Реферат на тему:
Гетьман Іван Мазепа – один з визначних символів українського
етнонаціонального державотворчого процесу
Хто є творцем історії? На це питання існує безліч думок і концепцій,
проте, проаналізувавши найголовніші з них, приходимо до висновку, що
найбільш аргументовані з них такі: по-перше, історію творить народ
(етнос), по-друге, її справжнім творцем виступають провідні суспільні
верстви (класи), наприклад, буржуазія, пролетаріат тощо, по-третє,
провідними креаторами історичного процесу є геніальні особистості на
зразок Цезаря, Наполеона, Леніна та інших. На наше переконання, наріжним
творцем історії є міцно згуртована нація (етнос, який зі зброєю в руках
виборов свободу і незалежність, здобувши власну державність). Тільки ті
нації, які згуртовані навколо своєї національної ідеї та мають у своїх
рядах і виконавців, і інтелектуалів, і лідерів, спроможні на те, щоб
стати суб’єктами цивілізаційного розвитку й залишити згадку про себе на
скрижалях історії.
Видатний учений-українознавець П.Кононенко вважає, що національна ідея –
нація – націоналізм стали визначальними феноменами загальнолюдської
еволюції. Також він наголошує: «Стосовно України – то їхнє коріння в
минулих віках, вони є синтезом найрізноманітніших якостей і тенденцій
державно-політичного, суспільно-економічного, мовно-культурного,
церковно-релігійного, правового, оборонно-військового та міжнародного
прямування українців як питомої спільноти в системі міжнаціональних
зв’язків та взаємозалежності. Цілком природно, що й виявлялися та
осмислювалися національна ідея – нація – націоналізм в категоріях як
критики, так і історії та теорії. А в цьому процесі поєдналися всі форми
як еволюційно-революційної діяльності провідних сил суспільства, так і
дослідно-інтелектуального осмислення та прогнозування характеру й
наслідків дії певних життєвих чинників: сім’ї, роду, виробників
матеріальних благ і еліти, держави і церкви, політичних
освітньо-наукових та культурологічних центрів, міжнародних контактів на
рівні і реальної практики, й пам’яті історії, Простору й Часу як
категорій якісних модифікацій, змін та структуротворчих
суспільно-політичних процесів» [1, 226].
Розуміючи всю глибину цієї проблеми, хочемо лише виокремити один, але,
на наш погляд, дуже важливий аспект, а саме: як діяння тієї чи іншої
геніальної особистості впливають на конкретно-історичний процес і як це
проектується і діє на майбутнє того чи іншого народу. Саме тому
спробуємо не тільки дослідити державотворчу діяльність Івана Мазепи в
українознавчому вимірі, а й проаналізувати процес перетворення
непересічної його особистості на один з визначальних символів
українського етнонаціонального державотворчого процесу, показати, як
державотворча діяльність гетьмана Івана Мазепи, трансформування його
героїчних діянь в одну з найважливіших прикмет вітчизняного
етнонацієдержавотворення протягом XVIII–XX ст. впливає на розбудову
Української держави у ХXI ст.
Новизна цієї наукової розвідки в тому, щоб переконливо довести, що
гетьман Іван Мазепа є одним з провідних символів українського
етнонаціонального державотворення.
Проведений аналіз джерел, досліджень і публікацій, присвячених
державотворчій діяльності Івана Мазепи, свідчить, що цій темі приділили
увагу багато дослідників, зокрема: С.Извольский (Иван Мазепа, гетман
Малороссии.–М.,1888); Н.Костомаров (Мазепа. – Львів, 1895); Ф.Уманец
(Гетман Мазепа. – СПб., 1897); Н.Костомаров (Мазепа и мазепинцы// Собр.
Соч. – СПб., 1905. – Т.16. Кн. VI); Мазепа і його доба// Записки
Наукового товариства ім. Шевченка. – 1909.–Т.XCII); М.Грушевський
(Виговський і Мазепа//Літ.-наук. вісник. – 1909.–Кн.VI. – Червень);
С.Томашівський (Причинки до історії Мазепинщини. – Львів, 1910);
В.Будзиновський (Гетьман Мазепа. – Джерсі-Сіті, 1916); Ю.Липа (Гетьман
Іван Мазепа. – Одеса, 1917); Б.Барвінський (Слідами гетьмана
Мазепи//Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. – 1920.–Т.CXXIX);
І.Борщак (Мазепа – людина й історичний діяч//Записки Наукового
Товариства ім. Шевченка. – 1933. – Т. CLII); М.Андрусяк (Зв’язки Мазепи
з Станіславом Ліщинським і Карлом XII//Записки Наукового Товариства ім.
Шевченка. – 1933.–Т.CLII); Іван Мазепа: Зб. Т. 1–2//Праці Українського
наукового інституту. – Варшава, 1938–1939.–Т.46–47); Б.Крупницький
(Мазепа в світлі психологічної методи. – Авсгбург, 1949); Н.
Полонська-Василенко (Палій і Мазепа. – Мюнхен, 1949); В.Січинський (Іван
Мазепа: Людина і меценат. – Філадельфія, 1951); О.Оглоблин (Гетьман Іван
Мазепа та його доба.– Нью-Йорк; Париж; Торонто.–1960); Е.Маланюк
(Illustrissimus Dominus Mazepa – тло і постать. – Нью-Йорк, 1960);
В.Доманицький (Націотворча роля гетьмана Мазепи. – Чикаго,1960);
І.Борщак, Р.Мартель (Іван Мазепа: життя і пориви великого гетьмана. –
К., 1991); І.Борщак (Мазепа, Орлик, Войнаровський. – Львів, 1991; Мазепа
– людина і політичний діяч. – К., 1991); В.Сергійчук (Кого зрадив
гетьман Мазепа. – К.,1991); М.Андрусяк (Гетьман Іван Мазепа як
культурний діяч. – К., 1991); А.Єнсен (Мазепа: Історичні картини. – К.,
1992; Мазепа: Збірник. – К.,1993); О. Апанович (Велика ідея гетьмана
Івана Мазепи// Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. –
К.,1993); В.Смолій (Іван Мазепа// Володарі гетьманської булави. –
К.,1994); О.Субтельний (Мазепинці: Український сепаратизм на поч.
XVIIIст. – К., 1994); Л. Мельник (Лівобережна Гетьманщина періоду
стабілізації (1669–1709рр.). – К., 1995; З епістолярної спадщини
гетьмана Івана Мазепи. – К.,1996); С.Павленко (Міф про Мазепу. –
Чернігів, 1998); П. Кононенко (Національна ідея, нація, націоналізм. –
К.,2005) та ін.
Незважаючи на значну кількість публікацій, питання державотворчої
діяльності гетьмана Івана Мазепи і перетворення його в один з
визначальних символів українського етнонаціонального державотворчого
процесу, на жаль, поки що залишаються малодослідженими і потребують
подальшого фахового вивчення.
