Реферат на тему:
Проблема національної школи і педагогіки на сторінках часопису “Вільна
українська школа”
Українознавчі проблеми, як основи національної освіти ХХ ст.,
розглядаються широким колом наукових досліджень, суспільно-політичних,
громадсько-просвітницьких рухів. Особливо активно українознавчі проблеми
піднімалися в освіті.
С.Єфремов у 1912 році писав: “…українські домагання в сфері середньої
й вищої освіти зводяться власне до того, щоб на Україні середня й вища
школа знайомила учнів з минулим і сучасним життям українського народу,
тобто з його історією, письменством та мовою, з географією рідної землі
й її економічним становищем” [1].
Бібліографічний покажчик “Українознавство” у 1913 р. засвідчує, що
наукове осмислення проблеми охоплює широке коло питань. До покажчика з
українознавства входять матеріали з літератури, історії, археології,
генеалогії, етнографії, антропології, історії, церкви та релігійних
рухів, історії церкви та релігійних рухів, історії права,
національно-політичних стосунків, географії, систематики, економічного
життя та історії мистецтва. Кожна наука класифікується за напрямами,
наприклад, “історія мистецтва” має підрубрики: А: Архітектура, малярство
та скульптура. Б: Музика і театр. (Окремою позицією виділено персоналію
“М.Лисенко”). В: Ужиткове мистецтво і художня промисловість [2].
Якщо в ХІХ ст. в освіті увага зосереджувалася на українській мові, що
була чи не єдиним репрезентантом національної школи, то в ХХ ст. постає
вимога розширити знання про Україну, українців відомостями з історії,
географії, культури тощо, об’єднаних поняттям українознавство. У 1917 р.
Ф.Сушицький українознавство характеризує так: “Українознавство, як
відомо, є така галузь наукової роботи, що роз’яснює минуле й сучасне
життя українського народу. Воно пояснює його національні особливості,
його територію, різні впливи життя нашого народу та його розвиток, його
мову, творчість взагалі, художню й літературну зокрема” [3].
“Шкільництво в Україні (1950–1930 р.)” дає матеріали постанов Першого
Всеукраїнського Учительського з’їзду від 5–6 квітня 1917 р., де
говорилося: “У двокласових сільських школах перший клас треба
українізувти з початку 1917–1918 року, в третьому класі ввести
обов’язкове навчання предметів українознавства”, а також у “Меморандумі
Всеукраїнської Учительської Спілки до Директорії Української Народної
Республіки” (грудень 1919 р.), де в розділі “Підготовка вчительства”
вказується: “Всі учителі до майбутнього шкільного року повинні скласти
іспити з предметів українознавства – перша і найголовніша вимога”. 8
жовтня 1917 р. І.Стешенко виголосив програмову промову перед
начальниками середніх і нижчих шкіл Києва та головами батьківських
комітетів, в якій зазначив: “український народ є господарем на своїй
території, але справедливі інтереси меншостей мають бути взяті до уваги.
Одначе всі народності, які живуть на території України, повинні знати
мову, літературу, географію та історію України. Отже, українознавство
повинно бути обов’язковим для повноправних шкіл України” [4].
О.Дорошкевич у журналі “Вільна українська школа” за жовтень 1917 р.
подає циркуляр Генерального Секретаря, де зазначається: “український
народ на його території поставлено на ступінь народів державних. Мова
його, поруч з російською, має бути офіціально-урядовою, з життям його
належить бути знайомим кожному громадянину України без різниці націй. З
огляду на це Генеральний Секретаріат України визнав потрібним, щоб у
всіх середніх, вищих, початкових та інших школах, які користуються
державними правами, були заведені предмети: українська мова і
українознавство (література, географія та історія України)” [5].
На нараді в справі організації народної освіти в Україні 15–20 грудня
1917 р. вказувалося: “І З’їзд по народній освіті висловлює бажання, щоб
літом були організовані Секретарством Освіти по всіх повітах учительські
курси по українознавству”[6].
