.

Консолідація українського суспільства: феномен та чинники (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4989
Скачать документ

Реферат на тему:

Консолідація українського суспільства: феномен та чинники

Однією з найвагоміших функцій українознавства як синтетичної науки є
завдання надавати адекватні відповіді на виклики та загрози, які
виникають на шляху цивілізаційного поступу українського суспільства. 
Аналізуючи проблеми розвитку українського соціуму останніх років, слід
наголосити на важливості праксеологічного контексту українознавства,
який, з одного боку,  визначає сприйняття України як країни, держави та
суспільства, з іншого – виокремлює відношення до неї її громадян, стан
їх самосвідомості, громадянської позиції, ціннісних орієнтацій.

Саме цей аспект українознавства як системної науки про Україну та
український світ [1], на наш погляд, виходить на перший план, бо тільки
дослідження динаміки суб’єктивного світу української людини дасть
можливість об’єктивно визначити проблеми розвитку українського соціуму
та перспективи його розвитку. За останні п’ятнадцять років ця динаміка
простяглася  від ейфорії перших років незалежності, віри в те, що,
нарешті,  Україна постане соборною, консолідованою країною, в якій
сформувався громадянин, – патріот своєї держави, свідомий своєї
відповідальності за її долю, до  політичної, економічної, соціальної та
психологічної апатії її громадян  на початку нового тисячоліття, що
навіть гірше, ніж страх чи обурення.

Здавалося, що немає тієї сили, яка б змогла перебороти невідповідність
потреб та інтересів розвитку молодої української держави і ставлення до
неї її громадян. Президентські вибори 2004 р. стали в цьому сенсі  як
біфуркаційною точкою зміни вектора розвитку українського соціуму, так і
висвітлили проблеми його функціонування. Мається на увазі, перш за все,
проблема його деконсолідованості, тобто різновекторності прагнень,
сподівань та потреб як різних його регіонів, так і прошарків населення. 
Тому консолідація українського суспільства є на сьогодні першочерговою
та актуальною. Мовою політики консолідація – це пошук злагоди,
здорових   інтеграційних тенденцій у масовій поведінці та громадській
думці. Мовою життя – це побудова  суспільства як такого замість певного
географічного простору, населеного людьми. Мовою теорії  консолідації –
центральний чинник ефективності будь-якої соціальної дії, яка потребує
колективного розуму чи колективної наснаги, не кажучи про ту або іншу 
політичну мету, досягнення якої просто неможливе без включення цього
феномену.  Саме для соціуму як соціальної системи високого порядку
(найвищий – це людство взагалі) та чи інша характеристика
консолідаційних (псевдо-, ре-, де-, контр- і т.ін.) процесів є чи не
найголовнішим інтегральним показником його якості і якості життя його
громадян.

Враховуючи багатоаспектність та багатовимірність процесу консолідації,
треба мати на увазі, що він сам по собі не може не бути
багатозастосовним, поліфункціональним, навіть  в чомусь дещо
маніпулятивним.  Консолідація як стан масового настрою може бути
простого, так би мовити, нижчого походження або мати більш складну, вищу
наповненість. Тобто вона може бути менш або більш духовною, залежно від
рівня походження і якості тих цінностей, які покладені в її основу.

Тому, з точки зору теорії, консолідація соціуму може розглядатися у
різних вимірах: консолідація територіальна (горизонтальна), ціннісна
(вертикальна), ситуативна, загальнонаціональна тощо.

Піднімаючи проблему консолідації українського соціуму, перш за все, слід
виокремити  ту загальну підставу, яка б могла  об’єднати всіх громадян
держави. На перший погляд, такою основою могла б бути  територія
України,  її головні культурні, релігійні, політичні, економічні центри,
кожен з яких має свою специфіку. І ця засада консолідації соціуму дійсно
дуже важлива, коли мова йде про кордони або територіальну цілісність
держави. Згадаймо недавні події навколо коси Тузла і ту єдність в їх
оцінках, яку виявили всі громадяни України, незалежно від їх етнічної,
релігійної, регіональної або іншої приналежності.

