовки людини до життя і праці.
Сприймаючи таке визначення як відтворення функції об’єкта освіти, не
можна не звернути увагу на його (визначення) незавершеність. Поскільки
освіта це дійсно, в першу чергу, процес, який творять об’єкт і суб’єкт
дії, тому у запропонованому визначенні, на наш погляд, необхідно було б
зробити доповнення, а саме: освіта – не тільки процес і результат
засвоєння знань, а й неодмінно їх формування та розвиток. Не можна не
звернути увагу й на те, що в тих визначеннях освіта й виховання
розглядаються як два окремих дійства. Виховання визначається як процес
цілеспрямованого впливу на духовний і фізичний розвиток особи з метою
підготовки її до виробничої, культурної, громадської і т.п. діяльності.
І хоч при цьому додається, що виховання тісно пов’язане з навчанням,
проте із поданих визначень можна зробити не зовсім коректний висновок,
що це дві самодостатні сфери людського буття.
Неправомірність поокремого розгляду понять стає очевидною, коли
зіставити їх визначення між собою. Адже у своїй основі вони співпадають.
Відповідно умовними, штучними бачаться і всі спроби їхнього
розмежування. Значно ближче до істини ті дослідники і практики, які
розглядають їх за формулою єдиного навчально-виховного процесу. Дефісне
ж поєднання цих двох понять тут скоріше для того, щоб не тільки нагадати
обшири та глибину, а й звернути увагу на логіку процесу творення й
самотворення людини розумної.
І все ж, у визначенні виховання попередниками є й те, що принципово
важливе для усвідомлення напрямків трансформації змісту і форм
організації освіти як універсального засобу творення, зокрема положення,
що «мета, зміст і форми організації виховання визначаються домінуючими в
суспільстві відносинами».
Позитивно сприймаючи цю точку зору щодо змістового наповнення та
структурної організації освітньо-виховного процесу, і в цьому разі не
можна не помітити якоїсь її частковості, незавершеності принаймні у
таких аспектах:
по-перше, що виховний процес як і освіта в цілому, навіть на
інтуїтивному рівні, органічно поєднуються (взаємодіють) з природою
(довкіллям) людського буття; по-друге, що в трансформації його змісту
завжди чітко проявляється конкретно-історичний момент буття народу; і,
по-третє, що в логіці його розвитку на шляху самотворення й
самореалізації людини (нації, народу) завжди присутня перспектива, яка
вимагає дії за відомим принципом, коли один пишуть, а два на умі
тримають.
А разом все це й висуває на перший план потребу постійної ідентифікації
цілого з усіма часо-просторовими формами його прояву. Важливість такого
дійства тим більша, оскільки духовна сфера й освіта, як і саме буття
народу, розвиваються суперечливо. Нерідко, як і в цивілізаційному
поступі, тут відбуваються злами, рух не тільки по прямій, а й по ламаній
лінії, а то й у зворотному напрямку відносно домінуючої в поступі
тенденції. І тоді для орієнтації принципово важливим стає цілісне
бачення і розуміння основ буття народу, як і засобів його
самоудосконалення та самореалізації.
Таким чином, визначення змісту і структури національної освіти не може
відбутися інакше, як на основі пізнання (самопізнання) природної
сутності людини, нації, народу як цілого, усвідомлення ними значення
єдності усіх сфер часо-просторового буття і засобів самореалізації.
Відповідно, визначальною метою освіти та важливішою соціальною функцією
має стати навчання і виховання людини, нації, народу з метою оволодіння
досвідом, уроками і технологіями пізнання, самопізнання,
самовдосконалення й самореалізації. Тому в освіті так важливо
забезпечити єдність мети, змісту і форм її організації.
Пошуки змісту освіти за межами власної сутності, форм її
конкретно-історичного прояву і перспектив самореалізації – справа не
тільки не продуктивна, але може стати й шкідливою. Особливо тепер, коли
за допомогою новітніх технологій освітній процес набуває небаченої ще
динаміки і форм взаємодії з індивідом.