У працях ректора Українського народного університету Ф.Сушицького,
видрукуваних 1917 р. у журналі “Вільна українська школа”, подаються
принципи і методи українознавства. У статті “Методи українознавства”
автор обґрунтував необхідність глибокої джерельної, філософської,
методологічної бази: “Дражливе у нас зараз питання про українознавство в
школі, треба поставити на ґрунт цілком об’єктивно-науковий… Повинні ще
з’явитися в недалекому часі капітальні праці по історії української
мови, письменству, географії України і ін. Такі праці були б кращою
ознакою сучасного відродження української культури та такого потрібно
зародження української науки в широкому розумінні цих слів” [7].
Основним завданням професор вважав “відшукати зв’язки між окремими
фактами та явищами, з’ясувати генезис їх на підставі закону причинності,
в зв’язку з історичними умовами життя даного народу, який творив свою
культуру, історію, мову і літературу”. До принципів українознавства
автор відносить: національний ґрунт, ідею автономного життя, українську
мову, історико-етнографічний принцип.
У роки Визвольних змагань розглядалось питання і про підготовку
учителів, які б викладали українознавство. У Меморандумі Всеукраїнської
Учительської Спілки до Директорії Української Народної Республіки”
(грудень 1919 р.), де в розділі “Підготовка вчительства” вказується :
“Всі учителі до майбутнього шкільного року повинні скласти іспити з
предметів українознавства – перша і найголовніша вимога”.
Відповідно до вироблених концепцій українознавства терміново
підготовлялися і видавалися матеріали. Так, у 1918 р. Міністр освіти
І.Стешенко з проф. О.Дорошкевичем випускають “Матеріали до вивчення
предметів українознавства”, до яких зараховуються: 1. Історія України на
нижчих щаблях освіти. 2. Історія України в середніх ланках освіти. 3.
Історія України “до курсу вищого концентру”. Тут вивчалася й історія
зарубіжжя. 4. Програма курсу української мови та літератури. 5. Проект
програми географії (природи і населення) України: а) для середніх
навчальних закладів; б) для старших класів середніх навчальних закладів.
До всіх розділів додавалися методичні поради й списки літератури.
Широке коло проблем охоплює і праця С.Єфремова “Українознавство:
покажчик потрібної до самоосвіти літератури” (1920 р.), де увага
акцентується на концентрах: національна проблема, українська справа,
історія, географія, етнографія, економіка, статистика, мова,
письменство, мистецтво, мемуари, покажчики й довідники [8].
Для навчального процесу в середній і вищій школі у 20-х роках багато
зробив М.Васильківський, який твердив, що українознавство – це “сума
знань про український народ та про його країну Україну”. У 1926 р. у
праці “Завдання, програма і методика курсу українознавства в плані
українізації” М.Васильківський розглядає декілька напрямків: методологія
і техніка українознавства; природничо-географічні умови; економічна база
(взаємини: природа – людина); ідеологічні надбудови; побут України;
економічна мораль та право, родинна мораль та право в Україні;
етнографія, етнологія та звичаєве право України; державницький лад
України та чинне право; наука та освіта на Україні; українська мова,
пісня та музика, українське мистецтво, письменство. Український театр,
пластичні мистецтва в Україні (архітектура, скульптура. різьбярство,
малярство та ін.). Релігія в Україні, філософія [9]. Вироблена ним
структура курсу у поширеному і скороченому варіанті лягла в основу
програм з українознавства з розподілом годин на кожну тему.
Складна й неоднозначна доля українознавства в період нової національної
політики, що дістала назву “українізації”. За доби “українізації”
українознавство розвивалося в Українській академії наук, у наукових
товариствах, проводилися експерименти в освіті, обговорювалися проблеми
українознавчих предметів, видавалися навчальні посібники для різних
верств населення. Так, наприклад, короткий курс українознавства для
козаків “Наша Батьківщина – Україна”, виданий друкарнею 6-ї Стрілецької
дивізії, створено за концепцією концентрів С.Єфремова. Зміст книжки
подано так: Земля українська. Нарід український. Українське військо.
Культура українська. Українське мистецтво. Рідна мова. Українська
література. Українська державність. Розвій української
суспільно-державної думки. Державно-національні відзнаки України.
Українська церква. Українська кооперація.
У 30-х роках ХХ ст. українознавство вилучено в Україні з наукових
досліджень, з програм, планів, із словників. Навіть слово і поняття
українознавство поступово виходить із активного словникового запасу, і
вже в 90-х роках з’являються в декого сумніви щодо правомірності
існування терміна українознавство.
