.

Формування національної самосвідомості студентів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6049
Скачать документ

Реферат

не тему:

Формування національної самосвідомості студентів

Національне виховання неможливе без поваги до національних святинь і
національних авторитетів. Формування національної самосвідомості
майбутніх громадян без оволодіння рідною мовою, без реформи національної
системи освіти, культури й моралі ніколи не відбудеться. Тільки тоді,
коли українська національна ідея і моральна реформа підуть попереду,
будуть здійснені й усі інші, в тому числі політичні й економічні
реформи.

Викликає гнівний протест духовне пограбування українського народу, що
відбувається в усіх галузях культури і мистецтва. Вслухаймось у
беззмістовну, аморальну і безглузду, з дозволу сказати, „поезію”: „Если
станешь ты розеткой – штепселем в тебя войду”. Уся ця гидота – переважно
російськомовна: „Ветер в харю, а я шпарю…”, „И тогда я поняла, что те
надо, что те надо, но не дам…” – яка „ліричність” і „цнотливість”
дівоча?!

Але дивує зовсім інше. Чимало діячів естради, керівництво Університету
культури, Міністерства культури і туризму, українське телебачення не
можуть зрозуміти, що отой непотріб ніякого відношення до народної
творчості не має, і на ньому аж ніяк не виховати у молодих людей
патріотизму, поваги до історії і культури рідного народу, любові до
дівчини, до жінки-матері. Вони ж наполегливо намагаються будувати
відносини з молоддю через мистецтво „попси”, через брутальне „шалене
студентське кохання”

(М. Поплавський). Пропагувати щось подібне – це торувати молодому
поколінню шлях до напівкультури і повного здичавіння.

Краща форма боротьби з агресивною бездуховністю – протиставити їй
духовність і культуру нації, народу, культуру людини, культуру праці і
поведінки.

Привертає увагу статистика по Україні: кожна третя дитина не виживає до
трьох років; кожна п’ята стає безпритульною; кожна десята закінчує життя
самогубством; здоровою до школи вступає лише кожна дев’ята; закінчує
школу здоровою лише кожна двадцята; кожну 32 дитину кидають або гублять.
У кожному дитбудинку на 60 ліжечках утримуються 90 покинутих немовлят. А
ось що розповідає головний педіатр Полтавського обласного управління
охорони здоров’я В.П. Бойко. Із 170 тисяч обстежених дітей кожна шоста
потребує оздоровлення в реабілітаційних центрах. Щорічно в області йдуть
з життя близько 7 тисяч дітей до 14 років. Якщо до цього додати, що за
рік на Полтавщині з’являються на світ усього 12 тисяч немовлят, то чи не
стане область взагалі бездітною в найближчому майбутньому? Не кращий
стан із здоров’ям дітей і в інших областях України. За даними Інституту
педіатрії, акушерства та гінекології, 70% київських дівчат та 60%
хлопців Києва у майбутньому матимуть проблеми з дітонародженням.

Поширення наркоманії серед молоді через 10–15 років може призвести до
національної катастрофи. Все більшого розмаху в Україні набуває одна з
найстрашніших і невиліковних хвороб, що призводить до руйнування імунної
системи. Хворий на СНІД стає беззахисним перед будь-якими
найнезначнішими інфекціями і приречений на смерть. Перші випадки
ВІЛ-інфікування серед жителів України виявлені у 1987 р., а в 1997 р.
було вже 180 тисяч інфікованих. У 2016 р. прогнозується зростання їх
кількості до 2 мільйонів. Тобто кожен 20-й житель України буде
ВІЛ-інфікований або хворий на СНІД.

Потрібно посилити увагу до проблем виховання і духовного стану та
духовної культури учнівсько-студентської молоді. „Чим досконаліше
виховання, тим щасливіші народи”, – говорив Клод Гельвецій. А Ян Амос
Каменський застерігав: „Зневага до виховання є загибеллю людей, родин,
держав і всього світу”. Наша держава має усвідомити, що культура й
освіта – найефективніші ідеологічні чинники, здатні відродити і
самоідентифікувати націю. Іншими словами – треба починати з формування
національної свідомості, одухотворення господарського життя і трудового
процесу.

