Реферат на тему:
Мова – скарб нації і її треба берегти
О мово рідна! й гарна,
віддав я серце недарма.
Без мови рідної, юначе,
й народу нашого нема.
(В.Сосюра)
Рідна мова – неоціненний скарб народу, його духовності, філософський
розум, слід великої інтелектуальної праці народу, його історії від
початків до сучасності.
Як основа духовності народу мова є джерелом існування нації: без мови
не існує нації, без мови нація гине.
Відомий мовознавець, філософ О.Потебня, який протягом усього свого життя
цікавився питанням зв’язку мови і нації, питанням денаціоналізації
взагалі і на Україні зокрема, твердить, що „нації – це дуже давнє
явище, яке проходить через всю історію, це основа історії людства …,
із втратою її носіями, зникають ті полісемічні світи значень, що нею
продукуються. Збіднюється міра знання. Кожна мова відбиває специфіку
вдачі певного народу” [1, 11-12]. Таким чином, Потебня визначає, що
глибинні ментальні мовні задатки наявні і зберігаються, навіть насильна
мовна асиміляція не може їх знищити. Він обстоює тезу про „ глибинний
зв’язок процесу думання з мовою, тобто скарбницею
традиційно-колективного світосприймання“ [1, 15]. Постання мови
пов’язане з невідомими процесами, і тісний зв’язок мови з появою
свідомості змагають чужорідне мовне вираження. Приклад М.Гоголя є
особливо яскравим ствердженням цієї думки. Потебня говорить про
українців: „ Страны, в которых… утеряна связь единства языка между
сословиями, как Малороссия, в некоторых отношениях сами осуждены на
гибель и принесут погибель другим. Это великое море горя” [18, 179 ].
О.Шульгин у визначенні поняття нації, слідував за французьким філософом
Ренаном, який вважав свідомість, волю до спільного життя, до чину
прикметою нації. Але О.Шульгин додає ще так звані об’єктивні прикмети,
тобто фактори історії, які створюють націю, відносячи до них історичне
минуле народу й історичну традицію і мову: „ Нація – це велика цілість,
що містить у собі цілі історичні покоління, які єднаються мовою…. Мова
– душа народу, душа нації. Без мови нація не може існувати” [2, 487].
Тільки через мову як творчу силу нації, створюються всі культурні
здобутки нації – як у сфері духовній, так і у сфері матеріальній.
Кожна мова – це серце нації, яке, ніби сонце, опромінює її через
свідомість кожного народу, який відрізняється один від одного своєю
ментальністю, культурою, історією, духовними началами, які передаються з
покоління у покоління. В кожного народу є щось неповторне, оригінальне,
яке виблискує сяйвом у безмежному океані мов Землі. З цього приводу
І.Огієнко писав: „ Світ Божий великий і складається з окремих народів чи
націй, і кожен народ – окреме закінчене ціле. І в тому – краса Всесвіту,
що народи зберігають свою окремішність, як на пишній луці кожна окрема
квітка має свій окремий колір і запах” [3, 27].
Наша українська мова буде тоді мовою нації, коли вона буде передаватися
з материнським молоком дітям через любов батьків до своєї мови,
материнською українською піснею, розмовною мовою в родині. Ніяка школа
не закладе у свідомість дитини те, що не закладено батьками з перших
днів її життя. Мова має наскрізь просякнути душу дитини, вона має
виходити з любові батьків до всього українського.
Важливим підґрунтям мовного виховання дитини є релігійне її виховання.
Церква виховує народ у дусі християнської моралі. В народі ця мораль
глибока, вона передається з покоління до покоління, але у багатьох іще
відсутня, тож треба час, щоб зламати ті залишки радянського атеїзму,
який насильно був накинутий на український народ і отруював, перш за
все, молоде покоління.
