.

Народні звичаї на честь Різдва Христова, Великодня. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5605
Скачать документ

Реферат на тему:

Народні звичаї на честь Різдва Христова, Великодня.

План

TOC \o “1-2”

1. Народні звичаї на честь Різдва Христова PAGEREF _Toc376714786 \h 2

2. Народні звичаї на честь свята Великодня PAGEREF _Toc376714787 \h 6

1. Народні звичаї на честь Різдва Христова

Серед низки зимових свят українців особливо виділявся період
Двадцятидення (Святки) з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1
січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення). Навколо цих дат церковного та
громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий
комплекс звичаєвості. Маючи ряд специфічних рис, три головних свята мали
чимало спільного, оскільки обрядовість кожного з них повинна була
виконувати схожі функції: захищати людей від впливу злих сил, особливо
небезпечних у цей період (апотропеїчна магія), забезпечити добробут і
щастя сім”ї в наступному році (магія родючості), визначити перспективи
на майбутнє(всілякі прогнози,мантичні обряди) тощо.

Святкова трапеза напередодні Різдва (Свят-вечір, багата кутя, вілія),
яка проходила у сімейному колі, повсюди в Україні мала урочистий
характер і виливалась у справжній ритуал. За народними уявленнями усі
предмети, що стосувались обрядового столу, набували чудодійної сили.
Широко побутувала традиція обмінюватись на Свят-вечір ритуальними
стравами. Родичам, хрещеним батькам, бабі-повітусі, бідним сусідам
святкову вечерю носили, як правило, діти.

Напередодні або в перший день Різдва з вечора починали колядувати. Зміст
колядування, як і новорічного щедрування полягав у тому, що групи
чоловіків, парубочої молоді, а пізніше дівчат і дітей заходили на
подвір”я кожної хати, піснями славили господарів, бажали їм здоров”я,
добробуту і виконували ряд обрядодійтв, за що отримували певну
винагороду. В основі цих обходів, які підтримувалися громадською
традицією, лежали давні магічні уявлення про те, що побажання,
висловленні у період Новоріччя, мали стати реальністю. Почесне місце в
українських колядках посідає мотив багатого врожаю, який відображає
найзаповітніші мрії і сподівання хлібороба.

За своїм походженням колядування є позацерковним звичаєм, що існував
задовго до прийняття християнства. Але з часом давні аграрно-новорічні
обіходи, що несли у собі ідеї родючості, були частково християнізовані.
Так утворилися дві генетично відмінні форми колядування : світська та
церковна. Доба розкладу феодальних відносин і переходу до капіталізму
взагалі характеризувалася наступом клерикальної ідеології на народну
культуру. Усюди в Україні в цей час йшло поступове витіснення народних
календарних пісень релігійними колядками, віршами, в основі яких лежало
Священне писання, насамперед легенди про народження Христа і Божу Матір.
Цей процес уміло скерувало духовенство, використовуючи різні засоби
впливу на віруючих: церковну ритуалістику, літературу, шкільну освіту
тощо.

Обряд колядування у різних місцевостях мав деякі відмінності. На Східній
Україні переважали обходи із зіркою, що виготовлялась, як правило, зі
звичайного решета, до якого приладжували роги (від 5 до 12). Потім цю
конструкцію обклеювали різнокольоровим папером, прикрашали фольгою,
стрічками та китицями. Всередину вставляли свічку – так утворювалося
щось на зразок чарівного ліхтаря. На Західній Україні частіше ходили з
вертепом (бетлегемом, шопкою), який формою нагадував селянську хату або
церкву. Відомі й більш ускладненні (дво- і навіть триповерхові) моделі
вертепної скриньки, що являли собою справжній театр ляльок. На відміну
від західноєвропейських країн, де вертеп довгий час функціонував у лоні
церкви, у східнослов”янських народів він від самого початку мав
найтісніший зв”язок із демократичною театрановидовищною культурою
трудящих мас.

Поруч із ляльковим у багатьох місцевостях України побутував і “живий”
вертеп – специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий
під різними назвами : Іроди, Героди, Королі, Ангели, Пастирі тощо. Хоча
в основі усіх цих драматичних вистав лежала загальновідома новозавітна
версія народження Ісуса Христа, але в різних місцевостях вона
розігрувалась по-своєму, з певними відмінностями у тексті, складі
виконавців, оформленні костюмів і реквізитів.

Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як
свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці
дні не відігравали важливої ролі у релігійному календарі, тому в їхній
обрядовості майже не помітні церковні мотиви. Напередодні Нового року,
як і на колядки, побудували урочисті обходи дворів зі щедрівками –
календарними величальними піснями. Основний їхній зміст – прославлення
господаря і його сім”ї, побажання їм щастя, здоров”я, багато врожаю.
Часто щедрування набирало театралізованого характеру, включаючи
маскування і рядження.

Широко популярною в Україні була драматизована обрядова гра з участю
масок – “Коза”, що мала свій характерний ритуальний сценарій, пісенний і
музичний репертуар. Назва її походить від головного діючого персонажа –
парубка, перевдягнутого козою. Центральним у ритуальному дійстві був
танець кози під супровідну пісню, її “вмирання” й “воскресіння”, що
символізували кругообіг часу. Землеробська спрямованість цього давнього
обряду, життєво важливого для всієї селянської общини, яскраво
розкривається у супровідній пісні:

Де коза ходить, там жито родить,

Де не буває, там вилягає,

Де коза ногою, там жито копною,

Де коза рогою, там жито стогом.

На останній стадії свого існування цей обряд утратив магічну функцію і
трансформувався у народну виставу пародійно-гумористичного плану.

