.

Роль історичної школи М. Грушевського у формуванні державницької концепції української історії, її реалізацію у Львівській школі української історіогр

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 6223
Скачать документ

Реферат

на тему:

Роль історичної школи М. Грушевського у формуванні державницької
концепції української історії, її реалізацію у Львівській школі
української історіографії

На рубежі ХІХ–XX ст. інтенсифікувався процес професіоналізації
української історичної науки, а  історія стала фаховою наукою. Саме в
таких умовах народжувалася Львівська історична школа М. Грушевського. 
Протягом майже двох десятиліть (1894 – 1913) його діяльність була
пов’язана з науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Приїзд до
Львова  і розгортання тут наукових досліджень нового рівня стало
важливим етапом у житті вченого [2,6] і всього українського
науково-культурного життя кінця XIX – початку XX ст. М. Грушевський був
уособ¬ленням київської наукової школи В. Антоновича, мав надзвичайно
велику ерудицію, солідну наукову підготовку і на посаді професора
Львівського університету відчував, що йому належить дати своїй нації
синтез  історичних знань. Як писав у рецензії на брошуру М. Возняка
“Українська державність”, що була  видана СВУ у Відні в 1918 р., історик
української літератури, професор таємного Українського університету у
Львові, дійсний член НТШ Л.Білецький, професор М. Грушевський “у всіх
своїх працях при кожній нагоді підкреслював ідею української
державності, вказував на історичні факти й доказував необхідність для
українського народу всіма засобами і силами стреміти до самостійної
Української держави” [1, 6].

У Львові на той час під впливом ліберального просвітництва і романтизму
західноєвропейських історіософських течій, насамперед позитивізму,
сформувався новий характер дослідження історичних джерел та подій,
ключовою особливістю якого було повернення до національних проблем.
Послідовники романтизму визнавали суспільні ідеали у самобутності
національної історії кожного народу [15, 213]. Забігаючи наперед, можна
сказати, що М. Грушевський під час головування в Науковому товаристві
імені Шевченка продовжував застосовувати у своїх дослідженнях засади
європейської суспільно-наукової думки, а саме – синтез методологій
позитивізму і неопозитивізму. Його наслідували учні: М. Кордуба, І.
Крип’якевич, а С. Томашівський та І. Кревецький намагалися вже
застосовувати онтологічні і гносеологічні нововведення в дослідженнях 
української історичної думки. В наукових дослідженнях М. Грушевський
залишався послідовним прихильником наукового критицизму, об’єктивності й
всебічності висвітлення історичних явищ. Історична ідея М. Грушевського
виходила з досягнень європейської науки, а її методологічні основи
сміливо поєднували найновіші теорії історичного процесу, що означало
перехід східноєвропейської історіографії від класичної до модерністської
форми, який  відбувався в атмосфері українського національного
відродження [14, 46]. Будучи головою НТШ з 1897 р.  і керівником
історично-філософської секції, М. Грушевський заклав міцний фундамент 
розвитку української історіографії.

Український державницький напрям відображав історіософію новітньої
західноєвропейської історіографії. Відомих успіхів державні школи в
історіографії досягли в Англії, Німеччині, в польській історичній науці,
а також у Росії. Однак організаційно українська школа державницького
спрямування сформувалася пізніше, ніж у країнах Європи, хоча такі
історично-ідеологічні трактати, як “Історія Русів”, а також історичні
праці “История Малой России” (1822) Дмитра Бантиш-Каменського
(1788–1850) чи “История Малороссии” (1842–1843) Миколи Маркевича
(1804–1860) можна розглядати як провісники державної школи.

Львівська історична школа М. Грушевського поставила перед собою серед
домінуючих завдань дослідження історії України в контексті
державотворчих процесів. Практично всі його учні стали
істориками-державниками, вбачаючи рушійною силою українського
історичного процесу не просто народні маси, а українську еліту як
ключову верству, що розуміла значення державності й тому була
державотворчим чинником історії України.

