.

Етимологічні методи та матеріали в культурологічних дослідженнях (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4834
Скачать документ

Реферат на тему:

Етимологічні методи та матеріали в культурологічних дослідженнях

Звернення до етимологічних прийомів дослідження набуло значного
поширення в мистецтвознавчих працях, передусім у музикознавстві. Чи не
найвиразніше така орієнтація дослідницьких методів задекларована в І. О.
Барсової, чия стаття під промовистою назвою “Спроба етимологічного
аналізу” 1985 р. поклала початок низки праць над виведенням деяких
мелодичних зворотів з так званих музично-риторичних фігур. Утім, в одній
з музикознавчих галузей – у фольклористиці – прийоми етимологізування
вже давно второвують собі шлях. Зокрема, так звані синоптичні
зіставлення варіантів та реконструкція прототипів народнопісенного
матеріалу найбільшою мірою демонструють орієнтацію на етимологічні
прийоми відтворення лексичних праформ. Такі ж прийоми застосовуються в
іконології, що дозволило простежити історичну долю деяких зображальних
мотивів – таких, приміром, як мотив “кріну” (зображення пагонів у
рослинній орнаментиці) або ливанського кедра (світового дерева).

Проте роль етимології в системі гуманітарного знання не вичерпується
постачанням методів – звичайним загальником інтердисциплінарних
тенденцій сучасної науки. Передусім ця роль визначається її ключовим
значенням для “археології знання” (користуючись висловом М. Фуко).
Подібно до того, як кожен орган має свою філогенетичну історію, яку
треба брати до уваги для судження про його здоровий або патологічний
стан, феномени культури також несуть печатку свого родоводу. Знання
цього родоводу необхідне для характеристики їхнього місця в організмі
культури, а саме мова в її історії становить взірець, модель цілісності
цього організму. Користуючись технічною лексикою, мову можна назвати
голограмою культури, де кожен елемент з необхідністю тягне за собою
ланцюжки інших, за якими відтворюється її цілісність. Власне як теорія
реінтеграції цілісності мовного організму етимологія становить взірець
для культурології, як для науки про цілісність культури, про збереження
та відтворення в часі її морфологічного типу.

Звідси виникає відома думка про етимологізування, процедуру
реконструкції мовних праформ як про модель самого культурогенезу.
Пошлемося, приміром, на статті В. Н. Топорова, де висувається “проблема
етимолога – homo etymologificans”. Етимологічна реконструкція праформ
виявляє схожість із символічним відтворенням космосу з хаосу в кожному
магічному ритуальному чині, завжди співвіднесеному з етіологічним міфом
про початковий момент творіння: “Грамматик совершает по отношению к
тексту те же операции, что жрец по отношению к жертве”, так що,
приміром, у санскритській культурі “сотворение Речи уподобляется
жертвоприношению”.

Що подібна паралель не є суто умоглядною, засвідчує санскритська
традиція, кодифікована Паніні: за характеристикою С. Ф. Ольденбурга,
“самый же способ обучения санскриту делал его орудием культуры: одним из
основных элементов этого обучения… было выучивание наизусть словаря
сансритских синонимов”, так що учень “как бы сразу получал некоторое
энциклопедическое образование при помощи этих синонимов”. Додамо, що
сама санскритська граматична традиція у своїй основі орієнтується на
етимологію: “Грамматика возникла из ранних ведологических спекуляций,
имеющих целью выработать средства для сохранения вед… Древнеиндийский
грамматик был одним из жрецов, контролировавших правильность речевой
части ритуала”.

Наведений приклад підводить до однієї з центральних проблем сучасної
культурології, де необхідність її орієнтації на етимологію окреслюється
особливо виразно: йдеться про розробку тезаурусів культури, тобто по
суті – аналогів щойно згаданим синонімічним спискам. Складність цього
завдання посилюється тим, що такі тезауруси – це фактично не
термінологічні лексикони типу предметних покажчиків, а енциклопедії
образів. Тезаурус культури – це її пантеон. Відтак побудова його не може
здійснюватися тими ж прийомами, які застосовують для побудови
ідеографічних словників наукової термінології, бо його елементи – це не
носії однозначного сенсу, а тропи, які спочатку складаються в поетичній
мові, а вже з неї потрапляють у дослідницький апарат.

Наведемо кілька прикладів такого поетичного походження культурологічної
термінології. Лексеми з коренем, поданим у слові “ніч”, поширеним у всіх
індоєвропейських мовах, стали одними з центральних категорій естетики
романтизму: досить згадати про “нічний бік природи”, про “нічні роздуми”
або “нічного Ґаспара”, не кажучи про ноктюрн як особливий жанр. Інше
поняття, що також своєрідно осмислюється саме в епоху романтизму –
“слово”: обігрування його етимологічної спорідненості зі “славою” та
“слов’янством” стало одним із загальників романтичної естетики,
вмотивованим, зокрема, такими його дальшими “родичами”, як lat. gloria,
cluere, нім. laut, англ. loud. В екзистенціалістській філософії
категоріального значення набуває слово “межа”, що, зі свого боку, через
споріднене з ним латинське medius виводить на цілком протилежне поняття
“золотої середини” – фр. juste milieu естетики еклектизму епохи
“липневої монархії”. Перетворення слова “знамено”, етимологічно
спорідненого з групою лат. nosco, з технічного терміна на теологічний,
як свідчить дослідження В. В. Колесова, “сопровождалось некоторым
отвлечением от конкретности… это было связано не с простым именованием,
то есть случайным обозначением по любому признаку, а с необходимостью
знать смысл такого наименования”. Ці приклади демонструють, що саме
етимологія, де нагромаджено досвід тропоутворення, надає особливо зручні
можливості для дослідження проблематики тезаурусів.