Проте в стабільних умовах територія як чинник консолідації української
політичної нації не охоплює основного – соборності України, духовної
єдності всіх її частин. Бо головною проблемою тут є подолання об’єктивно
існуючої культурно-історичної різнорідності регіонів країни. Ці 
відмінності, як свідчать сучасні соціологічні дослідження, найбільш
рельєфно виявляються в геополітичних, етнокультурних та релігійних
орієнтаціях.

У західних областях більше розвинена психологія індивідуального
господарювання і підприємництва, більшою мірою поширені
західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені
сімейно-родинними зв’язками. Значну частину етнічного складу становлять
західні слов’яни. Оскільки ця частина України тривалий час входила до
складу інших держав, то, внаслідок прагнення до самозбереження, у цих
етносів історично склалися найміцніші традиції консолідації на
національному ґрунті.

Центральна й Північно-Східна Україна є історично основними регіонами
розселення українського етносу, який найменше “розбавлений”
інонаціональними елементами. Переважає сільське населення колгоспного
типу. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися за рахунок
мігрантів із села, мають значний прошарок людей з психологією, близькою
до селянської. Традиції приватного підприємництва значною мірою тут були
знівельовані за часів радянської влади, тому ідеї ринкової економіки
сприймаються обережно, з пересторогою. Існують давні й широкі
економічні, культурні та сімейно-родинні зв’язки з Росією та Білоруссю.

Особливою етнонаціональною специфікою відзначається Крим та
Південно-Східний регіон. Останній – традиційно промислова зона країни,
де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого
класу. Етнічний склад населення, порівняно з рештою території України,
дуже різноманітний. Поряд з українцями – великий відсоток росіян та
представників південних народів. Населення переважно російськомовне з
традиційною історичною, економічною, культурною та сімейно-родинною
орієнтацією на Росію.

Виразну регіональну специфіку мають і найбільші церкви України. Вплив
УПЦ поширюється, головним чином, на Схід та Південь, УПЦ (КП) – на Київ
та Центр,  римо-,  греко-католицької, автокефальної  та протестантської
церков  – на Захід і частково на Центр. З цієї точки зору актуальною є
проблема становлення Єдиної Української Помісної Православної Церкви.
Сучасний стан поділу українського православ’я є закономірною реалією,
спричиненою розірваністю українських земель і української Церкви
протягом  тривалого часу, але і суттєвою протидією консолідації нації. 

Треба сказати, що й більшість українських політичних партій формувалася
до президентських виборів не навколо різних політичних ідеалів і
цінностей, а навколо лідера, культурної самоідентифікації членів партії,
регіональних еліт. 

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний
економічний потенціал країни зосереджений у східному і південному
регіонах, де історично домінує російська мова і культура, порівняно з
переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними
західними територіями. 

Яким же чином відображається регіональна специфіка у самосвідомості
громадян України? Перш за все, в ідентифікаційних  практиках її 
населення.  Згідно з даними опитування,  проведеного Інститутом
соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу “Українське
суспільство: 1994-2003 рр.”, тільки 41,1% респондентів вважали себе,
передусім, громадянами України, тобто менше половини опитаних. Для 32,3%
важливішою була регіональна ідентичність. Ця група опитаних більше
бачила себе “мешканцем села, району чи міста, в якому живе”, ніж
громадянином України. Ще 13,1% опитаних продовжували ідентифікувати себе
з неіснуючою вже державою – Радянським Союзом [2]. Тобто, якщо навіть
тільки респонденти-українці співвідносили свою етнічну самоідентифікацію
з громадянською, то це тільки половина етнічних українців. 

Для порівняння: практично 90% жителів Російської Федерації, насамперед,
вважають себе росіянами. Такий високий рівень національної ідентичності
серед своїх співгромадян зафіксували фахівці Інституту соціології РАН у
ході щорічного дослідження громадської думки [3] .

