Реферат на тему:
Про напрямки розвитку паливно-енергетичного комплексу України
Сучасне суспільне екологічне мислення базується насамперед на тому, що
система навколишнього природного середовища не в безмежним акумулятором
відходів та постачальником ресурсів. Надпотужні антропогенні
навантаження здатні її зруйнувати, знищивши саму можливість подальшої
життєдіяльності людини. Виходячи з цього, подальший розвиток суспільства
повинен орієнтуватися не на безмежне розширення виробничих потужностей,
а на їх оптимальний потенціал, що має забезпечувати достатні обмежені
потреби людини, не перевищуючи при цьому екологічної місткості
природного середовища.
Тому надзвичайно актуальним є питання щодо можливих напрямів розвитку
нашої державної соціальне-економічної системи з її найбільшою
підсистемою – паливно-енергетичним комплексом (ПЕК).
1. Стан справ у ПЕК України на фоні загальних світових тенденцій
Сьогодні, незважаючи на закінчення “холодної війни”, проблема
відвернення загроз життєдіяльності людини лишається актуальною. Так,
зростають загрози від наслідків надзвичайних ситуацій та глобальних
екологічних процесів. Дефіцит природних ресурсів та боротьба за них
виходять на перший план серед питань національної безпеки. Відтак
невійськові джерела нестабільності в економічній, соціальній та
екологічній сферах уже набувають характеру загальної загрози миру на
планеті.
Це надзвичайно важливо, бо саме за таких умов людство постало перед
новою промислово-технологічною епохою, яка, зокрема, характеризується:
– виснаженням традиційних запасів паливно-енергетичних ресурсів і
підвищенням їх вартості;
– катастрофічним погіршенням загального стану навколишнього природного
середовища;
– зростанням ризиків аварійних ситуацій у системах життєзабезпечення, у
тому числі енергозабезпечення.
Більшість країн у своєму переході до нової промислово-технологічної
епохи задекларували стратегію, що ґрунтується на засадах сталого
розвитку. Сьогодні є реальністю така стратегія для промислово-розвинених
держав світу і, в першу чергу, Європейського союзу. Положення зазначеної
стратегії представлені в Програмі дій на XXI століття (Міжнародні форуми
в Ріо-де-Жанейро в 1992 р, та у Йоганнесбурзі в 2002р.)
Особлива роль в утвердженні стратегії сталого розвитку в Україні
відводиться ПЕК. Від гармонійного розвитку ПЕК як базового сектора
економіки країни залежить сталий розвиток держави. Головними чинниками
тут є:
– модернізація технологій у сфері енергетики на принципах збереження
ресурсів;
– виключення деградації навколишнього природного середовища;
– відповідність динаміки розвитку енергетичного комплексу тенденціям
розвитку всієї соціально-економічної системи;
– виключення ресурсовитратних стандартів господарювання при загальному
підвищенні рівня та якості життя населення;
– демократизація системи управління енергетикою;
– підвищення відповідальності за прийняті рішення та зниження
аварійності у всіх ланках ПЕК.
Такий підхід на сьогоднішній день вимагає не лише окремої програми
розвитку енергетики. Він потребує нової всеохоплюючої програми розвитку
економіки, складовою частиною якої повинен стати органічно вписаний в
неї ПЕК. На сьогодні доля продукції ПЕК у загальному ВВП нашої країни
складає близько 60 %. Тому зазначена економічна програма повинна мати
чіткі стратегічні напрямки, орієнтуватися на саморозвиток у межах
постійного збільшення матеріальних та соціальних інвестицій і скорочення
антропогенних навантажень на природне середовище. На жаль, сьогодні в
енергетиці України існує ціла низка невирішених проблем. Незважаючи на
12 років існування України як самостійної держави, на першому місті
стоїть питання корінної перебудови ПЕК колишнього СРСР у енергетичний
комплекс незалежної європейської держави. Мова йде, в першу чергу, про
загальносистемний підхід до формування:
– раціонального паливно-енергетичного балансу, у якому сьогодні,
переважають дорогі імпортні енергоносії;
– енергоспоживання з вкрай обмеженою часткою енергозбереження в усіх
складових соціально-економічної системи;
– балансу генеруючих і компенсуючих потужностей в енергосистемі;
– оптимального режиму функціонування системи “генерація – споживання;
– раціональної науково обґрунтованої тарифної політики.
Другою великою проблемою є зношеність та застарілість усього обладнання
ПЕК, починаючи з шахт та свердловин і закінчуючи станціями й мережами.
І, нарешті, третьою проблемою, а за загальним значенням можливо і
першою, є проблема енергозбереження.
Хоча в останні роки і відмічається позитивна динаміка щодо загального
поступу економіки України, проте системний аналіз основних показників за
останнє десятиріччя її розвитку і розвитку її головної складової –
енергетики, свідчить і про ряд негативних тенденцій. Так, за даними
вчених (1), загальний ВВП за цей період зменшився майже у 2,5 рази, а
виробництво електроенергії скоротилося лише на 43%. Тому енергоємність
ВВП України за останнє десятиріччя зросла на 33% і є сьогодні найвищою в
Європі. В свою чергу це призвело до того, що енергомісткість одиниці
нашого ВВП стала майже в 1,8 рази більшою за аналогічний показник наших
сусідів по ЄС.
