.

Проблема етногенезу українського народу у шкільних і вузівських підручниках (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6548
Скачать документ

Реферат

на тему:

Проблема етногенезу українського народу  у шкільних і вузівських
підручниках

Висвітлення процесів етногенезу будь-якого європейського чи
неєвропейського народу – складна, об’ємна, а у багатьох випадках –
політично гостра проблема. Це стосується повною мірою слов’янських
народів, і в їх числі – народу українського, давня історія якого у
багатьох працях приправлена політичними настроями їх авторів,  як чужих,
так і доморощених. З іншого боку, нам не завжди вдається відійти від
емоційного сприймання внутрішніх процесів давнього населення України, що
також не сприяє їх об’єктивному висвітленню. Організатор і головуючий
нашого Конгресу академік П.П.Кононенко у короткій доповіді, але у
великій установчій статті «Українська освіта у світовому часопросторі»,
опублікованій у газеті «Освіта» за 11 – 18 жовтня цього року, дав
аналітично-критичну оцінку сучасного стану всього освітянського процесу
в Україні, проаналізував підручники від початкових до заключних класів.
Виявилось, що у плані навчального матеріалу (і зокрема – виховання
українця, свідомого громадянина-патріота своєї держави) необхідно не
тільки багато чого покращити, але й виправити. При цьому – удосконалити
саму направленість патріотичного виховання. Виробити її сучасну
суспільно-філософську концепцію з урахуванням основних засад
українознавства.

Зупинюсь лише на одному питанні з теми нашого Конгресу, що зазначене у
заголовку статті, конкретніше: з якого часу, з якої історичної доби
починається самоусвідомлення і виділення слов’янських народів, зокрема
українського народу, тобто коли починаються процеси його етногенезу. Чи
історія України, початок якої відкривається з появою на її сучасній
території розумної людської істоти (палеолітичній стоянці біля с.
Королеве на Закарпатті близько одного мільйона років), – це історія
нашого краю, чи історія нашого українського народу. У навчальній
літературі, у тому числі в підручниках та посібниках, висловлене різне
трактування цього питання. В сучасній етнополітичній літературі, зокрема
науково-популярній, можна знайти декілька концепцій представленої у
нашому виступі проблеми: первісно-палеолітична, трипільська, арійська,
ранньосередньовічна, давньоруська, пізньосередньовічна. Перед тим, як
перейти до аналітичних оцінок згаданих концепцій, подивимось хоча б
вибірково, як в історичній та археологічній літературі висвітлюються
підходи до проблем народотворення.

Видатний український історик М.С.Грушевський у першому томі багатотомної
фундаментальної праці «Історія України-Руси» починає історію України від
появи на її території перших поселень палеолітичної людини; історію
слов’янських племен – предків українського народу – з раннього
середньовіччя, коли писемні джерела фіксують процеси великого розселення
слов’ян. «Від часів слов’янського розселення історія нинішньої
українсько-руської території стає історією українсько-руського народу»
[4, 3]. До цього часу, на думку М.Грушевського, – це ще передісторія, у
якій всі її етапи взаємопов’язані та…» у формі останків попередньої
людності чи у формі певної (археологічної – В.Баран) культури вложені в
саму землю» [4, 15]. Археологія, за М.Грушевським, «робить дуже важливі
прислуги для культурної історії українсько-руської території» [4, 15].
При цьому він застерігає археологів і мовознавців від «фантастичних
теорій» і закликає не сходити з дороги строго методичного досліду. Як
відомо, М.Грушевський, не відкидаючи зовнішніх впливів на процеси
східнослов’янського народо- і державотворення, перевагу надавав
внутрішнім факторам.