Сучасна загальноосвітня школа поступово перетворюється з
навчально-виховного у навчальний заклад. А „триєдина мета, яка ставиться
на уроці, – пише академік Д. Тхоржевський, – обмежується однією з них, а
саме – навчальною”. Виховна мета, як і розвивальна, залишається поза
увагою вчителів і керівників шкіл. Система освіти в Україні до цього
часу зорієнтована на передачу знань, а освітні технології ґрунтуються
переважно на запам’ятовуванні інформації і є пасивними, а не
розвивальними, не виховними. У цивілізованих країнах світу молодих людей
у школі чи вищому навчальному закладі навчають жити, бути особистістю,
патріотом своєї батьківщини, організатором ділового життя, що набагато
важче, ніж навчати знати і вміти виживати.

У багатьох навчальних закладах відсутня система національного виховання
учнівсько-студентської молоді. Всупереч національному, моральному,
патріотичному, конструктивно-правовому, громадянському вихованню,
педагоги і психологи, а особливо ЗМІ, виховують „вільну” від будь-яких
обов’язків перед сім’єю, колективом, суспільством і батьківщиною „Я –
особистість”. Виправдовується правомірність вільного сексу, так званого
„громадянського шлюбу” і гомосексуалізму.

Нині багато говорять про „бездуховність” нашого суспільства, брак
інтересу його членів до вищих ступенів культури, про відсутність
елементарного розуміння, що таке культура і культура людського
спілкування. Духовне пограбування українського народу відбувається в
усіх сферах культури і мистецтва. Це, насамперед, стосується нашої
рідної і водночас державної мови, якої не чути на вулицях, у магазинах,
лікарнях, інших установах. Ніде у світі немає такого, щоб академік
національної академії чи державний діяч не володів державною мовою. А у
нас таких більшість. Верховна Рада каліченням і знущанням над
українською мовою може позмагатися хіба що з „національним”
телебаченням.

Нормально розвинену людину не може не вражати, не пригнічувати стан і
музичного мистецтва. По радіо і телебаченню від ранку й до пізньої ночі
звучить, гримить, тріщить так звана рок- та поп-музика. Тому, з метою
захисту дітей і молоді від аморальності, жорстокості, статевої розпусти
та антинаціонального впливу, назріла потреба у прийнятті закону про
встановлення морально-етичного контролю за змістом і якістю телепередач,
телефільмів, телереклами на всіх каналах телебачення та в друкованих
засобах масової інформації.

Краща форма боротьби з агресивністю бездуховності – протиставити їй
духовність і культуру – культуру нації, людини, праці і поведінки. Ми
зобов’язані надати національної спрямованості виховному процесу. Не
можна вважати навчально-виховний процес нормальним, коли учні вивчають
історію і географію України недержавною мовою або не знають, як
називаються українською мовою рослини, тварини, гірські породи та різні
побутові речі. Ситуація, коли у школі співіснують російські та
українські класи, призводить до відсутності єдиного мовного режиму та до
того, що учні, замість літературної української мови, навчаються
„суржику”.

На часі і питання про створення на загальнодержавному рівні дитячої і
молодіжної організації, де виховання велось би систематично і
цілеспрямовано, на основі української національної ідеї і християнської
моралі.

Кінцевим результатом роботи освітніх закладів має стати людина з
почуттям національної і власної гідності, з потребою пізнавати світ,
себе, мати сенс власного життя, людина-патріот з високим інтелектом і
широким світоглядом, умінням реалізувати себе у подальшому житті.
Духовність та інтелект – нероздільні. Тому освіта повинна бути
просякнута національними інтересами, бути  державно відповідальною, бо
на сьогодні ще маємо чимало прикладів нехтування національною ідеєю.

По-перше, національна ідея – ґрунт національної освіти – замінюється на
громадянську, і, відповідно, увага зосереджується вже на громадянському,
а не на національному вихованні.

По-друге, українська мова, хоча й проголошена державною, розчиняється в
російськомовному середовищі, а тому й досі не стала мовою науки,
культури та освіти; три чверті керівників навчальних закладів не
володіють державною мовою і роблять все для того, щоб вона і надалі
залишалася для них чужою.

По-третє, з радянських часів в Україні зберігаються іспитова і
кваліфікаційна системи, які не вимагають від молоді при вступі до ВНЗ та
аспірантури обов’язкового й досконалого знання української мови, що має
бути не лише ознакою українського громадянства, а й основним знаряддям
пізнання і мислення, творчим інструментом. Більшість кандидатських і
докторських дисертацій, особливо з технічних наук, захищаються мовою
сусідньої держави. Навчання студентів у вищих навчальних закладах
значної частини України здійснюється російською мовою. Та до яких пір?
Не дивно, що висококваліфікована інтелігенція, яку готує вища школа
України, не володіє державною мовою, а тому за способом мислення,
свідомістю, переконаннями не є національною. То кого ж ми готуємо?