Коли ж виходити з того, що українознавство є наукою цілісного пізнання
(самопізнання), творення й самотворення української людини, нації,
народу, їх природи, етнічної території (України) в усьому
часо-просторовому їх вимірі, що воно досліджує сам феномен українства,
закономірності, досвід та уроки його розвитку і прояву у визначальних
сферах буття, то стане зрозумілим, наскільки органічним має бути
розвиток українознавчої науки і формування змісту та структури
національної освіти.
Та складність визначення змісту і форм освітньо-виховного процесу
полягає і в тому, що, відтворюючи розвиток єдиного цілого (людини,
нації, народу), він кожного разу моделюється в якісно нових умовах і
відповідно – формах прояву, поскільки завжди має бути адекватним
особливостям самого життя. Додамо лише, що це за неодмінної умови, коли
останнє в існуючих формах не заперечує своєї природної єдності. В разі
ж, коли таке трапляється, тоді й виникає підґрунтя для прояву
протиріччя, а то й конфлікту, між олюдненими матеріальною і духовною
сферами буття. І розв’язання їх може бути знайдене лише тоді, коли в
суспільстві сформується чітке розуміння причин невідповідності
визначальних складників і чинників самого життя: а) сфери
соціально-економічних відносин; б) духовної сфери й освіти та виховання
зокрема.
Це стає відчутним особливо на крутих поворотах історії, коли
відбуваються злами в системі господарювання, управління, розподілу і
т.п., різко змінюються вектори руху, світоглядні установки, ідеали,
ціннісні орієнтири, моральні принципи, стереотипи в психології тощо.
Тому вирішення завдань трансформації освіти та виховання в Україні на
сучасному етапі аж ніяк не може бути зведене лише до суто, так би
мовити, «внутрішніх» проблем: перемін у сфері управління, збільшення
кількості років навчання, впровадження нових технологій та інновацій,
застосування більш відповідних форм оцінювання знань і т.п. Вони значно
ширші і глибші (глобальніші). В першу чергу це стосується змісту та
напрямків розвитку освіти: питань світоглядних, культурологічних,
політичних і, неодмінно, стратегічних. Освіта й виховання творять
майбутнє спільноти, нації, держави. Ще Платон говорив: «Покажіть мені
систему виховання і я скажу в якій державі ви хочете жити».
Тож і питання майбутнього української освіти, її змісту та орієнтирів,
форм їхнього прояву мають стати такими ж домінантними для спільноти й
держави, як і питання подальшого соціально-економічного,
внутрішньополітичного та геополітичного розвитку.
Формально не можна сказати, що питання змісту освіти у нас залишаються
поза увагою. Про них говорять на конференціях, «круглих столах»,
семінарах, багато про це можна прочитати в періодиці. Але далі розмов
справи рухаються надто повільно. Більше того, з певного часу у сфері
освіти робляться спроби повернутися до старих орієнтирів.
Після проголошення в 90-х рр. курсу на побудову в Україні національної
освіти, не лише педагоги, а й громадськість відчула, що він не
узгоджується з науково-педагогічною базою та практикою радянської доби.
І не тому, що там пропонувалися невиважені методи, форми організації та
технології, а, головним чином, через неузгодженість нових ціннісних
установок, орієнтирів зі змістом і напрямками розвитку освіти. Цим, у
першу чергу, й було мотивоване розроблення і прийняття в 1992 р.
Державної національної програми «Освіта. Україна ХХІ ст.», в якій
основний наголос робився на розбудові в Україні саме національної освіти
та виховання. Шкода, але цей принципово важливий документ не дійшов
навіть вхідної межі ХХІ ст., освіту якого він мав би визначати.
Найприкріше те, що виписані в Програмі положення про утвердження
національних засад в освіті так і залишилися на папері. Причини тому
крилися й криються у політичній, організаційній та управлінській
площинах. Відомо, що на виконання положень цієї Програми були прийняті:
ухвала колегії Міністерства освіти України (25 грудня 1995 р.) «Про
концептуальні засади гуманітарної освіти України», постанова
Міністерства освіти України (24 грудня 1997 р.) про державний стандарт
освіти, а згодом – і постанова Кабінету Міністрів України «Про Базовий
навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів» (5 серпня 1998
р.), в яких, серед іншого, визначалося, що з 2001/2002 навчального року
в усіх школах України українознавство мало бути введене як одна з
інваріативних дисциплін. Але й це принципового значення положення так і
залишилося на папері.
