Реферат на тему:
Стан дослідження законів історії у новітній філософсько-історичній думці
України
Проблема законів історії актуалізувалася в міжнародній, в тому числі й
українській, філософсько-історичній думці, по суті, від середини ХІХ ст.
Тоді марксизм, а одночасно з ним і позитивізм, поставили мету виробити
наукову засаду створення нового суспільства. Марксизм розглядав нове
суспільство як комунізм, що змінить революційним способом, але на основі
матеріалістичного розуміння історії та “наукового комунізму”,
капіталізм. Позитивізм же (О.Конт, Г.Спенсер, Е.Дюркгейм тощо) намагався
створити наукове вчення про суспільство, що ґрунтується на засадах
соціально-політичного й ціннісно-економічного плюралізму, дещо
суперечливо і скептично ставлячись до вчення про прогрес і розвиток
суспільства.
Після розпаду СРСР, на початку 90-х років ХХ ст., загальний інтерес до
теми законів історії на теренах країн СНД, отже і в Україні, упав. Річ у
тім, що в Україні протягом принаймні останнього піввіку проблема законів
історії ґрунтовно не аналізувалася. Вирішення її бралося на віру із
настанов марксизму-ленінізму. Тому після розпаду СРСР мільйони людей
зневірилися в тому, що марксизм-ленінізм запропонував справді наукову
версію створення нового суспільства на основі знання законів історії.
Виникла й підозра, що такі закони взагалі не існують, бо їх з успіхом
може замінити конституція держави.
Мета даної статті полягає в тому, щоб проаналізувати стан розробки
проблеми законів історії у новітній філософсько-історичній літературі,
точніше – в публікаціях українських авторів, що з’явилися протягом
останніх п’ятнадцяти років. Об’єктом дослідження в цьому смислі для нас
є вирішення проблеми законів історії в українській філософській та
історичній літературі, в той час як безпосереднім предметом є стан
вивчення цієї проблеми в новітній українській науковій думці. Джерельною
базою в даному разі є праці В.Андрущенка, І.Бойченка, В.Кременя,
В.Лук’янця, М.Михальченка, О.Реєнта, Н.Яковенко, Т.Ящук та інших
вітчизняних дослідників, котрі прямо чи опосередковано торкаються
проблеми законів історії.
Методико-методологічною базою нам слугують як праці вказаних вище
вчених, так і традиційні для української філософії принципи
автохтонності, антропоцентризму, екзистенціальності, субстанційного
плюралізму тощо.
Ставлячи за мету дослідити розробку теми законів історії у новітній
філософсько-історичній літературі, очевидно, потрібно брати до уваги,
передусім, те, як сприймають цей стан професійні історики після того, як
зникла в Україні світоглядно-методологічна монополія
марксистсько-ленінської філософії, котра обґрунтовувала тезу про
існування законів історії, а історики спиралися на неї у своїх
розвідках. “Сучасна вітчизняна історична наука, – констатує історик та
історіософ О.Реєнт, – нагадує флот без пізнавального прапора.
Методологічна невизначеність більшості авторів засвідчує прикрий факт
відсутності чітких наукових засад, апробованого методологічного
інструментарію. Результатом цього є поява праць, що, у кращому разі,
човгають рейками, прокладеними ідеологами партапарату радянської доби, а
в гіршому – линуть у вільне плавання з вітрилами, в які дмуть вітри
кон’юнктури” [6, 3].
Зауважимо також, що й вислови “історія” та “історичне”, можливо, ліпше
іноді брати в лапки, тому що нині спостерігається значний розкид думок з
приводу того, що потрібно, а що не потрібно визнавати історією. Нерідко
під історією розуміють деякий аспект політології чи вчення про держави.
Так, В.Потульницький пише про те, що “історія є в основному історією
держав і державоподібних суспільних одиниць та інститутів, а також ідей,
котрі ведуть до їх створення” [5, 4]. Таке розуміння історії загалом
випливає із твердження, котре поділяють і окремі українські спеціалісти
в галузі філософії історії, згідно з яким “історія – це політика,
перекинута в минуле” [3, 20].
