Реферат не тему:
Інтердисциплінарність у вивченні слов’янського етногенезу
Вивчення процесу етногенезу та ранньої історії слов’ян вимагає
інтердисциплінарних досліджень, використання писемних, лінгвістичних,
археологічних, антропологічних та інших джерел, які себе взаємно
доповнюють і, головне, контролюють. Кожна з цих дисциплін має свою
специфіку, свою методику, а заразом і певні межі можливостей і засобів,
якими вона володіє. Так, писемні джерела, що стосуються найдавнішої
історії слов’ян в цілому і слов’янських народів зокрема, переважно
фрагментарні і часто невиразні, мовні явища важко, а здебільшого
неможливо продатувати, археологічні культури піддаються зазвичай
хронологічним і територіальним визначенням, але вони не завжди
відповідають етнічним спільнотам. Без зіставлення їх з писемними або
мовними даними вони самі по собі не можуть визначити конкретного етносу.
Свої особливості і від’ємності має історична антропологія.
Усе це значною мірою обмежує дослідників кожної окремої науки у вивченні
етногенетичних процесів загалом та етногенезу і культурогенезу слов’ян,
зокрема, і вимагає комплексного міждисциплінарного підходу до їх
вирішення. Теоретичні побудови, основані на джерелах лише одної із
згаданих дисциплін, нерідко призводять до хибних уявлень про реальні
історичні процеси і явища.
Виходячи з цих принципів, ми не можемо не згадати і беззастережно
погодитись з методологічними основами О.Й.Пріцака, викладеними у його
фундаментальній і загалом корисній праці «Походження Русі» (К., 1997 р.,
видання англійською мовою 1981 р.)
Він вважає, що …«історія починається з писемних джерел…, лінгвістика
та археологія хоч і можуть допомогти при виявленні певних фактів і
ситуацій»…, але «археологію без писемних джерел не можна вважати
передісторією»…
«…Лише історично свідомий народ здатний принести історію на території,
де такої свідомості не існує».
«Погано організованим язичницьким неписьменним селянським громадам
Східної Європи у VIІІ – Х ст. було неможливо створити державу…, яка
…є однією з найвизначніших ідей і найвищих досягнень розвинутої
урбаністичної цивілізації».
Звідси робиться висновок про потребу звільнитися від емоційних доказів
про «спроможність слов’янських народів створити державу».
Вважаючи дискусії норманістів та антинорманістів безплідними, О.Пріцак
свою, за його висловом «нову», «незалежну» концепцію про заснування
Київської держави та принесення самої назви «Русь» зв’язує з
Рутено-фризько-норманською торговельною компанією, що сформувалася в
Галлії під назвою «Русь». Опираючись на Баварського географа (джерело IX
ст.), цей етнонім виводиться О.Пріцаком від Родезу (Рутенії), що
знаходиться у південній частині Центральної Франції.
У зв’язку з вищевикладеним погодимось, що державотворчі процеси дійсно
складні і багатолінійні.
Але утворення державних структур здійсниме лише за умови, що саме
суспільство вже досягло відповідного економічно-соціального і
культурного рівня і було готовим до цього. А рівень економічного,
соціального і культурного розвитку будь-яких етнічних груп, у тому числі
і слов’янських, на наш погляд, сьогодні найкраще визначається за
археологічними джерелами, які Омелян Йосипович не хоче визнати
історичними, вважає навіть протоісторичними. За Літописом відомо, що
Рюрику у північно-східних Приволзьських регіонах, куди його запросили
слов’янські племена кривичів і словен та фінські племена чудь і весь, не
вдалося створити державні структури, до яких це населення ще не було
готовим. Опираючись на військові варязькі дружини, він фактично
обмежився підкоренням племен і збором данини. Лише його сподвижники
(Олег) та нащадки, що перебралися на Дніпро, до Києва, знайшли тут
середовище, підготовлене для утворення державного організму. І саме за
археологічними матеріалами встановлено, що рівень соціально-економічного
розвитку південно-східних племінних груп був вищий у порівнянні з
північно-східними, які освоювали нові землі, заселені ще більше
відсталим населенням угрофінів. Все це дозволяє вважати, що в утворенні
держави – Київської Русі брали участь два фактори: внутрішній – сам
народ і зовнішній – варязькі князі з військовими дружинами, їх
повнокровне вивчення і висвітлення на сьогоднішньому рівні знань
немислиме без археології, лінгвістики, антропології та інших дисциплін.