Була певна надія, що становище вдасться виправити з прийняттям
«Національної доктрини освіти», у якій було виділено навіть окремий
розділ – «Національний характер освіти та виховання». На жаль, положення
й цього широко рекламованого документа залишилися малорухомими і
сприймаються скоріше як декларація про наміри, а не як документ прямої
дії. У Доктрині та заходах по її реалізації практично нічого не сказано,
як і за допомогою яких чинників освіта й виховання в Україні мають стати
національними по суті. Багато уваги в цьому документі приділено
підвищенню якості освіти, зміцненню її зв’язків з наукою. Але практично
нічого не було сказано про українознавство, яке вже на той час
розвивалося як синтетична наука про український народ, його етнічну
територію, державу Україна й світове українство. Навіть сам термін
«українознавство», не говорячи про навчальну дисципліну, в
загальнодержавному документі, присвяченому розвитку освіти та виховання,
не згадано. Відповідно не було проаналізовано й наслідки реалізації
названої постанови Кабінету Міністрів України (від 5 серпня 1998 р.).
Складається враження, що всі ці документи стали своєрідною жертвою
відсутності спадкоємності в діяльності як урядових команд, так і
управлінських структур на місцях. Бо чим, як не цим, можемо пояснити той
факт, що коли на початку 1997 р. у Києві, відповідно до наказу
начальника Головного управління освіти, українознавство мало бути
впроваджене і вивчатися майже в усіх школах міста з 1-го по 11 клас [2],
то нині, в 2006 р., як показало анкетне опитування, наприклад, у
Дарницькому районі (2006 р.) українознавство як окрема дисципліна
вивчається лише в чотирьох школах, а в інших зовсім не вивчається або
вивчається «в процесі засвоєння інших дисциплін», що фактично
рівнозначно першому. Вивчення українознавства в школах ніким не
контролюється і здійснюється на засадах самоініціативи окремих
директорів шкіл та вчителів.
Такий хід подій спонукає до більш широких узагальнень. У числі головних
причин того, що відбувалося в освіті і позитивного, і негативного
протягом останніх 15 років, маємо назвати роботу з управлінськими
кадрами освіти. Часта їх зміна, політична заангажованість в орієнтації
незмінно породжували й породжують необов’язковість у проведенні єдиної
освітньої стратегії та державної політики. І це, в першу чергу,
позначається на розумінні значення та змісту національної освіти і,
відповідно, на ставленні до українознавства. Як наслідок, уже на початку
2000 р. деякі чиновники від освіти приходять до висновку, що
українознавство – це лише відголос перших років романтичного піднесення
на шляху незалежності, своєрідна «данина моді», яка тепер уже проходить.
Бо нині для молоді важливі лише знання, які допоможуть їй у житті діяти
так, як того вимагають ринкові відносини. Така логіка чиновників нерідко
проростає з обґрунтувань та рекомендацій сучасної педагогічної науки.
Ось лише деякі орієнтири, які відтворюють філософію освіти в Україні ХХІ
ст. Головним чинником її розвитку, як підкреслювалося на ювілейній сесії
АПН (2002 р.), мають стати глобалізаційні процеси: зближення націй,
народів, держав; створення єдиного економічного й інформаційного поля;
вироблення здатності співпрацювати зі світом; країна, яка має
неадекватні з іншими суспільні відносини, не може розраховувати на
тривале існування й успішно розвиватися; природним постає завдання
«зміни сутності держави», яка має передати частину своїх традиційних
функцій об’єднанню держав континентного характеру і т.п. [5]. Ці ж ідеї
знаходимо і в статті президента АПН «Якісна освіта: вимоги ХХІ ст.»
(газета «Дзеркало тижня» від 29. VI. 2006 р.). Головне тепер, вважає
автор, – у зміні функцій освіти (? – Л.Т.), виокремленні в ній базових
знань, наповнення ними підручників, освоєння нанотехнологій і т.д.
