.

Мовно-культурні та політичні чинники виховання патріотичної особистості в умовах кризи національної свідомості (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3363
Скачать документ

Реферат

не тему:

Мовно-культурні та політичні чинники виховання патріотичної особистості
в умовах кризи національної свідомості

Досягнувши апогею народного самовираження в ході Помаранчевої
революції, коли волею українського народу було змінено авторитарний
режим, створено умови для демократичних перетворень, мобілізовано
екзистенційно-пасіонарні ресурси нації для утвердження громадянського
суспільства і здійснення цивілізаційного прогресу, наше суспільство
знову дрейфує у бік авторитаризму. Наразі майже всі здобутки Майдану
бездарно розгублені, зраджені й дискредитовані тією псевдоелітою, яка
прийшла до влади під час революційних подій листопада – грудня 2004 р.
Політичні чвари в національно-демократичному середовищі привели до
“помаранчевої контрреволюції”,  утвердження неокучмістського режиму. Всі
ключові посади нинішнього уряду обіймають представники великого
капіталу, які більше звикли управляти не за допомогою механізмів
ринкової економіки, а тіньовими методами. Вони дбають не про розвиток
держави, а лобіюють інтереси власного бізнесу, використовуючи
адміністративні важелі. Реваншистські сили прагнуть закріпити своє
політичне панування і байдужі до виховання патріотично свідомої
генерації українців.

Філософія політики діючої влади свідчить про те, що «майданна
демократія» з її ідеалістично-романтичною ейфорією завершилась. Досить
прагматичною є оцінка поразки «помаранчевих сил» відомим філософом і
теологом, колишнім дисидентом М. Мариновичем: “Помаранчеві” партії
вирішили не опиратися на духовний потенціал Майдану, відкинувши його як
утопічний… Вони не стали економічною альтернативою для Сходу; програли
вони змагання й інформаційно… Зараз потрібно спертися не на гасла
Майдану, як це часом намагаються робити “помаранчеві” політики, а на
цінності Майдану… Тільки опертя на цінності веде до перемоги не
одразу, а після певних випробувань. Тож для подолання нинішньої ситуації
необхідними є переосмислення суті партійного життя і розбудова його
навколо духовних цінностей” [12].

Нинішній політичний режим апріорі не може сприяти соціально-економічному
прогресу, розгортанню демократії, адже спирається він на популістські
обіцянки “покращення життя вже сьогодні”, а насправді – піднімає тарифи.
В Україні знову відчутна криза національно-патріотичної свідомості, бо 
жодне з гасел Майдану не було втілене в життя. Замість тюрем колишні
фальсифікатори виборів отримали місця у парламенті. Поразка помаранчевих
сил повністю виключила національно-демократичну ідеологію з
державотворчого процесу. Можна говорити, що зараз іде розбудова якоїсь
космополітичної, але не української держави.

 Якщо ми прагнемо збудувати демократичну правову державу, утвердити
громадянське суспільство, необхідно виховати політично зрілого і
соціально активного громадянина, патріота своєї землі. Саме брак
патріотизму, зневага до своїх земляків є споконвічною проблемою для
українців. З цього приводу В. Липинський писав: “Можна мати прекрасну
територію і ніколи не здобути на ній владу, не мати на ній своєї держави
та не стати з нею ніколи нацією. Допіру свідомість своєї території і
хотіння мати на ній свою окрему владу, свою окрему державу, перетворить
її в активну порушуючу політичну силу. З цієї свідомості і цього хотіння
родиться патріотизм: любов до своєї землі, до своєї Батьківщини і до
всіх, без виїмку, її мешканців. Патріотизм – свідомість своєї території,
а не сама територія – лежить в основі буття і могутності держав”[10,
375]. Практичний політичний висновок В. Липинського з вищесказаного
полягає в тому, що, коли ми хочемо мати стабільну державу, то мусимо
розвивати в собі патріотизм, а не культивувати крайні ліберальні чи
націоналістичні проекти.