Відомий англійський теоретик історії А.Д.Тойнбі, вивчаючи світові
цивілізації та їх роль у всесвітній історії за принципом «виклик –
відгук», вважає, що адекватність відповіді на виклик обумовлює і стимул,
і процес історичного розвитку. Слабкість або неможливість адекватної
відповіді на виклик, характерний для «недорозвинених», «недоношених»,
«загальмованих», «не життєздатних» цивілізацій, призводить до їх упадку.
Відсутність виклику і позитивних впливів розвинутих цивілізацій
(наприклад античності) на варварські суспільства означає відсутність
стимулів, а це обумовлює їх інертність і застій. Саме так А.Д.Тойнбі
характеризує слов’ян. Він знає останніх лише за писемними джерелами. Це,
на нашу думку, суттєво знижує результативність його окремих досліджень
та об’єктивність оцінок. Обмеженість та невиразність багатьох античних
писемних джерел без доповнення їх даними інших наук, у тому числі
лінгвістики та археології обмежує можливості історіософічних підходів до
вивчення історичних явищ, у нашому випадку давньої історії слов’ян.
А.Д.Тойнбі уявляє собі слов’ян як невелику групу племен, що
«…оселилася на прип’ятських болотах, коли ці землі вивільнилися з-під
льодовика, який відступив на північ Європи. Тут вони жили примітивним
варварським життям сотні й сотні років, і коли тевтонський рух племен
покінчив з тривалою еллінською драмою, яку започаткували племена
ахейців, слов’яни ще запишалися там, де вони й були.»
Слов’ян, за А.Д.Тойнбі, вивели з прип’ятських боліт (за його
термінологією «випхали») пастухи-авари, котрим вони були потрібні як
хлібороби для обробітку нив навколо угорської рівнини, яку вони освоїли,
взявши участь у «тевтонських (германських) ігрищах зруйнування та
грабунку Римської імперії». Для аварів слов’яни, на думку А.Д.Тойнбі,
були лише стадами робочої худоби з землеробськими навичками, чужими для
пастухів-аварів. Під враженням уривчастих повідомлень хроніки VII ст.,
відомої під ім’ям Фредегара, де змальоване тяжке і принизливе життя
слов’ян в умовах аваро-слов’янських війн та аваро-слов’янської неволі,
А.Д.Тойнбі саме таким уявляє собі «… сценарій», за яким почався
«…запізнілий і принизливий дебют слов’ян в історії».
Коли б А.Д.Тойнбі звернувся ще і до лінгвістичної та археологічної
літератури, то переконався б у тому, що шлях слов’ян на історичну арену
дещо складніший, не такий пізній і «принизливий».
По-перше, за дослідженнями лінгвістів усе прип’ятське полісся вкрите
балтськими гідронімами, які передують як слов’янській гідро- і
топонімії, так і слов’янським археологічним культурам. І.П.Русанова
взагалі виключає верхнє Подніпров’я раннього середньовіччя з історії
слов’н. По-друге, з кінця ІI по IV ст. включно Волинь займають поселення
і могильники вельбарської культури готів, а носії слов’янської
зарубинецької культури, які на межі ер потиснули тут байтів, під напором
готів та гепідів відходять на верхній Дністер, Південний Буг і доходять
до Буджацького степу в Молдавії, їх археологічні пам’ятки представляють
слов’янську частину багатоетнічної черняхівської культури, в Молдавії
виділені в окрему етулійську групу. Вони корелюються з найбільш
архаїчними слов’янськими гідронімами, які І.Удольф поміщає у верхів’ях
Пруту, на середньому і верхньому Подністров’ї та Посанні. Відомий
сучасний німецький лінгвіст І. Удольф схильний саме цей регіон визнати
прабатьківщиною слов’ян. Не буде зайвим пригадати, що саме в цьому
регіоні відкриті добре датовані найбільші ранні слов’янські пам’ятки
кінця ІV – V ст. Вони свідчать, що задовго до аварів слов’яни-венеди
жили в окремих районах межиріччя Дністра та Дунаю.
????¤?¤?$???????O?авіни займали все правобережжя середнього і верхнього
Дністра, а також Волинь до .середнього Дніпра, включаючи сьогоднішній
Київ, (їх пам’ятки датуються тут починаючи з V ст. і мають своє
культурне підґрунтя, в той час як на середньому і верхньому Дунаї вони
появляються лише в другій половині VI ст. внаслідок розселення із
північного Прикарпаття.
Археологія доповнила, й уточнила концепцію М.Грушевського, побудовану на
писемних джерелах, відносно предків українського народу. Базуючись на
даних Йордана і Прокопія, за якими «…незліченні племена антів» жили на
північ від болгар утігурів «…між Дніпром і Дністром, що віддалені від
себе… на відстань багатьох переходів», видатний український історик М.