Науково-організаційна праця М. Грушевського у Львівській історичній
школі поділялась на три основні підрозділи: а) розбудова Наукового
товариства імені Шевченка; б) організація широкої видавничої діяльності
рідною мовою; в)підготовка й виховання нових кадрів українських
істориків, головним чином із студентів Львівського університету [3, 82].
В основу історичної школи вчений поклав ідеї національно-культурної
окремішності українського народу, а також соборності українських земель,
що підкреслювала територіальну цілісність і єдність України і
українського народу. Ідея українського демократичного державотворчого
процесу існувала з часів княжої доби. М. Грушевський вважав, що “наукова
робота лежить в основі культурного поступу, і без сильного, солідного
культурного підкладу неможливі ніякі національні здобутки, ніякий
тривкий і певний поступ народу.”  Цю думку вчений підтвердив словами з
Євангелія, коли взяв їх за епіграф до “Історії України-Руси”: «Пізнайте
істину, і істина визволить вас!» [8].

 Працюючи у Львові, вчений розраховував на підтримку громадськості
Галичини і Наддніпрянської України, а також домагався перетворення
Наукового товариства імені Шевченка в Українську академію наук, що 
поставило б культурну рівноправність українського народу врівень з
іншими європейськими народами [21].  М. Грушевський вважав, що утворення
Академії наук дало б “остаточне право українській мові як мові
культурній, здатній до наукового вжитку” [11, 89-100].

На багатотомну наукову працю М. Грушевського “Історія України- Руси”,
стосовно “прозьби про  допущення її до Росії”, відповіддю була абсолютна
заборона. “В наукових колах російських і польських книгу ґрунтовно
замовчано…”[7,204]. “Історія України-Руси” до цього часу вважається
основним виданням “Збірника історично-філософічної секції”, котрим М.
Грушевський “подав своєму народові найсильнішу зброю, яку тільки можна
було дати ”[5, 9]. За твердженням О. Оглоблина, на фундаменті новітньої
схеми і концепції вчений  побудував свою монументальну роботу, яка стала
історіософською основою наукової школи істориків у Львові і сприяла
розвитку державницького напряму в українській історіографії. Заявлена в
ній концепція зламала офіційну на той час схему історії Росії,
“загально-російської народності”, авторами якої були М. Карамзін, С.
Соловйов та інші. За М. Грушевським, Київська держава, право, культура
були витвором однієї народності – українсько-руської, а
Владимиро-Московську державу збудувала інша, великоруська народність.
Київський період історії перейшов не у владимиро-московський, а в
галицько-московський, а згодом у литовсько-польський період.
“Владимиро-московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею
Київської, вона виросла на своїм корені”[9,168-175]. Ця теорія, як і
концепція окремішності українського історичного процесу, стала
переломною в  українській історіографії, допомагала утвердженню її
державницького спрямування. Саме на її основі зароджувалась новітня
українська історична думка, нова генерація  українських істориків,
працювала наукова історична школа, котра була першим представником
української національної історіографії.

Львівську школу української історіографії  Д. Багалій назвав  ”Галицькою
школою істориків”, яка мала загальноукраїнське значення, наші ж
сучасники називають її “без перебільшення однією з перших шкіл
української національної історіографії” [3, 119]. Вихованці школи взяли
від її засновника історичну схему, методологію історичного дослідження і
його історіографічні й історичні концепції. Майже всі учні професора
стали істориками-державниками, котрі вважали його найвидатнішим
істориком і організатором українського наукового життя. Головне своє
завдання  вони вбачали в переоцінці історичної спадщини
“істориків-народників”, зокрема в ідеологічному та історіософічному
аспектах [4, 76]. Отже, державницька школа виросла з історичної школи В.
Антоновича, вихованцем якої був М. Грушевський.

Важливо підкреслити, що на той час  Львівська історична школа фактично
була єдиним осередком в  українській історичній науці, який займався
дослідженням історії державності України і друкував свої праці
українською мовою. Згуртувавши у своїх рядах кращих представників
української наукової інтелігенції Східної Галичини, Львівська історична
школа М. Грушевського поступово перетворилась на всеукраїнський центр
історичних досліджень, мету якого її члени вбачали в утвердженні
національної і державницької самосвідомості, духовному відродженні
української нації та відстоюванні національних інтересів українців
засобами науки, у підготовці наукового ґрунту для відродження
української державності.

:нові архівних матеріалів, що були виявлені авторами  в архівах Львова,
Відня, Кракова, Варшави, Харкова, Москви.