У свою чергу тропологічні питання належать до ширшої семантичної
проблематики, окресленої понад сто років тому, коли Фреґе відкрив, що за
умови суто раціоналістичного тлумачення семантичний зміст розщеплюється
на сенс та значення. Відомо, що розробка цієї проблематики відбувалася
принаймні двома шляхами: коли Рассел відмовився від аналізу сенсу,
обмежуючись лише предикацією, тобто відношеннями між елементами самої
мови, то Гайдеґґер (а до нього Флоренський), слідуючи гумбольдтіанській
традиції, пішли через онтологізацію мовної проблематики (зокрема, у так
званому ім’яславському русі). Остання прийнятніша для аналізу поетичної
мови культури, зокрема, завдяки своїй універсальності: вона суголоса
дав-ньокитайській конфуціанській традиції так званого “виправлення
імен”.

Особлива продуктивність гумбольдтіанства для аналізу семантичного
простору виявляється в тому, що діалектика процесу та результату
(славнозвісних ergon – energeia) відповідає суті будь-якої процедури
класифікації – її “двоповерховості”, коли над рівнем об’єктів
надбудовується рівень атрибутів, за якими ці об’єкти розподіляються по
класах. Для лексики маємо відповідно рівні імен та предикатів, взаємини
яких в утворенні понять та речень виявляються через акти рефлексії,
через узалежнення перебігу процесу найменування від його результатів –
зосібно, сенсу імені від контексту визначеного предикатом речення,
семантики від синтаксичних обставин її реалізації, від ситуативного
наміру. В англійській термінології ці контекстні обставини позначаються
як purport – “намір-зміст”.

Властивості такого об’єктно-атрибутного семантичного простору, добре
відомі, приміром, у статистиці, використовуються і для класифікації
лексики в концепціях ідеографії Галліга – Вартбурга та семантичних полів
Тріра – Порціга. Елементи субстантивного поля (імена) постають як
гіпоніми загальнішого поняття (гіперніма), але між собою вони утворюють
широко витлумачені синонімічні відношення подібно до вже згаданих
санскритських синонімічних списків: приміром, “дуб” та “ялівець”
синонімічні в тому сенсі, що входять до фітолексикону (назв рослин).
Предикатні поля типу verba dicendi, movendi, sentiendi etc., за В.
Порцігом, розглядаються як продовження субстантивних полів: приміром,
“хапати (greifen) можуть лише руки, світлим (blond) може бути лише
волосся”, що дає підставу пов’язувати їх в даному значенні з
відповідними елемeнтами соматолексикону (membra corporis)6. Так само й
імена пов’язуються з полями предикатів (наприклад, за практичним
призначенням позначуваних предметів). Однак наявність таких
різнорівневих взаємин виявляє докорінну полісемію, багатозначність
кожного елемента поля, який формально повинен був би розпаcтися на
сукупність омонімів, а проте залишається цілісним. Звідси випливає, що
лексичні терміни постають також як тропи, а гумбольд-тівська пара ergon
– energeia розкривається через ще один аспект – як mimesis – fantasia.
Відомо, що в етимологічному розвитку цей аспект розкривається особливо
наочно: так, приміром, наш “біг” виявляється спорідненим з грецьким
fobos “страх” (а також, можливо, з латинським fugio “бігти” та з
німецьким biegen, beugen “згинати, схилятися”); аналогічно, латинське
tremo, trepido “тремтіти” споріднене з “лякати” (звідки наше “терор”).
Інакше кажучи, в етимологічній перспективі йдеться вже не про терміни
verba movendi, а про архетипи ритуалізованих актів, яким відповідають
наведені перенесення сенсу.

Необхідність урахування цієї динаміки семантичного розвитку стала
очевидною в практиці укладання ідеографічних словників: було виявлено,
приміром, що “расформирование денотатных групп нельзя провести до
конца”, тобто неможлива сама вищезгадана процедура розпад елемента
семантичного поля на омоніми, до того ж “разбиение было бы
искусственным”. Як висновок з такого негативного досвіду,
констатувалося, що “семантические поля, составленные по словарям,
отличаются от семантических полей, составленных по обычным связным
текстам” та що “синонимические связи слов в тексте оказывались
непохожими на синонимические связи слов в словаре”, звідки слідує
висновок: “Необходимо объединить историко-этимологический и системный
принципы описания значений” .

Інакше кажучи, постає проблема, аналогічна тій, з якою мали справу
біологи в ХІХ ст.: як перетворити штучну класифікацію на природну?
Відомо, що розв’язання такої проблеми лежало в історичній площині, то ж
не дивно, що один із засновників теорії семантичних полів Й. Трір під
кінець творчого шляху звернувся саме до етимології, обґрунтовуючи так
званий ергологічний принцип розвитку семантики, де сенс слова постає, за
його висловом, як “вузли з мотузок минувшини” (Verknotungen der
Herkunftsstrдnge) .