Грушевський вважав лише антів предками українського народу.
Картографування пам’яток пеньківської культури V – VІІ ст., що належали
антам та синхронної їм празько-корчацької культури, залишених склавінами
і встановлення їх територіального взаємовідношення дало можливість
доповнити можливих предків українців і тією частиною склавінів, що жила
на північ від Карпат на всій правобережній Україні.” У часи
М.Грушевського ці пам’ятки і культури ще не були відомі, їх вивчення
після Другої світової війни відкрило нові горизонти у вирішенні складної
проблеми становлення слов’янських народів. Ранньосередньовічні
слов’янські старожитності V – VII ст. настільки самобутні, що виразно
виділяють слов’ян серед неслов’янських сусідів, набагато посилюють
можливості встановлення їх диференціації, а у співставленні з писемними
джерелами дають змогу уточнити регіони проживання та розселення
слов’янських племінних груп, що лежать в основі формування сучасних
слов’янських народів, зокрема українського народу.
Виходячи з археологічних джерел, витоки культур предків українців слід
шукати не тільки в пеньківських старожитностях Подніпров’я, що належали
антам, а й празьке-корчацьких на території Прикарпаття та Волині, де
відкриті численні пам’ятки склавінів. Зараз встановлено, що
старожитності склавінів стали підосновою всіх східнослов’янських племен
межиріччя Дніпра, Дністра і верхньої Вісли (райковецька культура), та в
інтеграції з пеньківськими пам’ятками антів-лівобережної
волинцевсько-роменської культури, що належала сіверянам. Усе це й
визначає місце склавінів у тих історичних процесах, які привели до
зародження етнокультурної і мовної спільності, що в кінцевому своєму
розвитку стає предком українського народу. Пам’ятки празько-корчацької
культури, які в кінці VI – VII ст. займають лівобережне, а у верхів’ях
Дунаюі правобережне Подунав’я, лежать в основі старожитностей Словаків,
Морав’ян і Чехів. Тобто в кінці VI – VIII ст. празько-корчацька культура
поширилась із Північного Прикарпаття у Придунав’я і саме вона, її
пам’ятки – поселення і могильники засвідчують, що предки українців,
словаків, морав’ян і чехів у цей період, а саме – на зорі свого
самоусвідомлення матійодну і ту ж культуру. Правда, ні українці, ні
чехи, ні словаки не претендують на роль старшого брата.
Існують приклади, коли писемні джерела допомагають встановити історичні
реалії. До них належить проблема Русів, яких археологи та окремі,
зокрема російські лінгвісти, шукають у Причорномор’ї і на середньому
Дніпрі в сармато-слов’янському середовищі. На нашу думку, Літопис,
Договори київських князів Рюриковичів з Візантією, Бертинські аннали та
інші писемні візантійські та арабські джерела сприяють виправленню цього
становища, що має місце в ранньосередньовічній історії східних слов’ян.
Вони достатньо виразно свідчать, що київські князі з династії
Рюриковичів за своїм походженням нормани, і саме вони в IX ст. принесли
в Київ назву «Русь», що стала офіційною назвою очоленої ними
східнослов’янської імперії Київської Русі.
Можна було б привести значно більше прикладів, які беззастережно
свідчать, що складні проблеми етногенезу і ранньої історії взагалі, а в
нашому випадку походження і давньої історії слов’ян, і слов’янських
народів можуть бути успішно вирішені лише при уважному вивченні і
співставленні усіх можливих джерел, зокрема писемних, археологічних,
лінгвістичних та інших. Зрозуміло, що пошуки найраціональніших
методичних підходів до кожного з них, завжди мають бути в центрі уваги
дослідників. Довільна інтерпретація джерел в угоду політичним амбіціям
ніколи не приводить до встановлення істини.