Український народ має свою українську Церкву з її національними
традиціями – звичаями, обрядами, святами і мовою (раніше була
старослов’янська). Українська церква є церквою національною і не від
другої половини XVIIст., коли, згідно з ученням радянських істориків і
мовознавців, нібито виникла українська нація, а від часів святого
Володимира і часів прийняття християнської віри [4, 26].
Український народ, як нація, вже з перших часів існування християнства
на Україні мав велику опору з боку Церкви для розвитку національної
культури.
Не заперечуємо, що розвиток української національної культури і мови
проходив різні етапи, але він не переривався ні за яких умов, і церковні
традиції української духовної культури розвивалися на протязі всього
історичного процесу як індивідуальна особливість української нації. Уже
те, що в Київській державі розвивалося письменство, є доказом
національної самобутності. З цього приводу С.Єфремов писав: „Народ, що
проявив своє письменство, не може бути сирою етнографічною масою: він
прокидається вже до свідомого життя, і письменство стає йому за зірницю,
що близький світ сонця просвіщає” [5, 11]. Такої думки був і
М.Костомаров, який зазначав, що „душею народного життя є мистецтво,
фольклор і письменництво” [6, 14].
Кожна нація, і зокрема українська нація, сягає глибокої давнини, і,
незалежно від різних суспільних формацій, народ як етнічна цілість
ставав на міцні основи духовного життя. Такі основи вже були за часів
Київської держави з усіма передумовами національного життя народу,
включно з літературною мовою, побудованою на основі староболгарської
мови. Всі три східнослов’янські народи – українці, росіяни і білоруси
окремі етнічні одиниці, з окремою духовною культурою, звичаями, що
споконвіку розділяли ці народи на окремі нації з їхніми національними
мовами. Вони історично усвідомили свою етнічну незалежність і
цілісність з давніх віків: українці – з Х-ХІст., росіяни – з ХІІст.,
білоруси – з ХІІ-ХІІІст. [7].
Кожна мова є мовою душі народу, яка дається на все життя і визначає, хто
ми і чиї діти, незалежно від того де живе людина. Наприклад, М.Гоголь
душею був пов’язаний з українським народом, хоча через обставини був
змушений виїхати з України, щоб одержати освіту, працював у Петербурзі
і писав російською мовою. Це спричинило роздвоєння його душі, постійну
боротьбу „в самім собі і проти самого себе, боротьбу найперше всього
проти тієї стихії, що була природною основою всієї його істоти, проти
його народности”. І це стало причиною його душевної хвороби і згодом –
смерті [19]. Проф. Мандельштам у праці „О характере Гоголевского стиля”
писав, що в Гоголя „…збудження творчої думки йшло колією рідної мови,
рідною мовою він був глибоко художній і глибоко правдивий… Він в
думках перекладав звороти, слова буквально, пристосовуючись до
російської мови”, „користувався українською мовою тоді, коли російська
мова не в змозі була передати ті тонкощі думки, які передавались
натурально мовою українською… Українська мова переважає в тих
випадках, коли душа вимагає висловлення настрою. Як тільки вибухає,
наприклад чуття любові до того, що близьке до серця, українська мова
стає пануючою” [3, 208-217]. Сам Гоголь величав українську мову „языком
души”.
Слід відмітити, що національна мова і українська літературна мова – не
одне й те саме. Виникає питання: який зв’язок національної мови з
літературною? І тут існують розходження, бо радянські мовознавці чітко
розрізняли національну і літературну мови, вважаючи літературну мову
давнішою за походженням від національної мови. В.Іванов вважає
літературну мову частиною національної мови. Національна мова – це
поняття всеосяжне: „Сюди входять всі різновиди мовних засобів
спілкування людей – і діалекти, і просторіччя і, нарешті, літературна
форма мови” [12, 67, 69].. Звідси випадає поняття діалектної основи
національної мови. Діалектну основу, мовляв, має літературна форма мови.
