.

Світоглядні й виховні функції у системі вищої освіти в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2904
Скачать документ

Реферат

не тему:

Світоглядні й виховні функції у системі вищої освіти в Україні

Видатний мислитель ХХ ст. Хосе Ортега-і-Гассет виділяє в системі
сучасної вищої освіти три притаманні їй функції:  передання культури;
навчання професій; наукові дослідження і плекання нових науковців [1,
80]. Пізніше цю думку розвинув американський соціолог Т. Парсонс,
назвавши такі основоположні функції вищої школи: дослідження й підтримка
наукових спадкоємців; академічна професійна підготовка; загальна освіта
і зміцнення культурного самоусвідомлення та інтелектуального
просвітництва. Перша функція (за порядком перерахування) в іспанського
мислителя й остання – в американського  стає в епоху розгортання
глобалізаційних змін та тотального проникнення ринкових стосунків у
тканину освітніх процесів чи не найпроблемнішим полем як у дискусіях, що
їх ведуть поміж собою вчені й педагоги-практики, так і в плані
результатів її предметного втілення в культурні практики сьогодення у
національно-державних або й цивілізаційних вимірах. Проблеми саме цієї
функції вищої школи в їх дотичності до сучасних українських реалій і
будуть наразі темою наших роздумів.

Левова частка публікацій, пов’язаних з питаннями оптимізації
педагогічних та організаційних процесів у царині вищої школи в Україні,
присвячена стосункам таких соціальних інституцій, як освіта й
виробництво. Вже загальновживаними й затертими штампами стали закиди
щодо відсталості вищої школи від потреб і структури новітньої
господарки, щодо відсутності узгодженості між мережею спеціальностей, що
їх надають університети, кількістю випускників, переліком обов’язкових
для вивчення предметів і т. п. та становищем на ринку праці або
найновішими пріоритетами  в структурі й напрямках розвитку економіки. 
Все це, як кажуть бюрократи, “має місце бути”. Але, видається, не варто
забувати й про те, що певний консерватизм був і є внутрішньо належним
освітній сфері і що цей фактор має не лише від’ємні, але й позитивні
риси, бо дозволяє зберегти спадкоємність у системі навчання й виховання.

Хотілося б закцентувати іншу невідповідність у структурі непростих 
стосунків вищої школи у суспільному житті. Помітну стурбованість
науковців західноєвропейських та американських університетів давно
викликає проблема пошуку моделей згармонізованості фахової підготовки
студентів і формування в них здатності до цілісного бачення дійсності,
готовності до дій згідно з цим баченням. З неабиякою гостротою це
питання стоїть і перед українською освітою. Ідеться, насамперед, про
вміння відобразити у змісті навчального процесу глибинну суть і можливі
наслідки для українського суспільства нагальних проблем і процесів
загальноцивілізаційного масштабу.

Спробуймо виділити деякі складові цієї непростої теми. Сьогодні навіть
той, хто найвпертіше намагається не забивати собі голову політичними, а
тим більше міжнародними справами, знає про страхітливі за своєю
безглуздою жорстокістю й своїми тенденціями міжконфесійні сутички як
всередині окремих держав, так і між  державами та навіть і групами
держав, які належать до різних культурно-історичних спільнот.
Суперечності релігійного характеру виступають тут яскравим показником і
потужним конденсатом принципових розбіжностей у сфері фундаментальних
життєвих цінностей, ідеалів, традицій, світорозуміння, бачення принципів
світопорядку… На швидке й безкровне залагодження цих контроверсів не
розраховують сьогодні навіть найбезнадійніші оптимісти.

Чи стосується це України? Не будемо поділяти наївно-бездумних реляцій
про те, що в Україні немає реального підґрунтя для  міжетнічних та
міжконфесійних конфліктів і що одвічна толерантність українців не
дозволить цим конфліктам розгорітись. В українській державі співіснують
представники двох світових релігій – християнства й ісламу,
репрезентованого в основному кримськими татарами. Виключати можливість
протистояння між двома етносами на ґрунті різного розуміння світоглядних
цінностей (не говорю вже про каталізацію такого конфлікту житловими,
земельними, побутово-ксенофобськими факторами) було б вершиною безглуздя
й безвідповідальності. І  навряд чи є сьогодні в нашому суспільстві
питання важливіші, аніж ті, які пов’язані з міжетнічним миром і
порозумінням.