Патріотизму не можна навчити шляхом директивних розпоряджень чи з
допомогою владного примусу. Всеосяжну любов до Батьківщини можна
виховати лише національною культурою. Об’єктом такого виховання, в першу
чергу, має бути молодь. Активно до цього процесу повинні долучитися
освітньо-виховні заклади. Основним завданням вітчизняних учбових
закладів (особливо вищих), поряд з підготовкою висококваліфікованих
фахівців, мусить бути виховання патріотичної свідомості молодого
покоління. Цей чинник зобов’язані враховувати всі освітні програми вищих
навчальних закладів України. Фахівець без патріотичних рис не може
вважатися досконалим, адже його професіоналізм матиме космополітичне
спрямування. Любов до Батьківщини виховується з самого дитинства, через
засвоєння її національної історії, культури, а також морально-етичних та
духовних рис народу. Для більшості громадян українська земля ще не стала
священною, а її національні герої не цінуються адекватно. Звідси –
розбрат і ворожнеча між окремими регіонами, безпорадність у створенні
ефективної вертикалі влади.

Система національно-патріотичних цінностей суспільства базується на
архетипах мудрості, що створюються духовно-культурною елітою
суспільства. Патріотичне виховання молоді, як нашої надії та
майбутнього, слід здійснювати на кращих зразках української класики.
Серед творців великої парадигми української духовності провідне місце
займають постаті Тараса Шевченка та Івана Франка. Вони були не лише
речниками трагічної історії, поневірянь і боротьби свого народу за
свободу й незалежність, а й провісниками нової, вільної і демократичної
України. Титани українського духу – І. Франко і Т. Шевченко –
уособлюють, передусім, символи єдності українців. Вони були геніальними
творцями слова як універсальної форми буття і свідомості людини.

У цьому контексті відомий теоретик українознавства П. Кононенко говорить
так: “Отже: слово – це текст і підтекст, образ і думка, конкретне
поняття і символ, ідея і форма, зміст і стиль, відбиток речей – і їх
першопочаток… Бо слово – безмежність, писав Т. Шевченко, також
наголошуючи на дивовижній – божественній і природі, і силі, і красі
Слова. Тому, коли над Україною нависла загроза загибелі (“Погибнеш,
згинеш, Україно! Не стане й сліду на землі”), великий борець і пророк
саме на мову поклав місію рятівника нації і держави, рішуче заявивши: “Я
на сторожі коло їх Поставлю Слово!” Так, мова – і знаряддя спілкування.
Але це – одна з функцій. Головне ж, що мова, на думку Т. Шевченка, –
феномен, який виражає людську, земну і космічну сутність, не лише форму
буття (свідомість), а й саме Буття нації” [7, 135 –136].

Мудрим вихователем і натхненником цілих поколінь українських патріотів
був Іван Франко. Звертаючись з “Одвертим листом до галицької української
молоді”, він пояснює згубний вплив словесної імітації патріотизму як
особливої суспільної недуги: “Наш голосний, фразеологічний та в більшій
частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце
поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє
себе не словами, а працею. Наша масова інерція… мусить уступити місце
живій, критичній праці думок і готовності – все і всюди подати й свій
голос у загальній справі… Наша аж до границь безхарактерності посунена
толеранція хиб та слабостей наших ближніх… мусить уступити місце
живішому моральному почуттю і енергійнішій реакції против усякої
моральної гнилизни, що грозила розпаношитися в наших товариських
відносинах” [19, 581]. Глибина і масштабність думки І. Франка пробуджує
духовне життя нації, згуртовує її на боротьбу за державне
самоутвердження, виступає прикладом патріотичного служіння Україні.

Великий Каменяр усвідомлював необхідність суспільного поступу як
неодмінної умови успішного втілення проекту політичної модернізації
нації. Поряд з поступом багатства і науки, за Франком, потрібне
зростання почуття милосердя, любові до людей і справедливості. “Люди
починають переконуватися, що само багатство, сама наука, сама штука не
може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим
у житті, він може се тільки в співпраці з іншими людьми, в родині,
громаді, нації. Скріплення, уточнення того почуття любові до інших
людей, до родини, до громади, до свого народу – отсе основна підвалина
всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в
ньому” [20, 464]. У своїй творчості І. Франко об’єднує українську
національну ідею в модерну державницьку концепцію, що орієнтована на
соціальну справедливість, ідейний та духовний поступ українського
суспільства.