По-четверте. Не позбувшись насильницької русифікації, наші вчені почали
захоплюватися англійськими, латинськими, грецькими та іншими термінами,
перетворюючи мову свого народу і педагогічну науку на смітник іншомовних
слів. „Парадигма” ліквідувала „взірець” і „приклад” у навчанні і
вихованні, „креативність” відвернула увагу від умов, у яких здійснюється
навчальний процес, „синергетика” замінила „педагогіку співробітництва”,
а „моніторинг” звів нанівець систему контролю та управління навчальною
діяльністю. Якщо додати до студентського життя ще й „імплементацію”,
„імпічмент”, „брифінг”, „тендери”, „самміти”, „маркетинги”,
„менеджменти”, „мерії і мери”, „губернатори”, „ділерів”, „омбудсманів”
та інші терміни, які так щедро й щогодинно використовують ЗМІ, то
обов’язково дійдеш до висновку: „більше хаосу в мізках – ліпший матеріал
для ліплення обідраних рабів ситого „нового” світу ПЕПСІ без душ, мізків
і мистецтва…”. Такий народ ніколи не встане з колін.

Де вихід з такого стану? Надання системі вищої освіти національної
спрямованості та здійснення завдань національно-патріотичного виховання
неможливе без організації навчального процесу державною мовою. Час
усвідомити, що висококваліфікована інтелігенція, яку готує вища освіта
України, не тільки не володіє державною мовою, але за своєю свідомістю,
способом мислення, переконаннями й діяльністю не є національною. Не
можна українізувати вищу школу і виховати національно свідомих
фахівців-патріотів України мовою іншого народу.

Необхідною умовою національного відродження і складовою частиною
навчально-виховного процесу є відмова від почуття меншовартості й
національної неповноцінності, яке прищеплювалося віками і призвело до
втрати історичної пам’яті, національної гідності.

Національна інтелігенція має нарешті виправдати і виконати своє
призначення – бути мозком і совістю нації. А для цього необхідно, щоб до
цього рівня, насамперед, піднялась багатотисячна громада
професорсько-викладацького складу, довівши, що вона є елітою нації,
здатною підготувати собі подібних, національно свідомих патріотів, а не
просто спеціалістів з вищою освітою того чи іншого профілю.

Слід зрозуміти, що тільки освіта може відродити націю, утвердити
національну ідею, формуючи національну свідомість своїх вихованців. З
цією місією можуть впоратися тільки національно свідомі, високоморальні
і професійні педагоги. Освіта є тією силою, яка може і повинна зробити
своїх випускників спроможними компетентно й відповідально брати участь у
житті суспільства. Випускник вищої школи, проявляючи національну
самосвідомість, має бути не пасивним, а повноправним, відповідальним і
активним учасником вирішення політичних, соціально-економічних,
морально-етичних, культурно-освітніх, екологічних та інших проблем. З
метою виховного впливу, професорсько-викладацький склад з різних галузей
науки, що вивчаються у ВНЗ, повинен зробити все, аби показати
пріоритетні здобутки українських учених, представників освіти, культури,
мистецтва та державотворення. Педагогічна мудрість полягає, насамперед,
у тому, щоб викладач будь-якого предмета володів майстерністю педагога,
даючи професійні знання зрозумілою, літературною українською мовою, а не
суржиком з іншомовних слів, щоб він міг урізноманітнювати форми роботи
зі студентською молоддю з національно-патріотичного виховання,
заохочуючи збереження й примноження традицій українського народу,
пробуджуючи в них почуття національної гордості за свою Вітчизну.

Необхідно активізувати діяльність студентських наукових та громадських
організацій, військово-патріотичних об’єднань, клубів за інтересами,
фізкультурно-спортивних, оздоровчих і туристичних клубів, трудових
об’єднань, таборів праці й відпочинку; широко залучати їх до соціального
становлення студентської молоді, розвитку духовності та виховання любові
до України. Слід переглянути практику сучасної організації та проведення
культурно-дозвільних заходів з метою посилення
культурно-просвітницько-виховного впливу. А головне – створити правову
систему, яка б включала необхідні механізми реалізації умов для
національно-патріотичного виховання студентської молоді, формування
здорового способу життя, зміцнення морально-правових засад суспільства.

З метою поширення кращих здобутків національної культури та духовної
спадщини бажано проводити фестивалі та конкурси, відроджувати
національні свята та обряди, популяризувати притаманні українському
народу духовні й моральні цінності.

