Реферат на тему:
Історична спадщина українсько-французьких відносин
Упродовж багатьох століть Україна була об’єктом пильної уваги
французів. Вони залишили безліч свідчень про історичне буття наших
земель, коли вони були у складі інших держав, то Польської, то
Російської. Розуміння нашого народу французами можна передати словами
великого письменника Вольтера: “Україна завжди прагнула свободи”[7,
136]. Про це прагнення свободи, про симпатії до українського народу
писали багато… Але чи знали Україну у Франції? І так, і ні.
Із шкільних підручників знали, що “Україна – житниця Росії” або й
“житниця Європи”. Щоправда, французький політик сенатор К.Делямар,
редактор впливового часопису “La Patrie”, у 1869 р. вніс до французького
сенату петицію щодо українства, яку пізніше було видано під назвою
“15-мільйонний європейський народ, забутий в історії”. Там, зокрема,
така думка: “Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії
Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої
традиції, свою мову, окрему від московської і польської, має виразну
індивідуальність, за яку бореться…”[6, 24].
Історики стверджують, що імператор Франції Наполеон Бонапарт не плутав
Україну з Росією. В його плани входило створити навіть українську
державу, до складу якої, між іншим, мав увійти і Крим.
Занурюючись у минуле, можна наводити імена багатьох французьких
політиків, учених, письменників, митців, плідна праця яких засвідчує, що
Україна ніколи не була для Франції чимось на кшталт затонулої у
позачасовій безодні Атлантиди. Але Україна все ж сприймалась як
провінція “великої Росії”, що мала певну екзотику, пов’язану з
козацтвом, причому українські козаки (історичні) не відрізнялися від
козацьких військ царської Росії.
Україна для переважної більшості французів з’явилася якось нізвідкіля,
ніби якесь штучне політичне сепаратистське утворення. Такі “знання”
вбивалися в голови європейців московською дипломатією і
пропагандистською машиною, починаючи від Петра І, і, на жаль,
продовжують вбиватися до сьогодні. Насправді ж, як свідчать історичні
факти, стосунки між нашими країнами почали зав’язуватися ще в
середньовіччі.
Розташовані на протилежних краях Європи за понад дві тисячі кілометрів
одна від одної, ці дві країни, майже однакові за площею і кількістю
населення, зазнали різної долі. Однак віками шляхи України і Франції
перехрещувалися. Розвивалися відносини, взаєморозуміння, хоч були й
розбіжності, виникали різні ситуації, зумовлені обставинами. Україна
завжди вважала Францію осередком культури, свободи і прогресу. Водночас
Франція в певні моменти втручалася в українські справи, щоб підтримувати
сприятливу для себе в Європі рівновагу.
Історія України починається з утворення Київської держави – Київської
Русі, південна частина якої (київський регіон) стала колискою
української нації. Київ мав привілейоване географічне становище – лежав
на перехресті торговельних шляхів Північ-Південь (“із варяг у греки”) і
Схід-Захід. За словами митрополита Іларіона, київський князь “не в
худорідній, бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку
відати і чути на всі чотири кінці землі”[70, 91]. Важлива торговельна
роль Київської держави, а також її військові походи проти
Константинополя теж привертали увагу держав Західної Європи.
Дорогами Київської Русі не лише перевозилися товари, а й поширювалися
ідеї проповідників-євангелістів. Прийняття наприкінці X століття
Київською Руссю християнства полегшило контакти Київської держави із
західним світом. Таким чином, релігія стала для неї фактором єдності та
цивілізації. У ті часи київські князі родичалися із сім’ями західних
правителів.
Контакти Русі з іншими країнами розвивалися по різних напрямках:
економічні, культурні, релігійні та політичні. З Києва в західному
напрямку рухалися каравани, завантажені місцевими виробами – цінним
хутром, медом, воском, кіньми, прикрасами, які високо цінувалися у Х –
ХІІ ст. У Франції до XII ст. всі шовкові товари називалися “руськими”,
оскільки перевозилися торговцями Русі.