Лише національна духовність, культура, мова, релігія здатні зародити в
душах зерна українського патріотизму. Апріорі рівень цивілізованості
нації визначається духовно-культурними чинниками. Для українського
етносу культура, традиції відтворювалися на генетичному рівні, формуючи
його світогляд і спосіб життя. Адекватно розуміти українську культуру
можна крізь призму консервативних цінностей: “Кожна суспільна група, що
хоче будувати, організовувати суспільство, мусить черпати свої сили сама
з себе, – вважає Липинський. – Для того, крім спільного економічного
інтересу, вона мусить ще мати спільну традицію, тобто певну суму
історичного досвіду, здобуту її попередніми поколіннями в боротьбі за
існування й переданого “з молоком матері”, з вихованням поколінням
слідуючим. Оця сума певних суспільних вартостей… творить те, що ми
називаємо культурою. Без культури немає нації, без традиції немає
культури. Без об’єднуючої спільної традиції і спільної культури не може
існувати група людей, біля якої має об’єднатись і зорганізуватись нація”
[10, 70]. Нинішній низький рівень культури, брак духовних цінностей
більшості українських громадян перетворює їх на об’єкт масових
політичних маніпуляцій.

Важливою передумовою гармонійного розвитку сучасного українського
суспільства, утвердження стабільної держави є належний захист
культурно-національної ідентичності. “Травматичний” стан  сучасного
духовно-культурного середовища обумовлюється багатовіковою
бездержавністю України, агресивною політикою колоніальних властей,
перманентною асиміляцією наших етнічних цінностей. “Оскільки саме через
культуру народу індивід отримує все необхідне для життя, – говорить І.
Курас, – всі засоби для існування: мову, цілі, способи життєдіяльності,
орієнтири для дій, психологічний автоматизм, а буття в культурі
переживається індивідом як органічний і психологічно комфортний
“природний стан душі”, то зрозумілим є деструктивні для особистості і
цілих спільнот наслідки руйнації національних культур. Відтак опіка над
культурою і підтримка національної культурної спадщини… постає
важливим внутрішньополітичним завданням, реалізація якого слугуватиме
гарантією збереження культурно-національної ідентичності держави на тлі
сучасних трансформаційно-нівеляційних процесів” [9, 490].

Відомий український політолог, один із засновників націології О.
Бочковський вважає культуру головним критерієм національної
самобутності. Подаючи свою схему національного відродження, він
зазначав, що перша фаза національного пробудження має суто культурний
характер. “Культура, – пише вчений, – це свого роду мірило своєрідності
й вартості нації. Ступінь поширення і, головне, поглиблення культури в
масах – це одна з передумов перетворення народу в націю. Нація як така
немислима без власної культури. Культура – перший і вирішальний етап на
шляху національного самовизначення кожного народу. Ось чому мова і
релігія, письменство і мистецтво були і є народотворчими чинниками” [2,
77]. Тобто нація настільки і тому постає самодостатньою, наскільки вона
виявляє культуротворчу здатність. Для нації культура є тим, чим для
людини – її особистісні риси. 

Засвоєння національної культури без знання української мови неможливо.
Тому духовно-культурний розвиток модерної української нації зобов’язує
державу дбати про розвиток рідної мови, а також забезпечення комфортних
умов для існування мов національних меншин. Сумніви щодо цієї
імперативної істини в новітню добу націєтворення розхитують унітарний
статус України. Як говорить Д. Павличко, “мовне питання – це питання
життя і смерті українського народу та його держави” [15, 23]. Мови
можуть повноцінно співіснувати тільки тоді, коли кожна є повновладним
господарем свого ареалу. Російська має свій власний ареал – Росію. На
теренах України вона може всебічно розвиватися, але при цьому не
асимілювати мову титульної нації. Мова завжди виступає каналом поширення
політичного впливу. Отже, наскільки українська мова розширить межі свого
функціонування, настільки російська звузить свій духовний і політичний
вплив.  