У  ”Записках НТШ”, крім учнів школи, друкували свої наукові розробки і
вчені з Наддніпрянщини. Їх кількість побільшала від того часу, як
”Записки” дістали вільний доступ до Росії[13]. Свої праці в них
розміщували О.Лотоцький  (”Соборні крилоси на Україні та Білій Руси в
XV—XVI ст.”, т.9 і ”Суспільне становище білого (світського)  
духовенства   на   Україні і Росії в XVIII ст.”, т.21), один з  молодших
учнів В. Антоновича В.Доманицький  (розвідки по історії козаччини –
«Козаччина на переломі XVII в. (1591–1603)», тт. 60—64, ”Причинки до
історії повстання Наливайка”, т.40 та цілий ряд дрібніших заміток).
В.Доманицькому    належить  і розвідка ”Чи була реформа Баторія?” у
„Науковому Збірнику” (Л., 1906).  Усі зазначені наукові праці були
написані істориками-державниками, а отже, підняті в них проблеми
розглядалися під кутом державництва.

Неоціненний внесок Наукового товариства імені Шевченка в українську
історіографію завдяки його публікаціям  можна прирівняти лише до видань
“Кієвской Старины”. Після її закриття  “Записки” стали головним
друкованим органом, де побачили світ  наукові дослідження  і розробки
української історії в руслі державницького спрямування. Визначальна
заслуга в їх створенні та організації роботи належить М. Грушевському,
який майже 20 років був головою Товариства і редактором «Записок»
одночасно. За цей час проведена колосальна робота: НТШ видало 120 томів
“Записок НТШ”, 59 випусків “Хронік НТШ” та багато інших книжок. Видавало
воно й “Українську бібліотеку” (з 1901 р.), щомісячний журнал
“Літературно-науковий вісник”  (у 1898–1906 рр.) тощо.

Особливо активною була очолювана М. Грушевським історично-філософічна
секція НТШ.  До її роботи вдалося залучити майже всіх українських
істориків. З 1895 р. вона почала видавати “Джерела до історії
України-Руси”, з 1899 р. – “Збірник історично-філософічної секції НТШ”
(вийшло 16 томів, в їх числі 8 томів “Історії України-Руси” М.
Грушевського”), “Збірка актів до історії суспільно-політичних і
господарських відносин в Західній Україні” та багато інших. При секції
працювали правнича і статистична комісії, кожна із своїм друкованим
органом.

Багато учнів М. Грушевського пізніше стали дійсними членами НТШ, що було
визнанням їх наукового доробку. Велика кількість  наукових дискурсів
членів історико-філософської секції НТШ була написана про визначні
проблеми історії України, козаччини, гетьманщини, Галичини.

Пріоритетною рисою Львівської  історичної школи М. Грушевського була
загострена увага до збирання й публікацій історичних джерел, насамперед
тих, що давали ґрунт для дослідження державності. Дослідження самого М.
Грушевського опиралося, в першу чергу, на архівні документи. Професор
наголошував, що, вивчаючи  рідну історію, здобувати інформацію потрібно
саме з документальних джерел, тим самим  залучав своїх учнів до архівної
діяльності. М. Грушевський підкреслював, що неможливо задовольнятися
тільки знаннями минулого, необхідні всебічний синтез та критика
історичних фактів.

Велику увагу публікаціям джерел з історії української державності
приділяла Археографічна комісія, яку разом з І. Франком та С.
Томашівським очолив М. Грушевський. Її робота  спрямовувалась на
підготовку корпусу документів з історії України-Руси. Джерельні
матеріали в архівах Варшави, Кракова, Києва, Петербурга, Москви,
Харкова, Чернігова, бібліотечні та приватні колекції визначних
історичних пам’яток були опрацьовані завдяки старанням саме членів цієї
комісії. Колосальну кількість виявлених і досліджених джерел за період
до 1914 р. було опубліковано в “Українсько-руському архіві” (14 томів)
та в спеціальному виданні “Джерела до історії України-Руси” (11 томів).

Слід відзначити, що М. Грушевський починав як народник, а завершив як 
історик державницького напряму української історіографії.   Кожний
вихованець Львівської історичної школи виступав, перш за все, як
представник своєї батьківщини й у власних дослідженнях відображав
державницькі устремління українського народу. Те ж саме відбувалося в
Німеччині і  Франції, щоправда процес переходу істориків на
державницький ґрунт проходив там дещо раніше. 

Історична школа М. Грушевського у Львові на порозі XX ст. відіграла
значну роль. Наукові видання НТШ (“Записки”, “Збірники”, “Студії”,
“Хроніки”, часописи), за оцінкою західних наукових кіл, своїм рівнем не
поступалися подібним публікаціям іноземних академій наук. Вони
демонстрували перед науковим світом появу у Львові сильного українського
академічного центру.

