Реферат на тему:
Національно-патріотична та суспільно-культурна праця Петра Франка
П л а н :
Петро Франко – син “Каменяра”.
Роки навчання в гімназії.
Культурно-громадська діяльність.
Петро Франко як літературний критик.
Літературна спадщина Петра Франка.
Що ми знаємо про таку постать, як Петро Франко, син письменника і
видатного вченого Івана Франка? І не так давно процвітаючій
комуністично-фальсифікаційній ідеології та її підручних —радянській
історіографії та літературознавстві — не знаходилося потреби й місця
правдиво мовити про дітей Франка. На черзі дослідників — істинні
сторінки із життєпису Анни, Андрія, Тараса. Сьогодні ж звернімо свій
погляд до Петра.
Перелопачуючи численні довідники, енциклопедичні видання, довідаємося,
що Франко Петро Іванович народився 21 червня 1890 р. у Нагуєвичах
Дрогобицького повіту. Атмосфера культурно-літературного оточення, стихії
фольклорно-етнографічної традиції благотворно впливали на виховання
хлопця, формування його естетичних уподобань та інтересів» Виняткове
зацікавлення батька до народних пісень, казок, легенд, переказів
безпосередньо передавалося синам Тарасові, Андрію, Петру. Петро з роками
згадував: «В Криворівні батько зібрав доволі етнографічного матеріалу,
записуючи пильно приповідки, оповідання (особливо про Довбуша) та пісні.
Це збирання етнографічного матеріалу мало свій вплив і на найстаршого
сина Андрія, і на мене. І Андрій, і я збирали теж пильно. Я особливо
зібрав багато приповідок та коломийок у Нагуєвичах, а цілу збірку
передав, за радою батька, проф. Гнатюкові до видання. На жаль, видання
не дійшло до завершення. Проф. Гнатюк кілька разів обіцяв повернути мені
матеріал, але з різних причин цього не зробив, і матеріал залишився у
його дружини».
Як справедливо зазначає відома дослідниця фольклору доктор історичних
наук Валентина Борисенко Петро Франко ще зі шкільних років відзначався
неабиякою допитливістю, енергійністю, заповзятістю, потягом до пошуку,
до відкриттів, інтересом до техніки, хімії, мови, історії й літератури,
географії, спорту, народної медицини, фольклору й етнографії. Коротке
життя цієї талановитої людини вщерть було заповнене насамперед справою
надбання знань. Ще навчаючись у Львівській гімназії, Петро Франко під
час канікул збирав фольклорно-етнографічні матеріали. Під впливом батька
і його безпосереднім керівництвом записував різні жанри фольклору у
селах Голу-ботові і Завадові біля Стрия, Буркуті, Яйківцях, Криворівні
та ряді інших сіл Карпат. Але, звичайно, найбільше — у селі Нагуєвичах,
де й народився. Зокрема, 1910 року він побував тут разом з батьком, який
хотів, щоб його діти добре знали всю родину Франків. Сам же П. Франко
писав про це: «Це були канікули і я весь день, від зорі до пізньої ночі
був у лісах, на пасовиськах, на гостинах і т. д. І завжди записував,
записував. Записував у маленьких книжочках «нотесах», часто з великим
поспіхом, а задня і за «свіжої» пам’яті переписував «на чисто», при чім
помагали мені й мої принагідні знайомі пастухи, пастушки, женці, з якими
я ходив жати і можу похвалитися, що жав не гірше за них».
Молодий фольклорист фіксує найтонші нюанси людських стосунків, занотовує
народні замовлення, прикмети тощо. Коли у П. Франка від надмірного
переписування заболіли очі, він прислухався і до порад своїх родичів.
Сам про це згадує: «Я ходив «відмовляти» очі до другої жінки Гаврилихи,
вітчима Івана Франка, тоді старшого, але кремезного та поставного
господаря. Дивним дивом його друга жінка, з вдачі незвичайно тиха,
завжди говорила до нього на «ви», що на селі буває хіба виїмком. Ця
друга жінка славилася в селі доброю знахаркою, і вона спалювала коло
моїх очей повісмо та відшіптувала. На жаль, робила це так скоро, що
помимо моєї великої вправи, я зміг записати тільки фрагменти «на ліси,
на гори, на болота». Зачитування тривало з чверть години».