Поза межами України українознавство, як наукова й освітня проблема,
повнокровно розвивається. У Подєбрадах (Чехословаччина) відомий
український вчений Д.Дорошенко читає для студентів Українського
технічно-господарського інституту лекції про розвиток науки
українознавства у ХІХ – на початку ХХ ст. та її досягнення. На першому
українському педагогічному Конгресі у Львові в 1935 р. В.Пачовський
виступає з доповіддю “Українознавство у вихованні молоді”, в якій
говорить про “пройняту національним духом науку українознавство, до
складу якого входить мова, література, історія, плястичне мистецтво,
музика українського народу та географія земель, заселених українцями”.
За межами України – в Австралії, Канаді, Англії, Бразилії, США, Польщі,
Німеччині, Данії, Китаї, Іспанії також появляються українознавчі наукові
центри, кафедри, в Едмонтонському та Гарвардському університетах –
інститути.
У діаспорі поширені школи українознавства, де вивчають українську мову,
літературу, культуру, історію України, географію України, співи, релігію
і для яких розроблені програми, навчальні виховні плани.
У 40-х роках ХХ ст. за кордоном починають виходити перші томи
одинадцятитомної “Енциклопедії українознавства” за ред. В.Кубійовича,
З.Кузелі, яка побудована за алфавітним принципом. У 50-х роках
з’являється теж під назвою “Енциклопедія українознавства” тритомне
видання, що “дає читачеві синтезу досягнень сучасної науки, замкнену
цілість знання”, суму найнеобхідніших знань про Україну. Тритомне
видання енциклопедії охоплює 20 розділів. “Енциклопедія українознавства”
спирається на ті вічні ідеали, які лягли в основу нашого світогляду і
нашої культури, підхід її базується на ідеалістично-християнських
засадах і державницьких традиціях, і тому саме вона має науковий,
об’єктивно цінний характер, подаючи найважливіші відомості з різних
ділянок українознавства.
Радянська система освіти офіційно прийняла домагання українців вести
навчання в школі українською мовою, вивчати українську мову, літературу,
історію України, географію України, давати учням знання української
культури, вилучивши, навіть заборонивши розглядати їх як основні чинники
українознавства. Послідовні цілеспрямовані дії щодо вилучення з цих
предметів українознавчої спрямованості призвели до того, що фактично
географія України розглядалася лише принагідно у курсах загальної
фізичної та економічної географії; історія України подавалася учням з
цензурними обмеженнями, з імперською, переважно антиукраїнською
інтерпретацією, а вивчення української мови було побудоване переважно на
логіко-граматичних морфологічних конструкціях. Мову українську вивчати
дозволялося за вибором батьків. Виховання носило чітко виражене
партійно-ідеологічне спрямування. Отже, школа, виконуючи
державно-політичне ідеологічне замовлення не була спрямована на
національні пріоритети. Принципово інші проблеми постали перед
українознавством у державний час кінця ХХ ст.: відродити, відновити
українознавство на новому рівні в інформаційно-технологічній культурі.
Відсутність в Україні з 30-х до 90-х років досліджень з українознавства,
вилучення такого поняття, навіть слова з ужитку ускладнило процес його
відродження в кінці ХХ ст. Противники українознавства аргументували свої
заперечення відсутністю наукових досліджень, словникових статей в
енциклопедіях, довідниках, словниках, забуваючи про цензурну пресу
впродовж століть. Дискусія про українознавство засвідчила й те, що воно
сприймається всіма по-різному. Для одного це – комплексний інтегративний
тип мислення, для іншого – пробудження, а ще для іншого – лише
ознайомлення з незнаним світом.
Інститут українознавства Київського національного університету (директор
– П.Кононенко, професор, доктор філологічних наук, лауреат Міжнародної
премії імені Й.Г.Гердера), що постав у січні 1991 року (з вересня 2000
р. – НДІУ Міністерства освіти і науки України) розпочав багаторічну
копітку роботу по відродженню українознавства в системі освіти, науки,
державотворчих процесах. Філософсько-методологічним спрямуванням його
діяльності було визначено у зверненні Президента України до учасників
Міжнародної науково-практичної конференції “Роль вищих навчальних
закладів (інституцій) у розвитку українознавства” (1993р.):
“впровадження українознавства як політики і філософії нашої молодої
держави буде сприяти дальшому поступу у утворенні українського
суспільства на засадах правди, добра і справедливості” [9]. Такий
напрямок був підтриманий в Україні та за її межами.