Отже, як бачимо, основою національної мови є всенародна мова, а
літературна мова не має такої основи, бо вона, мовляв, не може бути
засобом спілкування всіх людей даного суспільства. Але інший радянський
вчений А.Єфимов пише: „ Літературна мова – це в своїй основі мова
всенародна, опрацьована і творчо збагачена майстрами слова” [13, 22].
Виходить, що літературна мова це – всенародна мова. Таке розходження у
поглядах радянських учених свідчить про нетривку основу їхньої
методології про дві мови: національну і літературну. Український вчений
Б.Кобилянський ототожнює літературну мову з національною в період
існування нації: „Всі національні мови є мови і літературні, і всі
літературні мови є мови національні”, а з другого боку – літературна
мова раннього періоду, до виникнення нації, не є національною, бо вона,
мовляв, обслуговує спочатку народність, а пізніше націю [14].
Більш правильний підхід В.Жирмунского, який вважає, що літературна мова
– не лише мова художньої літератури, а взагалі культурна мова, що
обслуговує всі культурні сфери життя нації: в канцеляріях, судах, у
школі, в громадських виступах, вона є мовою церкви ( спів, проповіді,
Богослужіння), театру ( в Німеччині – сценічна мова), мовою літературних
творів, преси, офіційного листування та ін. [15, 7]. Отже, літературна
мова поширюється на всю територію нації і є спільним, загальновизнаним
засобом розуміння між усіма частинами народу як у письмі, так і в
мовленні, об’єднує весь народ у націю і зрозуміла для всього народу (у
порівнянні з діалектом). У Німеччині літературна мова називається –
Hochdeutschsprache, хоча різні землі мають свій діалект –
Umgangschprache, але всі знають літературну мову, якою можуть
порозумітися.
Ю.Шевельов писав: «Жодна літературна мова не буває народною, літературна
мова – це штучний витвір високорозвиненого суспільства, а не відтворення
почутого „з уст народу”[16, 256]. І далі: „ Українська мова як система,
збудована на різноговірковій системі, хоч кількісно переважають
полтавсько-київські говірки, хоча ніхто такої статистики не зробив” [там
же, 255].
Українська нація має довгий шлях своєї історії, яка сягає у далеку
давнину, за межі виникнення української нації (XVII ст.), які поставили
радянські теоретики. Про це говорять типові риси історичного життя
українського народу, його кращих синів у різні періоди історії, перш за
все її князів з їх мудрою державною діяльністю: Святослава, Володимира,
Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького; її гетьманів:
Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепу та ін.; церковних діячів
козацької доби: Йова Борецького, Сильвестра Косова, Йосифа Кроковського
та ін.; визначних громадських і політичних діячів: Костянтина
Острозького, Адама Кисіля, Данила Братковського; письменників:
Ів.Вишенського, Зизанія Тустановського, Кирила Ставровецького та
визначного народного філософа Григорія Сковороди.
Українська нація має свою історію, мову, культуру, традиції і наукові
здобутки, якими відрізняється від інших народів, і це характеризує її
індивідуальність і окремішність серед інших народів.
b
d
?
e
d
C а не українською. Схаменіться, люди добрі, українська мова має
конституційний статус, але він залишається формальним. І постає питання:
якщо не хочуть вживати українську мову, то на чию користь вони працюють?
А якщо не здатні за 14 років (!) вивчити державну мову, то ці люди не
мають права займати відповідальні посади в органах законодавчої і
виконавчої влади! Те ж саме стосується шкіл, дитячих садків, вищих і
середніх навчальних установ. Потрапивши туди, не знаєш в якій ти країні
знаходишся. Те ж саме можна сказати і про представників Української
держави, які направлені за кордон, у консульства і там розмовляють
російською мовою. Невже наш уряд не бачить чи не хоче цього бачити і
компрометує Україну перед західним світом. Дуже соромно чути, що
„Українська мова настільки важка, що нею не можуть оволодіти навіть
українці”. Росіяни і зросійщені українці безсоромно збирають підписи,
щоб надати російській мові статус державної мови. Це завуальована
спроба остаточно зрусифікувати Україну, навіть тих, які ще говорять
українською мовою, накинути українцям мову чужої нації. Такий результат
бачимо у Білорусії, де з прийняттям закону про статус російської мови як
державної народ втратив права своєї мови: в установах чути лише
російську мову, поволі люди відходять від своєї рідної мови (із розмови
викладачів Мінського університету під час перебування на VI СКУ в
Донецьку). Та все ж таки, мені було дуже приємно, коли представники
Білорусії дякували мені за доповідь своєю білоруською мовою.