Зазначені процеси відбуваються в умовах, які характеризуються наступним.
Україна відноситься до енергодефіцитних країн і задовольняє свої потреби
в паливно-енергетичних ресурсах (ПЕР) за рахунок власного їх видобутку
менш ніж на 50%. При цьому складність гірничо-геологічних умов, у яких
здійснюється видобуток власних ПЕР (вугілля, нафта, газ), обумовлює їхню
високу собівартість і низьку конкурентоспроможність порівняно з
імпортованими ПЕР. Великі запаси вугілля в Україні, якого за помірними
оцінками вистачить на сотні років, для свого освоєння вимагають значних
капіталовкладень, що держава в даний час не може забезпечити. Тому
Україна залишається ледве не єдиною у світі державою, що, експортуючи
електричну енергію, спирається у своїй стратегії розвитку на імпортне
паливо (природний газ, нафту). Тобто існуюча структура
паливно-енергетичного балансу в Україні є нераціональною і це загрожує
національній безпеці держави.
Окрім того, у системі “енергозабезпечення-енергоспоживання” є певний
дисбаланс. Споживання електричної енергії нерівномірне у часі (протягом
доби), що призводить до пікових навантажень на енергосистему вдень
(вранці і ввечері) і провалу споживання у нічні години (з 23-ї і до 6-ї
ранку). Має також місце і значний перепад споживання у холодну та теплу
пори року. Відсутність маневрових потужностей в енергосистемі України
значно ускладнює нормальний режим роботи Об’єднаної енергосистеми (ОЕС).
Це стає однією з причин суттєвих втрат електроенергії при її
транспортуванні. Відомо, що втрати зростають при:
– великій розгалуженості розподільних електричних і теплових мереж;
великій довжині окремих гілок електричних і теплових мереж;
– низькому ступені компенсації реактивної потужності;
нерівномірності добових графіків електричного навантаження мереж тощо.
Саме зазначені ознаки характерні для електричних мереж України, а
негармонійне функціонування системи
“енергозабезпечення-енергоспоживання” стає причиною різкого підвищення
ризиків виникнення системних аварій та суттєвого зниження якості
електроенергії.
Щодо тарифної політики. Функціонування паливно-енергетичного комплексу й
електроенергетики, зокрема, є монопольним, отже, встановлення ринкових
механізмів конкуренції в повному обсязі тут неможливе. З одного боку, за
рахунок високої концентрації виробництва в галузі мають знижуватись
виробничі витрати і, як наслідок, – вартість виробленої продукції. З
другого боку, монопольність електроенергетики сприяє зловживанням шляхом
завищення витрат, безконтрольного збільшення цін, зниження якості
продукції тощо. Спроби законодавчого обмеження цін, як свідчить досвід,
неспроможні вирішити цю проблему. Так, примусове встановлення низьких
тарифів без урахування ситуації, що складається на ринках
паливно-енергетичних ресурсів, лише тимчасово покращує становище в інших
галузях економіки і веде до занепаду енергоринку, розладу енергетичної
галузі. Оскільки ціноутворення є полем зіткнення інтересів виробника і
споживача, то при формуванні цінової політики важливо мати дієве
знаряддя захисту споживача від монопольного намагання виробника до
підвищення ціни.
Слід зауважити, що в останні роки є певний прогрес у формуванні цінової
політики та методів тарифного регулювання. Зокрема, прийнято
прогресивний принцип тарифоутворення, що базується на нормі прибутку,
створено передумови застосування зонних тарифів (залежно від часу доби)
для промислових споживачів та населення, а також здійснено перехід до
нових класів напруги. Але незважаючи на наявність багатьох нормативних
документів, що встановлюють порядок ціноутворення, все ще відсутній
системний підхід до формування тарифів на електроенергію і багато
заходів супроводжуються необґрунтованими обмеженнями.
В останні роки з’явилася тенденція щодо зростання матеріальних,
фінансових і соціальних збитків від надзвичайних ситуацій як природного,
так і техногенного характеру (2). Викиди забруднюючих речовин, основним
джерелом яких є ПЕК, в атмосферне повітря від стаціонарних джерел
починають (з позитивною динамікою змін в економіці) зростати від 4,05
млн. т (2001р.) до 4,08 млн. т (2002р.). Обсяги забруднених стоків, що
скидаються у поверхневі водойми, також зростають: від 3,01 млрд. куб. м
(2001р.) до 3,10 млрд. куб. м (2002р.). Погіршується загальний
екологічний стан в цілому по Україні, зростає нафтохімічне забруднення
поверхневих, ґрунтових і підземних вод, а також ґрунтів. Певну загрозу
екологічній безпеці становлять радіоактивні відходи, відвали шахтних
порід і стоки та шлами, що утворилися внаслідок видобутку та переробки
уранових руд. Затримується вирішення проблеми об’єкта “Укриття” ЧАЕС.