Відомий український історик, котрий згодом працював  у діаспорі, Б.
Крупницький писав: “Державники поставили на перше місце не народ, а
державу, і це зрозуміло в часи, коли після першої світової війни реально
постала проблема української держави”[19,4]. М. Грушевський 
стверджував, що “… політичне, державне життя… – чинник важний, але
поруч нього існують інші чинники – економічний, культурний, що мають
часом менше, часом більше значення від політичного, але в кожнім разі не
повинні лишатися в тіні поза ним…”[9, 172-173].

На думку І. Гирича, М. Грушевського можна вважати “державником”,
прибічником відомого гегелівського положення про те, що держава сама по
собі є метою і втіленням на землі божественної ідеї, оскільки  його
творчість несла в собі відчутний національно-державницький потенціал і
була новим етапом в українській історіографії, який став мостом від
народницького до державницького напряму[6,153]. Це яскраво проглядається
і в критичних зауваженнях М. Грушевського на творчість В. Антоновича 
[10,1-14] –виразно окресленого представника народницького напряму.

Після смерті  М. Грушевського І. Крип’якевич відзначав заслуги його у
вивченні не тільки історії народу, але й держави: “Грушевський ясно
поставив (справу), що український нарід від найдавніших часів жив
окремим життям, був творцем своєї держави й культури й навіть в часах
занепаду не затрачував своєї національної окремішності, виявляв змагання
до волі (…) З радістю змальовував давній розквіт нашого життя,
могутність держави, високий стан культури, старався показати всьому
світові, яке значіння мала колись Україна в житті Європи (…) Він усе
проголошував погляд, що держава повинна служити народним масам, дбати
про їх добробут та культуру, бо тільки тоді вона стоїть на сильних
основах” [18, 54-55].

У розвитку української історичної науки із заснуванням Львівської
історичної школи вперше утворився організований осередок всеукраїнського
державницького спрямування, що стало переконливим виявом зрілості
українського суспільства стосовно творення своєї національної держави.
Саме тут було аргументовано й розпочато роботу над втіленням у життя
наукової схеми і концепції неперервного історичного піднесення
українського народу, його самобутності та окремішності. М. Грушевський
та його учні продовжили справу минулих поколінь українських істориків,
утворили науковий синтез історії України з позицій позитивізму та
державницької ідеї.

Історична школа М. Грушевського стала ядром НТШ, яке В.Дорошенко оцінив
так: “В історії української науки Наукове Товариство ім. Шевченка займає
незвичайно важливе, можна сказати виключне становище. Аджеж довгі роки
це була єдина на цілу соборну Україну справді українська наукова
установа, що всебічно розвивала українську науку в найширшому значенні
цього слова”.

Література

Білецький Л. Рецензія: Возняк М. Українська державність // Громадський
вісник. –1922.– №73.

Винар Л. Молодість М. Грушевського(1866–1894). – Мюнхен–Нью-Йорк, 1967;
Винар Л. Галицька доба життя Грушевського // Український історик. –
1967. – Ч. 1–2.

Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866–1934)
// Винар Л. Силуети епох. – Дрогобич,1992.

Винар Л. Найвидатніший історик України. Михайло Грушевський ( у 50-ліття
смерті: 1934–1984) // Сучасність. – 1985. – лютий. – Ч. 2.

Герасимчук В.   Михайло Грушевський як історіограф України // Записки
НТШ. – Львів, 1922. – Т. СХХХІІІ.

Гирич І. М.Грушевський та В.Антонович: творчі контакти та
суспільно-політичні погляди // Академія пам’яті Володимира Антоновича.
Доповіді та матеріали. – К., 1994.

Грушевський М.     Автобіографія.    В кн.  Великий українець. – К.,
1992.

Грушевський М.  Передмова до першого видання “Історії України-Руси ”. –
Т.1. – К.,  1991.

Грушевський М. Звичайна схема “руської” історії й справа   раціонального
укладу історії східного слов’янства // Любомир Ви¬нар. Силуети епох. –
Дрогобич, 1992.

Грушевський М. Примітки до історії козаччини з поводу Книжки: Бесіди про
часи козацькі на Україні // ЗНТШ.– 1898.– Кн. 27.

Грушевський М. Три академії // Вісник Академії Наук України. –1991.– №
11.

Джиджора І. Матеріяли московського архіва Міністерства Юстиції до
історії Гетьманщини // Записки НТШ.– Т. 76.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020