Позитивну спрямованість розвитку національної ідентичності громадян
України вдалося зафіксувати тільки у 2005 році. За даними соціологічного
моніторингу,  вже  54,6 % населення України вважають себе, в першу
чергу, громадянами України, інша частина більшою мірою ототожнює себе з
містом чи селом проживання (24,6 %), з колишнім СРСР (8,1 %), з регіоном
(6,4 %), зі своїм етносом (2,1 %), зі світом в цілому (2,5 %), з Європою
(0,8 %).

Першопричиною низької національної ідентичності громадян України є те,
що в процесі суспільних трансформацій усі традиційні ідентичності, які
існували в СРСР (національно-державна, економічна, політична, духовна),
були різко втрачені, а здобуття нової гальмувалося  протягом всіх років
незалежності багатьма обставинами.

По-перше,  проблемою було забезпечення економічних і соціальних прав
громадян, гарантованих Конституцією України. Згідно з даними
соціологічних опитувань 2004 р., проведених Центром Разумкова, переважна
більшість громадян засвідчує, що право на достатній життєвий рівень для
себе і своєї сім’ї не дотримується для 90% опитаних; на охорону здоров’я
– 81%; на повагу гідності людини – 79%; на працю та можливість цією
працею заробляти на життя – 79%; право на соціальний захист – 78% тощо.

По-друге, тут очевидні тенденції відчуження населення України від
держави внаслідок того, що її функціонування було дуже далеке від
інтересів та потреб її громадян. Не кажучи вже про такі  речі, як
корупція, хабарництво, бюрократизм і т.ін. 

Тому-то, по-третє, в Україні потужно розвивалася ідентичність
приналежності до країни. Мається на увазі країна як край, мала
батьківщина, життєвий простір тощо. За 14 років саме відсутність
державного патріотизму, відсутність ідентифікату приналежності до
української держави, української політичної нації «компенсувалася»
іншими духовними практиками – психологічними, ментальними. Але, якщо для
«внутрішнього споживання»  самоствердження людини в очах своїх
співгромадян – це цілком прийнятно і зрозуміло,  то за кордоном
внаслідок цього (принаймні до Помаранчевої революції) дуже часто
українців  сприймали як таких собі «інших росіян».

Але не територіальна або горизонтальна консолідація є сьогодні
визначальною для подальшого поступу українського соціуму. Це скоріше
євразійська, ніж європейська традиція ідентифікації соціуму, бо Азія
мислить простором, тоді як Європа – часом. Європеєць відносить себе
скоріше до Європи не як до певного простору, а як до деякої епохи, з
якою він себе ідентифікує, до культури,  в якій він знаходить себе. Тому
найбільш перспективний напрямок самоідентифікації українського соціуму 
– від просторових визначень до часових  і культурних, тобто   до епохи і
культури. Інакше кажучи, Україні, щоб вижити в культурному змісті,
необхідно постійно здійснювати рефлексію й ідентифікацію не відносно
просторових координат, а відносно культурних, ціннісних.

Проблемою тут є  потреба подолання такого феномену, як суспільна аномія,
яку теоретично визначили  ще Е. Дюркгейм та Р.Мертоном . Згідно з їх
концепцією, будь-яка зміна соціальної ситуації, пов’язаної із соціальною
реорганізацією, неминуче викликає аномічні реакції в суспільстві. Це
означає, що моральні норми людської порядності і відповідальності, які
регулюють повсякденну поведінку  людей, їхні взаємини в різних ситуаціях
спілкування і діяльності, можуть розглядатися  більшістю  громадян  як
норми поведінки «моральних аутсайдерів», а сама більшість оцінюватися як
нечесні, безвідповідальні, егоїстичні істоти, готові заради вигоди
зневажити мораллю. Аналізуючи розповсюдження цього феномену в
українському суспільстві,  можна послатися на результати моніторингових
досліджень, проведених у різні роки тим же Інститутом соціології НАН
України.