Потенційну екологічну небезпеку (гідрогеологічні наслідки, пов’язані зі
змінами геологічного середовища), викликають у гірничодобувних регіонах
закриття нерентабельних підприємств (шахт і розрізів). Наслідками є
підтоплення населених пунктів, заболочення земель, забруднення шахтними
водами водоносних горизонтів, що використовуються для питного та
господарсько-побутового водопостачання, активізація карстових і
суфозійних процесів (утворення порожнин, просідання поверхні) тощо.
Загострюється проблема негативного впливу золошлаконакопичувачів
енергооб’єктів, що стали джерелами надходжень небезпечних речовин (важкі
метали, радіонукліди тощо).
На фоні зазначених негативних тенденцій слід відзначити і певні
позитивні, які починають складатися в нафтогазовидобувній і переробній
галузі та сфері транспорту нафти і газу. У 2002р. в Україні видобуто
18.4 млрд. куб. м природного газу та 3,7 млн. т нафти з газовим
конденсатом, що, відповідно, на 1,3 та 0,6% більше порівняно з 2001р.
Внаслідок проведеної приватизації в сфері нафтопереробки відбулося
збільшення (у 2001р. порівняно з 2000р.) переробки нафти на вітчизняних
заводах в 1,8 рази. У 2002р. переробка також зросла порівняно з
попереднім роком ще більш ніж на 25%.
У 2002 і поточному роках стабільно працює газотранспортна система та
система магістральних нафтопроводів, а в першому півріччі цього року
транзит нафти через Україну збільшився на29,2%. Здійснюється
цілеспрямована робота по створенню міжнародних консорціумів з управління
газо- та нафтотранспортними системами України. Ці кроки наближають нашу
країну до повноправної участі в енергетичній стратегії Європейського
Союзу.
Окрім того, здійснюються заходи по створенню нафтотранспортного коридору
(Каспійський регіон – Європа), у якому Україна має займати центральне
місце. Потенційними партнерами України при реалізації цього проекту
стають впливові країни Сходу і Європи.
Ці тенденції сприяють сталому розвитку цього сектору ПЕК України.
2. Стратегічні напрями реформування ПЕК
Сьогодні, як вже відзначалося, Україна є державою з потужним ПЕК,
інфраструктура якого розвивається. Збільшується транспорт енергоносіїв
через територію країни, а також постачання виробленої українським
енергетичним комплексом електричної енергії за кордон. Здійснюється
добудова двох ядерних енергоблоків, що має додатково розширити експорт
електричної енергії з України.
Проте пріоритетна орієнтація України на приєднання до Європейського
Союзу потребує значного поліпшення стану справ у соціально-економічній і
екологічній сферах, що має базуватися на глибинній перебудові економіки.
Основою повинні стати принципи раціонального використання ресурсів і, в
першу чергу, перехід на ощадливе енергоспоживання. Це має забезпечити
загальну ефективність нашого господарського механізму і вивести Україну
на шлях до гармонізації відносин у системі “людина – навколишнє природне
середовище”.
За останнє десятиріччя (після початку економічних реформ) використання
енергоресурсів на виробництво одиниці вітчизняного валового внутрішнього
продукту збільшилося майже на третину і наша економіка стала ще більш
матеріаломісткою, що є причиною залучення великої кількості ресурсів і,
як наслідок, утворення великої кількості відходів. На їх утилізацію чи
поховання в перспективі потрібна буде ще додаткова витрата
енергоресурсів.
Таким чином, сьогоднішні проблеми нашої країни вимагають докорінної
перебудови всієї технології господарювання шляхом забезпечення
раціонального використання усіх видів ресурсів. Вирішення цих проблем
повинно забезпечити підвищення загального коефіцієнту корисної дії нашої
економіки. Особлива роль у створенні нової технології господарювання
належить кардинальним рішенням, які забезпечуватимуть оптимізацію режиму
використання енергії з одночасним і сталим поліпшенням економічних,
екологічних і соціальних показників. Вже не є таємницею, що частина
несплаченої сьогодні в нашій країні електричної та теплової енергії, а
також сировини для виробництва товарної продукції, використовується
“тіньовим” сектором економіки. Цей сектор не тільки не сплачує податків,
а й перекладає частину своїх витрат на бюджет. Вирішення цієї актуальної
проблеми, тобто підвищення якості управління економікою, є також одним
із головних завдань, що стоять сьогодні перед Урядом України.
Науково-технологічні аспекти. Основою, яка має забезпечувати розвиток
науково-технологічної сфери ПЕК, є дослідні, проектно-конструкторські
установи й організації та енергомашинобудівний комплекс нашої країни.
Його можливості давали змогу свого часу Україні входити в п’ятірку
найбільш потужних виробників енергетичного обладнання світу. Такі
підприємства як ВАТ “Турбоатом”, НВО “Електроважмаш”, ДП
“Зоря-Машпроект”, Запорізький трансформаторний завод, Сумський
“Насосенергомаш та інші здатні і сьогодні більш ніж на 85% забезпечити
потреби вітчизняної енергетики в сучасному обладнанні і технологіях. В
Україні не виробляється лише частина котельного, реакторного і деякого
допоміжного обладнання. Саме на виготовлення цих видів обладнання, а
також на вдосконалення існуючого для зменшення в 1,5 – 2 рази витрат
умовного палива на отримання електроенергії, і повинна бути звернута
увага при реформуванні ПЕК в науково-технологічній сфері.