1910 р. П. Франко закінчив гімназію, паралельно склавши іспит з
фізичного виховання у Львівському університеті. Працював учителем, а
1911 р. вступив до політехнічного інституту, де здобув професію
інженера-хіміка. Знову працював у школах, став співорганізатором
товариства «Пласт». З 1914 р. перебував у легіоні Українських Січових
Стрільців, був сотенним. Згодом в Українській Галицькій Армії, де 1919
р. організував авіаційний полк. Виїжджав до Сербії з місією Червоного
Хреста у справах колишніх полонених-січовиків. 1922 р. прибув до Відня,
де займався видавничою діяльністю, зокрема видав книгу І. Франка «Лис
Микита», ряд популярних книжок.
З вересня 1922 р. по 1930 р. П. Франко викладав у Коломийській державній
гімназії. Активна культурно-громадська, просвітницька праця, ревна
пропаганда української історії, літератури й культури не викликали у
тодішніх польських властей особливої радості він був звільнений з
посади.
У 1931 р. його запрошено на роботу до Харкова, де до 1936 року працював
старшим науковим співробітником у науково-дослідному Інституті
прикладної хімії. За досить короткий час написав ряд наукових праць з
хімії, підручник з хімії, упорядкував «Енциклопедичний словник хімічної
термінології». Одночасно працює над переробкою на драму повістей І.
Франка, готує кіносценарій за твором І. Франка «Борислав сміється»,
видає ряд популярних брошур.
Працелюбність цієї талановитої людини була надзвичайною. Працюючи у
Харкові, П. Франко зареєстрував 36 винаходів, переважно в галузі
переробки молока. Можливо, дальша праця в галузі хімічної науки невдовзі
дала б нам великого вченого, та життя вносило свої корективи в долю цієї
талановитої людини.
Хвора мати у Львові потребувала синівської опіки, і Петро Іванович у
1936 р. повертається до Львова. Він доглядає матір і учителює в
гімназіях у Львові та Яворові. Знову посилюється його інтерес до
фольклору й етнографії. У 1937 р. П. Франка обирають членом Наукового
Товариства імені Т. Г. Шевченка.
22 жовтня 1939 р. П. Франка обрали депутатом так званих Українських
Народних Зборів, делегатом до Уповноваженої Комісії до Москви та Києва.
У грудні 1939 р. його призначають деканом товарознавчого факультету
Українського державного Інституту торгівлі у м. Львові і викладачем
неорганічної хімії. Згодом обирають членом Ювілейного Комітету по
відзначенню 80-річчя з дня народження Івана Франка. Петро Франко бере
участь у перегляді і обговоренні нової вистави «Лис Микита», готує до
видання фольклорно-етнографічні матеріали, пише публіцистичні статті до
чисельних періодичних видань. Та тривала ця праця недовго, бо сталінщина
швидко дійшла і до західноукраїнських земель. Петро Іванович як член
президії міськради Львова виступає на захист незаконно репресованих
своїх земляків. Про це свідчить лист Стефанії Юркевич з Самбора 1940
року до Петра Івановича, в якому вона висловлює йому подяку: «Ваше
поручення уможливило мені доступ до начальства НКВД, де мені заявили, що
син мій Олександр, вивезений 13 квітня 1940 року, вернеться найдальше до
кінця місяця вересня».
П. Франко продовжує інтенсивно працювати, намагається видати свої
фольклорно-етнографічні записи. У 1940 році він веде листування з
Інститутом фольклору у м. Києві про видання його збірки «Коломийки» та
«Весілля в с. Нагуєвичах Дрогобицького повіту» і надсилає ці матеріали
до Інституту. Щоправда, Інститут фольклору за підписом заступника
директора Ф. Лаврова і секретаря О. Романова відповів досліднику, що у
зв’язку з відсутністю паперу, матеріали його скоро друкувати не будуть.
Принагідно зауважимо, що через двадцять дев’ять літ частина
коломийкового матеріалу, зокрема коломийки в записах П. Франка увійшли
до академічного видання багатотомного корпусу «Української народної
творчості» під назвою «Коломийки» (К.: Наук. думка. 1969). Цей том
підготувала відомий фольклорист-славіст, доктор філології Наталія
Щумада. Зокрема, вона використала із записів П. Франка такі оригінальні
тексти; з розрядку родинно-побутових коломийок (розділ «Вівчарство,
землеробство та інші заняття»: «Винеси мі в поле їсти, аби-м не голоден»
Фольклорно-етнографічний запис П. Франка «Весілля в с. Нагуєвичах
Дрогобицького повіту» пролежав у рукописних фондах сімдесят вісім років,
і аж тепер завдячуючи В. Борисенко, прийшов до читачів через
першопублікацію в журналі «Народна творчість та етнографія». На думку
цієї дослідниці, «опис весілля початку XX століття, крім своєї цінності
як історико-культурного джерела, дає нам багато цікавого фактажу, який
прислужиться нашим сучасникам і нащадкам. Тут і мудрий звичай народу, за
яким молоді присягалися перед громадою не вживати спиртних напоїв у
перші роки подружнього життя, і багатство обрядового фольклору, культура
народної гостини, дотепу, жарту».