Зрозуміло, навряд чи можна було очікувати, що пострадянська
трансформація обійдеться без серйозних змін ціннісно-нормативної сфери
життєдіяльності громадян України, у тому числі і норм моралі.  Однак
показник поширення аномічної деморалізованості у перший же рік
незалежного існування України дає підстави говорити про серйозну
деформацію нормативно-мотиваційної сфери життєдіяльності українського
соціуму.

Найбільш розповсюдженими серед громадян України і в 1992 р.,  і у 2000
р. були такі судження:  “Нікому не довіряти – найбільш безпечно” (46,7%
опитаних у 1992 р. і 52% – у 2000 р.), “Думаю, більшість людей готові
піти на нечесний вчинок заради вигоди” (58,8% і 70,8% відповідно), “Я
вважаю, що більшість людей здатні збрехати, щоб просунутися по службі”
(60,6% і  80,4% відповідно),  “Більшість людей чесні лише тому, що
бояться, що на обмані вони попадуться” (43,0% і  48,8% відповідно) [4].

Показові у цьому плані й опитування того ж Інституту соціології НАН
України 2003 р.  За їх даними,  найактивніше з моральних цінностей та
норм західного способу життя у життя української людини входить культ
грошей (44,9%), майже половина опитаних найголовнішою ознакою успіху
людини у нашій країні вважала багатство (47,0%). Для 67,4% респондентів
гроші виступають головною передумовою успіху в житті. При цьому
більшість респондентів оцінювала наш час, як час злодіїв (51,7%), а
найхарактернішими його прикметами  вважали хабарництво та корупцію
(55,3%) [5].  

З теорії соціальної аномії випливає,  що її стан  не може тривати
нескінченно довго, і на зміну соціальній дезорієнтації приходять
нормативні і ненормативні реакції суспільства. Тому цілком реальною для
України була загроза  появи відверто цинічного харизматичного лідера,
здатного конвертувати масову зневагу до моральних норм у новий
соціальний порядок, конституйований на запереченні загальнолюдської
моралі. Сумних прикладів такого роду «революцій», заснованих на
принципах «нової моралі» (класової, національної, етатистської і т.п.),
у минулому сторіччі було більш, ніж досить для того, щоб з усією
серйозністю ставитися до проявів відвертого цинізму, який в останні роки
виявляло багато політичних лідерів України.

Є велика надія, що Помаранчева революція останніх місяців 2004 р.
кардинально змінила цей негативний вектор розвитку українського
соціуму.  Українське суспільство показало світу приклад того, що не
можна довго зберігати відносну соціально-політичну стабільність у
країні, де більшість населення деморалізована й “аморалізована”. Бо за
цим неминуче слідує  “нормативний вибух”, орієнтований на утвердження в
суспільстві загальнолюдських чеснот: правди, справедливості, добра,
взаємодопомоги і т.д. Що й відбулося в кінці року. І тільки на цій
основі можлива загальнонаціональна консолідація.

Її перспектива у суспільстві на перших порах може бути пов’язана з
масовим представленням цінності професіоналізму. Принаймні біля двох
третин громадян України вважають, що більшість людей, яких вони постійно
зустрічають у своєму житті, цінують високий професіоналізм. Суспільство,
що зберігає професійні цінності, цілком життєздатне. В ньому можуть
знайти адекватні соціальні позиції ті люди (незалежно від їх
ідеологічних, політичних та інших поглядів), чий професіоналізм
необхідний для перебудови суспільства на засадах добра, справедливості,
чесності, моралі. Отже, перспектива нашого суспільства може бути
пов’язана, насамперед, з підготовкою “критичної маси” сучасних
професіоналів у різних сферах громадського життя і, передусім, у сфері
керування економікою і політичною системою.