Стратегічним напрямом є модернізація основного обладнання електричних
станцій (3). У цьому секторі стан справ просто катастрофічний: 96%
обладнання ТЕС вже відпрацювало свій ресурс; 73% – перевищили граничний
термін експлуатації. У 2005р. має бути замінено або подовжено термін
надійної експлуатації обладнання загальною потужністю 7 – 10 млн. кВт і
в наступні п’ятирічки (до 2030р.) в середньому по 10 – 12 млн. кВт.
Особливої уваги в цьому плані потребує проблема подовження ресурсу
надійної експлуатації АЕС України, термін якої для ряду енергоблоків має
закінчуватися вже через 10 – 15 років. Вчасне вирішення цієї проблеми
значно покращить загальні показники надійної й ефективної роботи всього
ПЕК.
Раціональна науково-технологічна політика потребує підтримки
машинобудування і для вугільної промисловості на сучасному рівні. Це
підприємства: Новокраматорський і Дружківський механічні заводи,
Горлівський завод машинобудування, Харківський завод “Світло шахтаря” та
інші, які дають можливість виготовляти видобувну техніку нового
покоління. Замовлення цим заводам разом з реконструкцією та будівництвом
12 нових шахт дасть змогу отримувати в Україні вже в 2030р. 120 млн. т
вугілля.
Державна політика у сфері видобутку нафти і газу має забезпечити
нафтогазову промисловість обладнанням для проведення пошукових та
видобувних робіт. Це бурові установки з глибиною буріння до 5000 м у
блочно-модульному виконанні, противідкидне устаткування, агрегати для
цементування свердловин та гідророзриву пластів великої потужності. Для
освоєння континентального шельфу Азовського та Чорного морів необхідно
створити морські стаціонарні платформи, напівзаглиблені плавучі бурові
установки, трубоукладні судна та автономні дизель-електричні агрегати
тощо.
Важливою складовою є програма підтримки високого науково-технологічного
рівня систем транспорту нафти і газу, що забезпечить пріоритет України і
високі техніко-економічні характеристики, а також конкурентноздатність
цього сектора ПЕК.
Значні резерви отримання енергії для народногосподарських потреб мають
вторинні ресурси.
Вториш’ енергоресурси. За попередніми оцінками використання вторинних
ресурсів (низькопотенційного тепла скидних газів тощо) при помірних
затратах може додати до 20% і більше сучасного енерговиробництва.
Окремо слід зазначити можливості отримання електроенергії із шахтного
метану. За запасами Україна посідає четверте місце в світі і має чи не
найскладніші умови його видобування. Щорічно разом з вугіллям
добувається близько 2 млрд. куб. м метану, використання якого могло б
суттєво поліпшити енергетичний баланс, особливо на регіональному рівні.
Фахівці-енергетики (4) відзначають досить високий природний потенціал
поновлювальних джерел енергії України, якому сьогодні особливу увагу
приділяють промислово-розвинені країни. Серед таких джерел:
гідроресурси, вітер, сонячна енергія, органічна сировина, тепло землі.
Зауважимо, що Директива Європейського Союзу передбачає доведення частки
виробництва енергії в країнах Союзу з використанням поновлюваних джерел
енергії до 10% від загального обсягу вже до 2010 року.
Гідроелектроенергія. Потенційні ресурси потужних ГЕС складають до 4700
МВт, а ГЕС малих річок – близько 2400 МВт. На цих річках існують 27 тис.
ставків та водосховищ, на яких можуть бути споруджені окремі міні- та
мікро-ГЕС з потужностями 5 – 250 кВт. Потенційні можливості в цьому
плані дають змогу побудувати в Україні понад 2300 малих і середніх ГЕС.
Вітроенергетика. Розвиток вітроенергетики в Україні обумовлений
наявністю великого і технічно доступного для освоєння потенціалу енергії
вітру. Для розміщення вітроенергетичних установок можуть
використовуватися площі, які не задіяні у господарюванні (пасовиська,
безлісні ділянки гір, мілководні акваторії штучних та природних
водоймищ, озер, лиманів, заток, морів). Так, в затоці Азовського моря
Сиваш є потенційна можливість розмістити до 135 тис. МВт загальної
потужності вітроенергетичних установок. Найбільші середньорічні
швидкості вітру, що перевищує 5 м/с, спостерігаються в зонах водних
акваторій, приморських районах, південних степах і Донбасі. Ці
території, а також гірські райони Карпат і Криму, є також перспективними
з точки зору використання енергії вітру. Використання основної частки
потенціалу вітру на території України дасть можливість виробляти таку
кількість електроенергії, що значно перевищить її нинішнє виробництво
всіма електростанціями (4).
Сонячна енергія. В Україні річне надходження сонячного випромінювання
знаходиться на одному рівні з країнами, які активно використовують
сьогодні сонячні колектори (Швеція, Німеччина, США тощо). Вся територія
України придатна для розвитку систем теплопостачання з використанням
сонячної енергії.