Проблема української мови в тому, що вона не є господарем на своїй
питомій території. Забуття рідної мови веде до деградації нації. “Мова
так органічно пов’язана з найглибшими джерелами і найтоншими виявами
духовного життя і особистого, і суспільного, – пише І. Дзюба, – що
відречення від неї, мовна асиміляція, масовий перехід на іншу не можуть
пройти безслідно ні для особистості, ні для суспільства. Все це не може
не викликати певного зміщення, певних порушень “альвеолярного” апарату
духовної “мікроструктури”… Перш за все, це викликає неминуче
збіднення, замулення джерел духовності; адже з утратою рідної мови
втрачається незглибимий світ підсвідомості, все національне
психологічно-духовне підґрунтя, всі “таємниці” колективного досвіду
народу. Переймання іншої мови, безумовно, збагачує людину тільки тоді,
коли рідна мова залишається на притаманному їй місці: коли ж ідеться про
заміну, то це переймання компенсує оті втрати лише частково… Ось
звідки йдуть безсумнівні духовні, естетичні, етичні втрати… Ось чому
так обстоювали рідну мову всі великі знавці людської душі, письменники,
психологи, педагоги” [4, 171].

Наразі парадигма буття мовно-культурного простору України більше
підпорядкована компромісу різних політичних сил, ніж стратегічним
державним інтересам. В Універсалі національної єдності зафіксовано
досить ліберальну культуротворчу доктрину: “Всебічний розвиток і
функціонування української мови як державної та мови офіційного
спілкування в усіх сферах суспільного життя на всій території України –
як основи самоідентифікації народу і держави. Гарантування кожному
громадянину вільного використання в усіх життєвих потребах російської чи
іншої рідної мови відповідно до Конституції України та Європейської
хартії регіональних мов або мов меншин. Розвиток культури та відродження
духовності українського народу, забезпечення цілісності
мовно-культурного простору” [18]. Хоча меморандуми чи універсали
насправді нічого не змінюють, вони лише декларують популістські наміри і
констатують перерозподіл владних повноважень.  Цілісність українського
суспільства буде гарантована в тому разі, якщо політична еліта
усвідомить просту істину: в мові живе нація.

i&uaeE±—?±lXVX=X0 h•

h•

h•

h•

???????¤?¤?$???????U?раїни, він може найближчим часом набути
законодавчого статусу, адже уряд контролює парламентську коаліцію. Такі
відверто шовіністичні тенденції вже не викликають особливого обурення у
політичної еліти і громадськості. А це є свідченням того, що в нашому
суспільстві бракує здорового націоналізму. Тому необхідно на державному
рівні пропагувати український дух, виховувати національно-патріотичну
свідомість громадян.

В Україні вже стало традицією: кожний новий уряд створює свою міфологію.
В діючому уряді політична міфологема формулюється так: “Вперше за роки
незалежності виконавча влада в Україні перестала бути інструментом у
боротьбі між політичними силами. Тепер відносини “влада – суспільство”
набувають характеру контракту. Суспільство робить замовлення – влада
виконує. І це створює можливість для партнерських відносин між владою і
громадянами. Я вважаю такі правила взаємин між урядом і суспільством
чесними” [3]. Насправді, суспільство потребує значно вищих стандартів
життя, однак влада ігнорує такі суспільні запити і встановлює свою шкалу
соціальних благ.

Позиція Президента України В. Ющенка в національно-духовних пріоритетах
визначається більш реалістично. Він занепокоєний тим, що процес
консолідації нації, відтворення української ідентичності, інтеграція
нашого суспільства йде незадовільно. Український лідер усвідомлює: якщо
в нації забрати чотири компоненти – мову, традиції, історію, національну
церкву – вона загине як держава. В. Ющенко переконаний: “В Україні немає
і не буде альтернативи українській мові як мові державній та мові
офіційного спілкування. Це мова нашої свободи. Але жоден громадянин не
відчує дискомфорту у праві говорити рідною мовою, жити чесно і заможно
на українській землі” [17]. Якщо такі заяви будуть підкріплюватися
практичними діями,  то оздоровлення національної свідомості неминуче
відбудеться.

Необхідність оптимізації мовно-культурного простору спонукало
Міністерство юстиції винести на суспільне обговорення проект Концепції
державної мовної політики в Україні, розроблений Національною комісією з
питань зміцнення демократії та затвердження верховенства права. Сьогодні
в Україні не існує чіткої та гармонійної системи бачення державної
мовної політики, визначення її критеріїв, правових і організаційних
принципів розвитку та застосування державної мови і мов національних
меншин. Державна мовна політика має суперечливий характер, що, у свою
чергу, призводить до дестабілізації, зростання соціального напруження в
суспільстві. Тому питання формування та реалізації державної мовної
політики України повинно стати пріоритетним у системі влади і виконувати
стратегічну функцію, яка полягає в забезпеченні мовних прав громадян,
незалежно від їх етнічної  належності. Тобто мовне питання безпосередньо
стосується прав і свобод людини та громадянина, які має забезпечувати
кожна демократична країна.