Основні методологічні засади М.Грушевського отримали підтримку і з
певними корективами були продовжені в багатьох працях українських
археологів, істориків та етнологів. У цьому відношенні етапною працею в
українській історіографії, присвяченою давній історії України, стала
монографія В.П.Петрова – відомого археолога, мовознавця, етнолога та
письменника – «Етногенез слов’ян». Долаючи теорії міграціонізму та
автохтонізму, він закликає до історизму, вказує на необхідність
«зберегти історичну конкретність…, рахуватись із свідченнями джерел,
зважати на факти». «Ні проблема народу, ані проблема слов’янства не
розв’язуються посиланнями на осілість, хліборобство, поховальний обряд
тощо» [7, 10, 112]. Разом з тим, за В.П.Петровим, етнічний розвиток – це
не тільки просторова експансія, переселення, зміна території, коли один
народ заступає інший, який приходить, щоб посісти покинуті землі [7, 3].
Звідси робиться висновок, що «самих голих абстракцій не досить, щоб в
посиланні на рух і переселення або на незмінність автохтонної осілості
знайти розв’язання проблеми слов’янського етногенезу». Виходячи з
теоретичних засад В. П. Петрова, спадкоємність або відмінність
археологічних культур на території України слід вивчати конкретно,
зважаючи на їх особливості на кожному хронологічному етапі. Ідучи цим
шляхом, крок за кроком будуть збільшуватись можливості досліджень
етнокультурного розвитку давнього населення України, його генетичної
спадковості. Усі, навіть найдавніші події, повинні враховуватись в
історичних реконструкціях. При цьому слід зважати на те, що первісна
історія України – «це безіменна, не велемовна історія. Яка з глибини
тисячоліть промовляє до нащадків лише безсловесними предметами,
знаками-символами тих подій і процесів, що нуртували в її надрах. Вона
не зберегла нам жодної назви племені чи народу, що жив у прадавні часи
на нашій землі» [5, 13].

Видатний український історик-археолог М.Ю.Брайчевський, розглядаючи
давню історію України від початків заселення її території людиною, що
здатна виготовляти знаряддя праці, і до періоду утворення племен і
народів, застерігає від спроб «прив’язати до давніх етнічних груп,
представлених енеолітичними культурами та доби бронзи… сучасну
етнонімічну номенклатуру, шукати якихось «чистих», чи прямих генетичних
ліній… доведеться, мабуть, примиритися з тим, – пише М.Брайчевський, –
що ми ніколи не дізнаємося ані імені творців тих численних культур, ані
їхньої мови, а тому мусимо задовольнитися умовною археологічною
термінологією: «трипільські племена», «комарівські», «ямні» т. д.» [3,
3, 25].

В останні роки вийшли в світ нові численні статті і монографії,
присвячені цій проблематиці. В них дається оцінка джерел і, з
урахуванням нагромаджених знань, часто з нових позицій розробляються
проблеми етнокультурного, соціально-економічного і суспільного розвитку
давнього населення України, зроблені спроби історичних реконструкцій
[2]. Особлива увага приділяється давній історії слов’ян, зокрема предкам
сучасних східнослов’янських народів, питанням їх виникнення,
диференціації та місця в історії Європи. Слід відзначити, що в
аналітичних працях та вузівських і шкільних підручниках, за окремими
винятками, їх автори, користуючись першоджерелами та вірно розуміючи
закономірності історичного процесу, початки первісної історії нашого
краю – території України – подають як передісторію, не змішуючи з
питаннями етногенезу українського народу та інших слов’янських народів.
Але якщо ми на сучасному рівні розвитку лінгвістики, археології,
антропології та інших суміжних наук не в змозі довести своє пряме
походження від конкретного палеолітичного, неолітичного чи навіть
індоєвропейського предка або арія-кочівника східноєвропейських та
придніпровських степів, то сучасна історіософія та етнологія, виходячи з
писемних джерел та даних згаданих вище наук, здатна повністю спростувати
і відкинути заполітизовані концепції давньоруського чи
пізньосередньовічного походження українського народу. Приємно, що,
працюючи з сучасними підручниками з історії України, ми їх там не
побачили.