Біоенергетика. Уже сьогодні готові до використання такі технології:
анаеробне зброджування гною, спалювання відходів АПК та інших галузей,
використання агрокультур для отримання спиртового палива шляхом
ферментизації, перетворення біомаси у газоподібні або рідкі види палива
за допомогою термохімічних процесів, виробництво із рослинних культур
масел – замінників дизельного палива тощо.
Кількість відходів рослинної біомаси в Україні складає щорічно 40 млн.
т, що еквівалентно виробництву 25 – 30 млрд. м3 природного газу на рік.
Окрім того, щорічні відходи тваринництва і птахівництва в Україні, які
сьогодні переважним чином є джерелом негативного впливу на навколишнє
середовище, становлять 32 млн. т сухих та 10,3 млрд. м3 у вигляді
суспензій. В Україні у лісовідвалах накопичилося понад 14 млн. м3
відходів, а безпосередньо в лісах знаходиться ще 7 млн. м3 біомаси, які
являють серйозну екологічну проблему. Скільки можливо отримати енергії?
Геотермальна енергія. Україна має значні потенційні ресурси
геотермальної енергії. Районами її можливого використання є Крим,
Закарпаття, Прикарпаття, Донецька, Запорізька, Полтавська, Харківська,
Херсонська та Чернігівська області. За різними оцінками потенційні
ресурси геотермальної енергії можуть забезпечити роботу геотермальних
електростанцій загальною потужністю 200 – 250 млн. кВт і систем
теплопостачання загальною потужністю 1,2 – 1,5 млрд. кВт (з періодом
роботи станцій до 50 років).
Як підсумок, можна стверджувати, що за потенціалом поновлювальних
енергоресурсів Україна випереджає ряд країн Європи, однак рівень його
використання значно нижчий за середньосвітовий. Доведення норм
використання поновлювальних енергоресурсів до європейського рівня
повинно стати важливою складовою в реформуванні ПЕК України.
Економічні аспекти. Головною метою є розробка комплексу заходів з
максимально можливого і економічно доцільного забезпечення народного
господарства країни власними паливно-сировинними ресурсами з урахуванням
цілеспрямованої енергозберігаючої політики. Цій роботі має передувати
всеохоплююча діяльність з екологічної реконверсії нашої економіки та її
переходом на режим ресурсозбереження.
Як показує досвід промислово-розвинених країн та країн-сусідів України
(Угорщини, Польщі, Словаччини), найперспективнішим, на відміну від
існуючого в нашій країні галузевого підходу формування економічної
структури (з її зв’язками, товаропотоками тощо), є регіональний. Він
передбачає створення системи так званих кластерів (5).
Кластер являє собою групу підприємств, розташованих в межах одного
регіону, мають тісні зв’язки з поставок один одному продуктів,
напівпродуктів для створення якісного кінцевого товару або групи
товарів, включаючи послуги. Такий підхід на базі підприємств ПЕК надає
можливість значно поліпшити використання усіх видів ресурсів
(енергетичних, мінерально-сировинних, природних тощо) і підвищити
загальний коефіцієнт корисної дії усього кластеру.
Центрами “кристалізації” зазначених кластерів могли б бути інноваційні
структури (наприклад бізнес-інкубатори), головною метою яких повинно
стати посилення конкурентоспроможності фірм шляхом:
– надання їм інформації щодо маркетингових та виробничих технологій;
– налагодження зв’язків як між окремими регіонами країни, так і з
іноземними партнерами та ринками;
– лібералізації та гармонізації відносин між місцевими органами влади та
бізнесом, а також забезпечення їм правової підтримки;
– стимулювання інвестиційної підтримки конкурентоспроможних ініціатив,
які мають забезпечувати впровадження інновацій, а також цілеспрямовано
підтримувати створення нових фірму кластерах, що забезпечуватиме
постійне підвищення його коефіцієнта корисної дії.
Разом з цим, бізнес-інкубатор кластера міг би забезпечувати сучасну
форму так званого “обміну передовим досвідом”. У сучасному бізнесі це
“бенч-маркінг”, націлений на аналіз і оцінку переваг партнерів та
конкурентів по бізнесу цієї ж або паралельної галузі з метою
забезпечення впровадження найкращих рішень. Окрім того, “бенч-маркінг”
може взяти на себе дуже копітку роботу по сертифікації як підприємств,
так і їх продукції з усієї мережі кластеру. Це дасть змогу забезпечити
постійне вдосконалення технологічних та виробничих процесів, надасть
можливість знижувати вартість товарів і послуг, націлювати їх асортимент
та якість на попит користувачів, збільшуючи тим самим
конкурентоспроможність.
Найбільший ефект може надати використання кластерної моделі в ПЕК, а
саме кооперація виробництва традиційної продукції і послуг із:
– виробництвами, які забезпечуватимуть ПЕК конкурентоспроможним
обладнанням, приладами, матеріалами, тощо;
– об’єктами, оснащеними технологіями, що використовують низькопотенційне
тепло для отримання на сучасній технологічній базі якісної
сільськогосподарської продукції (рослинництво, тваринництво,
аквакупьтура, біопаливо);
– виробничі структури, що забезпечують утилізацію відходів для отримання
товарного продукту (наприклад, будівельні матеріали);
– структурними об’єктами нетрадиційної енергетики, які знижують
навантаження в системі енергозабезпечення у “пікові” періоди.