Військово-патріотичне виховання має стати складовою частиною
національно-патріотичного. Патріота, захисника України потрібно починати
виховувати не від дня призову його на строкову службу до Збройних сил
України, а від самого народження, у сім’ї, дошкільному закладі, в школі
й ВНЗ, формуючи його світогляд, морально-духовну культуру, культуру
спілкування і мовлення, фізичну досконалість, національну самосвідомість
і патріотизм. Особливу увагу необхідно приділити козацько-лицарському
вихованню. Тільки Україна має такий феномен, як козацтво, лицарська і
козацька педагогіка, що передбачає виховання міцних духовно і фізично
громадян України, патріотів-оборонців рідного народу. Важливо формувати
у молоді високі лицарські якості, моральні чесноти, почуття милосердя,
повагу до жінки, готовність до подвижницького життя і героїчних вчинків
в ім’я України, дітей, роду.

Нині цілком актуально звучать слова великого Й.Г. Песталоцці: „Якщо ми
чогось потребуємо, то це гарних вчителів, які прагнуть і здатні виховати
молодь… Де таких людей бракує, там уся інша шкільна суєта в країні –
п’яте колесо у возі…”. Визначення рівня розвитку загального інтелекту
показало, що більшість студентів (62%) мають середній рівень, 23% –
нижчий від середнього і лише 15% мають високий рівень розвитку
загального інтелекту. Чи можна цю більшість вважати майбутніми
представниками національної еліти? Згідно з матеріалами Інституту
соціальної та політичної психології, лише 37,7% студентів педвузів
„підтвердили бажання бути громадянами України за умови вільного вибору
громадянства…”. Ось вам і „нова генерація” педагогів, на яких чекає
національна система освіти. Тому необхідно посилити роботу з
профорієнтації, більш уважно провадити відбір абітурієнтів до
педагогічних ВНЗ. З тих, хто сидить сьогодні на студентських лавах
педвузів, кожному другому педагогічна діяльність протипоказана, бо вони
не виявляють інтересу ні до науково-педагогічних першоджерел, ні до
театру, ні до класичної музики, ні до проблем національної культури і
виховання, а головне – не усвідомлюють почуття педагогічної етики і
честі. Ідея формування у майбутніх учителів педагогічного мислення має
бути однією з головних у викладанні кожного предмета навчального плану
педагогічного університету чи інституту.

Крім високого науково-теоретичного рівня навчального процесу ВНЗ, дуже
велике значення посідає особистість викладача. Той, хто взяв на себе
сміливість піднятися на кафедру вищого навчального закладу, має бути
завжди на рівні вимог, які визначаються статусом викладача вищої
педагогічної школи. А педагогічний ВНЗ повинен слугувати взірцем для
інших у справі національної спрямованості навчально-виховного процесу, у
сфері моральних взаємовідносин та художньо-естетичної і духовної
культури.

Головною метою виховання студентської молоді мають бути реалізація
завдань, що випливають з Національної доктрини розвитку освіти, закону
„Про освіту”, закону „Про вищу освіту”,  та забезпечення фундаментальної
наукової, загальнокультурної і практичної підготовки фахівців, які
визначатимуть темпи і рівень науково-технічного, економічного та
соціально-культурного прогресу, формування національного потенціалу
нації та всебічний розвиток особистості як найвищої соціальної цінності
суспільства.

Оптимізація вищої педагогічної освіти – це приведення процесу навчання
до такого рівня, який зможе забезпечити кожному молодому вчителеві
ґрунтовні теоретичні знання та практичні професійні вміння. Отже,
необхідно традиційному пасивному навчанню протиставити форми і методи,
які б активізували пізнавальну діяльність студентів. Серед активних форм
і методів підготовки майбутніх учителів провідне місце належить
навчально-педагогічним іграм, які викликають у студентів підвищений
інтерес до своєї майбутньої професії, формують готовність до виконання
складних обов’язків учителя.