Остання обставина має ключове значення для аналізу перетворення рутинних
термінів побуту в категорії культури. Ці категорії, можна сказати –
гіпостазовані тропи, які стають загальниками, топосами, як приміром,
постійні епітети, а етимологічний розвиток вмотивує їх сенс. Та робітня,
в якій формуються й апробуються категорії культури – це, зокрема,
поетична мова, і саме тут демонструються широкі можливості
етимологізування. Уже засоби організації поетичного рядка – звукопис
(від алітерацій та асонансів до римування) та метроритмічні засоби (від
акцентно-паузного інтонаційного малюнка та енклітично-проклітичних
зрощувань до встановлення відповідностей між морфемами в однакових
позиціях) – дають нагоду для створення ефекту парономазії, а відтак для
порівнювання лексичного матеріалу щодо уподібнення або протиставлення.
Зрозуміло, що такий ефект особливо відчутний в анаграматичному вірші, що
зародився за індоєвропейських часів, через пізньоантичного поета
Клавдіана перейшов до барокової традиції, до І.Величковського, а нині
відроджується в річищі загального необарокового руху, зокрема, у такій
витонченій формі як паліндром – наприклад, у рядках А. Мойсієнка
“Козакую у казок”, “Жарт – суму страж”, “Хата – шум у шатах”, “Матиму
думи там”. Зрозуміло, що подібні зіставлення провокують читача до
аналізу лексики. Такі ефекти паронімії особливо відчутні в прийомі
figura etymologica, тобто, у вузькому сенсі – сполучення однокореневих
слів. Як відзначив Р. Якобсон, “славянская этимологическая фигура
ощущается настолько сильно, что прямого повторения может и не быть”. У
германістиці аналогічну позицію продемонстрував Я. Ґрімм, який
вважав фольклорні етимологічні фігури “наиболее прямыми и самобыт-ными
природно-поэтическими проявлениями творчества народа”.

Продовжуючи цю думку, можна висунути питання про етимологічний потенціал
парономазії, що неодмінно супроводжує версифікований текст. Якщо, за
влучним висловом О. Мандельштама, “всякий период поэтической речи
необходимо рассматривать как единое слово”, то й етимологічні
реконструкції передбачають версифікаційний компонент: “древняя форма
сообщения и была стихом в его начальном варианте”.

Спробуємо на кількох прикладах продемонструвати, як слово стає
категорією культури, пройшовши через поетичні рядки. В одному з сонетів
Бориса Тена-Хомичевського читаємо: “Світів мовчання – їх єдина мова /І
музика космічного – німа, /Мов безсловесна мурів цих будова”. Алітерація
“м” дає тут нагоду для зіставлення загальнослов’янського кореня “мови”
та індоєвропейського “мовчання”. Щодо останнього компонента О. Н.
Трубачов висловив припущення спорідненості з латинським molere = нім.
mahlen = укр. молоти (звідки млин), та далі нім. schmelzen, англ. melt
“топити”, вмотивовуючи це аналогією до лат. tabere = укр. танути,
спорідненого з лат. tacere “мовчати” = укр. таїти, таїна. Коли ця
етимологія має рацію, то поетична інтуїція відгадала етимологічну
спорідненість мовчання з млином – з образом “жорна вічності” .

У В. Свідзинського в баладах трапляється давнє словосполучення “дивний
звір” (”Дивен звір походив /У моєму саду”, “Виходять звірі, дивні
постаттю”). Воно само по собі становить міфологему, але цікавий аспект
дозволяє про-стежити його етимологічні коріння: Одна з провідних
категорій культури, “диво”, етимологічно споріднена з укр. дикий, а
водночас з лат. Deus = гр. qeos “Бог” . Але ж укр. звір, зі свого боку,
споріднений з лат. ferus “дикий”! Отже, словосполучення ніби відтворює
давню, язичницьку антиномію Бога та його творіння – амбівалентний слід
дуалістичного світогляду.

Категорія вузла, що в новоєвропейській філософії відома, зокрема, з
гегелівської “вузлової лінії мір”, тобто точок якісних змін у процесі
розвитку, у В. Свідзинського знаходить міфологічне трактування. У вірші,
датованому 7.11.1928 р., вміщено такі зловісні рядки: “Чую, ходить туча
/Круг мойого ліжка, /Мов таронтля сіра /Круг житла свого… Кола ізвіває
/Зв’язує вузли”. Ще одне свідчення своєї етимологічної чутливості
демонструє Свідзинський у рядках “Налетів – і сірий мур муріє /І на нім
волоссям трупа трави”. Символ “трави забуття” добре відомий і широко
вживаний (приміром – в Антонича: “З моїх кісток трава зросте”).
Етимологічна група слова “трава” містить “терти” = лат. terere,
споріднені з лат. trudere, укр. трудитися. Зі свого боку, “труп”
споріднений з литовським trupeti “дробити”. Отже, фактично обидва слова
утворюють поетичну тавтологію, з різних боків підводячи до ідеї
подрібнення, розтирання, перетворення на порох – у дусі образів
Екклезіасту.