Одним із основних чинників впливу на ресурсозбереження може виступати
тарифна політика в електроенергетиці. Світовий досвід свідчить, що
регулювання насамперед повинно здійснюватись для:
– створення економічних стимулів, що забезпечують використання
генерацією ефективних технологій і організаційних рішень у виробничих
процесах, скорочення невиробничих витрат і економічну обґрунтованість
інвестиційних проектів;
– захисту економічних інтересів споживачів від монопольного підвищення
тарифів на електроенергію;
створення механізму визначення оптимального співвідношення економічних
інтересів: генеруючих компаній – у забезпеченні достатності засобів, що
отримуються, для розширеного виробництва; споживачів електроенергії – у
можливості збереження конкурентоспроможності продукції рівня соціальної
захищеності;
– отримання можливості коротко- та довгострокового прогнозування у зміні
рівня цін на електроенергію для споживачів.
Реалізація цих цілей при дотриманні принципів прозорості, послідовності
і передбачуваності можлива тільки при наявності регламентованих державою
процедур зміни рівня ціни на електроенергію з урахуванням глибини
економічної та технологічної обґрунтованості пропозицій, оцінки
здобутого рівня ефективності виробництва, гарантій цільового
використання раніше наданих активів, наявності системи прогнозування у
зміні рівня тарифу.
Тариф – це турбота про споживача. Для виробника – орієнтир у
конкурентній боротьбі. Але на жаль, у нас немає конкурентної боротьби,
оскільки все ще можна не сплачувати за електроенергію, чи сплачувати не
в повному обсязі.
За цих умов не може бути надлишку виробничих потужностей, не має
необхідності знижувати ціну для боротьби з конкурентами: тариф
встановлений, на цьому рівні буде спожито все.
В існуючих умовах тариф – це “робочий рівень”. Тому головна мета
вітчизняних виробників електроенергії – переконати регулюючий орган
підвищити цінові обмеження. Знаходження зони необхідної достатності
зводиться до стримування регулюючим органом – Національною комісією
регулювання електроенергетики – намагань генерації до постійного
підвищення тарифів.
Покращенню становища значною мірою можуть посприяти деякі організаційні
заходи:
– створення інституту відкритих фінансових експертиз, що мали б
акредитацію у НКРЕ;
– і економічна звітність енергокомпаній;
– встановлення прозорої процедури прийняття рішень про перегляд тарифу
на основі обґрунтовуючих матеріалів, представлених ініціатором;
– організація відкритого доступу до реалізації названих процедур для
засобів масової інформації та для участі в цьому процесі споживачів
електроенергії (або тих, хто репрезентує їхні інтереси на енергоринку).
Перші три пункти не потребують особливих фінансових витрат і не мають
викликати особливих заперечень. Четвертий пункт торкається більше
соціальних аспектів нашого суспільства.
Наполегливе та послідовне виконання запропонованих заходів буде сприяти
вирішенню проблем у такому важливому для держави процесі, яким є
ціноутворення в електроенергетиці.
Екологічні аспекти. Стратегія розвитку ПЕК в екологічному плані повинна
реалізовуватися в умовах цілого ряду обмежень. Так, Україна підписала і
зобов’язалась виконувати більше 20 міжнародних конвенцій, пов’язаних з
охороною навколишнього середовища, а також понад 10 двосторонніх угод.
Серед них – Монреальский протокол по збереженню озонового шару (1988р.),
Нью-Йоркська конвенція 00Н про зміну клімату (1992р.) і Кіотський
протокол (1997р.) до цієї конвенції’. Зазначеними документами
передбачається застосування жорстких обмежень викидів у повітряний
басейн, а саме, зменшити на 40% викиди оксидів сірки відносно до їх
рівня у 1990р. Окрім того, до середини наступного (2004р.) року
необхідно досягти зменшення викидів двоокису сірки на всіх стаціонарних
джерелах до рівня вимог, встановлених для сучасного обладнання. Має бути
скорочено вміст твердих часток у димових газах теплових електростанцій
(ТЕС) більш ніж на порядок. За даними вчених (3) скорочення вмісту
твердих часток має відбутися в 16 – 50 разів (залежно від конкретного
об’єкта) за рахунок оновлення обладнання та зміцнення технологічної
дисципліни.