Київ прийняв християнську віру з Візантії. І хоча Київська церква
визнала авторитет патріарха Константинопольського, до Київської Русі з
різних країн, у тому числі із Франції, надсилали місіонерів, які
намагалися підкорити її Риму. Позате з Римом складалися відносини
співробітництва, їх продовжували князі галицько-волинські, спадкоємці
київських традицій, до початку XIV ст. Після вторгнення татар (1240)
правителі Русі домагалися допомоги від Заходу – прагнули усунути
небезпеку, що йшла від загарбників зі Сходу.
У середні віки, особливо в Х – ХІ ст., українсько-французькі відносини
розвивалися вже в багатьох галузях. Перші контакти між Руссю і Францією
сталися завдяки посередництву Візантії. У 935 році візантійська ескадра
під командуванням Єпіфана, що складалася з руських (рутенських)
кораблів, відвідала порти на півдні Франції.
Французькі героїчні поеми понад 60 разів згадують назви “Рось”, “Россь”,
“Руась”, “Русь”. У поемі Роллана йдеться, зокрема, про народ “Росі та
невільників”. Інші тексти середньовіччя також засвідчують інтерес їх
авторів до Русі; вони розглядали її як “велику країну, розташовану на
східних рубежах Європи”. Терміни, що вживаються в поемі “Буркіт” Рено
Монтобану, – “соболь (чорне хутро) Русі”, “соболина шуба”, “шкіри Русі”,
“якісне і гарне золото Русі”, а також (щодо зброї) – “кольчуга,
вироблена в Русі”, – свідчать про регулярну торгівлю між двома країнами.
Важливою подією у відносинах між Руссю і Францією став шлюб принцеси
Анни – дочки князя Ярослава Мудрого – з королем Генріхом І, онуком Гюга
Капета. Що ж то був за час і чому дочка володаря східнослов’янської
держави опинилася в далекій для Київської Русі Франції? Справа в тому,
що в першій половині XI ст., за часів правління вищезгаданого князя,
Русь стає по-справжньому європейською країною, її столиця Київ, схоже,
зовсім перестає цікавитися східними державами євразійського материка –
традиційними партнерами у військових і торговельних акціях усіх
попередників Ярослава на великокнязівському престолі. Натомість,
основним напрямом контактів визначається західний, а замість бойових дій
і силового тиску вибирається династична політика – родичання із
представниками відомих у середньовічному світі сімей, які були
володарями в багатьох європейських країнах. Зрозуміло, що такі акції
зробили Ярослава відомим в Європі буквально протягом п’яти років (у
першу чергу там, де були дівчата на виданні та молоді люди шлюбного
віку).
На початку 1048 р. з Парижа до Києва попрямувало посольство короля
Генріха І Капета (правив у 1031 – 1060 р.) сватати Анну. Перша дружина
Генріха Матильда незадовго перед тим померла, не залишивши йому
наступника. Французька середньовічна хроніка з романтичною наївністю
повідомляє, що до Генріха дійшли чутки про красу Анни, і той захотів
одружитися з нею. Насправді немолодий уже король керувався при цьому
політичними вигодами.
Взаємини між Київською Руссю та Францією існували ще за одне-два
століття перед сватанням Генріха до Ярославни. У наших джерелах
неодноразово згадуються франки. З контексту зрозуміло, що під франками
слід розуміти французів. А старофранцузькі “Пісні про діяння” зберегли
низку відомостей про Русь. Отже появі шлюбного французького посольства у
Києві передувала досить тривала традиція стосунків між двома країнами.
Всередині XI ст. у французькому суспільстві було відомо й про воєнну
міць Давньоруської держави. Надіслані Ярославом воїни допомогли
візантійським легіонам розгромити норманів у Франції в битвах біля Канна
(1019) та Малфі (1041). Тому цілком вірогідним видається припущення, що
Генріх І збирався спертися на військову та фінансову могутність
Київської Русі в боротьбі проти ворогів за об’єднання Франції, проти
бунтівливих графів і баронів, які не бажали визнавати владу паризького
сюзерена. Король Генріх добре пам’ятав, як його батько Роберт II
Побожний вердиктом Папи Римського був відлучений від церкви за одруження
на своїй родичці у четвертому поколінні – Берті, а тому він не бажав
собі аналогічної долі. Окрім того, шлюб з Анною міг допомогти королю
укріпити своє становище в країні та посприяти (маючи такого грізного,
хоч і територіальне далекого, союзника) у протистоянні Германській
імперії.