Недослідженість подібних явищ очевидна, так само як і нагальність
потреби їх систематизації. Варто лише додати, що фольклор виробив
особливу форму карбування категорій культури, подібну до наведених
поетичних рядків: це – сфера пареміології, прислі-в’їв, де саме умови
граничної стислості сприяють етимологізації ключових слів.

Прикладом етимологічної інтуїції може бути прислів’я “кумай, кумай, а
своє думай”. Тут “кум, кумитися” походить від латинського commater, де
перший компонент – cum – споріднений з грецьким koinos “спільний,
загальний” (звідси ж “койне”). Етимологія “думати” не певна: коли її
виводити з того кореня, який в англійському doom, deem “судити” (а
також, можливо, німецькому tun “діяти”), то можна вичитати тут
протиставлення ініціативи “думання” банальності загальників; якщо
вбачати тут протетичне “д”, додане до того кореня, який міститься в
“умілий, явний” (за О. Брюкнером) та, далі, в латинському audio
“слухати”, то банальності тут протиставляється чутливість. Що “дума”
становить одну з провідних культурних категорій, особливих доказів не
потребує.

Культурологічні висновки з етимології в україністиці одним з перших
спробував зробити Р. Смаль-Стоцький, який зосередив увагу на
запозиченнях з німецької. Іншим прикладом культурологічної інтерпретації
етимології на матеріалі французької мови може бути дослідження П. Ґіро,
який простежує історичну долю групи слів звуконаслідувального походження
(таких, як marmite “каганець” та “лицемір”, marlou “кіт”, marauder,
звідки наше “мародер” та ін.). Аналіз тих численних розгалужень, яких
зазнала ономатопея в діалектах, підводить до висновків про роль
паронімії в мотивації семантики, подібно до того, що демонструвалося
вище в поетичних рядках.

З метою підготовки матеріалу для роботи в зазначеному напрямку був
опублікований етимологічний довідник з романо-германістики, що мав би
прислужитися укладанню тезаурусів культурницької лексики. Наведу лише
одни приклад того, як етимологія дозволяє виявити семантичні подробиці
уявлень про культуру. Значного поширення в художній критиці набула
антитеза “штучний – щирий”. Тут “щирий” тягнеться до німецького schier
(приміром, schier’ Geld = щире золото) та далі до scheinen “сяяти”,
натомість “штука”, так само як і “штукатурка” – до німецького stechen
“колоти”. Протиставлення світла та нашарувань (”штукатурки”), що йому
стоять на перешкоді, додатково умотивовує цю антитезу. Розвиток
культурології як дослідження цілісності культури неможливий без
урахування такого взірця цілісності, яким є мова. Тому й використання
нагромадженого в етимологічних дослідженнях матеріалу становить необхіну
умову цього розвитку, а про безмежність цього матеріалу добре свідчать
слова Я. Ґрімма: “Етимологія схожа на виїзд у відкрите море: як хвиля об
хвилю, ненастанно б’ються слова одне об одне своїми формами та
значенням”.

Наведені міркування дають передумову для витворення методичної моделі
для аналізу художнього тексту, що завжди становить своєрідний
мікроорганізм, елементи якого взаємно узалежнені між собою та від
витвореної їх взаємодією цілісності. Особливо наочно така узалежненість
виступає в поетичному тексті, де просодична організація може становити
своєрідний взірець для чинників цілісності тексту в інших царинах
художньої культури. Уже така форма повторень, як рима та, ширше,
фонетичні, синтаксичні, лексичні повтори – алітерації та асонанси,
паралелізми та рефрени, зевгми та конкатенації – спонукають до
зіставлення семантично відмінних елементів, а відтак до витворення
поетичної ідіоматики, де з лексики з термінологічним значенням
формуються топоси та тропи, що потребують відгадування та передбачають
відмінні версії прочитання. У поетичному рядку завдяки просодичній
організації складаються особливі умови для коллокації – словосполучення
за семантичними, а не лише синтаксичними характеристиками, якою
визначається ідіоматика з її постійною проблемою вмотивованості
переносного сенсу. На основі ідіоматики, зі свого боку, складаються
також формули поетичної мови, якими окреслюється відповідна традиція, що
фіксує постійну потребу шукання вмотивованості семантичних зсувів,
виявлення проміжних семантичних ланок, властивих саме метонімічним
тропам.

Однак, констатуючи добре відому тезу про те, що поетичний текст – як
модель тексту художнього взагалі – обов’язково містить свою ідіоматику
(топоси та тропи), сенс якої ще потрібно розкрити в інтерпретації, ми
стикаємося також з одвічним питанням про те, як здійснювати таку
інтерпретацію. Зо-крема, виникає сумнів, наскільки відповідає дійсності
той семантичний потенціал, який закладено у віршовому тексті та чи не
тягне за собою виявлення глибинних семантичних шарів приписування
творові того, чого там справді немає. Один з найпереконливіших
аргументів проти такого сумніву висуває сама творча практика, зокрема –
композиторське витлумачення поетичних творів, перетворення поезії у
спів: такими були, приміром, інтерпретація псалмів у Бортнянського,
створення вокальної шевченкіани та пушкініани – зокрема, у Лисенка,
Глінки. У композиторському витлумаченні розкриваються ті можливості, які
об’єктивно притаманні поетичному тексту. Композитор, якщо скористатися
популярною нині лейбніціанською метафорою “можливих світів”, обирає,
розкриває та досліджує один з множинності таких світів, закладених в
поетичних рядках. Тому поетичні рядки постають як носії, так би мовити,
віртуальної музики, а відтак і пов’язаного з нею семантичного потенціалу
ідіоматики.