Процеси етногенезу – складні й залежні від багатьох історичних
складових. Етноісторичний процес будь-якого народу, зокрема
слов’янського, конкретно – українського, не можна звести до простого
біологічного відтворення поколінь одного етносу. Уже від самого початку
свого зародження українці були частиною слов’янства, як їхні предки –
частиною індоєвропейського світу. Їх розвиток відбувався у безпосередніх
контактах і взаємовпливах із сусідніми, такими ж етноісторичними,
спільнотами. Поряд із процесами диференціації, виділення і
самоусвідомлення окремих етнічних груп і народів, мали місце процеси
інтеграції, коли в результаті змішування різних племінних об’єднань
утворювались нові народи. Ця закономірність притаманна, насамперед, тим
слов’янським утворенням, які в ході розселення осідали на чужих
територіях і змішувались із субстратним населенням. Усі ці процеси
суворо регламентовані, прив’язані до певних природних та географічних
зон і визначені часово. Тобто зародження слов’янських народів
відбувалось у рамках певних географічних регіонів, певного
етносоціального та етногеографічного середовища і на певному історичному
етапі. Етноісторична схема, розроблена лінгвістами,
істориками-медієвістами, археологами, зведена до декількох
ієрархічно-історичних етапів: індоєвропейці, або староєвропейці;
германо-балто-слов’яни; праслов’яни; слов’яни; слов’янські народи. Кожна
з цих етноісторичних категорій повинна була пройти тривалий історичний
шлях від зародження та розвитку до утворення нових етносоціальних
спільнот, які б усвідомили свою етнокультурну окремішність. Зрозуміло,
що це зайняло століття та тисячоліття. При цьому формування кожного
європейського етносу відбувалося в конкретних історичних умовах, які в
різних регіонах Європи мали свої особливості, залежно від багатьох
чинників, в тому числі від географічного положення та природного
середовища. Наприклад,  найбільш сприятливою для етносоціального та
культурного розвитку в Європі була середземноморська зона. Там
з’являються перші європейські народи, перші європейські цивілізації.
Звідси випливає, що ми не можемо довільно встановити час виникнення
слов’янських народів, наприклад, з палеоліту, неоліту чи енеоліту. Вони,
у тому числі й український народ, не могли утворитися раніше, поки їхні
предки не пройшли визначені історичні стадії свого розвитку.

?????¤?¤?$??????? тут безліч разів змінювалося населення. Відомо, що
коли в кінці 1-ої половини I тис. н. е. на південні схили Карпат, де
відкрита стоянка Королеве, прийшли слов’яни, вони застали там фракійське
населення, германців та рештки кельтів. Так чиї предки – люди з
Королевого? На сьогоднішньому рівні знань цього просто неможливо
встановити. Вони ще не усвідомлювали себе якоюсь окремою етнічною
групою. Правда, нерідко в деяких газетних статтях, а також по радіо і
телебаченню можна прочитати та почути, що саме з Королевого слід
починати український етнос. Авторам цих матеріалів притаманна надмірна
емоційність, проповідь винятковості та месіанства українців. Вони не
тільки вводять читача в оману, а й викликають настороженість і навіть
вороже ставлення до української науки. Бо хто ж з наших близьких чи
далеких європейських сусідів хоче бути нащадком меншовартісних предків?
Тим паче,  загальновідомо (або має бути відомо), що з найдавніших часів
європейські народи знаходились у взаємозв’язку та взаємозалежності,
переживаючи ті самі або подібні стадії соціально-економічного,
культурного та етнічного розвитку. А можливо, нас навмисне втягують у
безплідні дискусії про те, чиї предки давніші та кращі, щоб відвернути
нашу увагу від розв’язання справді життєво важливих проблем нашого
історичного буття?