Можливо, далекоглядні політичні плани щодо Генріха І виношував і Ярослав
– інакше б він видав дочку за когось із сусідніх князів: за польського
або чеського. Напевно, київський князь подумки бачив Францію в колі
союзних йому країн, які можна було б протиставити двом імперіям світу –
Візантійський і Германський. Та все це лише припущення, оскільки ні
французькому, ні давньоруському володарям не судилося реалізувати свої
наміри.
Наприкінці 1049 та на початку 1050 років до Києва було надіслано
французьку місію. Король відрядив ціле посольство у складі Готьє Савейра
(Мудрого), єпископа Мо, Роже II, єпископа Шалона та Госселена де Шоні,
до якого приєдналося кілька інших високих осіб королівства. 14 травня
1049 року у кафедральному соборі м. Реймса відбулося вінчання. Анна
стала королевою Франції.
Відомо, що королева Анна допомагала чоловікові у державних справах. З
цього приводу папа Микола II у листі на адресу королеви не скупився на
похвали: “Поголоски про ваші заслуги, прекрасна дочко, досягли нашого
слуху, і з превеликою радістю ми дізналися, що ви виконуєте у
християнському королівстві ваші королівські функції з похвальною
сумлінністю і надзвичайним розумом” [8, 10].
Відомо також те, що Анна привезла з Києва Святу Євангелію
(Євангелістерій), яка була потім покладена в Реймському соборі і
отримала назву Реймської (нині зберігається в Національній бібліотеці);
на цій євангелії французькі королі, можливо, і не підозрюючи про її
походження, протягом багатьох століть аж до 1825 р. присягали під час
коронації та вступу на престол.
Двома віками пізніше, у 1245 р., архієпископ Петро Акерович побував у
Франції на Вселенському соборі у місті Ліоні. Його надіслали туди
чернігівський князь Михайло та галицький король Данило. Поза релігійними
проблемами, які порушував наш архієпископ, він звертав увагу західного
світу на велику небезпеку від нападів азіатських орд на християнські
країни Сходу Європи. Це повідомлення спонукало папу Інокентія IV у 1246
р. надіслати до України свого легата Карпіні, але ніякої збройної
допомоги не було, тож Україна стала жертвою диких орд на довгі
тисячоліття. Княжа держава стала “диким полем”.
Трьома віками пізніше почалась в Україні козацька доба з новою формою
державності на чолі з гетьманами.
Щоб зрозуміти це нове явище на Сході Європи – “Козацький орден”, який
намагався дати відсіч отаманським нападникам, організовуючи походи на
Туреччину й Кримське ханство, до України приїздили дослідники. Про них
писала французька преса: “Меркюр франсе” (1605) і “Газет де Франс”
(1631). Ця остання постійно містила повідомлення про події в Україні,
зокрема про Хмельниччину, аж до 1715 р.
До французької “Християнської ліги” було прийнято гетьмана Петра
Сагайдачного, з яким вона намагалась утворити коаліцію проти Османської
імперії. Звитяжні битви козаків проти османців знайшли відображення у
працях французьких орієнталістів. Про Україну писали західноєвропейські
дипломати й мандрівники, котрі відвідували Польщу й Московію. В “Описі
Польського королівства і сусідніх країн” (1573) Секретаря Міністерства
закордонних справ Блеза де Віженера також згадується про українські
землі польської корони, зокрема про історію та географію Галичини,
Волині та Поділля. Королем Польщі на той час був французький король
Генріх III.
Французькі дипломатичні й урядові кола, історики цікавилися козацьким
рухом, пильно стежили за козацькими походами на Туреччину, Крим та
Польщу. Перші відомості про козаків з’явилися у Франції в 1531р. Статті
про козацькі війни періодично публікувала французька преса: “La Mеrсure
francias” (1605); “La Gazette de France” (1631); “La Mеrсure anglais”
(1648 р., про битви під Жовтими Водами та Корсунем).