Який же внесок тут здатна зробити освіта? В чому, за великим рахунком,
полягає її обов’язок не лише в запобіганні такого конфлікту, але ще
більше – у формуванні особистостей відкритого демократичного
суспільства, де подібні сутички неможливі? Щонайперше, освіта має 
сприяти широкому взаємоознайомленню етносів з історією, культурою,
звичаями один одного, уникненню негативних етнічних стереотипів. Між
тим, у жодному з тих підручників з історії України, які були видані
наймасовішими тиражами, геть-чисто відсутні матеріали про етапи і
проблеми формування кримськотатарського етносу,  розвиток його освіти,
літератури й мистецтва, політичних і громадських рухів у цьому соціумі.
В жодному з підручників з культурології немає і згадки про специфіку
культури кримських татар, зумовлену як мусульманським світоглядом, так і
культурними впливами інших етносів,  в тім числі й українського. Що ж
тоді знатиме про кримських татар студент, а пізніше – й дорослий
освічений фахівець, окрім того, що Кримське ханство було небезпечним
сусідом,  ворогом, а його громадяни – жорстокі й віроломні противники?
Чи відчуватимуть себе в такій ситуації кримські татари частинкою
українського суспільства, невід’ємним елементом української політичної
нації?   Відповіді, гадаю, однозначні й очевидні. Те ж саме можна
сказати про греків,  болгар, угорців.

Ось так нагальні питання консолідації українського соціуму  виявляють
свою закоріненість у системі освіти, залежність від її змісту і 
спрямувань.

Світоглядний вимір цього фактора полягає ще й у висвітленні досвіду
політичного й культурного життя тих країн, де вже тривалий час
співіснують етноси, що сповідують різні світові релігії. Для нас у цьому
плані найважливішим було б отримати відповіді на  питання: де
знаходяться основні больові точки такого співіснування, де пролягають
шляхи послаблення конфліктогенних чинників, які основні концепти
світогляду й життєвого світу особистості, що належить до тієї чи іншої
конфесійної групи саме в цьому, а не іншому суспільстві?

Якщо дисципліни, змістом яких є формування світоглядних знань,
світорозуміння, будуть і надалі перебувати в статусі Попелюшки, 
скорочуватимуться аудиторні години, виділені на ці  дисципліни, а
екзамени з цих предметів перетворюватимуться на заліки, процеси
збіднення політичної культури студентства, його моральної “всеїдності”
будуть продовжуватись і наростати.

Апелювання до необхідності збільшити час для самостійної роботи
студентів як найважливішої форми виховання здатності до творчого
мислення й самодисципліни тут явно не спрацьовують. Адже одна річ, коли
студентові потрібно засвоїти певну суму позитивних знань, суму певних
фактів, розрахунків і т. ін., і зовсім інша, коли вчорашній випускник
школи, який має ще обмаль життєвого й соціально-політичного досвіду,
стоїть перед необхідністю засвоєння складних регуляторних принципів
соціальних стосунків, цілком нових для нього способів  мислення. Тут без
безпосереднього творчого спілкування з викладачем не обійтись. Самі лише
консультації теж не допоможуть, бо, по-перше, якщо студент вважає, що
він зрозумів матеріал (а в суспільних науках це часто трапляється – лише
на семінарському занятті студент виявляє, що його впевненість у знанні
проблеми є лише ілюзією), то на консультацію він не піде. По-друге,  на
консультацію не прийде і той, кому потрібен лише диплом.