У цивілізованих країнах лише розмови про надання статусу державної мови
своїй національній мові могли б викликати кримінальну відповідальність,
бо їх кваліфікували б як антидержавну акцію.
Будучи на VI СКУ в Донецьку, я була до сліз і болю здивована, як
допускають у Незалежній Україні, щоб якісь люди, які, не знаючи, що
вони коять антидержавне (бо ж «у нас демократія» – заявляють вони), у
центрі міста виставляють на спеціальних рамах прикріплені плакати, як
наприклад: „Пора уже давно пересмотреть историю и отдать Западную
Украину Польше!”, а далі – такі вислови про державних діячів, що
соромно писати. І це вони називають „демократією”? Там навіть і не
почуєш української мови, бо вони теж бажають, щоб російська мова мала
статус державної.
Байдужість до рідної мови, неповага до державних діячів – це злочин, це
ракові клітини, які роз’їдають нашу Державу. Вражає небажання допомогти
уряду своїми практичними ідеями, щоб зрушити з місця глибу економічного
застою, направити всі свої знання на розвиток економіки, знищити
корупцію, щоб Україна мала іноземних інвесторів, щоб її поважали у
світі. Для цього слід самих себе поважати і чесною працею здобути
довір’я у інших.
Та соромтеся, люди, ви живете в Українській Державі, дихаєте її
повітрям, їсте хліб з українських земель. Навіть за це ви повинні бути
толерантними і вивчити українську мову, бо ви числитесь як український
народ. Ваші співвітчизники українці, у чималій кількості живуть у Росії,
але не вимагають другої державної мови на території Росії. Чи не гідні
ми наслідувати досвід мудрих? В усіх цивілізованих Європейських країнах,
в Америці, Канаді, Австралії живуть українці (20 мільйонів!) та люди
інших національностей, але ніхто не посміє і подумати про такі речі, бо
знає, що в цих країнах існує справжня демократія для всіх
національностей, де люди повинні за короткий час вивчити державну мову,
бо не будуть мати ніякої, навіть чорної роботи, а інакше змушені будуть
повернутися назад, звідки приїхали.
Росіяни, набагато більше, ніж українці, дбають про престиж своєї мови не
тільки у своїй країні, але й в Україні, заповнюючи її книгарні своїми
книгами, підручниками, науковою літературою (яка до цих пір не
перекладена на українську мову), а також дитячою (адже дитячих книг
українською мовою дуже мало). Тому не дивно, що у школах діти
спілкуються російською мовою, а на уроках тією, яку чують від учителів.
У вищих навчальних закладах, особливо у Східній Україні, навчання
переважно проводять російською мовою.
Про мову кожного народу можна судити з книговидавничої справи. Але що ж
ми маємо? Як вона служить ідеї українства? Видається дуже мало, а якщо
подивитися на ціни, то вони недоступні не тільки учням, студентам, але й
науковцям не по кишені. І через це їх мало хто купує, і від цього ми не
виграємо. Українська книга не має державних дотацій. Та й хто встановлює
такі ціни при українських заробітках і пенсіях? Хіба це не ідеологічна
диверсія, спрямована на позбавлення народу його духовності? Це лише один
аспект, а їх багато.