“Філософія українознавства творитиме нову ментальність, яка дасть змогу
по-державницькому переосмислити світову культуру, виводячи суспільство і
особистість з орбіти меншовартості. Через національний інтелект, ідею,
почуття вона стимулюватиме національний оптимізм народу, коли кожен,
незалежно від етнічної приналежності відчуватиме себе часткою великого
національного “я”. Автор обгрунтував свою думку, що українознавство “є
не ідеологією певного класу, а новою філософією в розбудові молодої
України, яка повинна стати загальнонаціональною…” [10].
Були визначені вихідні положення, а конкретна розробка українознавства
йде різними шляхами. Інститут українознавства (з липня 2000 року
Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки
України), продовжив, по-новому осмисливши, досвід розбудови
національного шкільництва в часи Визвольних змагань, зокрема
українознавчі підходи І.Стешенка, С.Єфремова та ін.
Українознавства в концепції проф. Кононенка та його школи – цілісна
інтегративна посткласична наука, що охоплює знання про Україну,
українців, українство, які сприяють виробленню моделі розвитку
української спільноти на основі пізнання себе як етносу, нації і держави
в минулі часи та сьогоденні в полікультурному середовищі і
часопросторовій взаємозалежності.
За концепцією П.Кононенка українознавство включає в себе крає-, країно-,
природо-, суспільство-, людино-, народознавство, але не як окремі
предмети, а як елементи універсальної цілісності [11].
Універсальна цілісність “України” й “українства” розкривається й
осягається шляхом взаємопов’ язаного еволюційно-синхронного й
діахронного розгляду концентрів: Україна – етнос, нація; Україна –
природа, екологія; Україна – мова; Україна – держава, суспільство;
Україна – культура (матеріальна, духовна: релігія, філософія, мистецтво,
освіта, наука; право, валеологія; військо); Україна в міжнародних
відносинах; Україна – тип людини, ментальність; Україна – доля; Україна
– історичні уроки, історична місія.
І в силу цього українознавство постає як цілісна система самопізнання,
виховання й навчання, єдності знання, любові і творення.
У межах концепції П.Кононенка створено підручник “Українознавство”
(автор П.Кононенко), стандарт “Навчального інтегративного курсу
“Українознавство” (автори П.Кононенко, Т.Усатенко). За стандартом
розроблено варіанти програм інтегративного курсу “Українознавство”,
зокрема програма П.Кононенка, Т.Усатенко, О.Король та інші.
В основу структури стандарту “Навчально-інтегративного курсу
“Українознавство” (автори П.Кононенко, Т.Усатенко) покладено ідею
концентрів, що формують внутрішньопредметну інтеграцію. Практичне
призначення стандарту для дітей шкільного віку зумовлює поєднання
наукових теоретичних понять з метафоричним їх викладом.
Весь матеріал стандарту від 1 до 12 класу ділиться на три узагальнюючі
частини: Український світ охоплює 1-4 класи, розкриваючи концентри:
етнос (метафорична назва “Родина”) – 1 кл., природа (“Дивокрай”) – 2
кл., мова (“Слово”) – 3 кл., історія (“Пам’ ять”) – 4 кл.; Український
час охоплює 5-9 кл., концентри: держава (“Державність”) – 5 кл.,
культура (“Основа”, “Оранта”) – 6-7 кл., нація (“Пробудження”) – 8 кл.,
доля (“Поступ”) – 9 кл. Український шлях охоплює 10-12 кл., в яких
розкриваються концентри: ментальність, міжнародні відносини,
геостратегічні та геополітичні проблеми тощо. Матеріал структурується в
узагальнюючому курсі “Українознавство”.