?????¤?¤?$?????!?Суттєвою особливістю сучасного суспільства (і в його
структурі –  студентської молоді, яка відділяє його від політичної й
духовно-культурної атмосфери епохи Модерну) постає зниження цінності
феномену знань, девальвація уявлень про їх соціальну значимість і
зростання натомість значення інструментального виміру знань [2,
174-176]. Цей процес простежується практично в усіх суспільних сферах,
на різних ієрархічних рівнях соціальних організацій і груп.  Стосовно ж
університетської освіти в Україні, то явище такої зміни пріоритетів
охоплює навіть значну частину кращих студентів. За останні роки, як
свідчать результати соціологічних опитувань,  різко зменшилась частка
студентів, які вбачають у знанні, загалом у культурі, ключ до
розв’язання таких проблем сучасності, як поглиблення демократії,
наркоманія, міжетнічні конфлікти, екологічна криза. Слід зважити й на
той факт, що подібні переконання вплетені в загальноцивілізаційні
процеси автономізації особистості (автономізації, перш за все, в
нормативному сенсі)  щодо домінуючих у суспільстві цінностей, ідеологій,
навіть тих, які панують у референтних для цієї особистості групах, що
робить згадані погляди стійкішими й поширенішими.  Зважимо  й на те,  що
сьогодні в індустріальних суспільствах різні покоління сповідують
несхожі мистецькі уподобання (представники одного покоління не тільки не
сприймають, часто навіть не знають субкультуру іншого покоління, його
кумирів, предмета захоплень або й першочергових зацікавлень – як
Інтернету тощо).

Відтак  особливої значимості набуває проблема самодисципліни,
самовиховання, почуття відповідальності. Отже, необхідне зростання ваги
світоглядного виховання, світоглядного знання.  Без ознайомлення
особистості – в даному разі студента – зі світовими надбаннями
світоглядної думки формувати такі якості, як відповідальність,
активність, які б узгоджувались із сучасними соціальними реаліями,
просто неможливо. Інакше особистість буде поєднувати в собі, з одного
боку, риси грамотного, ерудованого, здатного до самостійних професійних
рішень фахівця, а з іншого – напівосвіченого, інфантильного (хоч нерідко
ця інфантильність супроводжується тупою агресивністю), несамостійного в
політичних та соціальних орієнтаціях обивателя, яким легко маніпулювати,
інтересами якого легко нехтувати. Початки такого несимпатичного
соціального типу вже сьогодні можна спостерігати в середовищі
українського студентства. Поряд з жертовним, просвітленим, 
інтелігентним студентом, якого багато хто  з нас ще недавно спостерігав
на Майдані,  середовище впевнено продукує інший соціальний типаж –
безідейного, продажного, здатного за відповідну плату зранку 
підтримувати одну політичну силу, а після обідньої пори з такою ж
завзятістю – протилежну, мотивуючи це бажанням поліпшити скрутний
матеріальний стан. У бесідах ці студенти щиро визнають свою повну
байдужість до будь-якої політичної заангажованості. Що при цьому впадає
в очі, то це ототожнення студентом своєї політичної і моральної
поведінки з поведінкою робітника на ринку праці: йде туди, де є вільне
робоче місце, незалежно від того, хто хазяїн, які його уподобання й
антипатії, якого характеру і спрямованості роботу  потрібно буде 
виконувати…

Було б невдячною справою моралізувати з цього приводу.  За ціннісними
мотиваціями студентів, окрім примітивного пристосовництва чи спроб
поліпшити свій бюджет,  мусимо  бачити факт більш масштабний, більш
глибинний, а саме – багатолике  проникнення ринкових правил, ринкового
духу в освітнє середовище.

Ця тема заслуговує на окрему розмову, на окремі дослідження, хоча вона
стала предметом розгляду провідних мислителів уже в минулому  столітті й
багато аспектів її вже добре всім відомі. Привертає увагу одна
особливість рецепції українських науковців, політиків, педагогів на
такого штибу явища: надто часто, розмірковуючи чи то про присудження
наукових ступенів [3], чи то про кількість студентів у наших вузах, ми
як аргумент використовуємо практику  західноєвропейських або
американських університетів, беремо її за зразок. Але при цьому дуже
часто не звертаємо уваги на такі  фактори:

– як ці реалії оцінюють самі західноєвропейські чи американські
інтелектуали;

–  освіта на Заході сьогодні знаходиться на переломному етапі, а деякі
дослідники навіть називають це кризою. Ідея Університету зазнає 
серйозних трансформацій.