Підвищена увага до мовної політики пов’язана з відвертими спекуляціями
на цьому ґрунті проросійських політичних сил. Реальним свідченням такої
агресивної спекуляції, що веде до русифікації нашої держави, є недавня
заява департаменту інформації та друку МЗС РФ щодо стану російської мови
в Україні. Імперським тоном Москва заявляє, що Росія не буде ігнорувати
випадки дискримінації великої та могутньої російської мови і
представляти це як незначне суспільне явище. “Гонителям російської мови
в Україні необхідно нарешті усвідомити, що двомовність на теренах
України – це історично усталене явище”, – запевняють нас представники
російського МЗС. Тому займатися викоріненням російської мови просто
контрпродуктивно. Очевидно, російські офіційні особи не читали нашу
Конституцію, зокрема частину другу статті 10, де йдеться про те, що
українська мова є державною і в Україні гарантується вільний розвиток,
використання і захист російської та інших мов національних меншин
України.

Оскільки мовна проблема сьогодні є найбільш контроверзійною, то лише
ефективна державна політика спроможна забезпечити її врегулювання.
Формуючи таку політику, слід враховувати, що мова виступає центральною
ланкою національної ідеї, головним критерієм демократичних стандартів
суспільства. Змістовно сучасна українська національна ідея, вважає М.
Михальченко, передбачає наступне: “По-перше, вона повинна постійно
оновлюватися, модернізуватися… Тільки нове, підкреслював Г. Гегель,
має якості нездоланності, тільки йому належить перспектива… По-друге,
вона повинна бути передовою, прогресивною. Це означає, що вона має
відповідати висхідним тенденціям розвитку людства в сферах політики,
економіки, культури, освіти, науки і технологій. По-третє, вона повинна
бути конструктивною, творчою… Українська національна ідея ефективно
виконала деструктивну функцію щодо тоталітарної ідеології… Але
потрібен наступний крок – створити реальні умови для самореалізації
нації і країни, зростання добробуту людини, захисту її прав і свобод,
забезпечення економічного зростання, підняття моральності суспільства”
[13, 21]. Утвердження української політичної нації немислиме без рідної
мови, громадянства і патріотизму.    

Використовуючи лояльність нинішнього політичного режиму в Україні, Росія
продовжує поширювати свої неоімперські амбіції шляхом агресивної мовної
політики. Домінування проросійської політики у мовній сфері веде до
деградації національної свідомості та маргіналізації україномовних
громадян. Тому має рацію М. Рябчук, коли стверджує: “Україномовний світ
фактично залишається аналогом “третього світу” в межах однієї країни –
світу з низьким соціальним, економічним та культурним розвитком, світу
кріпаків-колгоспників та низько кваліфікованих робітників у містах; тим
часом як російськомовний світ є “першим світом” міської культури,
освіти, бізнесу і, звичайно, державної бюрократії всіх рівнів…
Українська мова є не лише об’єктивно другорядною (бо майже не функціонує
у війську, у вищій школі, в бюрократичному апараті, в бізнесі, в масовій
культурі), вона також є суб’єктивно другосортною, бо саме так – із
погордою, настороженістю й навіть неприязню – її сприймає більшість
русофонів” [16, 115]. Такі реалії нинішнього українського суспільства
вимагають реалізації українофільської політики, що передбачає виховання
молодої генерації на прикладах власної історії, українських традицій,
кращих зразків вітчизняної культури.

Маргінальний статус духовно-культурних цінностей, другорядність мови
титульної нації детермінує меншовартісну національну свідомість, низький
рівень самоідентифікації громадян, периферійність державності. Сьогодні
як у вихованні молоді, так і в офіційній політиці бракує національної
складової. Тому наразі актуальними видаються ідеї М. Міхновського, який
ототожнює націю і державу. “Державна самостійність, – пише він, – є
головна умова існування нації, а державна незалежність є національним
ідеалом у сфері міжнаціональних відносин” [14, 55].