У кожному класі з наростаючою кількістю інформації подаються проблеми
концентрично-спіралеподібно з урахуванням вікових, психологічних
особливостей дітей. Кожен концентр (для учнів проблема, що дається у
назві) розглядається у взаємозв’язках. Наприклад, концентр “Україна –
етнос” для школи “Родина” (1 кл.,) розглядається в єдності з природою,
мовою, історичною пам’ яттю, проблемами державності, на основі духовної
й матеріальної культури, як поступ. Для учнів першого класу проблема
етносу (родини) розглядається в таких проблемах: Дитина – Родина –
Батьківщина. Рід. Родове дерево.
Наша держава – Україна: столиця, Герб, гімн, прапор.
З родини йде життя дитини. Краса українських людей: фізична й духовна.
Родина – оберіг рідної мови. Символи – реліквії традиційної української
родини. Родина в обрядово-календарному колі. Будень – свято. Дитина –
Родина, Природа. Традиційне господарювання української родини. Праця.
Професія моїх батьків. Традиційна українська родина на селі. Родина в
місці. Україна і світ. Українці в світі. Українські родини. Велика
родина. Міркування – розповідь: “Батьківщина – мала родина. Батьківщина
– велика родина”.
Проте вивчення концентру “Україна – етнос” не обмежується в першому
класі. Якщо в першому класі цей концентр розглядається з домінантою
“родина”, то в наступних класах він іде як один із важливих компонентів
певної універсалії-концентру. Це забезпечує нову інформацію про концентр
у кожному класі, можливість бачити його у все нових взаємозв’язках. Так,
учні в різних класах, в умовах різних взаємозв’язків у середній школі
отримують такі відомості про концентр “Україна – етнос” у системі
українознавчих знань:
Проблема: Дитина – родина – Батьківщина, рід, родове дерево (1 кл.).
Моя родина (сім’ я): Я, мати – брати – сестри, дідусі – бабусі.
Наші прізвища, наші імена та ін.
Проблема: Україна – рідна земля, рідний дім, рідна держава (2 кл.).
Територія України: моря, озера, ріки, степи і ліси, рівнини і гори. Два
моря: Чорне, Азовське.
Проблема: Мова єднає родину, народ, державу. Роль мови у спілкуванні (3
кл.).
Проблема: Рід – нерозривна єдність поколінь (4 кл.).
Проблема: Доля родини в долі України (5 кл.).
Проблема: Традиційні види господарської діяльності українців. Сучасні
професії на селі (6 кл.).
Проблема: Традиційне облаштування українців (7 кл.).
Проблема: Родинне виховання як збереження і передача духовних цінностей
українців (7 кл.).
Проблема: Відродження національної свідомості в українських родинах (8
кл.).
Проблема: Історична місія українського етносу (народу, нації) (9 кл.).
Проблема: Уроки формування та розвитку українського етносу і його
етнічної території. Доля (10 кл.).
Проблема: Формування українського етносу у взаємодії з іншими етносами
(11 кл.).
Проблема: Концентр-універсалія “Україна – етнос (нація)” – визначальний
чинник українознавства (12 кл.). Історична місія українства.
Запропонована система викладу матеріалу має змогу реалізувати мету, що
стоїть перед інтегративним курсом. Приміром, при вивченні проблеми
“Родина” учні одержують уявлення про трактування її міфологією,
релігією, наукою, повсякденним досвідом, образно-символічною системою
тощо. Розкриття різних поглядів на одну й ту ж проблему сприяє
формуванню в учнів альтернативного мислення, вміння висувати гіпотези та
підтверджувати їх, показує шлях наукового пізнання.
У цій же проблемі дають учням відомості з природознавства, мовознавства,
культури, державотворення, націології тощо. Ідея функціонального
взаємозв’язку між різними рівнями знань є основою формування цілісних
знань про українознавство. Знання, інтегровані на його основі, дають
змогу розкрити учням функціональну цілісність світу й українознавства
зокрема.
Українознавство набуває все більшого ствердження в державі. Міністерство
освіти вводить українознавство як навчальний предмет спочатку у
варіативну частину навчального плану (був період, коли й вивели), а
згодом, у 2001 р. у проекті навчального плану подано в базовому змісті
поряд з філософією, однак в остаточному варіанті українознавство не
подано. Стверджує українознавство і “Концепція 12-річної середньої
загальноосвітньої школи”, але, на жаль, не як самостійний інтегративний
курс.