Передусім, необхідно визначити, хоча б приблизно, рік народження
славнозвісного гетьмана. На превеликий жаль, точна дата появи на світ
Івана Степановича не відома. Вчені, які впритул займалися цим питанням,
подавали різні датування. Зокрема М.Костомаров наполягав на 1629 р.,
М.Андрусяк – на 20.3.1632 р.; Ф.Уманец називав близько 1633 р.; І.Борщак
– близько 1640 р.; А.Єнсен – близько 1638–1645 рр.; О.Оглоблин – 1639 р.
тощо. Будемо опиратися на думку українського історика, публіциста і
громадсько-політичного діяча Миколи Андрусяка. Чому вчених так цікавить
вік козацького гетьмана? Окрім фактичної інформації, важливо знати
здатність особистості витримувати у найкритичніші моменти свого життя
величезні психофізичні навантаження, особливо це стосується останніх
років життя Мазепи (1707–1709 рр.), його вміння приймати рішення і
давати відповіді на ті чи інші, поставлені перед ним друзями чи
ворогами, питання швидко й адекватно ситуації. Так, український поет,
письменник і вчений Є.Маланюк вважав: «Під Полтавою Карло XII мав 27
літ, Петро I –37, а Мазепа, в кожнім разі повні 70 (коли ж приняти за
його рік народження р.1629, то – повних 80 літ). Такий вік може бути
благословенний для кабінетного політика, але для чинного полководця тих
часів, хоч би й надгеніального, такий вік був, безсумнівно, катастрофа!»
[2, 17].
Очевидно, слід погодитися з цією слушною думкою: ймовірно, саме
досить-таки похилий вік став на перешкоді реалізації І.Мазепою його
державотворчих задумів і однією з причин його смертельної поразки у
двобої з царем Петром I. Разом з тим, слід наголосити, що будь-яка
історична ситуація дає майже однакові шанси супротивникам на
геополітичній шахівниці. Головне – вміти нав’язати опоненту свій план
кампанії, послабити і нейтралізувати його військову, економічну й
політичну міць та посилити, в свою чергу, власну потугу. Саме тому
будемо додержуватись принципу історизму, тобто об’єктивного вивчення
державотворчої діяльності Івана Мазепи. Також застосуємо і
порівняльно-історичний метод під час аналізу позитивного впливу спроби
визначного українського державника вибороти свободу і незалежність для
України на початку XVIII ст., бо героїчний образ і чин гетьмана Івана
Мазепи надихали борців за Українську державу і в XIX, і у XX ст.
Майбутній гетьман народився у селі Мазепинцях під Білою Церквою в родині
шляхтича Степана-Адама Мазепи-Колединського і шляхтянки Марії
Мокевської. Іван отримав, як на той час, гарну освіту: в
Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтській колегії у Варшаві, після
чого став королівським камергером. Служба при розкішному дворі
польського короля Яна-Казиміра (1648–1668) стала доброю школою для
молодого, але вже амбіційного шляхтича. За протекцією короля, він
побував у Франції, Німеччині, Італії, де студіював артилерійську справу,
розширив своє світобачення, опанував кількома європейськими мовами. У
1663 р. він залишив королівську службу і довгий час перебував у
родинному маєтку на Білоцерківщині, можливо, через похилий вік батька.
Невдовзі після його смерті, а саме – з 1669 р., Іван Мазепа починає
службу у правобережного гетьмана Петра Дорошенка, де з часом досягає
високого рангу генерального осавула й очолює відповідальні дипломатичні
місії до Кримського ханства й Османської Порти. Та після невдалого
посольства до татар, коли в 1674 р. його захопили запорожці й видали
гетьману Лівобережної України Іванові Самойловичу (1672–1687), він
переходить до нього на службу. Проявивши свої найкращі дипломатичні й
організаторські здібності, І.Мазепа здобув прихильність Самойловича і в
1682 р. отримав посаду генерального осавула. За його дорученням, гетьман
активно контактував з царським двором у Москві, тим самим здобувши
симпатію В.Голіцина, фаворита царівни Софії Олексіївни (1682–1689). Це
посприяло тому, на нашу думку, що 25 липня 1687 р. на козацькій раді на
річці Коломаку І.Мазепу було обрано гетьманом Лівобережної України.
Відомий учений з діаспори О.Субтельний вважає, що саме він відігравав
вирішальну роль у змові проти Самойловича [3, 17-19].
Кінець XVII ст. був надзвичайно важким періодом в українській історії
через внутрішні міжусобиці та зовнішню агресію з боку сусідів (поляків,
московітів, татар і турок). Українці зазнали величезних людських,
соціально-економічних, політично-військових втрат, що могли,
врешті-решт, призвести до незворотних процесів. Видатний вітчизняний
історик В.Антонович наголошував: «…Україна опинилася в такому стані:
правий берег повернено в пустелю, і такий ненормальний стан скріпили
держави двома угодами; лівий же берег, котрий бував під владою більш
сильної держави, був густо заселений, і людності сюди вже прибувало, бо
з Правобережної України переходили сюди цілі села. Ми говоримо вже, що
лівобережна старшина, цілком забувши і про автономні інтереси рідного
краю, і про демократичні бажання народу, дбала тільки про свої власні
інтереси. То були часи найбільшої деморалізації серед старшини, коли
вона виробляла із себе привілейований дворянський стан: кожний
загарбував землю, де і скільки можна було, і грабував народ всякими
правдами і неправдами. Цей дворянський стан, може б і не склався так
скоро, якби не з’явився б чоловік, що з переконання, а не з власного
інтересу вдержав і зміцнив той напрямок своїм авторитетом і прибавив до
себе всю старшину. Таким проводирем був гетьман Іван Мазепа (1687–1709),
чоловік найбільш освічений серед усіх українських діячів. Він сам багато
бачив у своєму житті і, таким робом, мав спроможність заручитися
здобутками цивілізації, а крім того, він видається ще і природним
талантом. Це єдиний з-поміж діячів XVII ст. справжній політик, правда,
він часто помилявся у своїх рахунках, але все ж він був одним із
видатніших політиків свого часу. Коли придивитися до його діяльності, то
можна переконатися, що він був дуже щирим і гарячим патріотом, бо завжди
дбав про повну автономію свого краю» [4, 154-155].
Цю думку підтримувала і визначний український історик О.Апанович: «Коли
припустити, що ідея об’єднаної, сильної самостійної України визрівала й
розвивалася у Мазепи поступово, то з упевненістю можна сказати про його
утвердження саме тоді в думці про необхідність виведення України з
«руїни», політичного безладдя, стану громадянської війни. Таке можна
було здійснити тільки за існування в Україні твердої гетьманської влади,
рейтинг котрої впав на той час до найнижчої позначки. …Тому Іван Мазепа,
взявши булаву, заходився передусім піднімати престиж і значення звання
українського гетьмана, наповнювати його реальною владою. За
дводесятирічне гетьманування він досяг такої могутньої влади, яку до
нього мав, мабуть, тільки Богдан Хмельницький. Мазепа став непохитним
володарем України» [5, 160].
Науковець Р. Шуст свідчить: «Ставши гетьманом, Мазепа прагнув об’єднати
в єдиній державі всі українські землі – Лівобережжя, Правобережжя,
Запоріжжя, Слобожанщину. Він передбачав побудову в Україні станової
держави західноєвропейського зразка із збереженням традиційного
козацького устрою. Реалізовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування
аристократичної верхівки українського суспільства. З цією метою козацька
старшина наділялася значними землеволодіннями, одержувала нові права та
привілеї» [6,193].