Насувалася друга світова війна. У 1941 р. П. Франка примусово
«евакуювали» з Галичини. Загинув при загадкових обставинах у липні
1941р.
Петро Франко за своє коротке життя доклав чимало зусиль і знань до
розвитку літературного процесу і передусім у Галичині. Активно дописуючи
на суспільно-громадські теми до періодичних і наукових видань («Діло»,
«Новий час», «Літературно-науковий вісник»), він виявляв свою активну
громадську позицію, сприяв утвердженню та поширенню передових думок про
державне, суспільно-культурне життя.
П. Франко зацікавлює нас як прозаїк, есеїст, нарисист,
літературознавець, драматург. Солідний доробок залишив письменник на
чолі прози для підростаючого покоління, зокрема, для школярів. Ось одне
з його оповідань, що вийшло окремою книжечкою. В основі твору,
написаного 3 січня 1923 р. у Полоничному, переплелися реалії буднів та
фермент міфологічний: розповідь про те, як сільські діти збирають
різдвяні гостинці по людях для тих, що знаходяться у криміналі, і
обрядове дійство підготовки та вбирання деревця, колядування тощо.
Про пригоди гуртка «Вовків», що проходив пластовий вишкіл на природі,
автор цікаво розповідає в оповіданні «Пластова пригода».
Через рік до читачів приходить нова збірка «Пачкар Демко і інші
оповідання».
П. Франко зарекомендував себе добрим майстром історичного оповідання.
Так, у творах «Почесна особа», «Перша сповідь», «На самотнім острові»,
«Битва під Пилявцями», «Полковник Абазин» він уміло й дозовано, якби
сказати, вводить в авторську розповідь фактичний історичний фермент,
делікатно послуговується біблійними синтенціями. Цікавою в цьому плані є
збірка «Махнівська попівна: Історичні оповідання з 1648 р.».
У першому оповіданні, написаному 20 липня 1922 р., що і дало загальну
назву збірці, змальовано окремі епізоди жорстокої боротьби українського
народу за волю, віру і власну державу, й польського — за нову здобич —
колонії. Багате діалогами, воно могло б бути прекрасно інсценізоване і
досягло б не меншого естетичного впливу на глядача. Інше оповідання
(«Жінка»), що написане у Коломиї 19 серпня 1925 р., відбиває часи Івана
Мазепи, показує, як січовики після кривавих битв, ховаючи тимчасово
шаблі, бралися за чепіги, робили хліб, любили, народжували дітей.
Шукаючи доступного змісту і форми донесення до дітвори найвищих якостей
добра, втіхи, П. Франко пише фантазію на одну дію для дитячого театру
«Сон маєвої ночи», де нарівні з дівчинкою Наталкою діють як особи Рожа,
Матіола, Любисток, Світлячок, Пугачик, Соловейко.
Залишив П. Франко дослідникам історії нарису та його різних модифікацій
і кілька збірочок. І що цікаво та повчально: автор навіть у подорожніх
нотатках намагається подати історичний фон, на який уже засновує живі
враження.
Франку П. належить серія популярних нарисів з пластового руху: «Як
закладати пластові дружини?», «Пластові гри і забави», «Огляд території
У країни», «Кухня у таборі», «В природі», «Орієнтування»,
«Сигналізування», «Спостерігання», «Слідкування», «Перша допомога», «В
здоровому тілі здоровий дух», «Поземелля», «Ручні праці», «Приміри з
історії», «Таборування» та ін.
Як блискучий нарисовець і літературний критик П. Франко залишив
дослідникам кілька портретів-шкіців до життєпису батька. П’ять епізодів
із життя І. Франка складають зміст невеличкого нарису-спогаду «Іван
Франко зблизька». Звертає на себе увагу ота шляхетна толеранція, з якою
обрамлює факти побутового життя Франка-батька Франко-син. Саме факти
через призму сімейних, родинних оцінок кожного вчинку батька мають
вартість як правдивого доповнення до біографії Каменяра, подекуди
сфальшованої дослідниками-догоджальниками існуючої не так давно системи.
Як драматург П. Франко щонайбільше здійснював переробки за батьковими
творами. Так, наприклад, 10—17 квітня 1928 р. він підготував у Коломиї
твір «Захар Беркут: Історична драма на 4 дії». Через два роки він
завершує переробку повісті І. Франка «Борислав сміється» під однойменною
назвою.
У драматичному творі діють практично ті ж герої, що і в повісті І.