До ключового зовнішнього обмежувального фактора, яким є транскордонне
забруднення повітряного басейну, має додатися внутрішній. Особливо це
стосується стану справ у сфері використання природних ресурсів, що
склався безпосередньо в країні. За системологічними оцінками (6) наша
промисловість сьогодні використовує води вдвічі більше, ніж
житлово-комунальний сектор, тобто населення країни. Тільки енергетика
споживає води більше за весь наш комунальний сектор. При цьому
енергетична галузь досить динамічно розвивається, задовольняючи
внутрішні потреби, і, в першу чергу, подальший розвиток промисловості, а
також здійснюючи постачання електроенергії за кордон. Будуються
додаткові блоки АЕС, використання прісної води на яких в 1,8 рази
більше, ніж на ТЕС. Тобто енергетика, яка стимулює розвиток
промисловості, і промисловість, яка потребує додаткового розвитку
енергетики, в цілому стають конкурентами у забезпеченні населення країни
найнеобхіднішим ресурсом – питною водою. Не секрет, що на відміну від
електростанцій, населення у цілому ряді населених пунктів з різних
причин, обмежується у водопостачанні. Тому проблема переходить в ранг
загроз національним інтересам і національній безпеці України.
У зв’язку з цим перспектива подальшого розвитку ПЕК і його складової
електроенергетики повинна вписуватися в екологічні обмеження, які можна
подолати:
– встановленням оптимальної потужності нашого ПЕК;
– кардинальним зниженням водомісткості в технологічній системі
комплексу;
– оптимізацією функціонування системи “генерація-споживання”
– переходом на зворотне і замкнене водопостачання в ПЕК та маловідходні
технології у всіх сферах промисловості;
– розвитком енергозбереження та використання поновлювальних джерел
енергії.
Соціальні аспекти. Аналіз показує, що вартість усіх матеріалів і послуг,
які створюються в Україні, розподіляється таким чином: виробниче
споживання – 60%; споживання населенням – 19%; витрати ресурсів на
державне управління, нагромадження капіталу, експорт – 21%. Таке високе
виробниче “самоїдство” системи виробництва потребує термінової і
корінної перебудови економіки на користь підсистеми “споживання
населенням”.
Замість ресурсовитратного механізму у виробничій сфері повинен прийти
новий, який має спрямованість на значно нижчі норми витрат ресурсів. І
для цього є великі резерви. Проведені дослідження (енергоаудит у межах
двох районів Полтавської області) показали реальні можливості щодо
ефективного використання й утилізації існуючих ресурсів (7). Таке
використання дає змогу на 70 – 80% , а у деяких випадках – і повністю
задовольнити внутрішні потреби району в енергоспоживанні. Увага до
місцевих ресурсів має стати стратегічним курсом, бо надає можливість
вирішувати такі важливі завдання:
– підвищувати надійність роботи регіональних мереж (особливо в періоди
надзвичайних ситуацій, наприклад, обледеніння тощо), забезпечивши
безперебійне енергопостачання місцевого населення;
– раціонально використовувати місцеві ресурси і збільшувати базу
працевлаштування місцевого населення;
– збільшувати частку маневрових потужностей, що створює безпеку
експлуатації енергосистеми в “пікові періоди”;
– підвищити долю виробництва екологічно чистої електричної енергії тощо.
Ця діяльність має розпочатися насамперед у регіонах, де закривають
шахти. В Україні вже з’являються перші позитивні приклади ефективного й
раціонального використання поновлювальних джерел енергії,
широкомасштабне впровадження яких може суттєво вплинути на підвищення
коефіцієнту корисної дії державного господарського механізму і дати
резерви для сектора “споживання населення”. Такі заходи можуть
забезпечити не тільки загальне покращення екологічного стану, а й
створити передумови для сталого поліпшення життя населення (знизити
вартість послуг у житлово-комунальній сфері) та підвищити продуктивності
наших природних ресурсів і, передусім, земельних.
Наприклад, у рамках датсько-українського проекту, який здійснювався з
березня 2000р. по лютий 2001р., в агрофірмі “ДІМ”, що в селі Дрозди
Білоцерківського району Київської області, в Україну поставлено
обладнання для використання надлишкової соломи в енергетиці. Йдеться про
обладнання для пресування соломи в тюки масою 500 кг. Було заготовлено
близько 1000 тюків, які спалювалися взимку на соломоспалювальному
обладнанні (ПАУ 2 – 1210 фірми “Разз॒). Використання цього обладнання
дало змогу забезпечити тепловою енергією населення і замінити 48 тис.
куб. метрів природного газу, який би коштував близько 20 тис. грн. Крім
того, зола, що утворюється, акумулює в собі поживні речовини, такі як,
калій та фосфор, завдяки яким при додатковому внесенні азотофіксуючих
мікроорганізмів можна використовувати золу як комплексні мінеральні
добрива, поліпшуючи родючість землі. До речі, сировину для фосфорних
добрив Україна експортує, а виробництво калійних добрив екологічно дуже
небезпечне. Це підтверджує екологічна ситуація, що склалася в районі
розташування Калуського хімічного заводу, – найбільшого виробника
калійних добрив.
Ще одним прикладом перспективної співпраці голландських і вітчизняних
фахівців є виконання демонстраційного проекту в Яготині Київської
області. Цей проект спрямований на реалізацію анаеробної технології
очищення стічних вод і використання супутнього біогазу як енергоносія у
виробництві. Для нашої держави це надзвичайно перспективна технологія.
Щорічно, саме з приходом тепла в Україні (у місцях з дефіцитом ресурсу
питної води) спалахують інфекційні захворювання. Навіть за дуже
оптимістичними оцінками ризик захворіти на вірусний гепатит “А” від
неякісної води на сьогодні в Україні досягає рівня п 10 ‘4.