Таку внутрішню політику І.Мазепи щодо створення міцного підґрунтя
гетьманської влади позитивно оцінив відомий історик Л.Мельник: «З метою
створення спадкової «родової» козацької верхівки Мазепа зміцнює й
усталює започатковану ще за Самойловича традицію формування верстви
військових, бунчукових товаришів. …Гетьман також дбає, щоб новий
старшинський стан – землевласників став більш культурним, цивілізованим.
За його сприяння старшина посилає своїх синів до Київської академії,
колегіумів, за кордон на навчання. З цією ж метою Мазепа закликає до
себе на службу чужоземних дворян. Цілеспрямованою становою політикою вже
на початку 90-х років XVII ст. гетьман Мазепа зміцнив свою владу, а
відтак і державний суверенітет Гетьманщини. …Велика заслуга Мазепи
полягає також у тому, що сприяючи створенню стану старшин-землевласників
як основи гетьманської державності, він тим самим забезпечив (навіть
після своєї поразки) майже 80-літнє подальше існування Гетьманщини…» [7,
30].
Разом з тим, опора переважно лише на одну верству (козацьку старшину)
тогочасного українського соціуму викликала супротив і неприйняття цієї
політики у рядового козацтва, міщанства і селянства. Так, дослідник Р.
Шуст стверджує: «Це викликало незадоволення у середовищі окремих
суспільних груп. Ряд заходів Мазепи, спрямованих на захист козаків
(універсал 1691), міщанства (ряд охоронних універсалів містам), селян
(універсал від 28.II.1701 про обмеження панщини двома днями на тиждень)
та духовенства (універсали 1690–94 про підтвердження прав Київської
митрополії, чернігівського та глухівського монастирів тощо) не привели
до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства»
[6, 193].
Поряд із внутрішніми проблемами перед гетьманом постають і зовнішні.
Так, його верховний сюзерен – цар Петро I – намагається вивести
Московську державу на чільні позиції в Європі. Для цього він розпочинає
більш як десятилітню військову кампанію проти Отаманської Порти і
Кримського ханства з метою повної ліквідації турецько-татарських
володінь на Чорному й Азовському морях. Визначний український історик
І.Крип’якевич з цього приводу пише: «Погляди українських політиків на цю
справу не були одностайні. З одного боку, було бажано знищити сили
кочовиків і здобути для колонізації степові простори і морський берег.
Але війна, яку проектувала Москва, в результаті мала збільшити силу
московської держави і її натиск на Україну. А тим часом Крим і
Туреччина, хоч і ворожі Україні, не раз служили захистом для української
самостійності… Мазепа, безперечно, знав ці міркування, але в своєму
політичному реалізмі бачив, що Україна не має ніякої змоги
протиставитися московським планам, і, навпаки, – мусить узяти в них
активну участь. Тому він весь час лояльно підтримував чорноморську
політику Москви, але одночасно дбав про те, щоб Україна мала з війни
якнайбільше користі» [8, 212-213].
Проте, після здобуття Азова й виходу до узбережжя Азовського моря в
результаті російсько-турецької війни молодий цар зразу ж розпочав
боротьбу за безпосередній доступ до Європи через Балтійське море. Цього
можна було досягти лише шляхом війни із Швецією – тоді великою
європейською державою, яка володіла всією Прибалтикою. З цією метою
Петро I створив коаліцію, до якої увійшли король Данії і польський
король Август II [7, 43]. Але воювати з європейською країною виявилося
набагато складніше, ніж із азійськими, тут навіть і кількісна перевага
(три на одного) не в змозі допомогти, саме тому Північна війна
(1700–1721) стала для Московської держави величезним випробуванням на
міцність. Великі людські втрати, шалені фінансові витрати змусили Петра
I мобілізувати всі ресурси для перемоги над Швецією, а для цього треба
було вижати все, що можливо, з центру й околиць Московії (гроші,
військово-економічний ресурс), в тому числі і з Гетьманщини. При цьому
цар хотів одним зусиллям зразу вирішити дві проблеми: повністю
інтегрувати Україну в Московщину і ліквідувати її й так обмежену
автономію та незалежницькі поривання.
Визначний учений з діаспори О.Оглоблин наголошував: «Для гетьмана Мазепи
й вищої української старшини ставало чимраз яснішим, що втручання
московського уряду і його військового командування у внутрішні справи
України не лише порушує державні права України, але й свідомо прямує до
того. Справді в російських урядових колах обговорюються пляни звести
нанівець самостійність Української держави, скасувати її козацький
устрій і віддати Україну ( чи якусь частину її) у володіння або
московського князя Меншикова або ж якогось чужоземця (приміром,
англійського герцога Марльборо). Про це говорилося дуже одверто, й про
це були проінформовані українські міродайні кола і гетьман Мазепа.
Нарешті в кінці квітня 1707 року, під час військової наради в Жовкві,
сам цар повідомив Гетьмана про свій намір цілковито зреорганізувати
козацьку службу («указ об устроеніи компаній», як називає його Мазепа,
або «указ об устроеніи козаков подобієм Слободских полков в п’ятаки», за
словами П. Орлика), що, по суті, було скасуванням самостійного
українського війська й ліквідацією Української козацької держави. Цей
указ, з огляду на заперечення збоку Гетьмана, не був здійснений, хоч
вістря його залишилися» [9, 261-262].
Відома дослідниця вітчизняної історії Н.Полонська-Василенко з цього
приводу писала: « Україна опинилася між двох вогнів, і хто б із
противників не переміг – український народ втрачав свою державу. У разі
перемоги Петра й Августа II – безперечно, Україну поділили б між Польщею
і Москвою. У разі перемоги Карла XII і Станіслава Ліщинського – вся
Україна, як союзник Москви, опинилася б під владою Польщі. В обох
випадках годі було сподіватися, що вона збереже навіть автономію.
Ситуація була трагічна і виходу з неї, здавалося, не було, якщо Україна
залишатиметься в передніших відносинах з Москвою. Єдиним шляхом спасіння
було визволення з-під московської влади, і при тому заздалегідь, до
закінченої війни й укладання мирного договору» [10, 63].
Гетьман Іван Мазепа був поставлений перед вибором: чи залишатися вірним
московському царю Петру I і, враховуючи свій вплив на нього, навіть у
цій вельми несприятливій ситуації отримати якісь надбання, чи шукати
іншого покровителя-сюзерена. Мазепа пішов саме цим шляхом і обрав собі
нового сеньйора – шведського короля Карла XII, зважаючи на те, що Петро
I планував з часом ліквідувати Гетьманщину. Про це свідчить
О.Субтельний: «Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого
покровителя було пов’язано з питанням захисту України. Коли польський
союзник Карла XII Станіслав Ліщинський став погрожувати нападом на
Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I. Цар чекаючи наступу
шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як
знаєш». Це було для гетьмана останньою краплею. Петро I порушив
зобов’язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою
основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе
зобов’язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., коли Карл
XII, котрий йшов на Москву, звернув на Україну, Мазепа, в надії
запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло
близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, з яких
українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному
наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв
захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до
повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав»
[11, 150].