Більш концептуально самостійницьке буття етносу бачить ідеолог
українського націоналізму Д. Донцов. Він ставить націю на перше місце в
загальній системі політичних цінностей. “Коли Україна хоче вийти із
стану провінції, – стверджує вчений, – мусить витворити в собі, крім
волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного,
економічного і політичного нації… Такою ідеєю може стати в нас не
всесвітянська, ані соціальна, лише тільки національна ідея, щоб гляділа
в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ. Через те, що нація є
вічна, що її воля не ідентична з сумою поодиноких воль, але щось
самостійне; що її цілі осягаються цілими поколіннями, переростаючи цілі
одиниці, родини даного моменту… Вона не повинна робити угод з жодними
доктринами, що обмежують її неподільний вплив, лише вона має надавати
зміст національній волі” [5, 406]. Громадяни, що усвідомлюють і цінують
свою національність, є найбільш ефективним державотворчим ресурсом.

Якщо в суспільстві переважають політично байдужі, світоглядно інертні,
деморалізовані громадяни, владним інститутам відкривається широке поле
для нелегітимних маневрів, маніпуляцій свідомістю, встановлення
авторитарних режимів. Запобігти цим тенденціям може громадянське
суспільство, головною ознакою якого є те, що воно утворюється не
державою, а безпосередньо індивідами. Діяльність громадянського
суспільства спрямована на реалізацію потенціалу особистості, на
обмеження поля функціонування владних структур. “Громадянське
суспільство – це суспільство вільних  громадян, де ключовим поняттям
виступає свобода. Як бачимо, в сучасній Україні ідея свободи є чи не
найголовнішою у формуванні громадянського суспільства. Саме відсутність
свободи (політичної, економічної тощо) або її свавільне обмеження
державною владою привело громадян на помаранчевий Майдан у листопаді та
грудні 2004 р. Люди відчули шанс отримати цю свободу і вони ним
скористалися” [1, 164]. Головним стратегічним пріоритетом України є
громадянська освіта, тобто вироблення нових вартостей, настанов, уявлень
у процесі зміни поколінь. Люди повинні вчитися взаємодіяти з владою у
такий спосіб, щоб забезпечити гармонійну модель свого існування в
соціумі.   

Отже, шлях до формування сучасної політичної нації має таку
послідовність: мова – культура – історична пам’ять – етнічна нація як
підґрунтя держави. Розірваність цього зв’язку веде не тільки до
руйнування національної ідентичності, а й згубно впливає на розвиток
політичної системи, спроможність нації будувати демократичне
суспільство. Тому цілком доречною видається така констатація академіка
НАН України В. Кременя: “Рівень демократії в нашій країні уявляється
досить відносним – адже критична маса цієї самої демократії полягає не
так у Конституції та законах, не так у наявності тієї чи іншої персони у
владних структурах, а більшою мірою в тому, скільки кожен громадянин
може винести цієї демократії на своїх плечах, щоденно відстоюючи її,
йдучи навіть на певні жертви. Отож рівень демократії в нас у найближчому
майбутньому не може бути більшим за рівень зрілості громадянського
суспільства” [8]. Іншими словами, демократичні відносини вимірюються не
нормативними положеннями й інститутами, а рівнем свідомості громадян.   

Ми схильні вважати, що існує пряма кореляція між станом суспільної
свідомості та характером і формою політичного устрою держави. Штучно
деформована й маргіналізована свідомість переважної більшості
українських громадян, яка формувалася за часів радянської імперії,
підтримує той політичний режим, який декларує популістський патерналізм,
інтеграцію братніх слов’янських народів, державне регулювання економіки
тощо. На сьогоднішній день можна стверджувати, що конфігурація
політичних сил і характер влади в цілому відповідає настроям населення,
рівню їх національної свідомості та сформованій системі цінностей. Одним
із пріоритетних завдань нинішньої влади є організація належного
фінансування освіти та культури, що дозволить здійснювати системне
виховання молоді в дусі власних духовно-культурних надбань. Лише за
таких умов нова генерація українців буде спроможна змінити політичну
систему України в бік ліберально-демократичних цінностей, забезпечити
соціальний добробут громадян. 