Характерно, що в ті часи наша країна була відома у Франції під своєю
назвою – Україна. Про увагу до неї свідчить поява присвячених їй
важливих публікацій, котрі швидко розійшлися по всій Європі. Особливою
популярністю користувався “Опис України” Боплана (1660), який визначив
географічне, етнічне та історичне поняття “Україна”, підкреслюючи
відмінність від Польщі та Московщини. Частково завдяки Бопланові
дослідники Східної Європи почали послідовно вживати назву “Україна”.
Боплан пов’язував козацьку Україну з періодом Київської Русі, а поняття
“Русь” ототожнював з козаками. Боплан – автор великої карти України на
восьми аркушах, масштабом 1/452000, під назвою “Delineatio specialis et
accurata Ukraine cum suis palatinatibus as districtibus provinciisaue
adiacentibus”, яку видав Пйом Гондіус у Данцігу в 1650 р. Ця карта в
XVIІ – XVIІІ ст. була дуже цінною: це була перша карта Східної Європи,
складена на базі нових астрономічних і топографічних вимірів. Не менш
відомою була книга П’єра Шевальє “Історія війни козаків проти Польщі”
(1663).
Козацька держава за гетьманування Богдана Хмельницького та визвольна
війна 1648 – 1657 рр. особливо цікавили Францію за уряду кардинала
Мазаріні. Лінаж де Восієн, за дорученням Мазаріні, написав книжку
“Справжні причини повстання Козаків проти Польщі” (1674). Мазаріні
вислав до Хмельницького свого посла Селярьє, щоб застерегти того щодо
московського царя, бо французький уряд підтримував Гадяцький мир між
Україною і Польщею.
???????¤?¤?$???????I? гетьмана Дорошенка, до Чигирина, щоб запросити
козаків до участі у війні проти цісаря. Французький посол у
Константинополі Нюатель дружив з гетьманом Юрієм Хмельницьким, тому
доручив своєму секретареві Фр. Петі де ля Круа описати життя
українського гетьмана, що той і зробив у своїх “Мемуарах” (1684).
Ще більше зацікавлення у Франції Людовіка XIV викликав гетьман Іван
Мазепа, бо Франція не тільки стежила за всіма діями Мазепи, але й
допомагала йому укласти українсько-шведський союз, а після полтавської
поразки вплинула на Порту, щоб та не видала гетьмана до рук москалів.
Двір Карла XII був точно інформований про події в Україні й гостро
засудив вандальське руйнування Батурина. Згодом велику роль у
французькій дипломатії відіграв син гетьмана Пилипа Орлика Григорій, що
став французьким генералом та членом таємної ради при дворі “Секре дю
Руа”. За дорученням Людовіка XV Григір Орлик їздив до кримського хана,
щоб намовити його на війну проти Московщини. При цій нагоді Григір
таємно побував в Україні, звідки привіз українську документацію
Вольтерові, який написав “Історію Карла XII”, де багато уваги присвятив
Україні.
Протягом майже всього XVIII ст. інтерес Франції до України не згасав, що
пояснюється, подіями Північної війни, під час якої гетьман України Іван
Мазепа в союзі зі шведами зробив спробу вийти з-під влади російського
царя і стати суверенним володарем.
Після остаточної ліквідації автономії Гетьманщини, знищення Запорозької
Січі Україна перестала бути суб’єктом міжнародної політики, бо стала
рядовою провінцією імперії.
У XVIII ст. ставлення Франції до України змінилося: міністерство
закордонних справ виробило багато проектів щодо України. Згідно з
інструкцією міністра де Торсі, датованою 28 травня 1710 р., “поширення
могутності Москви не відповідає інтересам короля” (Невиданий щоденник
Ж.-Б.Колберта, маркіза де Торсі за 1709, 1710 та 1711 роки. – Париж,
1884). У 1734 р. політичний директор міністерства закордонних справ Ле
Дран так визначив політику Франції щодо України: “Росію можна турбувати
через Україну. Козаки, що мешкають в Україні, – ця велика та смілива
нація незадоволена; довго вона стогне під ярмом росіян” [3, 3].
Свого часу гетьман Пилип Орлик провадив політику зближення із Заходом,
шукав союзників для незалежної політики. Французька дипломатія
підтримувала Григорія Орлика, коли той служив у французькій армії та
перебував на дипломатичній службі. Батько й син Орлики постійно
підтримували міцні політичні та культурні зв’язки з Францією.