Увага до такої віртуальної музики вірша як носія його семантичного
потенціалу пов’язана із зверненням до мікроскопічного аналізу поетичного
тексту, зокрема, поетичного звукопису, яке в поетологічній літературі
останніх десятиріч стимульоване своєрідним творчим заповітом Р. Якобсона
– циклом його статей 70-х років. Виявлені Якобсоном особливості не лише
доводять відоме положення, що поетичний рядок говорить значно більше,
ніж уміщені в ньому слова, але й допомагає знаходити способи реалізації
семантичного потенціалу. Можна твердити про своєрідну ідіоматичну
ситуативну синонімію та антонімію, які складаються на основі явища
парономазії, завжди притаманного поетичним текстам. Звукопис визначає
ряди семантичних зсувів, завдяки яким витворюються такі семантичні поля
утворених у тексті тропів, які не збігаються з нормативними словниковими
класифікаціями лексики, та які притаманні лише конкретному тексту. Проте
діалектика семантичного розвитку тут дається взнаки в тому, що для
виявлення унікальності сенсу конкретного поетичного тексту необхідно
вийти за його межу в безмежжя історичного часу. Інакше кажучи, основу
вмотивованості семантичних зсувів, зумовлених просодичною конструкцією
поетичного тексту, доцільно пов’язувати з етимологічною історією
сполучених в рядку лексем, а ідіому подавати як перетин генетичних ліній
спадкоємності.

Такий ракурс питання відкрився, зокрема, коли виникла потреба
витлумачення численних неологізмів, що виникали у творчості Велемира
Хлєбнікова. Дослідження В. П. Григор’єва, наприклад, виявило своєрідну
українізацію російської мови: так, поряд з такими очевидними лексичними
запозиченнями з української, як “драч”, “пугач”, поет будує за їх
словотворчими моделями новотвори – “сміхач”, “окач”, “орач”, “взривач”;
за українськими моделями типу “хлібороб” утворено неологізми “времяроб”,
“мислероб”, “деньгороб”. Ще один аспект етимологічного підходу розкрився
у зв’язку з творчістю Марини Цвєтаєвої, зокрема, у зв’язку з її
фольклористичною орієнтацією. Були виявлені, приміром, вищезгадані
етимологічні фігури – тавтологічні паросполучення типу “смотрины то
смотреть – не смотр”, етимологічно вмотивовані “соположения однокоренных
слов” (поліптотон) типу “завороженный и ворожащий”, явища етимологічної
регенерації, тобто відновлення первинного сенсу – “горячие от горечи и
нег”. У свою чергу тавтологічні фігури стали предметом спеціальної уваги
в сакральних та фольклорних текстах. Зокрема, увагу привернула фігура
гендіадес – паро-сполучення неточних синонімів типу “милость и
человеколюбие”, “труд и хождение”, “пастирі і учителі”. Нарешті,
етимологічний аналіз тексту став розглядатися як чинник текстуальної
організації (в працях групи з дослідження проблем тексту Інституту
слов’яно-знавства та балканістики РАН) – зокрема, за В. Н. Топоровим,
постає “вопрос о принципах народной этимологии в загадках”. Таким чином,
від вузьких завдань витлумачення неологізмів проблема етимологічного
аналізу тексту розгортається до виявлення суті його цілісності,
історичної вмотивованості його семантичного навантаження. Можна
констатувати утворення перспективного напряму дослідження художніх
текстів, орієнтованого на залучення етимологічних методів.