З приводу остаточного вибору гетьмана, ми хочемо надати слово досліднику
Б.Крупницькому: «З цього штандпункту і його орієнтація на Швецію –
головний і останній акт його діяльності – виглядатиме як крок, яким
гетьман хотів закріпити права і свободи України, бо вони стояли під
загрозою знищення з боку Москви. Оця загроза – той об’єктивний мотив,
який штовхав українського державного мужа на бік ворогів царя» [12, 11].
Також цей учений наголошував: «Мазепа був українським державним мужем, а
це важило більше ніж те, що він залежав від Москви і в очах царя,
можливо, і не значив більше якогось генерал-губернатора. Він стояв на
чолі України, він був наступником ряду українських гетьманів, починаючи
з Богдана Хмельницького. Через те і його політика була традиційною
гетьманською політикою, яка особливо сильно виявила себе в справі
Правобережної України або у відношенню до Запорізької Січі. Ідея
з’єднання України була і для Мазепи, як і для його попередників
самозрозумілою. Також і культурна політика Мазепи, його діяльність на
користь освіти, мистецтва, літератури і т. д. не були висловом тільки
приватного зацікавлення, меценацтва, а стояли в першу чергу в зв’язку з
бажанням державного мужа сконсолідувати свій край, підняти його на вищий
культурний щабель. Навіть підтримка старшини в цілості, виразне бажання
витворити міцну українську еліту, які в стані були управляти країною,
було скорше висловом державних планів Мазепи, ніж якимись
тактично-персональними міркуваннями. Отже ми зрозуміємо Мазепу як
історичного діяча тоді, коли візьмемо центральною ідеєю його діяльності
традиційну оборону прав і свобод України, коли подивимося на нього як на
українського державного мужа, вибраного гетьмана України, а не якогось
генерал-губернатора з ласки Москви. Над діяльністю Мазепи важила
традиція. Це був внутрішній примус, примус певної традиційної перебраної
ідеології» [12,11].
Питання переходу гетьмана на бік короля Карла XII завжди викликало
підвищену увагу. Науковець Н.Яковенко доречно зауважує: «Що ж до
історіографії, то до початку XX ст. над іменем Мазепи тяжіло офіційне
тавро зради, випалене імперською ідеологічною машиною настільки глибоко,
що саме його ім’я правило за метафору віроломства (цю ж тональність
підхопили про Мазепу й радянські історики). Натомість за межами
Радянського Союзу в наукових розвідках що виникли на хвилі українських
національних змагань, Мазепа не раз оспівувався як жертовний лицар
української ідеї. …Врешті, у новітніх працях (приміром, Ореста
Субтельного за кордоном чи Валерія Смолія в Україні) постать гетьмана
зважується спокійніше, з метою відшукати логіку раптового переродження
вірного царського слуги на борця за незалежність. Політичні мотиви,
гадаю, доцільно відтінити ще й тим очевидним фактом, що антимосковська
конверсія Мазепи не була явищем індивідуально-психологічним. Адже саме
так, прослуживши коротше чи довше цареві й зневірившись зберегти права
Лівобережного Гетьманату легальним шляхом, закінчували і Брюховецький, і
Многогрішний, і Самойлович. Їхні дії видаються менш помітними, бо не
вийшли за рамки локальних, внутрішніх подій. Натомість крок Мазепи
освітився зіткненням двох найяскравіших зірок європейської історії
початку XVIII ст. – шведського короля Карла XII та російського царя
Петра I. Перетворення Московії з провінційного царства на одну з
найвпливовіших імперій континенту, розпочате завдяки перемозі над
Швецією, вписало Мазепу в контекст європейської геополітики, а відтак –
надало масштабності типовому для України завершенню гетьманської
кар’єри» [13, 399-400].
Дослідник В.Гречанко наголошує: «Чому Мазепа пішов на цей ризикований
крок, поставивши на карту своє становище гетьмана, своє багатство
(Мазепа мав понад 100 тис. селян у своєму володінні)? Адже навіть при
ліквідації автономії України він міг отримати почесну відставку і мирно
й багато доживати свій вік [як це зробив колись Петро Дорошенко – Ю.Ф.].
Чи був його вчинок зрадою? На нашу думку, ні. Мазепа не зрадив свого
народу, ризикнув своїм становищем і життям, щоб зробити Україну
незалежною. Він розумів, що Швеція далеко і впливати звідти на Україну
буде набагато важче, ніж з Москви. Не була його позиція і зрадою Москви.
До цього Москва неодноразово зраджувала Україну (Віленське перемир’я
1656 р., Андрусівське перемир’я з Польщею 1667 р., постійне обмеження
прав України всупереч Березневим статтям 1654 р. і т.д.). Коли Петро І
дізнався про перехід Мазепи до шведів, він наказав провести масові
репресії на Україні. Столиця гетьмана – Батурин була зруйнована, 15 тис.
[за іншими джерелами 6 тис. – Ю.Ф.] його жителів (в тому числі жінки й
діти) були вбиті. Такої ж участі зазнали Лебедин, Ромни та багато інших
міст і сел. Основна частина народних мас була дезорієнтована і
залишилася пассивною у війні, що продовжувалась на території України.
Запорожці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком підтримали
Мазепу. За це царські війська зруйнували Січ, навіть мертвих виймаючи з
могил і відрубуючи їм голови» [15, 45-46].
Подальші події О.Субтельний описав так: «Протягом осені, зими й весни
1708–1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для
себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського
населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва – одна з
найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро
I, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі
Північну Європу. Росія ж тепер забезпечила контроль над узбережжям
Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську
державу. Щодо українців, то битва поклала кінець їхнім намаганням
відокремитися від Росії. Тепер остаточне поглинання Гетьманщини міцною
Російською імперією було тільки питанням часу. І справді, Петро I вважав
англійське поневолення Ірландії придатною моделлю для здійснення своїх
намірів щодо України. Втікаючи після поразки від переслідування
російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що
належала Туреччині. Тут, біля м. Бендери, 21 вересня 1709 р. вбитий
горем 70-річний Мазепа помер»[15, 45-46].
) h
) h
h
h
h
????¤?¤?$???????q?бліотеку рідкісними дорогоцінними рукописами. І як
можна терпіти таку наругу, коли людину, яка вернула Академії її славу,
побудувала й відновила стільки святинь, проклинають щороку у першу
неділю Великого посту разом із Разіним та іншими злодіями і бандитами! І
пишуть: «Разін – бандит і боговідступник, Мазепа – освічена і гуманна
людина, зручний полководець і провідник вільного, отже, щасливого
народу! У Києві я був приявний на цій негідній відправі, в якій на
ганьбу нашої церкви беруть участь митрополит, єпископ і все духовенство»
[15, 156].
Петро I зі своїм оточенням не могли ніколи пробачити ні Мазепі, ні його
прибічникам прагнення звільнити Україну від московських кайданів, тому
намагалися не тільки фізично, але й морально знищити своїх опонентів,
зацькувати й упослідити саму ідею незалежної Української держави. Саме
для цього вони перетворили прізвище Мазепи на синонім зрадництва і
запроданства, намагалися через сотні тисяч прокльонів і церковних анафем
втовкмачити цю брехливу пропаганду в розум і серця багатьох поколінь
українців. Проте даремно!