Можна звернути увагу і на проблему вертикальної консолідації
суспільства, тобто необхідності наступності поколінь, передачі життєвої
естафети від старших до молодших. Цілком природно, що увагу дослідників,
які займаються оцінкою тенденцій і перспектив розвитку суспільства,
завжди приковує молодь, ціннісні переваги і психологічний стан якої
визначає домінуючу перспективу трансформаційних процесів. Разом з тим, з
радянських часів нам відомий феномен Павлика Морозова, або сталінське
“діти не відповідають за батьків”, що в ім’я майбутнього розривав живу
тканину життя, традиції соціуму, його ментальність.

В ім’я консолідації суспільства треба виходити з того, що ми– єдиний
народ, що у нас –спільна історія, спільна доля, спільне майбутнє, яке
залежить від нашої спільної праці. 

Крім загальнонаціональної, горизонтальної, ціннісної, консолідація
соціуму може бути і ситуативною. Народ може консолідуватися навкруг
спільного для більшості відчуття поганого і безперспективного життя та
його труднощів. А може – навколо позитивних емоцій (від виграшу
української футбольної збірної) або довкола спільної мови, чи
патріотичних почуттів тощо. Такі ситуативні консолідаційні стани
компетентні політики завжди встигають використовувати для реалізації
своїх тактичних або стратегічних завдань.  Тому консолідація соціуму 
може розглядатися і використовуватися як суто політична технологія,
тобто інструмент для маніпулювання ситуацією, настроями населення,
особливо під час виборчих кампаній. І саме це робиться із сивої
соціально-політичної давнини і до сьогодні.

Маючи нагоду спостерігати головні політичні баталії останніх років
другого тисячоліття, можна стверджувати, що у цьому відношенні феномен
консолідації розглядався багатьма політичними гравцями не як механізм
об’єднання всього суспільства навколо певних ідей, системи цінностей, а
лише  як засіб руйнації, засіб досягнення влади.

Ось і на останніх президентських виборах можна було спостерігати, як
деякі політтехнологи розігрували карту регіональної своєрідності
території України: етнополітичної, мовної, культурної, геополітичної,
історичної, економічної,  ментальної тощо. Деякі політики  ЗМІ
наполегливо нагадували українським громадянам про те, що Україна – не
монолітна держава.  Актуальність цієї   проблеми   загострюється. Попри
відносну стабільність і очевидний міжетнічний мир у нашій державі,
соціологи констатують тривожну тенденцію:  на  кожних виборах
етнонаціональний чинник використовується як козирна карта суб’єктами
виборчого процесу. Необхідно призупинити цей руйнівний для суспільства
процес і зробити все для консолідації нації.

Згадаймо ситуативний стан консолідації народу часів обрання першого
українського президента, що виник як реакція на здобуття  політичної
незалежності країни, але  дуже скоро згас, як тільки, внаслідок
некомпетентних дій політичного керівництва, стало зрозумілим: народ
України не здобув того, чого хотів – заможного життя, достойних умов
існування та розвитку як рівний серед рівних у світовій співдружності
націй.

Подібний стан ситуативної консолідації можна було спостерігати і на
хвилі наступної надії на нове життя –під час виборів другого президента
України. Але він не тільки знову дуже скоро згас, але й перетворився на
свою протилежність. Люди, яких облишила надія на свою домівку,  
придбали синдром “бездомних”, перестали вірити не тільки владі, але й
собі, перетворилися на істот, які недбало ставляться, перш за все, до
самих себе. Українське реконсолідаційне “якось воно буде” в обставинах,
які склалися перед виборами президента 1999 року, призвело лише до
поглиблення хаосу й суцільної кризи в суспільстві.

Але консолідація здатна виступати не тільки в якості ситуативного
феномену різного походження, спрямування та тривалості, а й може бути
відносно стабільним станом соціуму, суспільства, компонентом образу та
якості життя людей у даному суспільному просторі. У цьому випадку вона
може мати багато  тенденцій, які спрямовують людей або до суспільно
значущих форм мислення, поведінки, нормоутворень і очікувань, або до
індивідуально-творчих життєвих проявів. Перетворення подібних тенденцій
у реальні   життєздатні форми   залежить від об’єктивних і суб’єктивних
чинників, які домінують у суспільстві в критичний для даного соціуму
відрізок історичного часу.