Головне управління освіти і науки м.Києва в 1997 р. згідно з рішенням
Колегії Міністерства освіти України “Про концептуальні засади
гуманітарної освіти в Україні” підтримало пропозиції Інституту
українознавства і ввело інтегративний курс “Українознавство” в заклади
освіти з 1 по 11 класи [12].
Досвід киян у вивченні українознавства відтворено у виданні
“Українознавство в системі освіти міста Києва”. Науковці (Т.Люріна та
ін.), вчителі (Л.Яресько, Г.Сазоненко, Є.Демченко та ін.), керівники
освітою (В.Крижанівська, В.Герасименко та ін.) стверджують своїми
працями важливість вивчення в школі інтегративного навчального курсу
“Українознавство”, а також вказують на важливість наскрізної
українознавчої ідеї усього навчального процесу.
Наповнення всіх навчальних предметів українознавчими змістом є
актуальною освітньо-педагогічною проблемою і нині ні в кого не викликає
заперечення.
Наповнення всіх навчальних предметів (курсів), всієї позакласної та
позашкільної роботи українознавчим змістом, за висловом Б.Ступарика,
“має пронизувати весь навчально-виховний процес, входити в “плоть і
кров” кожної дитини через мету, форми і методи роботи” [13]. У концепції
П.Кононенка і в науково-дослідній роботі Інституту українознавства
такому напрямку роботи приділено значну увагу.
У предметній системі навчання ще не подолані основи
просвітницько-прогресистської парадигми: відчуженість від
етно-національної культури, від філософських шукань, односпрямованість і
одномірність науково-предметних знань – заглибленість у конкретний
об’єкт дослідження, розгляд без урахування взаємоз’ язків,
взаємопроникності. Тому, хоча певні теми українського буття (це
стосується таких предметів як українська мова, література, історія) й
розглядаються, однак у них переважає конкретний специфічно науковий
(предметний) підхід, а не етнонаціональний, державотворчий,
екологічно-валеологічний.
Намітилося декілька напрямків наповнення українознавством
навчально-виховного процесу в школі. Йде неухильний і поступовий процес
структурування шкільних знань на українознавчих засадах. Саме з позиції
інтересів української нації, держави Міністерством освіти і науки
України розгорнуто широке обговорення навчального плану 12-річної
середньої загальноосвітньої школи, який має охопити ті навчальні галузі,
які важливі для етнонаціонального державотворчого збереження української
нації. Обговорюються пропозиції навчальних галузей.
Важливою проблемою українознавства є не лише структурування майбутніх
інтегративних навчальних курсів на українознавчій основі, а й наповнення
та вивчення діючих предметів етнонаціональним змістом.
ЛІТЕРАТУРА
1. Єфремов С. За рік 1912-й. Під обухом. Більшовики в Києві. – К., 1993.
2. Бажинов І. Бібліографічний раритет з українознавства / Вісник
книжкової плати.– 1998. – №2. – С.28-29.
3. Сушицький Ф. Методи українознавства //Вільна українська школа. –
1917. – №3-4. – С.135-136.
4. Сушицький Ф. Принципи українознавства // Вільна українська школа. –
1917. – №2. – С.84.
5. Васькович Г. Шкільницво в Україні (1905-1920). – К., 1996. – С.71,77.
6. Дорошкевич О. Огляд життя середньої школи //Вільна українська школа.
– 1917, жовтень, – Ч.2.
7. Нарада в справі організації народної освіти в Україні 15-20 грудня
1917 р. //Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905-1920). – К., 1996. –
С.311.
8. Сушицький Ф. Методи українознавства //Вільна українська школа. –
1917. №3-4.
9. Єфремов С. Українознавство: покажчик потрібнішої до самоосвіти
літератури. – 1920. – С.5.
10. Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку. – К., 1993. –
С.7.
11. Філіпчук Г. Українська етнокультура в змісті національної загальної
та педагогічної освіти. – Чернівці, 1996. – С.32-33.
12. Кононенко П. Українознавство: Підручник. – К., 1996.
13. Українознавство в системі освіти міста Києва. – К., 1998. – С.33.
14. Добровольський С., Скульський Р., Стельмахович М., Ступарик Б., Хруш
В. Українознавство в національній школі. – Івано-Франківськ, 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