Зважаючи на розмаїття тлумачення поняття “історія”, а також на те, що
нашим завданням є аналіз стану досліджень проблеми законів історії у
новітній філософсько-історичній вітчизняній літературі, обмежимось
визначенням цього поняття. Тобто в даній статті йдеться, насамперед, про
ту частину наукової літератури, котра інтерпретує історію не як “історію
держав”, а як “спеціально-наукову дисципліну” або просто як суспільну
науку. Об’єктом цієї науки, як пише Я.Калакура, є “історична дійсність,
процеси, події, явища і фрагменти історичного розвитку, його дійові
особи, вся сукупність умов, що характеризують життя суспільства і
впливають на нього, тобто все, на що спрямовано пізнавальну функцію
історичної науки” [2, 270].
Вказане вище визначення поняття «історії» як науки та об’єкта її
вивчення найпоширеніше в суспільстві. Воно не викликає якихось суттєвих
заперечень з боку основної маси вчених, котрі вбачають в історії науку
“про розвиток суспільства” або, як відзначає філософ В.Гусєв, про
“конкретне і розмаїте життя людства в усіх його виявах в історичній
послідовності, починаючи з появи людського суспільства до наших днів”
[2, 178 – 179]. Вважається у зв’язку з цим, що “історична наука повинна
зрозуміти і пояснити описувані факти. На підставі аналізу їх у
сукупності вона з’ясовує сутність специфічних законів розвитку
суспільства, особливості історичного процесу окремих країн і народів
порівняно з іншими” [2, 179].
Підкреслимо, що викладене вище опорне для даної статті визначення
історичної науки, її завдань та об’єкта дослідження взяте з навчального
посібника “Історична наука: термінологічний і понятійний довідник” (2002
р.). Зумовлене це тим, що дана праця є навчально-пізнавального
призначення, а подібні праці, як правило, узагальнюють значний обсяг
різноманітних інтерпретацій, типових як у наукових дослідженнях, так і в
межах навчального процесу. Здавалося б, що, визнавши закони історії
аспектом предмета історії як науки, згадане видання повинно було б і
репрезентувати ці закони. Адже головним завданням будь-якої науки, і це
визнають самі історики, є встановлення фактів, а далі – виявлення
законів на основі дослідження співвідношень між фактами.
Історія в цьому відношенні, зазначає М.Варшавчик, спочатку “завжди
наявна в актах первинної орієнтації людей у вигляді традицій, норм,
настановлень, авторитетів, цінностей, мови, звичаїв, ритуалів тощо, а
також осмисленого вживання матеріальних предметів культури” [2, 305].
Після дослідження цих “актів” та встановлення фактів, потрібно
теоретично з’ясовувати надані чуттєво зв’язки фактів і визначати закони
історії, представлені опосередковано “актами” і фактами.
Проте, на жаль, питання про закони історії не розглядається у згаданому
навчальному посібнику. Тому створюється враження, що існування законів,
хоча й декларативно визнається вченими, та все ж вони не належать до
основних понять історичної науки. Тобто про закони історії деякі автори
згадують, але часто-густо це робиться побіжно, без усвідомлення їх
змісту. Підставою для такого твердження є той безперечний факт, що при
інтерпретації історії як науки про розвиток суспільства багато
дослідників чомусь не керується його, розвитку, законами, а прагне
якнайкраще і найстаранніше описувати цей нібито розвиток у межах уявлень
про нього, почерпнутих із різних джерел. Проте з важко зрозумілих
підстав автори менше всього звертають увагу на те, що розвиток – це стан
і наукове визначення способу існування живого організму. Суспільство ж
ніколи не було організмом, не є тепер і ніколи не буде в перспективі,
навіть коли називають його “соціальним організмом”. Адже суспільство не
функціонує як деяке “ціле”, що властиве організмам. Воно було і є
“незавершеним”, “нецілим”, тобто конкурентною (соціальною) взаємодією
людських індивідів-організмів, кожен з яких у цих взаємодіях
розвивається окремо, отже, і живе особисто, а не відособлено.