Отже, всі ці проблеми мають бути розв’язані. Я вважаю, що в Україні
поволі вводиться геноцид духовності, який може привести до цілковитого
занепаду наукового і технічного прогресу, без якого не зрушиться й
економіка. Ми повинні нарешті мати наукову й технічну літературу,
словники українською мовою. Навчання має проводитися лише українською
мовою. А в Україні часто не знаєш, у якій Державі знаходишся і яка ж у
ній державна мова? Більше того, в Криму відкрито філії Московського
університету, де викладання базується на російському законодавстві. Але
ж випускники будуть працювати в Україні і матимуть справу на практиці з
нормами українського законодавства. Де логіка? Кому потрібні такі
спеціалісти? Тільки не Україні.
Найбільшим лихом є те, що Держава не фінансує достатньо вищу школу. Якщо
якісь підручники і видаються, то за власні кошти авторів або за кошти
спонсорів. На шкільні підручники Міністерство освіти відпускає мінімум –
30% коштів, передбачених на випуск підручників, це приблизно 2 млн.
гривень, а їх вистачить на випуск одного підручника! Слід би замислитися
над словами французького письменника Антуана Ривадоля: „ Мова – це
машина, і не варто допускати, щоб її пружини рипіли”. Хіба не
продовжується тривіковий геноцид і етноцид українського народу під
новими гаслами? Ці злочинні заходи мають свої наслідки: частина
українців уже не знає своєї мови, а інша розмовляє якимось дивним
суржиком, який баламутить і іноземців: розмовляють українці російською,
то вони є – „russisch“, а не українці.
Скаламучена мова, схильність до чвар, історичний брак єдності, довір’я,
волі, заздрість і підозри призвели до того, що нас ніби „ лихий
поплутав”. Хіба не парадокс, що злочинці-вожді ще подекуди бовваніють у
статуях-ідолах, що існує Комуністична партія, що назви вулиць і міст
увічнюють ворогів нашого народу, які разом із своєю злочинною
Комуністичною партією мають сидіти на лаві підсудних за нелюдські
злочини. А дехто й зараз мріє і шукає добра і щастя в болоті
„комуністичного майбутнього”, не усвідомлюючи того, що ми вже мали цей
злочинний, брехливий „рай”. І слід задуматися нам: чи це не духовна
війна з нацією? Адже українці воюють проти себе, проти своєї Держави,
проти своєї мови. Пригадаймо, що сталося із мовами національних меншин в
СРСР і з багатьма мовами світу: спочатку розчинившись в іншомовній
словесності, вони зникли. А разом із мовою зникли і нації, бо мова –
душа народу, немає мови – нема народу. Мова – це живий організм, і вона
може розвиватися тільки на рідному ґрунті – у своїй Державі. Вона гуртує
роз’єднаних людей у народ, мовою національного єднання нині український
народ славить Бога за здобуту Незалежність.
Але найтривожнішим є те, що на державному рівні нерідко даються взнаки
прояви національного нігілізму, лунають голоси на захист „двомовності”,
обстоюється право на увічнення в Україні мови колоніальної держави. Та
хай замовкнуть облудні шовіністичні верески про якусь „насильницьку
українізацію”. Насильною для нас була русифікація, а ми нікого не
насилуємо, бо це наша українська мова, наша Українська Держава. Якщо в
нас є кордони з Росією, то повинні бути і „кордони” захисту своєї
державної недоторканої мови. У цивілізованому світі водиться так: якщо
ти хочеш проживати в чужій державі, то маєш вивчити державну мову, і
ніхто не має права виступати проти держави, проти законів, висувати
свою мову на рівень державної. Наша держава надзвичайно лояльно
ставиться до росіян, не чинить їм ніякої „дискримінації”, хоч дехто, з
піною на губах, кричить про приниження прав людини. Але в жодному
законі, в тому числі й Міжнародного права, немає статті про те, що
громадянин може нехтувати і зневажати мову держави, її закони. До таких
людей слід використати слова Т.Шевченка із „Юродивого”: „ Будьте люди!
