Коструб
Коструб — це міфологічний образ, пов’язаний із весняно-літнім
календарним періодом. Це так званий “сезонний” дух рослинності.
Присвячені йому обряди мають ознаки поширеного серед стародавніх
землеробів культу вмираючих і воскресаючих божеств. Ритуальний похорон
Коструба знаменував перехід від весни до літа.
Міфи про вмираючі й воскресаючі божества особливо характерні для
землеробських культур Середземномор’я. У віруваннях давніх єгиптян це
Озіріс, у шумерів — Телепінус, Думузі, у хетів — Гор.
У слов’ян таких божеств вшановували кожної пори року впродовж
календарного циклу свят. Це й Масниця (Колодій), і Ярило, й Купало з
Мареною. Вмирає і оживає у новорічних обрядах Коза. Загалом ритуали на
честь цих архетипічних створінь були покликані забезпечити родючість
культивованих рослин. Весняні ігри, пов’язані з культом родючості,
весняного пробудження рослинності та шлюбними мотивами, збігалися в часі
з певними сільськогосподарськими роботами, тож і землеробську працю було
зображено в них через символічні дії.
Коструб (у росіян Кострома) у східнослов’янській міфології — втілення
весни й плодючості. Вчені вважають, що назва цього божества походить від
слова “костриця”, яке у східнослов’янських мовах та діалектах означає
“залишки культурних рослин після оброблення”, “жорсткі частини рослин”,
“непридатні для використання частини рослин” (зокрема для виготовлення
пряжі). З такого “виробничого сміття” (соломи, бур’янів) і виготовляють
опудало Коструба. Деякі ігри з його участю відтворюють процес
виготовлення з рослинної сировини пряжі й полотна. Після цього Коструб
починає хворіти й помирає, а потім устає і танцює.
ue
?????&???????1? Діти тягли Кострому ховати, а вона раптом уставала й
хапала всіх, кого дістане. У деяких регіонах Росії існував обряд
“похорону Костроми”, який здійснювали в переддень Петрівського посту.
Селяни виготовляли із соломи, бур’янів та прутиків опудало, на яке
вдягали жіноче вбрання. Іноді замість опудала Костромою наряджали
прядильний гребінь. Опудало клали на колоду або в ночви, несли селом,
обносили довкола церкви й відпроваджували на поле чи до річки. Це була
ніби поховальна процесія: жінки оплакували “померлу”, “піп” нібито
кадив, замість кадила розмахуючи каменем або личаком. Далі опудало
роздягали й кидали у воду (або ж спалювали, залишали на полі,
закопували).
В українських весняних ритуалах Коструба робили у вигляді чоловіка
(особливу увагу при виготовленні опудала звертали на ознаки статі).
Дівчата ставали довкруг Коструба в коло, й тоді починався ритуальний
діалог:
— Чи не виділи-сте мого Коструба?
— Пішов в старости (по квітку, по напій…).
— Бідна моя головонько, нещаслива годинонько!
Що я собі наробила, що Коструба не злюбила?
Приїдь, приїдь, Кострубоньку,
Станем рано до шлюбоньку,
Рано, рано, поранейку
На білому камінейку.
Далі “жінка” знову питає, чи не бачили Коструба. Їй відповідають, що
бачили: він слабий. За кожним разом “жінка” приказує оте своє “бідна моя
головонько…” Нарешті, на запитання: “Чи не виділи Кострубонька”, — їй
кажуть: “Уже вмер”, — і насамкінець: “Вже повезли на цвинтар”. І тоді
“жінка” тішиться:
— Слава тобі, божий царю,
Що мій Коструб на цвинтарю.
Лежи, лежи, як колода, — я молода, як ягода.
Я молода, як ягода, — ай мене для тебе шкода!
Лежи, лежи, щоби-с не встав,
Бо до мене інший пристав.
Ноженьками затоптала, рученьками заплескала!
Таким чином унаочнювалася ідея колообігу в природі і в житті та побуті
людей: старе відживає, а приходить нове.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