При Людовіку XVI політика Франції щодо України залишалася сприятливою.
Після знищення Запорозької Січі Міністр закордонних справ граф де Вержен
написав “Спостереження про запорізьких козаків” (1776), де оцінює їх
так: “Козаків завжди і всі вважали за вільну націю; після того, як були
під протекторатом Польщі, вони перейшли під Кримську протекцію; нині
козаки під жорстоким пануванням Росії… Потрібно обміркувати умови, які
можна було б запропонувати козакам щодо їх долі, як вони відокремляться
від Московії…”[7, 177]. Двотомна праця службовця бюро закордонних
справ Жана-Бенуа Шерера “Літопис Малої Росії, або історія запорізьких
козаків та козаків України або Малої Росії” (1788) – широка історія
України до 1734 р. Нею як важливим джерелом інформації, користувалися в
канцелярії закордонних справ Франції.
Українське питання було порушене під час Французької революції, лідери
якої ненавиділи Катерину II, що оголосила посла Франції персоною “нон
грата”. Після повернення до Парижа він надіслав до Конвенту записку, в
якій вказував на необхідність підготовки в Україні антиросійського
повстання. Один із французьких агентів в Україні у повідомленні від 24
грудня 1796 р. на адресу Міністра закордонних справ зазначає, що “в
подоланні московської сили треба розраховувати головним чином на
козацьку силу в Україні. Цей колись вільний народ не забув ще того, ким
він був”[2, 22].
Франція виявляла особливий інтерес до України й під час кампанії
Наполеона проти Росії. Наполеон цілеспрямовано цікавився українськими
козаками і доручив міністерству закордонних справ підготувати про них
письмовий матеріал (книга “Історія Козаччини”). Це завдання було
покладено на відомого історіографа Шарля-Луї Лесюра (1770 – 1849).
Плани Наполеона було щодо України викладено в записці керівника
політичного відділу міністерства зовнішніх зносин графа де Отеріва.
Передбачалося Правобережну Україну передати під опіку Польщі.
Лівобережна Україна після розділу Російської імперії мала стати
незалежною державою, перейменованою на Наполеоніду і бути
державою-буфером та перешкодою для виходу Росії до Чорного моря. За
винятком прихильника Наполеона Василя Лукашевича, українські політичні
діячі не схвалювали цього плану. Російський уряд не довіряв сформованим
в Україні полкам, які складалися з козаків та українських рекрутів, і не
використовував їх проти французів.
У післянаполеонівську епоху Україна стає об’єктом суто етнографічних
зацікавлень французького “освіченого суспільства”. Славна історія, мова,
культура українців опинилася поза колом його інтересів.
Були й винятки. Так у 1847 р. з’являються студії про Шевченка та про
Кирило-Мефодіївське братство французьких авторів (Е-А.Драна, Д.д’Авріля,
А.Лєруа-Боліє та інших).
У другій половині XIX ст. культурні зв’язки між Україною і Францією
посилюються. У Франції проживала в 1860 – 1867 роках Марко Вовчок, де
переклала французькою свою повість “Маруся”, а видавець П.Ж.Ецель
(Сталь,), який захопився українською красунею та її небуденним твором,
одразу видрукував його у своєму видавництві (згодом його перевидали 30
разів). У Ніцці та Парижі навчалася Марія Башкирцева, залишивши по собі
понад 150 полотен і малюнків, надрукувала “Щоденник” (1887) та “Листи”
(1902).
У 70-х роках XIX ст. увагу французьких політичних і культурних діячів до
українського питання привернув Михайло Драгоманов. На Міжнародному
літературному конгресі в Парижі (1878) він виступив проти Емського Указу
і розповсюдив брошуру “Українська література заборонена російським
урядом”.
Михайло Грушевський був у Парижі в 1903 р., читав лекції з історії
України у Вищій російській школі соціальних наук. Директором цього
навчального закладу, де викладали вихідці з Росії, а також французи:
Поль Бойє, Шарль Сеньобос, Анатоль Леруа Больєтаінші, був українець з
Харкова Микола Ковалевський. На основі цих лекцій Михайло Грушевський
видав підручник “Очерк истории украинского народа” (1904).