Словом, коли погодитися із тими вітчизняними теперішніми дослідниками,
котрі уявляють собі суспільство як організм, що розвивається, а історію
тлумачать як науку про розвиток цього метафоричного організму, слід
логічно визнати й те, що закони розвитку пояснює не філософія, історія
чи соціологія, а наука про живий організм, тобто біологія. Це означає,
що метафоричне тлумачення суспільства як соціального організму заводить
філософське вирішення питання про існування чи неіснування законів
історії на шлях міфопоетики й естетики, що виключає потребу виявлення
історичних законів. Міфопоетика не ставить перед собою завдання
встановлювати ці закони, а естетика веде мову не про закони історії, а
про красу, тобто про довершеність, і тим самим – про непорушність
людських і природних витворів та про форми їх чуттєвого сприйняття
людьми.
Разом з тим особисте знання законів історії деякі дослідники, очевидно,
вважають апріорним або інтуїтивно даним. Особливо це стосується
переконання в тому, що історик повинен бути таким собі “об’єктивним
суддею”, який слідкує за тим, щоб при оповіді про події суспільного
буття не було ні применшення того, що відбулося, ні перебільшення його
суспільної значущості [4, 15]. Хоча авторами, які висловлюють такі
переконання, і не вказуються критерії, що слугують їм мірилами подій,
проте сам факт визнання можливості перебільшень і применшень їхньої
значущості дослідниками, загалом людьми, означає, що кожен
“історик-суддя” таки має в своєму розпорядженні знання законів історії.
Вони й слугують йому мірою при описі та тлумаченні подій.
Правда, чомусь ці закони історики-дослідники, а також філософи, які
досліджують історію, не намагаються формулювати й теоретично визначати.
Цим ставиться під сумнів і репутація добросовісності “історика-судді”,
бо без посилання на закони історії його оцінки є свавільні, а сам суддя
в такому випадку виявляється не “представником науки”, а самозванцем.
Відмітимо ще один аспект, який нині також свідчить про стан розробки
проблеми законів історії в українській філософській та науковій
літературі. Маємо на увазі інерцію механіко-об’єктивістичного тлумачення
“історичної закономірності” або ж “об’єктивних законів історії”, котра
була привнесена в Україну разом із гегельянством та
марксизмом-ленінізмом і тепер продовжує використовуватися при розробці
питань філософії і методології історії.
Протягом останніх років вона посилилася внаслідок спроб використовувати
природничо-синергетичне вчення про уявну “стрілу часу”. Перші її намітки
тісно пов’язані з міфологічно-есхатологічною “точкою Омега”, пов’язаною
з біблійним тлумаченням Ісуса Христа як “Альфи і Омеги”, початку й кінця
світобуття. Вважається, що уявна лінія “стріли часу” в історії утворює
“осьовий час”, про який вчили більше або менше пов’язані з християнським
світоглядом католик Тейяр де Шарден, вихованець єзуїтів М.Гайдеггер,
протестант К.Ясперс та інші філософи історії за межами України.
Внаслідок поєднання тлумачення закономірності історії в дусі
лінійно-механічного об’єктивізму і детермінізму, що визнає її як
результат, продукт взаємодії різних чинників, з уявленнями про “стрілу
часу”, котра нібито об’єктивно спрямовує суще, й оповідь про нього до
“кінця історії”, поняття про цю закономірність набуває містичного
характеру. Тобто в межах лінеарності “стріли часу” йдеться не про
закони, якими міряють події та їхні взаємозв’язки, що, власне, й
означується поняттям “закономірність”, а про щось фатально-невідворотне,
котре стихійно нав’язує людям порядок їхньої життєдіяльності. На
підставі подібних уявлень про закономірність, історію інтерпретують у
контексті суджень А.Тойнбі про динаміку цивілізацій, наприклад, так:
“…Всередині цивілізації, що зазнає процесу розпаду, закономірно
відшукуються моделі відповіді на виклик історії та претенденти на роль
рятівника” [3, 55].
Отже, маємо можливість констатувати, що в сучасній вітчизняній
філософській літературі проблема законів історії або замовчується, або
згадка про них подібна механічній звичці. Тобто існування законів
історії нібито й визнається, але майже ніхто не пробує пояснити ні їх
зміст, ні їх число, ні методику використання їх у дослідницькій,
політичній та іншій діяльності.