О.Апанович наголошує: «Жодне прокляття не в змозі було знищити велику
ідею Івана Мазепи про вільну, незалежну, самостійну Україну. Історичний
досвід незаперечно переконує, що вільна незалежна держава як історична
структура, що забезпечує народу економічний і культурний розвиток,
сприяє поступу, прогресу країни, її рівноправній участі в розвитку
цивілізації. Панування чужоземної держави, особливо імперського
характеру, в економічному відношенні є по суті панщиною на державному
рівні. Народ вимушений віддавати свої матеріальні й духовні здобутки, а
народне господарство тим часом занепадає. В духовному ж відношенні
соціальна деградація призводить до зникнення народу, знищення його мови,
культури. Тому ідея державної суверенності, незалежності має
загальнолюдське значення і забезпечує нормальне існування кожного
народу, кожної нації, зберігає етнофонд людства» [5, 206].
Усім відомий вагомий внесок Івана Мазепи в розбудову
національно-культурного життя Гетьманщини в останній чверті XVII – на
початку XVIIІ ст., але існує думка, що це був не просто вияв набожності,
альтруїзму і філантропії поважного вітчизняного можновладця, а творення
незалежницьких, державотворчих засад козацької України. Так вважав
визначний вчений-українознавець Є.Маланюк: «Часто говориться про
культурне будівництво Мазепи, але забувається при тім про політичну ідею
і політичний сенс того будівництва. …Коли станемо на точку погляду, що
культурне будівництво Мазепи було-так би сказати-лише псевдонімом його
будівництва державного, обмеженого обставинами, але, тим не менше,
реального, – ми будемо ближчі історичної правди. І тільки з такої точки
погляду ми зможемо оцінити і далекосяглість замірів Мазепи, і велич його
в історії нашої Батьківщини, велич, що є – для нашого національного
інстинкту – безсумнівною…мимо полтавської катастрофи. …Мазепа не лише
відчував добре знайомого йому Демона Руїни, а й намацально бачив страшні
наслідки руїни в своїй щоденній практиці зверхника Країни. Це була
руїна, щонайменше, цілого покоління і Мазепа, напевне, дуже гостро
уявляв собі, яким же страшним могло б бути покоління наступне, покоління
відумірання Нації та пригасання історичної пам’яти народу. І тому його
державна стратегія була ширша за чисто-військову, бо обіймала,
правдоподібно передовсім, боротьбу за молоде покоління, яке мало бути
вільне від скаліченості батьків-сучасників і продуктів Доби Руїни. І в
цім змаганні з фатальним нуртом історії, з самим її фатумом – саме й
полягає титанічна велич Мазепи. Виростити покоління, здібне перебрати й
перенести – на переломі століть – історичну пам’ять Державної Нації в
майбутнє. Виплекати, викохати покоління, що переховало б суверенний Дух
Нації. І Мазепа це робив, мимо всіх перешкод і протиріч своєї доби, мимо
всіх інших надто пекучих завдань, свідомо і пляново, протягом рекордово
– довгого, бо аж двадцяти – двохлітнього гетьманування. І саме це було
генеральною лінією Мазепи. І саме це свідчило про його феноменальну,
якусь аж телескопічну історичну далекозорість» [2, 21-23].
Саме про це і говорив під час похорону Мазепи його майбутній спадкоємець
і правонаступник П.Орлик: «Той великий славний муж, що залишився на
старі літа без нащадків із величезним майном, жертвував усім, щоб
вибороти волю своїй батьківщині. Він не завагався зректись усього, що
може бути найдорожче на цій землі, і віддав власне життя за визволення
рідного краю з-під московського ярма. Та що ж! тут на чужій землі, доля
своїм присудом завдала удар своєму ясновельможому гетьманаві Іванові
Мазепі, якого ім’я житиме вічно з славою у пам’яті нашого народу, бо він
бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей.
Нехай ні військо, ні народ не тратять надії! Наша справа справедлива, а
справедлива справа мусить завсіди остаточно запанувати» [15, 153].
Проте не все було так однозначно. Зокрема історики В.Смолій і
В.Степанков переконані, що перемога росіян під Полтавою ознаменувала
крах останньої спроби українських патріотів вибороти незалежність і
посилила процес згасання державної ідеї серед козацтва й еліти,
втрачання ними політичної волі в обстоюванні національних інтересів, їх
зросійщення, саме тому альфою й омегою патріотичних прагнень
лівобережної старшини стало лише збереження автономії. Разом з тим, на
їх погляд, соратники І. Мазепи, опинившись у вигнанні, навіть після його
смерті продовжили збройну боротьбу за незалежність Вітчизни. З цією
метою у день обрання П.Орлика 16 квітня (5 квітня за старим стилем) 1710
р. між ним і старшиною було укладено угоду («Пакти й конституції законів
і свобод Війська Запорозького»), якою регламентувалися взаємні права й
обов’язки [16, 271-272].
21 травня (10.05 за старим стилем) 1710 р. король Швеції Карл XII
затвердив «Пакти…» (в істориків за ними закріпилася назва – «Конституція
Пилипа Орлика») і підписав звернення до українського народу, обіцяючи
продовжити війну проти Росії та обороняти кордони Гетьманщини після її
визволення від окупаційних російських військ. П.Орлик, у свою чергу,
брав на себе зобов’язання щодо обмеження гетьманського самодержавства,
збільшення і розгортання козачого демократизму в керівництві, зменшення
соціального гноблення міщан і селян, захисту привілеїв козацького стану,
збереження особливого положення запорозьких козаків, боротьби за
політичне і церковне відокремлення України від Московщини тощо. Хоча
Конституції Пилипа Орлика і не довелося стати справжнім основним законом
козацької України (внаслідок невдалого спільного походу українських
козаків і кримських татар у 1711 р. були вщент зруйновані тактичні й
стратегічні задуми новообраного гетьмана), все ж вона хоч і частково,
але діяла на Правобережній Україні до 1714 р. і стала унікальним
історичним документом, що творив на козацьких засадах основи
демократичного устрою Гетьманщини [17, 274].
Саме тому повністю погоджуємося з Є.Маланюком, який наголошував:
«Виквітом виплеканого Мазепою покоління був еміграційний Мазепин
наступник – Пилип Орлик, абсольвент Київської Могиляно-Мазепинської
Академії, що їй розвиткові стільки часу і сил віддав старий Гетьман. Це
– у великій мірі завдяки виплеканому Мазепою поколінню «мазепинців» – ще
три чверті століття існуватиме мілітарно й адміністраційно автономічна
Гетьманщина, переховуючи серед перешкод і небезпек дух Нації та ідею
Держави, передаючи їх, як смолоскип поколінням наступним. А саме ім’я
Мазепи стало гаслом і програмою і, як міт, переживе століття. І ворог
муситиме змагатися століттями з духом Мазепи аж до такої міри, що в 1934
р. висаджуватиме динамітом кам’яні пам’ятки творчості Гетьмана –
Михайлівський Золотоверхий Монастир та Миколаївський Собор в Києві, й
інші, а року 1941 – під німецьким претекстом – навіть Лавру, якої
будівничим і ктитором був Celsissimus et Illistrissimus Dominus Joannus
Mazepa, Pater Patriare, Ecclesiae Dezensor. Так бо стояла на просвітній
адресі-гравюрі, піднесеній року 1708 спудеями й професорами Академії –
їхньому невтомному державному Протекторові» [2, 23-24].