Окрім того, Україна має майже 3000 тис. кілометрів морського узбережжя з
відповідним потенціалом рекреаційних ресурсів. Проте з початком
рекреаційного сезону саме тут починають спалахувати епідемії, пов’язані
з підвищенням бактеріального забруднення як морської, так і питної води.
Очищення комунально-побутових стоків із зон рекреації не тільки
забезпечуватиме прийнятні санітарно-епідеміологічні норми на узбережжі,
а і дасть додаткову кількість біогазу як енергоносія, а також відповідну
кількість органічних добрив. Ці добрива можуть використовуватися в
господарствах, які поставляють у зони рекреації сільськогосподарську
продукцію. Тим самим будуть створені умови для сталого розвитку
рекреаційного бізнесу і самої зони рекреації України. За даними фахівців
вже існуючий агробіологічний потенціал України дає змогу щорічно
виробляти 4 – 5 млрд. кубічних метрів біогазу. Капітальні вкладення у
розвиток цього сектора енергетики можуть окупитись вже на протягом 3 – 5
років.
Біологічна спрямованість вітчизняного господарського механізму може
знайти своє втілення й у випуску біопалива з рослинної сировини,
наприклад, рапсу. Використання біопалива в Європі здійснюється за двома
принципово різними схемами, які умовно називають “французькою” і
“німецькою”. У першому випадку головним користувачем біопалива є
переважно міський автотранспорт, проїзд якого на традиційному дизельному
пальному в деяких місцях Франції обмежено. Штрафи за перевищення викидів
токсичних речовин значно більші ніж різниця між біо та дизпаливом.
Франція традиційно виробляє біопаливо централізовано, використовуючи для
цього потужні установки (5 – 10 тис. тонн за рік).
У “німецькому” варіанті біопаливо використовується безпосередньо самими
сільгоспвиробниками. Фермери та кооперативи фермерів для його
виготовлення використовують малопотужні установки (300 – 3000 т на рік).
Вони самі вирощують рапс і використовують біопаливо з нього для власної
техніки. Саме такий багатоплановий перехід на природну продукцію може
надати нашій економіці біологічного спрямування і створити передумови
для повномасштабного підпорядкування людської діяльності законам
біосфери, суттєво поліпшивши соціальний клімат.
Гармонійне вирішення в комплексі актуальних завдань реформування ПЕК
проблем науково-технологічної, економічної, соціальної і екологічної
сфер забезпечуватиме зростання загального потенціалу національної
безпеки України.
Висновки
1. На думку авторів одночасно з розробкою Національної стратегії
розвитку енергетики України (до 2030р.) відповідно до урядових рішень
було б доцільно розробити довгострокову Національну програму сталого
розвитку енергетики України як складової економічної програми розвитку
держави, орієнтованої на залучення інвестицій і скорочення антропогенних
навантажень на природне середовище.
2. Головними пріоритетами Національної програми сталого розвитку
енергетики України мали б стати:
– стратегічна підтримка високого науково-технологічного рівня
вітчизняного ПЕК;
– зменшення негативного впливу ПЕК на здоров’я людини і навколишнє
природне середовище;
– поліпшення економічних показників роботи ПЕК та якості послуг (у тому
числі, електроенергії), що надаватимуться споживачам;
– гармонізації підсистеми “генерація-споживання” шляхом широкого й
економічно доцільного залучення на регіональному і місцевому рівнях
поновлювальних джерел енергії.
3. Необхідно забезпечити фінансову підтримку за кошти Державного
бюджету України реалізації положень Національної програми сталого
розвитку енергетики України як ключового елемента національних інтересів
держави.
Література:
Жовтянський В.А. Ключові проблеми енергозбереження у розрізі
енергетичної стратегії України. Тези доповідей міжнародної
науково-технічної конференції “Енергоефективність-2002”. – К.: Навчальна
книга, 2002. – С. 30 – 40.
Буравльов Є.П., Коваль Г.М. Надзвичайні ситуації: концептуальний підхід
до оцінки в сучасних умовах причин та наслідків // Екологія та ресурси.
– 2002. – №4. – С. 45 – 55.
Шидловський А.К., Віхарєв Ю.О., Гінайло В.О. Енергетичні ресурси та
потоки. К.: Українські енциклопедичні знання. – 2003. – 427 с.
Ковалко М.П., Віхарєв Ю.О., Денисюк С.П. та інші. Паливно-енергетичний
комплекс України у цифрах та фактах. К.: Українські енциклопедичні
знання. – 2000. – 152 с.
Кулик А. Кластерная модель экономики, или опыт прошлого ради будущего //
Нефть и газ. – 2003. – №2. – С. 82 – 90.
Данилишин Б.М., Дорогунцов С.І., Міщенко В.С. та інші.
Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України. – К.: РВПС
України. – 1999. – 716с.
Буравлев Е.П., Стогний В.С. Устойчивое развитие энергетики.
Экотехнологии и ресурсосбережение. – 2002. – №2. – С. 3 – 8.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