Справжні реформи в освіті (а не їх імітація) почнуться лише тоді, коли
сформується новий тип мислення у викладачів та, що особливо важливо, у
завідуючих кафедрами, деканів та ректорів вищих навчальних закладів, а з
ним –  усвідомлення необхідності і неминучості змін.

a

???????¤?¤?$???????O?Успішно в цій галузі крокує сучасний Китай. Ось що
говорив про це в 1994 році лідер КНР Цзянь Цземінь: „Головне наше
завдання полягає в тому, щоб здійснити стратегію пріоритетного розвитку
освіти, мобілізувати суспільство на ретельне виконання „Програми
реформування й розвитку народної освіти”… виділяти кошти на освіту..,
вживаючи для цього всіляких заходів – від скорочення видатків в інших
галузях аж до зниження темпів розвитку… коливання тут не припустимі.
Інакше ми втратимо момент, загубимо справу і припустимося історичної
помилки”. За минулі 10 років усе передбачене давно виконане й
перевиконане: школи, вищі навчальні заклади, учителі, викладачі, вся
система освіти виглядають респектабельно й розкішно, подолавши
матеріальну й морально-духовну кризу, що була незрівнянно глибшою і
жахливішою, ніж наша нинішня. У другому десятиріччі Китай впевнено
утримує світову першість у темпах економічного зростання і щорічного
приросту ВНП (не взявши жодної копійки закордонних запозичень чи
кредитів). Там за якихось 15 років зробили те, на що в США пішло 150.
Своїми товарами Китай заполонив увесь світ. А які товари й ціни?
Собівартість кілограма м’яса – 80 центів! І це – при населенні майже 1,5
мільярда чоловік! Якби у США раптово з’явилась така кількість населення,
могла б виникнути загроза голоду. А Китай процвітає, працюють новітні
технології, все змінюється на краще. Залишається лише сказати, що все це
досягнуто завдяки мудрій, самобутній національній політиці, в котрій
школа, вчитель, мораль  займають пріоритетне, провідне місце.

Саме цим, добре перевіреним історичною практикою, ефективним і єдино 
можливим шляхом має рушити сьогодні Україна.

На ґрунті національного відродження все популярнішими стають поняття
„елітарність”, „еліта”. За Кучми були поширені терміни: „правляча
еліта”, „олігархічна еліта”, представники якої розікрали національне
багатство. В тоталітарні часи вони вживалися мало. Переглянув більше
десятка різних словників та енциклопедій,  виданих у різні роки, але під
терміном «еліта» мова йде не про людей, а про селекцію рослин,
насінництво, тваринництво тощо.

Нині поняття „національна еліта”, „елітарність” набувають права
громадянства. Великий патріот України І.О.Белебеха з Харкова присвятив
даній проблемі цілу монографію, яка так і називається „Українська
еліта”. Автор розглядає складний і неоднозначний шлях української еліти
в минулій та сьогоднішній історії України, що породив багато помилок,
які трагічно відбилися на долі нації. Проблема елітності суспільства
постає у книзі не тільки як культурологічна, суспільно-політична, а і як
велика державна проблема: „Держава Україна без національної еліти біля
її керма – не національна держава; народ, нація без національної еліти –
збіговисько безбатченків, а суспільство – конгломерат космополітів;
релігійні діячі без національної еліти – каста лжепророків. Еліта є тоді
ефективною, дієвою і життєздатною, коли вона проникає в усі складові
частини країни, держави, суспільства. Без еліти неможливий розвиток”
[15].

Вболіваючи за долю сучасної України, автор гостро критикує комуністичних
і сучасних провідників: „Наші „кукли” співають з чужого голосу, а
видають це за захист українського народу. Для них рабство українського
народу – найкраще його призначення, а служити Росії – „велика місія
України”. Всі вони – „івашки”, найнижчі підніжки московського престолу,
вірні холопи великоросійських помпадурів. Сучасні Ткаченки і Ко стоять
на колінах і молять Бога, докладаючи до цього власних зусиль, щоб здати
Україну Москві… А Україна… мовчить. Слабка українська справжня
супереліта. Слабка елітарність українського духу” [15,15].

У розділі „Майбутнє української еліти – майбутнє України” автор
наголошує: „Безелітність – це той стан, коли всі хочуть одержувати від
України, а їй нічого не бажають давати… Елітність, як уже вище
мовлено, полягає не в аристократичному походженні, не у володінні
матеріальними багатствами і навіть не у високій освіті та вченості, а в
тому, що цей аристократизм (якщо він є) та вся людська енергія
спрямовується на творення загальної сукупності, яка називається
українською нацією, на ствердження, зміцнення, розбудову української
незалежної державності, на економічне процвітання країни, народу,
кожного лояльного громадянина України” [15, 308].

Щира подяка Вам, високошановний Іване Олексійовичу, за Вашу працю, що
носить глибокий дослідницький характер і є надзвичайно корисною для
кожного працівника вищої школи.