Спробуємо оцінити державотворчу діяльність гетьмана Івана Мазепи в
українознавчому вимірі. Спочатку надамо слово визначному вітчизняному
історику XIX ст. М.Костомарову: «…Мазепа, як малорос, жив і плекав у
собі прагнення політичної незалежності своєї вітчизни, і це найбільш
переконливо проявляється в тій думі, яку Кочубей подав як свідчення
неблагонамірених почувань Мазепи. У цьому прагненні Мазепа не різнився
від інших гетьманів, ні від своїх сучасників, наскільки їх хвилювали
політичні обставини. Мазепа побачив можливість здійснити давнє заповітне
бажання і вхопився за неї» [18, 247].
Видатний український історик XX ст. О.Оглоблин, який з 1944 р. змушений
був проживати в еміграції, наголошував: «Нема найменшого сумніву, що
гетьман Іван Мазепа був відданий ідеї української державності і тим
самим – ідеї соборности України. Ці ідеї він одідичив по своїх
українських предках, він дістав їх на спадщину від своїх попередників –
українських гетьманів, від Хмельницького до Самойловича. Ці ідеї були
провідними для нього в його державно-політичній і культурній діяльності
– і їх заповів він майбутнім українським поколінням. Доба Мазепи – це
часи відродження України – політичного, економічного, культурного – по
Руїні, що знищила великі пляни Хмельницького, Виговського і Дорошенка,
обмежила Українську державу тереном Лівобережжя, поставила гетьманську
владу віч-на-віч з ростучою силою старшинської аристократії й залишила
Україну на поталу московського імперіалізму. Основні цілі політики
Мазепи, як гетьмана України, були: об’єднання (або принаймі
консолідація) українських земель – Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя
і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної
Української держави під гетьманським регламентом; встановлення міцної
автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу,
зі збереженням традиційної системи козацького устрою. Обидві цілі
визначали політику Мазепи супроти Польщі, Туреччини (і Криму) – в усіх
її флуктуаціях і, головне, супроти Москви» [9, 5].
Провідний сучасний український історик Л.Мельник, підсумовуючи й
оцінюючи все, що було пов’язане з життям і діяльністю гетьмана Мазепи,
прийшов до таких висновків: «1. Гетьманування Івана Мазепи тривало 22
роки – це свідчить про те, що йому вдалося завдяки зваженій внутрішній і
зовнішній політиці досягти певної стабілізації суспільства у
Гетьманщині, і це в умовах майже безперервних воєн. 2. Гетьман Мазепа
продовжив і зміцнив започатковану Богданом Хмельницьким ідею
державності, суверенності Гетьманщини, а відтак підніс прапор боротьби
за її незалежність. З цією ідеєю – під назвою «мазепинство» – царизм
боровся після смерті гетьмана впродовж двох століть. 3. Мазепа протягом
свого гетьманування всіляко підтримував тенденцію до утворення й
оформлення класу-стану старшин-землевласників, нового шляхенства –
соціальної опори і політичної еліти гетьманської держави, що забезпечило
навіть після його поразки ще майже 80-літнє її існування, незважаючи на
послідовну політику царизму щодо обмеження суверенітету Гетьманщини. …4.
Завдяки свідомо проведеній політиці сприяння розвитку освіти (зокрема,
опікуванню над Києво-Могилянською академією), культури і мистецтва в
Гетьманщині Мазепа сприяв створенню духовної, інтелектуальної еліти
України XVIII – початку XIX ст. Формується ціле «сословіє войсковых
канцеляристов», вихованців академії, вони перейняли на себе писання
історії своєї держави – Гетьманщини (Граб’янка, Величко), створення
публіцистичних творів (Дівович), стали просвітителями (Ковельський,
Туманський). …Отже, гетьман Мазепа і його доба зробили визначний вплив
на весь подальший історичний розвиток українського народу, його
державницьких традицій і на формування національної культури» [7,
88-89].
Підсумовуючи вищенаведені думки, можна зробити такі висновки: період
гетьманування Мазепи (1687–1709) був надзвичайно відповідальним і міг
стати переможним у національній історії, оскільки Україна завдяки йому
отримала шанс звільнитися від московських кайданів і стати незалежною
європейською державою; цьому завадили: тиск об’єктивних і суб’єктивних
причин, перевага інтересів старшини, передусім особистих, а не
всеукраїнських, а також те, що антимосковське повстання було погано
підготовлене і не отримало підтримки в широких народних масах. До того
ж, Мазепа діяв нерішуче, втратив головний свій козир – раптовість – і
повністю віддав ініціативу до рук свого супротивника – царя Петра І.
Однак, попри всі похибки, які нам, нащадкам і спадкоємцям героїчної
козацької доби, треба знати, вивчати і враховувати на майбутнє, Іван
Мазепа заслуговує на пам’ять і повагу співвітчизників. Згадаймо, гетьман
був на вершині тогочасного українського Олімпу, мав багатство, повагу,
шану і все, що йому заманеться. Якщо молодість потребує дії і вчинку, то
старість – затишку і спокою, але коли в його житті настав момент істини
– бути чи не бути Україні, – він зробив свій свідомий вибір і розпочав
боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини. І нехай на цьому
тернистому шляху його спіткала невдача і смерть, але справа визволення
Вітчизни не загинула, а була продовжена і, врешті-решт, в кінці ХХ ст.
зреалізована у відновленій Українській державі [19, 436].
Саме тому, на наше тверде переконання, гетьман Іван Мазепа і став одним
з визначних символів українського етнонаціонального державотворчого
процесу. З цього приводу знову надамо слово Ільку Борщаку і Рене
Мартелю: «Мазепа був передовим патріотом, перед яким стояла ідея
одноцільної України, що зуміла би забезпечити собі повну незалежність
від Росії і від Польщі. Його план був передуманий і добре підготовлений,
він ішов до нього як до єдиної цілі все своє життя. Він не був
неосяжний, навпаки: треба було виїмкового збігу несприятливих обставин,
щоб він заломився. Карло ХІІ вступив запізно на Україну, росіяни завдяки
зраді здобули Батурин і Запорозьку Січ, Полтавська битва, що повинна
була бути переможною, перемінилася несподівано у програну шведів.
Можливо, що Мазепа зробив помилку, не звертаючи досить уваги на
національні настрої українського народу, не роз’яснюючи йому своїх
планів, спираючись занадто на аристократію без участі широких народних
мас, які в хвилині небезпеки не зуміли прокинутися і лишились пасивними,
бо були здивовані почином, до якого їх ніхто не підготував… Чи можна
сказати, що Мазепа програв справу? Коли взяти на увагу безпосередній
вислід і голий факт, вислід Полтавської битви і втечу до Бендер, то так.