Головна ж хибність діючої освіти тут вбачається у неадекватному стані та
характері вивчення іноземних мов. Тому важливішим завданням має стати
сприяння практичному оволодінню іноземними мовами. Серед інших завдань
розбудови освіти ХХІ ст. автор називає формування «самодостатньої
особистості». Неначе й добре сказано, але положення знову ж залишається
як би саме по собі, без приводу. Як це має відбутися, в чому сенс і
зміст самодостатньої особистості? Відповіді немає. Залишається
незрозумілим, звідки, як виростає така особистість, якщо вона не
зв’язана з власними суспільними алгоритмами життя. Але ж людина –
суспільне явище. Тільки в природосоціальній єдності людського буття, в
суспільній природі людини розумної маємо шукати сенс і засоби
самореалізації індивіда, особи, людської сутності як такої. То ж не в
протиставленні індивіда (його особи) й спільноти, як і окремих спільнот
(націй і народів) між собою, а в їх ієрархічному зчепленні, в органічній
єдності всього багатоманіття змісту і форм буття бачиться дорога
людського сходження, в т.ч. й у формуванні особистості.
Щодо інновацій, то не можна обійти ту з них, де автор статті пропонує,
що в освіті необхідно започаткувати нове тлумачення таких вічних
категорій, як «добро» і «зло». Бо в попередні роки в українців склалося
якесь викривлене про них уявлення, зокрема негативне ставлення до людей
заможних, а тим більше багатих. І як висновок: «Без утвердження
позитивного ставлення до носіїв багатства ми не зможемо динамізувати
прогрес в Україні». Отже, майже заклик, щоб за допомогою засобів освіти
та виховання змінити ставлення до корупціонерів, шахраїв, хабарників і
просто грабіжників та бандитів, які стали тепер першими багачами в
Україні та які мали б сидіти в тюрмах.
Шкода, що автор не сказав про причини того, що майже 50% українців тепер
перебувають за межею бідності і про те, яке ставлення до бідних і
знедолених має формувати освіта. Напевне, коли ми будемо по-новому
трактувати категорії «добра» і «зла», «любові» і «справедливості»,
«честі» і «безчестя», «правди» і «брехні», то неодмінно ці поняття із
категорій вічних, моральних перейдуть у звичаєві, які за потребою будуть
наповнюватися кожного разу новим змістом.
Свідомо чи за якихось інших мотивів пропонується проблеми сьогодення
українців (світоглядні, економічні, соціальні, політичні, моральні)
перевести в площину власне освітньо-виховних. Але ж вони ніколи не були,
не є і не можуть бути тільки проблемами освіти. Нове покоління українців
навчається і виховується не тільки в садочках, школах, університетах, а,
в першу чергу, в сім’ї, в суспільному оточенні, на їх моральних
принципах, ціннісних орієнтаціях і засобах дії. І коли тут відбуваються
збочення, то складно, якщо взагалі можливо, їх виправляти лише засобами
освіти. Духовність хоч і має відносну самостійність, але коріння її
проростають через усю товщу природних, соціально-економічних,
політичних, культурних відносин, які діють у спільноті. Незаперечно й
те, що духовний стан спільноти як барометр найбільш повно й об’єктивно
відтворює її стан, здатність до самореалізації, передає риси та
властивості. Тож цілком правомірно, коли тепер ми говоримо, що саме
духовний стан нації слугує визначальним показником життєздатності народу
і його країни. Без стійких духовних засад нація не може бути
консолідованою, здатною побудувати міцну державу.
І за такого переконання з прикрістю маємо констатувати, що в Україні
посилюється духовна криза. Найбільш гостро це відчувається в науці,
культурі, в освіті. Відбувається нівелювання моральних орієнтацій,
маргіналізація духовних цінностей, руйнування цілісного інформаційного
та культурного простору, подальше розмивання підвалин національної
консолідації.
Духовна деградація українського суспільства як у дзеркалі відображається
в стані та змісті засобів масової інформації, які тепер стають чи не
головним чинником «виховання» та «просвітництва».