Наведемо приклади з Рільке, в якого багатющі алітерації та внутрішні
рими роблять матеріал особливо вдячним для етимологічних зіставлень. Ich
sehne mich nach einer stillen Stelle /Wo ich das Leben wieder lieben
kann; /Des Windes Leben und die Welt der Welle. /Da hielt ich meine
Hдnde in die Helle /Des ersten Morgens wie der erste Mann (Я тужію за
затишним місцем, де міг би знову любити життя, життя вітру та світ
хвиль. Бо ж тримав я свої руки у світанку першого ранку як перша
людина). Передусім відзначимо алітерацію в першому рядку, що зближує
корені лексем Stelle та still, споріднені слов’янським стояти та тулити
(рос. утолять): таке зближення увиразнює ідею спокою, висловлену в
рядках. Формула Leben lieben – любити життя – один з топосів німецької
поезії взагалі, прикметна тим, що тут так само, як і в попередній,
зближуються різнокореневі слова – Leben спорідненене з слов’янським
коренем липкий, натомість наступне – тотожне з любити. Алітераційне
зближення вітер – світ – хвиля (Wind – Welt – Welle) зумовлює
зіставлення коренів, споріднених, відповідно, із слов’янським віяти
(звідси й вітер), з німецьким alt “старий” (Welt дослівно wer alt “хто
старий”), що відповідає латинському alo “годувати”, та з walzen,
тотожним слов’янському валити. Ще один алітераційний ряд, який поєднує
“тримати руки” із “світанком”, стає зрозумілішим, коли врахувати, що
“світанок” (Helle) виводиться з “ясний” (hell), а цей прикметник – з
дієслова “звучати” (hallen). Нарешті, остання алітерація, поєднуючи
“ранок” (Morgen) та “чоловіка” (Mann), виявляє додатковий сенс “ясного
розуму”, коли взяти до уваги етимологічну спорідненість лат. merus
“чистий” та mens “розум”. Як бачимо, кожен рядок тут постає як місце
утворення ідіоматики, для якої істотним чинником витлумачення стає
етимологія. У наступному прикладі – Fьr ihn ist alles innen, /Himmel und
Heide und Haus (Das Stundenbuch) (для нього все рідне – небо, поле та
хата) – для витлумачення потрійної алітерації останнього рядка істотно,
що “небо” (Himmel) в німецькій споріднене також з “сорочкою” (Hemd) як
своєрідна метафора оболонки Землі; крім того, від Heide походить
heidnisch – “язичеський, паганський”. Відтак з язичеським полем
зіставляються як хата, так і небо, символіка яких зближується.

Ще в одному прикладі зіставлено “малювати” (malen) та “повідомляти”
(melden) поряд з витриманою на тій же алітерації грецьких запозичень
монах – міф; прикметно, що перше дієслово відповідає концепту чорної
плями (від того ж кореня давньогрецького походження – медичний термін
меланома), натомість друге (за деякими припущеннями) споріднене
слов’янському молити: Ich war bei den дltesten Mцnchen, den Malern und
Mythenmeldern, /Die schrieben ruhig Geschichten und zeichneten Runen des
Ruhms, /Und ich seh dich in meinen Geschichten mit Winden, Wassern and
Wдlder (я був при найдавніших ченцях, митцях та передавачах міфів, які
спокійно писали історії та малювали руни слави, і я бачу тебе у своїх
історіях з відрами, водами та лісами). Наступна алітерація зіставляє
поняття “спокій – руни – слава” (Ruhe – Rune – Ruhm), де 2-й елемент має
походження з ономатопеї, натомість останній – споріднений з verba
dicendi (rufen). Нарешті, у наступних рядках бачимо поряд із знайомою
парономазією (стояти – тулити) також метатезу Ding – Kind: Gestalte
dich, Stille, gestalte /Die Dinge (es ist ihre Kindheit) /Sie werden dir
willig sein (Das Stundenbuch) (Формуйся, тишо, формуй речі – це їхнє
дитинство, вони тобі будуть охочими). Така метатеза цікава тим, що
дозволяє зіставити слова, споріднені латинським “день” (dies) та “рід”
(genus). Останній приклад особливо істотний для подальшого міркування.
Як констатує дослідник, порівнюючи образи римського фонтана в К. Ф.
Мейєра та в Рільке, “die Gegenstдndlichkeit der Welt wurde fьr Rilke die
groЯe Entdeckung, und sie kulminiert im Ding” (предметність світу стала
для Рільке великим осягненням, що досягає кульмінації в “Речі”) – а
відтак складається особливий жанр Dinggedichte – предметної, речової
лірики – як рівнобіжники до лірики почуттів, Sinngedichte.

Ці попередні зауваження знадобляться для аналізу творчості вже
цитованого українського поета, що можна зіставити з Рільке за
спрямуванням творчості – Володимира Свідзинського. Як безпосереднє
продовження цитованого, можна сприйняти рядки “Нехай речі спокійно
живуть / Під глухою корою мовчання” (1932). Перший рядок в
етимологічному відношенні зіставляє три корені, що мають, по суті,
етимологічні дублети в латині – res, quies, vivere. Цьому концепту
“спокійного життя речей” – майже тотожному з рількенськими ідеями –
протиставляються антитезою “глуха кора мовчання”. Коли зважити, що глуха
етимологічно споріднена з “глумом” (а також “глуздом”), то можна
зіставити із зазначеним словосполученням ще один рядок – “глузливо
шепоче тьма” (1931). Концепти мовчання та темряви тут природно доповнює
образ тиші: “Я буду шукати тиші… Душа твоя – оселя тиші” (1934). Коли
згадати, що тиша відповідає литовському tiesa “правда” (а шукати –
тотожне нім. suchen), сенс рядків виявляє дещо несподіваний аспект.
Мимоволі напрошується порівняння з далекосхідними уявленнями про велику
порожнечу та мовчазне чарування речей. У цьому зв’язку цікавий образ
“білий баранчик” (вочевидь, біблійний образ агнця) у вірші “Пам’яті З.
С-ської”: адже в ієрогліфічній писемності Далекого Сходу поєднання
детермінантів білий та баран утворює ієрогліф, що означає краса.
Можливо, тут далися взнаки якісь загальні закономірності інтуїції, що
підказали поетові вдатися до такого концепту у вірші-епітафії.