Та коли зважити, що Мазепа влив в душу народу національні змагання, тоді
ще неясні, розпорошені, нез’ясовані, що зібрав їх в одну цілість і надав
їм реальну форму, що сам став символом української незалежності, до якої
простягала свої хижацькі кігті Москва, тоді зусилля його не були зайві і
можна вважати, що перемога його прийшла в хвилині, коли український
народ скинув із себе пута неволі у 1917 р. Не один гурт українців, що
під час великої війни організувалися для боротьби за незалежність
рідного краю, пригадували у своїх покликах ім’я великого гетьмана. В
одній із прокламацій читаємо: «Дух Мазепи встає зі своєї могили;
приходить хвилина, коли зможемо відплатити за полтавську гекатомбу».
Проти терору усіх переслідувань ідеї Мазепи зуміли вдержатись впродовж
двох століть, бо ніхто і ніщо не в силі протиставитись думці людини і
волі народу, який рішив стати свободним. Право народів на самовизначення
не є порожнім звуком: доказувала ця вже минувшина і докаже будучина. За
Мазепою стояла правда» [15, 158-160].
Які розсудливі, мудрі й пророчі слова! Саме тому найбільш свідомі
українці активно виборювали свободу і незалежність України під час
Національно-визвольних змагань (1917–1921). І хоча їх звитяжна і
героїчна боротьба через низку об’єктивних і суб’єктивних причин зазнала
невдачі, українські патріоти не схилили голови, а продовжували боротьбу
за Самостійну Соборну Українську Державу, започаткувавши в 1929 р. у
Відні Організацію Українських Націоналістів (ОУН) [20, 245].
З початком Другої світової війни (1939–1945) українці знову отримали
шанс здобути «державну бронзу». Готуючись до кривавої борні, борці за
Українську державу наснажували свій Дух і Волю героїчним чином своїх
попередників і, насамперед, звитяжними діяннями великого гетьмана Івана
Мазепи. Так, 22 вересня 1940 р., в неділю, в селі Криниця, що на
Лемківщині (це терени сучасної Польщі), під час святкування ювілею
І.Мазепи, поетка і провідна діячка Культурної рефернатури ОУН Олена
Теліга виступила перед українською громадою з доповіддю «Вступне слово
на Академію в честь Івана Мазепи». Зокрема вона наголошувала: «Цей
великий політик, як ніхто інший зрозумів, що велич нації і сила держави
будується et arte et marte, себто мистецтвом і війною. І це тому
великому меценатові культури належать такі пам’ятні слова: «Нехай вічна
буде слава, же през шаблі маєм права»…Так хоч по його смерті минули вже
віки, хоч наша земля зродила вже багато героїчних постатей, все ж Мазепа
лишається найбільш яскравою між них і найбільш приваблює і до сьогодні
письменників, поетів, малярів і музиків, політиків і істориків. Але для
потомних поколінь, для завзятої, войовничої молоді Мазепа лишався не
лише як блискуча романтична постать, істинно великий майстер життя, але
як найвищий символ змагань української нації за свою державну
незалежність. Вороги не задовольнялися тим, що перемогли його на полі
бою. Для них він був так небезпечним, навіть по смерті, що вони хотіли б
вигнати його присутність і з душ українських. Притягнено для цього
Церкву. Священникам було наказано проклинати його з церковних амофорів,
але це не зменшило сили його впливу. І честю, а не лайкою звучало в ушах
кожного правдивого українця погідливо вживане нашими ворогами слово –
«мазепинець». Бо Мазепа – це ціла окрема і повна, виняткового значення
доба в нашій історії. Мазепа – це символ справжнього голови держави і
символ змагання за її суверенність. Як голова держави – це той, хто взяв
виключно на свої плечі всю відповідальність перед Богом, історією і
власним народом. Це той, хто вже тоді розумів, що таке держава і що таке
нація. Розумів, що держави стоять не на династії, а на внутрішній силі і
єдності і силі народу. І це той, хто силу нації бачив не лише в
озброєнні військовому, а і в духовому. Як символ змагань, Мазепа – це
той незламний дух, що з залізною консеквенцією вів свій нарід з
безнадійної руїни до тієї незалежности, яка і досі для нас всіх є
найвищою метою. І тому Мазепа такий близький нам, бо ритм його життя,
його відчування і бажання були наскрізь сучасні і наскрізь наші своєю
повнотою і своїм невпинним шуканням прекрасного і величного, для нашої
батьківщини – безнастанно зазираючи в бездонні очі смерти» [21,
124-126].
Головне, що декларовані принципи українські націоналісти реалізували на
практиці, в більшості випадків навіть ціною власного життя, як це
трапилося і з полум’яною патріоткою О.Телігою, жорстоко вбитою
нацистами. Найкращі сини й дочки України були серед тих, хто самовіддано
боровся з тоталітаризмом, як з гітлерівським, так і зі сталінським.
Створена ними Українська Повстанська Армія (УПА) навіки вписала золотими
літерами своє ім’я на скрижалі боротьби за Самостійну Соборну Українську
Державу. Більше десяти років рядові воїни і командири УПА вели напружену
і кровопролитну боротьбу з ворогами за утвердження незалежної України.
Хоча вони зазнали поразки, їх визвольна справа не загинула, а була
успадкована українськими дисидентами, що, врешті-решт, і призвело до
проголошення 24 серпня 1991 р. державної незалежної України [20, 249].
Саме в 50–80-х роках ХХ ст. відбувався масований ідеологічний наступ
комуно-радянської системи з метою перетворення українців, білорусів,
литовців, грузинів та інших в єдину радянську спільноту – «гомо
совєтікус». По Україні й українцях було завдано одного з найбільш
комплексних ударів. П.Кононенко свідчить: «Україна стала однією з
провінцій з колоніальним режимом, у якій на всіх державно-партійних
постах настановлялися (звичайно, по можливості) українофобські кадри. В
ідеології, освіті, науці стало нормою трактувати все і всіх, пов’язане з
боротьбою за державний суверенітет України, як вороже українському
народові. Так і склалося, що в минулому з позитивними акцентами бачилася
лише Переяславська рада – як акт не політичної чи військової угоди, а
«воссоединения» на віки вічні, і лише з найтяжчими звинуваченнями –
Мазепа й Орлик, Грушевський, Винниченко й Петлюра, Волошин і Бандера. А
всі, хто хоч трохи цікавилися своєю Вітчизною та долею, спілкувалися
українською мовою, трактувалися як зрадники-мазепинці, петлюрівці,
бандерівці. На грань зненависті й ворожнечі було поставлено населення
різних регіонів України («східняки», «західняки»). За найвищий прояв
патріотизму було оголошено боротьбу з українофільством, трактованим як
український буржуазний націоналізм» [22, 590].