Проте не в кожного випускника вищої школи вдається виховати
відповідальне, сумлінне ставлення до обов’язків. Із сформованою
національною самосвідомістю їх так само мало, як і
ідеалістів-безсрібників. Не вдається нам це зробити, передусім, тому, що
вся система освіти фінансувалася й фінансується за залишковим принципом.
По-друге, будь-який професіонал після закінчення ВНЗ отримує таку
зарплатню, що повністю залежить від „лівих” доходів, які періодично
морально й кримінально обплутують його. Куди вже тут до вищих моральних
категорій та елітарності…

Понад 70 років нас переконували, що західний спосіб життя є
прагматично-запроданським, а ми – найдемократичніші й найчесніші в
світі. Працюючи в системі культурних зв’язків,  я побував у США, Канаді
та багатьох країнах Європи і переконався, що там професіонали з вищою
освітою – одна з найкраще оплачуваних категорій працівників, що й формує
у них відповідну психологію та професійну елітарність, вони
відзначаються надзвичайною сумлінністю і впевненістю. В їх очах немає
страху, приреченості, неспокою. Учитель у Німеччині отримує зарплату в
150 разів більшу, ніж  в Україні. В США зарплата вчителя становить 2
тис. доларів на місяць, а професора – близько 6 тис. Механік із
середньою професійною освітою отримує на заводі 30 тисяч доларів за рік.
Це дає їм можливість мати квартиру, машину і без страху дивитись у
майбутнє. Почуття професійної елітарності породжується рівнем освіти,
фахової компетентності, усвідомленням власної професіональної
значущості. У нас же професійної еліти не сформовано, та й не могло бути
сформовано. Бо межею наших мрій було „підняти” зарплату вчителів до
рівня мізерної середньомісячної зарплати промислових працівників.
Українські вчені, зрідка потрапивши на міжнародні форуми, червоніють від
недостатнього знання іноземних мов і власної убогості. Бо якщо в
західних країнах на розвиток освіти спрямовується 25–30% ВВП, то в нас –
2 – 3%. Важко сказати, коли ми піднімемо нашу освіту до рівня Заходу.
Але не будемо втрачати надії на краще, на піднесення рівня освіти й
науки. Для цього, перш за все, слід надати навчально-виховному процесу у
ВНЗ національної спрямованості, що допоможе підготувати
професіоналів-патріотів Української держави зі сформованою національною
самосвідомістю. А це – шлях до перемоги. Якщо не сформуємо власну
національну професійну, патріотично налаштовану інтелігенцію – загинемо.
Кожен випускник ВНЗ має бути професіоналом вищого класу і
громадянином-патріотом України!

В урядових колах, міністерствах, закладах науки й освіти, ЗМІ все
частіше з’являються думки і концепції про утворення так званої нової
політичної нації, а відповідно – про заміну національного виховання
громадянським – „це крок до знищення на теренах України нації
української, бо зі створенням цієї нової політичної нації, куди подіти
корінну (адже вона заважатиме, на щось претендуватиме)? В резервацію?
… Але я, українець, не хочу повторити долю індіанців!” – пише
представник військової національної еліти генерал О.О. Скипальський.

Будьмо дуже обережні з такими концепціями. Головна мета національного
виховання – виховати громадянина-патріота Української держави зі
сформованою національною самосвідомістю. Для чого ж заміняти його суто
громадянським вихованням, у якому національна самосвідомість – на
„надцятому” місці, навіщо будувати безнаціональну державу всупереч
національним інтересам, світовому досвіду й здоровому глузду?

Можна з цього приводу згадати слова лідера та ідеолога Індії
Джавахарлала Неру: „Інтелігенція, вихована колонізатором, є головним
ворогом власного народу”. Інтелігенція не використає свою державну
місію, допоки не стане істинно українською – не лише за етнічною
належністю, а й за духом. Серед сучасної інтелігенції таких, що незрілі
духом, чимало. Так, заступник голови Івано-Франківської
держадміністрації Богдан Пилипчук дає педагогам такі „настанови”: „У нас
дуже героїчна історія, але ми рідко замислюємося над тим, що героїзм –
це вид смерті, а не образ життя. Треба припинити захоплюватись нашим
героїзмом”. Хіба є більший гріх, ніж цей, який бере на душу керівник,
закликаючи педагогів не згадувати у виховній роботі героїв, що віддали
власне життя за свободу свого народу, за незалежність своєї Батьківщини,
називаючи героїчні вчинки кращих із кращих, відважних і мужніх
сміливців, завдяки яким живемо ми, „трагізмом”, а не „героїзмом”?