Спостерігається при цьому певний дуалізм інтерпретацій, пов’язаний із
двозначністю розуміння змісту поняття “історія” у межах
лінеарно-одномірного підходу. Так, у випадку, коли історія розуміється
як розвиток суспільства, з’являється потреба уявляти суспільство за
аналогією до організму, що тягне за собою спроби пристосувати закони
біології, котра й описує розвиток організмів, для тлумачення законів
поетико-метафоричного “соціального організму”. Закони ж суспільства в
цьому випадку не пояснюються. Коли історія розуміється як оповідь або
наука про суспільство, то закони утворення й функціонування оповіді –
наукової чи ненаукової – не можуть бути тотожними законам суспільства,
бо вони виражають тільки діяльно-пізнавальне освоєння суспільства
дослідником, а не закони суспільства.
Потрібно також відзначити, що окремі дослідники усвідомлюють вказані
вище суперечності у тій мірі, в якій останні представлені в науковій
літературі. Це проявляється і в намаганнях зробити певний внесок у
вирішення питання про суть та існування законів історії, ґрунтуючись на
спробах урахувати різноманітність теоретико-методологічних підходів та
дослідницьких методик насамперед. У даному випадку йдеться про праці
І.Бойченка, який спробував певним чином систематизувати й розглянути
наявне в зарубіжній, головним чином в західноєвропейській та російській
літературі, розмаїття тлумачень законів історії. Причому розгляд цієї
проблеми вчений веде у контексті взаємозв’язків онтологічного,
теоретико-пізнавального та антропологічного підходів до аналізу історії.
Одночасно він спирається на такі фундаментальні принципи української
філософії, як субстанціональний та методологічний плюралізм,
людиноцентризм та інші, котрі пов’язані зі змістом принципу
автохтонності.
Проте загальною точкою зору, з якої вчений веде обсервацію законів
історії, йому слугує автохтонність, тобто Україна. Зокрема, І.Бойченко
констатує, що в Україні тривалий час функціонував “традиційний, або
класичний”, тобто лінійно-механістичний, варіант інтерпретації законів
історії. Але одночасно з цим варіантом існуюча некласична інтерпретація
законів історії не розроблялася внаслідок різних причин. Через це
дослідник цілком справедливо констатує обмеженість розуміння законів
історії “у нашій філософсько-історичній, соціально-філософській та
філософсько-соціологічній літературі”, котра до цього часу, в основному,
залишається на ґрунті “лінійного одновимірного підходу до
закономірностей історії” [1, 411].
Заодно цілком слушно І.Бойченко відмежовується від об’єктивістичного
намагання уніфікувати погляди різних дослідників, зводячи їх до
“спільного знаменника” або “до всього кращого”, взятого з різних учень.
Намагання уніфікувати розмаїття суджень про закони історії дослідник
логічно називає “органічним породженням командно-адміністративної
системи і зорієнтованою на жорстке підпорядкування суспільної науки
потребам, інтересам і цілям політики” [там само].
Підкреслимо, що пізнавальні можливості онтологічного,
теоретико-пізнавального й антропологічного підходів І.Бойченко
застосовує при розгляді трьох методологічних стратегій інтерпретацій –
класичної, некласичної та антропологічної. Причому антропологічний
погляд на закони історії в системі уявлень дослідника визначається як
центральний і такий, що властивий як класичній, так і некласичній
інтерпретаціям. Адже при вивченні законів історії потрібно враховувати
не тільки існування суспільства, але й буття людини, особистості [1,
412].
Найважливішу ознаку класичної інтерпретації законів історії І.Бойченко
вбачає у приматі лінійно-хронологічного погляду та в значному
домінуванні субстанціонально-монологічного підходу. Найбільше він
притаманний у наш час марксизму-ленінізму, позитивізму та різним проявам
гегельянства. При цьому класичний підхід перебільшує значущість
субстанціональності та робить постійні спроби створити універсальну
систему всеохоплюючих законів цілераціональної діяльності. Крім цього,
дослідник відзначає, що в західноєвропейській філософській літературі
визнається наукова й практико-політична шкідливість зведення законів
історії до ролі інструмента того чи іншого різновиду тотального
політиканства [1, 429]. Заодно прагнення подолати обмеженість
традиційного підходу до тлумачення законів історії зумовило пошуки
методологічних альтернатив.
Безпосередня альтернативність у дослідженнях законів історії нині набула
форми протилежності класичному раціонально-детерміністичному й
діахронному тлумаченню. Вона тісно пов’язана з опорою на синергетичне
вчення про дисипативні системи, до числа яких включається й суспільство.