Франка: Бенедьо Синиця, Сень і Андрусь Басараби, Матій Прийдеволя, Леон
Гаммершляг та Герман Гольдкремер, будівельники. Автор, по суті, не
відступив від задуму І. Франка, тільки-но, йдучи за принципами творення
драматичного твору, вибрав із змісту найсуттєвіший матеріал, тобто, ті
сценки, яким можна було надати конфліктного розвитку, довести, так би
мовити, дію до психологічного піку, за яким мусить наступати логічний
розв’язок.
У драмі уже буквально на третій сторінці тексту дає про себе знати
основна пружина конфлікту твору — підойма тяжко скалічила робітника. І
закінчується твір за тією ж схемою, яка є і в І. Франка: доведені
робітники до відчаю, мстять своїм визискувачам: «Сень: А так маєте
научку!
Леон: Яка нікого ані не навчить, ані нічого не змінить! Малі властивці
все остануть п’явками, що найменшими хотіли би скоро дійти до багацтва,
а робітники без шкіл, без організації довго ще остануть темною масою, з
якою не можна дійти до ладу.
Бенедьо: Не думайте так! Ось тут у крівавій луні пожежі народяться нові
люде і або ми всі змінимося, або витиснуть нас звідси інші, що ліпше до
життя надаються».
Досить плідно розробляв П. Франко і жанр комедії, хоча й запозичував
іноді сюжети з німецької, скандинавських літератур, та все ж щасливо їх
переносив і «висаджував» у галицький ґрунт. Так виникають комедії
«Заздрісні», «Марко Спотикайло». Висміюючи удаване міщанство, глузуючи
над його життєвими принципами, автор тонко всипає у вуста героїв таких
висловів, що несуть в собі велику житейську мудрість: «Нагода робить
крадуна»; «Чи знаєте, яке є тепер число шість? Масковий баль в Касі
Ощадности». Викривальний пафос пронизує і такі твори, як «Сигнал»,
«Інститутський жарт».
П. Франко чимало прислужився до історії Січового Стрілецтва, написавши
не тільки ряд нарисів, а й високохудожніх творів. Перед нами художня річ
«Від Стрипи до Дамаску: Пригоди четаря УСС». У цій великій за обсягом
повісті майстерно сплелися у тужавий сюжет подорожно-розповідні жваві
уривки побаченого та почутого (цей документально-точний пласт нагадує
репортажну фіксацію щойно і безпосередньо відчутого дійства, тонко
відібрані сенсаційні деталі й подробиці, типові пригоди) з художньою
дійсністю, витвореною авторською уявою. Динамічна ретроспективна зміна
картин, густо замішані на місцевій говірці діалоги та сповнені
психологізму внутрішні монологи-самохарактеристики, вишукана стилістика
у зовнішньому обрисунку найвиразніших героїв-типів — усе це говорить про
неабиякий пошук автора, новаторську з’яву на літературному полі. Як
справедливо відзначалося у вступі до видання 1937 р., повість «не тільки
розбуджує уяву, не тільки відриває людину з тісного кола щоденного
життя, але й впорскує тугу за цим завжди новим і завжди цікавим, за тим,
що є основою людини-завойовника».
Петро Франко міцно стояв на ґрунті традицій української повістевої
літератури, нерідко ключем для початку твору обирав отой інтригуючий
рядок-другий (або ж абзац), що так характерний казково-епічному набутку
нашого фольклору. У цій повісті четар «чотири години йшов через ліси та
пустарі, в темну безмісячну ніч, заки добився до села…».
Далі ж автор так динамічно розгортає розповідь, що читач, заінтригований
початком, не йме віри, що поміж рядками чисто придуманого художнього
опису засвічуються то тут, то там вогнениці-факти з правдивого життя:
перед четарем перемигають бойові будні то у Трускавці, то коло Райловац
неподалік Сараєва; то, як живі, пролітають перед очима хлопці, «як
оріхи, і шибайголови» — хорунжий Берегуляк зі Станіславова та хорунжий
Домарадський. А чим далі, у сюжетну глибінь, — постає ціла галерея
живих, наче вихоплених з гамірного довкілля, стрільців, зброярів,
гарматників.
Про авторитет П. Франка у науковому світі свідчить розшукана нами у
Фонді Наукового Товариства імені Шевченка облікова картка інженера Петра
Франка, члена НТШ.
Як бачимо, Петро Франко не стояв осторонь національних визвольних
змагань, обіч громадсько-культурного та літературного життя.
Об’єктивність творення історії української культури й літератури зокрема
вимагають, щоб ім’я П. Франка було належно записано в ряд її творців.
PAGE
PAGE 10
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