Ще раз згадаємо Джавахарлала Неру, тим більше, що й він був
інтелігентом, і державу величезну будував: „Єдина державна мова –
консолідуюча субстанція нації і держави, яка не хоче впасти як
багатомовна вавілонська вежа”. Але прислухаймось до мови переважної
більшості студентів. Адже розмовляють вони здебільшого
російсько-одеським сленгом („Елки та її кореша Вована”), нерідко
вживаючи „класичний” російський мат. Це характеризує рівень і
освіченості, і духовності, і моралі сучасних студентів.

Про рівень культури, національної самосвідомості й патріотизму свідчить
і така, наприклад, заява: „За таку батьківщину й карбованця не дам”.
Більшість випускників ВНЗ готові прийняти іноземне громадянство. Це
говорить про недоліки навчально-виховного процесу ВНЗ, про відсутність
національної спрямованості, про серйозні помилки у справі морального,
духовного, громадянського, патріотичного виховання студентської молоді.

Вельмишановні ректори, проректори, декани, завідувачі кафедр, професори
і доценти, невже нас має цікавити лише формальне виконання наших
навчальних програм, а не формування особистості кожного студента, його
духовної і професійної культури, національної самосвідомості і
патріотизму?

Жити в Україні і не знати її мову, культуру, історію – це зневага до
народу, хліб і здобутки праці якого ми пожинаємо. До „внутрішніх
емігрантів” відносяться слова К. Маркса: „Якщо ти не знаєш мови народу,
на землі якого ти живеш, то ти або гість, або наймит, або окупант”. Ще
гостріше висловився словак Петро Безруч: „Якщо ти неписьменний і не
знаєш мови свого народу, то ім’я тобі раб. А якщо ти письменний і не
знаєш мови свого народу, то ім’я тобі падлюка”. Ці слова знає кожен
громадянин колишньої Чехословаччини, а тепер – незалежних національних
держав – Чехії і Словаччини.

Мені дуже імпонують слова академіка АПН України Георгія Філіпчука,
виголошені на підсумковій конференції Міносвіти і науки: „Я переконаний:
теза про те, що в Україні є школа російська, болгарська, єврейська і
т.д., має бути відкинута. Є лише українські школи – з болгарською,
російською, єврейською та іншими мовами викладання. Якщо ми цього не
усвідомимо – ми тоді справді аполітична нація”. Це стосується і вищої
школи, мета якої – готувати професіоналів-патріотів, кожен з яких
повинен вважати себе громадянином України і пишатися тим, що він –
українець.

Побудувати сучасну національну державу можуть лише патріоти. Головною
ознакою нації і основним засобом виховання молоді є національна мова.
Якщо ми дійсно  розуміємо важливість розвитку і процвітання української
мови, яка проголошена Конституцією України державною, то, насамперед,
маємо підготувати закон „Про статус і захист державної мови”. Історія
цілого ряду європейських країн переконує в ефективності такого захисту.
1790 р. у Франції менше 50% населення спілкувалося французькою.
Внаслідок ужитих державою заходів на захист державної мови, французька
мова стала панівною не лише у Франції, а й серед російського дворянства.
Прибалтійські держави після розвалу СРСР поставили основною умовою
отримання громадянства, праці, соціального забезпечення знання державної
мови – і домоглися великих успіхів в економічному, політичному,
культурному, соціальному розвитку. Те саме зробили чехи і словаки.
Останнім часом у польській мові з’явилося чимало англійських слів. Це
викликало занепокоєння з боку громадськості, і сейм прийняв закон,
згідно з яким за забруднення мови термінами чужого походження з винних
можуть стягнути штраф до 30 тис. доларів. Відтепер у Польщі, як і у
Франції, офіційне вживання кожного іншомовного слова вирішує спеціально
створена комісія лінгвістів з 30 осіб. Навіть Росія, мова якої є
панівною у федерації, нещодавно прийняла закон про захист російської
мови від проникнення іншомовної термінології. У федеральному законі
Росії „Про громадянство” в ст. 13-д зазначено: „Щоб стати громадянином
Росії, треба володіти російською мовою”. Проявляємо байдужість до своєї
державної мови тільки ми – українці, навіть у Національній доктрині
розвитку освіти України плануємо збереження мовної ситуації, що склалася
з петровсько-катеринівських часів. А тому чимало наших високих посадових
осіб на 16-му році незалежності України продовжують спілкуватися
російською, в минулому – колоніальною мовою.