У зв’язку з проросійською політикою Франції на початку XX ст. французька
громадськість одержувала інформацію про Україну тільки від українських
емігрантів, зокрема від Ярослава Федорчука – автора праці “Національне
пробудження українців” (1912). Воєнно-політичний союз Росії та Франції з
активною російською культурною експансією (особливого розмаху вона
набула в кінці XIX ст. і на початку XX ст., аж до самого вибуху Першої
світової війни) змусив французів зовсім забути про долю народів, що
стогнали під гнітом царизму. Знекровлена, позбавлена власної культурної
ідентичності, безправна Україна нічого не могла запропонувати світові.
Єдиним винятком у Франції в цей період був Офіс Союзу національностей,
створений у 1912 р. для захисту пригноблених народів. Секретарем Офісу і
редактором журналу став Жан Пелісьє. Один з номерів журналу “Аннали
національностей” (1913) був присвячений Україні (вступну статтю про
Україну “Одна поневолена нація” написав Шарль Сеньобос). У цьому номері
“Анналів” було опубліковано також статті М.Грушевського “Коротка історія
України”, “Історичний перегляд української літератури”, матеріали
С.Єфремова, М. Вороного, Ольги Косач, Лонгина Цегельського (про
українців під Австрією).
Під час Першої світової війни Франція, щоб не викликати незадоволення
Росії, уникала українського питання і навіть заборонила поширювати у
Франції “La revue ukrainienne” (“Український журнал”), який друкував у
Лозанні Союз визволення України. Після Першої світової війни Україна
виявилася розшматованою: частини українських етнічних земель дісталися
країнам-союзницям Франції, а з Радянським Союзом вона стала шукати
спільну мову, відчуваючи потребу у “великому союзникові” на Сході.
Російська “біла” еміграція і посольство СРСР у Парижі спільно запевняли
французів, що ніякого “українського питання” немає, що то все –
“німецька інтрига”.
У 1920 р. українська делегація побувала на мирній конференції у Версалі,
де французький посол Гаяр-Бансель вимагав незалежності України, але
безуспішно. Делегація опублікувала тоді українські вимоги – “Ноту
делегації УН Республіки на Мирну конференцію” та історичну довідку
“Україна, Східна Європа і мир”. У 1921 р. Франція перетворила делегацію
на дипломатичну місію України, яку очолив міністр зовнішніх справ УНР
Олександр Шульгін.
Нечисленна українська політична еміграція не дістала підтримки
французьких урядових кіл у своїй політичній діяльності на користь
незалежної України. Адже погляди французів на Україну формувалися під
впливом тих петербурзьких та московських професорів, тих політичних
діячів Росії, генералів білої армії, які після Жовтневої революції були
закинуті долею до Франції. Викладаючи там в університетах, видаючи
мемуари та наукові праці з історії, вони сприяли виникненню певних
стереотипів стосовно України, а саме що: Україна хоч і своєрідна,
специфічна, але все-таки не більше, ніж провінція Росії.
Після поразки уряд УНР із Симоном Петлюрою на чолі Директорії переїхав у
1924 р. до Парижа. В той час було закладено основи української
бібліотеки, в якій і досі зберігаються документи УНР, засновано тижневик
“Тризуб”, у якому Петлюра друкував свої статті, а також документи
трирічного існування незалежної України у важких обставинах боротьби
проти білих і червоних. Життя Симона Петлюри закінчилося 25 травня 1926
р. в Парижі. Після його смерті вся так звана “уенерівська еміграція”
(уряд ї старшини Армії), переборовши збентеження, взялася до праці.
Після закриття “Тризуба”, завдяки заходам професора І.Борщака, почав
видаватися журнал “Україна”. Професор І. Борщак із О. Шульгіним у 1939
р. виклопотали в інституті східних мов – ІНАЛКО – кафедру
українознавства, до курсу якого були включені предмети: мова,
література, історія та географія України. Там викладали й викладають
професор І.Борщак, Марія Шерер, Аркадій Жуковський, Омелян Круба, Ольга
Мандзюкова-Камель з Праги, Володимир Косик, Н.Коптілов.