Англійський учений, теоретик історії А.Дж.Тойнбі у фундаментальній
багатотомній праці «Дослідження історії» підходить до проблеми
походження слов’ян з протилежного боку. Він уявляє собі слов’ян як
невелику групу племен, що «…оселилися на прип’ятських болотах, коли ці
землі вивільнилися з-під льодовика, який відступив на північ Європи”.
Тут вони жили примітивним варварським життям сотні й сотні років, і коли
тевтонський рух племен покінчив з тривалою еллінською драмою, яку
започаткували племена ахейців, слов’яни ще залишалися там, де вони й
були. Слов’ян, за А. Дж.Тойнбі,  вивели з прип’ятських боліт (за його
термінологією «випхали») пастухи-авари, яким вони були потрібні як
хлібороби для обробітку нив навколо угорської рівнини, яку вони освоїли,
взявши участь у «тевтонських (германських) ігрищах зруйнування та
грабунку Римської імперії» [8, 158]. Для аварів слов’яни, на думку
А.Дж.Тойнбі, були лише стадами робочої худоби із землеробськими
навичками, чужими для пастухів-аварів. Під враженням уривчастих
повідомлень хроніки VII ст., відомої під ім’ям Фредегара, де змальоване
тяжке і принизливе життя слов’ян в умовах аваро-слов’янських війн та
аварської неволі, А.Дж.Тойнбі саме таким уявляє собі “… сценарій, за
яким почався… запізнілий і принизливий дебют слов’ян в історії” [8,
159]. Коли б А.Дж.Тойнбі звернувся ще й до лінгвістичної та
археологічної літератури, то переконався б у тому, що шлях слов’ян на
історичну арену дещо інший, складніший, не такий пізній і «принизливий».
По-перше, за дослідженнями лінгвістів, усе прип’ятське Полісся вкрите
балтськими гідронімами та топонімами, які передують як слов’янській
гідро- і топонімії, так і слов’янським археологічним культурам. Ряд
вчених-славістів взагалі виключає верхнє Подніпров’я раннього
середньовіччя з історії слов’ян. По-друге, з кінця II по IV ст. включно
Волинь займають поселення і могильники Вельбарської культури готів, а
носії слов’янської Зарубинецької культури, які на межі ер посунули тут
балтів, під натиском готів та гепідів відходять на верхній Дністер,
Південний Буг і доходять до Буджацького степу в Молдавії. Їхні
археологічні пам’ятки представляють слов’янську частину багатоетнічної
Черняхівської культури або в Молдавії виділені в окрему етулійську
групу. Вони корелюються з найбільш архаїчними слов’янськими гідронімами,
які І.Удольф поміщає у верхів’ях Пруту, на середньому і верхньому
Подністров’ї та Посянні. Відомий сучасний німецький лінгвіст І.Удольф
схильний саме цей регіон визнати прабатьківщиною слов’ян [9, 1–23].

Територія України входить у той етнокультурний простір, де проходили
процеси становлення індоєвропейських, праслов’янських і слов’янських
етнічних утворень. Південно-східне крило індоєвропейських груп
успадкувало якоюсь мірою досягнення Трипільської культури, яка за доби
енеоліту (V – початок III тис. до н. е.) на території України
визначається високим злетом землеробства, общинних ремесел, особливо
гончарства, виникненням протоміст, де нерідко проживало по декілька
тисяч жителів (Майданецьке, Тальянки на Черкащині). Однак слід
зауважити, що походження Трипільської культури пов’язане з Балканами і
Подунав’ям, тоді як культури кулястих амфор та шнурової кераміки, з
якими археологи співвідносять ту частину індоєвропейців, з яких
виділялись германо-балто-слов’яни, сформувались північніше цієї зони.
Отже, тут не йдеться про їхню пряму спадкоємність. Ще менше даних існує,
або їх зовсім немає, для порівняння степових культур з ранніми
культурами лісостепу. У III – II тис. до н. е. степове населення Ямної
та Катакомбної культур лише контактувало з тими племенами лісостепу, які
мали відношення до зародження праслов’янських старожитностей. Отже,
трипільська та арійська концепції походження слов’ян, а тим більше
українців, яких в той час просто не могло існувати, також не можуть бути
прийняті академічною наукою. Дещо виразніше процеси культурогенезу
проявляються у II тис. до н. е. на території центральної та лісостепової
зони Східної Європи. Окремі праслов’янські племінні групи цього періоду
археологи співвідносять з Тшцінецькою та Комарівською культурами, що
займають велику територію у межиріччі Одри та Дніпра. У I тис. до н. е.
диференційовані групи праслов’ян пов’язують з пам’ятками Лужицької і
Поморсько-Підкльошової культур у Середній Європі та землеробськими
культурами лісостепової частини України – Білогрудівською та
Чорноліською. Ця схема, хоч і доволі реалістична, є надто загальною.
Визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини без
ретроспективної їхньої прив’язки до більш пізніх етнічно визначених
старожитностей та порівнянь з даними писемних джерел і результатами
досліджень інших наук (лінгвістики, антропології) дуже важко. Тому
дослідники слов’янського етногенезу результати своїх розробок викладають
у вигляді можливих припущень та гіпотез. Ті навколонаукові археологічні
«розробки», які нібито знаходять слов’ян і навіть предків українців у
степових культурах кочових аріїв доби бронзи, а то й раніше, забувають,
що степове населення того часу розмовляло іранськими, а пізніше –
тюркськими мовами.