Прокиньмося! Відчуймо себе незалежними, достойними поваги і людської
честі! У ХХІ ст. ми маємо стати не зросійщеними малоросами, а гідними
своєї історії, своїх предків, своєї землі і нашого часу українцями.

В Узбекистані президент перед балотуванням пише диктант з узбецької
мови, а в нас можна стати депутатом Верховної Ради, не знаючи державної
мови і виступати в законодавчому органі мовою сусідньої держави,
працюючи під її опікою. До Верховної Ради України від народних депутатів
у порядку законодавчої ініціативи надійшло понад 10 проектів нового
закону „Про мови в Україні”, основною метою яких є утвердження в нашій
державі російської мови в статусі офіційної, державної.

Діаметрально зміниться громадська думка в Україні лише за умови, коли в
законі „Про статус державної мови” буде твердо і прямо сказано:

?  російська мова – це мова колишньої колоніальної держави, а державною
мовою в Україні є українська мова;

?  володіти державною українською мовою – це громадянський обов’язок
кожного, а не право вибору;

?  громадянство України можна отримати, лише оволодівши українською
державною мовою.

Прикладом для всіх мають стати депутати Верховної Ради, вони повинні
перейти на спілкування державною мовою та зняти депутатські значки
неіснуючої держави.

Українська ідея, за висловом М.С. Грушевського, уособлює єдність
політичну і єдність мовну. А для цього українська мова має розглядатися
як культурно-національна сила суспільства, без якої неможливо виховати
громадян-патріотів Української держави. Слід також пам’ятати слова В.О.
Сухомлинського: „Школа стане вогнищем культури, коли в ній запанують
чотири культи: культ батьківщини, культ людини, культ книжки і культ
рідного слова…”.

Дуже прикро, але вчителі загальноосвітніх шкіл і викладачі вищих
навчальних закладів, як і вся сучасна українська інтелігенція, – це
здебільшого зомбована радянська інтелігенція, інтелігенція за дипломом,
а не за інтелектом. А тому значна частина вчителів і викладачів не
розуміє свого трагізму або не хоче, або не може збагнути своєї
значущості у просвітницькій місії, у справі виховання нового покоління
національно свідомої, високоморальної і патріотично налаштованої молоді,
яка має збудувати нову, вільну, високорозвинену і демократичну
Українську державу.

Кожен із нас – викладачів вищої школи – повинен усвідомити, що лише з
нашою допомогою, з нашою наполегливою працею талановитий український
народ задумається, хто ми, яка в нас мова, духовність, культура, і
об’єднається навколо національної ідеї розбудови незалежної держави. В
цьому процесі повинна відіграти провідну роль інтелігенція, яку готують
сьогодні вищі навчальні заклади України.

Будемо сподіватися, що нова влада, породжена Помаранчевою революцією і
українським народом, розв’яже всі проблеми виховання і утвердить
національну ідею основою сучасного державотворення та реформування
освіти в Україні.

Література

Андрущенко В.П., Губернський В., Михальченко М.І. Культура. Ідеологія.
Особистість. – К.: Знання України, 2002. – 578с.

Белебиха І. Українська еліта. – Харків: Березіль, 1999. – 346с.

Білий М. Про ледачих рабів // Українське слово. – 31.08.–6.09.2000.

Братко-Кутинський. Феномен України. – К.: Вечірній Київ, 1996. – 304с.

Життя етносу: соціокультурні  нариси. – К.: Либідь, 1997. – 240с.

Карпенко В. Поодинці – вимирають, виживають – гуртом. – К.: Просвіта,
1995. – 208с.

Канигін Ю., Ткачук З. Українська мрія. – К.: Лексикон, 1996. – 156с.

Кафарський В. Нація і держава: Культьура, Ідеологія, Духовність. –
Івано-Франківськ: Плай, 1999. – 332с.

Кремень В.Г. Вимога часу – модернізація освіти // Освіта. –
27.08.–3.09.2003.

Кремень В.Г. Час вимагає учителя з новими якостями // Освіта. –
16–23.08.2006.

Ніколаєнко С.М. Оновлення освітнього і наукового процесу – наше найперше
завдання // Освіта. – 25.05.–1.06.2005.

Ніколаєнко С.М. Творити освіту нового типу // Освіта України. –
25.08.2005.

Погрібний А. Якби ми вчились, так як треба… – К.: Школяр, 1998. –
287с.

Черненко А.М. Українська національна ідея. – Дн.,1994. – 144с.

Белебиха І. Українська еліта. – Харків: Березіль, 1999. – С.5.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020