Схаменіться!”. Чи знають вони, як живеться в Росії 5 мільйонам (
де-факто – біля 10 млн.) українців без жодної української школи, без
жодного українського собору Київського Патріархату? Правда, був один
храм для українців у м. Ногінську (45км від Москви), але його забрав
Московський Патріархат (вересень, 1997р.), а українська громада змушена
молитися в казармі, де місцева влада вимкнула газ і світло. Думаю, якби
таке трапилося в Україні з російською церквою, то владні структури Росії
доклали б зусиль, щоб Українська Держава уможливила дійсну свободу
віросповідань на своїй території. А наш попередній уряд, навпаки, щедро
пороздавав Московському Патріархату українські архітектурні пам’ятки
Києво-Печерської Лаври (Успенський собор), яка протягом століть
будувалася за активної участі українських архітекторів та художників.
До того ж Лавра є надбанням світової культури і перебуває під егідою
ЮНЕСКО.
В Україні, де проживає 10 млн. росіян, є 3500 російських шкіл, 7500
парафій та храмів православної церкви Московського Патріархату, театри,
кінотеатри, преса тощо. Росіянам в Україні живеться непогано, а якщо
врахувати толерантність, гостинність і терпимість українців, то можна
сказати, що ніхто з росіян не поспішає до Росії [9].
Ми повинні всі і кожен зокрема робити все можливе, щоб держава
піклувалася про свій народ, його мову, берегла його культурні надбання,
шанувала свій народ, а народ повинен іще раз нагадати, „хто ми, чиї
діти”, і зірвати полуду зі своїх очей, очиститися й уберегти наше
милозвучне і солов’їне Тарасове слово, нашу вимріяну Незалежну
Українську Державу.
Література:
Шульгин О. Потебня і національне питання. // Записки НТШ. – Париж,
1962, т.169, с.487
Сосенко С. Нація і розв’язки національної справи при конституційному
федералізмі. Львів, 1927
Митрополит Іларіон. Ідеологія української Церкви. – Холм, 1944
Єфремов С. Історія українського письменства. – Ляйпціґ, 1924, т.1
Костомаров М. Дві руські народності. // Основа, 1861
Чубатий М. Княжна Русь- Україна та виникнення трьох східнослов’янських
націй. – Нью-Йорк, 1964
Филин Ф.П. К вопросу о так называемой диалектной основе русского
национального языка; Вопросы образования восточнословянских языков, 1962
Тетеріна-Блохин Д. Еволюція літературної української мови та сучасний
її стан.//Ukrajinistika – minulost, pѓitomnost, budoucnoct.- Brno, 2004,
s. 79-97
Кісілевський К. Ізголоси Звенигородщини і Шевченкова мова. // Наукові
Записки УВУ. – Мюнхен, 1961, ч.4-5
Булаховський Л.А. Питання походження української мови. // Журнал АН
УРСР. – Київ, 1956, с.10
Иванов В. Образование восточнословянских национальных литературных
языков. // Вопросы языкознания, 1961, ч.1 , с. 67, 69-70
Ефимов А.И. Некоторые вопросы развития русского языка ХІХ – начала
ХХвв.. // Вопросы языкознания, 1953, ч.4, с.22
Кобилянський Б.В. Діялект і літературна мова. – Київ. 1960
Жирмунский В. Национальный язык и социальные диалекты. – Ленинград,
1936, с.7
Шевельов Ю. Чернігівщина в формуванні української літературної мови.
//Збірник на пошану Зенона Кузелі. – Нью-Йорк, 1962
Тетеріна-Блохин Дарина. Душевна драма М.Гоголя. // Науковий збірник
„Мова і культура”.- Київ, 2004
Айзеншток. І. Матеріали з громадського і літературного життя України. //
Україна. – Київ, 1927.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