До об’єктивних чинників належать: історико-політична й соціально –
економічна  архітектоніка конкретного соціуму, існуючі проблеми його
розвитку, стан масової свідомості тощо. До суб’єктивних – наявність чи
відсутність компетентного політичного лідера. Саме для нього вищезгадані
об’єктивні чинники є реальністю, яку можна успішно втілювати в життя.
Результати виборів президента 2004 р. дають надію, що Україна має такого
лідера.

Помаранчева революція детермінувала духовну трансформацію українського
соціуму,  його вихід за рамки однієї форми існування і вхід в іншу
(більш або менш високу – покаже час).  Не виключено, що саме тут можуть
бути започатковані нові форми життєдіяльності людства, адже,  згідно з
теорією самоорганізації, саме з локальних порядків починається перехід
системи з одного стану в інший – більш вищий. В історії розвитку
людської цивілізації можна знайти немало прикладів того, як потреби
самоутвердження одних країн ставали з часом взірцем для інших. Україна
теж може стати такою країною за умови її консолідації навколо нової
влади, тих цінностей і пріоритетів, які вона проголошує.

Становлення ж нової української національної ідентичності презентує
значущий позитив, яким є кардинальне зростання рівня солідарності
населення у сприйнятті України як власної Батьківщини.

Згідно з даними опитувань 2003 та 2005 років, проведених Інститутом
соціології НАН України, за цей період відбулися істотні позитивні 
зрушення  серед усіх груп населення. На запитання “Чи сприймаєте Ви
Україну як свою Батьківщину?” у 2005 р. (2003 р. відповідно) динаміка
відповідей була такою: “так” – 90,6% (76,3%), “ні” – 3,3% (6,4%), “не
визначилися” – 6,1% (16,8%) [6].

Конче важливо, що ця тенденція спостерігається і в порівнянні орієнтацій
громадян української та російської етнічних належностей. Більше як на
20% зросла прихильність до України-Батьківщини у групах росіян за
національністю, за рідною мовою і мовою спілкування. Навіть
самоідентифіковані “громадяни СРСР” (їх частка за загальною вибіркою
скоротилася з 13,1% до 8,1%) збільшили свою “квоту” позитивних
відповідей на 14,3%.

Консолідаційна тенденція спостерігається і в регіональному вимірі, про
що свідчить не тільки вирівнювання цього показника в містах поза
столицею порівняно з Києвом, але й відчутне зростання рівня
ідентифікації з Україною-Батьківщиною населення Південного та Східного
регіонів. Так, найменша по Україні частка позитивних відповідей виявлена
на Півдні, але з 61,4% у 2003 р. вона зросла до 82,5% у 2005 р. Наразі
немає і значущої відмінності в ідентифікації з Україною-Батьківщиною
громадян різного віку (на 2005 р. показник коливається від 90,2% до
91,1%) та з різною освітою (89,1%–91,8%).

Зрушення достатньо позитивні, вони засвідчують, щонайменше, актуалізацію
в суспільній свідомості самого феномену Батьківщини і значне посилення
ідентифікації населення України за цим показником як складової
становлення сучасної української політичної нації, що є одним з важливих
об’єктів українознавчих студій.

Література:

Кононенко П., Кононенко Т. Українознавство – наука любові, етики,
життєтворчості // Українознавство. – 2001. – Число 1. – С.36. 

Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1994-2003. – К.: Інст-т
соціології НАН України, 2003. – С. 29.

Газета «День» від 22 квітня 2004 р.

Україна – 2002. Моніторинг соціальних змін. – К.: Ін-т соціології НАНУ,
2002.  – C.460-468.

Єфременко Т.  Пересічний українець: homo economicus чи homo socius? //
Українське суспільство 1994-2004: Моніторинг соціальних змін.  К., 2004.
– С. 125. 

Стегній О. Регіональний чинник розвитку політичної культури населення
України // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005.– № 3. – С.111.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019