Інший аспект поставленої проблеми полягає в тому , що нас намагаються
прив’язати, буквально прищепити до інших сусідніх народів, переконати
нас і світову громадськість у тому, що ми – їх менша чи молодша частина,
відмовляючи українському народові в самобутності його етнічного та
історичного розвитку. Щоб вкластись у рамки дозволеного обсягу статті,
не стану аналізувати всю ту велику лінгвістичну та історичну літературу,
зокрема російську, де розглядається ця проблема. Скажу лише, що вона
просякнута імперіоцентризмом. Ми вже розглянули основні праці з цього
питання в роботі «Давні слов’яни», Київ, 1998. Але як приклад назву одну
колективну монографію, випущену московським Інститутом слов’янознавства
та балканістики в 1982 р. під назвою «Развитие этнического самосознания
славянских народов в эпоху раннего средневековья». Вона претендує на
об’єктивність. Тут розглядається питання розвитку етнічної
самосвідомості всіх західнослов’янських та південнослов’янських народів,
навіть полабських слов’ян. Кожному з них присвячені окремі розділи
праці. Лише три східнослов’янські народи ввійшли в один розділ під
назвою «Формирование этнического самосознания древнерусской народности
по памятникам древнерусской письменности Х – ХII вв.» Автори цього
розділу А.І.Рогов та Б.Н.Флоря «доводять» існування давньоруської
народності через утворення «Руської землі». Для них Русь – це давній
етнонім іранського походження, що в Середньому Подніпров’ї уже з
раннього середньовіччя визначав східнослов’янське надплемінне політичне
утворення. Поглинувши всі інші східнослов’янські племена, воно, на їх
думку, в період державності привело до виникнення єдиної давньоруської
народності. Роботи, у яких це утворення трактується як зародження
української державності, зрозуміло, не згадуються. Повністю замовчувані
праці, у яких за Літописом назву «Русь» до Києва принесла династія
князів Рюриковичів.
У 1999 р. у Москві вийшла монографія В.В.Сєдова «Древнерусская
народность». Тут вже не через сарматський рід росомонів і через «Руську
землю» як у Б.О.Рибакова доводиться існування давньоруської народності,
а вводиться ще одна проміжна ланка «Русский Каганат». Він, на думку
автора згаданої монографії, у VІІ – VІІІ ст. знаходиться на Лівобережжі
Дніпра між Хозарією та плем’ям полян. Підстава: писемне джерело – журнал
спостережень франкського уряду за етногеографічною ситуацією у
Північному Подунав’ї, відомий у літературі як «Опис міст і областей
Північного Дунаю», іменований «Баварським Географом», Це, правда,
суперечить Літопису, який поселяє в тому регіоні Сіверян, що сіли «на
Десні і по Сейму, і по Сулі і назвалися Сіверянами», але це автора не
бентежить. Сіверяни, як відомо, представлені волинцівсько-роменською
культурою, яка виникла на основі місцевих лівобережних пам’яток
попередньої пеньківської культури, в інтеграції з правобережними
старожитностями празько-корчацької культури, їх типологічний зв’язок
фундаментальне доведений українськими та російськими археологами.
За В.Сєдовим волинцівську культуру створило не населення Подніпров’я, а
вихідці із Самарського Поволжя – носії іменьківської культури, відкритої
там в останні десятиліття минулого віку. Про це, на його думку, свідчить
наявність в обох згаданих культурах незначної кількості високоякісного
гончарного посуду [14]. Ця натяжка зроблена свідомо, бо загальновідомо,
що цей посуд і на волинцівські поселення, і на іменьківські потрапив із
Хозарії. Він визначає етнос хозар та їх торгово-економічні зв’язки із
сіверянами, а не «Русский Каганат».
Ще М.Погодін у XIX ст. писав, що Лівобережжя Дніпра займало до
татарської навали населення – предки росіян, яких після татарського іга
замінили галичани, що прийшли сюди із західних областей України. Ця
концепція була повністю розкритикована і спростована українськими
вченими М. Максимовичем, М.Костомаровим, В.Антоновичем і , зокрема,
М.Грушевським. Сьогодні у світлі нових, зокрема археологічних джерел,
вона не може бути реанімована.
Література
Пріцак О.Й. Походження Русі. – К., 1997.
Тойнбі А.Д. Дослідження історії (скорочена версія томів (VI Д.Ч.
Соммервела Т. 1) у перекладі В.Шовкуна. К., Основи. – С.158.
Там же. – С.158.
Там же. – С.159.
Топоров В.Н. Трубачев О.Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего
Поднепровья. – М., 1962.
Русанова И.П. Славянские древности \/І – \/ІІ вв. – М., 1976, – С.195 –
199.
Udolph I. Zum Standt der Diskussion um die Uhrhemat der Slaven //
Beitrage zu Namenforschung №7 – 14, 1979, – S. 1 – 23.
Баран. В.Д. Давні слов’яни. – К., 1998, – С.193 – 198.
Lowmiansk H. Poczatki Polski. – Warszawa. 1964. – S. 302.
Грушевський М. Історія України-Руси. – Львів,1904. – С. 1 – 211.
Баран В.Д. Давні слов’яни. К., 1998. – С.212 – 214. Содов В.В.
Древнерусская народность. – М., 1999.
Літопис Руський (за Іпатіївським списком). – К., 1989. (У перекладі
Л.Махновця)
Там же. – С. 3.
Седов В.В. Древнерусская народность. – М., 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