У південно-західних областях України до наших днів побутують новорічні
церемоніальні обходи ряджених – Маланка (назва походить, очевидно, від
св. Меланії, день якої за церковним календарем відзначався 31 грудня).
Центральну роль виконував парубок, переодягнений у народне вбрання
дівчини або молодиці . Всі інші ролі за традицією також виконували
нежонаті хлопці. Обряд “Маланка”, як і “Коза”, бере початок від давніх
аграрно-магічних звичаїв. У XIX ст. він перетворився на своєрідний
сільській карнавал, важливу роль у якому відігравали шлюбні мотивию Під
хатою або зайшовши донеї, масковані учасники розігрували кумедні сценки
– інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно, –
підмазує піч водою, а лави миє глиною, підмітає хату від порога до
середини тощо. Загалом структура традиційних карнавальних образів
українців, пов”язаних з Новоріччям, багатопланова і відзеркалює різні
етапи уялень людей про оточуючий світ. Вона включає до себе маски тварин
– кози, ведмедя, журавля, бика, коня, повя”язані з культом предків маски
діда і баби, а також багато інших соціально-побутових персонажів.

Виразний аграрно-магічний зміст мав новорічний обряд засівання,
посипання, відомий у всіх східних слов”ян. Його здійснювали хлопчики 7 –
14 років. Заходячи ще вдосвіта до хати, вони робили символічне посівання
зерном, висловлюючи при цьому традиційні побажання на зразок : “Сію,
сію, посіваю, з Новим роком вас вітаю!”.

Різдвяно-новорічний період селянського календаря завершувався святом
Богоявлення (Водосвяття, Водохрещі, Ордан, Йордан, Ардан). Вечір
напередодні (5 січня) українці називала другим Свят-вечором, або
голодною кукутею. Кульмінаційним моментом свята було занурення
священником хреста у воду, після чого вона вважалась освяченою. За
давньою традицією ця церемонія відбувалась просто неба, на берегах
річок, струмків, озер. Ще напередодні з льоду вирубували великий хрест,
пробивали ополонку, з якої віруючі набирали “цілющу” воду. У день
Водосявття в селах і містах влаштовувались багатолюдні хресні ходи до
річки. В багатьох місцевостях це супроводжувалосястріляниною з рушниць й
запуском голубів, що мали символізувати “духа Божого”. В Україні
(переважно Східній) влаштовували катання на святкового прикрашення
конях, кулачні бої.

2. Народні звичаї на честь свята Великодня

Серед весняних свят в українців, як і у всіх східних слов”ян, найбільшим
богатством обрядових дій та звичаїв виділявся великодній цикл.
Установлене християнскою церквою на честь “чудесного воскресіння Ісуса
Христа” свято Паски (Великодня) у народному побуті чіпко утримувало
елементи язичницької весняної ритуалістики. ДО них слід віднести
випікання обрядового печива, фарбування яєць, весняні ігри і танці
молоді, культ пердків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо.

У Вербну неділю приносили до церков освячену вербу й шмагали нею всіх
членів сім”ї й худобу, приказуючи: “Лоза б”є, не я б”ю, за тиждень –
Великдень”. Пізніше цією гілкою перший раз виганяли корів у череду. Від
Вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і
розписували писанки, фарбували однотонні галунки, або крашанки, начиняли
ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов”язкову пшеничну паску
й солодку бабу. Увечері на Страсний, або Чистий, четвер кожна господиня
намагалась принсти з церкви запалену свічку. Нею випалювали хрести на
стелі й дверях, сподіваючись у такий спосіб захистити свій дім від
впливу злих сил.

Давні джерела має звичай ритуальних великодніх вогнів, які розкладали на
пагорбах чи безпосередньо біля церкви у ніч із суботи на неділю.
Підготовкою великого колективного багаття, яке мало горіти всю ніч,
звичайно займалась парубоча молодь. У деяких карпатських селах хлопці
змагались між собою,намагаючись розкласти вогонь якомога вище в горах.

Все село, від малого до великого, сходилось на масове великоднє гуляння,
яке традицією відбувалось на подвір”ї коло церкви. На Західній Україні й
Поділлі ці гуляння називались гаївками, гагілками, ягілками (від
місцевої назви весняних пісень і хороводів). Протягом трьох великодніх
днів усім парафіянам дозволялось дзвонити у церковні дзвони. Найбільше
цим правом користувались діти.

Пасхальному дзвону приписувалась певна ритуально-магічна роль.
Вважалось, що він відлякує “нечисту силу” і сприяє тому, “щоб гречка
уродила”.

Дуже багатий репертуар традиційних великодніх ігор, що поділялись на
дитячі, парубочі, дівочі, змішані й загальні. Популярною дитячою грою на
Паску було цокання – биття яєць. Той, кому вдалося розбити яйце
суперника, забирав його собі як виграш. Парубочі ігри (бити дупака, піп,
чорт, харлай, шила бити, кашу варити та ін.) мали здебільшого характер
змагання у спритності, швидкості й силі. Натомість у дівочих іграх (шум,
жельман,мак, кривий танець та ін.) випробувались художні здібності
учасниць – вміння танцювати, співати, перевтілюватись у певний образю
недарма великодні ігрища вважались у народі справжніми ярмарками
наречених.

У весняному циклі українців значне місце посідали обряди, пов”язані з
культом предків. Померлих родичів провідували, як правило, у першу
неділю після Великодня. На кладовище несли паску, яйця, інші страви й
обідали прямо на могилах. Подекуди було заведено пов”язувати рушники на
хрестах. У цей день обов”язково годували старців і роздавали милостиню
“за упокій душі”. З культом предків, очевидно, пов”язане і свято
“рахманський(навський) Великдень”, яке приурочувалось до першої
середи-четверга після Паски.

PAGE 1

PAGE 8

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020