Нав’язування «кліпової», касетної, інтернетної системи мислення та
виховання приводить до втрати висхідних ідей освіти не тільки в її
етнонаціональній, а й у загальнолюдській сутності. На зміну
етнонаціональним цінностям, які б мали консолідувати суспільство,
підсовується сурогат так званої масової культури з її рекламними
роликами, бордами, бойовиками, дешевим чтивом, ханжеством, порнухою,
чорнухою тощо. Саме такий підхід і призводить до втрати цементуючих
начал: мови, культури, віри, пам’яті, внаслідок чого нація, суспільство,
держава втрачають свою перспективу. Тепер майже щодня ми є свідками,
коли відбувається своєрідне роздвоєння не те що особи, людини, а
суспільної свідомості та моралі. Бо інакше не можна атестувати факти,
коли ще вчора людину звинувачували у брехні, підтасовці фактів,
зловживаннях службовим становищем, корупції, хабарництві, а то й
грабіжництві, а на сьогодні вона вже обирається народним депутатом, стає
Героєм України, подається через засоби масової інформації, як зразок
добропорядності та доброчинності, захисник Конституції, як образ для
наслідування. Щоб переконатись у цьому, сьогодні варто пройтися вулицями
Києва, і там серед іншого вас зустріне з переконливою заявою Т. Засуха
про те, що вона вже пережила свій Сталінград, хоч і не уточнює, з якого
боку. І це в той час, коли її морально-духовна половина все ще перебуває
в бігах від українського правосуддя. Тож чи варто заради таких цілей
змінювати функції освіти?
Освіта і виховання покликані допомогти людям не замкнутись у власному
«я», «ми», а у відносно короткий термін стати причетними не тільки до
найвіддаленіших (і не лише в минулому) періодів, епох, народів і
поколінь, побачити й усвідомити їхнє природне й соціальне підґрунтя, а й
зіставити власні ідеї розвитку й засоби реалізації, зрозуміти не тільки
те, як усе відбувалося, а й те, як могло б чи не повинно було бути, і в
такому висвітленні побачити мету сучасників.
Освіта і виховання постають як інтегруючо-акумулюючі й одночасно
генеруючи засоби природосоціального досвіду. Вони є необхідною
передумовою творення й розвитку науки, яка досліджує закони розвитку,
допомагає усвідомити методологію людського поступу. Те, що освіта й
виховання адекватно реагують на всі зміни в бутті людей, має об’єктивний
характер. Як і саме життя людей, вони не можуть перебувати в статиці.
Але це не означає постійних і кардинальних змін.
Освіта та виховання завжди постають у таких визначальних вимірах:
перший – відтворює природно-історичне покликання людини розумної на
Землі, формує досвід та уроки його здійснення;
другий – розкриває особливості та передає форми його етнонаціонального
прояву;
третій – відображає специфіку його конкретно-історичних трансформацій на
рівні певного соціуму й окремо взятої людини;
четвертий – формує бачення й розуміння вибору науково-обґрунтованих
шляхів та засобів людського поступу в майбутньому.
Немає особливої потреби доводити, наскільки важливо в забезпеченні
неперервності історичного процесу, в усвідомленні та реалізації людьми
(народами) свого історичного покликання домагатись єдності в розумінні
сутності освіти та виховання в усіх зазначених вимірах.
Спираючись на віковічний досвід, людство тепер однозначно визначило для
себе ті головні підвалини освіти та виховання, на яких тільки й може
реалізуватись розумне життя, коли воно мислиться в перспективі, сприяти
розвитку духовної сфери як всепланетарного явища.