Негативне ставлення до українців було і після Другої світової війни,
коли про них говорили як про “сепаратистів”, хоча не враховувати внесок
українського народу у спільну перемогу Об’єднаних націй над силами
нацизму було важко. В окупованій Україні діяли підпілля, широкий
партизанський рух. Нацисти навіть не спромоглися сформувати там
який-небудь уряд. Українці брали участь навіть у бойових діях по
визволенню французької території від загарбників. Але діяли застарілі
стереотипи, і все приписувалося росіянам.
Ще донедавна деякі місцеві органи влади Франції відмовлялися зазначати в
документах “українець”, бо, мовляв, такої держави нема. Посольству
України доводилося роз’яснювати, що така держава є. В результаті –
вибачалися, виправдовуючись старими інструктивними матеріалами.
Однак навіть у довоєнній Франції були люди, які розуміли, що Україна –
не чиясь “інтрига”, і що український народ – це реальність, яку Франція
має брати до уваги при розробці своєї зовнішньополітичної лінії в
розбурханій Європі (Р.Мартель, Ж.Бенуа-Мєшен, Ж.Леконт-Буане).
Франція цікавилась Україною. Про це свідчать короткі відвідини Києва у
червні 1966 р. Президентом Шарлем де Голлем. Під час цього візиту
Президент Франції зустрівся з тодішніми керівниками УРСР, обмінявся
думками щодо французько-українських зв’язків, згадав про велику, але
трагічну історію України, яка в усі віки зворушувала серця французів.
Відпітаючи з Києва, Шарль де Голль сказав на прощання по-українськи:
“Хай живе Київ, хай живе Україна!”.
Наступник де Голля Жорж Помпіду у 1974 р. мав намір відвідати Київ, але
смерть не дозволила здійснити ці плани. Через рік Жискар д’Естен був у
Києві, але, повернувшись до Парижа, несподівано назвав Україну
провінцією Росії.
Можна переконливо твердити, що до певного часу відносини з Україною не
входили до пріоритетів зовнішньої політики Французької Республіки
останнього періоду. Однак, 27 грудня 1991 р. разом з усіма провідними
країнами світу Франція визнала Україну незалежною суверенною державою, а
через місяць прийняла рішення про встановлення з нею дипломатичних
відносин. Відтоді минуло вже понад десять років, і зараз настав час,
коли варто бачити Україну як самостійного, самодостатнього партнера
стабільності в Європі, як велику країну в масштабах сучасного світу. Не
можна не погодитися із словами колишнього Надзвичайного і Повноважного
Посла Франції в Україні Паскаля Фієскі: “Кожного разу, коли обставини та
людські дії зближували Париж та Київ, взаєморозуміння було таким
близьким і сталим, що був цілком природним близький склад думок. Але
внаслідок того, що цей контакт був легким і успішним, довгий час взаємне
знайомство і пізнання були недостатніми. Зараз перешкоди минулого вже
відомі і, я сподіваюсь, остаточно зникли” [11].
Література:
Борщак І. Вержен і Україна // Документи французького архіву Міністерства
закордонних справ. – Нова Україна, грудень 1993. – С. 177 – 180.
Борщак І. Наполеон і Україна. – Львів,1937. – С. 22 – 23.
Борщак І. Французька політика на Україні. – Париж. – С. 3.
Борщак І., Мазепа, Орлик, Войнаровський. Історичне есе. – Львів, 1991. –
С.101.
Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. – К.,1991. – С. 37 – 38.
Гатненко А. Сучасна Україна на картах Франції //Україна. Європа. Світ. –
1998. – 22 – 28серпня. – С.24.
Котляр М. “Анна Руська, королева Франції” // Віче. – 1993. – №6. –
С.136.
Лобанофф А. Збірник історичних творів про королеву Анну, або Агнесу,
дружину Анрі І, короля Франції – Париж, 1825. – С. 10 – 12.
Лобанофф А. Збірник історичних творів про королеву Анну, або Агнесу,
дружину Анрі І, короля Франції – Париж, 1825. – С. 10 – 12.
Молдован А. М. Слово о законе й благодати Илариона. – К.,1984. – С. 91 –
92.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