Найбільш реальною і обґрунтованою археологічними матеріалами в поєднанні
з лінгвістикою та антропологією, на наш погляд, є ранньосередньовічна
концепція походження слов’янських народів, висунута М.Грушевським.
Виявлення на території України та суміжних країн слов’янських пам’яток V
– VII ст. н. е. та їх інтенсивні дослідження після Другої світової війни
в поєднанні з писемними джерелами відкрили нові можливості вивчення
етнокультурних процесів. Створені типологічні колонки безперервного
розвитку слов’янської матеріальної культури на території
Південно-Східної Європи, зокрема в Україні, дають змогу у
ретроспективному плані, з одного боку, простежити розвиток місцевого
слов’янського населення, а з іншого – розкрити його у взаємодії з іншими
неслов’янськими племенами. Шляхом ретроспекції слов’янські етнографічні
елементи виявлені в ряді раніших, в тому числі поліетнічних культур
Південно-Східної та Середньої Європи. В окремих випадках вдалося
виділити конкретні групи пам’яток, належних окремим слов’янським
племінним об’єднанням, які можна вважати предками майбутніх
слов’янських, в тому числі східнослов’янських народів. V – VII століття
раннього середньовіччя – це період найбільш інтенсивного розселення
слов’ян з лісостепової зони України, що була їх корінною територією.
Слов’янські племена антів та склавінів з’являються в Подунав’ї, у
глибинних районах Балканського півострова – на півдні; доходять до Ельби
та балтійського узбережжя – на заході; на північному сході заселяють
верхів’я Дону і Волги. У 2-ій половині I тис. н. е. розселення слов’ян
досягло таких розмірів, що вони стали однією з основних груп, які
формували етнічну карту ранньосередньовічної Європи. Водночас саме
велике розселення слов’ян започаткувало процеси слов’янського
народотворення, тобто формування тих слов’янських груп, що стали
ембріонами сучасних слов’янських народів. Ця історична закономірність
стосується всіх слов’янських об’єднань – південних, західних і східних.
Інтеграція слов’янських різноплемінних переселенців з місцевим
населенням на нових землях, поступове поглинання ними чужих, також
різноетнічних субстратів, привели до зародження нових слов’янських
етносів як на Балканах і в Подунав’ї, так і на Двіні, і на Волзі.
Слов’янські племена, що залишились на корінній території, а це –
український лісостеп, а також Лівобережне Повіслення (Середня Польща),
набули щодо тих племінних слов’янських груп, які переселилися у нові
регіони, свої культурно-мовні статуси і також стали окремими етномовними
одиницями. Вони склали основу формування українського та польського
народів. Разом з тим, слід відзначити, що пам’ятки Празько-Корчацької
культури, які виникли на території України, у Подунав’ї, лежать в основі
старожитностей предків словаків, морав’ян і чехів. Тобто вони
засвідчують, що у VI – VII ст. предки українців, словаків, морав’ян і
чехів мали одну й ту саму археологічну культуру. Не існує джерельного
підтвердження існування в Середньому Подніпров’ї до 2-ої половини IX ст.
племінного утворення слов’янських русів, а тим паче – Руського каганату,
які нібито поглинули всі східнослов’янські племена, згадані Літописом, і
створили єдину східнослов’янську етнічну спільноту, а потім –
давньоруську народність. Сама назва Русь, за Літописом, привнесена
норманською династією князів Рюриковичів. Поляни отримали свою назву
«русів» лише з приходом до Києва варягів – русів. Тому фраза з Літопису
«… поляне еже ныни зовомая русь» [6, 14] ніколи не означала, що назва
«поляни» – це одвічний синонім назви «русь». Але це вже окрема проблема,
що вимагає окремого дослідження [1].

Література

Баран В. Д. Давні слов’яни.– К.,1998.

Баран В. Д. Давні слов’яни.– К., 1998; Толочко П.П., Толочко О.П.
Київська Русь.– К., 1998; Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського
народу.

Брайчевський М. Конспекти історії України.– К., 1993.

Грушевський М. Історія України- Руси.– Львів, 1904. – Т.І.

Давня історія України.– Київ, 1997. – Т.І.

Літопис Руський (в перекладі Л. Махновця).– К., 1989.

Петров В. П. Етногенез слов’ян . – К., 1972.

Тойнбі А. Дж. Дослідження історії (Переклад Шовкуна).– К., 1995.

Udolph J. Zum Stand der discussion um die Uhrheimet der Slaven//
Beitrage zur Namenforschurg.– № 7 – 14.– 1979.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020