Вражає етимологічна чутливість поета в таких рядках: “Буде тужно. Будуть
довгі дні. /Змію, змію! Ти смішний!”. “Тужний” і “довгий” фактично
утворюють уже згадану риторичну фігуру гендіадес, коли згадати їх
етимологічну історію: тужно – від тягнути, спорідненого з лат. tenuis,
“довгий” споріднено з longus. Натомість “смішний змій” містить елемент
оксюморону – адже сміятися споріднено з mirare – дивитися, а змій
походить від землі. Подібним же чином мають етимологічний сенс
алітерації в таких рядках: “Я знаю притугу твою /Угамую чадну печаль
/Коли хочеш, над цим вікном /Колихнешся квітучою вітою”. Чадна печаль –
це також етимологічний гендіадес (печаль походить від пекти). Квітуча
віта становить формулу сталого епітета, універсальну для
індоєвропейського світу: у німецькій, приміром, цьому етимологічно
відповідало б словосполучення weisse Weide. Рефрен “уже вечір, вечірній
вітер” з вірша “Зрада” (1932) теж засвідчує етимологічну чутливість:
обидва компоненти тут мають латинські відповідники – vesper (= вечір) та
ventus (= вітер). У рядку “ледве позначені сонця сліди” виділене
алітерацією останнє ідіоматичне паросполучення зіставляє загальний
індоєвропейський корінь сонця з відповідником нім. Schlitten “санки”.
Подібні парономастичні ефекти дозволяють часом зближувати кореневі та
службові елементи, приміром: “Там туманились рибки мурі” або “Але на
зоряній розтоці /Твій заникає слід”. У такому разі підкреслюється
відношення контрастного доповнення між елементами ідіоми: в останньому
випадку, зокрема, концепт зірки доповнюється образом течії з
відповідними етимологічними асоціаціями (індійськими словами із
значеннями горіння та бігу).

Наскільки наведені приклади промовисті, можна бачити у творчості ще
одного поета подібного спрямування – Леопольда Стаффа. У рядку …starosc
i niemoc /jako plon swej pracy (Oczy otchіani) алітераційне зіставлення
plon (споріднене укр. полон, гр. polleo “торгувати”) та praca (укр.
перти, лат. premo – звідки преса, гр. сперма) утворює ідіому, що
сполучає близькі, але не тотожні поняття в дусі згадуваного гендіадеса.
Інший приклад демонструє тавтологію, яка розгортається в алітераційний
ряд (мор – мед – мовчання) …smierc z ust umarіych /zbiera sіуdki miod
milczenia. Так само алітерацією організована ідіоматика рядка: W pustym
polu, pod sosn№, rozdarta piorunem… (Smierc wіуczкgi). Формула “пусте
поле”, пустка – це поєднання лексем, що мають відповідники у грецькій та
в латинській, а далі до них приєднується ім’я Перуна (споріднене
латинському імені дуба quercus, за Л. Брюкнером).

Якщо етимологічний аналіз у поетичній творчості особливо виразно
виявляється придатним для ідіоматики відповідного стилю та творчого
спрямування, то ще наочніше його придатність демонструє фольклор з
огляду на формульність художньої мови. Так, у одній з карпатських балад
подано рядок: “Чорна гора й не орана”. Тут усі корені несуть
індо-європейську давнину: чорний – відповідник індійського Крішни
(дослівно – чорнобог), так само індійський відповідник має гора, а орати
– це інший варіант лат. aro, звідси ж давньоримські “арвальські” колегії
– найдавніші союзи хліборобів. Надзвичайно влучне зближення сенсу
спостерігається в такому баладному рядку (у запису Нечуя-Левицького):
“Ой сестро, сестро, Чого ти стара стала?”. Коли взяти до уваги, що
старий – інд. Sthiras “нерухомий”, то одержуємо етимологічний гендіадес,
де стояти та старий виявляють спільну семантичну ланку – сталість,
незворушність. Подібний характер має і сполучення “вода – брід” у рядках
“Йшло дівча до броду, до броду по воду”, оскільки вода споріднена з лат.
unda “хвиля”, а брід має значення (також і в балтійських відповідниках)
ходіння саме по воді. Влучність етимологічної інтуїції демонструють
баладні рядки з описом атрибутів чаклування: Ой у лісі калиночка /Висить
на ній гадиночка /На гадинку сонце пече /А з гадини сочок тече (з
записів М. Павлика): до етимологічних споріднень калини тут нав’язує
гадина – нім. Kot27. Інше зіставлення – пекти/текти (останній член
відповідає вже згаданому інд. “бігти”), сонце/сік (лат. sol/succus), де
алітерація підкреслює смислову відмінність.