Якщо економічні перетворення можна здійснити більш-менш мобільно, то
формування національної свідомості –  тривалий процес, що здійснюється в
ході політичної соціалізації не одного покоління. Тому для формування
національно свідомих громадян варто мобілізовувати значні ресурси вже
зараз. “Національне виховання має сприяти всебічному піднесенню
національної самосвідомості, формуванню сукупності уявлень про власну
націю, її самобутність, історичний шлях, місце серед інших етносів.
Історія свідчить, що народи з недорозвиненою національною самосвідомістю
не є в повному розумінні суб’єктами історичної діяльності, вони
виступають, передусім, як об’єкти діяльності інших сил або як несвідомі
вершителі того чи іншого діяння. Лише національна свідомість робить
національність свідомою рушійною силою людської, зокрема політичної
діяльності, соціалізує особистість” [6, 218].  Поки проблеми виховання
національно свідомих громадян будуть на периферії інтересів влади і не
стануть складовою частиною формування нової політичної нації, доти
життєдіяльність української держави буде досить вразливою.

Таким чином, виховання національно-патріотичної особистості є
перманентним процесом, що передбачає формування колективної душі
українського народу, засвоєння нею вітчизняних традицій, духовності,
культури, плекання демократичних цінностей, ідей свободи й плюралізму в
поглядах на суспільне життя, поєднання національних цінностей з
гуманістичними. Національно-патріотична свідомість формується у процесі
політичної соціалізації на основі любові до Батьківщини і свого народу.
“Бути патріотом, – вчить В. Липинський, – це значить шукати задоволення
не в тім, “щоб бути Українцем”, а в тім, щоб було честю носити ім’я
Українця. Бути патріотом – це значить перш за все вимагати гарних і
добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти
інших тому, що вони “не-Українці”. Врешті, бути патріотом, це значить,
будучи Українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні,
державотворчі прикмети: віру в Бога і послух Його законам, тобто духові
вартости; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану
для своєї традиційної Влади (монархізм), загалом кажучи, лицарськість –
тобто політичні вартости” [11, 77–78]. Отже, сучасні вимоги до якості
навчання і патріотичного виховання молоді мають детермінуватися
національними інтересами України та політичними цілями новітнього
державотворення. Їх якість і рівень повинні бути достатніми для
розбудови демократичної правової Української держави, для утвердження
громадянського суспільства, виховання національної гордості,
забезпечення прав і свобод громадян.   

Література

Берченко Г. Громадянське суспільство: критерії та сучасне становище в
Україні // Кроки до громадянського суспільства. Постмайданне
громадянське суспільство України: уроки для країни та світу // Науковий
альманах. – К.: УВКР, 2006. – 300 с.

Бочковський О. Вступ до націології. – К.: Генеза, 1998. – 114 с.

Вступне слово Прем’єр-міністра України В.Ф. Януковича на засіданні
Кабінету Міністрів України // “День”. – 2006. – 29 вересня. – № 165.

Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К.: Вид. дім
“Києво-Могилянська академія”, 2005. – 330 с.

Донцов Д. Націоналізм / Твори. Том 1: Геополітичні та ідеологічні праці.
– Львів: Кальварія, 2001. – 488 с.

Кафарський В. Нація і держава: Культура, Ідеологія, Духовність. –
Івано-Франківськ: Плай. – 1999. – 334 с.

Кононенко П. Українознавство: Навч. посібник. – К.: Заповіт, 1994. – 320
с.

Кремень В. Міст через “цивілізаційний розлом” // “День”. – 2006. – 10
серпня. – № 133.

Курас І. Етнополітологія. Перші кроки становлення. – К.: Генеза, 2004. –
736 с.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію 
українського монархізму. – Київ – Філадельфія, 1995. – 470 с.

Липинський В. Націоналізм, патріотизм, шовінізм. Лист до Б. Шемета від
12 грудня 1925 р. // Сучасність. – 1992. – № 6. – С. 76–78.

Маринович М. Якщо Галичина запропонує духовно і морально вищу модель,
Схід обов’язково пристане до неї // “Україна молода”. – 2006. – 29
вересня. – № 179.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020