Серед них назвемо такі:
– тільки знання можуть допомогти людям розв’язати весь комплекс
протиріч їхнього буття;
– на Землі тільки людина наділена здатністю пізнання законів розвитку
Природи, а тому зобов’язана не лише розвивати її, а й творити своє життя
та забезпечувати розвиток довкілля за цими законами, не порушуючи логіки
творчості Природи;
– мірою людського поступу, самого життя людей мають бути любов,
справедливість, доброчинність і красота творення. Людина покликана в цей
світ творити добро, а не зло;
– життя розумне не сумісне з убивствами, нищенням і руйнуванням живої й
«неживої» Природи. Найвищим його обов’язком є оберігати довкілля в
цілісності й повноті, сприяти його розвитку як основи власного
існування;
– неодмінною умовою людського сходження по цьому шляху є свобода
вибору, освіта й виховання (самоудосконалення). Насилля, незалежно від
форм, в яких воно здійснюється, чи то на рівні особи, чи спільноти
(фізичне, економічне, політичне, духовне), є лихом для людства й
гніздиться воно в неуцтві. Обмежена (будь-чим) людина не стане духовно
багатою й не буде діяти адекватно;
– тільки переконання у своїй історичній доцільності може вести людину,
спільноту, людство по життю;
– мірилом людської сутності є творча праця, яка є й завжди буде
найвищою цінністю. Творчість людей є основою еволюції, єдиним засобом
адаптації й очищення людського буття від всілякого бруду, побічних
продуктів розвитку;
– як взаємодія в Природі, співробітництво між людьми на основі довіри
не тільки єдиний розумний спосіб співжиття, а й самого існування людей в
часі і просторі. Самість, корисливість, егоїзм противні людській
природі;
– найоптимальнішим у людській спільноті є принцип рівних можливостей.
Будь-яка нерівність між людьми, спільнотами, державами веде до порушення
гармонії розвитку, ставить під загрозу не лише існування людства, а й
довкілля;
– в Людині, як і в Природі, закладені початки необмежених можливостей,
що можуть бути використані як в інтересах розумного життя, так і проти
нього. Необхідно постійно вивчати й розвивати людські можливості у їх
життєстверджуючому значенні;
– тому людська свідомість і доброчинність творення мають бути предметом
першочергової і головної турботи школи;
– освіта та виховання повинні якомога більш цілісно й системно сприяти
пізнанню й розкриттю життєстверджуючих можливостей людини. [4].
Досвід попередників переконує, що творити, виховувати, вдосконалювати
можна тоді, коли відомі основа, база, на якій все має відбуватись, і
мета, в ім’я якої задумано дійство.
Ми часто тепер чуємо від економістів, підприємців, політиків, державних
діячів фразу про необхідність захисту, відстоювання «національних
інтересів» України, її народу, держави. І, напевне, не завжди
задумуємося над усією масштабністю і змістом самого поняття. А говорити
про національні інтереси й не уявляти сутності національної ідеї,
історичного покликання народу – значить не усвідомити й усієї повноти
явища, а відтак і всього масштабу й характеру необхідних дій для їх
реалізації.
У нас же для декого національні інтереси обмежуються в кращому разі
ситуативними діями, інтересами галузі, підприємства, фірми, а то й
власними запитами. Та іншого, напевне, й не могло бути за умов, коли
національна наука, освіта та виховання, які покликані досліджувати
подібні явища й формувати їх розуміння, перебувають у глибокій кризі.
Масштабні бачення та розуміння мають формуватися протягом усього життя
людини. Тоді й тільки тоді ми не будемо свідками таких дивацтв, коли не
лише політики, державні діячі, а й відомі науковці говорять, що
«національна ідея в Україні ще не сформувалася», що «в Україні
національна ідея не спрацювала» або що «ми не знаємо, яку державу
будуємо», тощо.
Наукою, яка обрала об’єктом своїх досліджень народ України, його
самопізнання й самотворення, має стати українознавство. Формула «має»
вжита тому, що, по-перше, саме українознавство вперше в українській
науці представляє знання про народ, природу й державу України в їх
органічній єдності та взаємодії на синтезованому рівні знань: досліджує
й розкриває феномен українства, закономірності, досвід та уроки етно-,
націєтворення, матеріального й духовного життя, розвитку етнічної
території; по-друге, тому, що українознавство й сьогодні все ще не стало
надбанням всієї української спільноти. І це в той час, коли засади його
творяться на великих традиціях. Воно опирається на фундамент, який
залишили нам попередники-українознавці: Г. Сковорода, М. Максимович, М.
Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Грушевський, В. Вернадський, С.
Єфремов і ціла плеяда діячів НТШ.