Так, наприклад, ми безумовним і беззаперечним успіхом  вважаємо той
факт, що за кількістю студентів на 10 000 осіб населення ми  “наздогнали
й випередили” чимало розвинених країн. А варто було б поцікавитись, як
ставились і  ставляться  до кількісного зростання студентства видатні
вчені-суспільствознавці західних країн. Адже ту освітню ситуацію, яку ми
зараз створюємо, вони вже переживали тридцять – сорок років тому.

Так, у своєму виступі з нагоди 600-річчя Гайдельберзького університету
Г.-Г. Гадамер  згадав, як у часи його юності у Марбурзі подарували
золотий годинник тритисячному студентові цього вузу – так раділи з
приводу зростання кількості студентів. “А сьогодні, – говорить він, –
вшанували б чимось кращим за золотий годинник того студента, який би
символізував зменшення студентів з 30000 до 3000”, тобто до повернення
розумного співвідношення між викладачами та студентами. Вибух
кількісного зростання студентства у Західній Європі розпочався в 60-і
роки ХХ ст. Про проблеми, що негайно ж виникли в освітній сфері цих
країн, ми тоді мали змогу дізнатися з твору Р. Мерля “За склом”, що був
опублікований в СРСР і пізніше перекладений на українську мову. Вже в
1974 р. було призупинено  розширення лав студентства в ФРН, тому що й
ринок праці виявився неспроможним забезпечити належну роботу
випускникам, і громадські бюджети не витримували.

У нас причини зростання студентства  досить різноманітні. Це і 
соціальні (відтягнути на чотири – п’ять років ривок зростання безробіття
серед випускників шкіл), і амбітні (бажання “бути як люди” в розвитку
освіти), і, нарешті, суто ринкові – поповнення (хоч і не таке вже
значне) бюджетів державних ВНЗ і бюджетів приватних ВНЗ (тут уже вельми
значне). Як наслідок – послаблення контакту “викладач – студент”, втрата
взаємовідносин “вчитель – учень”, які складалися століттями і 
забезпечували спадкоємність інтелектуальних  і, значною мірою, 
моральних традицій у суспільстві.

Важливо й те, що  в загальній масі нещодавніх вельми посередніх учнів
середньої школи (“малоспроможних середняків”, як сказав би
активіст-комсомолець 30-х років), котрі часто несподівано для себе
стають студентами, творчі й працелюбні особистості залишаються в
меншості, а тому  “бал править” агресивна посередність, для якої
мислячий студент – це  “вискочка”,  подразнюючий фактор, якого необхідно
позбутись. Викладачам вищих навчальних закладів, особливо периферійних,
такий стан речей добре знайомий. Далеко не всі студенти в цій ситуації 
витримують боротьбу за власну ідентичність, та й викладач мусить вести
заняття так, щоб бути хоч трохи зрозумілим аудиторії, тобто знижувати
рівень викладання на шкоду кращим студентам.

У цих умовах по-новому постає і потребує переосмислення ідея елітарності
вищої школи, відбору до неї  кращих представників учнівської молоді.
Тому перед фахівцями постає дуже складне завдання: поєднати майже
непоєднуване – орієнтувати освіту на принципи ринкових стосунків і на
традиційні принципи плекання еліти суспільства.

Література

Ортега-і-Гассет Хосе. Місія Університету //Ідея Університету. – Львів:
Літопис, 2002. – С. 65 – 108.

Гадамер Г.-Г. Ідея Університету – вчора, сьогодні, завтра //Ідея
Університету. – С. 167 – 184.

Ганіткевич Ярослав. Наукові ступені в Україні. Історія проблеми //
Світогляд.– 2006. – № 2. – С. 46 – 56.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020