“З позицій нелінійного аналізу, – зазначає І.Бойченко, – суспільство
постає як система не тільки складна, а й дисипативна. Тобто система,
якій, на відміну від систем консервативних, притаманні якісні й
необоротні зміни” [1, 435].
Найвиразніше цей напрямок досліджень проявився в межах загального
“синергетичного повороту” в європейській філософії історії, що настав
переважно з 70-х років ХХ ст. Проте в Україні некласичний напрямок
дослідження законів історії тільки починає розгортатися. “Праці
монографічного характеру з цієї проблематики поки що відсутні, по суті,
повністю. Явно бракує навіть спеціальних наукових розвідок на рівні
статей чи розділів монографій, хоч ця тематика за сучасних умов стає
дедалі актуальнішою” [1, 435].
Зазначимо, що І.Бойченко в багатьох аспектах утримується від суджень,
наприклад, про те, скільки нині відомо законів історії або принаймні які
із сформульованих у філософії історії законів не повинні викликати
заперечень. Правда, при антропологічній інтерпретації вчений
висловлюється в тому смислі, що закони історії в антропологічному вимірі
постають визначальними щодо законів, котрі формулюються в
субстанціональному вимірі. Антропологізм передбачає опору на
смисложиттєві критерії. “Тут у центрі уваги, – вважає І.Бойченко, –
смисложиттєві, внутрішні закони, творцем, носієм і провідником яких у
життя виступає людина” [1, 438]. Тому людиноцентризм – це наріжний закон
історії, бо не історичний процес, “а, навпаки, саме буття людини є
основою і формою вияву історичної реальності”. Через це в антропологізмі
“на перший план виходить тлумачення закону як об’єктивного закону
виникнення суб’єктивності” [1, 439].
Другим же за вагомістю в структурі законів історії І.Бойченко вважає
“самопізнання й самоздійснення індивідуальної людської істоти” [1, 443].
Закон цей, на думку вченого, пояснює співвідношення свободи особи і
суспільної необхідності, мікро- і макрокосму, суть самопізнання,
горизонт актуалізованої сучасної та горизонт історичної свідомості тощо.
Підсумовуючи аналіз стану дослідження проблеми законів історії в
українській новітній філософсько-історичній літературі, підкреслимо, що
саме І.Бойченко, по суті, вперше упродовж всієї історії української
філософської думки, підійшов до цієї проблеми не тільки як новатор, але
і з глибоким розумінням важливості її вирішення для функціонування
філософії історії та українського суспільства. Одночасно його
дослідження виявило і складнощі вивчення законів історії.
Так, різні автори більше схильні згадувати про закони й закономірності
історії, аніж пояснювати й визначати їх конкретний зміст. Одночасно
виявляється, що визнання чи невизнання законів історії методологічно
залежить від трактування поняття “історія”. Якщо історія тлумачиться як
синонім української “оповіді”, тоді закони історії мають розумітися як
закони оповіді. Якщо ж історія трактується як “об’єктивний процес
розвитку суспільства”, тоді слід говорити не про закони історії, а про
закони суспільства, про які мовиться в тексті оповіді.
Вивчення стану дослідження проблеми законів історії в новітній
українській філософсько-історичній думці дозволяє також констатувати, що
вітчизняна історія та джерельна база дослідження цих законів, по суті,
не вивчена. Отже, дана проблема належить до актуальних і перспективних
тем нових досліджень.
Література:
Бойченко І.В. Філософія історії. – К.: Знання, 2000.
Історична наука: термінологічний і понятійний довідник.: Навчальний
посібник. / В.М.Литвин, В.І.Гусєв, А.Г.Слюсаренко та ін. – К.: Вища
школа, 2002.
Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу
(критика історичного досвіду). – К.: ARK-UKRAINE, 1996.
Литвин В.М. Україна – 2004. Події. Документи. Факти.: У 3 т. – К., 3
Медіа, 2005. – Т. 1.
Потульницький В.А. Українська та світова історична наука: рефлексії на
межі століть// Український історичний журнал. – 2000.– № 1.
Реєнт О.П. Деякі проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: стан і
перспективи наукової розробки// Український історичний журнал. – 2000.–
№ 2.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