Особливо відчутні зрушення тут відбулися з проголошенням незалежності
України, коли протягом 15 років було створено три спеціалізовані
інститути: при Київському національному університеті імені Тараса
Шевченка (з червня 2000 р. НДІУ МОНУ), академічний ім. І.Крип’якевича у
Львові та при Івано-Франківському державному університеті, Центр
українознавства при Національному університеті імені Тараса Шевченка,
дві філії НДІУ МОНУ у Верховині та Сімферополі. Зміцнюються наукові
контакти українознавчих центрів України і діаспори.
Та чи не найбільш помітною в цей період стає діяльність колективу НДІУ
МОН України. Завдячуючи йому, здійснюються перші системні дослідження з
українознавства і як науки, і як навчальної дисципліни. Зокрема,
створені концепції українознавства як окремого інтегративного
навчального курсу і як методологічної основи освітньо-виховного процесу,
підготовлені програми для всіх типів навчально-виховних закладів,
створені підручники, посібники, бібліографічні довідники. На основі
всеукраїнського й зарубіжного досвіду створено навчальні програми та
плани для підготовки фахівців з українознавства, ведеться робота по
розгортанню курсів підвищення кваліфікації вчителів та викладачів
українознавства. Розроблено освітню програму з українознавства та
положення про кафедру українознавства для вищої школи. Колективом
Інституту було підготовлено й видано збірник, до якого включено
“Концепцію національної освіти”, програми для різних типів освітніх
закладів України та діаспори.
Є певний досвід впровадження наукових і науково-методичних розробок з
українознавства в освітній процес у навчальних закладах Чернівецької
області, Львівщини, Кривого Рогу, Сімферополя, який активно поширюється
через щорічну Міжнародну науково-практичну конференцію «Українознавство:
стан, проблеми, перспективи розвитку». З 2001 р. на засадах
самоініціативи й безкорисної самовідданої праці науковців Інституту,
його директора зокрема, здійснюється видання науково-педагогічного
журналу «Українознавство», який став своєрідним центром координації
наукових досліджень, узагальнення та поширення освітньо-виховного
досвіду.
І все ж від зробленого немає повного задоволення. Бо здобутки науки
тільки тоді чогось варті, коли вони стають надбанням усієї спільноти,
допомагають у вирішенні її злободенних питань.
З українознавством цього все ще не сталося. Поза увагою управлінців
залишається виконання постанови Кабінету Міністрів України про введення
українознавства у навчальні плани як інваріативної дисципліни.
Українознавство не включене до переліку спеціальностей, затверджуваного
Кабінетом Міністрів України. Не набули загальнодержавного статусу
розроблені ще в середині 90-х рр. програми та навчальні плани з
українознавства для вищої й середньої школи. Не формуються замовлення на
видання підручників і посібників з українознавства. Створення ж у вищих
навчальних закладах кафедр українознавства відбувається по формальному
периметру. В них механічно об’єднуються й читаються скорочені курси
історії України, філології, суспільствознавства тощо.
Фактично, було призупинено проходження та підготовку до прийняття на
загальнодержавному рівні проекту Державної цільової програми
«Українознавство», в якій серед іншого пропонувалося особливу увагу
звернути на підготовку педагогічних кадрів українознавців, створення
відповідної інфраструктури, наукової та матеріально-технічної бази, в
т.ч. впровадження наукового доробку в навчально-виховний процес.
Реалізація зазначеного могла б бути покладена в основу конкретних дій
по розбудові в Україні дійсно національної освіти та виховання.
Література
Державний стандарт базової і повної середньої освіти // Освіта. – 20
січня 2004.
Інститут українознавства. Довідник до 10-річчя діяльності. – К., 2002.
Кононенко П., Кононенко Т. Освіта ХХІ ст.: Філософія родинності. – К.,
2001.
Токар Л. Українознавство в розвитку національної освіти та виховання //
Зб. наук. праць НДІУ. – Т. 1. – К., 2003.
Філософія освіти ХХІ століття. Виступ Міністра освіти і науки України,
Президента АПН України, академіка НАНУ В.Г.Кременя на науковій ювілейній
Сесії АПН // Освіта. – 18 – 25 грудня 2002.
Ющенко В.А. Турбота про вчителя – надія на майбутнє. Виступ на
Всеукраїнському педагогічному форумі 24.05.2005.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