Особливе місце у фольклорі займають подібні прояви етимологічної
чутливості в дитячому фольклорі. “Усни, сину, усни, /Добре тобі спати”
демонструє справжню анаграму, складену з коренів універсального
індоєвропейського поширення. Саме анаграматичний характер демонструється
і в іншій колисковій: Коти з’їли баранів /А яличку пси, пси, пси, /Ти,
дитино, спи, спи, спи. Дивовижна інтуїція засвідчена в римі “І коники, і
воли /Вибрикують до води”: адже тут має місце праіндоєвропейське
чергування л/д, засвідчене такими, приміром, фонетичними
відповідностями, як лат. lacrima – гр. dakry “сльоза” або лат. littera
(звідси література) – гр. Diphtera (звідси дифтерія). У колисковій пісні
– “А ти коточок /Не ховайся в куточок /Та зажени овечок /Хай вони не
блудять /Та вовночки не гублять” – зіставлення блудити/губити в римі
цікаве щодо етимологічної чутливості: блуд відповідає нім. blind
“сліпий”, натомість губити – гинути – гнути, за припущенням, відповідає
метатезі нім. biegen (з тим же значенням). Рядки Був собі Будько, мав
халабудку прикметні влучністю етимологічної інтуїції, адже будка – від
нім. Bude, bauen, а це – дієслово бути, так що фактично утворюється
етимологічна тавтологія. Рядки магічного призначення – “Купалися
ластів’ята та в чару-водиці /Щоб були ми білотілі та ще й білолиці”,
можливо, підтверджують етимологію чарування від чари.

У прислів’ях просодична зумовленість ідіо-матики має особливо зручні
умови для демонстрування з огляду на лаконічність форми. Гра кореневих
та префіксальних морфем демонструється у прислів’ї “Не знаєш, де й
знайдеш”, де зіставлено загальноіндоєвропейські корені знати – іти
(знайти). Фактично етимологічний гендіадес утворює формула “щастя й
доля” (від частини та ділити), подана, приміром, у прислів’ї “Кому
щастя, тому й доля” або в баладному рядку “Бо не мала на сім світі ні
щастя, ні долі”. Ідіома “переорати межу” з прислів’я “Не переорюй межу
нікому” сполучає лексеми, що мають докладні латинські відповідники.
Прислів’я “де незгода, там часто шкода” дає підстави зіставити з
німецькими відповідниками gut, Gattung (догодити, гідний) та schade =
шкода. “Часом з квасом, порою з водою” дає привід протиставити дві пари
коренів (час, що має балтосло-в’янський характер, та пора – від перти,
лат. sperno – ці корені окреслюють антитезу вода – квас).

Підбиваючи підсумок наведеними прикладами, можна простежити, як, завдяки
просодичним умовам, витворюється особлива поетична ідіоматика. Просодія
створює унікальні обставини для поетичного рядка, моделюючи водночас
умови художнього тексту як такого, його органічну єдність. Лексеми, що
об’єднуються колокацією в паросполучення в цьому рядку, стають носіями
переносного сенсу, а для виявлення його вмотивованості необхідно
звертатися до історії розвитку семантичного навантаження цих лексем
подібно до того, як у біології простежують філогенетичну історію окремих
органів. За кожною лексемою стоїть етимологічна історія, так що
значимість просодії тягне за собою значимість етимології. Саме через ці
історичні лінії організм віршованих рядків постає як витвір організму
мови в цілому. От чому давня традиція тлумачення поезії як
етимологізування, як відтворення місця кожного висловлювання в історії
мови, виявляється продуктивною для завдань сьогодення: маємо справу з
тим, про що йдеться в “Голубиній книзі” – розсипані по землі слова
збираються наново до цілісності поетичних рядків. Аналіз семантичної
вмотивованості ідіоматики підводить до етимологічного аналізу, а відтак
ідіоми постають як своєрідні вузли з ліній спадкоємності – коли
послугуватися влучним порівнянням Й. Тріра. Ситуативні семантичні поля
ідіоматики, що виникають у поетичному рядку, розкриваються в історичний
час. Можливо, одне з найкращих свідчень тому навів Гете у Фаусті: …jedem
Worte klingt /Der Ursinn nach, wo es sich her bedingt. /Grau, grдmlich,
griesgram, greulich, Graber, grimmig. /Etymologisch gleicherweise
stimmig /Verstimmen uns. (…Кожне слово знаходить відлуння свого
первинного сенсу, що ним зумовлений. Сірий, похмурий, буркотливий,
огидний, трунар, лютий. Етимологічно однаково співзвучні, вони оманюють
нас). Вкладаючи ці слова в уста міфологічних грифів, Гете іронізував над
етимологічними спробами Ґрімма, але він сам засвідчив могутність
етимологічного спадку, що дається взнаки в семантиці.

На завершення відзначимо, що аналіз віршів становить взірець для
екстраполяції прийомів етимологізування і на музичний матеріал. Фактично
за принципами етимологізування простежуються в поліфонічній імітаційній
техніці: дроблення тематичного матеріалу, зокрема, виділення заголовних
мотивів, інципітів; стретта становить чинник такого аналізу подібно до
парономазії, де виявляються елементи коренів. Певну аналогію тут
становить поетика центону – за визначенням зібрання цитат, які вже самі
собою є посиланнями на те, що лежить за межами конкретного тексту.
Перенесення цитати в новий контекст, її періфрастичне перетворення тут
моделює процес етимологічного переосмислення. З просодією можна
зіставити також діастематику пісенного фольклору та ритмічні формули.

Цілісність твору спирається на те, що він існує в історичному часі.
Звідси очевидною стає необхідність використання того величезного
досвіду, який нагромадила етимологія для потреб дослідження художньої
культури.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019