Для нас це свідчення важливе тим, що сама радянська тоталітарна система
скрегочучи зубами, визнавала гетьмана Івана Мазепу (насамперед, його
героїко-міфологізований образ, а також реальне історичне життя і
діяльність) як одного з визначних знакових символів українського
етнонаціонального державотворчого процесу поряд із Симоном Петлюрою
(1879–1926) – одним з чинних лідерів Національно-визвольних змагань
1917–1921 років та Степаном Бандерою (1909–1959) – провідником (вождем)
ОУН (революційної). І навіть те, що від їхніх імен виникли і стали
широковживаними похідні назви їх послідовників – «мазепинці»,
«петлюрівці», «бандерівці» – теж символічно. Символічно й те, що всі
українські лідери Національно-визвольного руху до останнього подиху
боролися з Москвою (царською, більшовицькою, комуністичною) та з її
посіпаками і наймитами. Символічно й те, що Москва (в особах Петра І, Й.
Сталіна, М. Хрущова) цього їм ніколи не пробачила. Нагадаємо, що 15
жовтня 1959 р. С.Бандера був убитий у Мюнхені агентом радянських
спецслужб Б.Сташинським [23, 51]; 25 травня 1926 р. С.Петлюра був
застрелений у Парижі агентом НКВС Шварцбартом [24, 304] і лише І.Мазепа
помер своєю смертю (правда, спричиненою військовою катастрофою під
Полтавою) 2 жовтня (21 вересня за старим стилем) 1709 р. у с. Варниці
під Бендерами [25, 304]. Надамо знову слово Є.Маланюку: «Цікавий, але й
вимовний факт: переможний тріюмфатор – Цар Петро – двічі пропонує
Султанові за видачу переможеного, умираючого і політично ніби мертвого
Мазепу 300.000 талярів – суму на ті часи астрономічну, бо вона
перевищувала десяту частину державного бюджету новопостаючої імперії. І
факт не менш вимовний, що султан, для якого «бакшіш» адже ж був річчю
звичайною, двічі рішучо і обурено відкидає щедру пропозицію московського
царя» [2, 23]. Отже, правило поведінки щодо відступників-хохлів лише
одне: чи перетворити їх на покірних холопів-безбатченків, чи знищити,
розтоптати, вирізати тощо. Така дилема стояла і перед Мазепою. Надамо з
цього приводу слово П.Кононенку: «Щоб осягнути міру величі
ідеї-жертовності, достатньо нагадати: Іван Мазепа міг при повних
особистих привілеях гетьманувати до кінця життя, але в ім’я відновлення
суверенітету України пішов на крайній ризик…» [1, 135].
Мазепа обрав шлях Воїна і своєю смертю не тільки на віки обезсмертив
своє ім’я, а й став одним з визначних символів українського
етнонаціонального державотворчого процесу. О.Оглобин наголошує: «Але чин
Мазепи не пішов на марне. Він заманіфестував перед усім світом і перед
майбутніми поколіннями незламну державну волю Української нації.
«L’Ukraine a toujours aspire a etre libre» – ці слова Вольтера були
присвячені Мазепі» [9, 358-359]. «Україна завжди прагнула до свободи…» –
ці слова геніального француза стали немов дороговказом усім свідомим
українським патріотам, в тому числі й І.Мазепі [26, 153].
Характеризуючи державотворчу діяльність гетьмана Івана Мазепи в
українознавчому вимірі, хочемо наголосити, що вона мала як досягнення,
так і прорахунки. До позитивів треба віднести: 1) найголовніше – спробу
визволитися від московського ярма; 2) велику культурницько-просвітницьку
діяльність Мазепи; 3) те, що, дякуючи гетьману і його спадкоємцеві
Пилипу Орлику, українське державницьке питання набуло великого розголосу
в Європі; 4) пробудження прагнень українців до волі й незалежності і
перетворення його образу на один з визначних символів українського
етнонаціонального державотворчого процесу. Щодо негативів, то це,
насамперед: 1) невдала соціально-економічна політика Мазепи і його
опертя лише на досить вузький і обмежений прошарок українського
суспільства – старшину і заможне духовенство при нехтуванні інтересами
рядового козацтва, міщанства і селянства; 2) ігнорування нових тенденцій
у тогочасному військовому європейському мистецтві; 3) погана підготовка,
а тому відсутність антимосковського повстання; 4) завищені сподівання на
союзників-шведів і недостатня віра у свій власний
військово-державницький потенціал [27, 229].
А наостанок хочемо нагадати, що через два роки, а саме – восени 2009 р.,
виповнюється 300 років з дня упокоєння на чужині Івана Мазепи. Тож
хочеться, щоб ця сумна дата була відзначена як на вищому державному, так
і на суспільно-політичному й науковому рівнях. Було б добре, якби
вітчизняні кінематографісти, використовуючи найсучасніші технології,
відзняли й підготували до показу в широкому прокаті хоча б 1–2 художні
фільми про Мазепу, тому що фільм Ю.Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу»
хоча є і правдивим, і корисним, але, на жаль, важким для розуміння
пересічним глядачем, бо за заумом постмодерністського антуражу губиться
сама суть державотворчої діяльності Івана Мазепи. Найбільше хотілося б,
щоб у златоверхому Києві нарешті з’явився пам’ятник Мазепі чи біля
Києво-Печерської лаври, чи біля Національного університету
«Києво-Могилянська академія», про які він так дбав і піклувався. Добро
має бути винагороджене, а гетьман Іван Мазепа подивиться нам в очі,
зрештою, не лише з десятигривневих банкнот, а й з висоти свого прожитого
життя. Життя Людини. Життя Державотворця. Життя-Міфу? Ні!
Життя-Символу!!!
Література
Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм.– 2005.
Маланюк Е. Illustrissimus dominus Mazepa – тло і постать. – Нью-Йорк,
1960.
Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХVІІІ ст. –
К., 1994.
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.
Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К.,
1993.
Шуст Р. Мазепа І.С. //Довідник з історії України. – К., 1995. – Т.2. –
С. 192–194.
Мельник Л.Г. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації (1669–1709
рр.). – К., 1995.
Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990.
Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк–Париж–Торонто,
1960.
Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. – К., 1995. – Т. 2.
Субтельний О. Україна: історія /Пер. з англ. – К., 1992.
Крупницький Б. Мазепа в світлі психологічної методи. – Авгсбург, 1949.
Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. –
2-ге вид., перероблене та розшир. – К., 2005.
Греченко В.А. Історія України: Короткий нарис. – Х., 1996.
Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана /
Пер. з фр. – К., 1991.
Смолій В.А., Степанков В.С. Згасання державної ідеї // Історія
українського козацтва: нариси: У 2 т. – К., 2006. – Т. 1. – С. 268–280.
Фігурний Ю. Конституція Пилипа Орлика як важливий історичний
державотворчий документ українського народу (до 295-річчя з дня
створення) // Українознавство. – 2005. – Число 4. – С. 274.
Костомаров М. Галерея портретів / Пер. з рос. – К., 1993.
Фігурний Ю.С. Проблема вивчення державотворчої діяльності гетьмана Івана
Мазепи у закладах освіти України // Збірник наукових праць НДІУ. – К.,
2004. – Т. ІІ. – С. 427–436.
Фігурний Ю.С. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про
зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне
військове мистецтво в українознавчому вимірі. – К., 2004.
Теліга О. О краю мій…: Твори, документи, біографічний нарис. – 2-ге
вид., випр. і допов. – К., 2006.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
